Політичний розвиток та модернізація.
Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно пов’язана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття “політичний розвиток” було введено в науковий обіг у другій половині ХХ ст. для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відмінний від економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри: 1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія; 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби; 3) не дивлячись на загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних суспільно-політичних системах. В основі політичного розвитку традиційних суспільств лежали звичка, інерція, традиція, місницькі уявлення та диктат групи; в підгрунті сучасного політичного розвитку лежать інновації, публічність і світкість політики, індивідуальний вибір і орієнтації, політична активність.
Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням. Критеріями політичного розвитку західна політологія називає:
|
|
|
ü структурну диференціацію інститутів політичної системи;
ü здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади, до самозбереження;
ü тенденцію до рівноправності ( в політичній участі, в опануванні владних посад, перед законом).
Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та, інколи, керованим змінами у політичній системі, які визначаються потребами соціально-економічного і культурного середовища, то за мірою інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси – політичної модернізації, політичної трансформації та політичної модифікації.
1. Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Об’єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Суб’єктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація; експорт “світової революції”, т. і.
|
|
|
Головна соціальна мета модернізації – гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому; інформатизація суспільства пов’язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади; радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики ( в освіті, культурі, охороні здоров’я, материнства і дитинства); тощо.
Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих рудиментарних зразків політичного буття.
|
|
|
Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:
а) “раціоналізація політичної влади” шляхом заміни традиційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;
б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва і т.ін.);
в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп традиційних суспільств;
г) суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій, відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).
2. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета – приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.
|
|
|
У ХХ ст. політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн – Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема – України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.
Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов’язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:
Ø панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;
Ø однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція;
Ø руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде “департизація” державних установ і соціальних інститутів; складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі – на центральну, регіональну і місцеву;
Ø етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується; йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності;
Ø монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна преса”, що діє як “четверта влада”;
Ø тоталітарні засоби і методи володарювання наступаються демократичним механізмом і технологіями реалізації політичної влади;
Ø руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань; тощо.
Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на грунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.
Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х – початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і відносно “повільної трансформації” на основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.
Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія, Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”; в Росії ж йде трансформація, що поєднує парламентські методи, сильну авторитарну виконавчу владу і палаючі вогнища локальних збройних конфліктів у деяких регіонах федерації.
3. Політична модифікація – це процес, що є характерним для досить розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини; завдяки коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається демократична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави, водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп ( “зелених”, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо); так, неоконсервативні моделі політики “тетчерізму” і “рейганоміки” спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація, як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдосконалення законодавства.
(Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001.)
Дата добавления: 2018-05-02; просмотров: 342; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!