Митну політику України визначає Верховна Рада України.

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 7

Основними принципами митного регулювання є: верховенство права; законність і верховенство митного закону; захист економічних і політичних інтересів держави; збалансованість інтересів держави, фізичних і юридичних осіб — принцип справедливості; недопустимість подвійного оподаткування; однаковість митних режимів; єдність регулювання митних відносин, стабільність митного законодавства; додержання митними органами (посадовими особами) прав юридичних та фізичних осіб і відповідальність їх за незаконні рішення та дії; гласність. Згідно з Митним кодексом України, прийнятим 11 липня 2002 р. (далі - МК), митна справа включає: порядок переміщення через митний кордон товарів та інших предметів; митне регулювання, пов'язане з встановленням мит і митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики. До складових частин митної справи належать митна статистика й ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил, розгляд справ про порушення митних правил.

Загальну характеристику митної справи пов'язано з визначенням термінів і категорій, таких, зокрема, як митні органи, митниця, митна територія, митний кордон, митний контроль, зона митного контролю, митне оформлення, митна декларація.

1. Митні органи — спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі митної справи, на які відповідно до Митного Кодексу та інших законів України покладено безпосереднє здійснення митної справи.

2. Митна територія України — зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води й повітряний простір, а також штучні острови, установки й споруди, що створюють у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України. Вони становлять єдину митну територію України.

Території спеціальних митних зон, розташованих в Україні, вважають такими, що перебувають поза межами митної території України, крім випадків, визначених законами України.

3. Митний кордон України — межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж території спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон становлять митний кордон України.

4. Митний контроль — сукупність заходів, які здійснюють митні органи в межах своєї компетенції з метою забезпечення додержання норм Митного Кодексу, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених у встановленому законом порядку.

5. Зона митного контролю — місце, визначене митними органами в пунктах пропуску через митний кордон України або в інших місцях митної території України, в межах якого митні органи здійснюють митні процедури.

6. Митний режим — сукупність норм, установлених законами України з питань митної справи, що, залежно від заявленої мети переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, визначають порядок такого переміщення й обсяг митних процедур, які при цьому здійснюються.

7. Митне оформлення — виконання митними органами дій (процедур), які пов'язано із закріпленням результатів митного контролю товарів і транспортних засобів, що переміщують через митний кордон України, і мають юридичне значення для подальшого використання цих товарів і транспортних засобів.

8. Митна декларація — письмова заява встановленої форми, яку подають митному органу. Містить відомості щодо товарів і транспортних засобів, які переміщують через митний кордон України, необхідні для їх митного оформлення або переоформлення.

9. Предмети — особисті речі, товари, транспортні засоби та окремі номерні вузли до них, що переміщують через митний кордон України.

Правові, економічні та організаційні основи митної справи визначено в Конституції, законах України (серед них особливе місце належить МК — комплексному закону в сфері митної справи), нормативних актах Президента України й Кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України (далі — Держмитслужба України) та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи.

МК становить основу митного законодавства України. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, які зачіпають різні галузі права — адміністративне, цивільне, фінансове, кримінальне та, у визначеній частині, міжнародне. У МК визначено: функції митних органів; служба в митних органах; принципи переміщення товарів і транспортних засобів (право на ввезення та вивезення, заборона на ввезення та вивезення, обмеження на ввезення та вивезення; митні режими; митні платежі; митне оформлення; митний контроль; митні пільги; митна статистика; ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; відповідальність за порушення митних правил, а також правила провадження в справах про такі порушення та їх виконання).

Джерелами митного права є також закони, основним змістом яких є саме митні питання, та інші закони, в яких містяться норми митного права. До першої групи належать Закони України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р., «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» від 10 жовтня 2001 р.

У механізмі правового регулювання фінансової діяльності митних органів важливу роль відводять саме Закону про Єдиний митний тариф. Він установлює на єдиній митній території України шляхи обкладання митом предметів, які переміщують. Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, організації господарської діяльності й територіального розміщення, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами. Єдиний митний тариф України базується на міжнародно-визначених нормах і розвивається в напрямі максимальної відповідності загальноприйнятим у світовій практиці принципам і правилам митної справи.

До другої групи належать, наприклад, Закони України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про гуманітарну допомогу» від 22 жовтня 1999 р., «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 7 жовтня 2001 р.

Оперативне регулювання митних відносин забезпечують укази Президента й постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. було затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, від 24 серпня 2000 р. — Положення про державну митну службу України.

Здійснюючи регулювання митної справи Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження, якими затверджує різні правила. Відповідно до нового МК України постановами Кабінету Міністрів України затверджено порядок застосування режимів тимчасового ввезення (вивезення), реімпорту, реекспорту, відмову на користь держави й знищення або руйнування товарів, що перебувають під митним контролем, митного складу та інше. Постановами Кабінету Міністрів України затверджено Правила ввозу транспортних засобів на територію України (21 травня 1994 р.), перелік шляхів і напрямів транзиту підакцизних товарів через територію України й пунктів на митному кордоні, через які здійснюють ввезення та вивезення цих товарів, а також граничні терміни транзиту підакцизних товарів автомобільним і залізничним транспортом через територію України (6 травня 1996 р.).

Значне місце в регулюванні питань митної справи посідають накази Держмитслужби України, положення, правила, інструкції, у деяких випадках — методичні рекомендації, вказівки, розпорядження, інформаційні листи, які вона видає. Такими актами врегульовано порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах; порядок транзиту зовнішньоторговельних вантажів залізничним транспортом; порядок декларування іноземної валюти тощо.

У разі, коли необхідно встановити норми й правила, що мають значення не тільки для митного регулювання, а й для інших галузей, приймають спільні акти митної служби із зацікавленими міністерствами та відомствами. Такі акти є обов'язковими до виконання як у митній системі, так і в інших структурах виконавчої влади. Так, наказом Держмитслужби та Міністерства юстиції України відповідно до нового МК України та Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок передачі органам державної виконавчої служби майна, вилученого митними органами й щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію.

62. Організаційно-правові засади державного управління у галузі фінансів.

Фінансова сфера охоплює відносини, які складаються в процесі акумулювання, розподілу та використання державних грошових коштів і забезпечує єдність усіх її компонентів (кредитної, податкової систем та інших складників державних фінансів і фінансового ринку). Їй притаманно імперативне законодавче закріплення вимог до учасників управлінських відносин, спрямованих на виконання розпорядницької, контрольної та стимулюючої функцій у процесі фінансової діяльності держави.

Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюють: Державний бюджет України та бюджетну систему України; систему оподаткування, податки й збори; основи утворення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску й обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Бюджетним кодексом України врегульовано різні групи фінансових відносин, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і звітування про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України й місцевих бюджетів; кредитування, державних боргових зобов'язань, позичок, інвестицій тощо.

Стаття 116 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України й забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надання Верховній Раді України звіту про його виконання.

63. Організаційно-правові засади державного управління банківською справою.

Банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

У відповідності до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Центральним банком України є Національний банк України. Основною функцією цього органу є забезпечення стабільності грошової одиниці. Національний банк України надає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації.
Національний банк України здійснює також контрольні функції щодо комерційних банків за додержанням ними законодавства України та власних директив Нацбанку України. Він видає комерційним банкам розпорядження, які є обов'язковими для виконання.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

У визначених законом випадках Нацбанк має право: ставити перед засновниками комерційного банку питання про проведення заходів щодо фінансового оздоровлення такого банку, його реорганізації чи припинення діяльності;
підвищувати норми обов'язкових резервів; призначати тимчасову адміністрацію з управління банком на період фінансового оздоровлення; стягувати грошові штрафи.

64. Організаційно-правові засади державного управління у галузі промисловості.

Промисловість —провідна галузь господарського комплексу держави, яка має за мету добування та переробку природних багатств. Від стану та розвитку промисловості залежать

стан і розвиток інших галузей господарства, соціально - культурного й адміністративно - політичного будівництва, а отже, й рівень життя громадян, розвитку суспільства, держави в

цілому. Промисловість підрозділяють на важку (виробництво засобів виробництва) та легку (виробництво предметів споживання), а також на нафтову, вугледобувну, текстильну, харчову та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. В свою чергу, підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші — так звані субгалузі промисловості. Наприклад, підгалузь текстильної промисловості поєднує текстильні, швейні та інші підприємства; підгалузь гірничої промисловості — гірничодобувні, гірничо-збагачувальні, гірничо-металургійні та інші підприємства тощо.

Як об’єкт управління промисловість є досить складною системою, що поєднує різні підгалузі. Галузева організація промисловості визначає насамперед складну структуру органів

державного управління в цій галузі, їх різноманітні повноваження.

Правові засади організації та управління промисловістю в Україні знаходять своє відображення в Конституції, законах України «Про підприємництво», «Про промислово фінансові групи в Україні» та ін., актах Президента України, Кабінету Міністрів України

відомчих актах.

Управління промисловістю здійснюють за галузевим принципом із урахуванням територіального і міжгалузевого управління. Воно має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на світовому ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Поряд із промисловими підприємствами державного сектору в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності:

акціонерні, приватні, спільні (в тому числі з міжнародним капіталом) та ін. Державне управління ними має свої, досить суттєві відмінності від управління промисловими підприємствами загальнодержавної та комунальної власності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.

65. Організаційно-правові засади державного управління у галузі агропромислового комплексу.

Сільське господарство (агропромисловий комплекс), яке покликано забезпечувати суспільство продовольством і сировиною для промислового виробництва, охоплює виробництво сільськогосподарської продукції, її заготівлю (закупівлю) та переробку. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства її віднесено до пріоритетних.

Пріоритетність соціального розвитку агропромислового комплексу забезпечує держава шляхом різних організаційно-економічних і правових заходів.

На це спрямовано концепцію Національної програми відродження села на 1995—2005 роки, схвалену постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. Реалізація завдань цієї концепції вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, тощо.

Верховна Рада України визначає державну політику у сфері агропромислового комплексу, встановлює правові засади його функціонування, затверджує національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, встановлює обсяги бюджетного фінансування, напрями й обсяги інвестиційної політики.

Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку та ін. Президент України й Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції та бюджетного фінансування створюють, реорганізують і ліквідують центральні та місцеві органи державного управління агропромисловим комплексом.

Органи АРК здійснюють правове регулювання відносин у сфері сільського господарства, затверджують і реалізують програми з питань соціально-економічного та культурного розвитку агропромислового комплексу й села АРК.

Відповідні функції у сфері управління агропромисловим комплексом виконують на підвідомчій їм території обласні, районні місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Так, органи місцевого самоврядування вирішують питання передачі земельних ділянок у власність; надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди; реєструють права власності, права користування землею й договори на оренду землі, вилучення (викуп) земель, стягнення плати за землю, ведення земельно-кадастрової документації; погоджують будівництво жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках. Вони також організовують та здійснюють державний контроль за додержанням земельного й природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного й місцевого значення, відтворенням лісів, вирішують земельні спори.

66. Організаційно-правові засади державного управління у галузі транспорту.

Регулювання відносин у сфері транспорту здійснюється за допомогою Законів України "Про транспорт" від 10.11.1994 p., "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 p., "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 p. та ін.

Управління транспортом і дорожнім господарством здійснюється відповідними органами державної виконавчої влади. Вищий орган загальної компетенції - Кабінет Міністрів України приймає постанови, на підставі яких забезпечує загальне керівництво усіма видами транспорту. Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.

Згідно з Законом України "Про транспорт", розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.
Єдина транспортна система України. Єдину транспортну систему України становлять:

- транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);

промисловий залізничний транспорт;

- відомчий транспорт;

- трубопровідний транспорт;

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

Мета і завдання державного управління в галузі транспорту.

Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати:

- своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

- захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

- безпечне функціонування транспорту;

- ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

- охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної-) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Управління залізничним транспортом. У відповідності до Положення "Про державну адміністрацію залізничного транспорту України" від 29.02.1996 р. Укрзалізниця є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінтрансзв'язку України.

На сьогодні в Україні діє шість залізниць, підпорядкованих Укрзалізниці: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна і Придніпровська. Крім вказаних залізниць, цьому відомству підпорядковані також підприємства й організації галузі.

Основними завданнями Укрзалізниці, що визначені Положенням, є:

- організація злагодженої роботи залізниць і підприємств з метою задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях;

- забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його ремонту та оновлення;

- розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту;

- вжиття заходів для забезпечення безпеки функціонування залізничного транспорту, його інфраструктури та надійності його роботи.

Укрзалізниця розробляє плани перевезень і затверджує їх на колегії Міністерства транспорту та зв'язку України, а також здійснює заходи щодо розподілу рухомого
складу відповідно до цих планів. Розробляється також і затверджується графік руху поїздів і плани їх формування.

Управління авіаційним транспортом. Державне регулювання діяльності цивільної авіації у відповідності до Указу Президента України від 15.07.2004 р. № 803/2004 здійснює Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації.
Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації (Державіаслужба) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Державіаслужба є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі цивільної авіації та у сфері використання повітряного простору України.

Основними завданнями Державіаслужби є:

- державний нагляд за забезпеченням безпеки авіації;

- проведення розслідування авіаційних подій до моменту створення незалежного органу з розслідування;

- сертифікація і реєстрація об'єктів і суб'єктів авіаційної діяльності та її ліцензування.

Управління автомобільним транспортом. Завданнями та функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

- формування ринку транспортних послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики;

- контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;
нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;

- ліцензування діяльності перевізників;

- захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту.

67. Організаційно-правові засади державного управління у галузі зв'язку.

Відповідно до Положення «Про Державну адміністрацію зв'язку», основними завданнями Держзв'язку є:

- участь у реалізації державної політики у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

- здійснення державного управління у відповідних сферах;

- розроблення та здійснення заходів щодо розвитку телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв'язку, поліпшення їх якості, забезпечення доступності і сталого функціонування;

- створення умов для інтеграції сфер телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку у світовий інформаційний простір.

Держзв'язку відповідно до покладених на нього завдань:

1) вносить пропозиції щодо державної політики у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку і реалізує її у межах своїх повноважень;

2) забезпечує проведення державної політики у сфері користування радіочастотним ресурсом України;

3) розробляє прогнози розвитку телекомунікаційних мереж та послуг, а також мереж та послуг поштового зв'язку, сфери користування радіочастотним ресурсом України;

4) бере участь у визначенні перспективних напрямів розвитку у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

5) розробляє за участю Національної комісії з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), міністерств та інших центральних органів виконавчої влади проекти Концепції розвитку телекомунікацій України та інших концепцій у сферах користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

6) бере участь у реалізації державного замовлення на виконання робіт і поставок продукції для державних потреб, сприяє залученню інвестицій, новітніх технологій та використанню управлінського досвіду у сферах телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;

Держзв'язку під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями. Держзв'язку очолює заступник Міністра транспорту та зв'язку - голова Державної адміністрації зв'язку (далі - голова Держзв'язку), який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до пропозицій Міністра транспорту та зв'язку.

Голова Держзв'язку за посадою є членом колегії Мінтрансзв'язку. Голова Держзв'язку має заступників (не більше трьох), у тому числі одного першого, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра транспорту та зв'язку, погодженим з головою Держзв'язку. Голова Держзв'язку:

1) здійснює керівництво діяльністю Держзв'язку та несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і Міністром транспорту та зв'язку за виконання покладених на Адміністрацію завдань;

2) призначає на посади та звільняє з посад керівників структурних підрозділів та інших працівників Адміністрації, крім заступників голови Держзв'язку;

3) розподіляє обов'язки між заступниками голови Держзв'язку.

Держзв'язок утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання Мінтрансзв'язку. Умови оплати праці працівників Держзв'язку визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держзв'язок є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

68. Організаційно-правові зсади державного управління паливно-енергетичним комплексом.

Центральним органом управління, який безпосередньо управляє цією галуззю, є Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінпаливенерго є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах.

Основними завданнями Мінпаливенерго є:

- державне управління паливно-енергетичним комплексом;

- забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі;

- забезпечення енергетичної безпеки держави;

- розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу;

- участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Мінпаливенерго відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє коротко-, середньо- та довгострокові прогнози економічного і соціального розвитку паливно-енергетичного комплексу;

2) розробляє концепцію та цільові програми перспективного розвитку паливно-енергетичного комплексу;

3) бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних, галузевих та місцевих програм у сфері альтернативних джерел енергії та видів палива;

4) контролює цільове, економне і ефективне використання виділених підприємствам паливно-енергетичного комплексу бюджетних коштів;

5) розробляє пропозиції щодо вдосконалення механізму ціноутворення в паливно-енергетичному комплексі;

6) вживає заходів, спрямованих на вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності підприємств, установ та організацій паливно-енергетичного комплексу, захист українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

7) у межах своєї компетенції бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення та денонсації таких договорів, укладає міжнародні договори галузевого характеру;

Мінпаливенерго під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав.

Мінпаливенерго очолює Міністр, який призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України.

Для узгодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінпаливенерго, обговорення найважливіших напрямів діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра та інших керівних працівників Міністерства.

У разі потреби до складу колегії Мінпаливенерго можуть входити в установленому порядку інші особи. Членів колегії затверджує та увільняє Міністр. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпаливенерго. У складі Мінпаливенерго Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів діяльності Мінпаливенерго, обговорення найважливіших програм та інших питань у Міністерстві може утворюватися науково-технічна рада, інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.

Мінпаливенерго є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

69. Організаційно-правові засади державного управління у галузі захисту економічної конкуренції.

Державного управління у галузі захисту економічної конкуренції здійснює Антимонопольний комітет України. В 1992 р. був прийнятий перший антимонополь-ний акт України — Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який став базою для прийняття наступних законів: "Про Антимонопольний комітет України" (1993), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), "Про природні монополії" (2000), "Про захист економічної конкуренції" (2001) та цілого ряду підзаконних нормативних актів (близько 80), що у сукупності складають антимонопольно законодавство.

Важливо знати, що організаційно-структурну основу антимонопольно!' діяльності складають: Антимонопольний комітет України (далі АКУ) і територіальні відділення АКУ. АКУ — державний орган, призваний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень.

Завдання Антимонопольного комітету України: а) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; б) захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування заходів щодо попередження і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень; в) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Складовими статусу АКУ є його компетенція та повноваження, які закріплені в Законі України "Про Антимонопольний комітет України".

Одним із основним методів діяльності Комітету є контроль, який має характер державного і надвідомчого. Суб'єктами контролю виступають: АКУ, державні уповноважені АКУ, голови територіальних відділень АКУ. В якості об'єктів контролю можуть бути: центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи управління громадськими організаціями, асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємців; суб'єкти господарювання.

З метою здійснення своїх повноважень, державні уповноважені і голови теориторіальни відділень АКУ мають право:

- без перешкод входити на підприємства, в установи та організації і мати доступ до документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки;

- вимагати усних та письмових пояснень посадових осіб і громадян;

- вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію.

Для здійснення завдань, покладених на АКУ, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються територіальні відділення, правовий статус яких визначається Положенням про територіальне відділення Комітету, затверджене АКУ.

70. Організаційно-правові засади державного управління у галузі освіти.

Правове регулювання управління освітою. Управління освітою здійснюється на основі вимог Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту".

Органи, що здійснюють управління освітою. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про освіту" до цих органів належать:

- Міністерство освіти і науки України;

- міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти;

- Вища атестаційна комісія України;

- Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

- місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм управління, відділи освіти.

Закон визначає також компетенцію органів державної виконавчої влади в галузі освіти. Відомо, що в цій галузі здійснюють управління і Президент України, який видає укази, обов'язкові для виконання, і Кабінет Міністрів, який видає постанови як нормативного, так і індивідуального характеру для цієї галузі.

Кабінет Міністрів України затверджує державні стандарти освіти з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форми одержаної освіти.
Державні стандарти освіти підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років.

Центральним органом управління освітою, який безпосередньо управляє цією галуззю, є Міністерство освіти і науки України.

Міністерство освіти і науки України, у відповідності до ст. 12 Закону України "Про освіту" та Положення про нього, що затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000, виконує такі завдання:

- бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

- встановлює державні стандарти знань з кожного предмета;

- визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти;

- здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за додержанням державних стандартів освіти, державне інспектування;

- проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності тапідпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

- розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

- здійснює керівництво державними закладами освіти.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти, разом із Міністерством освіти і науки України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів.

Акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.
Вища атестаційна комісія України, відповідно до ст. 13 Закону України "Про освіту", організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування утворюють органи управління освітою. Останні забезпечують управління закладами освіти, що перебувають у комунальній власності, організують навчально-методичне забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію, здійснюють контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.
Нині Міністерство освіти і науки України здійснює заходи щодо реформування освіти в Україні, приведення її до світових стандартів з метою досягнення відповідності випускників українських навчальних закладів цим стандартам підвищення рівня їх знань та умінь, для більш ефективного використання у різних сферах вітчизняного виробництва і, крім того, визнання за кордоном дипломів, що видаються нашими навчальними закладам.

71. Організаційно-правові засади державного управління у галузі науки.

Правове регулювання управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Управління в цій сфері здійснюється на основі Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" в редакції від 1 грудня 1998 p., a також Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України 7 червня 2000 р. № 773/2000.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Об'єкт управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Об'єктом управління у цій сфері є наукова і науково-технічна діяльність, а також заклади науки та інші наукові, а також освітні установи, щодо яких держава в особі органів виконавчої влади приймає певні регулюючі рішення.

Наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.

Науково-технічна діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання.

Наукова установа - юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Повноваження Міністерства освіти і науки України у сфері науки та науково-технічної діяльності. Цей орган розробляє засади наукового та науково-технічного розвитку України, забезпечує розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України, організує та координує інноваційну діяльність, координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації, координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання, здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи, забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів. Центральним органом державної виконавчої влади в галузі управління наукою є також Вища атестаційна комісія України. Цей орган проводить аналіз та оптимізацію мережі спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів з урахуванням потреб держави та існуючого наукового потенціалу, затверджує рішення спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів доктора та кандидата наук, а також рішень Вчених рад наукових установ щодо присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. Наукову діяльність здійснюють наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації. Кожна організаційна форма має свої певні особливості. Безпосередньо у сфері організації науки діють спеціалізовані органи виконавчої влади, а також державні установи.

Органи управління наукових установ. Органами управління наукових установ є: керівництво наукової установи, її вчена рада, загальні збори Національної академії наук України та загальні збори галузевих академій наук України. Національна академія наук України та галузеві академії наук - Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України - є державними науковими організаціями, що засновані на державній власності. Кошти на забезпечення діяльності академій щорічно визначаються у Державному бюджеті України окремими рядками. Фінансування академій може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством України. До складу академій можуть входити наукові установи, підприємства, організації, об'єкти соціальної сфери, що забезпечують їх діяльність.

72. Організаційно-правові засади державного управління у галузі охорони здоров'я.

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров'я — це насамперед забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя й здоров'я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров'я громадян базується на низці принципів, які закріплено в Основах законодавства України про охорону здоров'я. До них, зокрема, належать: визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держави, одним із головних факторів виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини й громадянина в галузі охорони здоров'я й забезпечення пов'язаних із ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного й культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна та фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я й медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я; децентралізація державного управління, розвиток самоуправління та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній підставах тощо.

У цілому охорону здоров'я можна розглядати як систему заходів, спрямованих на забезпечення зберігання й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров'я визначає Верховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, основних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Реалізацію державної політики охорони здоров'я покладено на органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

73. Організаційно-правові засади державного управління у галузі культури.

Відповідно до ст. 54 Конституції України, громадянам України гарантується свобода літературної і художньої творчості. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Було прийнято Основи законодавства України про культуру, які набули чинності, Закон України "Про фізичну культуру і спорт", Закон України "Про туризм", Закон України "Про курорти".

Крім того, Президент України затвердив своїми Указами відповідні положення про органи виконавчої влади, які здійснюють управління у сфері культури і мистецтв: 31 серпня 2000 року - Положення про Міністерство культури і мистецтв України, 26 лютого 2002 року - Положення про Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, 11 квітня 2002 року - Положення про Державну туристичну адміністрацію.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері культури.
Кабінет Міністрів України має повноваження, визначені Основами законодавства України про культуру та іншими законодавчими актами, зокрема він:

- забезпечує реалізацію політики держави у сфері культури;

- здійснює за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;

- створює умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;

- встановлює державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтв;

- сприяє розвитку нетрадиційних форм мистецтва;

- здійснює заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що знаходяться за її межами;

- вирішує у встановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, що відіграють визначну роль у духовному житті народу, статусу
національних;

- розробляє і забезпечує впровадження науково обґрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного обслуговування населення різних регіонів України,
матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури.

Галузі управління в сфері культури і мистецтв. Галузями управління у сфері культури і мистецтв можна вважати: управління обігом об'єктів національного культурного надбання, регулювання в галузі мистецтв, реалізацію державної програми розвитку фізичної культури і спорту, управління туристичною та курортною справою.
Культурні цінності. До культурних цінностей належать об'єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також об'єкти (предмети), що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.

Місцеві органи управління культурою входять до відповідних державних адміністрацій і створюють необхідні умови для культурного розвитку громадян, керують закладами, підприємствами і організаціями культури.

74. Організаційно-правові засади державного управління засобами масової інформації.

В Україні діяльність ЗМІ регулюється законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про рекламу», «Про телебачення та радіомовлення» та низкою інших.

Управління засобами масової інформації відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації" здійснює Управління у справах преси та інформації обласної,

Севастопольської міської, управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації (далі - управління) є структурним підрозділом держадміністрації, утворюється її головою, підзвітне і підконтрольне голові держадміністрації та Держкомтелерадіо.

Основними завданнями управління є:

- сприяння реалізації конституційного права громадян на свободу слова та безперешкодній діяльності засобів масової інформації;

- участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері інформації і видавничої справи з метою повнішого задоволення потреби населення відповідної території в інформаційній та видавничій продукції;

- здійснення заходів щодо розвитку інформаційного простору та інформаційної інфраструктури на відповідній території.

Управління під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими структурними підрозділами держадміністрації, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян та засобами масової інформації.

Управління очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади головою держадміністрації за погодженням з Держкомтелерадіо.

Начальник управління має заступників. Заступників начальника управління і начальників відділів призначає на посаду та звільняє з посади голова держадміністрації за поданням начальника управління, погодженим з Держкомтелерадіо.

Начальник управління:

- здійснює керівництво діяльністю управління, несе персональну відповідальність за виконання покладених на управління завдань, визначає ступінь відповідальності своїх заступників, керівників структурних підрозділів управління;

- затверджує положення про структурні підрозділи управління, видає в межах їх повноважень накази і контролює їх виконання;

- подає на затвердження голови держадміністрації кошторис і штатний розпис управління;

Управління є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

75. Організаційно-правові засади державного управління телебаченням і радіомовленням.

У правління телебаченням і радіомовленням здійснює Державний комітет телебачення і радіомовлення України (далі - Держтелерадіо України). Основними завданнями Держтелерадіо України є:

- забезпечення реалізації державної інформаційної політики засобами телебачення і радіомовлення;

- організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;

- формування національного телерадіопростору;

- організаційне забезпечення поширення телерадіоінформації на зарубіжну аудиторію.

- координація діяльності державних засобів масової інформації, зокрема Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії «Крим», обласних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, видавництв, з метою забезпечення поширення офіційної інформації щодо найважливіших політичних, економічних, а також інших питань та суспільних процесів у державі;

- розробка і реалізація заходів, спрямованих на підтримку і розвиток видавничої справи, вітчизняних засобів масової інформації, інших виробників інформаційної продукції.

Держкомтелерадіо очолює Голова, якого призначає на посаду і звільняє з посади Верховна Рада України за поданням Прем'єр-міністра України. Голова Держкомтелерадіо має заступників, у тому числі першого, яких призначає на посаду і звільняє з посади в установленому порядку Кабінет Міністрів України.

Голова Держкомтелерадіо:

1) здійснює загальне керівництво Комітетом, несе персональну відповідальність перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держкомтелерадіо завдань і здійснення ним своїх функцій;

2) розподіляє обов'язки між своїми заступниками, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Комітету, призначає на посаду та звільняє з посади працівників Комітету;

3) подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є Комітет.

Держкомтелерадіо є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. В структуру Держкомтелерадіо входять:

1. Управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи Голови Комітету, яке є обслуговуючим структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України, що підпорядкований Голові Комітету. До основних завдань відділу належать:

- розроблення та підготовка науково обґрунтованих варіантів, пропозицій щодо зростання ефективності роботи Комітету;

- експертна оцінка можливих наслідків реалізації державних рішень із питань формування та проведення інформаційної політики.

2. Департамент державної інформаційної політики є функціональним структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України без права юридичної особи. До головних завдань Департаменту відноситься:

- розробка заходів щодо розширення інформаційної інфраструктури України та підвищення її функціональних можливостей і ефективності;

- вирішення проблем інформаційного забезпечення та супроводу інноваційних процесів в державі, розвитку українського сегмента мережі Інтернет.

3. Департамент телебачення та радіомовлення є функціональним структурним підрозділом Державного комітету телебачення і радіомовлення України без права юридичної особи. До головних завдань Департаменту відноситься:

- забезпечення реалізації державної інформаційної політики в телерадіопросторі України;

- координація діяльності державних телерадіоорганізацій (Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, Державної телерадіокомпанії “Крим”, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, обласних державних телерадіокомпаній) щодо оперативного і достовірного інформування населення про події в країні та закордоном;

- розробка заходів, спрямованих на підтримку та захист інтересів державних виробників телерадіопродукції і засобів телерадіомовлення на внутрішньому та зовнішньому ринку.

76. Організаційно-правові засади державного управління у галузі фізичної культури і спорту.

Фізична культура - складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Соціальна цінність спорту визначається його дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення.

Основними завданнями фізичної культури і спорту є: постійне підвищення рівня здоров'я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.

Держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого
забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, а також визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості. Держава визнає і всебічно підтримує олімпійський рух в Україні, діяльність
всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту. Реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту забезпечує Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України). Він також несе відповідальність за подальший її розвиток.

У межах своєї компетенції Держкомспорт України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Держкомспорт України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Держкомспорту України є:

- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту;

- розроблення дроектів концепцій, програм розвитку фізичної культури і спорту;

- створення умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом;

- сприяння розвитку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні;

- міжнародне співробітництво у питаннях фізичної культури і спорту.

77. Організаційно-правові засади державного управління у галузі соціального захисту населення.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним із важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов'язки щодо матеріального підтримання своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці заборонено. Громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат і допомоги. Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р. гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету й підвищенням ефективності економіки країни.

Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до чинного законодавства покладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р., закони України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 25 червня 1997 р., «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

Мінпраці України реалізує єдину державну політику щодо соціального забезпечення населення й соціальної захищеності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи щодо призначення та виплати пенсій відповідно до чинного законодавства тощо.

Допомогу органам соціального забезпечення надають професійні спілки. Представники профспілкових органів входять до складу медико-соціальних експертних комісій. Комісії з пенсійних питань на підприємствах або в установах разом з адміністрацією підприємства або установи готують необхідні для призначення державних пенсій документи, вивчають причини інвалідності та травматизму й розробляють заходи щодо їх усунення. В містах і районах створюють ради пенсіонерів, які надають допомогу органам соціального забезпечення, обстежують побутові й житлові умови пенсіонерів та інших громадян, яким потрібний соціальний захист. Для працевлаштування інвалідів (глухих, сліпих), підвищення їх культурного й загальноосвітнього рівня створено спілки глухих і сліпих.

78. Організаційно-правові засади державного управління у галузі молодіжної політики.

Правові засади політики в справах сім'ї та молоді сформульовано в ст. 51 Конституції України, згідно з якою сім'я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. Держава постійно дбає про матеріальну підтримку молоді, про що свідчить низка законів України та інших нормативно-правових актів. Цьому сприяють Закони України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України» від 5 лютого 1993 р. та «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України», які визначають загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов, соціального становлення й розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави.

Держава забезпечує право молоді на створення молодіжних громадських організацій — об'єднань молодих громадян. Обов'язковою статутною вимогою таких організацій є припинення членства в них за досягнення певного віку. До молодіжних громадських організацій належать також об'єднання громадян і фонди, основними статутними цілями яких є розв'язання молодіжних проблем і сприяння соціальному становленню й розвиткові молоді. Органи громадських молодіжних організацій мають право вносити пропозиції з питань соціального становлення й розвитку молоді до органів місцевого самоврядування.

Проведення державної політики з питань сім'ї, соціального становлення та розвитку молоді здійснює Державний комітет України у справах сім'ї та молоді разом з міністерствами й центральними органами виконавчої влади, місцевими адміністраціями, в складі яких діють структурні підрозділи по роботі з молоддю, органами місцевого самоврядування, а також шляхом взаємодії з молодіжними громадськими організаціями та їх всеукраїнськими об'єднаннями.

Державний комітет разом з іншими органами виконавчої влади розробляє, а Кабінет Міністрів затверджує спеціальні норми й нормативи щодо соціального становлення та розвитку молоді, урахування яких є обов'язковим для всіх органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності.

Місцеві державні адміністрації реалізують державну політику стосовно сім'ї, жінок, молоді та дітей, охорони материнства й дитинства, створення сприятливих умов для фізичного, інтелектуального та духовного розвитку зазначених категорій громадян, забезпечення рівних прав і можливостей, а також організовують виконання актів законодавства України, здійснюють контроль за їх реалізацією в межах своєї компетенції.

Соціальні служби для молоді надають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги, реалізують необхідні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, проституції тощо) та їх подолання, здійснюють соціальну опіку над окремими категоріями молоді, зокрема інвалідами, дітьми-сиротами.

Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Особливості праці неповнолітніх встановлює законодавство України. Держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на освіту, охорону здоров'я, заняття фізичною культурою й спортом тощо.

Під особливим захистом держави перебувають неповнолітні. Відповідальність неповнолітніх за вчинені ними правопорушення настає лише з визначеного законодавством віку. Примусові заходи до неповнолітніх за вчинення ними злочину або в інших передбачених законодавством випадках застосовують тільки за вироком або рішенням суду.

Державні органи й посадові особи, педагогічні та соціальні працівники не можуть застосовувати щодо неповнолітніх заходи впливу, які ґрунтуються на публічному поширенні відомостей про вчинені неповнолітніми діяння, що містять ознаки злочину або правопорушення, за винятком випадків, коли названі заходи є видом кримінального покарання або адміністративного впливу (стягнення), які застосовано за рішенням суду.

79. Організаційно-правові засади державного управління у галузі туризму.

Відповідно до Закону України «Про туризм» під туризмом розуміється тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Туристом є особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої країни з не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити країну або місце перебування в зазначений термін.

Туристичний продукт - попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, який поєднує не менше ніж дві такі послуги, що реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристичні послуги, не пов'язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об'єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).
Курорт - освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Державна туристична адміністрація України (Держтурадмшістрація України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Держтурадмшістрація України в установленому порядку вносить пропозиції щодо формування державної політики у туристичній та курортній галузях, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цих галузях, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до її відання.
Основними завданнями Держтурадміністрації України є:

- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у туристичній та курортній галузях;

- розроблення та реалізація загальнодержавних програм розвитку курортів та туристично-рекреаційної сфери, ринку туристичних послуг, забезпечення захисту і безпеки туристів;

- визначення перспектив і напрямів розвитку внутрішнього, міжнародного та іноземного туризму, розбудови матеріально-технічної бази туристичної галузі;

- міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань туризму;

- організація та розвиток системи наукового, інформаційно-рекламного забезпечення туристично-рекреаційної та курортної сфери.

80. Організаційно-правові засади державного управління у галузі зовнішньополітичної діяльності.

Державне управління закордонними справами — це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітичну діяльність України спрямовано на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права.

Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку й правонаступництво держави. Як глава держави він представляє її у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Важливу роль у здійсненні зовнішньої політики України виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню й зовнішню політику держави.

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами, бере участь у діяльності впливових міжнародних організацій (ООН, НБРЄ, СНД та ін.) в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.Міністерство закордонних справ України (далі — МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України й здійснює координацію всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків держави. Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 р. У межах своїх повноважень МЗС України організовує виконання актів законодавства України й здійснює контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню в світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

У ході своєї діяльності МЗС України: бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зносин і в установленому порядку подає їх Президентові України; розробляє й подає Президентові та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами й міжнародними організаціями тощо.

Важливі функції МЗС України пов'язано з керівництвом власними органами. Для цього воно вносить на розгляд Президентові України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ, постійних представництв країни при міжнародних організаціях.

Під час виконання покладених на нього функцій МЗС України взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади України, органами АРК, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також із відповідними органами інших держав.

МЗС України в межах своїх повноважень видає на основі та на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання, а в разі необхідності видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти.

МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо й через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном, представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України, організації та установи, що належать до сфери його управління.

Для погодженого розв'язання питань, що належать до повноважень МЗС України, в ньому утворюють колегію. Членів колегії МЗС України затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводять у життя, переважно, наказами Міністра закордонних справ України.

Закордонними органами МЗС України є дипломатичні представництва України, консульські установи, місії України за кордоном.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, яку покликано підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює МЗС України. Діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конференції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування. Правовий статус дипломатичного представництва врегульований Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, затвердженим розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р.

До функцій дипломатичного представництва України належить: представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин; захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб у цій державі; ведення переговорів з її урядом. Главою дипломатичного представництва України є посол, посланник або повірений у справах. Він є головним представником України в державі перебування, здійснює керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Главою дипломатичного представництва України, членами дипломатичного персоналу можуть бути тільки громадяни України, а членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу — як громадяни України, так і громадяни держави перебування за відповідного повідомлення Міністра закордонних справ цієї держави.

Консульські установи України (Консульське управління МЗС України, представництва МЗС України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв України, генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства) захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб, громадян України, сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму, а також сприяють вихідцям з України та їх нащадкам у підтримці контактів з Україною.

Консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України, міжнародних договорів і звичаїв, а також згідно з Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України від 2 квітня 1994 р. Консульські установи підпорядковано МЗС України й діють під загальним керівництвом глави дипломатичного представництва України в державі перебування. Генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства очолюють відповідно генеральні консули, консули, віце-консули й консульські агенти. МЗС України за погодженням із державою перебування визначає місцезнаходження консульської установи, її клас і консульський округ.

81. Організаційно-правові засади державного управління у галузі оборони.

В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, національна безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади й активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею.

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій агресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й додержання неядерних принципів не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до кожної держави й не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 p., 17 жовтня 1995 p., 21 жовтня 1997 p., нова редакція від 5 жовтня 2000 р.).

Формування й проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснює виключно Верховна Рада України. Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить:оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру, схвалення рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Верховною Радою схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.

Виключно закони України визначають організацію Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану й розв'язують інші питання в сфері оборони.

Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента України — гаранта державного суверенітету й територіальної цілісності держави. Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво та приймає рішення в сфері оборони держави, що надалі затверджуються законодавчим органом.

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенцію та функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р., Тимчасовим положенням «Про Раду національної безпеки і оборони України», затвердженим Указом Президента України від 30 серпня 1996 р.

Організація оборони, крім формування воєнної політики й воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування структури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності; вироблення й проведення військово-технічної політики; підготовку населення та території країни до оборони тощо.

Заходи щодо обороноздатності здійснює Кабінет Міністрів України, який керує діяльністю підпорядкованих йому органів і організацій щодо забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами. Кабінет Міністрів України визначає обсяги для потреб оборони й Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби й ведення обліку військовозобов'язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби. Кабінет Міністрів України розробляє нормативно-правові акти, що конкретизують чинне законодавство: «Положення про проходження військової служби громадянами України» та ін., що затверджує Президент України. Підготовку допризовників і призовників міністерствами й відомствами, які мають навчально-виховні заклади, органами місцевих державних адміністрацій і органами місцевого самоврядування, які використовують кошти, виділені Міноборони України та іншими військовими формуваннями, здійснюють під керівництвом Кабінету Міністрів України. Він визначає джерела й порядок фінансування мобілізаційної підготовки, створення та збереження мобілізаційного резерву, створює й ліквідовує військові навчальні заклади та виконує інші функції в сфері оборони.

Органом державного управління Збройними Силами України є Міністерство оборони України, яке несе повну відповідальність за їх розвиток і підготовку до виконання завдань оборони. Міноборони України оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози, бере участь у розробці проекту воєнної доктрини й формуванні оборонного бюджету України, розробляє та подає на розгляд Президентові України проекти державних програм будівництва й розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, загальної структури й чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони.

Міноборони України здійснює керівництво бойовою, оперативно-технічною та морально-психологічною підготовкою військ, воєнною наукою, проводить військово-наукові дослідження, організовує й забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу, здійснює координаційні, контрольні та інші повноваження в сфері оборони.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують:виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами й організаціями; розв'язують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організовують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Підприємства, установи й організаціївиконують державні замовлення та договори по виробництву й поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, дослідження, виконують військово-транспортні зобов'язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.

82. Організаційно-правові засади державного управління у галузі національної безпеки.

Під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб.

Безпеки досягають проведенням єдиної політики в галузі її забезпечення, системою заходів економічного, політичного, організаційно-правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства й держави. Вона охоплює заходи не тільки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством передбачено, що в здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

Сили (суб'єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони включають:

Український народ — громадяни на виборах, референдумах, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

Верховну Раду України — в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;

Президента України як главу держави — забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони;

Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України — координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;

Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки й боротьби зі злочинністю;

Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх тлумачення;

Суди загальної та спеціальної юрисдикції — здійснюють правосуддя в сфері забезпечення національної безпеки;

Прокуратуру України — здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

Національний банк України — розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки;

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й застосування відповідні сили та засоби безпеки.

Особливу роль у цій сфері відведено воєнній організації держави, до якої належать Збройні Сили України, внутрішні війська, органи й підрозділи МВС України, державна прикордонна служба України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та ін.

Відповідно до Конституції України і Закону України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. загальне керівництво безпекою здійснює Президент України. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої відповідно до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р. є: визначення стратегічних інтересів України, концептуальних підходів і напрямів забезпечення національної безпеки та оборони; здійснення поточного контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони; підготовка оперативних рішень, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій, які можуть зумовити значні соціально-політичні, економічні, військові та інші наслідки, та заходів щодо їх ліквідації.

Кабінет Міністрів України здійснює й контролює реалізацію конкретних заходів щодо національної безпеки органами державних служб спеціальної компетенції.

До основних органів спеціальних служб безпеки належать: Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна охорона при МВС України та Державна прикордонна служба України.

Службу безпеки України й підпорядковані їй органи очолює її Голова, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Його призначає на посаду Президент України.

Загальне керівництво діяльністю органів Служби безпеки України здійснюють Президент і Кабінет Міністрів України.

Органи Служби безпеки України становлять цілісну централізовану систему, яку складають: Центральне управління Служби безпеки України; обласні управління, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи; Служба безпеки АРК; органи військової контррозвідки; військові формування; навчальні, науково-дослідні та інші заклади.

Регіональні органи безпеки й органи безпеки у військах прямо підпорядковано Центральному управлінню Служби безпеки України. У своїй оперативно-службовій діяльності вони є незалежними від місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.

Органи Служби безпеки України мають у своєму розпорядженні навчальні заклади, науково-дослідні, експертні й військово-медичні установи та підрозділи, центри спеціальної підготовки, а також підрозділи спеціального призначення.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на принципах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності, єдності системи органів і централізації управління ними, поєднання гласних і негласних методів і засобів діяльності.

Діяльність цих органів здійснюється за такими основними напрямами: 1) контррозвідувальна діяльність; 2) боротьба з корупцією й організованою злочинністю; 3) розвідувальна діяльність.

Контррозвідувальна діяльність полягає у виявленні, попередженні, припиненні розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямованої на заподіяння шкоди безпеці України.

Сутність боротьби з корупцією й організованою злочинністю становлять оперативно-розшукові заходи виявлення, попередження, припинення та розкриття шпигунства, терористичної діяльності, організованої злочинності, корупції, незаконного обігу зброї і наркотичних засобів, контрабанди та інших злочинів; проведення дізнання й попереднього слідства в справах, віднесених до компетенції органів Служби безпеки України. Органи Служби безпеки України здійснюють також заходи щодо виявлення, попередження, припинення й розкриття діяльності незаконних збройних формувань, окремих осіб і громадських об'єднань, які мають за мету насильницьку зміну конституційного ладу України; розв'язують інші завдання в сфері боротьби зі злочинністю.

Розвідувальна діяльність — це комплекс заходів спеціального призначення, спрямованих на інформаційно-аналітичне забезпечення ефективного вирішення органами виконавчої влади питань внутрішньої і зовнішньої діяльності, пов'язаних із національною безпекою.

У Законі України «Про Службу безпеки України» закріплено обов'язки й права її органів. Відповідно до своїх основних завдань вони зобов'язані: здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу; проводити заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ; виявляти, припиняти й розкривати злочини, розслідування яких віднесено до їх компетенції; проводити дізнання та слідство в цих справах, розшукувати осіб, які переховуються в зв'язку з вчиненням зазначених злочинів; здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства; брати участь у розробці та здійсненні заходів щодо захисту державних таємниць; надавати допомогу Прикордонним військам, органам внутрішніх справ, митної служби в боротьбі зі злочинністю, порушниками прикордонного режиму й митних правил.

Виходячи з цих основних напрямів діяльності, Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. визначено основні напрями державної політики національної безпеки України: в політичній сфері — створення механізмів захисту прав громадян, запобігання й усунення спроб втручання у внутрішні справи України; в економічній сфері — недопущення незаконного використання бюджетних коштів, контроль за експортно-імпортною діяльністю; в соціальній сфері — виявлення та усунення причин, що зумовлюють різке розшарування суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; у воєнній сфері — створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків, запобігання спробам і усунення порушень державного кордону й територіальної цілісності України; в екологічній сфері — впровадження та контроль за дотриманням науково обґрунтованих нормативів природокористування й охорони довкілля, контроль за станом навколишнього природного середовища; в науково-технічній сфері — вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання; в інформаційній сфері — вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору, виявлення й усунення причин інформаційної дискримінації України тощо.

Указом Президента України «Про контроль за діяльністю Служби безпеки України» від 22 жовтня 1998 р. затверджено засади здійснення контролю в цій сфері. Основну увагу приділено заходам, спрямованим на посилення контролю, втілення нових форм його здійснення, в тому числі таких, яких раніше не було. Введено також спеціальну посаду — Уповноважений з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України, який призначається Президентом України і йому підпорядковується. Уповноваженому надано широкі права в сфері контролю за діяльністю Служби безпеки України та її посадових осіб.

Функції державної безпеки здійснюють також Управління державної охорони України та служба охорони об'єктів при МВС України.

Управління державної охорони України здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 р., який визначає призначення державної охорони, її об'єкти, повноваження служби, порядок контролю й нагляду за її діяльністю. Управління надає державну охорону особам, які займають державні посади на строк їх повноважень: Президентові України, Прем'єр-міністрові України, Голові Верховної Ради, Голові Вищого господарського суду, Генеральному прокурору тощо. Воно забезпечує охорону глав іноземних держав, урядів та інших вищих посадових осіб іноземних держав у період їх перебування на території України. Управління державної охорони України — центральний державний правоохоронний орган зі спеціальним статусом.

У здійсненні заходів безпеки об'єктів державної та інших форм власності в межах своїх повноважень беруть участь органи внутрішніх справ. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. затверджено положення «Про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ» (у редакції від 15 серпня 2001 p.), згідно з яким вона забезпечує охорону відповідних об'єктів на договірних засадах.

Важливі функції у сфері безпеки Української держави здійснюють внутрішні війська. Відповідно до Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» від 26 березня 1992 р. (назва в редакції від 31 жовтня 1995 р.) вони забезпечують охорону й оборону важливих державних об'єктів, перелік яких встановлює Кабінет Міністрів України, супроводжують спеціальні вантажі, здійснюють пропускний режим на охоронних об'єктах тощо.

Внутрішні війська України під час виконання покладених на них завдань безпеки мають широкі повноваження в застосуванні заходів впливу, в тому числі: затримувати громадян, перевіряти в них документи, застосовувати заходи фізичного примусу, вогнепальну зброю, спеціальні засоби, бойову техніку тощо.

Діяльність зазначених органів спеціального призначення в сфері безпеки України досить повно врегульовано законодавством і здійснюється під контролем держави й суспільства.

83. Організаційно-правові засади державного управління у галузі внутрішніх справ.

Основними завданнями органів внутрішніх справ є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.

До обов'язків міліції (як складової частини органів Міністерства внутрішніх справ України (МВС України) належить участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям, незалежно від форм власності, в реалізації їх функцій.

Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи національної безпеки та забезпечення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою належить до сфери завдань публічної влади: Президента України як гаранта державного суверенітету та додержання прав людини й громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. В широкому розумінні забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян є завданням як державних, так і недержавних організацій.

Сутність управління в галузі внутрішніх справ і його особливість полягають у тому, що в процесі такого управління здійснюють безпосередню охорону прав і свобод громадян, а також забезпечують громадський порядок і громадську безпеку.

Громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що склався в суспільстві, який відповідає інтересам держави та всіх її громадян. Це сукупність установлених у державі правил поведінки в громадських місцях, які регулюють правові, моральні та інші соціальні норми.

Під термінами «громадська безпека» й «громадський порядок» взагалі розуміють певний позитивний стан, наявний у суспільстві, забезпечення якого гарантує уникнення певних небезпек як для суспільства, так і для окремих громадян. Цінності, яким загрожує небезпека, є досить різноманітними.

Якщо йдеться про громадську безпеку, то з погляду поняття на перший план виступає елемент загрози, що посягає на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, тобто це система відносин, яка складається в процесі запобігання й усунення загрози життю, здоров'ю громадян та їх майну. В більш широкому розумінні громадську безпеку можна визначити як стан, у якому громадян не позначено індивідуально, як і інших суб'єктів держави, і їм не загрожує жодна небезпека, а також не існує загрози порушення щоденного життя суспільства й нормального функціонування державних і недержавних організацій.

Причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії, неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, неконтрольоване використання механізмів і машин, що є джерелом підвищеної загрози, а також проведення окремих робіт, пов'язаних із ризиком для населення, тощо.

Безпосереднє управління в галузі забезпечення громадського порядку й громадської безпеки здійснюють МВС України та його органи на місцях. Функції органів внутрішніх справ визначено як у законах України, так і в підзаконних актах, серед яких важливе місце посідає Положення про Міністерство внутрішніх справ України від 17 жовтня 2000 р.

Відповідно до головних завдань МВС України здійснює й основні напрями своєї діяльності, а саме: забезпечує державну політику боротьби зі злочинністю; організовує роботу органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку на вулицях та в інших громадських місцях, запобігання й припинення адміністративних правопорушень; організовує здійснення органами внутрішніх справ профілактичних і оперативно-розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів, провадження дізнання та досудового слідства; безпосередньо здійснює роботу з виявлення, припинення, розкриття й розслідування злочинів, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю та наркобізнесом, зі злочинами в сфері економіки; забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробках на їх основі державних програм боротьби зі злочинністю й охорони правопорядку; вживає разом з іншими державними органами заходів щодо запобігання дитячій бездоглядності та правопорушенням серед неповнолітніх; організовує на договірних засадах охорону майна різних власників; бере участь у розробці проектів міжнародних договорів (угод) України з питань боротьби зі злочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених Україною договорів (угод) та ін.

Завдання та напрями діяльності МВС України визначають функціональну структуру його органів, яка складається з міліції, слідчого апарату органів внутрішніх справ, внутрішніх військ тощо.

МВС України здійснює державне управління в галузі внутрішніх справ шляхом централізованого керівництва через відповідні нижчі органи внутрішніх справ, а також безпосередньо.

Систему органів внутрішніх справ України утворюють: МВС України, в складі якого функціонують головні управління, управління та служби (керівництво, штаб, кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, міліція по боротьбі з організованою злочинністю, Головне слідче управління, відділ організації дізнання в органах внутрішніх справ, Головне управління внутрішніх військ та ін.); Головне управління МВС України в АРК; управління МВС України в області, містах Києві та Севастополі; районний відділ (управління) МВС України в області; міське управління МВС України в області; районний відділ міського управління.

Для колегіального обговорення й прийняття найважливіших управлінських рішень з питань діяльності МВС України, органів внутрішніх справ у областях, містах Києві та Севастополі, АРК створюють колегії.

Систему територіальних органів внутрішніх справ побудовано відповідно до адміністративно-територіального поділу держави.

Діяльність органів внутрішніх справ на транспорті поширюється на територію кількох областей, носить міжтериторіальний характер. Вони забезпечують охорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському й річковому транспорті; на території вокзалів і портів; на залізничному та водному транспорті, що рухається. Систему органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковано Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України. На Північно-Західній, Південній, Придніпровській, Одеській, Донецькій і Львівській залізницях діють УМВС центрального підпорядкування; на великих залізничних станціях — лінійні відділи УМВС; на інших — відділення й пункти міліції. У великих аеропортах, крупних морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.

Транспортні органи внутрішніх справ, порівняно з територіальними, мають простішу побудову. До них входять усі основні служби, але вони не здійснюють такі функції, як нагляд за безпекою дорожнього руху та деякі інші.

У селищах міського типу, мікрорайонах і віддалених населених пунктах можуть створювати відділи (на правах райвідділів) і відділення міліції, які входять до складу територіальних органів внутрішніх справ.

На окремих промислових підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов'язано з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо високотехнічна небезпека виробництва тощо), створюють відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об'єктах.

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету Міністрів України може створювати спеціальні підрозділи міліції.

Організаційна структура центрального апарату МВС України відповідає юридично закріпленим основним напрямам діяльності міністерства. В усіх органах внутрішніх справ наявні такі види структурних підрозділів:

1) галузеві (підрозділи міліції, слідчі апарати);

2) функціональні (кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичні), які виконують функції забезпечення;

3) загального керівництва (штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри), які виконують функції загального керівництва.

84. Організаційно-правові засади державного управління у сфері юстиції.

Управління юстицією — це діяльність, спрямована на виконання завдань зміцнення законності, організації захисту прав і законних інтересів громадян та їх об'єднань, підприємств, установ, організацій і держави.

Однією з особливостей юстиції є багато об’єктність у цій галузі управління. До об'єктів юстиції належать судові установи, нотаріальні контори, органи реєстрації актів громадянського стану, судово-експертні установи й адвокатура. Всі вони мають різне правове становище, відрізняються за своїм призначенням і характером компетенції.

Іншу особливість юстиції обумовлено попередньою, і полягає вона в різноманітності форм і методів управління, які застосовують органи юстиції.

Так, щодо державних нотаріальних органів і органів реєстрації актів громадянського стану застосовують метод керівництва; щодо органів адвокатури — метод регулювання. В цілому ж керуючий вплив органів управління юстицією носить рекомендаційний характер і зводиться в основному до розв'язання організаційних питань, оскільки більшість об'єктів у цій галузі є самостійними й незалежними в своїй практичній діяльності.

Систему органів управління в галузі юстиції закріплено постановою Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції» від 30 квітня 1998 р. Її складають: Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції в АРК, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, районні, районні у містах управління юстиції, міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Міністерство юстиції України (далі — Мін'юст України) згідно з Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 30 грудня 1997 р., є центральним органом виконавчої влади, який організовує здійснення державної правової політики, керує дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.

Основними завданнями Мін'юсту України є: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи та вдосконалення законодавства, сприяння розвиткові правової науки; забезпечення захисту прав і свобод людини й громадянина; організація виконання судових рішень, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєстрації актів цивільного стану; розвиток правової інформації, формування в громадян правового світогляду; здійснення міжнародно-правового співробітництва.

Мін'юст України розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів; здійснює роботу з систематизації законодавства України; веде Єдиний загальноправовий рубрикатор; здійснює заходи щодо вдосконалення роботи органів реєстрації актів громадянського стану й установ нотаріату, контролює їх діяльність; сприяє роботі об'єднань адвокатів; видає й анулює спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення юридичної практики суб'єктами підприємницької діяльності тощо.

Важливим напрямом діяльності Мін'юсту України є організація виконання рішень судів та інших органів. Згідно із Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. Мін'юст України здійснює підбір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове та матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців.

Мін'юст України має право: одержувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи й матеріали, а від органів статистики — статистичні дані для виконання покладених на нього завдань і залучати вчених, спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій для розгляду питань, що належать до його компетенції; скасовувати акти управлінь юстиції, що суперечать рішенням Мін'юсту України й актам законодавства України.

Мін'юст України як орган управління становить систему взаємодіючих елементів. До його організаційної структури входять: керівництво Мін'юсту України, патронатна служба Міністра юстиції України, галузеві та функціональні департаменти, управління й відділи.

Міністра юстиції України призначає Президент України. У межах своїх повноважень Міністр видає накази, інструкції та вказівки, які є обов'язковими для органів підпорядкованої йому системи, й перевіряє їх виконання.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мін'юсту України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюють колегію. Членів колегії затверджує на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції України. Рішення колегії проводять у життя наказами Міністра юстиції України.

Центральний апарат Мін'юсту України структурно організований залежно від виконуваних завдань і функцій. Він складається з департаментів (законопроектної роботи й експертизи законодавчих актів; забезпечення реалізації конституційних прав громадян, юридичних осіб та інтересів держави; державної виконавчої служби; міжнародно-правової діяльності; фінансово-господарської діяльності), управлінь і відділів.

Безпосередньо керівництво установами й організаціями юстиції здійснюють Головне управління юстиції в АРК, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, а також районні, районні в містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції. Ці управління утворюються та діють згідно з відповідними положеннями, затвердженими наказом Мін'юсту України від 30 серпня 2000 р.

Управління юстиції беруть участь в організації здійснення на місцях державної правової політики; узагальнюють практику застосування законодавства, розробляють пропозиції щодо його вдосконалення та подають їх до Мін'юсту України; здійснюють державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, республіканських комітетів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх підрозділів і місцевих органів господарського управління й контролю; здійснюють контроль за дотриманням суб'єктами підприємницької діяльності ліцензійних умов щодо провадження підприємницької діяльності з юридичної практики тощо.

85. Організаційно-правові засади державного управління у галузі закордонних справ.

Державне управління закордонними справами — це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітичну діяльність України спрямовано на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішню політику спрямовують на виконання найголовніших завдань, серед яких: утвердження й розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном; створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями й вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

Серед правових актів, які визначають засади зовнішньої політики, повноваження та завдання державних органів України, слід назвати Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 p., Конституцію України, Заяву про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 p., Основні напрями зовнішньої політики України тощо. Визначення засад зовнішньої політики України віднесено до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах: здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами й міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

До повноважень Верховної Ради в зовнішньополітичній діяльності належить також: заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє й зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни та укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; надання в установлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України й денонсація міжнародних договорів України тощо.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади й установ у сфері зовнішніх зносин покладено на Міністерство закордонних справ України.

86. Організаційно-правові засади державного управління у галузі державної безпеки.

Законодавче регулювання управління в галузі безпеки України. Відносини управління в галузі безпеки України врегульовані Конституцією України, Законом України від 25 березня 1992 року "Про Службу безпеки України", Законом України від 5 березня 1998 р. „Про Раду національної безпеки і оборони України" та іншими законодавчими актами.

Рада національної безпеки і оборони України. Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.
Завдання Служби безпеки України:

- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності держави;

- захист економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;

- попередження, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Система Служби безпеки України складається із таких основних органів і служб:

- Центральне управління Служби безпеки України;

- Служба безпеки Автономної Республіки Крим;

- регіональні органи Служби безпеки України;

- органи військової контррозвідки;

- військові формування;

- навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України.
Структура центрального управління Служби безпеки України містить: апарат голови Служби безпеки України; підрозділи розвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією й організованою злочинністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, роботи з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та ін.

Кадри Служби безпеки України. Кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки.

Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються головою Служби безпеки України. Кількісний склад співробітників Служби безпеки України визначається Президентом України за поданням голови Служби безпеки України виходячи з потреб надійного захисту державної безпеки України, в межах встановленого бюджету.
Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків Законом України "Про службу безпеки України" надається право:

- вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з
цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;

- подавати органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони державної таємниці;

- отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність";

- входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням військових частин, на їх територію і в службові приміщення;

У разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності Служба безпеки України, її органи і співробітники мають також право: одержувати в установленому законом порядку на письмову вимогу керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України від митних, фінансових
та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми власності) інформацію і документи про операції, стан рахунків і руху коштів на них за конкретний проміжок часу.

Контроль за діяльністю Служби безпеки України здійснюється Президентом України та уповноваженими ним державними органами.

87. Організаційно-правові засади державного управління державною службою.

Відповідно до Закону України «Про державну службу» Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби. Таким органом є Головне управління державної служби України (Головдержслужба України, ГУДС), діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра Кабінету Міністрів України для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою.

У складі Головдержслужби України є 6 структурних підрозділів, де працює 121 державний службовець, 24 територіальні підрозділи, Центр адаптації державної служби до стандартів Європейського Союзу та Школа вищого корпусу державної служби.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби:

- прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

- забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті;

- розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті;

- розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті;

- здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців в державних органах та їх апараті;

- організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату;

- контролює дотримання умов реалізації громадянами права на державну службу;

- організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

Головдержслужба України складається з 6 структурних підрозділів, де працює 121 державний службовець:

Управління організаційно-аналітичного забезпечення роботи керівника та кадрової роботи Департамент персоналу державних органів та органів місцевого самоврядування Департамент модернізації державної служби Юридичний департамент

Управління організації професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування Адміністративно-фінансовий департамент, а також: 24 територіальні підрозділи

Головдержслужба в межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання. У разі потреби видає разом з іншими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами спільні рішення. її рішення з питань державної служби, видані в межах її повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, місцевими радами та їхніми органами.

Головдержслужбу очолює начальник. Для погодженого вирішення питань, що входять у компетенцію Головдержслужби, обговорення найважливіших напрямів її поточної та перспективної діяльності в Головному управлінні державної служби України офіційно затверджується колегія у складі начальника (голова колегії), заступників начальника за посадою, а також інших керівних працівників Головного управління. Головдержслужба України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Основні завдання державної служби:

а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини і громадянина;

б) досягнення і зміцнення цілісності держави;

в) забезпечення ефективної діяльності державних органів;

г) демократизація шляхів формування та діяльності державного апарату та ін.

Втілення цих завдань здійснюється через державних службовців. Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту та професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний добір чи за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Ці особи е державними службовцями, мають відповідні службові повноваження і займають певні посади.

Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами, вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

88. Організаційно-правові засади охорони державного кордону.

Державний кордон України становить собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею.

Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991р.1 встановлено види, режим і правила охорони державного кордону. Відповідно до цього Закону виділяють два види охорони державного кордону — політичний і санітарний.

Політичну охорону державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладено на Державну прикордонну службу України, а в повітряному просторі — на війська протиповітряної оборони України. Їх обов'язки й права щодо охорони державного кордону визначають закони та інші акти компетентних органів державної влади.

Основними завданнями охорони державного кордону є забезпечення встановленого режиму державного кордону й прикордонного режиму.

Режим державного кордону — це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне та інше сполучення через державний кордон здійснюють у контрольно-пропускних пунктах Прикордонної служби. Всі особи, їх транспортні засоби, вантажі та інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному й митному контролю. У відповідних випадках здійснюють також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням з території України культурних цінностей та інший контроль. Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в його межах. Законодавством визначено, що судноплавство, користування водними об'єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та іншу господарську діяльність проводять за погодженням із підрозділами Державної прикордонної служби України, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюють прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях суден, їх плавання у внутрішніх водах. Прикордонну смугу встановлюють безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, до неї не включають населені пункти й місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснює Державна прикордонна служба України. Відповідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р.1 її головним завданням є забезпечення недоторканності державного кордону, а також охорона екологічної зони України.

Центральним органом управління прикордонною службою є Адміністрація Державної прикордонної служби, положення про яку затверджено Указом Президента України від 4 серпня 2003 р.2. Голова адміністрації є Командувачем Державної прикордонної служби України, його призначає на посаду й звільняє з посади Президент України. Організаційна структура прикордонної служби України складається з прикордонних військових напрямів, з'єднань, частин та інших органів охорони державного кордону.

Завдання та функції прикордонної служби України визначають її основні повноваження. Під час виконання своїх функцій і завдань вона зобов'язана: припиняти будь-які спроби незаконного перетинання кордону; відбивати вторгнення озброєних формувань; забезпечувати виконання зобов'язань, що виникають із міжнародних договорів; здійснювати спільні заходи з органами Служби безпеки, внутрішніх справ, митної, санітарної служб тощо.

У межах прикордонної смуги в пунктах пропуску через державний кордон, а також на спеціально визначеній території Державна прикордонна служба України має право:

- розташовувати прикордонні наряди, пересуватися під час виконання службових обов'язків по будь-яких ділянках місцевості; вести дізнання в справах про порушення державного кордону, проводити оперативно-розшукову діяльність;

- здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили державний кордон; перевіряти в осіб, які прямують через державний кордон, документи на право в'їзду або виїзду з країни; здійснювати самостійно або разом з митними установами огляд вантажів та іншого майна; вилучати заборонені до ввезення в країну або вивезення з країни предмети, а також предмети контрабанди; здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

Санітарну охорону кордону України забезпечують здійсненням медико-санітарних і адміністративно-санітарних заходів. До них належать: медичний огляд і ізоляція хворих; санітарний огляд вантажів і майна; заборона в'їзду та виїзду особам, що страждають на інфекційні захворювання, тощо. Засобами забезпечення ветеринарної охорони кордону України є заборона ввезення й вивезення заразних тварин, птиці, їх ветеринарний огляд, оголошення карантину та ін.

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 223; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 67

Мы поможем в написании ваших работ!