Контрольні запитання для перевірки досягнення результатів навчання
Лекція № 1
Тема: ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА. ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА
Мета вивчення
Мета вивчення полягає у засвоєнні здобувачами вищої освітинаявнихтеоретичних та практичних аспектів утвердження конституційного гуманітарного права України у системі права; з’ясуванні сутності, змісту та методів регулювання конституційного гуманітарного права; визначенні характеристик конституційного гуманітарного права України як галузевої юридичної науки та навчальної дисципліни.
Результати навчання
Після лекції здобувач вищої освіти буде (спроможний):
1. Знати визначення категорії «конституційне гуманітарне право», наявні підходи до визначення предмету та методу конституційно-правового регулювання.
2. Знати основні джерела конституційного гумантіарного права, їх наукову класифікацію.
3. Визначити особливості правового регулювання суспільних відносин конституційно-гуманітарного характеру.
4. Розуміти наявні теоретичні та практичні проблеми утвердження конституційного гуманітарного права України у національній системі права.
5. Сформулювати подальші перспективи розвитку та становлення конституційно-гуманітарного права як підгалузі у системі конституційного права України.
Література
1. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України № 1401-VIII від 02.06.2016 р. // Голос України. – 29 червня 2016 р.
|
|
|
2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Офіційний вісник України. – 2008. – № 93. – Ст. 3103.
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (зі змінами, внесеними Протоколом № 11) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
4. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 260.
5. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.
6. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua
7. Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони : Закон Украйни від 16 вересня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2014. - № 40. – Ст. 2021
8. Брюггер В. Образ людини у концепції прав людини / В. Брюггер // Проблеми філософії права. — Том 1. — 2003. — С. 136-141.
|
|
|
9. Гомьен Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика / Д. Гомьен, Д. Харрисон, Л. Зваак. — М., 1998.
10. Громадянське суспільство: історія та сучасність: монографія / [Т.В. Розова, О.С. Білоусов, Л.В. Вінокурова та ін.] ; за заг. ред. Т.В. Розової. – Одеса : Юридична література, 2010.
11. Гуренко М. М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав i свобод людини та громадянина. Роздiл перший / М.М. Гуренко. — К., 2001.
12. Ієрусалімов О. I. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина / Iєрусалімов О. І., Стахурський М. Ф., Iєрусалімова І. О. ; за заг. ред. I. П. Голосніченка. – К. : ГАН, 2004.
13. Ковлер А. И. Антропология права : учебн. для вузов / Ковлер А. И. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2002.
14. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні : навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. – К. : Юрінком Iнтер, 2003.
15. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / [Шемшученко Ю. С., Карпачова Н. І., Костецька Т. А. та ін.] ; за ред. Ю. С. Шемшученка. – К. : Юридична думка, 2008.
16. Орзих М. Ф. Современный конституционализм в Украине. Введение в украинское конституционное право / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян. – К. : Алерта, 2006.
|
|
|
17. Орзих М.Ф. Конституционные преобразования в Украине: история, теория и практика : [монография] / [М.Ф. Орзих, А.Р. Крусян, В.Н. Шаповал и др.] ; под. ред. М.Ф. Орзиха. – К. : Юринком Интер, 2013.
18. Пустовіт Ж.М. Актуальні проблеми прав і свобод людини і громадянина : навч. посіб. / Ж.М. Пустовіт. – К. : КНТ, 2009.
19. Рабiнович П.М. Права людини i громадянина / П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. — К., 2004.
20. Рабінович С. Природно-правова аргументація у практиці Конституційного Суду України / С. Рабінович // Вісник Конституційного Суду України . – 2009. – № 4. – С. 109–112.
21. Размєтаєва Ю.С. Права людини як фундаментальна цінність громадянського суспільства : [монографія] / Ю.С. Размєтаєва. – Х. : «Финарт».
22. Селіванов В.М. Людський вимір політики трансформації державного управління в Україні / С.М. Селіванов // Право України. — 2004. — № 10.
23. Тодыка Ю. Н. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине / Ю. Н. Тодыка, О. Ю. Тодыка. – К. : Iн Юре, 2004.
24. Цюрупа М.В. Міжнародне гуманітарне право: навчальний посібник / М.В. Цюрупа, В.І. Дяченко. – К.: Кондор, 2008. – 364 с.
План
1. Конституційне гуманітарне право та конституційне право: співвідношення.
2. Поняття та структура конституційного гуманітарного права як інституту конституційного права.
|
|
|
3. Предмет правового регулювання конституційного гуманітарного права.
4. Метод правового регулювання конституційного гуманітарного права.
5. Конституційне гуманітарне право як наука та навчальна дисципліна. Система понять конституційного гуманітарного права.
Основний зміст
1. В сучасних умовах конституційного розвитку України складаються сприятливі обставини щодо формування та виокремлення у системі вітчизняного конституційного права такої його гуманітарної складової як конституційне гуманітарне право. Звідси важливим є створення науково-практичної парадигми конституційного гуманітарного права, що буде сприяти формуванню та подальшому розвитку громадянського суспільства та утвердженню України як демократичної держави, в якій людина є найвищою цінністю.
Тенденція гуманізації тією чи іншою мірою впливає на всі інші тенденції розвитку конституційного права, проходить «червоною ниткою» через систему сучасного українського конституціоналізму та є пріоритетним напрямом розвитку громадянського суспільства. Це обумовлено тим, що гуманізація проявляється в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства та держави, а саме: у сприйманні людини як цінності для суспільства; у визнанні її права на вільний розвиток та виявлення своїх здібностей і можливостей; у повазі до честі та гідності особи; в утвердженні блага людини як критерію оцінки суспільних відносин тощо.
Звідси, набувають теоретичного та практичного значення дослідження суспільних відносин, що виникають між державою та людиною у процесі реалізації публічної (державної) влади. При цьому важливе значення має відповідна модель взаємовідносин між державою та людиною. Проблема цих взаємовідносин не втрачає своєї актуальності протягом тривалого часу.
Серед підходів до її вирішення можна виокремити системоцентристський та персоноцентристський напрями.
Персоноцентризм визначає людину як найвищу точку та «мірило всіх речей».
У системоцентристському (соціоцентристському) підході людина або є зовсім відсутньою, або розглядається як щось допоміжне, здатне принести більшу чи меншу користь лише для досягнення якихось надособистісних цілей. При цьому підході держава домінує над особистістю. Звідси виникає важливе питання щодо пріоритету прав людини у відносинах з державою, або навпаки.
В науці існують різноманітні точки зору щодо цієї проблеми. Так, I. I. Лукашук підкреслює, що значення визнання прав людини вищою цінністю є особливо очевидним з урахуванням загальної закономірності: інтереси держави тією мірою, якою вони представляють інтереси суспільства в цілому, завжди будуть пріоритетними. Другий напрям вирішення цієї проблеми ґрунтується на універсальності та необоротності затвердження пріоритету прав та свобод людини над правами колективними, чи то нація, чи то держава, чи то міжнародне співтовариство.
У сучасній юридичній літературі набуває поширення третій напрям, сутність якого полягає в тому, що він, заперечуючи уявлення про індивідуальні чи колективні витоки у концепції прав людини та її взаємовідносини із суспільством, державою та іншими формами колективного буття, що були притаманні минулому, визнає необхідність органічного поєднання у змісті прав та обов’язків людини як особистих, так і колективних основ. Цей підхід ґрунтується на «законі рівноваги індивідуального та колективного», який є умовою еволюційного (а не революційного) розвитку суспільства та має універсальний характер. В українській науці такий підхід обґрунтовували Ю. М. Тодика та О. Ю. Тодика, вважаючи, що «важливо дотримати баланс інтересів громадянина та держави». Такі наукові напрями можна охарактеризувати як концепцію балансу інтересів людини та держави.
Конституційно-правова свобода людини стає реальністю за умови існування громадянського суспільства – сфери матеріального, духовного та політичного життя людини. Саме громадянське суспільство як система економічних, політичних, культурних та правових відносин між людьми є «простором свободи» соціально активних особистостей.
Громадянське суспільство – це вільне суспільство, а свобода громадянського суспільства полягає в його самостійності та відносній незалежності від держави. Природа громадянського суспільства передбачає певний ступінь потенційної політико-правової та економічної свободи у відношенні до держави. Традиційно громадянське суспільство розуміють як «систему автономних від держави інституціональних зв’язків, в які добровільно вступає населення з метою реалізації своїх приватних та корпоративних інтересів, в тому числі й шляхом впливу на державну політику».
Громадянське суспільство – це індивідуалізоване суспільство, це суспільство індивідуальної свободи. Значущість людини як «вільної особи» та основного суб’єкта у громадянському суспільстві підкреслено і в науковій літературі, зокрема, визначено, що «головним суб’єктом громадянського суспільства є людина, що має потреби, інтереси та цінності, які зовні виражені у правах і обов’язках».
З позицій розбудови сучасної держави як демократичної слід відмовитись від концепції протиставлення громадянського суспільства і держави. Завданням сучасної конституційно-правової науки є розробка моделі ефективної взаємодії громадянського суспільства і держави з метою їх взаємного посилення та сталого розвитку на благо людини, яка є найвищою соціальною цінністю (див.: ст. 3 Конституції України).
Свободу громадянського суспільства гарантовано та, водночас, обмежено правом. Право надає впорядкованості всім інституціональним системам (інститутам) громадянського суспільства, регулює економічну та інші сфери прояву індивідуальної свободи, а також забезпечує значною мірою реалізацію інтересів людини як суб’єкта громадянського суспільства та баланс управління, самоврядування, саморегуляції, самоорганізації. Функціональною особливістю права в громадянському суспільстві є те, що воно спрямоване на інтеграцію суспільства, забезпечення його єдності та соціальної згоди у ньому через вирішення соціальних конфліктів у рамках загальної правової форми. Роль права в громадянському суспільстві є важливою та багатогранною, що надає підстави характеризувати громадянське суспільство як правове.
Таким чином, громадянське суспільство безпосередньо пов’язано з конституційно-правової свободою людини, що обумовлює необхідність його дослідження у конституційно-правовому вимірі з позицій гуманізму.
Отже, сучасна концепція прав і свобод людини та вся система відповідного українського законодавства мають бути спрямованими на забезпечення конституційно-правової свободи людини. Така концепція заснована, перш за все на теорії та практиці сучасного конституціоналізму. Виходячи із цього, концепція прав і свобод людини має ґрунтуватися на оптимальному поєднанні (а не протистоянні) природно-правової та позитивістської теорій прав людини. Сутність такого поєднання полягає у тому, що невід’ємні природні права і свободи людини, які належать їй від народження, мають бути закріпленими у позитивному праві, тобто держава, як владний суверен, має визнавати (а не «дарувати») подібні права і свободи, забезпечувати їх реалізацію, охороняти та захищати від протиправних посягань. Таким чином, на конституційному рівні має бути закріплено такий обсяг прав і свобод людини, який юридично забезпечував би всі сфери індивідуальної свободи людини.
Що стосується реальності конституційно-правової свободи, то недостатньо її юридично «оформити» через право (об’єктивне та суб’єктивне публічне право), потрібен захист цієї свободи, механізм якого є невід’ємниою складовою конституційного гуманітарного права. Цінність будь-якого права чи свободи, у тому числі й конституційно-правової свободи, залежить від механізму їх захисту.
Традиційно гуманітарне право – це поняття, що є характерним для міжнародного права, тобто – міжнародне гуманітарне право, яке поряд з традиційним правом війни (збройних конфліктів), охоплює міжнародні документи щодо статусу та захисту прав і свобод людини, включаючи і міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.
Найбільш характерним поділом міжнародного гуманітарного права є: міжнародні документи щодо прав людини і громадянина (про громадянські і політичні права, про економічні, соціальні і культурні права, про статус біженців, про недопущення геноциду, тортур тощо); міжнародне гуманітарне право, що застосовується у період збройних конфліктів (поводження з військовополеними, захист поранених та громадського населення, застосування видів зброї, захист культурних цінностей тощо); відповідальність за злочини проти миру та людства.
Водночас, гуманітарне право має місце і як інститут національного конституційного права. Це обумовлено тим, що: по-перше, міжнародне право та національне право взаємопов’язані між собою, що обґрунтовується теорією взаємодії міжнародного права та національного права (зокрема, виходячи з дуалістичної концепції співвідношення міжнародного права та національних правових систем); по-друге, тенденціями розвитку внутрідержавних правових систем.
2. Конституційне реформування та політико-правові перетворення, що спрямовані на формування України як демократичної, правової держави, її поступове входження до європейського правового простору обумовлюють відповідні тенденції розвитку сучасного конституційного права, серед яких можна виокремити основну, а саме: тенденцію гуманізації та підвищення людського виміру конституційно-правових реалій, це означає, що «альфою та омегою» діяльності держави та суспільства має бути людина як найвища цінність, права якою мають бути забезпечені цілісною та змістовно повною системою гарантій з боку держави.
Захист конституційно-правової свободи людини державою полягає в існуванні юридико-правового механізму захисту прав та свобод людини і громадянина. До складу такого механізму в контексті конституційного гуманітарного права входять нормативні (матеріальні та процесуальні) та інституціональні форми та засоби.
В сучасних умовах конституційного розвитку України складаються сприятливі обставини щодо формування та виокремлення у системі вітчизняного конституційного права такої його гуманітарної складової як конституційне гуманітарне право.
Думається, обґрунтованим буде виокремити три основні причини для цього.
Перша причина – це сучасний етап конституційних перетворень в Україні, який обумовлює таку тенденцію розвитку вітчизняного конституційного права як його гуманізація та підвищення людського виміру конституційно-правових реалій. Звідси, об’єктивно обумовленим є визнання та правове забезпечення життєдіяльності, розвитку, самореалізації та захисту таких суб’єктів конституційного права як людина, громадянин, суспільство (зокрема, громадянське суспільство).
Другою причиною виокремлення та формування гуманітарного права у системі конституційного права є посилення взаємодії національного та міжнародного права. Особливо це виявляється в сучасних умовах євроінтеграції України. Міжнародні акти (зокрема, у сфері прав та свобод людини) стають (за певних умова (див.: ст. 9 Конституції України) частиною національного законодавства.
Третя причина пов’язана з необхідністю комплексного регулювання цієї сфери суспільних відносин конституційно-правовими нормами. Адже, конституційно визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України). Це положення є складовою основ конституційного ладу України. Вкрай необхідним є створення правового підґрунтя для втілення в сучасні реалії визначених конституційних положень. Для цього, окрім іншого, необхідним є удосконалення системи сучасного конституційного законодавства у сфері прав та свобод людини і громадянина, створення ефективного механізму їх забезпечення та захисту з боку держави. Звідси, важливим є створення науково-практичної парадигми конституційного гуманітарного права, що буде сприяти формуванню та подальшому розвитку громадянського суспільства та утвердженню України як демократичної держави, в якій людина є найвищою цінністю.
Природа конституційного гуманітарного права відзначається у тому, що сучасне конституційне право має певний зв'язок з гуманізмом («гуманізм» - від лат. «людяний»), що виявляється у його гуманітарній спрямованості, тобто - у спрямованості на утвердження та забезпечення конституційно-правової свободи людини, формування та сталий розвиток громадянського суспільства.
Конституційне гуманітарне право – це інститут конституційного права, який забезпечує розвиток людини і громадянина, громадянського суспільства за допомогою конституційно-правових засобів. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з належністю особи до громадянства України, та правами, свободами людини і громадянина та їх гарантіями, а також обов'язками людини і громадянина.
Цей інститут насамперед регулює підстави та порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припинення громадянства України та конституційно-правовий статус органів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянством України. Крім того, відповідні норми забезпечують правове регулювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні, біженців, а також закордонних українців.
Структура інституту конституційного гуманітарного права складається з нормативно-правової та інституційної частин.
Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Вони визначають основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, механізм реалізації і гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні.
Нормативну частинупредставлено великою кількістю нормативних актів: Конституцією України, міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Положення Конституції, в яких закріплено і гарантовано права та свободи людини і громадянина, найбільш конкретно та детально розкрито та розвинено у нормативно-правових актах, прийнятих державними органами (кодексах, законах), підзаконних актах (указах Президента та постановах Уряду), а також у локальних нормативних актах.
Конституційно-правовим гарантіям притаманна імперативність, однак існує тісний зв’язок між конституційно-правовими гарантіями та гарантіями інших галузей права. Так. ст. 41 Конституції України проголошує: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним”; ст. 440 ЦК України закріплює виконання цієї гарантії: “Шкода, що заподіяна особистості або майну громадянина, а також шкода, що заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі”.
Тісно зв’язані конституційно-правові гарантії також з гарантіями, закріпленими кримінальним правом, оскільки Конституція України визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету та соціальну спрямованість. Своєю чергою, кримінально-правові гарантії здійснюють охорону багатьох конституційно-правових норм. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, спрямовані проти життя і здоров’я людини, захист яких гарантує Конституція.
Удосконалення законодавства про забезпечення прав і свобод людини і громадянина здійснюється в нашій державі збільшенням переважної ваги законів у системі нормативно-правових актів, що безпосередньо визначають порядок реалізації основних прав та свобод людини і громадянина; сприяння увідповідненню цього законодавства до Конституції України та міжнародних стандартів у цій галузі; доведення норм, уміщених у законах, що гарантують основні права та свободи людини і громадянина, до високого рівня конкретизації; посилення юридичних гарантій захисту цих прав та свобод, зміцнення правових засобів їх реалізації.
Деякі права в найзагальнішому вигляді сформульовано в Конституції, проте на рівні законів вони дотепер так і не набули належного або й узагалі ніякого закріплення. Прикладами можуть слугувати ще недавній антиконституційний інститут прописки, відсутність окремого закону про порядок проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій тощо. Слід зауважити, що з одного боку, відбувається помітне розширення переліку та поглиблення змісту чинних гарантій прав і свобод на рівні чинного законодавства, але з іншого – відчутно зменшуються можливості їх реалізації, особливо в соціально-економічній та екологічній сферах. Відтак, деталізація регулювання законом можливостей здійснення того чи іншого права може не збігатися з можливостями його реального використання в повсякденній практиці, тобто часто гарантії конституційних прав та свобод людини не діють.
Особливе місце гарантій прав і свобод людини та громадянина визначається ще й тим, що процес гарантування є складовим елементом у системі національної безпеки України, яка передбачає три рівні основних об’єктів безпеки: на першому місці – громадянин (людина) – його права та свободи; на другому – суспільство, його духовні та матеріальні цінності; на третьому – держава, її суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність і недоторканність кордонів.
Пріоритетними національними інтересами України на сучасному етапі визнано розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав та свобод людини, гарантування прав української нації та національних меншин України, захист прав яких розглядається як невід’ємна частина міжнародно-правового захисту прав людини, важливий елемент забезпечення стабільності, демократії та миру в Європі, один із найважливіших напрямів міжнародної співпраці; забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного та морального здоров’я та інтелектуального потенціалу тощо. Загрозою національній безпеці України держава визнає низький рівень життя та соціальної захищеності значних верств населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих суспільно корисною діяльністю, зниження рівня здоров’я населення, незадовільний стан системи його охорони тощо.
Щоб забезпечити захищеність громадян, у межах національної безпеки розробляють систему нормативно-правових актів, визначають правові основи діяльності державних органів влади та управління, формують органи забезпечення безпеки та механізм контролю за їх діяльністю. Для виконання цих функцій створюють державні органи забезпечення національної безпеки, які керуються в своїй діяльності Конституцією України, законами України “Про Раду національної безпеки і оборони України”, “Про службу безпеки України”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, “Про оперативно-розшукову діяльність” та іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами та угодами.
З огляду на принцип, за яким людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, Конституція чітко визначає, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права та свободи людини, тобто зберігається система загальнонаціональних і правових гарантій, усі основні правові інститути, що гарантують захист і оборону прав і свобод, передбачених Конституцією. Навіть у доволі складних для країни умовах повинні продовжувати свою діяльність Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції, органи внутрішніх справ, прокуратура та інші органи, від діяльності яких залежить захист прав і свобод людини.
Основоположний принцип побудови правової системи взагалі та системи юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина, зокрема – загальність захисту прав, свобод і законних інтересів усіма способами, які не суперечать законові. Державному гарантуванню прав і свобод людини та громадянина слугує те, що їх регулювання належить до виключного ведення України, а це покликано забезпечити єдиний правовий статус особи, котра проживає на території України. Саме тому проблема гарантій прав і свобод людей у сучасній Україні виходить за межі суто юридичної практики. Постає надзвичайно складне завдання: не зафіксувати нормами права та законодавчими постановами нинішню правову ситуацію в країні (як це було у провідних європейських країнах у період буржуазних революцій, коли відбувалося становлення сучасної системи права), а, навпаки, увідповіднити цю правову ситуацію до світових стандартів гарантій людських прав, скоригувати особливості сприйняття права громадянами, ліквідувати негативні стереотипи тощо.
Слід звернути увагу на недоліки нормативної частини механізму захисту прав людини.
По-перше, нестабільність законодавства, яке стосується прав та свобод людини і громадянина. Фактично кожен закон, що встановлює права і свободи людини та громадянина і визначає їх реалізацію, зазнав змін, доповнень, ревізії або тлумачення органом конституційної юрисдикції.
По-друге, у правових актах зберігається більше половини (60%) норм-заборон, що не відповідає світовим стандартам.
По-третє, рівень виконання нормативних актів щодо прав та свобод людини і громадянина є незадовільним.
По-четверте, невирішеною є проблема гармонізації законодавства про права людини з міжнародно-правовими стандартами та дотримання цих стандартів. Тут важливого значення набуває процес інтернаціоналізації законодавства про права людини, що має вираження, передусім, у зближенні національного конституційного права з міжнародним публічним правом.
Міжнародні правові документи, отримавши визнання світової спільноти, стають так званими міжнародно-правовими стандартами, зокрема у сфері прав та свобод людини, які сприймаються і закріплюються в національних правових системах окремих країн. Так, Україна є учасницею більше 200 угод у рамках Організації Об’єднаних Націй, близько 70 угод у рамках Ради Європи.
Важливе значення для України у контексті євроінтеграції має вчинення «Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» (Угоду ратифіковано Законом № 1678-VII від 16.09.2014). Зокрема, в Угоді вказується, що однією із цілей асоціації є: «сприяти поступовому зближенню Сторін, ґрунтуючись на спільних цінностях і тісних привілейованих зв’язках, а також поглиблюючи зв’язок України з політикою ЄС та її участь у програмах та агентствах». Такими спільними цінностями визначено «повага до демократичних принципів, верховенства права, доброго врядування, прав людини і основоположних свобод...».
Таким чином, у зв’язку з подальшими євроінтеграційними процесами в Україні актуалізуються необхідність здійснення правових заходів з дотримання прав людини та фундаментальних свобод, що становлять основу конституційного ладу держави та формують сучасний конституціоналізм, який є метою конституційних перетворень в Україні.
Водночас, за даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в Україні є чимало проблем щодо дотримання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.
Таким чином, важливим є не тільки удосконалення законодавства України відповідно до міжнародних документів, але й його дотримання та виконання, з метою подолання порушень прав та свобод людини та наближення до міжнародних стандартів у цієї галузі.
Нормативну частину цього інституту безпосередньо пов’язано з інституціональною, яку представлено державними інституціями.
Виходячи з того, що права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України), всі органи державної влади повинні виконувати функцію держави щодо захисту прав та свобод людини і громадянина. При цьому, слушною є позиція Конституційного Суду України, який вважає, що держава, виконуючи свій головний обов’язок – утвердження я забезпечення прав і свобод людини – повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційний обмежень прав і свобод людини, а й вживати заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією.
Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні приймає закони, що визначають права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав та свобод, основні обов’язки громадянина (п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Президент України є гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102 Конституції України). Кабінет Міністрів України здійснює функцію захисту прав та свобод людини і громадянина через виконання своїх повноважень, закріплених у Конституції України, а саме: вживає заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина (п. 2 ст. 116); забезпечує проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури (п. 3 ст. 116); забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (п. 5 ст. 116). Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (п. 2 ст. 119 Конституції України). Ця функція має бути однією з основних у діяльності правоохоронних органів держави.
Важливе місце у механізмі захисту прав людини посідає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції України, ст. 1 Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).
Водночас, як слушно зазначає М. П. Орзіх, «жоден із цих та інших органів та організацій не володіє настільки універсальною компетенцією та засобами захисту прав людини, як судові інстанції». Цей висновок ґрунтується на функціональній характеристиці суду як єдиного органу, що здійснює правосуддя в Україні (ст. 124 Конституції України). Тому вважливого значення набуває проведення судової реформи в Україні та зокрема, прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» з метою забезпечення самостійності та незалежності судової влади, здійснення ефективного і справедливого правосуддя та ухвалення 13 липня 2017 р. нового Закону України «Про Конституційний Суд України».
Механізм захисту конституційно-правової свободи людини буде повним за умови можливості захисту прав і свобод людини не тільки з боку держави, але й від держави, сприймаючи у цьому випадку права людини як «права проти суспільства в особі держави та її посадових осіб». Необхідність захисту прав людини від держави підтверджується правовою позицією Конституційного Суду України. У рішенні від 24 березня 2005 р. № 2-рп/2005 (справа про податкову заставу) констатується, що, «визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, Основний Закон України встановлює перелік прав і свобод, гарантує їх захист, у тому числі від порушень з боку держави, її органів та посадових осіб» (п. 4.2 мотивувальної частини рішення). Як зазначив Ю. С. Шемшученко, «головним питанням є те, що закріплені Конституцією України права та свободи людини і громадянина належним чином не реалізуються, а в багатьох випадках порушуються. Внаслідок цього ми маємо високий рівень злочинності та корупції і низький рівень законності і правопорядку в країні».
Тому важливого значення набуває захист конституційно-правової свободи від свавілля держави, що полягає, насамперед, у можливості людини особисто звертатися у міжнародні судові інстанції для захисту своїх прав. Конституція України закріплює право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55). Таким чином, людина наділяється міжнародно-правовими засобами захисту своїх прав і свобод. Цей захист є самостійним, тобто захистом без втручання держави. Важливе місце у такому захисті посідає Європейський суд з прав людини. Його рішення мають юридично обов’язковий характер (ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. ), що передбачено і Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ст. 2). Завдяки цьому дотримання та виконання норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод країнами-учасницями перебуває під безпосереднім контролем Ради Європи, що, обумовлює можливість швидкого й ефективного реагування на порушення прав та основних свобод людини у тій чи іншій державі.
Отже, це обґрунтовує наявність та реальність існування механізму захисту прав і свобод людини від держави (її неправомірних, свавільних дій, бездіяльності чи втручання до сфери індивідуальної свободи людини тощо), що є необхідним у контексті забезпечення конституційно-правової свободи людини.
3. Питання про предмет конституційно-правового регулювання вважається одним з найбільш дискусійних у теорії конституційного права. Його обговорення почалося ще на початку ХХ ст. Як відомо, для того щоб визначити предмет будь-якої галузі права, потрібно визначити коло тих суспільних відносин, які вона регулює. Ці відносини й утворюватимуть предмет галузі права. Однак реалії життя вимагають постійного уточнення і переосмислення змісту та ціннісного наповнення тих відносин, що становлять предмет конституційного права на сучасному етапі. Це ж стосується і особливостей предмету правового регулювання конституційного гуманітарного права.
Предметом його регулювання є суспільні відносини, що виникають між людиною, громадянським суспільством та державою у процесі реалізації публічної влади з метою утвердження конституційно-правової свободи людини.
Змістом конституційного гуманітарного права як інституту конституційного права є:
1) відносини, що випливають із встановлення правового статусу суб’єктів гуманітарного права – людини та громадянського суспільства (його інститутів). Розвинуте громадянське суспільство у змозі обмежити державну владу, на відміну від людини, яка не має влади, а має тільки свободу і тому не може реально вплинути на державу. У цьому випадку держава може тільки самообмежити свою владу та визнати пріоритет людини;
2) відносини, що пов’язані із визначенням громадянських станів особистості (громадянство, іноземство, безгромадянство, полігромадянство). Конституційний статус людини і громадянина в Україні визначається тільки Конституцією України, а конституційно-правовий статус людини і громадянина визначається Конституцією України та іншими джерелами конституційного права України, наприклад, законами України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його особливість полягає в тому, що він є однаковим для всіх людей і громадян та відіграє роль базового, вихідного для усіх інших галузевих статусів;
3) відносини, що визначають державні (конституційно-правові) гарантії забезпечення та захисту прав і свобод людини та громадянина. За своєю суттю гарантії являють собою систему умов, що забезпечують задоволення інтересів людини. Їх основною функцією є виконання зобов’язань державою та іншими суб’єктами в сфері реалізації прав особистості..
4. Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, що здійснюється за допомогою юридичних засобів. У юридичній науці відокремлюють диспозитивний та імперативний методи правого регулювання.
Конституційно-правове регулювання суспільних відносин ґрунтується переважно на імперативних засадах. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Більшість з них — це владні відносини, в яких присутні суб’єкти, які виступають від імені держави та виражають публічний інтерес і наділені владними повноваженнями. Але з розвитком галузі відповідно до тенденції демократизації все більшу роль здобуває диспозитивний метод правового регулювання. Саме диспозитивний метод застосовується при конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин в межах громадянського суспільства, в якому суб’єкти є рівними, а також при регламентації прав та свобод людини та громадянина, зокрема і у конституційному гуманітарному праві.
Імперативний метод застосовується до відносин підпорядкування (субординації), в яких суб’єкти є нерівними по відношенню один до одного. Поведінка суб’єктів є суворо регламентованою. Для імперативного методу правового регулювання характерно застосування таких юридичних засобів, як припис (наприклад, ч. 2 ст. 19 Конституції «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») та заборона (наприклад, ч. 6 ст. 17 Конституції України «На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, непередбачених законом»).
Диспозитивний метод — це метод координації, сторони виступають як рівні. Він надає можливість суб’єктам правовідносин самим визначати свою поведінку в межах правових приписів. Для нього характерно застосування такого юридичного засобу, як дозвіл. Прикладом застосування диспозитивного методу у сфері конституційно-правового регулювання може виступити конституційне визначення прав і свобод людини і громадянина (наприклад, ч. 1 ст. 35 Конституції «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання»).
Проявом диспозитивності у конституційно-гуманітарному регулюванні є використання методів координації у процесі реалізації констиуційних прав і свобод людини і громадянина. До таких прав і свобод відносяться закріплені у Конституції України: право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (стаття 27); право на звернення до органів влади, суду (статті 40, 55); право на правову допомогу і вільний вибір захисника своїх прав (стаття 59); право на відмову давати показання щодо себе та членів сім’ї чи близьких родичів (стаття 63).
Особливу роль у конституційно-гуманітарному регулюванні відіграє метод реординації, коли суб’єкти правовідносин мають різну правову природу, один з яких наділяється публічно-владними повноваженнями, але інший суб’може значним чином впливати на здійснення цих публічно-владних повноважень. Наприклад, у статті 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права та обов’язки як одне з конституційних прав людини. Безперечно, що в умовах існування правової держави, дії верховенства права правові норми та їхні джерела повинні відповідати принципу правової визначеності, який спирається на ідею передбачуваності, тобто знання людиною правових наслідків своїх дій. Тому право на визначеність правових норм, котре включає право знати свої права та обов’язки, характеризують як одне з невід’ємних прав людської особистості. Визначеність норм розглядають у теорії права як загальну вимогу до якості нормативних актів, норми яких повинні бути зрозумілими, чітко визначати права та обов’язки суб’єктів правовідносин. Разом з тим, конкретне право кожної людини знати свої права пов’язується із обов’язком з боку держави забезпечити належний порядок опублікування нормативно-правових актів з метою додержання основних засад верховенства права і правової держави.
5. Гуманістичні тенденції розвитку науки обумовили не тільки висування проблеми людини на передній план, але й об’єднання, взаємопроникнення знань про людину, становлення нової науки – конституційного гуманітарного права. У філософській літературі переконливо доводиться, що підвищення наукового рівня досліджень поясняються, перш за все, зростанням питомої ваги проблем людини, можливостей не тільки виокремлення поряд із суспільними науками групи наук, що досліджують людину, – гуманітарних наук, але й науки про – людинознавства і його приватно-наукових модифікацій.
Ця проблема набуває особливої актуальності у сучасних умовах диференціації й інтеграції наукового знання, появи нових наукових дисциплін гуманітарного характеру (ергономіка, семіотика, евристика, аномія та ін.), комплексності багатьох з них, істотних зрушень у структурі прикладних наук, що вимагають подолання однобічності, фрагментарності в теорії і практиці роботи з людиною. Тому обґрунтованим є висновок про те, що в єдиної теорії людинознавства потребує не тільки наука, але і практика.
Якщо погодитися з цим і врахувати, що будь-яка наука – система теорій, а теорія – структурний компонент науки, то правознавство в системі людинознавства забезпечує дослідження особистості, її властивостей і їх проявів у тих соціальних зв'язках, які опосередковані правом. Право функціонально включається в людинознавство, забезпечуючи розробку приватно-наукової (юридичної) теорії особистості. Це не виключає і не применшує соціологічного аспекту юридичної науки і практики, що звернені до державних і правових явищ як соціальних інститутів, але припускає можливість і необхідність вести вивчення на різних рівнях.
Конституційне гуманітарне право відноситься до інноваційних напрямів конституційно-правових досліджень. Адже на сучасному етапі розвитку конституційного права виокремлюються нові напрями правового регулювання суспільних відносин конституційно-правовими нормами, що обумовлено тенденціями розвитку сучасного суспільства та держави.
Методологічно це виправдано виділенням особистісного підходу до юридичних явищ, який в межах загальної методології юридичної науки може розглядатися не тільки як приватно-науковоий метод дослідження, але і як «методологічний фундамент сучасної юридичної науки» (Д. А. Гудима), настільки суттєвий, що його реалізація веде до якісного збагачення змісту права і законодавства. У гносеологічному відношенні це пояснюється тим, що пізнання починається з одиничного, рухаючись від «одного» до «множинного» і від «множинного» до «єдності», переходячи до загального і від менш загального – до більш загального. При дослідженні державно-правовового життя суспільства цей гносеологічний довід набуває особливого значення, з одного боку, у зв'язку із дією специфічних факторів розвитку, «які роблять особливо актуальними особистісний підхід і особистісну проблематику в юридичній науці», та, з іншого боку, акцентуванням довгий час дослідницького інтересу переважно на колективістській стороні суспільства.
Особистісний підхід має не тільки методологічні, гносеологічні, теоретичні, а й науково-практичні підстави. Це відноситься до всіх груп (видів) прав людини і громадянина, але найбільш ілюстративно і переконливо до фізичних (життєвих, соматичних) прав, які не тільки привернули увагу сучасної науки, але виявилися одним з найважливіших нововведень в новітніх конституціях світу. У сучасній літературі переконливо обґрунтовується, що класифікація прав повинна починатися з першої (первинної) групи – фізичних прав, їх зміст вирішальним чином визначає ціннісне ставлення суспільства і держави до особистості, можливості її розвитку, самореалізації з урахуванням її біосоціальних характеристик. Доводиться, що особистість не тільки громадянин держави як організації, а громадянство – стан членства в державній організації, але особистість – асоційований носій народного суверенітету.
Дійсно, особистість – суб'єкт політичного життя країни, що бере участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України). Одночасно особистість – об'єкт державно-правового впливу, спрямованого на забезпечення поєднання реальних прав і свобод громадян з їх обов'язками і відповідальністю перед суспільством (ст. 68 Конституції України). У політичній системі відносини держави і особистості характеризуються взаємною відповідальністю: держава забезпечує (повинна забезпечувати) особистості всю повноту прав і свобод, не допускає їх обмеження або скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. ст. 3, 22, 64 Конституції Україна), а особистість, використовуючи ці права і свободи, не повинна завдавати шкоди інтересам суспільства, держави, правам інших громадян.
Предметом спеціальних досліджень приватно-наукового знання про особистість є система вторинного рівня існування (функціонування, розвитку) особистості, зокрема психологічний, соціологічний, моральний, правовий та ін. рівні. На цьому рівні особистість зберігає свої сутнісно-змістовні властивості, родові якості, не являючи нового приватно-наукового визначення людини.
На правовому рівні сутнісно-змістовні якості людини перетворюються, створюється юридична модель особистості як фіксація системи її якостей, які забезпечують можливість включення людини в державно-правову сферу суспільного життя.
Таким чином, виділення конституційно-гуманітарного напрямку в юридичній науці, служить переконливим доказом її соціогуманітарного характеру, гуманістичного змісту правознавства, практично забезпечить актуалізацію соціально-гуманістичних масштабів оцінки права, його людського виміру.
Доктринально це потребує більш широкого, з виходом за межі правового статусу особистості, прав і свобод людини і громадянина, підходу до людини (особистості) і праву, людського виміру права. Тут необхідно звернутися до пошуку доктринальної формули закономірностей юридичного індивідуального буття суспільного життя за допомогою двох «зрізів» проблеми: права в особистості і особистості в праві. У першому випадку переважає предметний аспект підходу – право в особистості взято як її властивість, як сторона, умовно відвернута від реального існування права. У другому випадку переважає аспект функціонування особистості в праві, прояв особистісних властивостей в реальному існуванні права.
Метою вивчення курсу „Конституційне гуманітарне право” є здобуття знань про ключову цінність сучасної цивілізації – права і свободи людини і громадянина. Навчальна дисципліна «Конституційне нуманітарне право» покликана ознайомити студентів з сучасним інститутом прав людини, його основними складовими та їх характеристиками, ознайомити студентів з вітчизняним конституційним законодавством в галузі прав людини; механізмами захисту прав людини на відповідних рівнях. Студенти покликані опанувати методику правового аналізу норм міжнародного та вітчизняного законодавства в галузі прав людини, сформувати уявлення щодо основних принципів природно-правового праворозуміння, зокрема, в аспекті обґрунтування ідеї природних, невідчужуваних прав людини, набути навичок застосування отриманих теоретичних знань з курсу в конкретних умовах суспільно-політичного життя та практичній діяльності.
Програма дисципліни передбачає розгляд наступних питань: взаємозв’язок прав людини і цивілізації (релігії); генезис прав людини, основні підходи до прав людини в сучасний період; співвідношення прав людини та прав громадянина; типологія прав людини; констиуційно-правовий статус особи; обмеження прав і свобод, підстави обмеження.
Засвоєння вищевказаної проблематики навчальної дисципліни має також своєю метою: утвердження в свідомості студентів доктрини про вроджені права людини; оволодіння культурою прав людини; формування активної правової позиції студентів в ситуаціях, пов’язаних з конкретними випадками порушення прав людини чи виникнення такої загрози; здатності до вчинення адекватних правових дій; усвідомлення й сприйняття студентами ідеї про права людини як предмет їхньої загальної заклопотаності і колективної відповідальності.
Поряд із з’ясуванням теоретичних питань завданням курсу є вироблення практичних навиків, які будуть корисними в процесі розбудови правової держави в сучасній Україні.
Контрольні запитання для перевірки досягнення результатів навчання
1. Визначити коло суспільних відносин, що утворюють предмет конституційного гуманітарного права України.
2. Назвати юридичні властивості методу конституційного гуманітарного права України.
3. Назвати принципи конституційного гуманітарного права України.
4. Класифікувати джерела конституційного гуманітарного права України.
5. Охарактеризувати мету та завдання навчальної дисципліни «Конституційне гуманітарне право України».
Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 2156; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!