Особливості звуковимови дітей у різних вікових групах.

ВИХОВАННЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

У РАННЬОМУ ТА ДОШКІЛЬНОМУ ВІЦІ

План

1. Поняття звукової культури мовлення

2. Особливості звуковимови дітей у різних вікових групах

3. Індивідуальна перевірка звукової культури мовлення дітей

4. Методи і прийоми виховання звукової культури мовлення дітей

5. Методика виховання звукової культури мовлення на заняттях

6. Корекція мовлення у спеціальному дошкільному закладі

 

1. ПОНЯТТЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ.  У навчальних посібниках для вищих навчальних закладів (О. Лещенко, О. Максаков, О. Соловйова, Є. Сухенко, М. Фомічова та ін.) звукова культура мовлення визначається як:

· фонетично правильна і чиста вимова звуків рідної мови;

· орфоепічне правильна вимова слів і фраз за допомогою наголосу, інтонації, паузи і відповідного темпу, що відповідають нормам літературної вимови;

· чітка дикція, розвинений фо­нематичний слух, правильне мовленнєве дихання, вміння контролювати силу голосу;

· інтонаційна виразність мовлення.

Отже, поняття «звукова культура мовлення» — вельми складне і багатоаспектне. Воно охоплюєфонетичну правильність мовлення (сприймання і розрізнення фонем на слух, артикуляцію звуків; звуковимову) і загальні мовленнєві навички (дикцію, темп і ритм мовлення, тембр, силу голосу, наголос, дихання, орфоепічну правильність мов­лення).

Теоретичними засадами виховання звукової культури мовлення є вивчення мовознавства, зокрема «Фонетики» як наукової галузі лін­гвістики про звуки мовлення і фонеми. Фонетика — розділ мовознав­ства, що вивчає звукову систему мови.

Матеріальними знаками, що виражають основну комунікативну функ­цію мови, є звуки мовлення, які розглядаються в артикуляційно-акус­тичному та функціональному аспектах. Артикуляційно-акустичний ас­пект звуків мови є предметом вивчення у фонетиці, а функціональ­ний — у фонології. Одиницею фонетики є звук, а одиницею фонології -фонема.

Фонеми реалізуються у звуках мовлення. Звуки не є фонемами, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічне неістотної ознаки, що для звука мови є фактично неминучим.

Звуки мовлення — це вимовно-слухові елементи, що відокремлюють­ся у слові в процесі його послідовного членування як мінімальні оди­ниці (далі неподільні) і займають мінімальний відрізок часу.

Фонема — це найменша мовна одиниця, що потенційно пов’я­зана зі значенням.

Водночас фонетичний і фонологічний аспекти мовлення тісно пов’яза­ні: фонологічний спирається на фонетичний, користується його понят­тями. Фонетична характеристика — це один із засобів виявлення функ­ціональних характеристик звукових одиниць.

Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні коливан­ня голосових зв’язок, що перетворюються носовим і ротовим резонато­рами у надглоткових порожнинах. За акустичними ознаками звуки поділяють на тони й шуми. Тонивиникають під час періодичних коли­вань голосових зв’язок, а шуми —внаслідок неперіодичних коливань. Голосні —це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні —звуки, в основі яких лежить шум. З акустичного погляду звуки різняться за висотою, інтенсивністю і тривалістю.

Висота звукавизначається частотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу. Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань, тим звук вищий.

Інтенсивність звуказалежить від амплітуди коливань голосових зв’язок: чим більша амплітуда, тим інтенсивніший, тобто голосніший, звук.

Довгота звукавизначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними частками секунди.

Артикуляція звуків —це сукупність рухів і правильне положення мовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферичну і центральну частини мовленнєвого апарату.

До органів артикуляції належать органи дихання, гортань і три над­гортанні порожнини. Мовні органи і центральна нервова система при звукоутворенні діють взаємозалежно. Під час дихання струмінь по­вітря з легенів через трахею потрапляє в гортань. Тут він натрапляє на перепону — тісно зімкнені голосові зв’язки, що являють собою два м’я­зи. Якщо з легенів іде повітряний струмінь, а голосові зв’язки звужені й напружені, то зв’язки коливаються. Внаслідок їх коливання утво­рюється музикальний звук — тон. Тон потрібний для вимови голосних і дзвінких приголосних. Якщо голосові зв’язки розімкнені, повітряний струмінь вільно проходить через гортань і не зачіпає їх. У такому положенні вимовляються глухі приголосні, оскільки повітряний струмінь не потрапляє в ротову порожнину.

Органи мовлення залежно від їх участі в артикуляції звуків поділя­ють на дві групи:

1) активні (голосові зв’язки, задня стінка глотки, язик, губи, увула (язичок));

2) пасивні (зуби, альвеоли, тверде піднебін­ня, м’яке піднебіння).

Пасивні мовні органи нерухомі, вони відіграють допоміжну роль у звукотворенні. В українській мові виділяють дві групи звуків — голосні й приголосні.

У фонетичній системі сучасної української літературної мови функ­ціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних).

Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить і від дикції.

Дикція — це членороздільна вимова звуків, ступінь виразності вимо­ви звуків та їх сполучень, складів, слів за різних умов. Дикція забезпечує чіткість вимови, сприяє доступному та правильному сприйманню мовлення слухачами, тому має бути середньоголосною, до­статньо енергійною, не млявою. Отже, дикцію потрібно розвивати у дітей, адже від її сформованості залежить розуміння мовлення.

Орфоепічна правильність мовлення —це сукупність правил зраз­кової літературної вимови, унормованість національної мови, Ідо забез­печує зберігання одноманітності її звукового оформлення.

Літературна вимова —це зразкова, нормалізована вимова освіче­них людей, позбавлена будь-яких просторічних, діалектних, регіональ­них рис, що вказують на належність до вузькообмеженої соціальної групи².

У процесі розвитку мовлення важливу роль відіграють зовнішні (фізичні рухи органів мовлення) і внутрішні дії (інтелектуально-емоційні зусилля). Серед багатьох дій, які дитина виконує під час мовлен­нєвого спілкування, виокремлюються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо, наприклад:

1) вимова і слухання звукових оди­ниць (робота органів мовлення — фізичні рухи м’язів мовленнєвого апарату, напруження органів слуху);

2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамов­ною реальністю (робота фізіологічного апарату мислення);

3) оцінка виразності мовлення (робота фізіологічного апарату емоційно-вольо­вої сфери);

4) запам’ятовування (робота пам’яті).

До загальних мовленнєвих навичок належить мовленнєве дихання, що подає повітря до голосових зв’язок і всього мовленнєвого апарату. Правильне дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримання відповідної гучності мовлення, пауз, засобів інто­наційної виразності. Дихання — це ритмічне подання повітря, наси­ченого киснем. Під час видиху повітряний струмінь забезпечує роботу мовленнєвого апарату. Мовлення потребує достатньо сильного повіт­ряного струменя, тому постановка дихання — одна з умов правиль­ного мовлення.

Дихання може бути також немовленнєвим. Воно відбувається рит­мічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовленнєвого дихання вдих короткий, а видих — довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи напіввідкриті.

Мовленнєве дихання, у свою чергу, поділяють на:

верхньо-грудне(під час вдиху грудна клітка піднімається вгору за допомогою піднятого плечового поясу, при цьому розширюється тільки верхня частина легенів);

діафрагмальне(грудна клітка розширюється донизу, плечі не піднімаються, опускається діафрагма);

діафрагмально-нижньо-реберне,або змішане(опускається лише діафрагма, ребра відходять у боки, плечі не піднімаються). Змішаний тип мовленнєвого дихання вва­жається найкращим.

Мовленнєве дихання —це вміння відтворювати короткий вдих і довгий ротовий видих, що забезпечує тривалу й звучну вимову звуків мовлення, а також плавність і злиття вимови.

У дошкільників дихальні м’язи ще досить слабкі, легені малі за об’ємом, тому мовленнєве дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих переривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають пе­ред кожним словом, навіть посередині слова, «ковтають» закінчення слів, невиразно читають вірші. Створюється враження, що дитина захлинається. Вихователь зобов’язаний навчити дитину правильного мовленнєвого дихання відповідно до її віку.

У творенні звуків важливу роль відіграє голос. Голос-це су­купність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності мовця. У процесі мовлення голосу властиві такі риси — звучність, сила, висота, темп, тембр, інтонація.

Сила голосу —це властивість голосу вимовляти звуки голосно, се-редньо, тихо, пошепки. Силою голосу забезпечуються такі засоби ви­разності: словесний і фразовий наголоси, можливість виділення деяких моментів фрази сильнішим голосом, чітка артикуляція звуків. Основна умова звучності голосу — глибоке дихання і здорові голосові зв’язки.

Висота голосузалежить як від будови голосових зв’язок, їхньої товщини і довжини, так і від ступеня емоційного мовлення.

Тембр голосу —це якісне забарвлення його (дзвінкий, глухий). Крім основного тону ми чуємо ще додаткові тони — обертони,що залежать від будови гортані, ротового та носового резонаторів мовця. Вони ство­рюють індивідуальний тембр та чистоту звучання голосу людини.

Важливим чинником звукової культури мовлення є тембр.

Тембр мовлення досягається шляхом зміни висоти тону, сили голо­су в процесі вимови фрази або тексту.

Отже, голос дитини потрібно берегти, не дозволяти їй кричати (викли­кає перенапруження голосових зв’язок), голосно розмовляти у холод­ну погоду, надзвичайно голосно читати вірші на святкових ранках.

У дітей потрібно розвивати голос: виробляти вміння говорити тихо і голосно, розмовляти низьким і більш високим голосом, а також серед­ньої сили, не напружуватись, уміти модулювати його, тобто підвищу­вати й знижувати. Це водночас сприятиме і виразності дитячого мов­лення.

Темп мовлення —це швидкість вимови елементів мовлення: звуків складів, слів; швидкість протікання мовного потоку в часі, ЇЇ прискорен­ня чи уповільнення, що зумовлює ступінь її артикуляційної напруже­ності та слухової виразності.

Педагог не повинен допускати швидкого темпу мовлення, особливо у дітей молодшого дошкільного віку, що дуже шкідливо для їхнього здоров’я. У дітей цього віку ще досить слабкі м’язи, недостатньо розви­нена моторика мовленнєво-рухового апарату, відсутня чітка координо-ваність артикуляційних рухів. Бажано не допускати швидкого темпу мовлення, оскільки усе це призводить до затримки розвитку вікових особливостей мовлення, його нечіткості.

Ритм мовлення —це рівномірне чергування складів, їх тривалості у часі. Порушення ритму спостерігається при заїкуванні.

Наступною складовою звукової культури мовлення є фонематичний слух. За словами М. Жинкіна, мова, що адресована слуху, це перший і останній мовний критерій. Те, чого не чуємо, не розрізняємо і не спри­ймаємо на слух, випадає з ознаки звука як носія мовленнєвих значень.

Фонематичний слух,який чітко сприймає звукову будову слова і протиставляє одні фонеми іншим, забезпечується скроневими відділа­ми лівої півкулі головного мозку. Ця зона дає можливість виділити з мовленнєвого потоку смислорозрізнювальні фонематичні звукові озна­ки і є основним мозковим механізмом фонематичного слуху.

Компонентами мовленнєвого слуху є:

· фізичний слух (здатність сприймати мовлення в різних діапазонах гучності),

· звуковисотний слух у поєднанні з відчуттям тону (здатність відчувати і сприймати в мові її мелодику і тон),

· відчуття ритму в поєднанні з відчуттям темпу (здатність відчувати і сприймати в мові потрібний відповідно до ситуації темп і ритм),

· фонематичний слух (здатність розрізнювати і сприймати усі звуки мови, співвідносячи їх з фонетичною системою рідної мови).

Щодо фонематичного сприйняття, то існують також різні його визна­чення. Фонематичне сприйняття —це виокремлення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. У процесі форму­вання фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання зметою розв’я­зання нових завдань.

Виховання звукової культури мовлення залежить також від інтона­ційної виразності. До засобів інтонаційної виразності належать:

· мелодійність мовлення (ніжність, співучість, м’якість),

· темп, ритм, тембр (веселий, сумний, три­вожний),

· фразовий і логічний наголос (паузи між мовленнєвими відрізка­ми, підвищення або зниження голосу залежно від змісту вислову).

Передумови виховання звукової культури мовлення у дітей такі:

· розвиток на різних етапах дитинства слухового й мовленнєво-рухового аналізаторів;

· розвиток фонематичного слуху;

·  гігієна нервової системи, охорона органів слуху, мовлення, носоглотки;

· правильне мовлення ото­чуючих;

· змістовність життя дітей у дошкільному навчальному закладі;

· наявність дидактичного матеріалу, активна мовленнєва практика дітей;

· спільна робота дошкільного закладу і сім’ї у вихованні звукової куль­тури мовлення.

 

Особливості звуковимови дітей у різних вікових групах.

На дошкільний вік припадає період посиленого росту організму дітей. Це певною мірою позначається на їхньому мовленні. Воно недосконале і має свої особливості. Враховуючи анатомо-фізіологічні й психічні особливості, що впливають на виховання звукової культури мовлення дітей (недостатня моторика мовленнєво-рухового апарату, неглибоке уривчасте дихання, недостатньо тонке слухове сприймання, легка збуд­ливість, слабка і нестійка увага, велика емоційність, швидка втомлю­ваність, конкретність мислення, яскраво виражене наслідування мов­лення), можна визначити загальні особливості звуковимови в усіх віко­вих групах. Це швидке, нечітке й невиразне мовлення, тихий голос, неправильне дихання, неправильна вимова звуків і слів при малій рух­ливості зубів і губ.

На четвертому році життя:

· відбувається подальше зміцнення арти­куляційного апарату: стають координованішими рухи м’язів, що беруть участь у творенні звуків;

· діти почи­нають правильно вимовляти слова зі збігом двох-трьох приголосних, наближуються до норми і чіткіше вимовляють свистячі звуки,

· з’явля­ються звуки ц, ш, ж,ч, л, р.Проте більшість дітей ще не вимовляють шиплячі та сонорні звуки.

· Видих дитини стає довшим (3-5 с).

· діти не завжди можуть керувати своїм голосовим апаратом: змінювати висоту голосу, темп мовлення;

· на запитання дорослого відповідають тихо, хоча з однолітками розмовляють голосно;

· пе­редають інтонацію адекватно ситуації спілкування;

· вдосконалюється мовленнєвий слух дітей, вони помічають неправильну вимову однолітків, однак у цьому віці ще не усвідомлюють причини неправильного звуко­вого оформлення слів, хоча на слух легко розрізняють близькі за зву­чанням слова;

· наприкінці четвертого року життя вимова дітей значно поліпшується, закріплюється правильна вимова свистячих звуків, з’яв­ляються шиплячі, в окремих дітей — звук р,проте в більшості звукови-мова ще недосконала.

Для дітей молодшого дошкільного віку характерне:

· пом’якшення приголосних звуків, їх спотворення, переставляння звуків і складів (льо-зецька —ложечка, плясецька —пляшечка, руцецька —ручечка, нгзень-ка —ніженька),

· пропуск звуків (ак —рак, ука —рука),

· їх заміна (зюк —жук, сапка —шапка, тапля —цапля, фима —зима, либа —риба, койова —корова),

· порушення звукової структури слів (бабалайка -балалайка, бемегот —бегемот, чевряк —черв’як).

Якщо дитині важко вимовляти певний звук, вона замінює його іншим. Заміна звуків трапляється в таких групах: проривні та фрикативні; дзвінкі й глухі; губні та задньоязикові; передньоязикові та задньоязи­кові; сонорні й шумні; змішування сонорних, а також заміна звуків спостерігається, якщо слова запозичені з інших мов.

Крім того, типовими помилками для молодших дошкільників є такі:

· заміна дзвінких глухими;

· звука рзвуком лі навпаки;

· звука мзвуком ні навпаки;

· шиплячих свистячими і навпаки;

· подвійна заміна дзвінких глухими і шиплячих свистячими;

· розчленування звуків і заміна складних простішими;

· пом’якшення приголосних і заміна м’яких приголосними твердими;

· заміна звука йзвуком л;

· звука рзвуком й;

· звука ззвуком д’,

· заміна звука сзвуком т.

Досить поширеними вадами мовлення дітей молодшого дошкільно­го віку є порушення звуковимови. Здебільшого спотворюються такі групи звуків: свистячі (с, с’, з, з’, ц),шиплячі (ш, ж, ч),сонорні (л, л’, р, р’, }), задньоязикові (к, х,г), дзвінкі (в, з, ж, б, д, г)і м’які (т’, д’, н’).У зазначених групах розрізнюють три форми порушень звуків: спотво­рена вимова звуків, відсутність звука в мовленні дитини, заміна одного звука іншим.

У дітей середнього дошкільного віку різко підвищується інтерес до звукової будови слова, вони намагаються знайти подібність у звучанні слів і з успіхом добирають пари слів, близьких за звучанням. Окремі піти помічають неправильну вимову своїх однолітків, проте ще не в змозі помітити порушень звуковимови власного мовлення. Достатня рухливість м’язів артикуляційного апарату дітей п’ятого року життя дає можливість їм здійснювати точніші рухи язиком, губами.

На п’ятому році життя:

· зменшується кількість перестановок складів, пропусків звуків,

· зникає загальне пом’якшення їх,

· з’являється правильна (хоча й нестійка) вимова шиплячих звуків та р (Рариса —Лариса, жамок —замок, шама —сама).

Все це не дефекти мовлення, а зако­номірні етапи під час нормального розвитку організму дитини, зокрема мовленнєвих органів, коли мовлення ще не досягло свого повного роз­витку. Це так звані фізіологічні вікові особливості мовлення дітей до­шкільного віку.

Отже, до п’яти років фізіологічні, вікові недоліки мовлення дітей поступово зникають. Покращується їх звуковимова, повністю зникає пом’якшена вимова приголосних, майже не спостерігаються пропуски звуків і складів. Більшість дітей оволодівають вимовою шиплячих, со­норних звуків, африкатів дз, дж,правильно використовують у словах наголос, дотримуються норм літературної вимови слів. Водночас у дея­ких із них ще залишається нестійкою вимова певних груп звуків, напри­клад свистячих і шиплячих: в одних словах (у сполученні з голосним) звук вимовляється правильно, в інших (у сполученні з приголосним) -ні. Діти п’ятого року життя часто відчувають труднощі звуковимови у словах, насичених різними приголосними, наприклад свистячими та шип­лячими водночас. Це пояснюється тим, що діти ще не завжди виразно сприймають звуки на слух або нечітко диференціюють їх у власному мовленні.

За результатами досліджень деяких учених (М. Фомічова, О. Жиль-цова та ін.) можна дійти висновку, що до п’яти років у дітей завер­шується розвиток мовленнєво-рухового і мовленнєво-слухового апара­ту, а на шостому році життя вони здатні вимовляти усі звуки рідної мови. Якщо після шести років дитина має фізіологічні вади у мовленні, то це вже патологічні дефекти.

Спостереження за мовленням дітей після шести років свідчать про те, якщо вчасно не усунути фізіологічні вади, то вони залишаться на довгі роки життя. Наприклад:

· заміна дзвінких приголосних звуків глухими (б — п, д- т);заміна р, лзвуками й, у, в, й’,

· заміна свистячих і шиплячих звуків близькими до ф, в;міжзубна вимова свистячих і шиплячих звуків; носова і бокова вимова сонорних, свистячих і шиплячих звуків; горлова вимова звука р.

У старшій групі м’язи артикуляційного апарату достатньо міцні і діти вже можуть правильно вимовляти усі звуки рідної мови.

На сьомому році життя діти правильно вимовляють усі звуки рідної мови, вміють користуватися силою голосу, інтонаційними засобами вираз­ності, адекватно змінювати темп мовлення. Проте і в цьому віці спостері­гається неправильна вимова окремих звуків, діти не точно диференцію­ють групи звуків: свистячі й шиплячі, сонорні, дзвінкі та глухі; спостерігаються недоліки у звуковому оформленні слів, використанні наголосу у словах.

Отже, за нормальних умов розвитку діти до п’яти років мають ово­лодіти звуковою культурою мовлення. Однак є випадки, коли вони до 5-6 років з різних причин не володіють правильною вимовою звуків.

Р. Левіна визначила п’ять етапів розвитку усвідомлення дитиною звукової системи рідної мови, як-от:

1) повна відсутність диференціації звуків, розуміння мовлення взагалі та активного мовлення самої дити­ни, тобто дофонематична стадія мовлення;

2) розрізнення більш дале­ких фонем, але відсутність диференціації близьких.

3) дитина чує звуки мови, впізнає і розрізнює правильну й неправильну вимову слова.

4) стають устале­ними нові образи сприймання звуків, проте мовна свідомість ще не витиснула попередню форму, дитина на цьому етапі не завжди впізнає неправильно вимовлені слова.

5) завершується процес фонематичного розвит­ку, дитина чує і вимовляє правильно, в неї формуються тонкі й дифе­ренційовані звукові образи слів і окремих звуків.

Перші три етапи дитина проходить у ранньому дитинстві, два останніх — у дошкільному віці.

 

---

Дата добавления: 2018-04-15; просмотров: 994; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!