Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

Питання 3

Політична теорія нації

Вона почала складатись десь на початку XVII ст. Одним із засновників цієї теорії можна вважати голландського вченого Гуго Гроція /1583-1645 pp./, який виклав деякі її положення в своїй роботі "Закон війни і миру"/1625р./. Політична теорія нації почала швидко поширюватись по іншим країнам Західної Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейськими мовами. А по-друге, довідково - енциклопедична література тих часів. Так, "Оксфордські словники" середини XVII ст. тлумачили "націю" водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалось поняття "нація" і у XVIII ст. Наприклад, двотомний "Словник англійської мови'УІ 755 p./ давав таке визначення: "Строго говорячи, нація - це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом".

Подібна тенденція намітилась і у Франції. Ось як, приміром, визначав націю словник Французької Академії наук, виданий 1694 р.: "Нація - це всі мешканці однієї й тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". Приблизно таку ж трактовку давала Французька Енциклопедія 1765 p.: "Нація - це збірне слово, яке вживається для визначення значної кількості людей, котрі живуть у певному регіоні, перебувають у межах визначених кордонів, які коряться одному й тому ж урядові, і які відрізняються від інших націй своїм певним характером".113

Тоді ж політична теорія нації потрапила і на північноамериканський континент. Однак, тут вона набула більш політичного характеру, оскільки американська нація формувалась за політично - територіальним принципом і етнічні ознаки людини /за виключенням расових/ мало що значили. Можна припустити, що США у цьому відношенні копіювали /певною мірою звичайно/ досвід Давньої Римської республіки. Наступні покоління західних вчених внесли чимало доповнень до політичної теорії нації. Показово, що багато з них уникали спроб дати власне визначення нації.

За твердженням британських вчених, основними характерними рисами нації є наступні: 1/ підпорядкування всіх її членів єдиному урядові; 2/ проживання на одній території; 3/ спільна мова, література, звичаї; 4/ спільне походження та історія; 5/ окремий національний характер; 6/ спільна релігія; 7/ спільні інтереси; 8/ "спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно "національною" за своїм характером"; 9/ шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації; 10/ відданість єдиному цілому; 11/ почуття гордощів щодо досягнень та смутку щодо невдач національної політики; 12/ зневага або ворожість до інших національностей тощо.

В 50-х - першій половині 60-х років у західній етнополітології намітилась тенденція недооцінки або ігнорування етнічних факторів. Це одразу ж відбилось у підходах, визначеннях і тлумаченнях феномену "нація". Підтвердженням цього може служити визначення нації, зроблене авторами колективної монографії "Націобудівництво" - прихильниками політичної теорії нації. "Нація, - стверджували вони, - це будь-яка велика група населення або група осіб, яка може бути названа: 1/ незалежною, в розумінні, що нею не правлять із зовні; 2/ згуртованою соціальними комунікаціями; 3/ політично організованою, у розумінні, що вона забезпечує конституційність для уряду, який здійснює ефективне керівництво нею; 4/ автономною у тому, що стосується цього уряду; 5/ внутрішньо легітимною".

Однак, починаючи із кінця 60-х років, прихильники політичної теорії нації знов почали звертатись до етнічного фактору, що сталось, на наш погляд, під впливом етнічного ренесансу та політизації етнічності. Це добре видно із визначення, яке дає "Американська енциклопедія" /1980 р./: "Нація-велика кількість людей, котрі вважають себе спільнотою або групою і які загалом ставлять лояльність до групи понад будь - які інші конфліктуючі лояльності. Вони часто мають одну або більше наступних ознак: мову, культуру; релігію, політичні або інші інституції, історію, з якою вони себе ідентифікують і віру у спільну долю. Вони, як правило, займають визначену територію. Часто, хоча і не завжди, група міститься у політичному організмі, відомому як нація-держава або просто держава, або нація". Ще одним прикладом включення етнічного та/чи етнокультурного фактору до характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським вченим Е.Смітом. За його твердженням, нація - це група людей з наступними рисами: 1/ культурними відмінностями; 2/ відносно великою чисельністю; 3/ досить великою суміжною територією; 4/ зовнішніми політичними відносинами конфлікту або союзництва із подібними групами; 5/ значними груповими почуттями і лояльністю; 6/ рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією навколо спільної системи праці."8 Проте, головною особливістю політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження.

"Політична нація, - писав Г.Се-тон-Уотсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру". Такої ж думки був і К.Дойч, твердячи, що "нація- це народ, який володіє державою". Слід відзначити, що сьогодні більшість вчених є прихильниками політичної теорії нації. їх часто називають "етатістами'Увід франц. etat - держава / або стейтістами /від англ. state - держава/, "оскільки вони визначають націю як територіально-політичне утворення".

Отже, згідно політичної теорії, нація - це, перш за все. політична /соціальна/ спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно називають "соціальною нацією", "нацією-державою" та/чи "політичною нацією". Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація - то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спічьнота, об'єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спіі ьною волею, спіч ьними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

Етнічна теорія нації

Сама теорія почала складатись десь наприкінці XVIII ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної теорій нації. В Західній Європі та Пшнічній Америці їй вдалось скласти конкуренцію історико-економічній теорії нації, але вона поступилась пануючій тут політичній теорії нації. Проте, етнічна теорія нації швидко поширилась на Німеччину та країни Східної Європи. У Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява праць таких вчених, як Гердер. Фіхте та Гегель, котрі романтизували родоплемінний дух давніх часів з його культом крові й грунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти.

Пізніше, вже в 20-30-х роках XX ст. у Німеччині ця теорія була абсолютизована лідерами націонал-соціалізму і використана для підготовки до другої світової війни. В колишньому СРСР, і на це слід звернути увагу; у теоретичній царині з нею повели рішучу боротьбу, а в повсякденному житті взяли на озброєння, ввівши в паспорти радянських громадян пресловуту "п'яту графу" - '"національність", яка встановлювалась "за законом крові", тобто за походженням одного з батьків та створивши низку союзних та автономних республік на етнічних засадах. З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т.зв. "етнічний ренесанс" та "політизація етнічно-стей", про що докладно йтиметься у наступному розділі. Аналіз праць західних вчених свідчить: найбільший вклад у розвиток етнічної теорії нації внесли Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт та багато інших, кого сьогодні називають "стніцистами". Суть цієї теорії стає зрозумілою вже із назви однієї із надзвичайно популярних робіт Е.Сміта "Етнічні походження націй", яку можна перекласти і як "Етнічні коріння націй". Останніми роками, пише він, все більше етнічностей поза Західною Європою стали домогатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження своїх власних держав. Так роблять всі етнічності, не дивлячись на свою чисельність, рівень економічного розвитку; запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е.Сміт, що "для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації". Цю точку зору поділяє і П.Ван Ден Берг. При цьому він дає наступне визначення: "нація - це політично свідома етнічність, яка домагається права на державність завдяки тому, що є етнічністю".І саме ці етнічності отримали в західній етнополітологи назву "нація - група", "етнічна нація" або просто "етнонація". "Нація-група, І пише професор Південно-Каліфорнійського університету Гуннар Нільссон, - це етнічна група, яка стала політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Ми прийняли термін "нація-група" для того, щоб підкреслити відмінності між нашою /етнічною - O.K./ концепцією та поширеною серед вчених і політиків практикою вживати термін "нація-держава" або "нація" як синоніми терміну "держава". Отже, як слушно визнає Е.Сміт, етніцисти, тобто прихильники етнічної теорії, "розглядають націю як велику політизовану етнічну групу; котра характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням.

Сьогодні в західній націології та етнополітології існує біля десятка різних теорій нації (окрім вище розглянутих можна також назвати біологічну, расову, атомістичну та інші).

Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

У веберівській концепції нації , вважає дослідник цієї проблеми Д. Бітем, можна виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи .

Мова, за Вебером, — один із найважливіших чинників. Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння, започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї, суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера, визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке синтезувало в собі різноманітні характеристики національної індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur). «Значення «нації», — писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише шляхом культивування індивідуальності спільноти» ⁴⁶.

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки, «стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і літератури. Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М. Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними».

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над одноманітністю. При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими.

Внесок М. Вебера в наукову теорію нації та його міркування щодо доктринальних основ націоналізму як ідеології дали змогу американському дослідникові Р. Шпорлюкові зробити такий висновок: «Вебером націоналізму був Вебер» .

«Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950-ті роки під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у США. Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі «Націоналізм та соціальна взаємодія» .

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.). Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот — націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер: «нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо), а за певними функціональними можливостями — у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є відверто євроцентристською. Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного. Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К. Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова та будь-яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам’яті, звичках, асоціативних зв’язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. … Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи називають культурою» . Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома термінами).

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації. Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот з’являється в модерну епоху — еру Промислової революції, технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей індивіда і нації.

Інструменталістська» версія

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація» особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить влучно назвали «інструменталістським» (його називають також «функціоналістським»).

Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських» підходів до вивчення природи нації були представники марксистської (Е. Гобсбаум) та промарксистської (Б. Андерсон) інтелектуальної традиції. Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був серйозним і послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що праці, в яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно — у 1983 р.

Неодмінним елементом існування нації як уявленої спільноти є її обмеженість у просторі. Навіть найбільша з існуючих націй має свої кордони, реальні чи уявлені (не обов’язково державні), поза якими існують інші нації. Жодна нація не уявляє себе тотожною з усім людством і жодний найпалкіший націоналіст не мріє про те, щоб одного дня весь людський рід увійшов би до складу його нації. Такий світогляд був характерний для представників іншої уявленої спільноти: варто згадати змагання християнської церкви за навернення всього людства до «справжньої віри».

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності народу.

Нарешті, нація уявляється саме як спільнота, оскільки, незважаючи на очевидну нерівність і наявність експлуатації всередині кожної нації, вона завжди сприймається як цілісність, об’єднана системою міцних «горизонтальних» зв’язків, які перетинають класові, станові, професійні, релігійні та інші кордони. Це почуття єдності підштовхує мільйони людей уже протягом двох століть не стільки навіть убивати, скільки вмирати за ці «уявлення».

Зрозуміло, що Б. Андерсон не першим звернув увагу на соціально-психологічні аспекти буття нації, на інструменталістське значення самого терміна «нація». Основи цього підходу закладалися ще Е. Ренаном і М. Вебером, Проте саме йому вдалося вперше простежити на величезному історичному матеріалі процес визрівання передумов створення націй саме як «уявлених спільнот» і, зрештою, функціонування їх у цій якості.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації — це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» — масштабного і цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення «уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував).

Питання 4

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії історії». За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та Nation) поділялись на «історичні» і «неісторичні».

Держава — це «шлях Бога у світ». Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони — «неісторичні» і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є «історичними», мають право на подальше існування.

Енгельса і Маркса іноді навіть називають авторами цієї типології.

Поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс лише в рамках певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини цієї теорії. Застосування її у сфері конкретно-історичних досліджень у кращому випадку може призвести до термінологічних непорозумінь, у гіршому — до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію загалом, а часом — до хибної і антигуманної політики, коли одні нації проголошуються носіями вищих якостей, а інші — потрапляють до лав «неповноцінних».

Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад, поділ націй на «повні» й «неповні». З соціологічно-історичного погляду, одні нації, здебільшого «неісторичні», мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації, зрозуміло, мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й робили ці нації «історичними») і власну культуру «світового» рівня.

Очевидним відлунням бінарної геґелівської класифікації став також поділ націй на «вчасні», і «ті, що спізнилися», «розбудовані» і «недобудовані», «передові» і «відсталі» тощо. Ця традиція простежується й у інших типологіях, які вплинули на формування досить поширених наукових підходів у вивченні націй.

Видатний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862—1954) запропонував поділ націй на «культурні» (Kulturnation) і «політичні», чи державницькі (Staatnation). В основі політичної нації — ідея самовизначення індивіда (особистості) чи колективу (спільноти). Особистість чи особистості стають спільнотою під назвою «нація» шляхом вільного суб’єктивного вибору, вони самі визначають свою лояльність цій спільноті. В «культурній» нації (і відповідних концепціях націй) домінують «об’єктивні» чинники і критерії — спільна історична спадщина й мова, територія, релігія, звичаї тощо. «Культурна» нація може існувати й без наявності держави та політичних інститутів, останні не обов’язково потрібні для підтримки почуття належності до нації. …Наочні приклади «культурної» нації — поляки після втрати державності, німці та італійці до об’єднання у другій половині XIX ст., центрально- та східноєвропейські нації .

Поділ націй на «політичні» і «культурні» загалом збігається також з поділом на «політичні» й «етнічні», «державні» й «недержавні», оскільки «політична» нація Майнеке є, передусім, державною (Staatnation

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В.Велімськи (Бельгія) дещо доповнюють класифікацію Майнеке. Вони пропонують поділ націй на повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і «політичними», й «етнічними»), етнічні в термінології Майнеке — «культурні» (англійці, французи, італійці, голландці та ін. Цікаво, що українці потрапили до складу повномасштабних націй у 1981 p., коли була сформульована ця типологія). Далі йдуть політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення «мікродержав» Монако, Андорри, Ліхтенштейну). Третя група націй — етнічні, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та ін. — подекуди явне ототожнення етнічних груп з «нацією»). Зрештою, Велімськи і Крейчі виділяють ще один тип, з ознаками перехідного — окрему етнічну групу. Вона не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самосвідомістю .

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон, критикуючи геґелівську концепцію «історичних» і «неісторичних» націй, запропонував власну дихотомію: «нові» і «старі» нації. До «старих» він зараховував ті нації, в яких національна ідентичність (свідомість) сформувалася до виникнення доктрини націоналізму (іншими словами — до кінця XVIII ст., епохи Французької революції). У 1789 p., на думку Сетона-Вотсона, «старими» націями могли вважатися: англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці і португальці (на заході Європи), датчани і шведи — на півночі, й угорці, поляки та росіяни — на сході. Крім шотландців, угорців і поляків, усі з них мали безперервну традицію «національної» державності, отже, не потребували організації національних визвольних рухів. Щоправда, безперервним у них був розвиток національної свідомості.

У «перехідному» стані (між «старими» і «новими» націями) наприкінці XVIII ст. перебували німці, італійці і, певною мірою, каталонці та норвежці. У цих націй процес формування національної свідомості, навіть у еліт, ще не завершився, хоча загалом ці еліти були свідомі своєї історії і культурної спадковості.

Решта європейських та позаєвропейських націй, які сформувалися після Французької революції, мали кваліфікуватися, за Сетоном-Вотсоном, як «нові».

Отже, «старі» нації мають тривалу традицію державності й розвинуту національну свідомість уже напередодні модерної епохи. «Нові», за прикладом перших, прагнуть досягнути того ж, і мірилом їхньої перспективи у цьому напрямі є здатність організувати національний рух, піднести національну свідомість і створити національну державу.

Зрештою, варто згадати про поділ націй, вироблений в ідеологемах ортодоксального марксизму. В Енгельса, наприклад, «історичні» й «неісторичні» нації у 1848 р. перетворилися також на «революційні» (німці, поляки, угорці) й «контрреволюційні» (всі інші національні групи Імперії Габсбургів). Домінування вульгарно-класового підходу в концепціях ідеологів більшовизму (В. Ленін, Й. Сталін та ін.) призвело до поділу націй також на «капіталістичні» і «соціалістичні» з відповідним протиставленням останніх, як носіїв прогресу, першим, як носіям реакційності.

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 225; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!