Політичні аспекти держінформполітики
Державну політику у будь-якій галузі, в тому числі й інформаційну, визначає й проводить влада, себто політична еліта, яка обіймає посади у владних структурах. Вона зобов’язана, виходячи зі світового досвіду і специфіки власного суспільства та Конституції країни, розробляти концептуально напрями та параметри інформаційної політики, втілювати цю концепцію у законодавство, організовувати і контролювати виконання ухвалених законів. Для кожної з гілок влади є свій шмат роботи: законодавча гілка ухвалює закони, виконавча – організовує їх виконання, судова – контролює їх дотримання. А центральною постаттю у нашій державі є Президент – глава держави і ґарант Конституції.
Політичні аспекти державної інформаційної політики випливають із ідеологічних засад, це, власне, практична їх реалізація. Ця реалізація здійснюється всіма трьома гілками державної влади – кожною властивими їй засобами і методами. Про законодавчу, організаційну сторони та шляхи і форми реалізації інформаційної політики дещо згодом. Зараз же слід підкреслити, що визначення політичних аспектів інформаційної політики і їхня реалізація залежать від політичної еліти держави, і не в останню чергу від її чільників, передусім від глави держави. Щоб успішно проводити цю політику, потрібна політична воля. А вона залежить від світоглядної чіткості, властивості бачити перспективу і вміти прогнозувати майбутнє, від національної самосвідомості, особистої моральності та особистого прикладу провідників.
Перший президент країни Леонід Кравчук робив певні спроби повернути державну політику в площину національних інтересів, але не зумів. Можливо, через труднощі, оскільки надто крутий поворот треба було зробити при переході від колоніальної залежності до утвердження самостійної демократичної держави.
Леонід Кучма був при владі дві каденції, та не стільки не зміг, скільки не хотів добиватися успіхів у національному державотворенні: у нього була надто ослаблена національна самосвідомість і майже нічого українського. Про це свідчать і його заяви про необхідність надати російській мові статус другої державної, і розпорядження про можливість складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів за бажанням абітурієнтів російською, і застосування прихованої цензури у вигляді так званих «темників», і терор, розв’язаний владними структурами проти журналістів.
Третьому президентові Вікторові Ющенку, якого режим Кучми всіляко намагався не допустити на цей пост, дісталася важка спадщина. На протилежність двом своїм попередникам він має значно більшу питому вагу українськості. Він визначив державним пріоритетом українські інтереси, та щоб здійснити їх доведеться долати шалений опір і великі перешкоди. Однак з’явилася надія на прогрес у цій справі. Принаймні, мас-медіа стали вільними, рівень демократії значно зріс, більше уваги стало приділятися правам і свободам людини.
Однак в інформаційній галузі зроблено далеко не все і навіть не половина потрібного. Збереглися державні засоби масової інформації, зокрема, газети та журнали різних владних структур. Щоправда їхня питома вага значно зменшилася в загальній масі ЗМІ, та не за рахунок їх поступового скорочення, а через їх «розчинення» у різко зрослій кількості видань недержавної форми власності.
Існування загальнополітичної друкованої преси владних структур є нонсенсом. Годі й казати про незалежність цієї преси: фінансована владою, вона мусить бути рупором цієї влади, відображати й захищати її інтереси. А інтереси влади, як відомо, часто не збігаються з інтересами суспільства. Тому така преса втрачає своє головне суспільне призначення – бути четвертою владою, себто владою громадської думки. Зрештою, історичний досвід світового розвитку довів: власна, тобто ручна загальнополітична преса потрібна тільки слабкій або тоталітарній владі: першій – щоб, спираючись на неї, спробувати утриматися, другій – щоб, одурманюючи громадську думку, виправдовувати і продовжувати своє панування. Демократичним режимам власні загальнополітичні видання не потрібні; навпаки, вільна, не приручена владою преса, хоч і буває незручною для неї, та в цілому сприяє демократії: опонуючи владі та критикуючи її, захищає суспільні ідеали й суспільні інтереси.
В інформаційній політиці надзвичайно важливим фактором є особистий приклад провідників. Якщо перші особи в державі сповідують те, що проповідують, коли загал бачить у повсякденні, що і як чинять провідні політики, чи не розходиться у них слово з ділом, то це буде прикладом для наслідування.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
4. Законодавчі основи держінформполітики
Будь-яка політика, в тому числі й інформаційна, повинна мати законодавче забезпечення. В радянські часи, коли всі без винятку засоби масової інформації за суттю були партійною справою, спеціальних законів, які б стосувалися регламентації роботи ЗМІ, не було. Була політика компартії, яка механічно переносилася й на пресу. Себто, основою політики у сфері мас-медіа була компартійна заанґажованість. Тільки в період горбачовської перестройки було ухвалено Закон про пресу (друковані ЗМІ), який закладав певні демократичні засади і пом’якшував тиск влади на засоби масової інформації.
За часів незалежності напрацьована ціла низка законів, які регулюють взаємини засобів масової інформації і суспільства. Можна критикувати їх за недосконалість, можна висловлювати незадоволення ними, та попри це їх цілком достатньо для забезпечення демократичних принципів діяльності засобів масової комунікації в Україні.
Які ж Закони, підзаконні та інші нормативні акти закладають правові основи державної політики у сфері масової комунікації?
Конституція України – Основний Закон держави – ухвалюється найвищим законодавчим органом (Верховною Радою) кваліфікованою більшістю (двома третинами голосів її складу) і визначає загальні основоположні принципи життєдіяльності суспільства. Практично кожна її стаття є нормою прямої дії і певною мірою, виходячи із конкретних суспільних обставин, може торкатися масової комунікації. Та є положення, що безпосередньо стосуються діяльності ЗМІ. Це такі статті:
Стаття 10 – утверджує українську мову державною, гарантує вільний розвиток і захист мов національних меншин, і цими нормами мають керуватися всі ЗМІ.
Стаття 15 – ставить цензуру поза законом.
Стаття 32 – забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Стаття 34 – закріплює право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. А також – право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.
Стаття 50 – ґарантує кожному право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість продуктів і предметів побуту, а також її поширення.
Стаття 54 – декларує право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав.
Стаття 57 – наголошує, що закони та інші нормативні акти, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Оскільки законодавчі акти доносяться до широкого загалу, як правило, через ЗМІ, працівникам масової комунікації цю норму треба знати.
|
|
|
Тепер про інші закони, які регулюють взаємини суспільства та засобів масової інформації і стосуються прав громадян на свободу слова:
“Про інформацію”. Конкретизує конституційне право громадян на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності.
“Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Створює правові основи діяльності ЗМІ, гарантує їх свободу, визначає права, обов’язки та відповідальність журналістів за їх порушення.
“Про телебачення і радіомовлення”. Регулює діяльність електронних засобів масової інформації, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
“Про інформаційні аґентства”. Закріплює правові основи діяльності інформаційних аґентств та їх міжнародного співробітництва
“Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів.
“Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”. Встановлює порядок всебічного й об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації та захисту їх від монопольного впливу тієї чи тієї гілки державної влади або органів місцевого самоврядування.
“Про державну таємницю”. Регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням і розсекречуванням її матеріальних носіїв та охорони державної таємниці з метою захисту національної безпеки України
«Про захист суспільної моралі». Встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.
“Про авторське право та суміжні права”. Охороняє особисті (немайнові) права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фоноґрам та організацій мовлення (суміжні права).
“Про рекламу”. Визначає основні засади рекламної діяльності в нашій державі, регулює правові відносини, що виникають у процесі створення, розповсюдження та споживання реклами.
“Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій”. Приводить Цивільний та Цивільний процесуальний кодекси у відповідність із Законами України, що регулюють відносини ЗМК і суспільства.
«Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції (витяг)». Цим законом ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, підписану від імені України; Перший протокол та протоколи №4 і №7 з деякими застереженнями (у застереженнях відсутнє визнання чинними для України протоколів №№2 та 11 до Конвенції).
Крім названих Законів є ще ціла низка нормативних актів, які містять положення, що стосуються ЗМІ та їхніх працівників або уточнюють і конкретизують застосування положень Законів відповідно до практики, що склалася. Серед них варто назвати Кодекси України: Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, а також – рішення Конституційного суду про тлумачення окремих статей Конституції та законів, постанови Пленумів Верховного суду України щодо застосування в судовій практиці окремих норм Конституції та законодавства.
Попри певні правові прогалини, суперечності та неузгодженості, недостатню проробленість окремих правових новел, інші вади й недосконалості перелічених нормативних актів, їх треба дотримуватися: іншого законодавства з цих проблем не маємо. Невиконання законів з будь-яких причин не звільняє від відповідальності за їх порушення. Журналіст, який чи не найбільше зацікавлений у вільному вираженні своїх думок і позиції, бо це – його професія, – має повсякчас пам’ятати про це.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 235; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!