Основні властивості відчуттів

Тема. Вступ до психології. Психіка і свідомість.

План

 

1.Психологія як наука.

2.Виникнення і розвиток психіки. Психіка і свідомість.

3.Мозок, його будова і функції.

4.Основні галузі психології.

5.Методи психології.

 

Кожний, хто вивчає психологію і хоче глибше оволодіти цією наукою, має усвідомити, для чого йому потрібні ці знання.

По – перше, психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе і інших. Людям властиві якості, що сприяють або заважають у певних життєвих ситуаціях. Імпульсивність, низький рівень самоконтролю можуть ускладнювати стосунки з оточуючими, ставати причиною стресів і хвороб. Людям здатним зрозуміти, порадити, підтримати, можна довірити власні думки переживання, отримати від них співчуття, допомогу. Знання власної особистості є необхідною умовою пізнання сенсу життя.

По – друге, психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі. Без саморозвитку людина не відповідає вимогам сучасності, не може самореалізуватися в суспільстві. Знання психології створює базу для самовиховання та впливу на інших людей.

По – третє, вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою, щоб запобігти техногенним та екологічним катастрофам.

Психологія – одна з наук про людину. Термін «психологія» походить від грецької psyche – душа , logos – слово, тобто вчення, що означає «наука про душу» - це І етап становлення психології як науки, на якому всі незрозумілі явища в житті людини намагалися пояснити існуванням душі (існувала ще до нашої ери)

ІІ етап – психологія розглядалася як наука про свідомість. Виникає в ХVII ст. у зв`язку з розвитком природничих наук. Свідомість розуміли як здатність мислити, відчувати, бажати.

ІІІ етап – психологія як наука про поведінку. Виникає на початку   ХХ ст. Завдання психології – спостереження та аналіз поведінки, вчинків, реакцій індивіда. Внутрішній світ людини як предмет дослідження ігнорується.

IV етап – психологія як наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки і поведінки.

Це сучасний стан розвитку психологічної науки. Бере початок з відкриття у Лейпцигі психологічної лабораторії (1879 р.).

Психологічна наука розглядає:

- психічні процеси – відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву, почуття, увагу;

- психічні стани – уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість тощо;

- психічні властивості – спостережність, чутливість, розумові, емоційні, вольові якості людини, її здібності, риси характеру, темперамент тощо.

Психологічна наука розв’язує три групи завдань:

1. Науково-дослідні передбачають вивчення об’єкта науки на різних рівнях.

2. Діагностичні завдання передбачають визначення конкретного завдання, добір відповідних методів збирання даних, аналіз даних та їх інтерпретацію, встановлення діагнозу, формулювання психологічного прогнозу.

3. Корекційні (психокорекційні) завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до цих дефектів, спеціальну організацію навчального експерименту та психологічного тренінгу, розробку рекомендацій щодо способу життя з урахуванням віку та індивідуальності людини.

Предметом вивчення психології є психіка – як суб`єктивний образ об`єктивного світу, відображення дійсності в мозку. Вихідною категорією психології є відображення. Вищою формою відображення (хоча і не єдиною) у людини є її свідомість.

Психіка характеризується рядом особливостей:

1. Психічне відображення має активний характер, пов`язане з пошуком та добором способів дій, що відповідають умовам середовища.

2. Психічне відображення має випереджальний характер, забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці.

3. Кожний психічний акт є результатом дії об`єктивного через суб`єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її психічне життя.

4. У процесі активної діяльності психіка постійно вдосконалюється й розвивається.

Психіка – це властивість високоорганізованої матерії (мозку) відображати об`єктивну дійсність і на основі психічного образу, який формується при цьому, регулювати поведінку і діяльність суб`єкта.

Психіка людини виконує основні функції:

· відображення та регуляція діяльності і поведінки.

У своєму розвитку психіка пройшла декілька етапів:

- елементарна сенсорна психіка;

- перцептивна психіка;

- інтелект.

Характерною особливістю першої стадії є те, що поведінка тварин зумовлюється дією на організм окремих властивостей предметів, в оточенні яких живуть тварини (хімічних, світлових, температурних тощо). Ця стадія властива переважно безхребетним, що живуть у воді (землеводним, плазунам), у яких немає предметного сприйняття.

За сенсорною стадією психіки і на її основі розвивається перцептивна стадія розвитку психіки, для якої характерене відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігаеться на сенсорному етапі розвитку психіки. Вона властива таким представникам біологічного світу, як хробаки, комахи, птахи, риби тощо, які вже можуть орієнтуватися серед складних предметів, адаптуватися до мінливих умов існування. Стадія перцептивної психіки властива ссавцям, що зумовлюється розвитком великих півкуль головного мозку.

Стадія інтелекту. Психіка більшості ссавців залишається на стадії перцептивної. Але у антропоїдів – людиноподібних мавп – відображувальна діяльність піднімається ще на один щабель свого розвитку. Цей вищий щабель називають стадією інтелекту, який дав змогу відображати, не лише окремі якості об`єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й динамічні міжпредметні відношення, що виступають, переважно, у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка притаманна так званим вищим тваринам (вовкам, лисицям, ведмедям, собакам та особливо мавпам). Великого значення набуває у вищих тварин не лише використання предметів, а й маніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці.

Стадія інтелекту, є передісторією виникнення та розвитку людської свідмості.

Свідомість – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відоюраженні об`єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу. Свідомість – це вища форма прояву психіки, що має свою структуру, в якій виділяють.

 - Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство.

Рівень свідомості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду особистості.

 - Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб`єкта пізнання, розрізнення суб`єкта «Я» та об`єкта «не – Я», протиставлення себе як особистості іншому об`єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підгрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально – психологічних якостей.

 - Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини.

 - Ставлення особистості до об`єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе, яке виявляється в оцінюванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно – вольова сфера особистості.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відображення дійсності інформація, що надходить до мозку, відображується не механічно, а свідомо обробляється відповідно до мети, завдання та досвіду особистості. Рівень розвитку й виявлення свідомості в людині буває різний залежно від рівня розвитку її знань, наукового світогляду, ідейних, моральних переконань, ставлення до інших людей і самої себе, до форм суспільного життя.

З розвитком наук, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди на походження людини та її свідомості. Найважливішою передумовою для виникнення людської свідомості було своєрідне ускладнення умов життя, в яких жили людиноподібні істоти – антропоїди. Під впливом умов життя центральна нервова система у них стала набагато складнішою структурно та функціонально. У великих півкулях головного мозку поступово розвивалися тім’яні, скроневі й особливо чолові долі, які здійснювали вищі пристосувальні пристосувальні функції. Надто помітно розвинулися вони у людини під впливом праці.

У процесі біологічного етану розвитку психіки утворилися передумови для появи вищих, специфічно людських форм психіки – свідомості. Знання біологічного етану розвитку психіки як передісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом історичного розвитку в різних видах діяльності у людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямовувана пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварини.

Праця, суспільний спосіб життя – ось основні передумови історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки, в якій виявляється ставлення людини до свого середовища, здатність змінювати природу, пристосовувати її до своїх потреб. Цих особливостей психіки у тварин немає. Вони не виокремлюють себе з навколишнього середовища, пасивно пристосовуються до нового.

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Нервова система людини має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного й спинного мозку, в яких розташовані нервові клітини, - нейрони. Периферійна нервова система складається із спинномозкових та черепномозкових нервів.

Людський мозок – найскладніша з живих структур. Середня вага головного мозку - 1360 г. На думку вітчизняного психолога О.Р. Лурії у мозку людини можна виділити 3 «блоки», кожен з яких відіграє особливу роль у забезпеченні психічної діяльності.

 

	Функція	Локалізація	У разі порушення
І відділ	Енергетичний блок, підтримує тонус кори	Верхні відділи «ствола мозку»	Увага стає нестій- кою, з`являється сонливість, бай-дужість
ІІ відділ	Забезпечує про- цес прийому, переробки, збері гання інформації	Задні відділи обох півкуль	Втрата чутливо- сті як шкіри, так і пропріоцептивної, втрачається чіт- кість рухів
ІІІ відділ	Розробляє програ ми поведінки, за-безпечує і регу лює їхню органі- зацію	Передні відділи великих півкуль	З`являються дефекти поведінки

 

Великі півкулі головного мозку є вищим відділом нервової системи і досягають особливого розвитку в людей. Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях.

Функцією лівої півкулі є читання, рахування, оперування знаковою інформацією(словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне аналітичне мислення.

Розлад діяльності лівої півкулі призводить до порушення мовлення, блокує можливість нормального спілкування, а за глибокого враження нервової клітини – до значних дефектів розумової діяльності.

Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та усвідомлених об`єктів.

Обидві півкулі функціонують у взаємозв`язку. Функціональна асиметрія притаманна тільки людині, формується в процесі спілкування і залежно від переважання правої чи лівої півкулі впливає на індивідуально – психологічні характеристики особистості.

Мозок людини контролює взаємодію з навколишнім середовищем, функції організму, розумову діяльність.

 

Взаємодія з навколишнім серидовищем	Дії, що контролюють функції організму	Розумова діяльність
Зір Слух   Тактильні (дотикові) відчуття Нюх   Смак   Мовлення	Дихання Регулювання кров`яного тиску і температури     Регулювання положення тіла Регулювання рухів   Регулювання рефлексів (моргання)   Споживання їжі   Пиття   Регулювання гормонального статусу	Навчання Письмо   Малювання   Читання Творення Аналізування Розв`язання Вираховування Уява   Зосередження   Ігнорування   Чуттєвість Сон Сновидіння

 

ВН діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність ВН діяльності людини й тварини полягає в тому, що тільки в людей існує система умовних і безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

Сучасна наукова психологія являє собою систему дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виділяти 3 великі групи галузей – теоретичну, науково – прикладну, практичну психологію.

До теоретичної психології належать:

· загальна психологія (систематизує експериментальні дані, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії, поняття, закономірності)

· експериментальна (розробка нових методів психологічного дослідження)

· генетична (вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі(усе живе) та онтогенезі (окрема особа))

· соціальна (досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих групах)

· порівняльна (дослідження особливостей психіки тварин у порівнянні з психікою людини)

· диференціальна (досліджує індивідуально – психологічні особливості психіки з урахуванням вікового рівня розвитку)

· психологія особистості (вивчення психічних властивостей людини).

До науково – прикладної психології відносять ряд галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання з метою оптимізації поведінки та діяльності людей:

а) за видом діяльності та поведінки людини:

 - психологія праці;

 - інженерна психологія;

 - психологія творчості;

 - військова психологія;

 - психологія управління та менеджменту;

 - екологічна психологія;

 - психологія спорту.

б) за психологічними питаннями розвитку людини:

 - вікова;

 - педогогічна;

 - спеціальна.

в) за відношенням до нормальної або хворої психіки:

 - психологія здоров`я;

 - медична.

г) за відношенням до права – юридична.

Практична психологія спрямована на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні психологічних проблем. Виділяють:

- психологічна служба сім`ї та соціального захисту населення;

- психологічна служба системи освіти;

- психологічна служба системи охорони здоров`я;

- практично – юридична психологія і педагогіки;

- практична психологія і соціологія економіки та бізнесу;

- практична психологія праці та проф орієнтації;

- практична психологія і педагогіка спорту.

Психологія як наука має певні методи вивчення психічних явищ. Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги:

- психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв`язку та взаємозалежності;

- метод повинен бути адекватним предметові дослідження.

Виділяють основні та додаткові методи дослідження.

До основних методів відносять спостереження та експеримент.

Спостереження – тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на певному предметі (об`єкті).

Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інструментальним (коли фіксується за допомогою фото, кіноапарата або магнітофона).

Щоб спостереження набрало наукового характеру, воно має відповідати певним вимогам:

- бути цілеспрямованим, а не випадковим;

- здійснюватися планомірно й систематично;

- бути забезпеченим достатньою інформацією про явище, яке спостерігається;

- точно фіксувати результати спостереження.

Експеримент – один з основних методів психології. Особливість його полягає в тому, що дослідник створює умови, за яких досліджуване явище виникає неодмінно і закономірно. Розрізняють експеримент лабораторний та природний. Перший проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою відповідної апаратури, а другий – у звичайних для піддослідного умовах діяльності.

До додатковихметодів належать: тести, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка.

Тест – це один із способів психологічної діагностики рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини. Розрізняють тести для вивчення інтелектуальних здібностей, рівня розумвого розвитку особистості, тести успішності.

Інтерв`ю та бесіда (різновиди опитування) як методи здобуття інформації про особистість, її погляди, самооцінку, ціннісні установки, психічні установки, психічні властивості; спираються на попередньо розроблену програму, гнучку стратегію, формування запитань залежно від очікуваних та отриманих відповідей.

Аналіз продуктів діяльності грунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння, навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру.

Метод узагальнення незалежих характеристик – це об`єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.

За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або окремі якості (психічні процеси, стани, властивості).

Соціометричний та референтометричний методи забезпечують вивчення стосунків між членами груп, виявляють їхню структуру на основі відносно простої процедури вибору одними членами групи інших за параметрами симпатії – антипатії, референтності (стосовно певних цінностей).

На самостійне опрацювання питання:

1.Рефлекторна природа психічного відображення.

2. Будова нервової системи.

3.Суспільно-історична природа свідомості.

 

Питання для самоперевірки

1.Навіщо студенту оволодівати науковими психологічними знаннями?

2.Що є предметом психології? Які основні групи психічних явищ вона вивчає?

3.Чим відрізняється психіка людини від психіки тварини?

4.Охарактеризуйте етапи розвитку психіки.

5.У чому полягає сутність рефлекторної природи психіки?

6. Чому і як виникла свідомість?

7. Які галузі психологічної науки найбільше пов’язані з Вашою майбутньою професією?

8.У чому відмінність між спостереженням і експериментом?

 

 

Тема. Психологія особистості

План

 

1.Поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».

2.Структура особистості. (За К.К. Платоновим)

3.Фактори розвитку особистості.

4.Активність та особистість.

5. Діяльність як форма активності особистості.

 

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття «людина», «індивід», «особистость», «індивідуальність».

Поняття „людина” містить у собі сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, чи наявні вони в даної конкретної людини.

Поняття „індивід” характеризує саме людину і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, що притаманні їй разом з особистісними. Крім того, до поняття „індивід” входять як властивості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і спільні для неї і багатьох інших людей.

Особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої та оточуючих.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність.

Індивідуальність– це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, системі знань, навичок, умінь, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою дійсністю.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми.

Психолог К.К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, потреби, інтереси, ідеали, переконання, відносини, характер. Визначаються суспільним буттям людини.

Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Досвід набувається у процесі навчання і виховання.

Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формується протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великої мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку (темперамент, тип нервової системи, стать, вік, конституція тіла).

Проблема розвитку та виховання особистості належить до найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по різному розглядають джерела психологічного розвитку особистості – біологічний і соціальний.

Представники першого, біологічного напряму, вважають, що провідним є спадкове, що наперед визначає всі особливості розвиту особистості. Американський вчений Е.Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість – це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людини й механічно втілюється в ній після її зачаття та народження. Американський педагог Дж.Дьюї вважає, що людина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією,згідно якої розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму недооцінювали внутрішню активність особистість як свідомого суб’єкту діяльності, її природжені особливості.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання.

Особистість формується і проявляє себе в діяльності, яка визначається як сукупність дій людини, спрямованих на досягнення певної мети. Діяльність пов`язує людину з зовнішнім світом і природою. Через діяльність людина задовольняє свої матеріальні і духовні потреби. В діяльності відбувається зміна людиною дійсності. В цьому плані діяльність заключає відношення індивіда як суб`єкта до об`єкта, який ця діяльність породжує і об`єктивує в предметах матеріальної і духовної культури.

В психології діяльність визначається як специфічний вид активності людини. Активність – це загальна характеристика всіх живих істот, яка забезпечує їх взаємозв`язок з оточуючим серидовищем і проявляється в процесі задоволення потреб, необхідних для продовження нормальної життєдіяльності організму. Тому саме потреби виступають джерелом активності живих істот. Види і форми активності різні. Якщо активність рослин обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем, то активність тварин проявляється вже в формах дослідження оточуючого середовища і здатності до научіння.

Активність людини також проявляється в задоволенні потреб. Проте ця активність має свої відмінності від активності всіх інших представників тваринного світу. Ці особливості настільки специфічні, що для їх позначення в психології вживається термін – діяльність. В чому ж проявляється ця особливість активності людини?

1.Активне прагнення тварин задовольнити свої потреби обумовлене «правилами гри», які записані в спадковості даного виду і мають вроджений пусковий механізм, який забезпечує їм найбільш повне пристосування до середовища. Людина ж активно взаємодіє з фізичним та соціальним середовищем, пристосовуючи його до власних потреб. В результаті цього людина живе в світі предметів не тільки створених природою а й предметів, матеріальної і духовної культури, створених її власною працею. На відміну від споживчого характеру активності тварин, активність людини має творчий характер, завдяки чому став можливим прогрес людства.

2.Перетворюючий характер людської активності сприяє розвитку і її потреб, хоча природні потреби (в їжі, одязі, житлі, в сні і т.п.) активізують діяльність людини і є такими ж як у її тваринних предків, особливістю активності людини є те, що вона породжується і підтримується не стільки природними потребами, скільки потребами, які виникли в результаті присвоєння досягнень культурно – історичного розвитку людства – потреба в пізнанні, спілкуванні, творчості, морально удосконаленні себе та інших.

3.Активність людини відрізняється від активності тварин також формами і способами задоволення потреб. Не сама потреба, а суспільно прийняті способи її задоволення починають визначати форми поведінки людини. Вже з дитинства шляхом навчання і виховання людина оволодіває уміннями і навичками «по - людські» користуватися предметами побуту, знаряддями.

4.Діяльність людини має соціальний характер. Для задоволення потреб вона використовує здобутки матеріальної і духовної культури, які історично склалися. Задовольняючи навіть потреби, які мають яскраво виражений особистісний характер, людина використовує результати суспільного розподілу праці.

5.Особливістю людської активності є також те, що в ній знаходить своє вираження не тільки відношення її до речей, але і відношення до інших людей, в результаті чого індивід утверджує себе як суб`єкт. Саме в цій системі відносин проявляється особистість і одночасно йде процес її формування. Активність же тварин, яка генетично обумовлена, розгортається в міру природного анатомо – фізіологічного дозрівання організму.

Таким чином, діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого світу, включаючи саму людину і умови її існування.

Діяльність людини складається із ряду взаємопов`язаних компонентів: мотив, мета, структура, предмет, засоби.

Однією з найважливіших характеристик діяльності людини є її цілеспрямованість. Мета – це образ бажаного результату. Суспільний характер людської діяльності свідчить про те, що вона спрямована не на предмети, які безпосередньо задовольняють її потреби, а на задоволення суспільних потреб. В силу цього діяльність людини стає свідомою. Мета – це свідомо змодельований образ кінцевого результату. Тому говорити про діяльність людини можно тільки тоді, коли в її активності наявна свідома мета. Відсутність мети свідчить про те, що діяльності в людському розумінні цього слова просто не існує. Продукт, який виступає метою цієї діяльності, може являти собою реальний фізичний предмет, створений людиною, певні знання та вміння, думки, ідеї, теорії, твори мистецтва тощо. Мета може бути далекою (закінчити успішно університет) і близькою (написати реферат). Мета може бути особистісною і суспільною. Але цей поділ умовний, тому що особистісна мета часто має суспільний характер: закінчити ВУЗ (особистісна мета), щоб стати високваліфікованим спеціалістом і сприяти ефективному розвитку суспільства (суспільна мета).

Діяльність людини не тільки цілеспрямована, але і мотивована. В психології мотиви розглядаються як причини, які визначають вибір направленості поведінки і діяльності людини. Таким причинами можуть виступати усвідомлені потреби людини, її інтереси, переконання, почуття. Мотиви можуть бути органічними, функціональними, матеріальними, соціальними, духовними. Мотиви діяльності розвиваються разом з розвитком людини.

Мотиви як і мета бувають далекими і близькими. Близька мета породжує і близькі мотиви. Далекі мотиви виникають тоді, коли діяльність спрямована на досягнення великої мети, шляхом виконання часткових завдань, які потребують мотивації.

Мотиви також можуть бути особистісними і суспільними. У кожної людини вони переплітаються між собою в залежності від виховання, умов життя. Певні мотиви бувають в діяльності людини провідними. Тому при оцінці поведінки і діяльності людини важливо знати, які з мотивів були в даному випадку домінуючими. Слід пам`ятати, що інколи людина не усвідомлює свої мотиви, а інколи вона їх просто приховує.

Мотиви можуть бути усвідомленими і неусвідомленими. Усвідомлені мотиви – це мотиви, пов’язані з усвідомленням причин незадоволення того, що необхідно для існування людини в даний момент, об’єкту, який відповідає даній потребі і може її задовольнити, а також усвідомлення дій, за допомогою яких можна досягти бажаного результату. До них відносять інтерес, переконання, прагнення, бажання.

Коли людина не знає істинної причини своєї поведінки, то говорять про неусвідомлений мотив. До них відносять потяг, гіпнотичне навіювання, установку, фрустраційні стани.

Термін «мотивація» є більш широким поняттям ніж термін «мотив». Р.С.Немов вказує, що терміном «мотивація» в сучасній психології позначають два психічних явища: 1) сукупність спонукань, які викликають активність індивіда; 2) процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Мотиваційну сферу людини можна оцінити за параметрами: широта, гнучкість, ієрархізованість.

Одним із важливих питань мотивації діяльності людини є пояснення причин її поведінки, яке в психології позначається терміном «каузальна атрибуція». Каузальна атрибуція – це мотивований процес когнітивного плану, спрямований на осмислення отриманої інформації і розвиток на цій основі здатності передбачати майбутню поведінку людини.

Важливе місце в проблемі мотивації діяльності займає теорія мотивації досягнення успіху і мотивації уникнення невдач. Людина, зорієнтована на досягнення успіху, проявляє прагнення і впевненість в досягненні мети, вона правильно оцінює свої можливості, аналізує досягнення і невдачі. Успіхи в діяльності така людина пов’язує з власними здібностями, а невдачі – з зовнішніми проявами. Люди, які запрограмовані на невдачу в діяльності, проявляють невпевненість в собі, не вірять в можливість досягнення позитивних результатів, успіхи в діяльності пов’язують з зовнішніми обставинами, а невдачі – з відсутністю належних здібностей.

Результативність діяльності пов’язана також з тривожністю людини, яка може бути особистісною і ситуативною.

Програмуючи результати діяльності, свої дії, людина вирішує питання про способи її виконання, джерела енергії. Американський вчений Дж. Роттер довів, що люди локалізують джерела активності або «зовні», або «всередині» себе і ввів поняття «локус контролю», який виступає інтегральною характеристикою активності людини, пов’язує почуття відповідальності, готовості до активності і переживання власного «Я». Якщо людина переживає все , що з нею відбувається з рівнем власної компетенції, здібностей і бачить джерело активності в собі – говорять про внутрішній (інтернальний) локус контролю. Якщо людина результати своєї діяльності пов’язує із зовнішніми обставинами і намірами інших людей – це свідчить про наявність зовнішнього (екстернального) локусу контролю.

Для результативності діяльності мають велике значення такі мотиви особистості як самооцінка, аффіліація, знехтування, влада, альтруїзм, агресивність.

Самооцінка – оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей, переваг і недоліків, свого місця серед інших людей.

Мотив аффіліації проявляється в прагненні установлювати доброзичливі, емоційно позитивні взаємини з людьми.

Мотив знехтування пов’язаний з побоюванням бути невизнаним значимими для індивіда людьми.

Мотив влади – це усталено виражене прагнення індивіда мати владу над людьми, намагатися заставити інших діяти у відповідності зі своїми інтересами і потребами.

Мотив альтруїзму проявляється у прагненні зробити добро іншим без винагороди за це.

Мотив агресивності пов’язаний з діями, які наносять моральний, матеріальний, фізичний збиток людям.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснена не тільки внутрішніми, психологічними властивостями суб’єкта, а і зовнішніми умовами та обставинами, які в психології позначаються терміном «стимул». Стимул – це зовнішнє спонукання до діяльності. Основними засобами стимулювання діяльності виступають: навіювання, переконання, зараження, наслідування, нагорода, покарання, підкріплення.

Навіювання – це стимулювання діяльності за допомогою впливу на психіку людини, розраховане на знижену критичність сприйняття і пов’язане з відсутністю цілеспрямованого його розуміння.

Переконання – це вплив на свідомість особистості, є основним стимулом, який спонукає людину до діяльності.

Зараження – процес передачі емоційного стану від одного індивіда до іншого.

Наслідування пов’язане з впливом на діяльність певного зразка, приклада.

Нагорода пов’язана із суспільним визнанням відношення людини до діяльності і самих дій.

Покарання породжує потребу змінити свою поведінку, відношення до діяльності, але не повинно причиняти людині ні морального приниження, ні фізичного страждання.

Підкріплення пов’язане з безумовними подразниками, які викликають значиму реакцію за принципом відпрацювання умовного рефлексу. Воно може бути позитивним (нагорода або відміна покарання) і негативним (покарання пряме або покарання через відміну нагороди).

Цілі і мотиви діяльності носять узагальнений, інтегрований характер і виражають загальну направленість особистості, яка в процесі діяльності не тільки проявляється, а і формується.

Мета і мотиви діяльності не рівнозначні. Але інколи вони можуть співпадати. Різні види діяльності, які мають одну мету, можуть мати різні мотиви і навпаки, - досягнення різної мети у кожному виді діяльності може здійснюватися за допомогою одного мотиву.

Предметом діяльності виступає те, з чим вона безпосередньо має справу: предметом пізнавальної діяльності виступає різноманітна інформація, а предметом навчальної діяльності – знання, навички та уміння. Створені матеріальні продукти – це предмети трудової діяльності.

Структура діяльності включає в себе дії і операції. Дія – елемент діяльності, який має свідому мету і спрямований на вирішення конкретного завдання. Спосіб здійснення дії є її операцією. Характер операції визначається умовами, в яких здійснюється дія, рівнем володіння людиною уміннями і навичками, а також засобами здійснення дії.

Виділяють інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. Інстинктивні дії – це дії, які здійснюються незалежно від свідомого контролю людини. Імпульсивна дія характеризується відсутністю свідомої мети і свідомого контролю. Вона виникає як результат емоційного стану, що пов’язаний з різкими змінами в життєвих обставинах, проявляється в різко виражених рухах і супроводжується змінами в функціях внутрішніх органів. Вольова дія – свідома, цілеспрямована. Може бути простою і складною.

Дії здійснюються за допомогою рухів, в яких проявляється фізіологічна активність організму. Рухи людини відрізняються від рухів тварин тим, що їх моторика відпрацьовувалася в процесі праці, в доцільних діях, спрямованих на предмет і пристосованих до впливу на неї знарядь праці.

Розрізняють наступні види рухів:

1) предметні рухи, що забезпечують трудові операції і складаються із трьох основних елементів «взяти», «перемістити», «відпустити»;

2) рухи пози забезпечують підтримання і зміну пози тіла (стояти, сидіти тощо);

3) локомоції – рухи пов’язані з переміщенням тіла (хода, біг тощо);

4) виразні рухи – міміка і пантоміміка, в яких безпосередньо проявляються емоції людини;

5) семантичні рухи – носії певного значення (жест головою, уклін, піднята рука під час голосування);

6) мовленнєві рухи – рухи органів мовлення, які забезпечують динамічну сторону мовлення (ритміку, інтонацію, наголос);

7) робочі рухи реалізують трудові операції в різних професійних діяльностях.

Виконання дії здійснюється різними способами. Такими способами є навички і уміння.

    Коли людина оволодіває новим видом діяльності, вона ще не володіє способами її виконання, тому вона свідомо контролює не тільки дії, які спрямовані на мету, але і кожен рух, за допомогою якого здійснюється дія. Поступово в міру оволодіння даною дією, окремі операції починають виконуватися при все меншій участі свідомості - вони автоматизуються. Ці автоматизовані компоненти дії, за допомогою яких вона і виконується, і є навичками. Таким чином, навичка – це дія, яка характеризується відсутністю по елементного свідомого контролю і регулювання.

    Основною особливістю навичок є те, що вони виконуються мимовільно, без спеціально спрямованої на них уваги, яка зосереджується переважно на кінцевій меті дії, а не техніці її виконання, не на власних рухах, як раніше. Оволодіння системою дій, які мають достатню гнучкість, в результаті чого індивід здатний орієнтуватися в нових умовах (тобто переносити дії в нові ситуації) свідчить про сформованість уміння. Уміння – це способи успішного виконання дії, які відповідають меті і умовам цих дій. Специфіка умінь в тому, що вони по-перше, на відміну від навичок, в яких та чи інша дія закріплюється «тільки так, а не інакше» (К.К.Платонов) носять свідомий характер. По-друге, навички відпрацьовуються шляхом багаторазового повторення однієї і тієї ж дії в одних і тих же умовах, а уміння утворюються без спеціальних вправ у виконання дії і спираються на знання і навички, які були отримані раніше, при виконання дій, подібних з даними.

    До способів виконання певних дій відносять також звички, які як і навички виконуються на автоматизованому рівні – в цьому їх спільність. Разом з тим, звички відрізняються від навичок. Звичка – це схильність людини до певних дій, які переживаються нею як потреба діяти саме так, а не інакше. Якщо людина в силу певних умов не може реалізувати звичку, то вона відчуває незадоволення, яке буває завжди, коли не задоволена певна потреба. Виникнення нової звички означає завжди не стільки виникнення нового уміння, скільки виникнення нового мотиву або тенденції до дії, яка виконується автоматично. Звичка більш стійке утворення в діяльності людини в порівнянні зі навичкою. Навички людина актуалізує і використовує тоді, коли в них є об’єктивна потреба, а звички проявляються часто тоді, коли в них немає об’єктивної потреби, а іноді навіть всупереч їй. Навички підлягають моральній оцінці на відміну від звичок, які можуть бути хорошими або поганими. Звички характеризуються великою стійкістю. Формуються звички різним шляхами: 1) шляхом простого повторення мимовільних рухів і дій, які виникають при певних психічних станах людини; 2) шляхом наслідування (імітації); 3) цілеспрямоване їх виховання і самовиховання.

Існують наступні види навичок, які використовуються в різних видах діяльності: моторні, сенсорні, інтелектуальні. Суттєве значення для правильного розуміння і раціональної організації формування навичок має їх взаємодія, завдяки якій створюється складна система навичок. Характер взаємодії буває різний. В одному випадку сформовані навички допомагають новій навичці складатись і функціонувати, а в іншому – заважають її формуванню або видозмінюють її. Позитивний перенос одних навичок на формування інших називають переносом, а негативний – інтерференцією.

Сутність переносу в тому, що набута раніше навичка полегшує формування нової, схожої з нею. Перенос відбувається тоді, коли: 1) система рухів, які входять в одну навичку, відповідає системі рухів, які входять до складу іншої; 2) коли реалізація однієї навички створює хороші умови для виконання іншої; 3) коли кінець однієї навички є фактичним початком іншої і навпаки.

Під інтерференцією розуміють гальмуючий вплив засвоєної навички на формування нової, але певною мірою схожа на першу. Інтерференція має місце тоді, коли: 1) система рухів, які включені в одну навичку, не узгоджується з системою рухів, які складають структуру іншої навички; 2) коли при переході від однієї навички до іншої фактично відбувається перенавчання, коди необхідно зламувати структуру старої навички; 3) коли система рухів, які входять в одну навичку, частково міститься в іншій, яка вже доведена до автоматизму; 4) коли початок і кінець навичок, які виконуються послідовно, не співпадають.

Здійснючи ті чи інші дії та операції, людина використовує різноманітні інструменти, які виступають засобами діяльності.

Діяльність відрізняється не тільки від активності, але і від поведінки. Поведінка визначається як притаманна живим істотам взаємодія з оточуючим середовищем, яка опосередкована їх зовнішньою (рухливою) і внутрішньою (психічною) активністю. Навіть самі прості серед живих організмів, дякуючи відбору, володіють поведінкою. Так, у рослин спостерігаються певні форми поведінки, які називаються тропізмами: поворот квітки соняшника до сонця обумовлений геліотропізмом, а проникнення коренів рослин в грунт, з метод пошуку вологи і необхідних мінеральних солей – геотропізмами. Поведінка людини , маючи природні передумови, соціально обумовлена, опосередкована мовою і іншими знаково-смисловими системами діяльності, не завжди цілеспрямована, не передбачає створення кінцевого продукту і носить часто пасивний, а іноді і імпульсивний характер. Якщо діяльність завжди організована, то поведінка здебільшого спонтанна; діяльність систематична, а поведінка хаотична. На відміну від діяльності імпульсивна поведінка управляється безпосередньо потребами і емоціями, вона виражає лише афекти і потяги людини. Існують наступні види діяльності: гра, научіння, праця, спілкування.

Таким чином, діяльність людини, як специфічна особливість активності, є свідомою і цілеспрямованою. Саме в діяльності людина реалізує свою мету, об`єктивує свої ідеї, змінюючи дійсність.

 

На самостійне опрацювання:

1.Види діяльності

2.Структура особистості за З.Фрейдом.

 

Питання для самоперевірки

1.У чому полягають відмінності між поняттями «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність»?

2.Проаналізуйте огляди психологів на джерела активності особистості.

3.У чому суть теорії активності З.Фрейда?

4.Чи можлива діяльність без чіткого уявлення про її мету?

5.Чому обмін сигналами, що відбувається у тварин, не може ототожнюватися з мовою людини?

6.У чому полягає відмінність між імпульсивною та вольовою дією?

7.Чим відрізняються навички від умінь?

 

Тема. Пізнавальна функція психіки

План

1.Чуттєве пізнання дійсності: процеси відчуття і сприймання.

2.Абстрактне пізнання дійсності: процеси мислення та уяви.

3.Поняття про пам`ять, визначення, структура, види, індивідуальні особливості.

 

Психічне життя людини складне і має багато форм виявлення. Психічні явища – це своєрідні суб`єктивні переживання, суб`єктивні образи відображуваних у свідомості явищ дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізнавальну діяльність – відчуття, сприймання, пам`ять, мислення, уяву; емоційно – вольову – різноманітні почуття, переживання, а також прояви волі – вольові якості. Особливу групу психічних явищ становлять – індивідуально – психологічні властивості особистості – здібності, темперамент, характер та її психічні стани – піднесення, пригніченість, схвильованість, байдужість тощо.

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу.

Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об`єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини (зір, слух, нюх, тактильні аналізатори) і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання належать відчуття і сприймання, за допомогою яких ми дізнаємося про зовнішні ознаки і властивості об`єктів, тим самим утворюючи свій чуттєвий досвід.

Відчуття – психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Це найпростіший психічний процес, з якого починається пізнавальна діяльність людини.

Органи чуття– це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини.

За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято поділяти відчуття на 4 групи:

1) екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові);

2) інтроцептивні, які мають рецептори розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (спраги, голоду і ін.);

3) кінестатичній статичні, які дають інформацію про рух і положення нашого тіла;

4) проміжні й самостійні– температурні (холод, тепло), вібраційні (у глухих та сліпих – реакція на вібрацію предметів, відчуття ритмічності пов’язано з зоровою та слуховою чутливістю), рівноваги, прискорення, больові відчуття.    

Основні властивості відчуттів

Всі відчуття мають багато спільного – якість, інтенсивність, тривалість.

Відмінні особливості відчуттів – адаптація, сенсибілізація, вправність та взаємодія.

Якість – це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших (колір, смаки, слух, нюх).

Інтенсивність – кількісна характеристика, тобто більша чи менша сила виявлення, залежить від сили подразника, що їх викликає.

Тривалість – це проміжок часу, протягом якого ми відчуваємо силу певного подразника.

Адаптація (пристосування) – це зміна чутливості органів чуття під дією подразника. Існує 3 види цього явища.

1. Як повне зникнення відчуття в процесі тривалої дії подразника (одяг, запах, атмосфера).

2. Як притуплення відчуття під дією сильного подразника (холодна вода, сильне світло) – негативна адаптація, так як знижує чутливість.

3. Як підвищення чутливості під впливом дії слабкого подразника. Це позитивна адаптація, так як підвищує чутливість (адаптація до тиші).

Синестезія – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора (зорово-слухові – під дією звукових подразників виникають зорові образи: кольоровий „звук”, – „малиновий дзвін”, „теплі” і „холодні” кольори).

Сенсибілізація – підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів і вправляння (якщо старанно, ретельно вдивлятися, вслуховуватися, смакувати, то чутливість до властивостей предметів та явищ стає чіткішою, яскравішою).

Взаємодія відчуттів – зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуття.

Наприклад: слабкі звукові подразники підвищують чутливість зорового аналізатора.

Чутливість – здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Спеціальні психологічні та фізіологічні дослідження показали, що адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Отже, порогом відчуття називають такий рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолютний і розрізнений, або диференційний.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характеризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини відчуття. Цей поріг характеризує міру гостроти чутливості аналізатора до адекватного подразника. Верхній поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або якесь інше. Абсолютна чутливість і велична порогу відчуття перебувають в оберненій залежності. Чим вища чутливість, тим нижчій поріг чутливості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає, тобто потрібна більша інтенсивність подразника, щоб вклякти відчуття його дії.

Поріг відчуття залежить від багатьох індивідуальних особливостей людини – природжених (тип нервової системи, чутливість аналізаторів) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я).Належні умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чутливості, а несприятливі спричиняють її згасання.

Диференційний поріг полягає уздатності відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою, розміщувати їх за силою від найслабшого до найсильнішого. Чутливість до різниці сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності. При кращій чутливості її поріг менший, а при слабшій – більший, тобто в першому випадку різниця буде меншою, а у другому – більшою. Фізіологічним підґрунтям диференційного порогу є процес гальмування. Чутливість до розрізнення сили подразників має велике значення у багатьох різновидах професійної діяльності – музичній, харчо промисловій, в обробці матеріалів (дерева, металу, пластмаси).

Сприймання – це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи чуття.

Різновиди сприймання за участю аналізаторів: зорові, смакові, нюхові, рухові, дотикові, больові, органічні.

Різновиди залежно від складності об’єктів, що відображаються:

- сприймання простору– основу складають зорові, рухові, тактильні відчуття;

- сприймання руху – відображення напрямку і швидкості просторового існування предметів (зміна положення предметів у просторі);

- сприймання часу– відображення дійсності в послідовності та тривалості дії подразника на організм.

Властивості сприймання: предметність; цілісність; структурність;

осмисленість; константність.

Предметність– виявляється у співвідношенні відомостей про об’єкти з самими об’єктами як носіями певної інформації. Це набута властивість, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом.

Цілісність – полягає в тому, що об’єкт сприймається як стійке системне ціле, навіть відсутність у предметі якогось одного боку не заважає цілісному сприйманню його.

Структурність – дозволяє об’єднувати стимули, що впливають на людину у цілісні та порівняно прості структури.

Осмисленість – це властивість, яка дозволяє приписувати об’єкту, що сприймається, певний смисл, позначати його словом, відносити до певної категорії. Людина сприймає тільки те, що розуміє (наприклад: розмовляючи стіни…).

З осмисленістю пов’язана вибірковість, яка проявляється у виділенні одних об’єктів при порівнянні з іншими.

Константність полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається (колір вугілля чорний, але на сонці – жовтуватий).

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини має назву апперцепції. Вплив апперцепції на процес сприймання виявляється в тому, що ті самі предмети сприймаються людьми по-різному, залежно від їхнього стану й завдань, що стоять перед ними.

Яскравим виявом апперцепції є так зване професійне сприймання. Лінгвіст, знайомлячись з людиною, може сприйняти передусім особливості її вимови, фотограф – фотогенічність, лікар – зверне увагу на ознаки тієї чи іншої хвороби.

Відрізняють стійку апперцепцію – залежність сприймання від сталих особливостей особистості (світогляд, переконання, рівень духовності тощо) та почасову (временная) апперцепцію, в якій відбуваються ситуативно виниклі психічні стани (емоції, установки тощо).

Відображення світу через відчуття і сприймання досягається у взаємодії людини з довкіллям. Психічні образи виникають у ході активного здобуття й обробки інформації з середовища.

Яскравим виміром сприймання є спостереження

Спостереження – цілеспрямоване, планомірне сприймання предметів і явищ, у пізнанні яких зацікавлена людина. Спостереження характеризується наявністю мети, завданням виділити певні риси і ознаки того, що сприймається, взаємозв’язки його складових.

Основні умови спостереження це: ясність завдання; підготовленість до нього; активність мислення.

Важливим моментом спостереження є план його проведення. Він слугує узагальненою схемою процесу спостереження, передбачає, що в об’єкті може бути виділене, дає хронологічну послідовність етапів спостереження.

Якщо об’єкт складний і спостереження його має тривалий характер, воно розподіляється за планом на окремі частини, підпорядковані кінцевій меті.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника та фізичні умови сприймання – освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову самого предмета – структуру, де чітко виявляються його компоненти.

Серед суб’єктивних умов сприймання особливо важливою є спостережливість.

Спостережливість – це здатність помічати в предметах і явищах малопомітні, але суттєві для певної мети деталі, ознаки, властивості.

Високий рівень спостережливості вимагає зацікавленості, постійного прагнення пізнати нове, глибше вникати в те, що оточує людину, з чим вона стикається у праці, в житті.

Відображення дійсності у відчуттях та сприйманні властиве як людині, так і тваринам, але результати цього відображення – чуттєві образи – дуже відрізняються за своїм змістом та функціями:

1) у людини:образна сфера розвивається у людських формах активності – діяльності, навчанні, спілкуванні. Вона відображає соціальні умови життя, предмети, створені людською працею, природу, на яку людина активно впливає.Для людини – це початковий ступінь пізнання світу, який триває і розгортається в уяві і мисленні.    

2) у тварини: відтворюються тільки біологічно значущі умови існування. Чуттєве відображення є для них формою орієнтування у світі.

Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до розладів у функціонуванні організму. Про це свідчать дослідження із штучним створенням інформаційного голоду через обмеження зорових, слухових, дотикових, рухових та інших стимулів, які завжди слугують звичним фоном життєдіяльності людини. У стані інформаційного голоду в досліджуваних людей з’являлися галюцинації, вони відчували сильний неспокій і просили припинити експеримент.

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення і уяви. У розвиненому вигляді ці пізнавальні процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність в діяльності.

Істостотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями. Об`єктом пізнання у процесах мислення та уяви є внутрішні, безпосередньо не дані у відчуттях властивості об`єктів, закономірності явищ і процесів.

Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність, людина одержує за допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності. Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хімічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо.

    Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій.

    До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється не можливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

    Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об’єктах відображаються не будь – які, а істотні ознаки та властивості, що ґрунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно – наслідкові залежності.

    Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, розвитку психічних явищ тощо.

    Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність.

    Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

    Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби.

    Розумова діяльність органічно пов'язана з практикою, яка виступає її джерелом. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

    Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.

    Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання закономірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно – історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які було створені ними. До таких засобів належать мова як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зумовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попередньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розглядати мислення як продукт суспільно – історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, характері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

    Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю, на нинішньому історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Завдяки соціально – історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелектуальних надбань, створюючи умови для соціального та науково – технічного прогресу.

Наведемо деякі класифікації видів мислення, кожна з яких базується на певних засадах.

    Найпоширенішою класифікацією в сучасній психології є виділення мислення за його формою: наочно дійове, наочно образне, словесно – логічне.

    Наочно – дійове характеризується тим, що при цьому розв’язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Воно розвивається у зв’язку з оволодінням предметною діяльністю. Наочно – дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання (конструктори, винахідники, шахісти). Важливу роль воно відіграє там, де продуктивне та економічне розв’язання завдання пов’язане із застосуванням предметно практичних процедур.

    Наочно – образне характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал. Воно значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цього виду мислення виявляються в образотворчому мистецтві. Наочно – образне мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує оперування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зображення предметів та їх символічного позначення.

    Словесно – логічне здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

    За характером розв’язуваних задач виділяють теоретичне і практичнемислення. Практичне спрямоване на вирішення практичних задач, або перетворення практичних ситуацій. Теоретичне мислення виступає як процес пізнання і створення законів, правил. Воно виявляє не тільки зовнішню схожість або відмінність предметів і явищ, а й їхню внутрішню природу, суть.

    За ступенем розгорнутості виділяють дискурсивне (логічне) та інтуїтивне мислення. Дискурсивне відрізняють від інтуїтивного за трьома ознаками: часова (період протікання процесу), структурна (поділ на етапи) на рівень протікання (усвідомленість або неусвідомленість).

    За ступенем новизни та оригінальності одержуваного в ході мисленнєвої діяльності продукту відносно вихідних знань суб’єкта розрізняють творче (продуктивне) та репродуктивне мислення. Творче пов’язане із творчою уявою – це психологічна основа людської творчості, джерело інновацій у всіх сферах діяльності людини.

    Репродуктивне – за адекватністю відображення реальної дійсності мислення поділяють на реалістичне й аутичне. Перше спрямоване на зовнішній світ, відображають його й керуються його реальними законами, а друге майже не залежить від дійсності, логічних законів й керується не ними, а бажаннями людини, тобто її афективними потребами. Під афективними потребами розуміють звичайне прагнення людини отримувати насолоду й уникати неприємних переживань.

Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії – це дії з об’єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Кожна мисленнєва дія включає мисленнєві операції, серед яких виділяють: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікацю, систематизацю.

    Порівняння – це важлива розумова операція, за допомогою якої пізнаються схожі та відмінні ознаки та властивості об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

    Аналіз – це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розумовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь – якого предмета, але сам його не забезпечує. Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і

синтез – протилежні і водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

    Синтез – це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

    Абстрагування – це уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від, самих предметів, яким вони властиві. Виокремленні у процесі абстрагування ознаки предмета розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мислення. Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності.

    Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова, яке виконує узагальнюючу функцію.

    Класифікація – групурування об’єктів за видами, родовими та іншими ознаками. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

    Систематизація – це об’єднання не окремих об’єктів, а їх груп і класів, тобто упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

    Судження – це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Судження є істинним, якщо правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Судження бувають одиничними („Київ – столиця України”), частковими („Деякі метали легші, ніж вода”), загальними („Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними („У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”).

    Міркування – це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

    Умовивід – це форма, мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

    Індуктивний умовивід – це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення.

    Дедуктивний умовивід – це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне.

    Умовивід за аналогією ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за зовнішніми обставинами.

    Поняття – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки. Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук. Поняття з більшим обсягом називаються родовими („меблі”, „рослини”), а видовими є поняття з меншим обсягом ознак („стіл”, „дерево”). Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями („рух”, „кількість”, „якість”, „простір”, „час”)

    Поняття поділяють на загальні та одиничні. Одиничні відбивають істотні ознаки одиничних об’єктів („країна”, „місто”, „вчений”) а загальні – цілих класів предметів („зброя”, „елемент”). Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними („меблі”, „рослини”, „тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлені від самих об’єктів („вага”, „мужність”, „добро”, „зло”, тощо)

Розумова діяльність людей характеризується індивідуальними особливостями. Індивідуальні відмінності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчання, типом вищої нервової діяльності, співвідношенням першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмінності мислення є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

    Самостійність – це здатність людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей.

    Критичність виявляється у здатності суб’єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них.

    Гнучкість – виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв’язання завдань на інший, змінювати тактику та стратегію їх розв’язання, знаходити нові не стандартні способи дій за змінених умов.

    Глибина виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів.

    Широта виявляється у здатності охопити широке коло питань, є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.

    Послідовність виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об’єктивність у висновках.

    Швидкість – це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Вона залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності, рухливості нервових процесів.

Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких вона ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх дій, та вчинків, програмування своєї діяльності тощо. Уява – це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності.

Уява – це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв’язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори.

Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнтуватися у проблемних ситуаціях, приймати правильні рішення, передбачати результат власних дій тоді, коли наявних знань виявляється недостатньо для безпосередньої реалізації пізнавальної потреби. Завдяки уяві стають можливими результативна поведінка і діяльність особистості за умов неповної або сумнівної інформації.

Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну і довільну.

Мимовільна уява – коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності , в які включається особистість. Мимовільне виникнення уявлень тісно пов’язане з почуттям людини.

Процес уяви може відбуватися як довільний, коли він спрямовується спеціальною метою створити образ певного об’єкта, можливої ситуації, уявити чи передбачити сценарій розвитку подій. Здійснення довільної уяви у процесі пізнання зумовлене потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру виконуваної діяльності.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу та репродуктивну.

Творчою називається уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи.

Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається репродуктивною.

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні продукти.

Репродуктивна уява – це процес створення людиною образів нових об’єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення. Потреба в репродукції образів об’єктивної дійсності – постійна й актуальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти.

Творча і репродуктивна уяви тісно взаємопов’язані, постійно взаємодіють і переходять одна в одну. Цей зв’язок виявляється, з одного боку, у тому, що творча уява завжди базується на репродуктивній, містить її елементи. З іншого боку складні форми репродуктивної уяви містять елементи творчої (діяльність актора).

Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява поділяється на художню, технічну, наукову.

Художня уява має переважно чуттєві образи (зорові, слухові, дотикові та інші).

Для технічної уяви характерним є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, уявне перенесення їх у різні ситуації. Образи технічної уяви найчастіше реалізуються у креслені схем, на основі яких потім створюються нові машини, об’єкти.

Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експериментів, в узагальненні, що їх роблять при створенні понять.

Особливою формою уяви є мрія. Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою втілення в життя творчих задумів, коли образи уяви не можуть реалізуватися негайно з об’єктивних або суб’єктивних причин. У цій ситуації мрія постає як мотив діяльності, завдяки якому стає можливим завершення початої справи.

Мрії можуть бути реальними, дієвими та нереальними, безплідними. Дієвість мрії – необхідна умова втілення в життя творчих задумів людини, спрямованих на реальне перетворення дійсності. Такі мрії в певному розумінні є рушійною силою дій та вчинків людини, надають їй більшої цілеспрямованості у житті, допомагають долати труднощі, протистояти несприятливим впливам.

Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними. Тоді вони дезорієнтують людину, позбавляють її бачення реальних життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задоволення власних мрійницьких уподобань, роблять її нездатною протистояти негараздам реального буття.

Позитивно на життя людини впливає тільки активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскравим і цікавим.

 Створення людиною образів, нових об’єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються певні сліди попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоціативних зв’язків. Цей процес набуває різної складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.

Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами уяви.

Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглютинація, тобто створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об’єктів (це джерело багатьох казкових образів – русалка, кентавр та інші).

Прийомом створення нових образів є аналогія, коли будується образ, чимось схожу на реальну існуючу річ, організм, дію. Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та інженерної справи – біоніка, яка виділяє певні якості живих організмів, застосовує їх для створення механізмів (локатор, „електронне око” тощо).

Нові образи можуть створюватися за допомогою загострення (наголошування). Цей прийом полягає в навмисному підкреслюванні окремих ознак, які виявляються домінуючими на тлі інших (шаржі, карикатури).

Створити нові образи можна шляхом гіперболізації, що характеризується збільшенням або зменшенням предмета. Цей прийом широко використовується в народній творчості, казках. Найскладнішим прийомом створення образів уяви є типізація – виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах (так створюється, як правило, художній образ).

Велику роль у створенні образів уяви відіграє практичнадіяльність. Доки створений образ існує тільки „у голові”, він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє його реальність.

 Творчість не виростає на порожньому місці, творчість – властивість професіоналів своєї справи, які ефективно працюють у відповідній галузі. Творчість базується на розвинених мисленні, уяві, інтелекті.

Під творчістю розуміється процес створення нового, корисного продукту. За обсягом принципової новизни результату розрізняють чотири рівні творчості.

Перший, найвищій рівень характеризує процес творчості, який виводить до принципово нового результату, нового для всього людства.

Другий рівень творчості стосується продукту, який є новим для досить великого кола людей (для певної країни світу).

Третій рівень характеризує новизну творчого продукту для значно меншого, обмеженого кола людей (наприклад, раціоналізаторська пропозиція, що реалізується в межах якогось підрозділу підприємства).

 Четвертий рівень торкається творчості, новизна продукту якої є суб’єктивною, відносно значущою тільки для самої людини, що творить.

Творчість – це не лінійний процес, у ньому бувають підйоми, спади. Найвищий кульмінаційний творчий стан – натхнення. Це етап найвищого піднесення, коли пізнавальна й емоційна сфери поєднані і спрямовані на розв’язування творчої задачі. Людина у стані творчого натхнення не все усвідомлює в своїх діях, не завжди може сказати, скільки минуло часу (година, день, доба).

Людина, яка перебуває у стані творчого натхнення, має сильний вплив на інших людей, часто може переконати їх, схилити до своєї думки, ідеї, повести за собою. Особистісну властивість, що надає можливість такого ситуативного впливу на інших, пов’язаного з власним натхненням, називають харизмою.

Важливу роль у пізнавальній діяльності людини відіграє пам`ять, яка своєрідно відображає, фіксує і відтворює те, що відображується у свідомості у процесі пізнання

Пам'ять – це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття. Пам’ять є підґрунтя психічного життя людини. Завдяки їй людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять – необхідна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих в пам’яті. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І. Сеченов, постійно перебувала б у стані новородженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, навіть опанувати. Поглиблене вивчення пам’яті поставило перед дослідниками ряд нових проблем, і серед них механізми запам’ятовування. Єдиної концепції щодо цього не існує. Ряд теорій дають можливість уявити стан відповідних наукових розробок.

Психологічні теорії підкреслюють роль об’єкта або активність суб’єкта у формування процесів пам’яті. Одним з напрямів цієї теорії є асоціативнийнапрям, в якому центральним є поняття асоціації, що означає зв'язок, з’єднування. Механізм асоціації полягає в установлення зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Відповідно до різних умов виділяють три типи асоціацій:

- за суміжністю – це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі), або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадування подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

- за схожістю – спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання незнайомої людини як знайомої).

- за контрастом – утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий-низький, швидкий-повільний, веселий-сумний тощо).

Теорія асоціатизму розкриває залежність утворення зв’язків від особливостей об’єкта й водночас недооцінює роль суб’єкта у вибірковому утворенні.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психології, центральним поняттям якої був «гештальт» - образ як цілісна організація структури, що не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв’язків ґрунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Фізіологічні теорії механізмів пам’яті пов’язані з ученням І.П.Павлова про утворення тимчасових нервових зв’язків. Згідно з вченням І.Павлова матеріальним підґрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси.

Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування, суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрична реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на ґрунті першої – це біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває 3 сек. (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників ї є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.  

Види пам’яті виділяють за такими критеріями:

1. Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, яка діяльність переважає, пам'ять поділяють на рухову, емоційну, образну, словесно-логічну:

- рухова полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Така необхідність виникає переважно в практичній діяльності: виробничій, спортивній, навчальній, ігровій та ін. Велике значення цього виду пам’яті пояснюється тим, що вона служить основою для різних практичних навичок, особливо трудових, побутових, життєво важливих (навички ходіння, письма тощо);

- емоційна – це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Емоційна пам'ять може бути сильнішою за інші. Почуття запам’ятовується ґрунтовно і надовго, але таке почуття не безпредметне. Тому емоції запам’ятовуються не самі по собі, а разом з об’єктами, що їх викликають;

- образнаполягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою, залежно від аналізаторів, з якими пов’язане її походження. Завдяки їй ми запам’ятовуємо і відтворюємо картини природи, мелодії пісень, пахощі весни, смак чаю тощо;

- словесно-логічна пам'ять є специфічно людською пам’яттю, що базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій. Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками та відношеннями. Думки не існують без мови, тому таку пам'ять називають не тільки логічною, а й словесною.

2. За тривалістю закріплення і збереження матеріалу – на короткочасну, оперативну і довгочасну:

- короткочасна пам'ять характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і коротким строком зберігання;

- оперативна пам'ять – запам’ятовування, збереження і відтворення інформації в міру потреби для досягнення мети в конкретній діяльності або виконання окремих операцій. Після завершення діяльності матеріал має зразу ж забуватися, інакше він може негативно вплинути на наступні операції;

- довгочасна пам'ять базується на довгостроковій функції пам’яті, характеризується тривалим зберіганням і наступним використанням інформації в діяльності людини.

Оперативний, короткочасний і довгочасний різновиди пам’яті пов’язані між собою, що зумовлюється як змістом запам’ятовування, так і цілями й засобами діяльності, в яку включаються процеси пам’яті.

3. Залежно від того, як процеси пам’яті включаються у структуру діяльності, як вони пов’язані з її цілями та засобами, - на мимовільну й довільну:

- мимовільна пам'ять полягає в запам’ятовуванні та відтворенні матеріалу без спеціальної мети його запам’ятати або пригадати;

- довільна пам'ять – це запам’ятовування і відтворення, коли людина ставить перед собою мету запам’ятати, коли виникає потреба в навмисному заучуванні.

4. За усвідомленням (розумінням) змісту матеріалу пам’яті – на смислову і механічну:

- смислова пам'ять пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона спирається на смислові зв’язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини;

- механічна пам'ять діє у тих випадках, коли не досягається розуміння заучуваного матеріалу, а навмисне чи ненавмисне запам’ятовуються речі, які до кінця не усвідомлюються. Засвоюваний матеріал найчастіше буває більш або менш зрозумілим. Тому в кожному випадку необхідне поєднання смислової й механічної пам’яті.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, збереження, відтворення та забування.

Запам’ятовування – закріплення образів сприймання, уявлень, думок, дій, переживань і зв’язків між ними через контакти нових даних з набутим раніше досвідом. Процес запам’ятовування відбувається у трьох формах: відбиття, мимовільного і довільного запам’ятовування.

Первинне відбиття нерідко відіграє вирішальну роль у запам’ятовуванні, становить основу для закріплення матеріалу.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість об’єктів, наявність інтересу.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим.

Механічним є таке запам’ятовування, яке здійснюється без розуміння суті, воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове запам’ятовування спирається на розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки діючи з матеріалом ми запам’ятовуємо його.

Збереження – це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду. Він залежить від якості ті глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам’яті поступово забувається.

Відтворення – один з основних процесів пам’яті, який є показником міцності запам’ятовування.

Найпростіша форма відтворення - впізнавання, яке виникає в умовах повторного сприймання об’єктів. Впізнавання може бути повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніш відомим, повністю відтворюється час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним.

Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що було в попередньому досвіді.

Складнішою формою відтворення є згадування, особливість якого полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється. Згадування може бути довільним – яке зумовлено потребою відтворити необхідну інформацію, та мимовільним, коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації та ремінісценції.

Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ, або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

Ремінісценція – це відстрочене відтворення тимчасово забутого матеріалу.

Особливою формою довільного відтворення є пригадування. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливість пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу взагалі.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади – це локалізовані в часі та просторі згадування людини про своє минуле життя, переважно в яскравій образно-логічній формі, з усіма обставинами.

Забування – процес протилежний запам’ятовуванню, і виявляється він в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення. Забування – функція часу. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є недостатня міцність запам’ятовування, також забування залежить від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, що погіршує запам’ятовування може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу.

Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується як проактивне (таке, що дії наперед) гальмування.

Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, називається ретроактивним (таким, що діє зворотно) гальмуванням.

Кожна особистість має індивідуальні особливості пам’яті, які виявляються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення:

- швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу;

- точність запам’ятовування характеризується відповідність відтвореного тому, що запам’ятовувалося і кількістю зроблених помилок;

- міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування);

- готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам’ятовується – образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший. Виділяють такі типи пам’яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне – умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у художників, письменників, музикантів; словесно-абстрактний – у вчених, філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-абстрактного типу.

Необхідною умовою запам’ятовування є розуміння матеріалу, утворення смислових зв’язків, якщо вони недостатні та використання ефективних прийомів запам’ятовування. Незрозумілий матеріал, як правило, не викликає інтересу й запам’ятовується гірше, ніж систематизований, зрозумілий. Для поліпшення умов запам’ятовування варто зробити матеріал зрозумілим і привабливим.

Важливою умовою ефективного запам’ятовування є сприятливий психічний стан людини для засвоєння нового матеріалу. Погано сприймає матеріал людина втомлена, роздратована, пригнічена.

Для кращого запам’ятовування і тривалого збереження потрібне повторення матеріалу при заучуванні. Правильна організація повторень вимагає дотримання ряду умов, зокрема розподілу повторень у часі. Перші повторення мають бути інтенсивнішими, оскільки забування матеріалу на початку відбувається швидше, а пізніше темп повторень може бути вповільнений.

У довільному запам’ятовування слід сформувати стійкі мотиви до нього, набування знань, почуття відповідальності. Якщо людина належним чином не вболіває за справу, невідповідально ставиться до запам’ятовування, то вона швидко забуває те, що треба пам’ятати.

Для довільного запам’ятовування треба чітко визначити мету, завдання запам’ятовування. Мнемічне завдання полягає в чіткому формування того, що і як треба запам’ятати та міцно закріпити. Якщо таке завдання спеціально не ставиться, то матеріал запам’ятовується значно гірше.

У керівництві розвитком пам’яті важливе значення має врахування індивідуальних особливостей особистості.

На самостійне опрацювання питання:

1.Чутливість. Пороги чутливості.

2.Принципи організації сприймання.

3.Ілюзії сприймання.

4.Етапи розв’язання мисленнєвої задачі.

5.Інтелект: структура, властивості.

 

Питання для самоперевірки

1. У чому полягає особливість відчуттів як чуттєвої форми відображення дійсності?

2. Які основні властивості відчуттів?

3. Назвіть основні пороги відчуттів. Чим вони визначаються?

4. Яку роль відіграють відчуття та сприймання в життєдіяльності людини?

5. Порівняйте процеси відчуття та сприймання: а) виявіть спільні риси; б) вкажіть відмінність між ними.

6. Які основні властивості сприймання?

7. Який вплив на сприймання може справляти попередній досвід?

8. Дайте характеристику основним принципам організації сприймання.

9. У чому полягають специфічні особливості мислення як вищої форми пізнавальної діяльності?

10.У чому виявляється істотна відмінність абстрактного пізнання дійсності від чуттєвого?

11. Наведіть основні етапи процесу розв’язання розумового завдання.

12.У чому полягає відмінність уяви від інших психічних процесів?

13.Чому не може бути уяви у тварин?

14. Проаналізуйте основні прийоми створення образів уяви.

15. Яку роль відіграє процес пам’яті у психічному житті людини?

16. Чим довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного?

17. У чому виявляються індивідуальні особливості пам’яті?

 

Тема. Регулятивна функція психіки

План

1. Поняття про увагу, її природа.

2. Види і властивості уваги.

3. Поняття про емоції і почуття, їх функції.

4. Види емоцій і почуттів. Форми переживання емоцій і почуттів.

5. Основні емоційні стани.

6. Воля: визначення, функції. вольові дії та їх структура, вольові якості  особистості.

 

Навколишнє середовище постійно впливає на органи чуття людини, проте не всі подразники вона відображає однаково чітко. Захоплений своєю працею, робітник не помічає, що довкола нього відбувається. Свідомість індивіда не спроможна відобразити все, що робиться навколо нього, не може з`ясувати водночас усі питання складного завдання. Для їх чіткого усвідомлення потрібне виділення окремих предметів і явищ дійсності та послідовне їх відображення. Можливості ясного бачення дорослої людини обмежуються 4-6 об`єктами одночасно. Тому вона завжди спрямована на щось, уважна до одних предметів явищ навколишнього середовища й неуважна до інших.

Із численних сигналів оточення людина виділяє те, що необхідно для цілеспрямованої діяльності в даний момент, залежно від цього надаючи кожному об`єктові відображення певного значення.

У взаємодії з навколишнім середовищем складається вибіркове відображення свідомістю предметів і явищ. Вибірковість, яка регулює пізнавальну й продуктивну діяльність, визначається можливостями особи та спрямованістю, метою її діяльності. Механізмами вибірковості уваги служать процеси довільної регуляції діяльності. В здатності довільно спрямовувати й зосереджувати увагу виявляється активність людини. Постановка й постійне уточнення мети діяльності викликають, підтримують, поглиблюють, розподіляють і переключають увагу.

Увага – не саме відображення, вона не має свого предмета пізнання. Це не самостійний психічний процес, а його необхідна умова, форма окремої відображувальної й продуктивної діяльності на різних рівнях свідомості. Отже, увага – є формою організації психічної діяльності людини, яка полягає в спрямованості й зосередженості свідомості на об`єктах, що забезпечує їх виразне відображення.

Увага завжди тісно пов`язана з діяльністю людини, забезпечує її свідомий характер, а також нею стимулюється і регулюється. Діяти – означає бути уважним до об`єктів діяльності.

Увага слугує внутрішньою умовою психічної діяльності, завдяки увазі чуттєве відображення об`єктів зовнішнього світу відбивається у свідомості суб`єкта, а кожний акт цілеспрямованої діяльності доходить до свідомості. Саме від зосередженості уваги залежать повнота, чіткість і ясність нашого сприймання, уявлення, вирішення повсякденних проблем.

Природа уваги у психології розглядалася представниками різних психологічних напрямів і шкіл залежно від їхніх поглядів на психіку взагалі.

Представники англійської асоціативної психології поняття „увага” не включали до системи психології як науки. Зосередженість вони тлумачили як асоціацію уявлень.

Представники інтроспективної психології  (Гербарт, Вундт) в увазі вбачали тільки внутрішній суб`єктивний світ. На їх погляд, увага – це стан свідомості, що характеризується ясністю, чіткістю, інтенсивністю наявного в ній змісту і процесів.

Представник фізіологічного напряму у психології Т.Ціген пояснював увагу не суб`єктивними станами, а боротьбою відчуттів і неусвідомлюваних уявлень за фіксаційну точку свідомості. Увага – це стан усвідомлення уявлення. Зміна уявленнь є перехід уваги з одного уявлення на інше.

Французький психолог Т.Рібо, як і І.Сєченов, вважав, що уваги без її фізичного вираження не буває. У цьому зв`язку він висунув теорію рухової уваги. На думку, Т.Рібо, людина, яка не вміє керувати м`язами нездатна до уваги.

Представники біхевіоризму, у своїй психології розглядають увагу лише як орієнтацію поведінки, як установку організму щодо зовнішніх стимулів.

У межах концепціїпоетапногоформуваннярозумовихдій П.Я.Гальперіна увага розглядається як функція психологічного контролю за змістом дій людини. Як діяльність контролю вона не становить самостійний процес, не має окремого продукту, а тому завжди спрямована на те, що створюється іншими процесами.

Існує концепція уваги, що будується на принципівзаємодіїсвідомості й діяльності особистості (М.Ф. Добринін, Ф.Н. Гоноболін та ін.) Її вихідне положення полягає в тому, що увага нерозривно пов`язана з діяльністю, в діяльності вона існує і нею підтримується. Бути уважним – обов`язково означає бути діяльним щодо тих чи інших об`єктів.

Залежно від активності людини та співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов виникнення увагу поділяють на мимовільну, довільну і післядовільну.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин, людина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження. Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подразників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень. Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об`єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, прагнення – усе, що з якогось приводу хвилює людину. Найчастіше це трапляється тоді, коли людина стомлена, за несприятливих умов праці ( спекотно, холодно, несвіже повітря в приміщенні ), або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми відволіканнями. Довільна увага тісно пов`язана з працею і мовою, необхідною умовою довільної уваги є оволодіння мовою, за допомогою якої усвідомлюється мета, виникає свідоме прагнення особистості бути уважною, забезпечується постійний контроль за діями. Поставивши мету діяльності, ми виконуємо це рішення. Досягнення мети трудової діяльності вимагає не тільки вміння зосереджуватись на ній, а й відвертатися від побічних стимулів, переборювати не тільки зовнішні, а й внутрішні перешкоди, розподіляти свої зусилля на виконанні окремих етапів праці, хоча вони бувають і непривабливими, контролювати цей процес до кінця.

Основними збуджувачами довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов`язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Що віддаленіша мета і складніші умови та способи її досягнення, то менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості та волі, тобто довільної уваги. Така діяльність ( навчання, труд ) потребує належного її підтримання та керування.

Післядовільна увага, настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об`єктом

відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв`язку виокремлюють зовнішню ( сенсорну, рухову ) увагу та внутрішню (інтелектуальну) увагу.

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні органів чуття на об`єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла – руках, ногах, на їх напруженні.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) яскраво виявляється в своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати певні трудові, навчальні, спортивні завдання.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття – зору, слуху, нюху, смаку, дотику. Сенсибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйманню предметів та явищ, їх елементів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямовується на аналіз діяльності психологічних процесів ( сприймання, пам`яті, уяви, мислення ) та психічних органів і переживань. Вона яскраво виявляється у розв`язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки. Інтелектуальна увага має велике практичне значення. Таке зосередження пов`язане зі здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливу роль відіграє внутрішне мовлення. Під час внутрішньої уваги чутливість органів чуття знижується, людина не помічає знайомих, не чує, що до неї звертаються, відволікається від виконуваної діяльності.

В увазі виокремлюють такі її основні властивості:

зосередження або концентрація; стійкість; переключення; розподіл; об`єм.

Зосередження уваги (концентрація) – виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об`єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Вона залежить від змісту діяльності, від міри інтересу до неї та від індивідуальних особливостей людини – її вміння, звички зосереджуватися.

Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об`єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості – значущості для неї діяльності, інтересом до неї. Сила уваги зменшується за несприятливих умов діяльності ( галас, несприятлива температура, несвіже повітря ) та залежно від міри втоми, стану здоров`я. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості виконуваного завдання та терміновості його виконання.

Переключення уваги – це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Переключення уваги вимагає належного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності. Переключення відбувається з різною швидкістю. Це залежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей людини ( швидкість переключення - 0,2 – 0,3 секунди ).

Розподіл уваги виявляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Одна дія – звична, виконується автоматично, а інша – за участю свідомості ( має індивідуальні особливості ). Юлій Цезар і Наполеон – писати одне, читати друге, слухати третє, говорити про четверте.

Обсяг уваги – це кількість об`єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час ( 4 – 6 об`єктів ).

До негативних особливостей уваги відносять

– відволікання, яке настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги.

Увагу можуть відволікати:

- несприятливі умови діяльності;

- важкі за змістом і способом виконання завдання, нецікаві завдання;

- відсутність інтересу до змісту діяльності.

Особливо відволікання уваги виявляється у розсіяних людей.

– Розсіяність – це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості, тобто це слабкість уваги ( в навчанні – чередування зорового, слухового видів сприймання. )

У трудовій діяльності та повсякденному житті люди бувають уважні, неуважні та розсіяні. Ступінь уважності – це стійка властивість особистості, притаманна їй від природи, що вдосконалюється протягом життя в досить обмеженому діапазоні залежно від обставин, потреб та досвіду. Уважний в одній галузі життя може бути зовсім неуважним в іншій. Тому поділ людей за таким критерієм треба вважати певним чином умовним.

Уважною людину можна назвати, якщо в неї переважає довільна і післядовільна увага, якщо вона має мету і волю, добре усвідомлює, чого хоче.

Неуважна людина – це та, яка не вміє зосередитися на предметі, не здатна проникнути в суть речей, у внутрішній світ іншого.

Розсіяна людина посідає проміжне місце за градацією уваги, має поверхову спрямованість дій, не може зосередитися на якомусь об`єкті.

Уважність або неуважність позначаються на всіх сторонах особистості та її діяльності.

Уважність – важлива умова чуттєвого і раціонального відображення дійсності, логічного ходу думки та її позитивних результатів.

Неуважність – завжди тісно пов`язана з невмінням довільно регулювати увагу, а це негативно відбивається на розумовій діяльності, порушуючи послідовність, доказовість, несуперечливість суджень та викликачи емоційне відволікання думки. Проте причини неуважності криються не тільки в недоліках довільної уваги, а й у відсутності знань.  

Розсіяність уваги полягає в перестрибуванні від одного зовнішнього об`єкта до іншого. Увага людини за мінімальної вольової регуляції підпорядковується зовнішнім обставинам ( не треба плутати з „професорською розсіяністю” – причина якої глибока концентрація уваги на одному об`єкті своїх пошуків ).

Однією з важливих характеристик уваги є зв`язок уважності з діяльністю і спрямованістю особистості. Об`єкти, які виділяє суб`єкт у зв`язку з метою і змістом діяльності, поступово посідають домінуюче місце в його свідомості. Виробляється звичка, поглиблюється інтерес, посилюється мотивація до певної діяльності. Накопичення відповідного досвіду загострює увагу на найдрібніших деталях у предметах і явищах, малопомітних неспеціалістам. Так складається професіоналізація уваги. Уважність як риса особистості виявляється у своєрідному синтезі властивостей уваги, який сприяє активній професійній діяльності.

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або не задоволення, гнів, радість, сором, сум, обурення, захоплення, страх, тощо.

    Емоціями - називаються переживання людиною свого відношення

(у даний момент) до навколишньої діяльності і до самого себе. Емоції пов’язані з задоволенням органічних потреб, є й у тварин. (Але у людини навіть ці емоції несуть на собі відбиток суспільного розвитку). Людина не рідко підкоряє і свідомо ущемляє органічні потреби заради більш високих, специфічно людських духовних потреб. Виявляючись як безпосередні реакції на предмети навколишнього оточення, емоції пов’язані з первісними враженнями.

Структура емоційного процесу містить у собі три моменти:

 1. Емоційне збудження – визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх випадках, якщо подія має значення для індивіда і констатується у формі емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та інтенсивності перебігу психічних, моторних і вегетативних процесів. У окремих випадках піж впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшитись.

 2.Знак емоцій. Позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як позитивні; негативна – коли вони оцінюються як негативні. Позитивна емоція спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна – до дій, спрямованих на усунення контакту з негативною подією.

 3.Ступінь контролю емоцій. Слід розрізняти два етапи сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), за яких ще зберігаються орієнтація і контроль; і крайнє збудження (паніка, жах, екстаз, повний відчай), коли орієнтація і контроль практично неможливі. Емоції розрізняються за тривалістю: короткочасні емоційні стани (хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі настрої.

    Почуття – це вищий продукт розвитку емоцій людини. Почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій, це саме ставлення.

    Емоції і почуття в значній мірі регулюють наші взаємини з іншими людьми і з суспільством в цілому, накладають вирішальний відбиток на весь духовний вигляд кожного індивідуума, тим самим у величній мірі визначаючи його спеціальну і людську цінність.

    Емоції і почуття здійснюють певні функції:

- відображально – оцінна – суть якої полягає в тому, що емоція – це відображення мозком людини якоїсь активної потреби, її якості, імовірності її задоволення, а мозок оцінює її на основі генетичного і раніше придбаного індивідуального досвіду;

- перемикаюча – виявляється як у сфері вроджених форм поведінки, так і при здійсненні умовно – рефлекторної діяльності, яскраво виявляється в процесі конкуренції мотивів, при визначені домінуючої потреби;

- компенсаторна – це перехід до інших форм поведінки, до принципів оцінки зовнішніх сигналів і реагування на них. При виникненні емоційної напруги в організмі людини відбуваються вегетативні зрушення (найчастіше це може бути серцебиття підйом кров’яного тиску і таке інше). Найбільш важлива її риса – це здатність відповідати однією й тією ж реакцією на подразники.

- сигнальна – супровід виразними рухами: мімічними (рухи м’язів, тіла, обличчя), пантомімічними (рухи м’язів, тіла, жести), зміни голосу, вегетативними змінами (потовиділення, почервоніння, чи ушкодження шкіри), емоцій і почуттів.

- регулятивна – регулятивні механізми емоцій знімають надлишок емоційного збудження. Регулятивні механізми емоцій – коли емоції досягають крайньої напруги, відбувається їхня трансформація в такі процеси, як секреція слізної рідини, скорочення мімічної і дихальної мускулатури.

Як і будь – яке психологічне явище, емоції і почуття мають певні властивості.

    До якісних характеристик емоцій і почуттів належать знак (позитивні, негативні) і модальність (радість, горе, смуток тощо).

    Кількісні характеристики – сила, глибина, інтенсивність і тривалість. Емоції і почуття розрізняються за інтенсивністю (від слабких до афекту), за силою і глибиною (пристрасті), за тривалістю (настрій). Крім якісних і кількісних загальних характеристик, загальними властивостями емоцій і почуттів виступають переключення, передбачення і просторово – часове зміщення.

    Переключення – це можливість перенесення емоційного забарвлення з причин почуттів на другорядні умови.

    Передбачення – виникає на основі емоційної оцінки обставин, котрі раніше сприяли успіху чи не успіху.

    Просторово–часове зміщення – властивість переживань, емоцій і почуттів зміщуватися з самої події у згадку про неї. Пригадуючи, ми можемо переживати інтенсивніше, виразніше, ніж у момент події.

Розрізняють емоції: прості і складні, стенічні і астенічні, позитивні і негативні.

    Прості емоції (притаманні і тваринам) – переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю. Складні емоції (притаманні людині) характерна ознака яких полягає в тому, що вони виникають в результаті усвідомлення об’єкти що викликав їх, розуміння їхнього значення ( переживання від сприймання музики, пейзажу тощо)

    Позитивні та негативні емоції, в яких виявляється їх полярність „радість – горе”, „любов – ненависть”, „симпатія – антипатія” і т. і.

    Стенічні та астенічні, перші з яких посилюють активність людини, спонукають її до діяльності, а другі – пригнічують людину, зменшують її активність.

    В емоційній сфері людини особливе місце займають вищі почуття, які є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, практичні, та інтелектуальні.

    Моральні почуття – це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Моральні почуття людини сформувались у суспільно – історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистостей.

    Естетичні почуття – це почуття красоти при сприйманні творів мистецтва, явищ природи. Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними. Вони облагороджують особистість, сповнюють її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків.

    Інтелектуальні почуття пов’язані зі ставленням особистості до пізнавальної діяльності. Вони виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості, або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

    Практичні почуття – це переживання людиною свого ставлення до діяльності, яке виявляється у захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у задоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Практичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації або умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.

Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

    Настрій – це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Причиною настроїв може бути навколишня природа, події, люди, діяльність чи її результат, стан здоров’я, страх перед очікуваною невдачею, приємні звістки тощо.

    Афект – це сильне короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Для нього є характерною надзвичайна сила прояву, він захоплює людину повністю, звужується обсяг свідомості і вона скерована на обмежене коло сприйнятих предметів і уявлень, пов’язаних із переживанням. Фізіологічною особливістю афекту є звільнення підкоркових центрів від стримувального та регулювального впливу кори, що надає яскравість зовнішнім проявам афекту. Важко приховати бурхливе переживання гніву, відчаю, радості, безутішного горя. Афект, як настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини – її темпераменту, характеру, вихованості. Афекти викликають глибокі зміни у психічному житті людини, виснажують її. Людина виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти рухами, може контролювати свої афективні реакції.

    Стрес – являє собою стан над мірою сильного і тривалого психологічного напруження, що виникає в людині, коли її нервова система одержує емоційне перевантаження. Стрес дезорганізує діяльність людини, порушує нормальний хід її поведінки. У стресовому стані можливі помилки сприймання, пам’яті та мислення, неадекватні реакції на несподівані подразники тощо. Поведінка у стресовій ситуації багато в чому залежить від особистісних особливостей людини:

- від уміння швидко оцінювати ситуацію,

- від навичок миттєвої орієнтації за несподіваних умов,

- від вольової зібраності, рішучості, доцільності дій і розвитку витримки,

- від наявного досвіду поведінки в аналогічних ситуаціях.

Фрустрація – це своєрідний емоційний стан, основою якого можуть стати

крайня невдоволеність, блокада прагнень, що викликають тривке негативне емоційне переживання, тобто дезорганізація свідомості і діяльності. Фрустрація може виникнути лише тоді, коли ступінь невдоволення вищий від того, що людина може витерпіти.

    Фрустрація виникає в умовах негативної соціальної оцінки й сама оцінка особистості, коли виявляються порушеними особистісно – значимі відносини.

    Фрустрація виявляється як озлобленість, пригніченість, повна байдужість до оточення, необмежене самопочування. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Стан фрустрації виникає у людей з підвищеною збудливістю, відсутністю гальмівних, зрівноважу вальних реакцій, з недостатньо розвиненими вольовими рисами характеру.

    Пристрасті – це сильні, стійкі, тривалі форми переживання, що являють собою сплав емоцій, мотивів і почуттів, сконцентрованих навколо певного виду діяльності або предмета, об’єктом пристрасті може стати людина. Пристрасть – це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета.

Основні емоційні стани або фундаментальні емоції мають свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

    Цікавість – позитивний емоційний стан, який сприяє розвитку навичок і умінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

    Радість – це позитивний емоційний стан, пов’язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу.

    Здивування – емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об’єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.

    Страждання – емоційний стан, пов’язаний з отриманням достовірної або такої, що здається достовірною, інформації про неможливість задоволення важливих життєвих потреб. Має характер астенічної емоції.

    Гнів – емоційний стан, який протікає у формі афекту і викликається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдоволення винятково важливої для суб’єкта потреби. Має стенічний характер.

    Відраза – негативний емоційний стан, його спричиняють об’єкти (предмети, люди, обставини і т. і.), зіткнення з якими (фізична взаємодія, спілкування тощо) заходить у суперечність із моральними або естетичними принципами і установками суб’єкта.

    Презирство – негативний емоційний стан, що виникає в особистих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об’єктом почуттів.

    Страх – негативний емоційний стан, що виникає в разі отримання суб’єктом інформації про можливі збитки для його життєвого благополуччя про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх блокує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогнозу.

    Сором – негативний емоційний стан, що характеризується усвідомленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку і зовнішній образ.

Найскладнішим питання у сучасній психології є зміст феномена волі. Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні: активність – воля – свідомість. Найбільший ступінь вияву у вольовій діяльності притаманний активності особистості. Воля – не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки.

    Воля – це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку та активно керувати ними, переборюючи перешкоди на шляху досягнення поставлених цілей. Воля людини виробилась у процесі суспільно-історичного розвитку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчилися ставити перед собою певні цілі й свідомо добиватися їх реалізації. У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи сили чи стримуючись, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливішими були цілі, які ставили люди в житті, чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації. Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке переживає людина, долаючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.

Воля виявляє себе у двох взаємопов’язаних функціях – спонукальній та гальмівній. Спонукальна функція забезпечується активністю людини. Активність породжує дію через специфіку внутрішніх станів людини, які виникають у момент самої дії (людина, яка відчуває потребу в підтримці під час свого виступу, закликає висловитися однодумців; перебуваючи в глибокому смутку, людина скаржиться на всіх оточуючих тощо). Активності притаманні мимовільність і довільність перебігу дій та поведінки. Якщо активність виступає властивістю волі, то вона характеризується довільністю, тобто зумовленістю дій та поведінки свідомо поставленою метою. Спонукання людини до дій створюють певну впорядковану систему – ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних з переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця функція найчастіше виступає в єдності зі спонукою. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було б неможливе без гальмівної функції. Це може бути рішення стриматися у принциповій для людини суперечці; не дати виходу агресії; довести нецікаву, але необхідну справу до кінця; утриматися від розваги задля занять тощо.

У вольовій діяльності розрізняють довільні та мимовільні дії.

    Мимовільні – це дії не усвідомлювальні це безумовно – рефлекторні рухи, які викликаються безумовними подразниками і здійснюються підкорковими відділами центральної нервової системи (ЦНС). Вони пов’язані із захистом організму від ушкоджень або із задоволенням його органічних потреб. Мимовільні рухи не усвідомлюються, а отже, не контролюються. Найчастіше це буває тоді, коли подразники діють раптово, несподівано.

    Довільні дії та рухи завжди свідомі. Вони характеризуються цілеспрямованістю та відповідною організованістю. У процесі свідомого виконання завдання рухи контролюються. Навіть мимовільні безумовно – рефлекторні рухи, наприклад кліпання очима, кашель, дихання можна довільно регулювати. Вольові дії бувають прості і складні.

    Простою вольовою є така дія, яка не потребує особливого напруження сил і спеціальної організації дії. Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення та у здійснення цього рішення.

    Складна вольова дія потребує значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії. Складність вольової дії залежить від складності завдання, на виконання якого вона спрямована. Складна вольова дія складається із слідуючи етапів:

- усвідомлення мети і прагнення досягнути її;

- усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;

- прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості;

- боротьба мотивів і вибір;

- прийняття однієї з можливостей як рішення.

- Здійснення ухваленого рішення.

Успішність вольового акту залежить від вольових якостей людини,

глибини усвідомлення завдання, інтересу, знань, умінь і навичок діяти, без яких успішне досягнення мети неможливе.

    Однією з найважливіших вольових якостей особистості є цілеспрямованість , яка виявляється в умінні людини керуватися у своїх діях не випадковими прагненнями, а стійкими переконаннями і принципами.

    Важлива вольова якість людини – ініціативність, тобто здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх.

    Самостійність – це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також вміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

Наполегливість – це вміння постійно і тривало домагатися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети.

Рішучість – це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх в житті.

Сміливість – здатність у разі виникнення небезпеки (життю, здоров’ю, престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності.

Витримка – здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

              Важливою вольовою якістю людини є самовладання. Воно виявляється у здатності людини володіти собою, керувати власною поведінкою та діяльністю. Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною.

    Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює її силу волі. Вольова регуляція може включатися в діяльність на будь – якому етапі її здійснення: ініціації діяльності, вибору засобів і способів її виконання, слідування накресленому плану або відхилення від нього, контролю виконання. Особливість включення вольової регуляції в початковий момент здійснення діяльності полягає в тому, що людина, свідомо відмовляючись від одних потягів, мотивів і цілей, віддає перевагу іншим. Воля у виборі дій виявляється в тому, що свідомо відмовившись від звичного способу вирішення завдання, індивід обирає інший, іноді більш важкий, і намагається не відступати від нього. Вольова регуляція контролю виконання дії людини полягає в тому, що людина свідомо змушує себе старанно перевіряти виконання дій тоді, коли сил і бажання робити це вже майже не залишилося. Особливі труднощі в плані вольової регуляції становить для людини така діяльність, де проблеми вольового контролю виникають на всьому шляху здійснення діяльності, із самого початку до кінця.

На самостійне опрацювання:

1.Основні емоційні стани.

2.Основні вольові якості особистості.

 

 

Питання для самоперевірки

1.Яке місце посідає увага в житті та діяльності людини?

2.Чим зумовлені різні погляди психологів на природу уваги?

3.Які основні властивості притаманні увазі?

4.У чому полягає механізм відволікання та розсіяності уваги?

5.Яка відмінність між емоціями та почуттями?

6.Які об’єктивні та суб’єктивні чинниками можуть впливати на настрій?

7.У чому полягають відмінності емоцій людини від емоцій тварин?

8.Чому моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні почуття належать до вищих?

9.Який вплив волі на діяльність людини?

10.У чому виявляються основні функції волі?

11.У чому полягає істотна відмінність довільної дії від мимовільної?

12.Охарактеризуйте основні етапи розвитку складної вольової дії.

13.Що являють собою вольові якості особистості?

 

Тема 5.Інструментальна функція психіки

План

1. Поняття про темперамент. Теорії темпераменту.

2. Властивості темпераменту.

3. Психологічна характеристика типів темпераменту.

4. Характер: визначення, структура, основні риси типового характеру, акцентуація .

5. Поняття про здібності. Види здібностей.

6. Індивідуальні відмінності у здібностях людей: обдарованість, талант, геніальність.

 

Інструментальну функцію (від лат. Instrumentum – знаряддя) виконують психічні явища, які характеризують спосіб життя індивіда. У психології поняття інструменту не має наукового статусу і вживається рідко. Але оскільки психіка виконує пізнавальну функцію (відтворює світ у формі образу), а також регулятивну (втілює цей образ у діяльності), то вона має і інструментальну функцію – визначає спосіб діяльності як одиниці життя. Спосіб життя людини можна охопити поняттями, які в психології описують індивідуальність. Це темперамент, характер, здібності (темперамент є формою способу життя, здібності – мірою його ефективності, характер – змістом).

У кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості – це конституція організму, його фізіологічні процеси – гуморальні, ендокринні, нервові.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам`яті, спостережливості, кмітливості, інтересах.

Індивідуально – психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини, природною передумовою яких є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Найяскравіше ці особливості виявляються в темпераменті, характері та здібностях.

Темперамент – це ті природжені якості людини, що обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності й швидкості реагування, ступеня емоційної збуджуваності і врівноваженості, особливості пристосування до навколишнього середовища.

Слід підкреслити, що немає кращих або гірших темпераментів – кожний з них має позитивні сторони, тому головні зусилля повинні бути спрямовані не на перероблення темпераменту ( це неможливо внаслідок того, що це природжені властивості ), а на розумне використання його достоїнств і нівелювання негативних сторін.

Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом, який пов`язував типи темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі – це кров, жовч, чорна жовч та слиз. На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту – залежно від домінування в організмі людини певної речовини. Так при сангвіністичному темпераменті в організмі людини переважає кров, при холеричному – жовч, при меланхолічному – чорна жовч, а при флегматичному – флегма ( слиз ).

Наукова основа теорії побудови темпераменту була розроблена        І. Павловим у його вченні про типологічні властивості нервової системи. Він показав, що два основні нервові процеси – збудження і гальмування – відображають діяльність головного мозку. Від народження вони у всіх різні: за силою, врівноваженістю, рухливістю. Залежно від співвідношення цих властивостей нервової системи І.П. Павлов виділив чотири основних типи вищої нервової діяльності:

1) нестримний ( сильний, рухливий, неврівноважений тип нервової системи – холерик );

2) живий ( сильний, рухливий, урівноважений тип нервової системи, - сангвінік );

3) спокійний ( сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи - флегматик );

4) слабкий ( неврівноважений, малорухливий тип нервової системи - меланхолік ).

Холерик – це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, унаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдумано, виявляє нетерпіння, різкість рухів, запальність, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою і енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.

Сангвінік – людина із сильною, врівноваженою, рухливою нервовою системою; він має швидку реакцію, його вчинки обмірковані, він життєрадісний, його характеризує високий опір труднощам. Рухливість нервової системи сангвініка обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосованість до нових умов. Це товариська людина, він легко сходиться з людьми, хоча він і не відрізняється сталістю в спілкуванні і уподобаннях. Сангвінік – продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ. У стресовій ситуації веде себе активно, обдумано, захищає себе.

Флегматик – людина із сильною врівноваженою, але інертною нервовою системою, внаслідок чого реагує повільно, неговіркий, має високу працездатність, добре спирається сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не спроможний швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Стійко запам’ятовує усе засвоєне, не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко і повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. І при серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.

Меланхолік – людина із слабкою нервовою системою, що має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати „зрив”, розгубленість. Підвищена чутливість призводить до швидкого зниження працездатності. Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, меланхолік часто смутний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього може виникнути невротичні розлади. Меланхоліки з високою чутливістю нервової системи часто мають виражені художні й інтелектуальні здібності.

Темперамент накладає відбиток на способи поведінки і спілкування людини, на продуктивність їх роботи. Сангвінік завжди ініціатор в спілкуванні, нова незвична ситуація його тільки збуджує, а меланхоліка - лякає, він губиться в новій ситуації, серед нових людей. Флегматик також важко спізнається з новими людьми. У професійній діяльності особлива рухливість сангвініка може дати додатковий ефект, якщо робота вимагає від нього частого переходу від одного роду занять до іншого, оперативності в прийнятті рішень, а одноманітність, регламентованість діяльності, навпаки, викликає в нього швидке стомлення. Флегматики і меланхоліки в умовах суворої регламентації та монотонної праці виявляють велику продуктивність; опір стомленню, ніж холерики і сангвініки.

Розрізняють такі основні властивості темпераменту, як сензитивність, реактивність, пластичність, ригідність, резистентність, екстровертованість та інтровертованість.

Сензитивність – це міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже.

Реактивність – це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше – в емоційній вразливості, і відображаються на ставленні особистості до навколишньої дійсності і до самої себе. Реактивність виразно виявляється при психічних травмах – у реактивній депресії ( пригніченість, рухова та мовна загальмованість ), в афективно – шокових реакціях ( реакції на катастрофи, аварії, паніка ), для яких характерна або безладна рухова активність або повна загальмованість, ступор.

Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються. Слабкість, неврівноваженість або недостатня рухливість типу нервової системи за належних умов життя та виховання набирають позитивних якостей.

Ригідність – особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини.

Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво виявляється у стресових ситуаціях, при значному напруженні в діяльності. Одні люди здатні опиратися найскладнішим умовам діяльності або обставинам, що несподівано склалися ( аварії, конфлікти ), а інші розгублюються, легко здають позиції, стають нездатними продовжувати роботу, хоча за звичайних умов з ними цього не трапляється, незважаючи на втому, важкі умови праці.

Екстравертованість та інтровертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших ( екстравертованість ) або на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення ( інтровертованість ). Екстровертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів і у зв`язку з ними імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність. В інтровертованому типі переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, а тому йому властиві ускладнення соціальної адаптації.

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляються у темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці.

Характер – це сукупність стійких індивідуально - психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Характер найбільше пов’язується з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну форму його вираження. Характер може виявлятися в особливостях діяльності, якій людина віддає перевагу, в манері поведінки, способах реагування на дії та вчинки людей. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.

Характер є цілісним утворенням, що характеризує людське „ Я ” як єдине ціле. Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму.

Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. За формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

- спрямованість, яка виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе;

- переконання - знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру і визначають її ставлення до дійсності, вчинки, поведінку;

- розумові риси виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості, які сприяють швидкій орієнтації в обставинах;

- емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, грубість, нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати;

- воля – зумовлює силу і твердість характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягти поставленої мети. Безвольні люди – слабохарактерні;

- темперамент є динамічною формою його прояву;

- повнота характеру – це всебічний розвиток основних його структурних компонентів ( розумових, моральних, емоційно - вольових );

- цілісність характеру - внутрішня єдність рис характеру, яка виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках;

- визначеність характеру, про яку свідчить твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей;

- сила характеру виявляється в енергійних діях, завзятті та активності в діяльності, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди. 

Носієм характеру є людина. Типове та індивідуальне в характері існує в єдності. Типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, до інших людей, до самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці виявляється в повазі до праці, працьовитості, ініціативності, сумлінності, акуратності, дисциплінованості, організованості або ж у безвідповідальності, лінощах, консервативності, зневазі до праці та до працівників. 

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах. Позитивними рисами характеру є справедливість, доброзичливість, тактовність, чесність, чуйність, колективізм, принциповість, товариськість. До негативних рис характеру належать замкнутість, індивідуалізм, безтактність, жорстокість, заздрість, хвалькуватість, скупість, зневага до інших.

Ставлення до самої себе залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Так риси характеру, як скромність, вимогливість, відповідальність за справу, почуття власної гідності, самокритичність свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості. Разом з тим, людям властиві і негативні риси – некритичність, невимогливість, нескромність, кар`єризм, самовпевненість тощо.

Ставлення до предметів та явищ дійсності виявляється в акуратності, ощадливості, економності, бережливості, щедрості або в неохайності, недбалості, марнотратності, скнарості і т.і.

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються крайнє інтенсивно. Таку інтенсивність певних рис людини називають акцентуацією. Акцентуація рис характеру виявляється легше за певних умов під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі.

Найхарактернішими проявами акцентуації є:

Застрявання у стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні „ букви ”, хоча це й шкодить справі.

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне. За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин.

Екстравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

Серед істотних властивостей людини є її здібності – своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Успішність будь – якої діяльності залежить не від якоїсь однієї, а від сполучення різних здібностей, причому це поєднання дає той самий результат і може бути забезпечено різноманітними способами. За відсутності необхідних задатків до розвитку одних здібностей їх дефіцит може бути поповнений за рахунок більш сильного розвитку інших.

Кожна здібність – це синтетична властивість людини, що охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднані. До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності постають як здібності, належать індивідуальні психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.П. Павловим як „ художній ”, „ розумовий ”, „ середній ”. Ця типологія пов’язана з відносним переважанням першої чи другої сигнальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує „ художній ” тип, другої – „ розумовий ”. Рівновага обох систем дає „ середній ” тип.

Для „ художнього ” типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для „ розумового ” типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичним залежностями.

Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. У першу чергу необхідно розрізняти природні здібності ( в своїй основі біологічно обумовлені ) і специфічні здібності, що мають суспільно – історичне походження.

Багато природних здібностей є спільними для людини і тварин (особливо вищих, наприклад, мавп). Такими здібностями є сприйняття, пам`ять, мислення. Ці здібності пов`язані з уродженими задатками, формуються на їх основі при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно – рефлекторних зв`язків, оперантного обумовлення, імпринтингу і ряду інших. Зрештою за своїми здатностями, за їх набором і механізмом формування людина і тварина принципово відрізняються. У людини, крім біологічно обумовлених, є здібності, що забезпечують її життя і розвиток у соціальному середовищі. Це загальні і спеціальні вищі інтелектуальні здібності, застосовані на користуванні мовою і логікою, теоретичні і практичні, навчальні і творчі, предметні і міжособистісні.

Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності. До них належать розумові здібності, тонкощі і точність ручних рухів, розвинута пам’ять, досконала мова і т.і.

Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. До таких здібностей можна віднести музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні та інші.

Теоретичні і практичні здібності відрізняються тим, що перші визначають схильність людини до абстрактно – теоретичних міркувань, а другі – до конкретних, практичних дій.

Навчальні і творчі здібності відрізняються тим, що перші визначають успішність навчання і виховання, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, другі – створення предметів матеріальної і духовної культури, індивідуальну творчість у різних галузях людської діяльності.

Здібності до спілкування включають мову людини як засіб спілкування ( мова в її комунікативній функції ), здібності міжособистісного сприйняття й оцінки людей, здібність соціально – психологічної адаптації до різноманітних ситуацій, здібності входити в контакт з різними людьми, приваблювати їх до себе, впливати на них тощо.

Здібності предметно – пізнавального плану іменуються здібностями до різноманітних видів теоретичної і практичної діяльності.

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібностях є певні відмінності.

Природжені передумови для розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та їх функціональні властивості. Задатки бувають різних видів. Одні з них не визначають ні змісту здібностей, ні рівня можливих досягнень, вони легко надають своєрідності процесу розвитку здібностей, полегшують або утруднюють їх розвиток. До цієї категорії задатків можна віднести, наприклад, типологічні властивості нервової системи. Інші задатки впливають на змістовий бік здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою. Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і задатками існує багатозначний зв`язок. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності. Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими.

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом.

Сполучення різноманітних високорозвинених здібностей називають обдарованістю, це характеристика людини здатної до багатьох різноманітних видів діяльності.

Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв`язує. Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.

На самостійне опрацювання питання:

1.Теорії темпераменту.

2.Акцентуація характеру

3.Здібності, обдарованість, талант, геніальність.

 

Питання для самоперевірки

1.Якими властивостями перебігу психічної діяльності характеризується темперамент?

2.У чому можуть проявлятися властивості темпераменту?

3.Чи можна за бажанням змінити темперамент?

4. Визначте місце та роль характеру у структурі особистості.

5. Які компоненти можна виокремити в структурі характеру?

6. У чому виявляється акцентуація характеру особистості?

7. Як пов’язані між собою характер і темперамент?

8.У чому виявляються здібності людини?

9. Як взаємопов’язані здібності та задатки?

10. Які особливості вияву таланту, геніальності, обдарованості?

 

Тема 6. Психологія міжособистісних взаємодій

План

1. Поняття про спілкування: визначення, структура, види.

2. Комунікативні знання, навички та уміння.

3. Вербальні та невербальні засоби спілкування.

4. Поняття пор групу, види груп.

5. Лідерство та керівництво в групі.

6. Авторитет керівника. Стилі управління.

 

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь – яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими хто її виконує , не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування – явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у змісті інформації, що є предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царині людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо. Людина не може існувати поза спілкуванням з іншими людьми. Потреба в спілкуванні – одна з базових потреб суспільного індивіда.

Спілкування – це багатогранний процес, що реалізується в різноманітних формах і вивчається різними науками (філософією, соціологією, педагогікою і т.д.). Цей процес містить: розвиток суспільства і суспільних відносин; формування і розвиток особистості; соціалізацію особистості; створення і розвиток суспільних способів взаємодії людей; соціально-психологічну адаптацію людей; обмін емоціями; навчання, передачу вмінь і навичок; обмін інформацією; обмін діяльністю; формування ставлення до себе, до інших і до суспільства в цілому.

Спілкування можна охарактеризувати як специфічну міжособистісну взаємодію людей як членів суспільства, представників певних соціальних груп, що здійснюється на основі відображення соціальної дійсності.

Спілкування можна визначити як найбільш широку категорію для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії – наприклад, присутність.

Генетичною основою спілкування є матеріальна діяльність. Виникнувши спочатку на основі матеріальної діяльності, будучи включеним у неї безпосередньо і зумовленим розвитком продуктивних сил й виробничих відносин, спілкування перетворюється у самостійний соціальний фактор, особливу соціальну форму активності індивіда, яка впливає на діяльність і предметом якої є відносини з іншою людиною, людьми.

Таким чином, спілкування – це умова спільної діяльності. Завдяки спілкуванню досягається розподіл функцій між індивідами, включеними в спільну діяльність, узгодження індивідуальних зусиль, їхня координація, обмін досвідом, знаннями, спільне планування і спільна діяльність, контроль за її результатами.

Виникнувши на початку людського суспільства у найпримітивніших формах, спілкування пройшло довгий шлях розвитку. Вдосконалюючись разом із розвитком суспільного виробництва і суспільної свідомості. Спілкування ускладнювалося у своїх конкретних формах, збагачувався його зміст. Будь-яка взаємодія людини з предметним світом завжди опосередкована спілкуванням.

Будучи важливою стороною життєдіяльності суб’єкта, спілкування відіграє важливу роль у формуванні і розвитку людини. Саме виникнення людської свідомості у його сучасному вигляді мало своєю передумовою, крім розвитку праці і суспільних відносин, існування мови як засобу спілкування.

Через спілкування, безпосереднє й опосередковане, людина отримує знання про навколишній світ, «привласнює» суспільні цінності, створені людством. Пізнає природу і навколишній світ. Вступаючи у спілкування з людьми, індивід формує критерії їхньої оцінки, що є також важливою умовою розвитку його самооцінки й самосвідомості. Під час спілкування здійснюється комунікативний процес: обмін інформацією, думками, почуттями, способами й результатами діяльності і т. ін., відбувається взаємодія, взаємовплив індивідів виникає взаєморозуміння. У процесі спілкування людина завжди прагне певним чином впливати на свого партнера, і сама піддається впливу з боку останнього. У цьому полягає специфіка спілкування як міжособистісної взаємодії.

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути охарактеризоване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності.

1. Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування міжособистісне, особистісно-групове та між групове.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді. Коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника – з колективом підлеглих, оратора – з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відбивають колективну позицію.

2.Залежно від міри опосередкування виділяють безпосереднє та опосередковане спілкування.

Безпосереднє спілкування характеризується тим, що співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби.

Опосередковане спілкування – це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ (телефон, лист).

3.Залежно від тривалості стосунків виділяють короткочасне, довготривале спілкування.

Короткочасне спілкування виникає із ситуаційних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо (консультація, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо).

Довготривале спілкування –це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування.

4.За завершеністю  виділяють завершене та незавершене спілкування.

Спілкування вважається завершеним , коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв’язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування.

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, перцептивну, інтерактивну.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються. Людська комунікація має свою специфіку, тому що в умовах людського спілкування інформація не лише передається, а й формується, уточнюється, розвивається.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт)

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Сприймання іншої людини означає співвіднесення її зовнішніх ознак з її особистісними характеристиками і інтерпретацію на цій основі її вчинків. У процесі розуміння людини виокремлюють два рівні. На першому відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, настанови іншої людини, як свої власні. Механізмами міжособистісного сприймання є:

- ідентифікація – спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнювання її з собою;

- рефлексія – усвідомлення суб’єктом, як він сприймається і оцінюється іншими індивідами або спільностями;

- емпатія – здатність проникати в психічний стан іншої людини та спрямованість емоційного відгуку на її проблеми (співпереживання, співчуття).

В структурі спілкування також виділяють три рівні: макро-, мезо-, мікрорівень.

На макрорівні спілкування розглядають як найважливіший аспект способу життя індивіда. Цей рівень передбачає вивчення розвитку спілкування протягом життя людини, виявлення основного змісту діяльності, кола осіб, з якими переважно вона спілкується, соціальних груп, до яких належить, тощо. Цей рівень є основним у дослідженні особистості, спрямованості її діяльності, мотиваційній сфері і міжособистісних стосунках.

На мезорівні реалізуються контакти, в які вступають люди при виконанні певних завдань чи спілкуванні на певну тему. Реалізація теми може потребувати одного контакту чи декількох зустрічей. Спілкування в межах певної теми обмежене в часі: воно має початок і кінець, тобто є процесом. Залежно від завдання чи обраної теми загальна картина спілкування виявляється дуже своєрідною за формою і способами.

Мікрорівень охоплює окремі акти спілкування, які є його елементарними одиницями. Таким актом спілкування може бути «питання –відповідь», потиск рук, багатозначний погляд – мімічний рух у відповідь та ін. За допомогою елементарних актів реалізуються теми, з яких складається вся система спілкування особистості в певний період її життя.

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях та комунікативній компетентності, але і на уміннях налагоджувати контакти, у тому числі й поза рамками ділових інтересів. У чому ж причина виникнення бар’єрів на шляху до розуміння людини людиною? Відомо, що люди по-різному сприймають, осмислюють й оцінюють взаємини, в залежності від особливостей свого внутрішнього світу та положення у соціальному оточенні. Бар’єри виникають у разі зіткнення стилів спілкування, у яких простір відкритий для власних індивідуальних проявів і закритий для розуміння індивідуальності іншої людини, а також коли зіштовхуються люди, що належать до різних соціальних груп, культур.

Можна говорити про власне комунікативні бар’єри, що перешкоджають взаємодії й успішному спілкуванню (на стадії здійснення контакту це насамперед недостатнє володіння соціальними техніками ведення бесіди, навичками й уміннями взаємодії), і про психологічні бар’єри, що в першу чергу перешкоджають взаєморозумінню, а потім вже ускладнюють взаємодію (упередження, забобони, соціальні стереотипи).

Серед чинників, що впливають на особливості комунікації, виокремлюють соціальний, фізичний, психологічний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють такі бар’єри комунікації:

1) соціальний бар’єр, зумовлений переважанням рольової позиції одного із співрозмовників;

2) фізичний бар’єр, який пов’язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії: неправильно організований простір зумовлює ізольованість одного з учасників взаємодії;

3) смисловий бар’єр, який породжує надмірна насиченість мовлення незрозумілими словами, науковими термінами;

4) естетичний бар’єр, який виникає через не сприйняття співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки іншого учасника взаємодіє;

5) емоційний бар’єр, який є наслідком невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання;

6) психологічний бар’єр, який проявляється як сформована на підставі попереднього досвіду негативна установка, розбіжність інтересів партнерів спілкування тощо.

Однією з умов, за яких реалізується процес комунікації, є урахування унікальних індивідуальностей суб’єктів комунікації, наявних у них комуніка-тивних знань, умінь, навичок, здібностей.

Комунікативні знання – узагальнений досвід людства в комунікативній діяльності, відображення у свідомості людей комунікативних ситуацій у їх причинно-наслідкових зв’язках і відношеннях. Їх особливістю є комплексність, що потребує від педагога вміння синтезувати матеріал для успішного розв’язання комунікативних задач, аналізу комунікативних ситуацій, вибору ефективних засобів комунікації. Їм притаманна індивідуальна забарвленість, оскільки комунікатор не лише озвучує здобуту інформацію, а й передає власний комунікативний досвід.

Комунікативні знання є основою комунікативних умінь – комунікативних дій, заснованих на ґрунтовній теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання, навички для відображення і перетворення дійсності. Так, О.О.Леонтьєв виділяє наступні комунікативні уміння:

1.Перцептивні уміння – вміння читати за зовнішніми засобами виразності дитини (в основі лежить увага і спостережливість).Досвідчені педагоги, наділені спостережливістю і увагою, вміють безпомилково розпізнавати деякі ознаки душевних переживань учнів за їх зовнішніми реакціями та проявами. Але педагогу важливо не лише бачити прояви того чи іншого настрою, а й розуміти внутрішній психологічний стан учня, вміти впливати на його позицію.

2.Емпатія – це уміння, які надають можливість вчителю розуміти емоційний стан дитини в формі співпереживань. Емпатія значною мірою полегшує взаємодію в тих випадках, коли треба уявити себе на місці іншого, урахувати його переживання.

3.Самопрезентація (вміння «подати себе») під час спілкування з учнями, передбачає вміння педагога взаємодіяти з учнями (батьками, колегами тощо) саме через свої найсильніші сторони та найпривабливіші характеристики.

4.Основним засобом спілкування для педагога є слово, тому спілкування полегшується, коли вчитель володіє словом, орієнтується в ситуації взаємодії і знає, що, де, як, кому сказати. А для цього педагогу треба володіти словом на рівні техніки і культури мовлення, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння

5.Контакт здійснюється не лише за допомогою слова, а й за допомогою інших засобів: жестикуляції, міміки, виразних рухів головою, плечима тощо, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння.

Формуючись у процесі комунікації, комунікативні уміння є наслідком розвитку комунікативних здібностей – здатності до спілкування з іншими людьми. Вони виявляються у навичках суб’єкта комунікації вступати у соціальні контакти, регулювати повторювані ситуації взаємодії, досягати в міжособистісних стосунках комунікативних цілей.

До комунікативних здібностей належать кілька підструктур: гностична (здатність розуміти інших людей: прагнення до розуміння співрозмовника, уміння слухати, психологічна спостережливість, здатність до ідентифікації), експресивна (здатність до самовираження своєї особистості: прагнення бути зрозумілим іншими, правдивість , довіра до партнерів), інтеракційна (здатність адекватно впливати на партнерів по комунікації: вимогливість, увічливість, уміння переконувати, рішучість, такт, дисциплінованість).

Комунікативні здібності, знання, уміння трансформуються у комунікативні навички – автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображеною комунікативних ситуацій. Обумовлюють адекватність сприйняття, розуміння об’єктивного світу, вплив на нього у процесі педагогічної комунікації.

В процесі спілкування розрізняють вербальну комунікацію (що використовує мову як знакову систему) і невербальну комунікацію (де використовуються різні немовні знакові системи).  Вербальна комунікація як знакову систему використовує мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, тому що при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідом-леннями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація надає тим хто спілкується, велику кількість додаткової інформації, яку вони не можуть отримати по вербальних каналах спілкування. По-перше, це інформація про особистість комунікатора, що свідчить про темперамент людини, її емоційний стан в даній ситуації, самооцінку і «Я»- концепцію, особисті властивості та якості, соціальний статус, комунікативну компетентність і т. ін.

По-друге, це інформація про ставлення учасників комунікації один до одного, що визначає бажаний рівень спілкування (соціальна й емоційна близькість або віддаленість), характер чи тип відносин (домінування/залежність, симпатія/неприхильність) і динаміку взаємин (прагнення підтримувати спілкування, припинити його, конфліктувати).

По-третє, це інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дозволяє їм регулювати взаємодію. Вона містить інформацію про зануреність в дану ситуацію (комфортність, спокій, інтерес) або прагнення вийти з неї (нервозність, нетерпіння).

Вербальна і невербальна комунікація, супроводжуючи одна одну, знаходяться у складній взаємодії.

Розходження між вербальною і невербальною комунікацією можна представити таким чином:

 

Невербальна комунікація	Вербальна комунікація
1.Обмін повідомленнями про те, що відбувається «тут і зараз», у рамках конкретної ситуації, з людьми, що вступають у безпосередню взаємодію.	1.Обмін повідомленнями, що можуть існувати окремо від людини, яка передає їх; дозволяють інформувати про відсутні предмети чи явища.
2.Невербальне повідомлення важко розкласти на окремі одиниці; їхнє ядро складають різні рухи тіла, обличчя, голосу, просторових переміщень і ін.	2.Складові елементи вербального повідомлення (букви, слова, речення, фрази) чітко відділені один від одного, їхнє співвідношення підпорядковане певним правилам.
3. Невербальна поведінка спонтанна, довільні рухи переважають над контрольованими, неусвідомлені над усвідомленими.	3. Вербальні висловлення в значній мірі усвідомлені, їх легше піддати аналізу, оцінити, зрозуміти, проконт-ролювати.
4. Невербальну мову люди, як правило, засвоюють самі спостереженням, копіюванням, наслідуванням.	4. Говорити дітей вчать спеціально, родина і суспільство приділяють цьому досить багато сил і часу.

 

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії є вербальна комунікація. Вербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.

Мова – це система словесних знаків, яка включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення.

Саме за допомогою мови люди передають і отримують інформацію, «упаковану» у тому чи іншому тексті. Як засіб спілкування мова обслуговує всі сфери суспільно-політичного, професійно-ділового, наукового і культурного життя.

До основних функцій мови у спілкуванні відносяться:

- конструктивна (формулювання думок);

- комунікативна (функція обміну інформацією);

- емотивна (висловлення ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення, і безпосередня емоційна реакція на ситуацію);

- впливу на адресата (ділового партнера).

Мова реалізується у мовленні і тільки таким чином виконує своє комунікативне призначення. Мовлення – це зовнішній прояв мови, це послідовність одиниць мовлення, організована й структурована за його законами і відповідно до потреб інформації, що висловлюється.

У своїй комунікативній практиці людина здійснює внутрішнє і зовнішнє мовлення, які становлять певну єдність, що не виключає специфічності кожної з форм мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення – внутрішній, не звуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; механізм мовного мислення; процес народження думки у слові.

Зовнішнє мовлення поділяють на усне (звукове) і писемне, які різняться за формою, способом використання мови як системи.

Усне мовлення – засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйманій органами слуху артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку і діяльність.

Різновидами усного мовлення є: а) монолог (монологічне мовлення) – тривале, одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь; акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухачів;

б) діалог (діалогічне мовлення) – мовлення безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій.

Їх формами є розповідь, лекція, коментар, пояснення, оцінне судження, публічна промова, наукова доповідь (монолог), бесіда (діалог). Поширені і проміжні між ними форми усного мовлення: репліка, запитання, короткий виступ, повідомлення, висловлення, відповідь.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Писемне мовлення адресується суб’єкту комунікації і розраховане на зорове сприйняття. Його мета полягає в точному передаванні і сприйняття висловлення, особливість – у переважному вживанні непрямої мови.

Усне і писемне мовлення мають спільні і тільки їм притаманні елементи. Усне мовлення ситуативне, а писемне – контекстне, проте це не означає, що в писемному мовленні немає елементів ситуативності, а в усному – контексту. У писемному мовленні може бути докладно описана ситуація, в якій воно відбувається, а в усному – основний зміст може бути зрозумілим не з ситуації, а з контексту, слів, фраз, якими обмінюються співбесідники. Усне мовлення, як і писемне, може бути заздалегідь підготовленим і спланованим. Однак оформлення виступу за всіма вимогами писемного викладу думок перетворить його на звичайне озвучення писемного мовлення (читання написаного).Усне мовлення насичене інтонацією, супроводжується паузами, мімікою і жестами, у процесі його відбувається виправлення тексту. Отже, усне мовлення твориться і відтворюється у словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести) виявах. Писемному мовленню інтонація, міміка, жести не властиві.

Використання мовлення як засобу передачі інформації може призводити до виникнення специфічних бар’єрів.

Логічний бар’єр виникає найчастіше в партнерів з неоднаковим видом мислення. Кожна людина бачить світ, ситуацію, проблему під своїм кутом зору. Крім того, ті самі слова в тій чи іншій ситуації можуть мати зовсім інший зміст, який завжди є індивідуально-особистісним. Він народжується у свідомості того, хто говорить, але не завжди зрозумілий партнеру. Для розуміння інформації необхідно будь-який вислів співвідносити з реальністю, тому у реальному спілкуванні можливі комунікативні непорозуміння. Для адекватного розуміння інформації важливою є зустрічна розумова діяльність, активність одержувача інформації, що запускає механізм випереджаючого розуміння, прогнозування в мовленнєвій діяльності.

Операційна розумова діяльність у людей різна; широта, гнучкість, швидкість, критичність, оригінальність розуму в усіх виявляється по-різному. Такі операції мислення, як порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування використовуються з різним ступенем глибини, і поки один заглиблюється в розгорнутий аналіз проблеми, інший, зібравши поверхневу інформацію, вже має готову відповідь чи рішення,  цінність яких часом залишає бажати кращого.

Таким чином, логічний бар’єр у комунікації виникає кожен раз, коли партнери розрізняються за особливостями розумової діяльності і не вважають за потрібне враховувати специфіку партнера по спілкуванню.

Перебороти логічний бар’єр можна лише одним шляхом: йти від партнера, намагаючись зрозуміти, як він будував свої умовиводи й з чого складаються розбіжності.

Стилістичний бар’єр виникає тоді, коли форма комунікації та її зміст не відповідають одне одному; коли інформація передається функціонально-книжковою мовою, сприйняти яку на слух досить важко; коли стиль повідомлення не відповідає його змісту.

Стиль це співвідношення форми подання інформації до її змісту, звідси – подолання даного бар’єру  пов’язано з відповідністю форми змісту. Стиль може бути недоречним, занадто важким чи легковажним, не відповідним ситуації й намірам партнера. Для того, щоб бути добре сприйнятим, потрібно чітко викласти інформацію, основні доводи, аргументи, що підтверджують їх, структурувати інформацію таким чином, аби вона була взаємозалежна, й одна думка ніби випливала з іншої.

Існує два основних прийоми структурування інформації у діловій взаємодії: правило рамки й правило ланцюга.

Суть правила рамки полягає в тому, що початок і кінець будь-якої ділової розмови повинні бути чітко окреслені. На початку, як правило, повідомляються цілі і наміри, перспективи й сподівання, можливі результати; наприкінці повинні бути підбиті підсумки, зроблені висновки з приводу реалізованих або нереалізованих надій і сподівань, показана ретроспектива. Це сприяє не тільки кращому розумінню й сприйняттю інформації, але і запам’ятовуванню, бо існує психологічний феномен, який блискуче використовують знамениті оратори: люди запам’ятовують найкраще початок і кінець, причому початок сприяє виникненню симпатії чи ворожості, а це, в свою чергу, впливає на слухання й довіру до партнера. Кінець, що завершує інформацію, залишається в пам’яті, отже, сформульовані наприкінці виступу висновки і є тим основним, що звичайно запам’ятовується аудиторією.

Правило мети, ланцюга на відміну від правила рамки, спрямованого на «зовнішнє» структурування спілкування, визначає «внутрішнє» структурування, задаючи будівлю інформації ніби «зсередини». Необхідні інформації повинні бути вибудовані відповідним чином, ніби з’єднані в ланцюг за певними ознаками: у залежності від обраних ознак способи з’єднання інформаційних ланцюжків можуть бути різними: а) «по-перше, по-друге, по-третє» і т. ін. ; б) ранжування інформації: спочатку – сказати найголовніше: потім – викласти основне, наступне за значимістю: далі – надати менш значиму інформацію; в) «логічні ланцюжки»: «якщо це так, то напрошується наступний висновок»; «оскільки ми згідні з тим, отже це теж правильно».

Використовуючи правило ланцюга, ми не тільки упорядковуємо, зв’язуємо, організуємо зміст, але й полегшуємо партнеру сприйняття і розуміння інформації, а також її запам’ятовування. Повідомлення сприймається краще, коли воно побудовано наступним чином:

- від уваги до зацікавленості;

- від зацікавленості до основних положень;

- від основних положень до заперечень і питань;

- відповіді, висновки, резюмування.

Передаючи інформацію, варто враховувати, що найкраще запам’ятовується фраза, яка складається з 4-14 слів, із 15-18 слів – вже гірше, з 18-25 слів запам’ятовується задовільно, а фраза, що налічує понад 30 слів, на слух практично не сприймається. Тому для подолання стилістичного бар’єра необхідно не тільки добре структурувати інформацію, використовувати зміст, адекватний формі, але говорити коротко й у тому темпі і ритмі, що є найбільше ситуативно доречним і пасує до ділового партнера.

Семантичний і лінгвістичний бар’єри, тобто значеннєві бар’єри, можуть бути викликані різноманітними причинами:

- розбіжністю лінгвістичного словника мови, з повною значеннєвою інформа-цією;

- обмеженим лексиконом одного з партнерів і багатим – іншого;

- соціальними, культурними, психологічними, національними, релігійними й іншими розходженнями.

Індивідуальні розбіжності людей у їхній системі цінностей і потреб часто не дозволяють знайти спільну мову, а тим більше домовитися, навіть під час обговорення спільних проблем. У кожного – своя думка, свої вихідні позиції. Коли партнер зрозумів зовсім не те, що йому сказали, чи те, але не того змісту, тоді можна констатувати наявність семантичного бар’єра, що й призводить до неефективної комунікації. Більшість ділових партнерів найчастіше недооцінюють різницю лінгвістичного словника мови, виходячи з припущення «оскільки зрозуміло мені, то зрозуміло й іншому». Щоб звести нерозуміння до мінімуму, необхідно або говорити «однією мовою з партнером»; або заздалегідь домовитися про ключові моменти; або постійно підтримувати детальний зворотний зв’язок, щоб знати, чи розуміє партнер, про що йде мова.

Таким чином, щоб перебороти семантичний бар’єр, необхідно зрозуміти особливості партнера й говорити з ним ніби «однією мовою», використовуючи зрозумілу для нього лексику.

Фонетичний бар’єр, тобто перешкода, створювана особливостями мов-лення того, хто говорить. Щоб такого бар’єра не було, треба говорити виразно, досить голосно, уникаючи при цьому скоромовності. Фонетичні бар’єри виникають щоразу, коли темп і швидкість мовлення, якість дикції й вимови могли б бути кращими. Фонетичний бар’єр у слухача виникає кожного разу, коли у партнера нерозбірлива дикція, погана артикуляція. Відволікають від розуміння змісту мовлення того, хто говорить, практично всі немовні прояви голосу, що нерідко супроводжують процес мовлення. Це хихикання, смішки, пхикання, шепіт, лемент, стогін, подих, позіхання й ін., а також так звані назалізації (негативні білямовні прояви, звуки-роздільники) «хм-м-м-м»,»е-е-е-е» та ін. дратує слухача й невисока культура мовлення, помилки, що припускаються при наголошенні слів, у їхніх закінчення і т. ін.

Таким чином, щоб перебороти фонетичний бар’єр у слухача, необхідно працювати якнайбільше над собою, не тільки освоюючи способи ефективної вербалізації, але й постійно удосконалюючи власне мовлення.

Окрім основного засобу спілкування – мови, люди використовують й безліч інших засобів, серед яких жести, міміка, пози, одяг, зачіска, навіть предмети, що оточують їх (дизайн кімнати, квартира, машина). Те, чим людина захоплюється, як вона говорить, як поводиться – усе це є також певним видом повідомлень, що мають назву «невербальні повідомлення», чи невербальна комунікація.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.

Розглянемо докладніше невербальні засоби виразності.

Міміка – зовнішній прояв психічних станів, передусім емоційних, через сукупність координованих рухів м’язів обличчя; виражальні рухи м’язів обличчя. Надзвичайно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку змінюваність сприйняття вражень і внутрішніх переживань, про легку збудливість від зовнішніх подразників. Малорухлива міміка асоціюється зі спокоєм, надійністю.

Міміка підвішує емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Вона має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох їх варіантах.

Жести – рухи, що мають сигнальне значення; виражальні рухи головою, рукою у процесі комунікації, це зовнішній прояв внутрішнього емоційно-психологічного стану людини. Основне призначення жестів полягає в посиленні впливу сказаного слова. Вони можуть супроводжувати, доповнювати, уточнювати, а інколи і замінювати слово. Використовуючи жести, педагог зображує, вказує, виражає прохання, вимогу, вдячність, здійснює емоційні дії (вітання, прощання, запрошення тощо).

Жести не тільки супроводжують мову, часто вони випереджають думку. Аналізуючи їх, можна зробити висновок про ставлення людини до події, особистості, її бажання, внутрішній стан, особисті якості.. Жестикуляція посилюється при емоційному піднесенні, ускладненому передаванні інформації. Саме тому їх відносять до виразних рухів.

Виражена жестами експресія може бути спонтанною (заснованою на інтуїції), довільною (змодельованою залежно від комунікативної ситуації). Довільні жести (рухи голови, рук, кистей) відбуваються свідомо. Та якщо вони використовуються часто, можуть перетворитися на мимовільні жести (несвідомо здійснювані, рефлекторні рухи).У сукупності жестів розрізняють вроджені (оборонний рефлекс) і сформовані: описові (ілюструють хід думки – показ розміру, форми, швидкості) і психологічні (виражають почуття – розведені в сторони руки демонструють подив, притиснутий до губ палець руки виражає застереження).

За іншими класифікаціями виокремлюють:

- комунікативні замінюють елементи мови, мають самосійне значення поза мовленнєвою ситуацією, зрозумілі поза контекстом повідомлення – привітання, прощання, запрошення тощо;

- описово-образотворчі не мають самостійного значення поза текстом, супроводжують опис форми, розмірів, змісту предметів;

- модальні виражають оцінку, ставлення до предметів, явищ;

- вказівні спрямовані на предмети або людей;

- підсилюючі підсилюють висловлювання;

- демонстративні пояснюють стан справ;

- дотикові сприяють встановленню соціального контакту, виявляють увагу до партнера: потискування руки, поплескування, поглажування, дотик до одягу.

 - комплексні жести відносин виражають недовіру, іронію, розгубленість тощо.

Зміст, результативність комунікації, самопочуття, поведінка співрозмов- ника залежать від їх розміщення у просторі. Йдеться про відстань між ними, положення їхніх тіл. Особливо важливим щодо цього є дотримання параметрів міжособистісного комунікативного простору.

Міжособистіний комунікативний простір (дистанція спілкування) – відстань між тими, хто спілкується.

Мірою міжособистісного комунікативного простору є відстань (дистанція), на яку можна наблизитися до людини у процесі спілкування.

Ближня зона: а) інтимна зона – 15-45 см; б) особиста зона – 45 см – 1-2 м. Дальня зона: а) соціальна зона – 1-2 м – 3-4 м; б) суспільна зона – 3-6 м.

Інтимна зона (15-45 см) – у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди; для неї характерна довіра, тихий голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі: частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови й ін.. Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність.

Особиста чи персональна зона (45-120 см) – для повсякденної бесіди з друзями і колегами, припускає тільки візуально-зоровий контакт між співрозмовниками.

Соціальна зона (120-400 см) звичайно витримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, як правило, з тими, кого не дуже знають.

Публічна зона (понад 400 см) має на увазі спілкування з великою групою людей – у лекційній аудиторії, на мітингу й ін.

Основою довірливого, культурного спілкування є візуальний контакт, який виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на його словах. Психологи доводять, що до 80% чуттєвих вражень людина одержує через органи зору. Відомо, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншу людину («очі бігають», «очі випромінюють блискавки», «затьмарені очі», «недобрі очі» та ін.). Розмовляючи, люди дивляться один на одного у середньому 35-50% часу. Погляд затримується на очах співрозмовника 5-7 секунд. Співрозмовники дивляться один на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Спрямований на співрозмовника тривалий погляд мовця підтверджує сказане.

У комунікації погляд може виконувати функцію інформаційного пошуку, повідомляти про звільнення каналу зв’язку, намагання сховати або виставити своє «Я», встановити і підтримати соціальну взаємодію. Під час обміну репліками він виконує сигнальну функцію, сприяє вираженню інтимності, регулюванню дистанції.

За смисловим навантаженням погляд може бути діловим, соціальним, інтимним. Під час ділового спілкування бажано дивитися на умовний трикутник на лобі співрозмовника, тоді погляди будуть приблизно на одному рівні. Якщо погляд спрямований на символічний трикутник, який проходить через лінію очей, але зміщується нижче підборіддя, спускаючись на тіло, то він може бути соціальним або інтимним.

Наступний компонент невербальних засобів – поза, під якою потрібно розуміти не тільки положення, що приймає людина, але й рухи, що змінюють це положення чи впливають на нього. Для того, щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не складати руки на грудях, повертатись обличчям до співрозмовника, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри. Рекомендуються рухи вперед і назад, а не в бік. Крок підсилює значення повідомлення, допомагає зосереджувати увагу аудиторії, а відступаючи назад дає можливість їй відпочити. Слід уникати вольової пози, ознаками якої можуть бути: зрив на крик, або надмірна байдужість; чіплятися до кожного слова; сидіти за чужим робочим столом;читати через плече, стоячи за спиною у когось, коли він працює привітати сидячи, того хто увійшов й ін. Великого значення набуває і хода людини. Розрізняють кілька типів ходи: а) ритмічна хода – типова для тих, що гуляють; б) рівномірна хода – вольова діяльність чи прагнення до мети; в) широкі кроки – ознака екстраверсії, цілеспрямованості, невимушеності; г) широкі, маленькі кроки – ознака інтроверсії, обережності, стриманості; д) хода, що шаркає – відмова від болючих зусиль і прагнень, повільність, млявість; є)тверда, дерев’яна хода – «зажатість», боязкість, недостатність контактів; ж) постійне підведення вверх – прагнення догори, почуття переваги.

Усе наше життя – це безперервне «ходіння по групах» (Я.Л.Коломінський). Людина – істота суспільна, і усе її життя від народження до смерті проходить у різних групах. Група – це те безпосереднє середовище, в якому виникає і розвивається соціально-психологічна взаємодія індивідів. Слово «група» в перекладі з італійської «зв’язка». Група – це самостійний суб’єкт діяльності, який може бути розглянутий з точки зору своїх властивостей, процесів та структур, або це тип соціальної спільності людей, які об’єднані в процесі сумісної діяльності. Ця спільність має ряд суттєвих ознак, до яких відносять: 1) склад групи; 2) структура групи; 3) групові процеси; 4) групові норми і цінності.

За різними критеріями проводиться класифікація груп.

1.За безпосередністю зв’язків виділяють умовні та реальні групи. Умовна група створюються за певною ознакою ( вік, стать, національність, професійна ознака). Особистість, яка входить в умовну групу, немає ні прямих, ні опосередкованих відносин, і члени цієї групи можуть не тільки не зустрічатися, а й не знати нічого один про одного. Реальна група – це група людей, що існує у суспільному просторі й часі, члени якої об’єднані реальними взаємовідносинами та міжособистісними стосунками.

2.За кількістю виділяють малі та великі групи. Мала група – це невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднаних спільною метою. Велика група – це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація) або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, об’єднана спільною діяльністю.

3. За суспільним статусом можна виділити формальні та неформальні групи. Формальні групи мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні: юридично зафіксований статус, нормативно визначена структура, права та обов’язки її членів. Неформальна група утворюються завдяки внутрішнім факторам її існування (дружбі, симпатії, спільності інтересів), вона не має юридичного статусу, законодавчо не регулюються.

4. За значущістю для особистості виділяють референтні групи та групи належності. Референтна група – це група, на цінності та норми якої орієнтується людина у своїй поведінці та самооцінці. Ця група виконує дві функції – нормативну й порівняльну. Нормативна проявляється в мотивації (референтна група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини). Порівняльна функція полягає в тому, що референтна група стає еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Група належності – це така група, до якої людина реально належить.

5.За рівнем розвитку групи поділяють на дифузні групи, асоціації, корпорації, колективи. Дифузна група – не згуртована випадкова спільнота. Міжособистісні взаємини існують, але вони не опосередковані змістом групової діяльності, її цілями, значущістю, цінностями. Спільна діяльність часто відсутня (випадкове зібрання людей у черзі, в автобусі, хворих в палаті, новоутворена бригада). Тут немає ні керівника, ні спільної мети, отже і організації. Асоціація – це об’єднання, в якому є змістовні контакти, взаємозалежність, ділові й особисті контакти, керівники, групові справи, розподіл соціальних ролей. В асоціації міжособистісні взаємини опосередковані особисто значущим для кожного змістом групової діяльності. Корпорація – це замкнуте об’єднання людей, для якого притаманна ізольованість, кожен реалізує власні задуми. тотожні задумам інших. Вищою формою розвитку спільності людей є колектив. Колектив – це група людей, яка характеризується організованістю і психологічною згуртованістю при досягненні спільних цілей діяльності, зумовлених суспільно корисними мотивами.

    При характеристиці динамічних процесів у малих групах постає питання, як група організується, хто бере на себе функції управління.

    Керівництво – процес управління групою, який здійснюється керівником як посередником соціального контролю та влади на основі правових повноважень та норм. Розрізняють наступні типи керівників.

    Тип А. Керівник у більшій мірі зорієнтований на спілкування з підлеглими, він уважний як до їх ділових пропозицій, так і до особистих прохань. Отриману «висхідну» інформацію, керівник намагається враховувати в своїй діяльності.

    Тип Б. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими, але не особливо намагається враховувати отриману при цьому «висхідну» інформацію.

    Тип В. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими тільки в рамках свого розуміння «доцільності» такого спілкування. Він обмежує себе в отриманні «висхідної» інформації.

    Тип Г. Керівник зовсім не зорієнтований на спілкування з підлеглими. «Висхідна» інформація частіше поступає тільки за рахунок ініціативи підлеглих, керівник не схильний витрачати багато часу на її врахування.

Поряд з поняттям «керівництво» у групі існує і лідерство. Лідерство – процес міжособистісного впливу. Лідер – це особистість, за якою всі інші члени групи визначають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і характеру діяльності всієї групи. Це найбільш референтна особа в групі.

 Існує три основні теоретичні підходи до розуміння походження поняття «лідерство».

1. «Теорія рис» (харизматична) концентрує увагу на природжених якостях лідера.

2. Ситуаційна теорія лідерства згідно якої лідерство – це продукт ситуації. Ситуація потребує від членів групи прояву певної якості, і люди, які переважають іншій у цій якості, стають лідерами.

3. Синтетична теорія лідерства, згідно якої лідер розглядається як суб’єкт управління процесом організації міжособистісних відносин.

    В колективі може бути кілька лідерів. Сучасна модель типології лідерства будується на трьох різних основах: зміст, стиль, характер діяльності лідера. Цю модель запропонував відомий психолог Л.І.Уманський.

За змістом розрізняють такі типи : лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-генератор.

За характером діяльності розрізняють: універсальний, функціональний, стійкий, ситуаційний.

Р.Л.Кричевський виділяє три спільні ознаки для лідера і керівника:

1) керівник і лідер виконують роль координаторів, організаторів членів соціальної групи; 2) керівник і лідер мають соціальний вплив в колективі, тільки різними способами; 3) керівник і лідер використовують субординаційні відносини, тільки в першому випадку вони чітко регламентовані, а в другому – заздалегідь непередбачені.

    Найбільш чітко відмінності між поняття «лідер» і «керівник» окреслив Б.Д.Паригін:

1) лідер регулює міжособистісні стосунки в групі, які мають неформальний характер, а керівник є носієм і засобом регулювання офіційних відносин у межах соціальної організації шляхом соціального контролю і влади, на основі адміністративно-правових повноважень і норм життя;

2) лідерство може існувати тільки в умовах мікросередовища, якою є мала група, керівництво ж є елементом макросередовища, тобто воно пов’язане з системою суспільних відносин;

3) керівник групи обирається, або призначається, лідерство виникає стихійно, неформально;

4) явище лідерства менш стабільне, поява та існування лідера залежить від настою групи;

5) лідер у своїх діях робить ставку на людей, на їх відносини, а керівник має підтримку у вигляді делегованих йому офіційних повноважень;

6) процес прийняття рішень керівником більш складний, опосередкований багатьма обставинами, часто поза межами групи , а лідер приймає безпосередні рішення, що стосуються тільки групової діяльності;

7) керівник – це особа, на яку офіційно покладено функції управління колективом і організації його діяльності; він несе відповідальність перед законом за стан справ в групі, за результати її діяльності, а лідер такої відповідальності не несе. Лідерство визначається як процес внутрішньої соціально-психологічної організації і взаємоуправління взаєминами і діяльністю членів групи за рахунок їх індивідуальної ініціативи.

Ефективність групової діяльності і згуртованість колективу набагато підвищуються, коли керівник і лідер збігається в одній особі, тобто коли лідер є офіційно зареєстрованою посадовою особою. Високий соціально-психологічний статус дає людині велику моральну владу – неформальний авторитет, який відкриває можливості впливати на інших людей.

Авторитет – це громадське визнання особистості, оцінка колективом відповідності суб’єктивних якостей людини об’єктивним потребам діяльності. Виділяють три форми авторитету керівника: 1) формальний, обумовлений тим набором владних повноважень, прав, які дає керівнику посада, яку він займає; 2) моральний, який залежить від моральних якостей керівника; 3) функціональний, який визначається компетентністю керівника, його діловими якостями, відношенням до своєї професійної діяльності.

Характеризуючи поняття «авторитет» слід використовувати такі параметри.

Широта авторитету – кількісна характеристика, це сфера впливу, кількість членів колективу, залучених до авторитетних відносин з керівником. Глибина авторитету – якісна характеристика. Відправною точкою для цієї характеристики є початковий рівень авторитету (це діловий авторитет у чоловічому і моральний авторитет у жіночому виробничому колективі). Авторитет керівника складається з двох компонентів: авторитету посади і авторитету особистості. У процесі розвитку співпраці керівника з колективом, його авторитет поглиблюється: у жіночому колективі набирає сили діловий авторитет, у чоловічому формується моральний авторитет на основі ділового. Стабільність – часова характеристика авторитету, яка є результатом його систематичного підтвердження і розвитку. Колектив повинен отримувати регулярні докази того, що керівник – «кращий з нас» і водночас «один із нас», найвищою мірою гідний поваги і довіри, тобто авторитетного відношення як морального права на керівництво.

Авторитет залежить від професійно-ділових, морально-комунікативних та адміністративно-упорядницьких (стилю управління) якостей. Серед складових авторитету особливо важливу роль відіграє довіра, яка з’являється із переконливості у наявності в іншої особи певних заслуг, впевненості, що вона діє компетентно і правильно, не підведе у складній ситуації, виявить щирість і добру волю. Авторитет керівника великою мірою залежить від стилю і методів роботи з підлеглими.

Стиль керівництва – це стійка система способів, прийомів впливу керівника на колектив, організація спільної діяльності для досягнення значущих цілей. Виділяють три основних стилі: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Авторитарний стиль управління характеризується надмірною централізацією влади: керівник зосереджує всю владу в своїх руках, бере на себе всі функції управління і намагається виключити всі необхідні саморегулюючи механізми цього процесу. Авторитарний стиль істотно обмежує спілкування між керівником і підлеглими, такий керівник не враховує індивідуальних особливостей підлеглих, не звертає уваги на міжособистісні стосунки, тримає велику соціальну дистанцію. Автократ самовласно розв’язує більшість питань життя колективу, ні з ким не радиться, не прагне до колегіальності в роботі.

Демократичний стиль управління створює умови для ефективного виробництва та сприятливого морально-психологічного клімату в колективі. Демократ у роботі широко спирається на своїх підлеглих. Він проявляє інтерес та доброзичливу увагу до особистості підлеглих, враховує їх інтереси, потреби, особливості. Керівник-демократ постійно турбується про згуртованість трудового колективу, прагне враховувати думку інших, підтримувати єдність працівників, попереджає ускладнення в людських стосунках.

Ліберальний стиль часто називають вседозволяючим, анархічним. Основна його особливість – незначна активність керівника в управлінні. Ліберал – людина невимоглива. Даний стиль характеризується з однієї сторони «максимумом демократії», а з іншої – «мінімумом контролю». Психологічний клімат в колективі недоброзичливий, співпраця відсутня, немає стимулу працювати добре, можливі конфлікти між мікрогрупами.

Таким чином, розглядаючи психологію міжособистісних взаємодій

було визначено поняття спілкування, структурних його компонентів, вербальних та невербальних засобів комунікації, поняття групи, класифікації груп, поняття лідерства та керівництва в групі, різні стилі управління та їх вплив на діяльність особистості.

На самостійне опрацювання питання:

1.Комунікативна, перцептивна та інтерактивна сторона спілкування.

2.Бар’єри спілкування.

3.Бар’єри у мовній комунікації.

4.Стилі керівництва.

 

Питання для самоперевірки

 

1. Охарактеризуйте процес спілкування.

2. Назвіть три сторони спілкування. У чому полягає їх сутність?

3. Які можуть бути рівні спілкування?

4. Охарактеризуйте бар’єри у спілкуванні.

5. Назвіть і охарактеризуйте комунікативні знання, вміння, здібності, навички.

6. Розкрийте зміст вербальних засобів спілкування.

7. Охарактеризуйте внутрішнє та зовнішнє мовлення.

8. Охарактеризуйте бар’єри у вербальній комунікації.

9. Назвіть і дайте характеристику невербальних засобів спілкування.

10. Дайте характеристику різним видам груп.

11. Назвіть та охарактеризуйте види керівників та лідерів.

12. У чому полягають відмінності між поняттями «лідер» та «керівник»?

13. Дайте визначення авторитету? Які існують форми авторитету, його параметри?

14. В чому полягає сутність кожного із стилів управління?  

 

 

---

Дата добавления: 2018-04-04; просмотров: 732; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!