Видовданська конституція 1921 р.
Зміст
[сховати]
· 1 Причини
o 1.1 Історичні передумови. Політика великих держав
· 2 Передумови і плани
o 2.1 Болгарія
o 2.2 Сербія
o 2.3 Греція
o 2.4 Чорногорія
o 2.5 Османська імперія
· 3 Війскові дії
o 3.1 Болгарський театр воєнних дій
o 3.2 Грецький театр воєнних дій
o 3.3 Сербсько-Чорногорський театр воєнних дій
· 4 Завершення війни і повоєнна пора
· 5 Примітки
· 6 Дивіться також
· 7 Література
Причини[ред. • ред. код]
Історичні передумови. Політика великих держав [ред. • ред. код]
Докладніше: Балканська Ліга
У XV столітті турки, зайнявши Малу Азію, почали завоювання Балканського півострова, Близького Сходу та Північної Африки. Післязавоювання Константинополя сформувалася Османська імперія. Через деякий час вона вже включала в свій склад величезні території на сході Середземномор'я, у Причорномор'ї та на заході Азії. На цих землях проживало безліч народів, що відрізнялиться від турків за віросповіданням, етнічним походженням та світоглядом. На Балканському півострові, ще до його включення до складу імперії, вже проживало до 15 народів [3].
Неодноразово проти панування Туреччини на півострові відбувалися повстання, що закінчувалися поразкою повсталих. У XIX столітті, на хвилі антиколоніальних війн і повстань, в регіоні сталася низка визвольних воєн. З'явилися такі держави, як Греція, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Румунія. Попри це, самовизначення не домоглися албанці, а на територіях, як і раніше контролювалися турецьким урядом, проживало кілька мільйонів македонців, близько мільйона сербів і півмільйона греків. Також ці землі історично вважалися частинами новостворених балканських держав [3][4].
|
|
|
Після Італо-турецької війни країни Балканського півострова, противники Османської імперії, усвідомили необхідність в консолідації. Об'єднуючими факторами послужили як загальні цілі, так і загальні риси народів - серби, чорногорці і болгари були православними слов'янами. Православними були і греки. Важливе значення в регіоні грала Російська імперія, яка змагалася на Балканах з Австро-Угорщиною, і їй необхідно було утвердитися в цій частині Європи.
Політична карта Балканського півострова до Першої Балканської війни
Саме з її ініціативи 13 березня 1912 між Сербією і Болгарією була підписана угода про створення оборонного союзу. 12 травня відносини між країнами були укріплені. 29 травня до союзу приєдналася Греція, яка не бажала залишитися без територіальних виграшів за рахунок Туреччини. Але й Сербія і Болгарія були вкрай зацікавлені в участі грецького флоту у військових діях, щоб перекрити турецькі комунікації з Малою Азією та Близьким Сходом. Пізніше союзний договір підписали Чорногорія і Болгарія. Таким чином, як і задумував російський уряд, на півострові сформувався потужний союз, спрямований проти Австро-Угорщини[3]. Однак подальші події розвивалися не за планом Росії. Балканський союз, замість протистояння з Австро-Угорщиною почав приготування до війни зі своїм старим ворогом - Османською імперією. Так як союз очолили Болгарія і Сербія, вони за рахунок допомоги союзників зважилися задовольнити свої територіальні претензії.
|
|
|
Прагнення Сербії до Боснії і Герцеговини було зірвано австрійською анексією краю в жовтні 1908, тоді сербів, зосередили свою увагу на своїй історичній колисці — Косово та на південній експансії. Грецькі офіцери, після заколоту в серпні 1909, домоглися призначення прогресивного уряду на чолі з Елефтеріосом Венізелосом, який, як вони сподівалися, здатен вирішити Критське питання на користь Греції і переглянути їх поразку в 1897 Османській імперії. Болгарія, яка домоглась від Османської імперії визнання її незалежності в квітні 1909, і користувалась дружбою з Росією, а також планувала експансію на Османську Фракію і Македонію. У березні 1910, албанське повстання спалахнуло в Косово. У серпні 1910, Чорногорія надала Болгарії прецедент, ставши королівством.
|
|
|
1911 року Італія розпочала вторгнення в Триполітанію, і незабаром окупувала острови Додеканес. Італійська вирішальна військова перемога над Оттоманською імперією значною мірою вплинула на підготовку до війні Балканських держав проти Туреччини. Таким чином, навесні 1912 року, проведення консультацій між християнськими Балканськими державами привели до військового союзу, що став відомим як Балканська ліга.
Великі держави, в передусім Франція і Австро-Угорщина, відреагували на цю дипломатичну сенсацію, намагаючись відмовити лігу від вступу в війну, але не вдало. Наприкінці вересня, Ліга й Османська імперія мобілізували свої армії. Чорногорія першою оголосила війну 8 жовтня. Три інших держави 13 жовтня оголосили Порті ультиматум, не можливий для виконання,17 жовтня оголосили війну.
Передумови і плани[ред. • ред. код]
Чотири союзницькі держави не мали будь-якого загального плану або будь-якої спроби координувати свої дії. Навпаки, війна мала проводитися кожною державою в індивідуальному порядку, і можна розділити на чотири театри воєнних дій. Болгари зіштовхнулися з більшою частиною турецьких військ, які захищали напрям до Константинополя у Фракії, а також військові дії у Македонії, серби і чорногорців діяли в Косово, Санджаку, у північній частини Македонії і Албанії; греки діяли на півдні Македонії в напрямку Салоніки, а також в напрямкуЯніни.
|
|
|
Болгарія [ред. • ред. код]
Болгарія, в ті часи часто знана як «Прусія на Балканах»,[5] була в військовому плані найпотужнішою з чотирьох держав, з добре навченою і оснащеною армією.[6] У мирний час мала армію в 60 000 осіб, яка збільшувалась в ході війни до 370 000,[6] з загальною мобілізацією 600 000 осіб, з населення 4 300 000.[7] болгарська армія мала 9 піхотних дивізій, 1 кавалерійську дивізію і 1116 одиниць артилерії.[6] Головнокомандувачем був цар Фердинанд I, тоді як фактична влада була в руках його заступника, генерала Михайло Савова. Болгарія також мала невеликий флот з шести торпедних катерів, дія яких була обмежена операціями на Чорному морі.[8]
Головний удар Болгарії під час війни був спрямований на Фракію і Македонію. Остання мала бути розподілена з Сербією і Грецією, хоча обидва терени були колишніми болгарськими землями виключеними з царства згідно з Берлінським конгресом у 1878, бо європейські керманичі не мали бажання мати потужної країни на уламках Османської імперії. Перша армія, під головуванням Василя Кутинчева складалась з 3 піхотних дивізій, була розгорнута на південь від Ямболу, операції планувались вздовж річки Тунджа. Друга армія, під головуваннямНиколи Іванова, складалась з 2 піхотних дивізій і 1 піхотної бригади була розгорнута на захід від першої і їй було доручено захопити фортецю Адріанополь (Едірне). Третя армія, під головуванням Радко-Дмітрієва, була розгорнута східніше за першу, і складалась з 3 піхотних дивізій, мала перетнути гори Стран'я і взяти фортецю Лозенград (Киркларелі). 2-й і 7-й дивізіям були призначені незалежні задачі — бойові дії в Західній Фракії і Східній Македонії відповідно.
Сербія [ред. • ред. код]
Хоча значно менша, аніж болгарська армія, сербські війська були також значні. Сербія мала приблизно 230 000 вояків, близько 230 гармат, згрупованих в 10 піхотних дивізій, дві піхотні бригади і кавалерійську дивізію, під головуванням колишнього військового міністра Радомира Путніка[7]. Сербське верховне головнокомандування, у своїй довоєнній доктрині, дійшоло висновку, що вирішальна битва проти Турецької Вардарської армії буде на плато Овче Поле, біля Скоп'є. Таким чином, основні сили було згруповано в трьох арміях для просування на Скоп'є, а дивізія і бригада були додані до чорногорців для боїв в санджаку Нові-Пазар.
Першою армією керував генерал Петар Бойович; він мав найбільшу кількість військ, і був у центрі наступу на Скоп'є. Друга армія на чолі з генералом Степа Степанович, складалась з однієї сербської і однієї болгарської (7 Рильська) дивізій. Вона розташовувалась на лівому фланзі фронту і просувалась до Страцину. Болгарська дивізія була включена до сербської армії згідно з довоєнними домовленостями, але дивізія перестала підпорядковуватися наказам генерала Степановича, щойно розпочалася війна, а лише наказам вищого болгарського командування. Третя армія під командуванням генерала Божидара Янковича, розташовувалась на лівому фланзі фронту, мала завдання визволення Косова, а потім приєднатися до інших армій в очікуваній битві на Овче Поле.
Греція [ред. • ред. код]
Греція вважається найслабшим з трьох головних союзників, оскільки вона зазнала принизливу поразку від Османської імперії в греко-турецькій війні 1897 р. і воліла діяти рішуче проти турецької армії. Проте Греція мала сильний флот, який мав життєво важливе значення для ліги, оскільки лише вона могла запобігти підвезення турецьких підкріплень з Азії в Європу. За даними грецького посла у Софії, під час переговорів, щодо вступу Греції у Лігу: «Греція може забезпечити 600 000 військових, 200 000 допомоги, і флот який зможе зупинити перевезення 400 000 вояків Туреччини між Салоніками та Галліополі[8].
Армія зазнала реорганізацію завдяки французькій військовій місії. Після мобілізації, було згруповано дві армії. Фессалійська армія, на чолі з принцом Костянтином та Панайотісом Данглісом у якості начальника штабу, направила 7 піхотних дивізій, кавалерійський полк і 4 окремих евзонських батальйонів, загальною чисельністю 100 000 осіб. Вона мала подолати укріплені позиції турецького кордону й просуватися у напрямку Західної та Центральної Македонії, з метою зайняти Салоніки.
Надалі від 10до 13 тисяч осіб було направлено в Епірську армію, для просування на Епір. Оскільки не було сподівань захопити добре укріплену столицю Яніну, її завданням було відволікання турецького війська до надходження підкріплення у Фессалійську армію задля успішного завершення операції.
Грецький флот також мав використати острови Егейського моря, що перебували під Османським кермом і забезпечити військово-морську перевагу. Флот Егейського моря, під головуванням контр-адмірала Павлоса Кунтуріотіса, мав три лінкори, сім есмінців і новий крейсер »Георгіос Авероф", на який покладались грецькі плани щодо військово-морського панування в Егейському морі[9]. Греція приєдналась до Сербії пізніше.
Чорногорія [ред. • ред. код]
Чорногорці мали заслужену репутацію загартованих й досвідчених бійців[7], але їх армія була як малою, так і певною мірою застарілою. Після завершення мобілізації в перший тиждень жовтня, Чорногорія скерувала 35 600 вояк, 126 гармат[7], створила чотири дивізії, кожна з трьох полків. Їх номінальним командувачем був цар Никола І, з реальною владою його начальника штабу генералом Лазоровичем. Головною метою війни було захоплення головного міста Шкодер, тоді як другорядні операції мали проводитися у місті Нові-Пазар.
Османська імперія [ред. • ред. код]
У 1912 року турки опинилися в складному становищі. Вони брали участь у затяжній війні з італійцями в Лівії, яка тривала до 15 жовтня, яка скінчилась за кілька днів після початку бойових дій на Балканах. Тому вони не змогли істотно посилити свої позиції на Балканах, тому як відносини з балканськими державами погіршилися протягом року.[10]
Турецькому військовому потенціалу перешкоджала нестабільність, викликана Молодотурецькою революцією і боротьбою із контрреволюційним переворотом кілька місяців пізніше. Зусилля з реорганізації армії німецькою місією наслідків не дало[7]. Регулярна армія (Низамі) була добре оснащена і навчена, але резерви (Редіф) включали багато не мусульманських вояків[10].
Османська імперія мала дві армії в Європі, перша армії у Фракії, а друга армія на Балканах. Перша армія складалась з чотирьох корпусів і була регулярною. І корпус включав 1, 2, і 3-тю дивізії і дві кавалерійські бригади. II корпус складався з 4, 5 і 6 дивізії. III корпус був елітним складався з 7, 8 і 9 дивізії і кавалерійської бригади. IV корпус складався 10, 11 і 12 дивізій і кавалерійської бригади. Кожен корпус також мав власну артилерію. Перша армія могла поповнюватись до 14 дивізій Редіф [11]. Редіф дивізії не були пронумеровані, а звались на честь міста, де вони базувались.
Друга армія на Балканах, складалась з трьох корпусів. Це V корпус включав 13, 14 і 15 дивізії і кавалерійську бригаду, VI корпус мав у складі 16, 17 і 18 дивізію і кавалерійську бригаду, VII корпус включав 19, 20 і 21 дивізію і кавалерійську бригаду. Нарешті, для зміцнення армії налічувалося 12 Редіф дивізій, які мобілізували з місцевого населення, на Балканах. Під час війни турки планували залучити більше військ з Сирії — Назимі і Редіф[11]. Греки тримали контроль над Егейським морем і мали запобігти підвезенню цих підкріплень. Але на той час вже була побудована залізниця і підвезення вояків могло бути зроблено нею.
Османський Генеральний штаб, за сприянням німецької військової місії, розробив 12 військових планів. Військові плани були розроблені для боротьби з різними варіаціями сил супротивника. Робота над планом № 5, була проти поєднання військ Болгарії, Греції, Сербії та Чорногорії, була на завершальному етапі, й була спрямована в штаби армій для розробці місцевих планів[12].
Війскові дії[ред. • ред. код]
Чорногорія першою почала Першу Балканську війну, оголосивши війну проти Туреччини 8 жовтня 1912 року.
Болгарський театр воєнних дій [ред. • ред. код]
Перші великі бої відбулись на лінії Адріанополь — Киркларелі, де болгарські І і III Армії (загалом 110 000 вояків) надали поразки Оттоманській Східній Армії (130 000 вояків) біля Гечкенлі (Gechkenli), Селіолу (Seliolu) і Петри. Фортеця Адріанополь була обложена і Киркларелі було зайнято без опору під тиском Третьої болгарської армії.
Болгарське вище командування вирішило зачекати кілька днів, що дозволило туркам зайняти оборонну позицію на лінії Люлебургас — Караагач — Бунаргісар. Попри це, першим болгарським нападом Перша і Третя армії розгромили турецькі війська, чисельністю близько 130 000, і досягли Мармурового моря. Але турки, за допомогою свіжих підкріплень з азійських провінцій, створили свою третю найміцнішу оборонну позицію — Чаталджинську лінію, через півострів, де розташовано Константинополь.
17 листопада, болгари почали свій наступ на Чаталджинську лінію, але були відкинуті. Було досягнуто домовленість про перемир'я від 3 грудня між Османською імперією і Болгарією, а також з представниками Сербії та Чорногорії — розпочались мирні переговори в Лондоні. Греція також брала участь в конференції, але відмовився погодитися на перемир'я, з тим щоб продовжувати військовий наступ на Епірському напрямку. Проте переговори перервалися 9 лютого, коли младотурки зчинили державний переворот в Константинополі — Енвер-пашаповалив уряд Кіаміль-паши. Після закінчення терміну перемир'я, 16 лютого, військові дії відновилися.
Нові турецькі війська висадилися в Булаїр і Чаркьой. Але після важких боїв вони були знищенні щойно сформованою 4 болгарською армією під командуванням генерала Стіліана Ковачева. Наступ на Чарджу було зірвано.
11 березня, розпочався штурм Адріанополя. Під командуванням генерала Георгія Вазова болгари, за допомогою двох сербських дивізій, захопили місто. Водночас серби і чорногорці захопили Шкодер, греки зайняли Яніну після подолання турецьких укріплених позицій на Бізані. 30 травня було підписано мирний договір між Туреччиною і Балканським альянсом.
Грецький театр воєнних дій [ред. • ред. код]
Військові операції грецьких військ під час Першої Балканської війни, (кордони подані за станом кінець Другої Балканської війни)
Грецька Фесалійська армія на чолі з крон-принцем Костянтином І прямувала на Салоніки з півдня, успішно подолала Османський опір наСарантопоро. Після нової перемоги в Янниці, Салоніки і його гарнізон здався грекам 9 листопада. В той же час, болгари направили свою 7 Рильську дивізію з півночі в напрямку Салоніки, але прибули туди наступного дня після його капітуляції. 10 листопада, межа грецької зони окупації проходила лінією, що з'єднує Дойранське озеро до річці Струма. 15 листопада у Західній Македонії Монастир захопили серби, грецька армія запізнилася до бою під Монастирем, тому на неї поклали лише знищення уцілілих загонів турок. Проте греки зазнали поразки в битві при Веві.
На Епірському напрямку, грецька армія успішно захопила Превезу, але не мала досить військ, щоб захопити розроблені німцями оборонні позиції Бізан, які прикривали підхід до Яніни. Після того як кампанію в Македонії було завершено, більша частина армії під командуванням крон-принца були задіяні в Епірі, після падіння османських укріплень в Бізані, 6 березня 1913 року капітулювала Яніна.
На морі грецький флот діяв з перших днів війни. З 6 жовтня до 20 грудня 1912 року, грецька армія і військово-морські загони захопили майже всі острови східної і північної частини Егейського моря, і заснували базу в Мудроський бухті на острові Лемнос, контролюючи вихід з Дарданелл. 8 листопада підполковник Ніколаос Вотсіс направив його торпедний катер в Салоніки під покровом ночі і потопив старий оттоманський броненосець Feth-I-Bulend.
Османський флот знаходився в Дарданеллах на початку війни і був переможений в двох битвах 16 грудня 1912 і 18 січня 1913 року приЕллі і Лемносі, головним чином за рахунок тактичної ініціативи адмірала Кунтуріотіса. Вдало з османського флоту діяв крейсер Hamidiye. Напередодні морського бою при Лемносі, Hamidiye розпочав топити грецькі каботажні судна, сподіваючись відволікти грецький флагман «Георгіос Авероф» і ослабити грецький флот. Османський план зазнав невдачу, хоч Hamidiye мав деякий успіх, затопивши декілька кораблів і бомбардував грецькі порти.
Сербсько-Чорногорський театр воєнних дій [ред. • ред. код]
Передчасний початок Чорногорією війни проти Туреччини пояснювалося стихійністю мобілізації і присутністю у війську волонтерів. З 4 жовтня на кордоні Туреччини і Чорногорії відбувалися невеликі зіткнення, 8 жовтня ці зіткнення переросли в великі бої, і 9 жовтня чорногорці трьома колонами перетнули кордон. Колона чорногорських військ під командуванням генерала Вукотича рушила до містаБеране, ще два загони попрямували до Бєлополля, Плаве і Гусин'ї. У цих містах перебували 4 дивізій турок і ще 9000 арнаутів. 10 жовтня в регіон прибуло ще 2000 османських арнаутів і спробували відкинути чорногорців на їхні вихідні позиції, проте маневр не вдався. 11 жовтня колона королевича Данило взяла штурмом прикордонні висоти Дедич і Шиншаник.
15 жовтня чорногорські війська Данило, після триденної облоги, взяли місто Тузі. Нурри-бей, комендант міста, здав його після того, як чорногорці зайняли оточуючи висоти і відкрили вогонь по місту. Одночасно Вукотич із загоном з ходу узяв Оброво і Бєлополля. 16 жовтня чорногорці сконцентрували сили на напрямі до Беране і в той же день штурмували місто. Наступного дня ними були взято Плава і Гусин'є. Під тиском противника турецькі війська відійшли до Іпеку, залишивши Ругову. Через день, 18 жовтня, Сербія, Греція і Болгарія офіційно почали війну з Туреччиною. Сербські війська, сконцентровані на лінії кордону від Вран'ї до Ужици, перейшли в наступ. 20 жовтня в Бредереве, взятому напередодні чорногорськими військами, армії Чорногорії і Сербії об'єдналися в зведений загін і потім рушили на Іпек. До 21 жовтня 1-а сербська армія воювала під Кумановом, друга сербська армія перебувала у Овче поля, 3-тя армія Янковича штурмувала Приштину, 4-та армія Живковича із черногорской армією Данило окупувала Новопазарський санджак.
21 жовтня 1-а армія сербів під командуванням королевича Олександра, наблизившись до Куманова, зіштовхнулася з Західної армією турок[13]. Турки мали 180 000 вояків, серби — 120 000. Ще 40 000 турецьких вояків перебували неподалік, на Овче поле. До армії Олександра повз того ж поля наближалося підкріплення — 3-тя армія, вже яка зайняла Приштину. 24 жовтня в результаті кривавого бою турки були розбиті. Турки кинули під Кумановом більшість своєї артилерії —156 гармат. У полон серби взяли 2000 турецьких солдатів і близько 100 офіцерів.
З самого початку війни була встановлена облога Шкодеру, Чорногорці декілька спробували штурмувати Шкодер, але не вдало. Великобританія висунула ультиматум Чорногорії зняти облогу зі Шкодера, Чорногорці не поступились. 4 квітня 1913 року у Адріатичне море увійшла міжнародна ескадра і блокувала узбережжя Чорногорії. Але це вже не могло врятувати Шкодер. Незабаром Шкодер капітулював і 23 квітня 1913 турецький гарнізон залишив місто.
Завершення війни і повоєнна пора ред.ред. код
Перша Балканська війна завершилася підписанням Лондонського договору 17 травня 1913. Згідно з договором усі Оттоманські території на захід від лінії Енос — Медея було передано Балканський лізі, відповідно до статус-кво під час перемир'я. Договір також оголосив Албанію незалежною державою. Майже вся територія, що була оголошено албанською державою була окупована Грецією чи Сербією, які неохоче вивели свої війська. Через не вирішене питання розподілу Македонії, практично відразу розпочалась Друга Балканська війна.
| Битви Першої Балканської війни | ||||||||
| Назва | Нападники | Керманич | Захисники | Керманич | Дата | Перемога | ||
| Битва при Сарантапоро | Греки | Крон-принц Костянтин І | Османи | 22 жовтня 1912 | Греки | |||
| Гіанніцька битва | Греки | Крон-принц Костянтин І | Османи | Гасан Тахсин паша | 1 листопада 1912 | Греки | ||
| Кумановська битва | Серби | Генерал Радомир Путник (звання Воєводи після битви) | Османи | Генерал Зеккі-паша | 23 жовня 1912 | Серби | ||
| Киркларелійська битва | Болгари | Генерал Радко-Дмитрієв, генерал Іван Фічев | Османи | Махмуд Мухтар-паша | 24 жовтня 1912 | Болгари | ||
| Битва при Пенте Пігадія | Греки | Генрал-лейтенант Константинос Сапунзакіс | Османи | Есат-паша | 6-12 листопада 1912 | Греки | ||
| Прилепська битва | Серби | Османи | 3 листопада 1912 | Серби | ||||
| Битва при Люле-Бургас | Булгари | Генерал Радко Дмитрієв, генерал Іван Фічев | Османи | Абдула-паша | 28-31 жовтня 1912 | Булгари | ||
| Битва при Веві | Греки | Османи | 15 листопада 1912 | Османи | ||||
| Битва при Бітола | Серби | Петар Бойович | Османи | Зеккі-паша (генерал) | 16-19 листопада 1912 | Серби | ||
| Морська битва при Коліакра | Болгари | Капитан Димітар Добрев | Османи | Гусейн Рауф Бей | 21 листопада 1912 | Болгари | ||
| Морська битва при Еллі | Греки | Контр-адмірал Павлос Кунтуріотіс | Османи | Адмірал Раміз Бей | 16 грудня 1912 | Греки | ||
| Булаїрська битва | Османи | Феті Бей | Болгари | Генерал Георгій Тодоров | 26 січня 1913 | Болгари | ||
| Чаркьойська битва | Османи | Енвер Бей | Болгари | Генерал Стіліан Ковачев | 26-28 січня 1913 | Болгари | ||
| морська битва при Лемносі | Греки | Контр-адмірал Павлос Кунтуріотіс | Османи | 18 січня 1913 | Греки | |||
| Бізанська битва | Греки | Крон-принц Костянтин І | Османи | Есат-паша | 5-6 березня 1913 | Греки | ||
| Облога Адріанополя | Болгари і серби | Генерал Георгій Вазов, генерал Степа Степанович | Османи | Генерал Газі Шулкрі-паша | 11-13 березня 1913 | Болгари |
69.Друга Балканська війна[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку. Стабільна версія була перевірена 21 червня 2013.
| Друга Балканська війна | ||||||||||
| Балканські війни | ||||||||||
 Сербські солдати в Кратово. 20 червня 1913
| ||||||||||
| ||||||||||
| Сторони | ||||||||||
 Болгарія
|  Сербія  Греція  Румунія  Османська імперія  Чорногорія
| |||||||||
| Командувачі | ||||||||||
| Михаил Савов Никола Иванов Васил Кутинчев Радко-Дмитрієв
| Александр I Радомир Путник Костянтин I Авереску Ізет-паша
| |||||||||
| Військові сили | ||||||||||
| 500 000
| 220 000 150 000 450 000 255 000 12 000
| |||||||||
| Втрати | ||||||||||
| 18 000[1]
| 19 000[1] 2000 2000 20 000 2000
|
Друга Балканська війна — швидкоплинна війна 29 червня — 29 липня 1913 року за розділ Македонії між Болгарією з одного боку, й Османською імперією, Румунією, Чорногорією, Сербією і Грецією з іншого. Війна була спровокована дипломатами Австро-Угорщини і Німецької імперії, які прагнули розвалити Балканський союз.
Болгарія програла війну. У результаті політична ситуація на Балканському півострові змінилася на користь Франції, Австро-Угорщини, Російська імперія навпаки — втратила свій вплив. Територія, захоплена Болгарією в Балканський війні, була поділена між країнами-переможницями.
Зміст
[сховати]
· 1 Причини
o 1.1 Історичні передумови
· 2 Результати Першої Балканської війни
· 3 Нова політична ситуація
· 4 Плани і сили
o 4.1 Зосередження військ
o 4.2 Плани
· 5 Перебіг військових дій
o 5.1 Наступ болгар
· 6 Битва під Кукушем
· 7 Контрнаступ антиболгарської коаліції
o 7.1 Втручання в конфлікт Румунії та Османської імперії
· 8 Наслідки
o 8.1 Мирні договори
o 8.2 Нові спірні території
o 8.3 Перша світова війна
· 9 Див. також
· 10 Посилання
· 11 Література
· 12 Інтернет посилання
Причини[ред. • ред. код]
Історичні передумови [ред. • ред. код]
Османська імперія, розширюючи свою територію з моменту виникнення, в XV столітті захопила Балканський півострів. На півострові ще до приходу турків мешкало багато ворожих один до одного народів. Спільний противник — Туреччина — змусив їх консолідуватися. У XVII столітті почалося поступове ослаблення імперії. Завоюванні турками народи прагнули до незалежності, тому в XVIII столітті в ослабленій імперії не раз відбувалися повстання національних меншин. До середини XIX століття почалося формування етнократичних держав. На Балканському півострові, частина населення якого була православними християнами і слов'янами, цей процес відбувався за підтримки Російської імперії. До кінця XIX століття Османська імперія втратила значну частину своїх європейських володінь, на території яких виникли незалежні Сербія, Болгарія, Румунія, Греція і Чорногорія.[2][3].
Протистояння великих держав на Балканах призвело до виникнення Балканського союзу — військового оборонного союзу Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії. Союз створювався під егідою Російської імперії і був спрямований проти Австро-Угорщини, оскільки нещодавня Боснійська криза призвела до дестабілізації ситуації на Балканах[2]. Проте Балканський союз почав ворогувати з Османською імперією. В ослабленій імперії мешкала велика кількість болгар, греків і сербів. Крім того, болгарський уряд бажав максимально розширити кордони Болгарії, створивши Целокупну Болгарію — імперію, що мала охопити всю східну частину Балкан. Серби воліли отримати доступ до Адріатичного моря, приєднавши до своєї країни Західну Македонію і Албанію. Чорногорці прагнули зайняти великі турецькі порти на Адріатиці і Новопазарський санджак[2]. Греки, як і болгари, воліли максимально розширити кордони своєї країни. Пізніше, вже після Першої світової війни, виникла Велика ідея Венізелоса — відтворенняВізантійської імперії зі столицею в Константинополі (Стамбулі). Були, проте, в союзі й суперечності. Так, Болгарія і Сербія сперечалися про приналежність Македонії, Греція і Болгарія — про приналежності Фракії. Румунія, яка не входила в союз, теж мала територіальні претензії до Болгарії, а в ході Першої Балканської війни ці претензії вона використовувала для політичного тиску на Болгарію[2][3][4].
Результати Першої Балканської війни[ред. • ред. код]
Докладніше: Лондонський мирний договір (1913)
Докладніше: Перша Балканська війна
9 жовтня 1912 року офіційно розпочалася Перша Балканська війна, хоча де-факто Чорногорія початок бойових дій з турецькими військами ще 4 жовтня. У перші два місяці війни сили Балканського союзу вели наступ на всіх напрямах. У Македонії була повністю розбита Західна (Македонська) армія Османської імперії, під Киркларелі — Східна. Тривалі бої наЧаталджинській зміцненій лінії, тривалі облоги міст Салоніки і Шкодер змусили сторони розпочати мирні переговори. Переговори було зірвано младотурками, котрі під часМладотурецької революції захопили владу у Туреччині. Новий уряд імперії негативно ставився до національних меншин держави, тому він закликав турків продовжити війну на Балканах, повернувши до складу імперії «бунтівні регіони»[3]. 3 лютого 1913 року о 7-й годині вечора військові дії відновилися. У другу її фазу Балканському союзу вдалося примусити здатися Шкодер і Салоніки. На інших ділянках фронту до 30 травня велася позиційна війна. 30 травня младотурецький уряд все ж погодився підписати в Лондоні мирний договор.
Відповідно до Лондонського мирного договору, Туреччина втрачала більшу частину своїх європейських володінь і всі острови в Егейському морі. Під її владою залишався лише Стамбул і його околиці. Албанія отримала незалежність, хоча фактично це був протекторат Австро-Угорщини й Італії[3]. Створення нової держави не задовольняло Грецію, Чорногорію і Сербію, які хотіли розділити албанські території між собою. Крім того, мирний договір не передбачав, як розподілять в майбутньому втрачені Туреччиною території. Країни-учасниці Балканського союзу мали самостійно розділити окуповані території. Це було проблематично, оскільки Фракія і Македонія відразу після завершення Першої Балканської війни стали спірними територіями між союзниками. Ситуація в цих регіонах постійно нагніталася, Македонія була поділена спірною демаркаційною лінією між Болгарією і Сербією[3]. Нові кордони держав так і не були визначенні[2].
Нова політична ситуація[ред. • ред. код]
Німецька імперія і Австро-Угорщина, які наприкінці XIX століття були втягнуті у загальноєвропейську гонку озброєнь, усвідомлювали, що наближається загальноєвропейська війна. Російська імперія була їх потенційним противником, а значно посилений Балканський союз був її союзником. Цього побоювалися Туреччина, Німеччина і Австро-Угорщина. Щоб послабити російський вплив на стратегічно важливому Балканському півострові, необхідно було ліквідувати Балканський союз. Прямо оголосити війну союзу Австро-Угорщина не могла, оскільки це могло перерости у загальноєвропейську (фактично світову) війну[2][4].
У такій ситуації німецькі й австрійські дипломати ще наприкінці 1912 року вирішили розвалити союз зсередини. У Белграді — столиці Сербії — вони схиляли сербського короля до війні з Болгарією і Грецією. Аргументувалося це тим, що в Балканській війні серби не отримали бажаного — доступу до Адріатики, але вони можуть це компенсувати, анексуючи Македонію і Салоніки. Таким чином Сербія отримала б вихід до Егейського моря. Одночасно німці й австрійці вели дипломатичну робота в болгарській столиці — Софії. Болгарському уряду пропонувалося те саме, що й сербському — анексувати Македонію. Австро-Угорщина обіцяла Болгарії в цьому питанні підтримку[4]. Але думка болгарської сторони не змінилася. Вона як і раніше наполягала на дуже суворому дотриманні всіх пунктів сербо-болгарського союзного договору 1912 року, який заклав підґрунтя Балканського союзу[2][4].
Серби, на відміну від болгар, погодилися з німецькими і австрійськими дипломатами. Сербія готувалася до нової війни. Тим часом Греція, була невдоволена посиленням Болгарії і прагнула спільного кордону з Сербією, 1 червня 1913 року підписала з Сербією союзний антиболгарський договір. Греки і серби мали спільні інтереси на Балканах — передусім у транзитній торгівлі. Російська імперія, під егідою якої виник Балканський союз, виступала проти його розпаду. Російський уряд закликав мирно врегулювати питання. Планувалося скликати конференцію всіх «зацікавлених сторін» для встановлення нових кордонів. Ситуація погіршувалася реваншизмом младотурків, які хотіли повернути собі втрачені території[2].
На початку літа 1913 року в Сербії сталася радикалізація уряду і всіх верств суспільства[2].. Почалася насильницька «сербізація» у захопленних у турків регіонах — Західної Македонії і Косово[5]. Розповсюджувались шовіністичні ідеї, наприкінці червня сам сербський король став закликати до максимального розширення кордонів держави. Сформувалося вкрай радикальне угруповання «Чорна рука». Воно виникло за підтримки сербської контррозвідки і контролювало більшу частину сербського уряду. Його побоювався сам Карагеоргійович. Внутрішньополітична ситуація загострювалася тим, що частина сербського уряду на чолі з Николою Пашичем не була згідна з політикою «Чорної руки». У газетах стали з'являтися статті про «урядову зраду батьківщини кабінетом Пашича»[5].
Плани і сили[ред. • ред. код]
Зосередження військ [ред. • ред. код]
До кінця Першої Балканської війни в Болгарії було сформовано 4-та армія, а після війни — 5-та. Обидві армії виступали нарівні з 1-ю, 2-ю і 3-ю. Фактично з часів недавньої війни з Туреччиною в болгарських військах нічого змінилося. До лінії майбутнього фронту — сербсько-болгарського кордону — Болгарія стягала війська довго, оскільки ті перебували далеко уЧаталджі[2].
Сербські війська, головна ударна сила антиболгарського союзу, розтягнулися вздовж усього кордону з Болгарією. Всього у Сербії було три армії і два самостійних загону. До складу сербських військ ввійшли чорногорські війська, частина яких увійшло до складу 1-ї армії королевича Олександра Карагеоргійовича. Ще одна частина сербських військ залишалася в Скоплє як резерв. В тому ж місті розташувався штаб верховного командування антиболгарськими силами[2].
У Чорногорії після Першої Балканської війни війська встигли демобілізуватися, тому була знову оголошено мобілізація. У Сербії та Болгарії провелась додаткова мобілізація, щоб поповнити сили. С 23 по 27 червня війська обох країн стягувалися до загального кордону[2]. 28 червня війська розпочали військові дії, тоді ж розпочалась дипломатична криза між країнами колишнього Балканського союзу і Російською імперією, яка прагнула врегулювати конфлікт шляхом мирних переговорів. Того ж дня в Петербурзі було призначено час переговорів про приналежність спірних територій, проте переговори було зірвано війною.
Плани [ред. • ред. код]
Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Сербією і Грецією. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарії волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар[2].
Серби ніяких спеціальних планів напередодні війни не розробляли. Лише на початку липня, коли розпочалася війна і сербські війська просувалися углиб Болгарії, сербський і грецький уряди вирішили виграти війну за допомогою дипломатії. Планувалося стримувати наступ болгар на всьому фронті, при цьому звинувачуючи Болгарію у порушенні союзних договорів, таким чином ізолювавши її[4].
Перебіг військових дій[ред. • ред. код]
Наступ болгар [ред. • ред. код]
В останні дні червня ситуація на кордоні загострилася. 29 червня 1913 року о 3 годині ранку болгарські війська без оголошення війни перейшли в наступ на македонській ділянці кордону. Для Сербії це виявилося несподіванкою, оскільки та чекала початку у Петербурзі. Джордж Б'юкенен, британський дипломат, з приводу початку війни заявив: Болгарія відповідальна за відкриття військових дій, Греція і Сербія цілком заслужили обвинувачення в навмисній провокації.
Спочатку болгарський наступ вівся лише п'ятьма дивізіями 4-ої армії на Македонському фронті та 2-ої армії в напрямку Салонік[2]. Частини 4-ої армії форсували річку Злету, повністю розбивши розташовані там сербські війська, і розділилися на дві частини: перша атакувала сербів біля Криволака, друга — біля Іштиба. Наступ був успішним і несподіваним, але сербська 1-а армія, яка перебувала на відстані 10 кілометрів від Злети, встигла відреагувати на перетин кордону противником й попрямувала назустріч болгарам. Цією армією особисто командував Олександр Карагеоргієвич.
Увечері того ж дня, о 19 годині, болгарська 2-а армія почала наступ на Салоніки. Потужним ударом були знищені всі передові частини греків, ті, що залишилися в живих, відступили. Частини 11-ої дивізії 2-ої болгарської армії вийшли до узбережжя Егейського моря біля болгарсько-грецького кордону й до річки Струма. Розвинути масштабніший наступ болгарам зашкодила сербська артилерія. З неї було відкрито вогонь по болгарським військам у Салоніках, далі болгари наступати не стали. 30 червня постфактум серби, греки і чорногорці офіційно оголосили війну Болгарії. Костянтин I, король Греції, який особисто очолив всю грецьку армію, віддав наказ своїм військам перейти в контрнаступ. Тим часом у наступ на містоПирот пішли 1-а і 5-та болгарські армії. Наступ захлинувся, армії були зупинені сербами[2]. 2 липня антиболгарський союз узяв ініціативу у свої руки, і сербсько-грецькі війська почали поступово наступати на позиції противника. У полон до сербів потрапляли окремі болгарські частини і артилерія. Так, на підступах до Велесу вдалося взяти в полон 7-му дивізію болгар у повному складі. Біля Злети сербам того ж дня вдалося зупинити наступ військ противника, а вночі значна частина болгарських військ була оточена і знищена сильним артилерійським вогнем[2]. На Овчому полі була оточена значна частина 4-ої болгарської армії.
Битва під Кукушем[ред. • ред. код]
Докладніше: Битва під Кукушем
Оскільки основні сили болгар на грецькому фронті перебували біля Кукуша, грецьке командування вирішило розбити їх. Для цього в короткий термін було розроблено план, відповідно до якого лівофлангові частини болгарської армії мали бути затримано трьома дивізіями греків, тим часом чотири центральні дивізії грецьких військ повинні атакувати центр противника в Кукуші. Тим часом 10-та грецька дивізія мала обійти з півночі озеро Одран і, контактуючи з сербської армією, діяти спільно. Фактично план передбачав взяти болгарські війська у кільце і знищити. Греки переоцінили війська болгар, вважаючи, в тих не менше 80 000 військових і 150 гармат. Насправді болгари мали 35 000 вояків[2].
2 липня почалися нові бої між греками і болгарами, які ставали все масштабніше. У вечорі того ж дня до Кукушу підійшли греки. Їх війська зупинилися неподалік від болгар і провели артпідготовку. Першою почала наступ на лівому фланзі 10-та грецька дивізія. Вона перетнула річку Вардар, частина її атакувала Гавгелі, а інша вступила в незапланований бій з болгарськими військами. На правому фланзі теж почався наступ 1-ї і 6-ї дивізії. Болгари вирішили оборонятися, що дозволило розвинути наступ грекам. Бій тривав всю ніч, а 3 липня греки підійшли до Кукушу впритул і спробували опанувати містом. Увечері болгарські війська з центру і правого флангу відступили до кордоні. Лівий фланг болгарських військ продовжував оборону до наступного дня. 4 липня греки змусили відступити залишки військ противника. Як трофеї були взяті 12 артилерійських гармат і 3 кулемета. Після бою 10-та і 5-та грецькі дивізії об'єдналися в лівофлангову групу і разом почали переслідування болгар[2].
Контрнаступ антиболгарської коаліції[ред. • ред. код]
6 липня болгарські війська у Дойрана несподівано для греків припинили відступ[2]. Вони розгорнулися і атакували противника, але атака була відбита, а болгари зазнали серйозні втрати. Після цього випадку їх відступ відновився.
Наступний подібний випадок стався на Белашицькому перевалі. Увечері того ж дня греки підійшли до нього. У той момент перевал був повністю зайнятий болгарами. Вони заздалегідь приготувалися відбити атаку, тому розгорнули артилерію і зайняли позиції. Місцевість була гориста, а день дуже спекотним, тому грекам важко було пройти гірськими шляхами із артилерією. Ще важче було її розгорнути. Болгари цим скористалися відкрили прицільний артилерійський вогонь. Попри це, бій виграли греки. Їх армія у кілька разів переважала розбиту болгарську, тому перевал взято, хоч і великими втратами.
7 липня греки ввійшли в Струмицю. Тим часом відступаюча лівофлангова болгарська дивізія перетягла на свій бік три грецьких, чим полегшила опір грекам центральної болгарської дивізії. Протягом трьох днів вона опиралася перетягненим на себе військам, але теж змушена була відступити. Водночас грекам чинили опір на західному березі Струми у Ветрини. 10 липня опір було зломлено, і болгарські війська відійшли на схід. Болгари не могли розраховувати на перемогу, позаяк їхні армія ослабла і була деморалізована, а противник в тричі перевершував чисельністю болгарські війська[2].
11 липня сталося з'єднання грецьких і сербських військ. Армія короля Костянтина зустрілася з сербською 3-ю армією. Того ж дня греки з моря висадилися в Кавале, яка належала Болгарії. Також силам антиболгарського союзу вдалося зайняти Серре, а 14 липня вони окупували Драму[2].
Втручання в конфлікт Румунії та Османської імперії [ред. • ред. код]
Королівство Румунія ще в ході Першої Балкансько війни тисло на Болгарію, погрожуючи втрутитися в конфлікт на боці Туреччини. Вона вимагала змінити лінію кордону Південної Добруджі на свою користь. З початком Другої Балканської війни румунське керівництво побоювалося втратити наступальну ініціативу, тому готувалося до вторгнення в Болгарію[2].
Одночасно в Османській імперії в ході Першої Балканської війни до влади прийшли младотурки, з їхнім приходом в країні запанували реваншистські настрої. Османська імперія після підписання Лондонського мирного договору не могла повернути собі всі втрачені території, тому скористалася Другою Балканською війною для часткової компенсації втрат Першої. Фактично султан не давав жодних наказів розпочати військові дії, ініціатором відкриття другого фронту став Енвер-паша, лідер младотурків. Командувачем операцієї він призначив Ізет-пашу[2].
12 липня турецькі сили перетнули річку Марицю. Їхній авангард складався з кілька частин кавалерії, серед них була одна іррегулярна з курдів. Одночасно 14 липня румунська армія перетнула румуно-болгарський кордон в районі Добруджі й попрямувала на південь уздовж Чорного моря на Варну. Румуни очікували жорстокого опору, але нічого подібного не було. Більше того, два корпуси румунської кавалерії без опору наблизилися до столиці Болгарії — Софії. Опір румунам майже не чинився, бо всі болгарськіі війська перебували далеко на заході країни — на сербсько-болгарському і греко-болгарському фронтах. Водночас, протягом кількох наступних днів у Східній Фракії турками були знищені всі війська болгар, а 23 липня сили Османської імперії взяли місто Едірне[2]. Східну Фракію турки захопили всього за 10 переходів.
29 липня, коли болгарський уряд зрозумів всю безвихідь ситуації, було підписано перемир'я. Слідом за ним почалися мирні переговори в Бухаресті[3].
Наслідки[ред. • ред. код]
Карта випущена в 1914 році і демонструє спірні території Балканського півострова — «порохової бочки Європи». Розмежування по Лондонській конференції перед війною (згори) і остаточні кордони після Другої Балканської війни по Бухарестському миру (знизу)
Мирні договори [ред. • ред. код]
Докладніше: Бухарестський мирний договір (1913) та Константинопольський договір (1913)
По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 року в столиці Румунії — Бухаресті — було підписано бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участь у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти. Відповідно до договору[2][6]:
1. З моменту ратифікації договору між колишніми противниками настає перемир'я[7]
2. Встановлюється новий румуно-болгарський кордон в Добруджі: він починається на заході у Туртукайської гори на Дунаї, потім проходить прямою лінією до Чорного моря на південь від Кранево. Для формування нового кордону створювалася спеціальна комісія, а всі нові територіальні розбіжності протиборчі країни мали вирішувати в третейському суді. Також Болгарія зобов'язувалася протягом двох років зруйнувати всі зміцнення біля нового кордону[7]
3. Новий сербсько-болгарський кордон з півночі прямував старим, ще довоєнним кордоном. В Македонії кордон проходив по колишньому болгарсько-турецькому кордону, точніше по вододілу між Вардаром і Струмою. Верхня частина Струми при цьому залишалася у Сербії. Далі на півдні новий сербсько-болгарський кордон примикав до нового греко-болгарського кордону. У разі територіальних суперечок, сторони мали звернутися до третейського суду. Для проведення нового кордону також скликалась спеціальна комісія[7]
4. Між Сербією і Болгарією мав бути укладений додатковий договір щодо кордонів в Македонії[7]
5. Новий греко-болгарський кордон мав починатися від нового сербсько-болгарського, а закінчуватися у гирла річки Мести на березі Егейського моря. Для формування нового кордону скликалась спеціальна комісія, як і у двох попередніх статтях договору сторони при територіальній суперечці повинні звертатися до третейського суду[7]
6. Квартири командування сторін мають бути негайно повідомлені про підписання миру, а в Болгарії наступного дня — 11 серпня — має розпочати демобілізацію[7]
7. Евакуація болгарських військ і підприємств з територій, переданих її противникам, має розпочатися у день підписання договору і має завершитися не пізніше 26 серпня[7]
8. Під час анексії втрачених Болгарією територій Сербія, Греція і Румунія мають повне право користуватися залізничним транспортом Болгарії без оплати витрат і проводити реквізицію за умови негайного відшкодування збитків. Всі хворі і поранені, які є підданими болгарського царя і перебувають на окупованих союзниками територіях, мусять перебувати під наглядом й забезпечуватися арміями країн-окупантів[7]
9. Повинен відбутися обмін полоненими. Після обміну уряди колишніх країн-суперниць повинні надати одне одному дані про витрат на утримання полонених[7]
10. Договір має бути ратифіковано протягом 15 днів в Бухаресті[7]
У Константинопольському мирному договорі обумовлювався лише болгарсько-турецький кордон між Туреччиною і Болгарією[7]. Його підписали в Стамбулі лише Болгарія і Османська імперія 29 вересня того ж року. Відповідно до нього, Туреччина назад отримувала частину Східної Фракії і місто Едірне[2][3].
Нові спірні території [ред. • ред. код]
Завдяки угоді, територія Сербії збільшилася до 87 780 км²;, на приєднаних землях мешкало 1 500 000 осіб[6]. Греція збільшила свої володіння до 108 610 км²;, а її населення, на початок війни було 2 660 000, з підписанням договору становило 4 363 000 осіб[6]. 14 грудня 1913 року, крім відвойованих у турків і болгар територій, Греції відійшов Крит. Румунія отримала Південну Добруджу площею 6960 км²;, і населенням 286 000 осіб.
Попри значні територіальні втрати, у складі Болгарії залишалася відвойована у Османської імперії центральна частина Фракії площею 25 030 км²;. У болгарської частини Фракії мешкало 129 490 осіб[6]. Таким чином, це було «компенсацією» за загублену Добруджу. Але пізніше Болгарія втратила і цю територію.
На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав — Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, — а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла аннексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії[6][8].
70.Боротьба за Македонію[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Грецькі біженці з Македонії після масових вбивств у Стренца, поблизу прикордонноїБітоли, 1903 рік
| Історія Македонії |
|
| Доісторичні Балкани |
| Стародавня Македонія |
| Македонія під владою Рима |
| Слов'янізація Македонії |
| Західне Болгарське царство |
| Візантійська Македонія |
| Сербське царство |
| Прілепське королівство |
| Османська Македонія |
| Кресненське повстання |
| Боротьба за Македонію |
| Ілінденське повстання |
| Крушевська республіка |
| Стара Сербія |
| Вардарська бановина |
| Незалежна республіка Македонія |
| Народно-визвольна боротьба |
| АЗНВМ |
| СР Македонія |
| Республіка Македонія |
| Конфлікт 2001 року |
| Портал «Республіка Македонія» · переглянути · обговорити · редагувати |
Боротьба за Македонію (у грецькій історіографії конфлікт отримав назву Македонська боротьба грец. Μακεδονικός αγώνας) — конфлікт1904—1908 років між новими незалежними балканськими державами (Греція, Сербія та Болгарія) за контроль над великою етнічно строкатою історичної балканською областю Македонія, яка все ще знаходилась під управлінням вкрай слабкої Османської імперії.
Кожна з держав мала свої інтереси у стратегічно важливій Македонії. Так серби прагнули отримати вихід до Егейського моря, турки і особливо молодотурки хотіли підтримати і розвинути ісламську державу на Балканах, болгари ж боролись за поширення православ'я,болгарської мови і культури в межах Болгарського екзархату. З огляду на національний склад регіону, явну перевагу в цій боротьбі мала саме Болгарія.
Однак особливо активну участь у конфлікті взяла Греція, уряд якої перейнявся Великою ідеєю енозісу всіх грецьких територій. Програвшигреко-турецьку війну 1897 року, грецьке суспільство жадало реваншу, попри те що за 5 століть турецької влади значна частина македонських греків вже асимілювалася, а деякі з них навіть прийняли іслам. Все ж таки історична пам'ять зіграла дуже важливу роль у зростанні грецького патріотизму та посилення грецьких партизанських загонів в регіоні, оскільки Салоніки — столиця Македонії — колись були другим після Константинополя містом Візантійської імперії — середньовічної грецької держави. Бої між зацікавленими сторонами носили вкрай запеклий характер, приймаючи іноді форми геноциду. Так, у селі Загоричани, округ Касторія, 25 березня 1905 грецька армія стратила 79 болгар. Насильство в регіоні припинилося лише після активного турецького втручання, але відновилося знову після 1910 року, коли почалися Перша та Друга Балканські війни, що завершилися розділом Македонії між трьома державами: Грецією, Болгарією і сучасною Республікою Македонія. Ряд місцевих народів (аромуни, мегленорумуни) своїх територіальних утворень створити не змогли.
Зміст
[сховати]
· 1 Причини
· 2 Ранній період
· 3 Участь офіційної Греції
· 4 Див. також
· 5 Примітки
· 6 Посилання
Причини[ред. • ред. код]
Поразка Греції у греко-турецькій війні 1897 торкнулась усієї нації і стала втратою для усіх грецік. Націоналістична організація «Етнікі етерія», яка вважається відповідальною за розв'язання війни, була розпущена під тиском прем'єр-міністра Георгіос Феотокіса. Проте молоді офіцери, які заснували організацію, не втратити контакту. Вони продовжували радитися з приводу ситуації у Македонії, де болгари змогли здійснити низку послідовних значних заходів за підтримки Болгарського Екзархату, як наприклад, масове відкриття болгарських шкіл.
З 1899 року ВМРО повстала проти османської влади під гаслом «автономії Македонії». Повстанці, що мали на меті стояти на захисті усіх християн в регіоні, спочатку жодним чином не турбували Грецію. Проте поступово зростаюча напруженість виникла між послідовниками Константинопольського патріархату (серед яких були не тільки греки) та болгарського екзархату. Це призвело до винищення членами ВМРО членів прогрецько та просербсько налаштованих.
Стрімке загострення ситуації в Македонії стурбувало громадськість як у Греції та Сербії, так і в Європі в цілому. У квітні 1903 року група під назвою Геміджії (грецькою мовою βαρκάρηδες) за підтримки ВМРО підірвали французький корабель Гвадалквівір і Ссманський банк уСалоніках. У серпні 1903 року ВМРО вдалося організувати Ілінденське повстання в Македонії і Адріанопольському вілайєті. Після недовгого існування Республіки Крушево повстання було придушене османами, що супроводжувалось руйнуванням багатьох сіл і спустошенням цілих районів у Західній Македонії і навколо Киркларелі, що поблизу Адріанополя. В Афінах націоналістичні організації підняли демонстрації проти Болгарії, проте офіційна Грецька держава не втригла оговтатись від поразки 1897, а тому вагалася, як чинити.
Ранній період[ред. • ред. код]
Германос Каравангеліс
Іон Драгуміс
З 1900 року болгарські звірства все частіше торкались і грецьких македонців. Єпископ Касторії, Германос Каравангеліснаправив до Македонії від грецького посольства Ніколаоса Маврокордатоса, а також консула Греції у Монастірі Іона Драгуміса. Зрозумівши, що нарешті настав час діяти більш ефективно, вони почали готуватися до протистояння.
Так, Драгуміс дбав здебільшого про питання фінансової організації спротиву, тим часом єпископ Германос надихав грецький народ на боротьбу проти ВМРО і сформував комітети зі сприяння грецьким національним інтересам. Скориставшись внутрішніми політичними та міжосібними суперечками у ВМРО, Каравангелісу спочатку вдалося завербувати деяких колишніх членів ВМРО та сформувати партизанські загони, які пізніше були посилені греками. Зрештою повстанські загони в основному складались із колишніх офіцерів грецької армії, добровольців з острвоа Криту, півострова Мані, а також македонських греків, серед яких були Вангеліс Стребреніотіс з села Аспоргія та Христос Коттас із села Рулія, колишні прихильники ВМРО. Борці за грецьку ідею назвали себе Македономахами від грец. Μακεδονομάχοι, що перекладається як Македонські борці. Сили ж ВМРО у деяких випадках підкріплювались Османськими владою та збройними силами, оскільки інтереси турок багато в чому співдапали із цілями ВМРО.
Участь офіційної Греції[ред. • ред. код]
Грецькі повстанці і турецькі офіцери після перемоги молодотурків і припинення військових дій
Дата добавления: 2015-12-19; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!