СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність теми нашого дослідження полягає в тому, що інтерес до проблем білінгвізму (двомовності) в сучасних мовознавчих дослідженнях, зумовлений зростанням інтересу до таких питань, як мовна політика, мовне планування, мовна екологія, мовні контакти у багатонаціональних державних утвореннях, став поштовхом до пошуку соціально детермінованих чинників формування білінгвізму. Дослідження білінгвізму, які розпочалися у 50-60 рр. ХХ ст., не утворили спільної загальноприйнятої теорії. Фундаментальні дослідження, які проводилися в Радянському Союзі, попри свою теоретичну значущість, носять відбиток ідеологічної заанґажованості, тому існує проблема узгодження існуючих концепцій і створення цілісної теорії білінгвізму, яка була б придатною, зокрема, для потреб прикладних досліджень.
Об'єкт дослідження – явище білінгвізму як соціолінгвістична проблема.
Предмет дослідження – білінгвізм та його типи.
Метою нашого дослідження є простежити етапи розвитку білінгвізму як соціально-психологічного і соціокультурного явища та окреслити підходи до його класифікації.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:
1) розглянути історію дослідження білінгвізму;
2) соціальну природу білінгвізму;
3) ознайомитися з поглядами різних вчених на типи білінгвізму.
РОЗДІЛ 1.
БІЛІНГВІЗМ ЯК МОВНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ
|
|
|
Сучасні інтеграційні процеси, розвиток і поширення міжнаціональних контактів зумовлюють зміни лінгвістичної реальності в умовах глобалізації. Нова мовна реальність, що створюється завдяки інтенсивній міграції та потужним інформаційним потокам, визначається переважанням двомовності й багатомовності й на рівні індивідуального володіння мовами, а також на рівні мовних ситуацій у межах певних держав. Аналіз робіт, присвячених дослідженню міжмовних контактів і взаємодії мов у міжкультурному спілкуванні, свідчить, що питання двомовності та багатомовності привертають останнім часом зростаючу увагу мовознавців, набуваючи ознак однієї із центральних проблем сучасної лінгвістики (праці Ю.О. Жлуктенка, О.Д. Огуя, О.Д. Петренка, В.М. Русанівського, С.В. Семчинського, Л.В. Супрун, О.Б. Ткаченка, О.І. Чередниченка, W.E. Lambert, W.F. Mackey, S.Romaine, J.Walters та ін.).
Білінгвізм (двомовність) – специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави. Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те, що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримав велике поширення [3, с. 3].
|
|
|
Мовознавці звернулися до вивчення проблем білінгвізму не безпосередньо. Перші роботи, в яких йшлося про двомовність, в основному були присвячені іншим лінгвістичним проблемам. Зокрема, окремі аспекти двомовності окреслювали в зіставних граматиках, роботах, присвячених взаємовпливу мов, і т.д. Хоча традиція вивчення двомовності склалася у російському мовознавстві досить давно (праці В.А. Богородицького, Л.В. Щерби), перші спроби теоретичного осмислення даної проблеми з’являються лише у 60–х рр., у працях О.С. Ахманової, Л.Х. Даурової, Ю.Д. Дешерієва, Ю.О. Жлуктенка, М.І. Ісаєва, В.Г. Костомарова, К.Х. Ханазарова та ін. Паралельно з’являються фундаментальні праці з названої проблематики у зарубіжній лінгвістиці (це, зокрема, дослідження У. Вайнрайха, Е. Хаугена, А. Вайса) [1, с. 8].
Дослідження двомовності як складової мовної ситуації багатомовних соціумів спираються як на соціальні, зовнішні фактори, так і на внутрішні, так би мовити, іманентні. Детермінованість цими чинниками цілком очевидна: зовнішні фактори сприяють зміні мови, внутрішні – забезпечують засоби для реалізації цих змін.
|
|
|
В історії досліджень проблем білінгвізму можемо виділити два етапи. Перший, який припадає на 50–70 рр. ХХ ст., характеризується безпосередньою увагою до теоретичних проблем. Саме у цей час виникають теорії білінгвізму, на які до цього часу спираються сучасні дослідники. Це теоретизування, особливо в радянському мовознавстві, нерідко використовувалося для обґрунтування ідеологічних питань, пов’язаних з проведенням відповідної мовної політики. Другий етап розвитку досліджень білінгвізму, що розпочався з другої половини 80–х рр. і триває дотепер, засвідчує особливу увагу дослідників до прикладних проблем. В українському мовознавстві яскравим прикладом таких досліджень є монографія Н. Шумарової, присвячена проблемі мовної компетенції, дослідження Б. Ажнюка про мову українців діаспори , словник і ряд теоретичних праць Л. Ставицької, що стосуються проблеми сленгу, а також інші праці, присвячені окремим прикладним аспектам соціолінгвістики. На цьому етапі вчені значну увагу приділяють соціолінгвістичним дослідженням із залученням великого мовного матеріалу, але відсутня теоретична база для сучасного осмислення [3, с. 4].
|
|
|
Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридично закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом: Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші.
Як науковий феномен термін «білінгвізм» означає співіснування двох мов і в науковій літературі розглядається з двох позицій:
1) соціальне явище;
2) індивідуальна характеристика особистості.
Як соціальне явище білінгвізм – це специфічний стан суспільного життя, за якого спостерігається і визнається факт функціонування, співіснування двох мов у межах однієї держави.
Соціальна природа білінгвізму видається безсумнівною. Деякі вчені (У. Лабов, І. Джонсон, О. Леонтьєв, Ю. Саплін) схильні не тільки розглядати білінгвізм як соціальне явище, а й говорити про його стилістичне використання. Ставиться питання про соціальне значення надання переваги тій чи іншій мові залежно від ситуації. У зв'язку з цим соціального значення набуває також питання ставлення до кожної з мов в умовах білінгвізму в групах, соціальних верствах та загалом у суспільстві і зв'язок соціальних оцінок (а не тільки реакції на зміну ситуації спілкування) з явищем переключення коду [5, с. 146].
Найбільш полярними точками зору на предмет сутності білінгвізму слід визнати суспільно-функціональний та індивідуально-психологічний підходи. Відповідно до першого двомовними можуть бути не лише окремі особи, але цілі колективи, соціуми, співтовариства. У такій ситуації вивчати двомовність можна у вигляді білінгвістичного поля, парадигмами якого є: а) двомовність і рідна мова, б) двомовність та інтерференція (ступінь і типологія), в) двомовність і диглосія. Названі парадигми передбачають врахування широкого соціального контексту, що відображає структуру суспільства, а також соціальну орієнтацію мікро- або макросоціуму.
Проблема соціолінгвістичних досліджень білінгвізму часто полягає в неможливості визначити чіткі межі білінгвізму. Зокрема, виникає запитання: чи можна вважати білінгвом людину, яка знає кілька десятків фраз іноземною мовою і це дає їй можливість забезпечувати мінімальні комунікативні потреби в іншомовному середовищі? Яким має бути об’єм володіння другою мовою, щоб можна було однозначно говорити про білінгвізм? Для розв’язання цієї проблеми ми пропонуємо ввести поняття «інтерференційного порогу» [2, с. 93].
Відомо, що при вивченні другої мови виникає проблема інтерференції, яка полягає у внесенні певних елементів системи рідної мови в мову, що вивчається. При цьому це явище може бути одностороннім або двостороннім. Скажімо, для студента-українця, який вивчає англійську мову і має деякі комунікативні навики, українська мова буде джерелом інтерференції для англійської, але у жодному разі не навпаки. У такому випадку ми говоримо про українсько-англійський білінгвізм, але не про англо-український. Якщо ж йдеться, скажімо, про професійного перекладача, який розмовляє англійською однаково, а іноді й частіше, ніж українською, і в його українському мовленні помітний інтерферуючий вплив англійської мови, тоді є підстави говорити про двосторонній білінгвізм. Саме цей тип білінгвізму і має бути предметом соціолінгвістичних досліджень. Дуже рідко цей тип досягається академічним шляхом, тобто через цілеспрямоване вивчення мови за допомогою підручників, граматик і словників. Значно частіше двосторонні білінгви – вихідці зі змішаних родин, мешканці прикордонних зон або емігранти. Вивчення масового білінгвізму має справу, як правило, саме з такими респондентами. Тому ми вважаємо, що односторонньому білінгвізмі взагалі немає підстав говорити про білінгвізм у строго лінгвістичному розумінні даного терміна, оскільки мовець у цьому випадку сприймає другу мову виключно через призму рідної, і у нього не існує безпосередніх зв’язків між знаками другої мови і сигніфікатами. Такі мовці залишаються в «колі» своєї мови, навіть використовуючи знаки іншої системи, подібно як, записуючи український текст латиницею, ми змінюємо не систему мови, а лише звичні для нас графічні знаки на менш звичні. Таким чином, наявність іншої системи світосприйняття (зважаючи на обмежене коло застосування) жодним чином не відбивається на власне мовній особистості.
На нашу думку, саме поява двосторонньої інтерференції свідчить про наявність білінгвізму – як стосовно конкретного мовця, так і щодо мовної спільноти в цілому. Іншими словами, ми можемо вважати певного мовця білінгвом, якщо інтерференційні явища будь-якого порядку наявні як у мові-реципієнті, так і у мові, що вивчається, тобто в обох випадках мовець переходить інтерференційний поріг.
З огляду на вищесказане слід розмежувати широке і вузьке розуміння білінгвізму. У широкому розумінні білінгвізмом можна вважати будь-яку практику почергового використання двох мов; сюди, зокрема, зараховуються усі випадки субординативного білінгвізму. У цьому випадку кожен мовець, що використовує елементи двох мовних систем незалежно від рівня мовної компетентності у кожній із них, вважатиметься білінгвом. Вузьке розуміння білінгвізму передбачатиме можливість зіставляти знаки кожної з мов безпосередньо із сигніфікатом, а не використовувати як посередника іншу мовну систему. Білінгвом у вузькому розумінні, відповідно, буде такий мовець (чи мовний соціум в умовах масового білінгвізму), який послідовно і регулярно на даному етапі використовує дві мови для забезпечення своїх комунікативних потреб, при чому, як правило, ці мови здійснюють інтерферуючий вплив одна на одну. Існують випадки, коли мовець стає білінгвом на обмежений час, а потім знову повертається до монолінгвальної практики (це явище поширене, зокрема, серед сезонних робітників, а також внаслідок тимчасової трудової міграції). Повертаючись до монолінгвізму, такий мовець не втрачає (принаймні відразу) навичок спілкування іншою мовою, але не використовує їх у жодній комунікативній ситуації (так званий пасивний білінгвізм), тому і не може характеризуватися як білінгв у строго лінгвістичному розумінні цього терміну [4, с. 14-15].
Розділ 2.
ТИПИ БІЛІНГВІЗМУ
Питання білінгвізму досить ємне і багатоаспектне. До його вивчення можна підходити з позиції мовця, суспільства, а також самої мови (або мов). Тому залежно від того, з якого боку вчені досліджують це поняття, існують власне лінгвістичний, соціолінгвістичний, психолінгвістичний і педагогічний (методичний) аспекти розгляду білінгвізму.
Так, зокрема, лінгвістика вивчає співвіднесеність структур і структурних елементів двох мов, їх взаємодію та взаємопроникнення на різних рівнях. Основним завданням соціолінгвістичного підходу є аналіз ролі соціальних функцій двомовності в житті її носіїв. Психолінгвістика зосереджує увагу на визначенні характеристик лінгвістичних категорій, понять, що відображаються в мовній свідомості носія двомовності; вивчає своєрідність закріплення в пам’яті, усвідомлення, осмислення особливостей категорій і понять, що є специфічними для другої мови та відсутні в їхній мовній свідомості як носіїв першої мови. Педагогічний аспект вивчення двомовності зорієнтований на розроблення найбільш раціональних методів вивчення процесів оволодіння двома мовами в умовах білінгвізму, а також методів навчання двомовності [5, с. 150-151].
Відповідно до кожного з аспектів вивчення білінгвізму виділяють різні його типи. Варто зауважити, що типологія двомовності – одне із суперечливих питань білінгвологічної теорії. Як слушно зауважує М.М. Михайлов, у вирішенні цього питання багато термінологічної невпорядкованості, суперечливості, одним і тим же терміном деякі автори називають різні типи двомовності [4, с. 16].
Розрізняють офіційний білінгвізм, термін, що відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою на рівні офіційних внаслідок юридично закріплених норм або законів.
Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнаною на законодавчому рівні є лише одна з двох мов, якою найчастіше послуговується населення цієї держави. Досить часто можна спостерігати явище, коли, будучи невизнаною на офіційному рівні як державна, друга мова широко використовується значною частиною населення.
Характер двомовності залежить насамперед від типу мовних контактів, тобто її можна вивчати щодо особистості мовця і щодо колективу мовців, тому розрізняють індивідуальний і груповий білінгвізм [5, с. 152].
Досить відомою є класифікація типологізації двомовності Є.М. Верещагіна, який структурував погляди багатьох науковців і запропонував критерії дослідження цього явища, виділивши відповідно до них типи білінгвізму. Він наводить перелік типів двомовності стосовно основних вищезазначених аспектів вивчення: психологічного, соціологічного та власне лінгвістичного.
Нас передусім цікавить психологічний аспект. Тут Верещагін характеризує білінгвізм за трьома основними критеріями. Зокрема, за кількістю дій, що виконуються на основі даного вміння, він називає: рецептивний (здатність розуміти мовленнєві твори, що належать вторинній мовній системі, але не більше того), репродуктивний (уміння відтворювати вголос чи в думках прочитане і почуте) та продуктивний (випробування цілісних осмислених висловлювань, що належать вторинній мовній системі) білінгвізм. Деякі науковці відзначають, що цей критерій визначає мовну компетенцію (потенційну двомовність, неактивне спілкування другою мовою) і реальну двомовність (коли друга мова активно використовується в процесі комунікації) [2, с. 94].
Наступний критерій психологічної класифікації білінгвізму – співвіднесеність двох мовленнєвих механізмів між собою. Ця найпоширеніша класифікація, запропонована академіком Л.В. Щербою, передбачає поділ на «змішану» і «чисту» двомовність. «Чиста» двомовність характеризується співіснуванням у свідомості мовця двох незалежних одна від одної мовних систем. «Змішана» двомовність відзначається взаємопроникненням двох мовних систем, які створюють своєрідну форму мови, де один план змісту має два плани вираження [2, с. 95].
Третій критерій класифікації білінгвізму, за Верещагіним, полягає в способові зв’язку мовлення кожною з мов із мисленням. Так, виділяється безпосередній (вторинна мова білінгва безпосередньо пов’язана з мисленням) та опосередкований білінгвізм (білінгв ставиться до вторинної мови як до кодової системи для позначення виражальних можливостей первинної мови і, таким чином, вторинні мовленнєві вміння виявляються пов’язаними з мисленням опосередковано – через первинні мовленнєві вміння – і напряму з думкою не зіставляються) [3, с. 5].
Найбільш ґрунтовною нам видається класифікація типів двомовності М.М. Михайлова. Він виділяє вісім ознак, що лежать в основі виокремлення типів двомовності: характер компонентів двомовності, ступінь оволодіння ними (подібно до класифікації Верещагіна за критерієм кількості дій, що виконуються на основі даного вміння), характер зв’язку білінгвізму з мисленням, ступінь поширеності, метод поширювання, час оволодіння, спосіб оволодіння і форма функціонування двомовності.
Характер зв’язку компонентів двомовності з мисленням відображено в термінах: безпосередній (комбінований, координативний) і опосередкований (співвідносний, субординативний) типи двомовності. Перший тип характеризується створенням безпосередніх лінгвістичних систем, коли кожен із двох лінгвістичних засобів асоціюється з відповідним незалежним семантичним рядом. При опосередкованому білінгвізмі відбувається творення субординативних лінгвістичних систем, коли два ряди мовних засобів асоціюються з одним і тим же семантичним рядом, утворюючи у свідомості мовця лише одну систему асоціацій.
За методом поширювання двомовності Михайлов розрізняє добровільно вивчений і насильно нав’язаний типи двомовності, тоді, як Верещагін пропонує поділ на природний (засвоюється без цілеспрямованого впливу на становлення даного вміння), штучний (виникає за умов активного і свідомого впливу на становлення цього вміння) і синтезований (поєднання природних і штучних умов навчання) [5, с. 160].
За ступенем поширеності білінгвізм поділяють на масовий (охоплює увесь народ чи переважну його більшість), груповий (охоплює певні прошарки населення чи обмежене коло його представників) та індивідуальний (надбання окремих особистостей).
Масова двомовність за характером поширеності може бути двосторонньою і односторонньою. Найбільш частою і звичною є одностороння двомовність, коли нею володіють носії лише однієї з мов, що складає даний тип білінгвізму [4, с. 17]. Так, Е. Хауген влучно зазначив, що «тягар двомовності» в повному обсязі лягає лише на одну з груп білінгвальної спільноти, тоді як інша група у всіх випадках міжгрупового спілкування розраховує на те, що до неї будуть звертатися її власною мовою. Цей аспект порушує питання щодо офіційного і фактичного статусу мов у білінгвальному суспільстві.
Залежно від вікової стадії оволодіння другою мовою прийнято виокремлює ранній білінгвізм, який передбачає формування менталітету двомовця та пізній білінгвізм, якийстворює передумови для формування менталітету. Хоча ранню двомовність дослідникиоцінюють по-різному, Р. М. Фрумкіна [5, с. 169] зауважує, що рання двомовність сприяєусвідомленню знакового характеру мови та розвитку лінгвістичних здібностей.
За сферами вживання форм двох мов та за ціннісною орієнтацією білінгвізм поділяють на горизонтальний (за умови рівноцінних у користуванні форм існування двох мов і коли мови однаково оцінюються мовцями); вертикальний (надається перевага у користуванні літературною мовою й діалектом однієї мови, а друга мова функціонує лише в літературнійформі, і коли одній мові надається перевага на шкалі цінностей стосовно рідної мови); діагональний (користування літературною формою однієї мови й діалектом іншої).
Отже, питання класифікації білінгвізму є досить широким та спірним серед науковців.
ВИСНОВКИ
Отже, проаналізувавши явище білінгвізму як соціолінгвістичної проблеми та розглянувши підходи до його класифікації, ми дійшли наступних висновків.
Незважаючи на те, що термін «білінгвізм» («двомовність»), як і ряд супутніх йому термінів («одномовність», «багатомовність» / «полілінгвізм»), давно увійшов у мовознавчу практику, дотепер існують істотні розбіжності в концепціях лінгвістів, які розходяться як щодо розуміння того, що саме вважати двомовністю, так і щодо бачення підходів до експлікації цієї проблеми. Наявність різних трактувань поняття білінгвізму має ряд причин як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру. До суб’єктивних можна зарахувати політичну чи ідеологічну заанґажованість авторів концепцій, до об’єктивних – складність і багатогранність самого явища, яке привертає увагу представників різних дисциплін. Зокрема, залежно від того, з якого боку вчені досліджують це поняття, існує власне лінгвістичний, соціолінгвістичний, психологічний і педагогічний (методичний) аспекти розгляду. При вивченні білінгвізму як об’єкта, що перебуває на межі кількох дисциплін, дослідник зіштовхується з проблемою уніфікації підходів до розуміння явища білінгвізму і окремих його складових, а також термінології, що часто є спільною для різних суміжних напрямків досліджень.
Вивчення білінгвізму в певних соціальних умовах неоднорідне і містить цілий ряд конкретних дослідницьких проблем. Серед перспектив досліджень у цьому напрямку слід відзначити, зокрема, проблему ступеня володіння обома компонентами білінгвізму (мовної компетенції), проблему ситуативної реалізації знання першої та другої мов та питання кодового переключення, проблему специфіки формування «образу світу» у білінгвів і т. ін. Розв’язання цих дослідницьких проблем дає можливість чіткого теоретичного обґрунтування прикладних досліджень білінгвізму і суміжних понять.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бурда Т. Мотивація мовної поведінки білінгвів / Т. Бурда // Урок Української. – 1999. – № 9-10. – С. 8-9.
2. Казанцева Л. І. Соціально-педагогічний аспект проблеми білінгвізму / Л. І. Казанцева // Наука і освіта. – 2003. – № 5–6. – С. 92-96.
3. Русанівський В.М. Споріднена і віддалена двомовність як об’єкт сучасної лінгвістики / В.М. Русанівський // Мовознавство. – 2007. – № 1. – С. 3-5.
4. Ткаченко О. Проблема мовної стійкості та її джерел / О. Ткаченко // Мовознавство. – 1990. – №4. – С. 14-18.
5. Шумарова Н. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму / Н. Шумарова // – К. : Вид. центр КДЛУ, 2000. – 436с.
Дата добавления: 2023-01-08; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!