Реалістичний роман останньої третини ХІХ ст ол і ття
ТВОРЧІСТЬ ГЮСТАВА ФЛОБЕРА (1821-1880)
Народився поблизу Руана у родині лікаря-хірурга, сам мріяв про професію юриста, але розчарований у столичному житті, покидає Париж і назавжди оселяється у родинному маєтку Круассе. Багато подорожував (Корсика, Ісландія, Італія, Греція, колишній Карфаген, Алжир, Туніс). В літературі відомий як творець об'єктивного роману.
Творча спадщина:
Ø романи «Мадам Боварі», «Саламбо», «Спокута святого Антонія», «Виховання почуттів», «Бювар і Пекюше»;
Ø повісті «Проста душа», «Іродіада», «Легенда про святого Юліана Милостивого», «Пристрасть і доброчинність»;
Ø драма «Претендент».
Вплив на його творчість мали:
1) Основні ідеї класичного реалізму – з іменем Гюстава Флобера пов’язаний другий етап розвитку реалізму. Він вважав себе учнем Бальзака, і, насправді – його творчість є тісно пов’язаною із реалістичними прийомами, характерними для класичних реалістів першої хвилі. Це і зосередженість на тенденціях, які існують в суспільстві, і осмислення руху історії через показ доль окремих особистостей.
2) Шекспір – людина «двонога тварина».
3) Історичні події – Флобер жив в епоху соціальної і економічної стабільності, коли влада грошей вже нікого не дивувала, коли література остаточно розділилася на елітарну (художню) й масову (комерційно спрямовану). Франція періоду трьох революцій, барикадних бійок на вулицях Парижа, часів величезного злету людського духу відходить у минуле. З’являється Франція буржуазна, меркантильна, торговельно-промислова. Так у творчості Флобера зароджується фаталізм. Він писав: “Мій фаталізм ствердився остаточно. Я заперечую особисту свободу, тому що я не відчуває себе вільним; що ж до людства, то почитайте історію і ви побачите, що з ним не завжди відбувається те, що воно бажає”.
4) Ідеї Спінози - його етика, ідеї про детермінізм виявилися вельми близькими для Флобера, як і думка про причинну залежність всіх явищ одне від одного. Причому, фаталістичний характер цієї залежності, сформульованої Спінозою, засвоїв і Флобер.
5) Філософія позитивізму (припущення, що світ можна осягнути за допомогою науки) - Флобер приділяв так багато уваги науці і, наче справжній медик, «анатомував» суспільство, змальовуючи його у своїх творах.
Особливості творчості:
Ø Правдиве відтворення дійсності
Ø Об’єктивність (автор, за його словами, повинен бути подібним до Бога — створити свій світ і піти з нього геть, тобто не нав'язувати читачеві своєї оцінки описаного у творі, «...чим більше особистого у нашій творчості, тим вона нікчемніша».)
Ø Картини повсякденного життя (дослідження приватних, домашніх, інтимних випадків, характери героїв стають більш дрібними і звичайними)
Ø Психологічна вірогідність персонажів
Ø Аналітичність
Ø Антибуржуазна спрямованість (життя і творчість письменника були протестом проти світу буржуа, які, за його влучним визначенням, живуть, «затиснувши серце між власною крамничкою і власним травленням».)
Ø Важливість причинно-наслідкових зв’язків
Ø Фаталізм – своєрідний детермінізм, що поєднується з думками про відсутність соціального розвитку суспільства, про колоподібний рух історії. Так виникає філософська теорія, яка відкидає буржуазний прогрес і орієнтується на духовні можливості особистості. При цьому презирство до буржуазного суспільства й уряду перетворюється на недовіру та зневагу до будь-якого суспільного руху.
Ø Сприймав свій час як «перехідний»
Концепція мистецтва: звеличення краси як основного принципу мистецтва. Принципи прагматизму були абсолютно протилежними його натурі. На письменництво він дивився, як на покликання і дуже високо ставив таку якість, як майстерність. Флобер вважав, що матеріал для мистецтва є «в усьому і скрізь», а заборонених, непоетичних тем більше не існує. Зображаючи світ, треба «дедалі тісніше наближуватися до науки». Наука ж передбачає, з одного боку, неупередженість зображення, а з іншого — глибину дослідження і широту. Література, як і наука, повинна стати не дидактичною (дидактизм Флобера вважав недоліком), а наочною. Під наочністю мистецтва Флобер розумів новий принцип відображення світу, який він сам називав об'єктивним. Письменник стверджував: «Треба писати картини, показувати природу такою, якою вона є насправді, але картини вичерпні, у них треба показати і лице, і спід».
Об'єктивна картина у творі Флобера — це не фотографія, а осмислене автором, творчо опрацьоване відтворення світу, що стимулює сприйняття читача. При цьому, відповідно до своїх принципів мистецтва нової епохи, письменник намагався уникати драматичних ефектів і випадковості; він мріяв створити «книгу ні про що, книгу без зовнішніх зв'язків, яка трималась би сама собою, внутрішньою силою свого стилю. Зміст такої книги, у якій «описуватиметься буденне життя як історія або епопея», на думку автора, можна розкрити за допомогою майстерної композиції та іронії, творених співвідношенням зображених картин. Такі міркування, значною мірою, були реакцією на ту літературну продукцію, що прагнула захопити читача лише карколомним сюжетом. Мета: захистити духовність, відгородити літературу від буржуа.
Роман «Мадам Боварі». За жанром «Мадам Боварі» – реалістичний, соціально-психологічний роман. Це книга про буденне життя, це одна з тих трагедій, які постійно трапляються в повсякденній дійсності.
Роман має багатозначний підзаголовок — «Провінційні звичаї», що і визначає основну тематику роману. Письменник наче перефразовує слова історика Ж. Мішле: «Немає провінцій — є лише Франція». Для Флобера сама Франція середини XIX ст. стала провінцією. Флобер розвиває бальзаківські принципи: історія головної героїні, дає змогу побачити залежність її характеру від поглядів і звичаїв середовища, а також і саме середовище, яке відіграє у романі не менш важливу роль. Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем.
Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Стендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боваризмом" (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям. Шарль, нікчемний у своїй залежності від зовнішніх форм життя, засвоєних від Емми, після її смерті вивищується над усіма іншими завдяки своєму вмінню щиро любити і глибоко страждати. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним.
Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії.
Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які вона читала, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.
Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.
Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик. Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.
Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.
Система образів роману. Подано повний набір типів, характерних для того часу: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме. Флоберові належить відомий вислів "Емма Боварі – це я". Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала.
Особливості методу і стилю. Велику увагу Флобер приділяв формі твору. Його девіз – витонченість і краса. Характерна ознака його методу – стислість. Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу.
У романі неабияку роль відіграє фізіологія. Флобер намагався якомога повніше дослідити особистість. Увага до потворності каліки-жебрака, до сцен помирання Емми, по суті, зумовлена все тим же намаганням яскравіше відтворити життєві ситуації, показати трагізм буденної реальності. Флобер переступає той поріг, що розділяє реалізм першої половини XIX ст. від натуралізму кінця віку, але натуралістом не стає, позаяк не вбачає у фізіології основної причини людських дій і станів. Головним для письменника залишається соціальний чинник.
Змінюється і портрет персонажа. Він може бути і традиційним, як портрет Шарля на початку роману. Іноді автор, змінюючи зовнішність, показує зміни духовної сутності: так, він зазначає, що невдовзі після одруження з Еммою Шарль «почав огряднішати, і здавалося, що його пухкі щоки притисли і без того маленькі очиці до самісіньких скронь». Коментар тут уже не потрібен: духовний занепад позначився і на зовнішньому вигляді персонажа. Особливо цікавими є портрети-характеристики Емми. Автор особливо ретельно подає їх аж тричі, щоразу через сприйняття героїні іншою людиною. Вперше Емму описує Шарль; у його сприйнятті вона дивовижна і простодушна; вдруге героїню змальовує Леон, якому вона здається романтичною, а втретє її характеризує Родольф; на його думку, мадам Боварі — фізично приваблива провінціалка. Своєрідна імпресіоністичність допомагає авторові не лише змалювати різні аспекти особистості героїні — перелічені вище якості й справді притаманні Еммі, а й одночасно передати провінційну наївність Шарля, юнацьку захопленість Леона, цинізм Родольфа.
Сірість сучасної Флоберу Франції настільки втомила письменника, що він вирішив поринути у ІІІ ст. до н. е., у час Пунічних війн, коли доживав свої останні часи дивний народ фінікійців. Доживав красиво й пишно, не чекаючи римського розгрому Карфагену. Так виник історичний роман “Саламбо”. Для вірного зображення життя і побуту фінікійців Флоберу довелось перечитати більш, ніж 1000 томів спеціальної літератури, і він робив це із насолодою, тому що давно вже неіснуючий Карфаген, від якого залишилися тільки видатні твори мистецтва, подобався йому набагато більше, ніж час позитивізму. Роман в плані структури наслідує В.Скотта. Історія давнього світу, історичні особистості виступають лише фоном подій. В центрі стоїть вигадана історія двох молодих коханців: Саламбо, дочки карфагенського аристократа, і Мато, воїна-найманця. Саламбо виступає повною протилежністю Еммі Боварі. Емма не стільки любила, скільки хотіла мати коханця, і чекала такої любові, про яку прочитала у книжках. Саламбо навіть не називає своє почуття до Мато, настільки природним є воно. Саламбо просто вмирає після смерті коханого, втрачаючи сенс життя.
“Спокусу святого Антонія” Флобер закінчив писати у 1856 р., але довго не наважувався видати цей твір. Поки у 1872 р. І.Тургенєв не примусив його зробити це. Книгу було сприйнято на рівні скандалу. Проте антисоціальний, підкреслено естетизований твір був із захопленням зустрітий парнасцями, Теном, Ренаном.
У 1876 р. Флобер написав повість “Проста душа”. Сам він писав про неї: “Проста душа – це не більш, ніж історія непомітної, бідної, селянської дівчини, богомольної і містично настроєної, відданої без усілякої екзальтованості і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господарки, племінника, старця, за яким опікується, потім папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його чучело і, вмираючі, плутає його із святим духом. В цьому немає ніякої іронії, хоча так можна подумати, навпаки – все це дуже сумно в дуже серйозно”.
Останній, незакінчений роман Флобера, “Бювар і Пекюше”, присвячено проблемі, яку письменник ставив ще у “Спокусі святого Антонія”. Це проблема недосконалості людського розуму. “Бювар і Пекюше” присвячено дилетантизму в науці і тим трагічним наслідкам, до яких він може призвести. Ця проблема завжди турбувала Флобера, який, згідно із спогадами Мопассана, розбирався в медицині, математиці, історії на рівні професорів. Із проблемою профанації науки був пов’язаний і образ аптекаря Оме.
Творчість Флобера мала величезний вплив на світову літературу (Тургенєв, Мопассан, брати Гонкури, Чехов, Пруст).
Реалістичний роман останньої третини ХІХ ст ол і ття
Загальна картина літературного розвитку останньої третини ХІХ ст. надзвичайно різноманітна. В цей період розвиваються, співіснують і взаємовпливають реалізм, натуралізм, неоромантизм, естетизм, символізм. Своєрідність літератури визначається ситуацією, що складається в суспільному житті Європи, а також впливом позитивізму, філософії життя та інших філософських концепцій. Одна із важливих рис цього періоду вплив нереалістичних декадентських тенденцій на загальний розвиток літератури.
Реалістичний спосіб освоєння дійсності, який завоював міцні позиції в XIX ст., що спирався на досягнення науки, на принцип історизму (Флобер: «історія і природознавство»), на розуміння суспільства як певної об'єктивної цілісності, підвладній наукової систематизації і типізації в формах, аналогічних життя, - отримав на рубежі XIX-XX століть нові імпульси для свого розвитку. До Франції і Англії з їх класичними школами реалізму в цей час підтягуються інші країни, і не тільки «малі», не тільки Італія й Іспанія, але і «романтична Німеччина», і «романтична Америка». Повсюдно затверджується жанр соціального роману, а пізнавальні можливості реалізму розкриваються в багатотомних романах, в тяжінні до циклізації, зразком якої залишалася «Людська комедія» Бальзака (Золя, Франс, Ґолсворсі, Г. Манн, Драйзер та ін.)
В останню третину XIX ст. роман як і раніше займав провідне місце в літературному процесі. Лише наприкінці століття пожвавилася драма. На рубежі століть справжній переворот відбувається в драматургії – з'являється «нова драма» (Ібсен, Стріндберг, Шоу, Гауптман). В естетиці реалістичної драматургії, у формулі «ми самі в наших власних обставинах» (Б. Шоу) отримав адекватне вираження пафос достовірності, націленість на сучасність, рух від виняткового до повсякденного, «кожного». Апофеоз реалістичної життєподібності – театральна естетика «четвертої стіни», «система Станіславського» з ідеєю «вживання» актора в образ. Успішно розвивався жанр оповідання, проте на прикладі роману можна з найбільшою повнотою і очевидністю простежити зміни, що торкнулися всі літературні жанри.
Реалізму цього періоду властиві гострий критицизм, аналітичність щодо прихованих механізмів буржуазного суспільства, зосередженість на повсякденному приватному житті людини. Розкриваючи найбільш важливі соціальні процеси, письменники витворюють нову концепцію людини, в основі якої неможливість переробити дійсність на рівні Історії, втрата оптимістичного погляду на життя (на відміну від попередників, які вірили у перемогу Добра над Злом). Тому життя у творах письменників-реалістів постає трагічним і сповненим протиріч.
В цілому, реалістичний роман 70–90-х рр. ХІХ ст., представлений творчістю Джорджа Мередіта, Семюеля Батлера, Томаса Гарді, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Ромена Ролана; свою творчість розпочинають такі реалісти першої половини ХХ ст. як Г. Веллс, С. Моем, Б. Шоу, Г. Манн тощо.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!