Російська і радянська історіографія Норвегії

Норвезька національна історіографія

Наукова історіографія сформувалася в Норвегії у XVIII ст. і внаслідок політичного підпорядкування країни Данії була складовою частиною датської історіографії. Правда, першим видатним істориком, який дав загальний огляд історії Норвегії, був ісландець Тормод Торфеус (1636-1719), автор "Історії Норвегії" ( латинською мовою, 1711 р.). Інший ісландець, Арні Магнуссон (1663-1730), знаменитий збирач скандинавських рукописів, заклав основи джерелознавства; датчанин Якоб Лангебек (1710-1775) почав видання оповідальних пам'ятників по історії Данії й Норвегії; уродженцем Норвегії був, однак, Людвіг Хольберг (1684-1754) драматург, що видається, і, мабуть, найбільш великий історик північних країн того часу, автор "Опису Данії й Норвегії" (1729) і "Історії Датської держави". (1732-1735). У книгах Хольберга історії Норвегії приділена велика увага, причому підкреслене значення країни в економічному житті об'єднаного Датсько-норвезького королівства. Основоположником властиво норвезької історіографії вважається Герхард Шенінг (1722-1780), автор незавершеної "Історії Норвезької держави" (в 3-х томах, 1771-1781).

У переддень звільнення Норвегії з-під датського панування був заснований норвезький університет у Крістіанії (1811), і тим самим з’явилася інституціональна основа для самостійного розвитку історичної науки в країні. Трохи пізніше, в 1831-1832 рр., там же було засноване «Товариство для вивчення мови й історії норвезького народу». Найбільш відомим істориком з кола діячів норвезької буржуазної революції 1814 р. ("покоління 1814 р.") був Крістіан Магнус Фальсен, автор книг "Історія Норвегії при королі Харальді Прекрасноволосому і його нащадках" (в 4-х томах, 1824) і "Право земельної власності в Норвегії у відношенні до державного устрою" (1815).

Уже в період становлення самостійної історичної науки в Норвегії наприкінці XVIII – початку XIX ст. почасти визначилися ті риси, які залишилися властивими їй на всьому шляху подальшого розвитку: обмеження переважно національною проблематикою, увага в першу чергу до внутрішньої історії, до долі норвезької націй, національних суспільних і політичних інститутів, тим часом як міжнародні відносини, війни, історія інших країн займали вчених лише в незначній мірі.

Характерні риси норвезької історіографії в XIX – початку XX ст. – визначення головного напрямку в історії Норвегії й створення узагальнюючих концепцій. Центральною проблемою соціального й ідейного життя країни в той період залишалася проблема національного звільнення – звідси й виникає переважний інтерес учених до епохи незалежності, тобто до середніх віків.

Історики "покоління 1814 р." зображували період унії з Данією як час занепаду й приниження Норвегії, а датське правління як "протизаконне". На противагу цьому соціальний устрій незалежної Норвегії в класичне середньовіччя ( до XIV в.) вони ідеалізували: країна не знала дворянства, і монархія опиралася нібито на вільне селянство. Причину занепаду цієї суспільної системи й підпорядкування країни Данії історики початку XIX ст. убачали в "помилковій" політиці тодішніх королів XIII і XIV віків.

Історія Норвегії в раннє середньовіччя й період, що передував Кальмарській унії (1397), залишалася в центрі уваги норвезьких учених і в 50-ті роки XIX ст. Саме в пору прадавньої державної незалежності, за їхнім переконанням, були закладені основи норвезької націй, склалися її індивідуальні риси. Розділяючи в більшій або меншій мірі тезу про винятковість розвитку Норвегії, ці дослідники прагнули показати її провідну роль на скандинавській Півночі в раннє середньовіччя, внесок норвежців у світову історію.

Стовпи норвезької історичної школи в зазначений період – Рудольф Кейсер (1803-1864) і Петер Андреас Мунк (1810-1863) – підкреслювали демократичні традиції в ранньому норвезькому суспільстві. Поява у зв'язку з походами вікінгів королівської влади призвела, на їхню думку, до протиріччя між цією владою й демократичним патріархальним устроєм. Ідеалом для Кейсера було "рівновага" між монархією й народовладдям, і, поки така рівновага зберігалася, Норвегія, як він уважав, залишалася могутньою державою. Порушення "балансу сил" на користь короля, яке відбулося в XIII ст., – стало джерелом наступного занепаду країни й підпорядкування її Данії.

Учень і продовжувач Р. Кейсера П. А. Мунк (його капітальне дослідження – "Історія норвезького народу", 1851-1859) у більшій мірі визнавав наявність майнової нерівності й соціальної боротьби в норвезькому середньовічному суспільстві. Не маючи більшої можливості ігнорувати гострі соціальні конфлікти сучасності, норвезькі історики після європейської революції 1848 р були змушені, хоча б почасти, відмовитися від романтичної ідеалізації скандинавської давнини, властивої вченим першої половини XIX ст.

У ранній історії норвезької держави Мунк бачив зіткнення двох правових принципів: феодального й родового. Перший із цих принципів відстоювала королівська влада, що претендувала на верховенство над країною й намагалася поставити всіх підданих у положення своїх васалів. Цьому принципу протистояло право одаля в інтерпретації Мунка – вільної власності родів на землю: за це право трималися багаті й знатні землевласники, що виявляли опір королівської влади. Загострення внутрішньої боротьби припадає на другу половину XII і початок XIII в.- королівська влада здобуває перемогу над супротивниками єдності й незалежності країни. Концепція Мунка вплинула на наступну норвезьку історіографію, представники якої слідом за ним виходили з думки, що головною рисою історії середньовічної Норвегії була боротьба протилежних начал – державної єдності й місцевого сепаратизму, королів і знаті.

На відміну від своїх попередників, що підкреслювали негативний вплив датсько-норвезької унії на положення норвезького народу, історики останньої третини XIX в. відзначали й сприятливі, на їхній погляд, наслідки цього об'єднання. Розбіжності між "уніоністами" і "антиуніоністами" виражалися в тому, що перші (М. Біркеланн, Т. Аскехоуг і ін.) відстоювали думку про формування норвезької націй і її політичного підйому в період унії, тоді як другі (Е. Сарс) стверджували, що демократична традиція в Норвегії нового часу успадкована від періоду, що передував Кальмарській унії.

Однак при всіх протиріччях між зазначеними напрямками (їх теорії були пов'язані з політичними поглядами тоді буржуазних угруповань, що суперничали: лібералів – "антиуніоністів", що примикали до партії "Венстре", і консерваторів – "уніоністів" з партії "Хейре") представники норвезької історіографії кінця позаминулого століття мали між собою чимало загального. Усі ці історики були еволюціоністами: у основу своїх буржуазно-націоналістичних концепцій вони на перше місце ставили такі соціальні й ідейні цінності, як "нації" і "воля"; самі методи дослідження, при відомих індивідуальних відмінностях, були в них загальними.

Найбільшим норвезьким істориком XIX в. був Ернст Сарс (1835-1917). Перехід Сарса з позицій "скандинавізму" до норвезького націоналізму знайшов відбиток і в еволюції його історичної концепції. Прагнучи до всеосяжних побудов, Сарс недооцінював різноманіття історичного розвитку, що робило його теорії вразливими вже в полеміці з істориками консервативного напрямку. Проте націоналістична концепція Сарса вплинула на норвезьку історіографію кінця XIX – початку XX ст. Сарс виступав проти "матеріалістичного розуміння суспільного життя", у якому обвинувачував своїх опонентів, прихильників консервативного напрямку, що надавали значення таким факторам в історії, як природні умови, виробництво й т.і. Історію Сарс прагнув зрозуміти в її цілісності, у гармонії.

Погляди Сарса на конкретні проблеми історії Норвегії мали чимало загального з теоріями Кейсера й Мунка. Але вперше в норвезькій історіографії він створив концепцію історії Норвегії впродовж всього її існування, причому в постійному зв'язку із загальноєвропейською історією. Сарс прагнув показати, у які періоди історія Норвегії набувала специфічних рис й виявлявся "дисонанс" з історією Європи, а у які вона зближалася з нею.

Головна думка Сарса (у його чотиритомному "Огляді норвезької історії", 1873-1891) полягала в тому, що Норвегія, будучи в раннє середньовіччя найбільш аристократичною країною в Скандинавії, потім у результаті розгрому родової знаті монархією перетворилася в найбільш демократичну країну Північної Європи й зберегла демократичний суспільний лад на впродовж всієї своєї історії аж до XIX ст.

На початку XX ст. норвезькі вчені стали проявляти більше інтересу до економічної історії, однак спочатку вони обмежувалися переважно внесенням виправлень і уточнень у загальну схему Сарса, не торкаючи її по суті. Така колективна "Історія Норвегії для норвезького народу" (1909-1917), написана при участі самого Сарса, Є. Херцберга, А. Бюгге, А. Тарангера, О. А. Енсена, І. Нільсена, як і раніше зосереджена на політичній і юридичній проблематиці.

Після розірвання в 1905 р. шведсько-норвезької унії комплекс національних історичних проблем перестав визначати розвиток норвезької історіографії, на перший план виступили економічні й соціальні питання. Провідні історики, пов'язані з робочим рухом, що підсилювався в той час, перебували під впливом марксистської теорії. Цей вплив, особливо помітний у творчості двох найбільш великих норвезьких істориків: Хальвдана Кута (1873-1965) і Едварда Бюлля (1881-1932), дало їм можливість в 1920-х роках порвати із традиційними поглядами на історію середньовічної Норвегії й висунути нові плідні концепції.

На зміну схемі Мунка-Сарса, згідно з якою в основі історії Норвегії в середні віки лежала боротьба між знаттю, що опиралася на народ і королівською владою, прийшла інша точка зору про те, що справжній антагонізм у норвезькому суспільстві полягав у конфлікті між селянством і панівним класом великих землевласників на чолі з королем. Відкинувши тезу істориків XIX ст. про винятковість історичного розвитку Норвегії, Кут і Бюлль відзначали істотну подібність у соціальній і політичній еволюції Норвегії та інших країн Європи (розвиток ленної системи, подолання роздробленості, ріст великого землеволодіння).

Нове розуміння історії Норвегії в середні віки вироблялося цими вченими в безпосередньому зв'язку з переоцінкою історичних джерел. Історики XIX ст. будували свої концепції, опираючись переважно на вивчення оповідальних писемних пам'яток і законів. Але на рубежі XIX-XX ст. погляд учених на ісландські саги як історичні джерела різко змінився, довіру до них було підірвано (роботи Г. Сторма й інших норвезьких дослідників, особливо шведського історика Л. Вейбюлля). Більше уваги стало приділятися соціальної історії, і інтерес значною мірою перемістився на аналіз актового матеріалу, даних археології, топоніміки, антропоніміки, нумізматики, рунології, історії мистецтва й релігії. Кут пішов далі: у сагах XII і XIII ст. він бачив уже не тільки викривлення й анахронізми, але відбиття "партійної" точки зору часу запису саг.

Погляди Кута й Бюлля по низці конкретних питань середньовічної історії Норвегії не раз стикалися із запереченнями фахівців. Проте, по визнанню найвизначніших норвезьких істориків, їх концепції залишаються найціннішим внеском в історіографію країни.

Куту й Бюллю, як і деяким їхнім учням, властива тенденція до спрощеного трактування впливу економічних відносин на історичний розвиток. Помітна ця тенденція, зокрема, у працях видного представника зазначеного напрямку, учня Бюлля, Ю. Скрейнера (1903-1967), перу якого належить ряд важливих досліджень по політичній і економічній історії середньовічної Норвегії. Намагаючись пояснити успіх першого норвезького короля Харальда Прекрасноволосого в об'єднанні країни матеріальними причинами, Скрейнер перебільшував роль торгівлі в цьому процесі: король і ярлы, що правили в північно-західній і північній частині узбережжя, будучи зацікавлені в захисті важливих торговельних шляхів, по яких вивозили хутра, вовна й шкіри, нібито саме тому вступили між собою в союз, що заклав основу співробітництва монархії й знаті й виникнення держави як знаряддя їх класового панування.

Великий вклад у сучасну медієвістику Норвегії зробив учень Е. Бюлля – Андреас Холмсен. Ініціатор і керівник ряду наукових проектів по згаданих вище проблемах економічної історії, він поставив їх на міцну основу локального дослідження. Холмсен разом з тим є майже єдиним із сучасних норвезьких учених, який спробував дати огляд історії Норвегії, починаючи з доісторичної епохи й аж до встановлення абсолютизму в Данії-Норвегії в 1660 р. Вирішальне значення в історичному розвитку Холмсен надає продуктивним силам. Їхній ріст у раннє середньовіччя ( насамперед внутрішня колонізація) послужив джерелом соціальної диференціації суспільства й об'єднання країни. На противагу ряду істориків минулого (Сарс, наприклад, стверджував, що значна частина селян були орендарями вже в епоху вікінгів) і наших днів (так, К. Хелле заперечує наявність доказів росту прошарку орендарів в XII-XIII ст.) Холмсен не сумнівається в тому, що саме протягом XI-XIII ст. у Норвегії йшов процес перетворення все більшого числа самостійних бондів-власників в орендарів чужої землі – лейлендінгів. У цьому процесі, який вів до росту великого землеволодіння й зміцнення могутності панівного класу, Холмсен ( слідом за Бюллем) схильний убачати одну з найважливіших передумов соціальних конфліктів кінця XII – початку XIII ст.

Не можна заперечувати наявність у сучасних норвезьких істориків інтересу до теоретичних і методологічних питань, про що свідчать ряд статей і монографій і участь цих істориків у загальноскандинавських конференціях, спеціально присвячених історичної гносеології, які проводяться щорічно починаючи з 1965 р.

Російська і радянська історіографія Норвегії

Перші відомості про Норвегію в російській літературі зустрічаються в перекладних навчальних посібниках і петербурзьких газетах кінця XVIII ст. Надалі аж до кінця XIX ст. відомості ці носили переважно характер дорожніх заміток, етнографічних і географічних описів, публіцистичних нарисів – з 60-х років XIX ст. уже оригінальних, а не тільки перекладних. Як предмет властиво історичного або політико-економічного опису, будь те перекладного або оригінального, Норвегія виступала здебільшого не сама по собі, а в складі або-прадавньої Скандинавії (у працях про давньоскандинавську літературу, про норманські походи, про варяго-руській проблемі), або Датської держави пізнього середньовіччя й раннього нового; часу, або, нарешті, Об'єднаних королівств Швеції й Норвегії для "новітнього" періоду. Чи не єдиним досвідом дослідження історії російсько-норвезьких відносин залишалася до кінця XIX в. стаття-публікація академіка П. Г. Буткова в 1837 р.

Увага російської публіцистики вперше була зосереджена на Норвегію наприкінці наполеонівських війн, у зв'язку з її переходом з-під багатовікової влади Данії в унію зі Швецією в 1814 р. (статті в "Історичному, статистичному й географічному журналі", в "Духу журналів", пізніше в "Північному архіві" і ін.). Удруге – і вже в незрівнянно більшому обсязі – Норвегія привернула увагу російських міжнародників і юристів, коли в 1905 р. розірвала унію зі Швецією. Мирне розірвання шведсько-норвезької унії з дотриманням і повагою демократичної процедури, а потім економічна залежність молодої Норвезької держави від Англії обговорювалися в декількох полемічних статтях В. І. Леніна.

На рубежі XIX-XX ст. з'явилася спеціальна російська література про Норвегію. Вона ще носила сугубо прикладний характер, займалася сучасною їй норвезькою дійсністю й окремими її сторонами: сільським господарством, морськими промислами й портами, соціальною допомогою, боротьбою з пияцтвом, станом шкільної справи й збройних сил, розвитком прикордонної з Росією губернії Фінмарк, освоєнням нічийних заполярних областей, зокрема Шпіцбергена.

Науково-дослідні публікації по історії Норвегії стали частіше виходити в Росії, властиво, лише в 1900-х роках. Їхня тематика – або російсько-норвезькі відносини, переважно прикордонні, включаючи передісторію угоди 1826 г., або раннє норвезьке середньовіччя, знов-таки в зіставленні з англосаксонськими (П. М. Виноградов) або давньоруськими порядками (Е. Щепкін, І. Яковкін).

Усе це журнальні статті. Що ж стосується монографій і публікацій книжкового обсягу, то в них норвезький матеріал використовувався й в XIX ст., і пізніше аж до середини ХХ ст. поряд з іншим, скандинавським, і в рамках більш широкої теми. Такі відомі дослідження з історії балтійського питання: міжнародних відносин у Північній Європі XIV-XVII ст. Г. В. Форстена, фундаментальні публікації з Копенгагенского архіву Ю. Н. Щербачева, нарешті, дослідження К. Ф. Тіандера про поїздки скандинавів у казкові країни Біломор’я, засноване на ісландських сагах про норвезьких королів.

Популяризаторами історії Норвегії, як і інших скандинавських країн, були знаменитий київський історик І. В. Лучицький, перу якого належали великі статті по історії цієї країни в енциклопедіях Брокгауза й Ефрона, а також його дружина – перекладачка М. Лучіцкая.

У післяжовтневий міжвоєнний період науково-дослідна робота в області скандинавської історії майже повністю припинилася, за винятком норманнської проблеми: лише окремі ленінградські історики – подвижниця Е. А. Ридзевська (1890-1941) і молодий І. П. Шаскольский – в 30-х роках, відновивши розробку традиційної російської тематики по історії Норвегії, стали вивчати її середньовічний аграрний лад і взаємини з Руссю.

Одночасно, у 1950-ті рр. вийшов і перший випуск "Скандинавського збірника", а у 1956 р. була прочитала доповідь у стінах Інституту історії АН СРСР медієвістом А. Я. Гуревичем. Відтепер він надовго присвятив себе систематичному дослідженню поземельного й суспільно-політичного устрою Норвегії в раннє й класичне середньовіччя, а згодом, із другої половини 60-х років, також і її (і західноскандинавської у цілому) духовної культури. Плодами цих досліджень стали не тільки перша радянська докторська дисертація спеціально по історії Норвегії (1961), але й п'ять книг: дві по цій дисертації, одна – популярна про походи норманнов-вікінгів і дві – про ісландські саги різного жанру. Особливий інтерес, який викликали роботи Гуревича спочатку в нас у країні, а потім і за кордоном (частковий норвезький переклад його книги "Вільне селянство феодальної Норвегії" вийшов в 1977 р.), пояснювався їхньою проблемністю. На ісландсько-норвезькому в першу чергу матеріалі (судебники, саги, вірші скальдів, дані археології, топоніміки та ін.) радянський і російський історик перевірив дію загальних закономірностей розпаду первіснообщинного ладу, генезису класового феодального суспільства, сутності феодальної формації взагалі.

У цей час російською мовою опубліковані майже всі основні пам'ятники скандинавської словесності, значно розширене і якісно поліпшене видання шедеврів норвезької літератури. Остання з успіхом видається й на мовах інших народів СРСР, особливо народів Прибалтики. З передмовами й коментарями різного роду були видані Зібрання творів і окремі добутки М. Ибсена, Б. Бьёрнсона, А. Хьелланна, К. Гамсуна, С. Унсет, а також Р. Нильсена, С. Хулячи, Ю. Боргена, Н. Грига, Є. Болстада, С. Эвенсму, Т. Недреос, І. Свинсоса, І. Хагеруп, С. Хёльмебакка й багатьох інших авторів, особливо якщо врахувати різні збірники й антології. Передмови до цих публікацій, написані М. І. Стеблин-Каменським, В. Г. Адмони, Г. В. Шатковым, Б. Л. Сучковым, Н. І. Крымовой, В. П. Неустроевым, В. П. Берковым і іншими скандинавістами, дають у своїй сукупності певна вистава про розвиток норвезької літератури в стародавності й за останні 150 років, про естетичні ідеали письменників нового часу, відношенні критичного реалізму до модернізму в XX в., про традиції боротьби за мир у творчості ряду авторів, про становлення соціалістичної свідомості й нового реалістичного методу в мистецтві деяких майстрів слова, про народності цього мистецтва. Одночасно в радянській скандинавистиці почалися систематизація накопиченого матеріалу й розробка більш загальних проблем історії норвезької літератури.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!