Концепції формування суїцидів
Історичний аспект проблеми самогубства.
Ж.-П. Сартр писав: „Відмінність людини від тварини полягає у тому, що людина може покінчити життя самогубством". І не зважаючи на те, що в живому світі зустрічається велика кількість прикладів самодеструктивної поведінки, лише людина здатна свідомо й зумисне вбити себе.
Історія людської цивілізації багата на свідчення, які доводять, що суїцидальна поведінка була властива людині ще з найдревніших часів. Археологічні розкопки гробниць древніх царів Шумера і Аккаде (III тис. до н.е., територія сучасного Іраку) відкрили цікаві й водночас жахливі факти: воїни особистої охорони царів випивали смертельну отруту, щоб супроводжувати своїх повелителів в останню путь і навічно застигнути біля дверей їхніх підземних опочивалень.
У стародавніх кельтів (II - І тис. до н.е.), які займали значну частину сучасної Західної і Центральної Європи, вважалося соромом помирати у ліжку. Відчуваючи смерть, кельти влаштовували пишні бенкети, а після свята кидалися у море.
3 розвитком людської спільноти погляди на сутність самогубства та його моральна оцінка суттєво змінювалися. У кожну культурно-історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норма, злочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу.
Напевне, найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетський твір "Суперечка людини зі своєю душею". Він належить до епохи Стародавнього Царства (XXI ст. до н. є.) і був написаний невідомим автором в часи докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизаний відчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві: "Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань. Мені смерть видається нині благотворним миром, сидінням у тіні вітрила, наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністю на березі сп 'япіння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненням істини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгих років ув'язнення". Той факт, що твір записаний і зберігся аж до наших днів, свідчить, що він мав уже на той час важливе художнє значення, а також і про те, що, в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості до самогубства були досить толерантні.
|
|
|
У традиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як "погана" або "хороша". Самогубство логічно пов'язувалося з поганою смертю. За народними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки, що знаходилися на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися на маленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема на своїх родичів.
|
|
|
Греко-римська культура ставилася до суїциду неоднозначно. Він тісно пов'язувався у греків і римлян із розумінням свободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку, самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубство неприпустиме, тому що житгя людини належить богам; Платонзауважував, що розум дається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненим страждань; а Аристотель стверджував, що вбиваючи себе, людина переступає закон і тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах руку самогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікурта його учні вважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, Діоген Синопськийзакінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римі самогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так засуджений імператором Нероном до самогубстваСенекаперерізав собі судини на гомілках. Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Між іншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у «Листах до Люцилія»: «Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки він може. В житті ми повинні дослухатися до думки інших людей; в смерті - лише до своєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, - уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, але й зумів знайти смерть». Петроній,автор знаменитого «Сатирикона», перерізав собі судини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасово перев'язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись, він зірвав пов'язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство - воно сприймалося як прояв витонченості. Тациту одному зі своїх творів („Аннали") пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише у виборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія -синапофименон - члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способи самогубства.
|
|
|
Стародавні іудеї - маленький кочівний народ - не могли дозволити собі розкоші втрачати людей. Уже перші рядки Книги Буття говорять про те, що життя є благо, людина повинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїть Бог. Людина ж - не суперник, а партнер Бога у процесі життєтворення. У такому контексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творення життя. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство: у випадку полону ворогом чи мучеництва.
|
|
|
Сучасний іудаїзміз розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя. Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичай передбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляють подальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційно пригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки.
У Стародавній Індіїсуїцид сприймався як спосіб «звільнення» від ланцюга народжень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови). Оптимальним варіантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів. Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія і рекомендувалися способи боротьби з нею.
В ісламі самогубство оцінюється як найбільший гріх і забороняється Кораном, однак самогубства в ім'я вітчизни і Алаха часто визнаються за героїчні вчинки.
На Русі самогубців хоронили за старим язичницьким обрядом окремо від інших, нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від «нечисті». Цей звичай зберігся і після прийняття християнства, зустрічаючись у деяких українських селах і сьогодні.
Є підстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїциду сформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив Блаженний Августин у IV ct. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінськийписав, що самогубство - це великий гріх стосовно себе,суспільства і Бога; це гріх стосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Біблії найбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло: „Хіба ви не знаєте, що ви храм Божий... Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий, а цей храм - ви". Видатний російський мислитель Микола Бердяеву психологічному етюді "Про самогубство" зазначає: «Можна співчувати самогубцеві, але не можна співчувати самогубству». Будучи істинним християнином, він оцінює суїцид як насильство не лише над життям, але й над смертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті в час, коли вона посилається творцем; тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою, як і таїна життя - це гріховне ставлення до життя і до смерті. Крім того, самогубство прямо протилежне Хресту Іісуса - це відмова від Хреста. Адже сенс життя християнина - страждання - Хрест: "Візьми свій хрест і йди за мною". Також самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських чеснот - Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога, і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі - а це найбільший гріх. Він не має любові, бо не думає про ближніх.
З часом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почало вороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть як вияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І.Кантписав: „Самогубство є образою людства". Релігійні заборони позначалися на кримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьох інших країнах самогубство довгий час вважалося кримінальним злочином. Тих, хто намагався здійснити суїцид, чекало ув'язнення. Такі санкції нібито мали слугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони були не спроможні запобігти скоєнню цього фатального вчинку навіть після звільнення суїцидента із ув'язнення.
Наведемо ще декількасуперечливих думок видатних представників європейської культури щодо самогубства. Німецький філософ А.Камюписав, що є лише одна насправді серйозна проблема - проблема самогубства. Вирішити, чи варте життя того, щоб його прожити, - означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство - один зі способів боротьби з абсурдом буття, один з методів пізнання світу.
А.Шопенгауер фактично закликав до світового самогубства, згасання світової волі до життя, яке лише породжує муки і страждання, до небуття, нірвани (він близький до буддизму).
А чи справді варто жити життям, сповненим страждань?.. Напевне, це питання одним з перших постає перед людиною, яка починає задумуватися над тим, як перервати потік нестерпних переживань. Достоевський пише в "Записках изподполья", що страждання - це єдина причина свідомості. Звільнення від свідомості є звільненням від страждань. Це звільнення хтось знаходить в алкоголі, хтось в наркотиках. А хтось...Однак існує й інша думка - думка про те, що страждання має сенс - її висловлюють і Бердяев, і Ніцше, і Франкл.Бердяев зазначає, що людина може пережити багато страждань - сил у неї більше, ніж вона здогадується. Але їй важко переживати страждання, які не мають сенсу. Страждання, мета і сенс якого усвідомлені - це вже зовсім інше страждання. За Франклом, жодне самогубство не може бути виправданим морально, оскільки воно позбавляє людину можливості розвиватися і спокутувати ті страждання, які вона спричинила іншим. Але сенсу життя не можна навчитися - його можна лише знайти. Унікальний, індивідуалізований, він лежить десь поза одиничним життям людини. Завдання психолога - допомогти людині знайти свій сенс життя.
Концепції формування суїцидів
Основні концепції, що пояснюють суїцидальну поведінку, можна умовно розділити на три групи: соціологічну, психопатологічну і соціально-психологічну.
У рамках соціологічного підходу [7] декларується зв'язок між суїцидальною поведінкою і соціальними умовами. У основі подібних поглядів лежить вчення Е.Дюркгейма [10, 19] про «аномии» - порушення в ціннісно-нормативній системі суспільств. Дюркгейм відмічав, що кількість самогубств в суспільстві визначається «колективними представленнями» як особливими фактами соціального життя, які визначають індивідуальні бачення світу (цінності, моральні норми). Наприклад, колективний зв'язок, згуртованість суспільства в цьому сенсі затримують самогубства. Коли згуртованість суспільства слабшає, індивід відходить від соціального життя і ставить свої особисті цілі вище за прагнення до загального блага, що може стати причиною рішення піти з життя.
На самогубства, частково, чинить вплив політична ситуація, у тому числі війни. У 1866 р., коли вибухнула війна між Австрією і Італією, число самогубств в обох країнах знизилося на 14%. Та ж тенденція спостерігалася і під час Другої світової. Навпаки, в мирний час армія є благодатним соціальним середовищем для самогубств, ймовірно, через атмосферу самозречення і знеособлення. Для усіх європейських країн встановлено, що схильність до самогубства у військових значно інтенсивніше, ніж у цивільних осіб того ж віку [7].
Відомо, що економічні кризи мають здатність посилювати схильність до самогубства. Співвідношення між економічним станом країни і відсотком самогубств є загальним законом. Наприклад, за раптовим збільшенням числа банкрутств зазвичай йде ріст числа самогубств [7].
Сучасні дослідники самогубства як соціального явища виділяють в якості важливого чинник розвитку релігійної свідомості суспільства. Віра, особливо іслам, істотно знижує вірогідність суїциїдальної поведінки. У релігійній етиці самогубство розцінюється як тяжкий гріх, що накладає моральну заборону на суїцидальну поведінку віруючої людини .В християнських державах сьогодні спостерігається лібералізація громадського відношення до самогубств. Усе більш серйозно обговорюється можливість евтаназії - добровільного відходу з життя за допомогою лікаря. У 2002 р. в Голландії (уперше в історії людства) ухвалений закон, регулюючий евтаназію.
Істотним виявляється сімейний вплив. Так, наявність самогубств в історії сім'ї підвищує ризик виникнення суїциду. Крім того, особистісні особливості батьків, наприклад депресивність, можуть виступати чинником суїциїдальної динаміки.
Інший, психопатологічний, підхід розглядає суїцид як прояв гострих або хронічних психічних розладів. Робилися, але виявилися безуспішними спроби виділення самогубств в окрему нозологічну одиницю - суЇцидоманІю. Дещо схожу позицію виражає погляд на суїциїдальну поведінку як пограничний стан А. Е. Личко [13, с. 73] Пише: «Суїциїдальна поведінка у підлітків - це в основному проблема пограничної психіатрії, т. е. області вивчення психопатій і непсихотичних реактивних станів на тлі акцентуації характеру». По спостереженню автора, лише 5 % суЇцидов і спроб падає на психози, тоді як на психопатії - 20 -30 %, а усі інші на так званий підлітковий криз.
В цілому статистично достовірний зв'язок між суїциїдальною поведінкою і конкретними психічними розладами не виявлений. Проте для деяких патологічних станів і розладів суїцидальний ризик вищий, наприклад для гострого психотичного стану і для депресії. Депресія найчастіше згадується у зв'язку з суЇцидами, що визначає необхідність її пильнішого розгляду.
У діагностичному сенсі термін «депресія» означає афективні порушення, присутні в широкому спектрі нозологічних одиниць з різною етіологією і клінічними проявами. Депресія переживається суб'єктивно як пригнічений настрій, як стан пригніченості,безнадійності, безпорадності, провини. У міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду в рубриціF32[15, с. 101] в якості ведучого для діагностики депресії називається соматичний синдром. У конкретної людини не менше двох тижнів повинні проявлятися три і більше його ознаки:
• зниження інтересів або задоволення від діяльності, зазвичай приємної;
• відсутність реакції на діяльність (події), які в нормі її викликають;
• пробудження уранці за дві (чи більше) години до звичайного часу;
• зовні виражена психомоторна загальмованість або ажітація;
• помітне зниження (підвищення) апетиту;
• зниження ваги;
• помітне зниження лібідо;
• зниження енергії;
• підвищена стомлюваність.
Додатково до соматичних називаються психологічні ознаки:зниження самооцінки; безпричинне почуття самоосуду; надмірне і неадекватне відчуття провини; думки, що повторюються про смерть, суїциїдальну поведінку, нерішучість. Іншим симптомом, що часто зустрічається, заподіює серйозне занепокоєння людині, є порушення ясності або ефективності мислення, іноді настільки виражене, що може бути прийнято навіть за органічну деменцію. Депресивний стан, таким чином, окрім суб'єктивно поганого настрою має виражені соматичні прояви, понижену самооцінку, порушення мислення.
Незважаючи на маючий місце хоча і неоднозначний зв'язок суїцидальної поведінки з психічними розладами (переважно - афективними порушеннями), більшість авторів нині вважають, що суїцидальні дії можуть здійснювати як особи з психічними захворюваннями, так і здорові люди. У першому випадку
можна говорити про прояви патології, що вимагає переважно медичного втручання. У другому випадку можна говорити про поведінку практично здорової людини, що відхиляється, у відповідь на психотравмуючу ситуацію, що припускає надання термінової соціально-психологічної допомоги.
Соціально-психологічні концепції пояснюють суїцидальну поведінку соціально-психологічними або індивідуальними факторами. Передусім, самогубства зв'язуються з втратою сенсу життя. В. Франкл вказував, що пов'язана з цим екзистенціальна тривога переживається як жах перед безнадійністю, відчуття порожнечі і безглуздя, страх провини і засудження [22].
АТ.Амбрумова і ряд інших дослідників розцінюють суїцидальну поведінку як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особи в умовах мікросоціального конфлікту [1,3,4, 6, 9].
Соціально-психологічна дезадаптація, як невідповідність організму і середовища, може проявлятися різною мірою і в різних формах. Автор розрізняє лімітуючу (непатологічну) і трансформуючу (патологічну) дезадаптацію. Кожна з цих форм може бути парціальною (частковою) і тотальною (загальною).
В умовах екстремальної ситуації особи неоднаково перебудовують свою пристосовну тактику. Найбільш стійкі з індивідів за рахунок пластичності і резервів зберігають колишній загальний рівень адаптації. Інша група людей характеризується тимчасовим зниженням рівня, але без зламу основних напрямів адаптації. В цьому випадку дезадаптація носить лише кількісний характер, вона лімітована і не виходить за межі якісної визначеності адаптаційного процесу, тобто дезадаптація не призводить до хвороби, не породжує патологічних форм адаптації.
У тих же випадках коли екстремальні навантаження поєднуються з індивідуальними проблемами (наприклад, неврозами), вірогідність порушень значно зростає. У таких випадках соціально-психологічна дезадаптація спричиняє за собою якісну трансформацію пристосовного процесу, появу патологічних форм адаптації. Цей варіант, на думку А. Г.Амбрумовой, характерний для пограничних розладів, при яких найбільш схильні до зриву ціннісно-орієнтаційна і комунікативна діяльність при загальному зниженні інтенсивності і пластичності процесу пристосування. Психотичні розлади є глобальною дезадаптацією з переходом на якісно новий рівень патологічного реагування.
Об'єктивні причини і суб'єктивні переживання можуть не відповідати один одному. Дезадаптація - лише одна з умов можливого суїциду. Розглядаючи соціально-психологічну дезадаптацію в динаміці, що веде до суїциду, автор виділяє дві фази:предиспозиційну і суїциїдальну. Предиспозиція (наявність дезадаптації) не служить прямою детермінантою суїциїдальної поведінки. Вирішальне значення для переходу її в суїциїдальну фазу має конфлікт, що переживається особою. Конфлікт може носити міжособистісний або внутрішньооособистісний характер. У тому і іншому випадку він утворюється з двох або декількох різноспрямованих тенденцій, одну з яких складає основна, актуальна в даний момент потреба людини, а іншу - тенденція, що перешкоджає її задоволенню. Вирішення конфлікту залежить від значущості сфери, в якій він відбувається, і від системи резервних адаптаційних механізмів. Конфлікт, що перевищує поріг дезадаптації особи, є кризовим. Таким чином, в умовах предиспозиціційної дезадаптації і неможливості реальним способом змінити конфліктну ситуацію єдиною реакцією, що підміняє собою усі інші дії, виявляється суїцид як спосіб самоусунення від всякої діяльності.
Е. Шнейдман [19, 25] пропонує розглядати суїцид з точки зору психологічних потреб. Відповідно до його теорії, суїцидальну поведінку визначають два ключові моменти:
• душевний біль, який виявляється сильніше за усе інше;
• стан фрустрації або спотворення найбільш значущої потреби особи.
У рамках соціально-психологічного підходу також широко представлені роботи ,що вивчають зв'язок між особистісними особливостями і суїциїдальною поведінкою. Поширена думка, що тип девіації, наприклад насильницька або самодеструктивна, визначається складом особи. А. Е. Личко [13, с. 78] відмічає зв'язок між типом акцентуації характеру підлітка і суїциїдальною поведінкою. Так, суїциїдальні демонстрації в 50 % випадків поєднуються з їтеродним, нестійким, гіпертимними типами, а замахи - з сенситивним (63 %) і циклоїдним (25 %) типами. Е. І. Личко відмічає надзвичайно низьку суїциїдальну активність шизоїдів. В. Т. Кондратенко [12, с. 138], навпаки, наводить дані на користь шизоїдного, психастенічного, сенситивного, збудливого і епілептоїдного типів. Автори сходяться на думці, що практично не схильні до замахів і суїцидів астенічний, гіпертимний, нестійкий типи підлітків.
Н.В.Конанчук, В. До.Мягер [12, с. 137] виділили три основні властивості, характерних для суїцидента:
• підвищена напруженість потреб;
• підвищена потреба в емоційній близькості при надзначущості стосунків;
• низька фрустраційна толерантність і слабка здатність до компенсацій.
Підсумовуючи дані, отримані різними авторами, можна представити деякий узагальнений психологічний портрет суїцидента. Для нього характерна як занижена самооцінка, так і висока потреба в самореалізації. Це сенситивна, емпатична людина з пониженою здатністю переносити біль. Її відрізняють висока тривожність і песимізм, тенденція до самозвинувачення і схильність до звуженого (дихотомічного) мислення. Також відзначаються труднощі вольового зусилля і тенденція відходу від рішення проблем. Варто підкреслити, що приведений портрет прямо протилежний до характеристики антисоціальної особи, описаної в сьомій темі.
Огляд теорій, що проливають світло на детермінацію і характер суїцидальної поведінки, дозволяє зробити висновок про складність, цього явища. Проте можна виділити деякі фактори ризику суїцидальної поведінки особистості:
• попередні спроби суїциду (цієї людини);
• сімейна історія суїциду;
• кризова ситуація (невиліковна хвороба, смерть близької людини, безробіття і фінансові проблеми, розлучення);
• сімейний фактор (депресивність батьків, дитячі травми, хронічні конфлікти, дисгармонічне виховання);
• емоційні порушення (передусім депресія);
• психічні захворювання (алкоголізм, наркоманія, шизофренія);
• соціальне моделювання (демонстрація суїциду ЗМІ, їх зображення в літературних творах - «ефект Вертера»).
Крім того, виділяються наступні групи ризику : молодь, літні люди, сексуальні меншини, військовослужбовці, ветерани воєн і військових конфліктів, лікарі і представники деяких інших професій.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 15; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!