Основи правосуддя в незалежній Україні

Лекція ІІ. СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

План

Історичні передумови становлення судової влади в Україні

2. Основи правосуддя в незалежній Україні.

Проголошення Україною державної незалежності та вибір принципово нового шляху розвитку – від тоталітаризму до демократії, від абсолюту єдиної ідеології до ідеологічного і політичного плюралізму, від гіпертрофованої централізації господарського управління до ринкової децентралізації економіки – вимагали зміни акцентів, вироблення відповідної правової доктрини і, відповідно, конституціональної перебудови механізму управління державою.

Серед генеральних орієнтирів на шляху до демократизації суспільства одним із найважливіших є побудова правової держави, головною ознакою якої є втілення реальності народного суверенітету. Найважливішою ознакою правової держави є конституційне закріплення та реальне забезпечення прав і свобод особи. Побудова правової держави немислима без створення правової системи і юридичних технологій її реалізації, що гарантували б розв'язання грандіозних завдань сучасності.

Побудова правової держави є реальною лише за наявності серйозної законодавчої бази, яка забезпечує повну незалежність юристів під час виконання своїх професійних обов'язків. Міжнародні «Стандарти незалежності юристів» закріплюють положення про те, що «...справедлива система організації юстиції, яка гарантує незалежність юристів при виконанні ними професійного обов'язку без будь-яких необґрунтованих обмежень, прямого чи непрямого тиску і втручання, є абсолютно необхідною для побудови і функціонування правової держави».

Відсутність в Україні на час здобуття незалежності власної доктрини побудови правової держави призвела до багатьох перекосів і затягувань процесу реформування органів державної влади і управління. Майже шість років пішло на опрацювання і прийняття Конституції України, і ще п'ять — на прийняття конституціональних законів, які дозволяють констатувати, що перші кроки на шляху до реформування інститутів, які забезпечують статус правової держави, зроблені. Однак безліч негативних тенденцій і явиш, що виникли за побудови принципово нового механізму державного управління, є серйозним гальмом у реформуванні економіки і соціальних інститутів країни. Такими тенденціями залишаються повільність і, водночас, невпорядкованість прийняття основних законів, їхня половинчатість і відсутність матеріальної бази їхньої реалізації.

До прийняття Конституції 28 червня 1996 р. правова система України відносилася до так званої «євразійської» групи романо-германської правової сім'ї та разом з іншими пострадянськими державами створювала «сім'ю соціалістичного права». З проголошенням України правовою державою, яка прагне до верховенства права, з визнанням ідеї реального суверенітету народу, конституційним закріпленням політичного, економічного і ідеологічного плюралізму, а також визнанням принципу поділу державної влади, українська правова система за сумою класичних ознак де-юре мігрувала з «сім'ї соціалістичного права» до романо-германської правової сім'ї.

Найважливішою ознакою цієї системи є підняття суду до рангу державної влади як одного з дієвих засобів забезпечення правової державності, головною метою якої є реальне забезпечення прав і свобод особи.

Конституція ФРН (Основний Закон) 1949 р. після короткої преамбули і розділу про основні права громадян визначає систему органів влади, управління і правосуддя. Конституція ФРН (ч. 2 ст. 94) визначає: «Федеральний закон установлює положення про Суд і порядок судочинства, а також правила, згідно з якими його рішення набирають силу законів».

Високе становище суду притаманне й англо-саксонській правовій системі. Верховний Суд США «...посідає винятково важливе становище в структурі вищих державних установ поряд з Конгресом і Президентом США». Конституція США відводить судовій владі III статтю після Конгресу і Президента. «Судова влада Сполучених Штатів, – проголошує Конституція, - здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, що будуть час від часу засновуватися Конгресом». Наведені тут свідчення підтверджують тезу: підняття судової влади до рангу державної, а в ряді ситуацій і над останньою – ознака правової держави.

До липня 2001 p., тобто до закінчення дії перехідних положень Конституції, приналежність України до романо-германської правової сім'ї була, скоріше, формальністю – де-факто діяли правові інститути соціалістичної правової системи. Прийняття в червні 2001 р. низки Законів України: «Про внесення змін у Закон України про судоустрій», «Про внесення змін у Закон України «Про статус суддів», «Про внесення змін у Кримінально-процесуальний кодекс», прийняття Кримінального кодексу України, а пізніше і Закону України «Про судоустрій» та інших започаткувало практичну реалізацію положень Конституції України, що стосуються правової реформи: утворенню третьої гілки державної влади – судової, практичній перебудові судової системи, перерозподілу функцій прокуратури й інших правоохоронних органів.

Покладання на судову владу повноважень, які довгий час залишалися непорушною прерогативою прокуратури, істотно розширило обсяг суддівських функцій і зміцнило правовий статус судів. Однак перерозподіл владних функцій і повноважень, що істотно змінив реальні можливості, державний і соціальний статус судових структур, вимагає величезних матеріальних витрат для продовження розпочатих перетворень і гігантських зусиль для подолання багаторічних психологічних установлень як працівників правоохоронних органів, так і населення країни.

Молоді, яка опановує нині професію юриста та котра мимоволі стала очевидцем й учасником реформи правової системи держави, слід не тільки осягнути і сумлінно засвоїти зміст реформістських законів, але й опанувати суть чинників і масштабність мети перетворень, що відбуваються.

Варто усвідомлювати, що зближення з романо-германською правовою системою є не самоціллю і навіть не кінцевою метою, а наслідком побудови такої державної правової моделі, яка автоматично зараховує державу до згаданої правової сім'ї. Такою моделлю є правова держава з усіма атрибутами останньої і юридичним механізмом її реалізації.

21 листопада 2002 р. Верховна Рада прийняла Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Концепція визначає передумови розробки Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, головні завдання, принципи формування, виконання і фінансування програми, а також її структуру. Прийняття Закону, на думку парламентарів, прискорить адаптацію законодавства України до вимог ЄС.

Типологія правових систем визначає приналежність до однієї з них на підставі низки таких критеріїв, як наявність доктрини (наукового обгрунтування), структури, джерел права (закони, судова практика), які передбачають інститути і галузі, традиції (зокрема, і релігійні), де діє правопорядок, правова культура тощо. Групи правових систем, що характеризуються подібними ознаками, зараховуються до «правової сім'ї».

Історія правових систем знає безліч різних комбінацій правових ознак, що створюють ці системи. Здається, що найбільш прийнятний перелік критеріїв для визначення приналежності до правової сім'ї запропонував французький учений Р. Давид. Він вважав достатньою наявність двох критеріїв:

ідеології, яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури;

юридичної техніки, основною складовою якої є джерела права.

На підставі цього він висунув ідею так званої трихотомії – об'єднання основних правових сімей у три: романо-германську, англосаксонську і соціалістичну. Інші юридичні системи світу об'єднав у «релігійні та традиційні системи». Існують інші погляди з цього питання. Деякі автори приймають за основу чотири правові системи: романо-германська правова сім'я; англо-американська правова сім'я чи сім'я «загального права»; сім'я соціалістичного права; сім'я релігійно-традиційного права.

Історично і традиційно найближчою і прийнятною для України є саме романо-германська модель правової системи з її опорою на норми і принципи права, що розглядаються як правила поведінки, що відповідають вимогам моралі та справедливості. Починаючи з XIX ст., основним джерелом права в країнах, що належать до цієї правової сім'ї, є закон. Усі країни романо-германської сім'ї мають писані Конституції, норми яких наділено вищою юридичною чинністю. Цей принцип полягає в обов'язковій відповідності законів, інших нормативних і правових актів конституції за умови постійно діючого контролю їхньої конституційності.

Особливого значення в романо-германській системі надається доктрині, що є важливим джерелом права і має вплив як на законодавця, так і на правозастосовні інститути. Відсутність офіційної і загальносприйнятної доктрини значною мірою має пояснюватися занадто повільним законотворчим процесом в Україні.

Перші кроки на шляху здійснення правової реформи дозволяють зробити оптимістичний прогноз про неможливість надалі гальмувати цей процес. Відповідно до Закону України «Про судоустрій» почалося формування судової системи, призначення якої функціонувати як самостійна галузь державної влади, що дозволить Україні посісти гідне місце в сім'ї демократичних правових держав.

Основи правосуддя в незалежній Україні

Конституція України від 28 червня 1996 р. реципувала і закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), відвівши судам якісно нову роль у системі державного управління - судової влади (рис. № 1).

7 січня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про судоустрій», який визначає правові засади організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему і порядок забезпечення діяльності суддівського самоврядування, а також установлює загальний порядок забезпечення діяльності суддів і регулює інші питання судоустрою. Відповідно до цього Закону органи судової влади здійснюють свої повноваження винятково на підставі, у межах і порядку, передбачених Конституцією України і законами.

Судова влада реалізується шляхом впровадження правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, карного судочинства, здійснюваного судами загальної юрисдикції, і конституційного — Конституційним Судом України. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають на території України (ст. 2 Закону). Таким чином, Закон України «Про судоустрій» включає Конституційний Суд України до системи правосуддя. Це слід зазначити в зв'язку з тим, що конституції низки держав (Польща, Болгарія) виводять Конституційний Суд за рамки правосуддя і судової системи.

Рис. 1. Розділ судової влади

1. Судова система України є самостійною сферою влади — судовою. Судова система України поділяється на систему судів загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

2. Суди загальної юрисдикції: юрисдикція судів поширюється на усі правовідносини, що виникають у державі.

3. Конституційний Суд України є окремою гілкою судової влади. Конституційна юрисдикція розв'язує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і Законів України.

Відповідно до Конституції України і Закону України «Про судоустрій» судова система передбачає паралельне функціонування двох інституціонально самостійних і не залежних одне від одного судових відгалужень. Судова система України складається із судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду України.

Згідно із Законом суд, здійснюючи правосуддя на принципах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України і законами прав і свобод людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Здійснення правосуддя винятково судами. Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Створення надзвичайних і особливих судів також не допускається.

Реалізуючи конституційний принцип участі народу у відправленні правосуддя, Закон розвиває і деталізує його в ст. З, визначаючи, що народ безпосередньо бере участь у його відправленні через народних засідателів і присяжних.

Однак, не можна, визнати бездоганною редакцію ст. 5 Закону України «Про судоустрій», яка встановлює, що «Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком». Моральний обов'язок - поняття моральне і не є юридичною категорією. Громадянин самостійно вирішує: прийняти запропонований йому тягар народного засідателя або присяжного чи відмовитися від нього. Відмова від участі в правосудді в цій ролі не може слугувати підставою для морального осуду особи суспільством.

З іншого боку, погодившись на обрання його в народні засідателі чи присяжні, громадянин добровільно бере на себе досить серйозну і відповідальну місію, що не є лише моральним обов'язком. Відповідно до п. 2 ст. 65 Закону України «Про судоустрій» при здійсненні правосуддя народні засідателі та присяжні користуються всіма правами судді, іншими словами, вони є суддями, тобто посадовими особами, до яких пред'являються цілком конкретні правові вимоги. Очевидно, що ст. 5 Закону України «Про судоустрій» має потребу в зміні редакції. На погляд автора, було б логічним замість слова «обов'язок» вживати слово «право», і згадана стаття мала бути викладеною в такий спосіб: «Участь громадян у здійсненні правосуддя як народних засідателів і присяжних є їхнім громадянським правом і актом доброї волі».

Спираючись на конституційні принципи, Закон гарантує всім суб'єктам правовідносин захист їхніх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.

Право на судовий захист. Зміст цього права полягає в тому, що всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Для забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної і касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого воно віднесено процесуальним законом. Судова практика доводить необхідність такого законодавчого положення. Угоди про відмову в зверненні за захистом до суду є недійсними. Це означає, що ніякі угоди про добровільну відмову особи від установленого Конституцією права на судовий захист не мають під собою правової основи. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних і інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин.

Іноземці, особи без громадянства й іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами і юридичними особами України. Саме справжня, а не декларативна рівність учасників судового процесу максимально гарантує об'єктивність суддівського рішення і страхує суддю від помилки. Право кожного користуватися правовою допомогою у разі розгляду його справи в суді.

Одним із найважливіших досягнень є право користуватися правовою допомогою при вирішенні справи в суді. Воно закріплене Конституцією України і розкривається в ст. 6 Закону. Для надання правової допомоги при розгляді справ у судах, - проголошується в Конституції, - в Україні діє адвокатура. Конституційний Суд України роз'яснив, що правова допомога в питаннях захисту від обвинувачення може надаватися й іншими особами. Із часу прийняття Конституційним Судом України цього рішення на місці адвоката може опинитися будь-яка особа, котра має право на виконання такого роду функцій, що, зокрема, відповідає вимогам зазначених міжнародних документів і практиці багатьох європейських судових систем.

Гласність судового процесу як одна з основ правосуддя — це конституційний принцип українського судочинства. Згідно з ним ніхто не може бути обмежений у праві на одержання в суді усної чи письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Розгляд справ у судах проходить відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду й інші особи, що є присутніми у відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, у порядку, встановленому процесуальним законом.

У випадках, передбачених процесуальним законом, за рішенням суду допускається розгляд справи в закритому судовому засіданні, суть якого полягає в тому, що така форма судового розгляду дозволяє захистити зацікавлених учасників судового розгляду від розголошення конфіденційної інформації, яка є їхньою власністю або може завдати шкоди інтересам держави. Таку форму судового розгляду не може бути розцінено як порушення принципу гласності. Прийняттю судом рішення про проведення закритого судового засідання передує обговорення цього питання всіма учасниками судового процесу. Перебіг судового засідання фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Обов'язковість судових рішень — одна з найважливіших засад правосуддя, яка покликана надати логічну завершеність діяльності судової влади і слугувати критерієм її дієвості. Судове рішення, яким завершується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що вступили в законну силу, обов'язкові для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами, об'єднаннями громадян і організацій, цивільними і юридичними особами на всій території України.

Судові рішення інших держав обов'язкові для виконання на території України за умов, визначених законами України відповідно до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Невиконання судових рішень спричиняє передбачену законом відповідальність.

Принцип обов'язковості виконання судового рішення був би неповним і недосконалим без права на оскарження рішень суду. Учасники судового процесу й інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне і касаційне оскарження судового рішення.

Нині виконання судових рішень покладено на Державну виконавчу службу, що діє при Міністерства юстиції України, що, фактично, позбавляє суддів відповідальності за несвоєчасне виконання власних рішень.

Самостійність судів і незалежність суддів — категорії, що визначають ефективність усієї системи правосуддя. Конституція України і низка законів («Про судоустрій», «Про внесення змін у Закон України «Про статус суддів», «Про суддівське самоврядування») створюють досить міцну правову основу для реалізації принципу самостійності судів і незалежності суддів.

Згідно зі ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Нині в Державному бюджеті України окремо визначаються витрати на утримання судів. Тривалий час не вирішувалося питання щодо механізму фінансування і матеріально-технічного забезпечення судів, що було серйозною проблемою в питанні самостійності судів і їхньої незалежності від стороннього впливу.

Раніше функція організаційного і матеріально-технічного забезпечення діяльності судів здійснювалася відповідними структурами Міністерства юстиції України, Головним управлінням юстиції в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими управліннями юстиції.

Органи Міністерства юстиції також розробляли і вносили у відповідні державні органи пропозиції з питань апеляційних і місцевих судів, а також із питань змін мережі судів і їхніх штатів, якщо інше не передбачене законом. На ці ж органи покладалась організація роботи з кадрами судів із підвищення їхньої кваліфікації і перепідготовки, здійснювався добір, і у встановленому порядку, разом із Верховним Судом України, представлялися кандидатури для обрання їх суддями.

Перераховані структурні підрозділи Мін'юсту забезпечували ведення судової статистики й аналіз статистичних даних, а також організовували матеріально-технічне забезпечення апеляційних і місцевих судів, створювали належні умови роботи для належного функціонування судів і їхньої діяльності.

Акцентування в законі уваги на «суворому дотриманні принципу незалежності» тільки зайвий раз підтверджувало недосконалість системи забезпечення діяльності судів, тому що незабезпеченість суду робить його, певною мірою, залежним від фінансуванням.

Уже перші кроки в напрямі здійснення в Україні судово-правової реформи за відсутності доктринального забезпечення і грубе порушення концептуального плану цього гігантського за передбаченими витратами і соціальними наслідками проекту принесли сумні плоди. Збільшення числа судових установ різних інстанцій і спеціалізацій, серйозне розширення їх штатів, введення апеляційних судів, що передбачають недешеві процедури перегляду справ, імплементація права на технічне фіксування судового процесу, участь присяжних і за нинішнього економічного стану держави повинні були б зайняти не менше ніж півтора десятка років. Відсутність належного фінансування судів може призвести до масових порушень прав особистості, що не тільки не наблизить Україну до Європи, але, навпаки, створить безліч нових ускладнень на цьому шляху. Однак реформу вже розпочато, і ЇЇ слід продовжувати цілеспрямовано і поетапно, по мірі виділення коштів на забезпечення дуже необхідних суспільству та державі, але вкрай болючих перетворень.

Закон України «Про судоустрій» (ст. 15) з метою звільнення судів від залежності з боку інших відомств передбачає утворення Державної судової адміністрації, якій слід прийняти на себе турботи про організаційну та матеріально-технічну сторони діяльності судів. Мета нової структури - судової адміністрації у тому вигляді, у якому вона вже створюється, — позбавити суди від залежності від адміністративно-постачальницьких органів і їхнього впливу на правосуддя за допомогою усіляких важелів. Однак високозатратна і малоефективна тенденція до утворення нових структур на базі старих кадрів мало змінює існуючий стан справ і лише множить лави чиновників.

Стаття 130 Конституції України встановлює: «.Держава забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів». У Державному бюджеті України окремо визначаються витрати на утримання судів. Здається, було б доцільніше установити чіткі критерії матеріально-технічного постачання: число суддів і допоміжних працівників, витрати на технічне устаткування, оплата приміщень і інше з наступним перерахуванням коштів безпосередньо на розрахункові рахунки судів.

Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя не залежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні в своїх рішеннях і не підлеглі. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України і законами. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їхні посадові особи, громадяни і їхні об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не зазіхати на неї.

Звернення до суду громадян чи організацій, посадових осіб, що, відповідно до закону, не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачене процесуальним законом. Іншими словами, цікавість фізичних і юридичних осіб, що не є учасниками судового процесу, із приводу розгляду конкретної справи судом взагалі не задовольняється. Фраза «...якщо інше не передбачене законом» означає, що існує процесуально визначене коло осіб або органів, на офіційні запити яких суд зобов'язаний і має право реагувати.

Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд чи суддів у будь-якому вигляді, неповага до суду чи судді, збір, збереження, використання і поширення інформації усно, письмово чи іншим способом з метою заподіяння шкоди їхньому авторитету, впливу на неупередженість суду забороняється і спричиняє передбачену законом відповідальність.

Суддям забезпечується свобода неупередженого розгляду судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Законність - один із найважливіших принципів судочинства. Він означає, що при вирішенні спорів і розгляді справ судді керуються лише законом.

Натомість цей принцип не відкидає права судді на внутрішнє переконання при вирішенні цивільних спорів чи кримінальної справи. Навпаки, керуючись законом, суддя при вирішенні суперечки спирається на суспільну оцінку поведінки сторін або вчиненого злочинцем діяння, яка створює його особисті переконання. Право розглядати справи з урахуванням особистого переконання дозволяє судді індивідуалізувати вчинки, їхню мотивацію і відповідальність, поєднати законність з такою моральною категорією, як справедливість. Щодо такого етико-правового принципу можна говорити нескінченно. Суть суддівської роботи, поєднання законності та справедливості вдало відображено у класичному випадку з практики англійського судді, який наводився А.Ф. Коні у його лекції про моральні основи в карному судочинстві.

«Молодой человек похитил хлеб из незапертой булочной в минуту отсутствия в ней булочника. «Я был голоден, милорд», — объяснил обвиняемый судье. «Закон осуждает за кражу как куска хлеба, так и золотой цепи, — отвечал ему судья, — и не делает между этими предметами кражи никакого различия. Если бы я следовал только указаниям закона, то осудил бы вас. Но, руководствуясь моей судейской совестью, я вас оправдываю». Затем, не ограничившись оправданием, судья через судебного пристава предложил имевшейся публике помочь молодому человеку и тем самим избавить его от необходимости совершения новой кражи. Обращаясь же к булочнику как к обвинителю, судья сказал: "Из-за нескольких пенсов вы не затруднились лишить свободы человека, несчастный вид которого, равно как свойство совершенной им кражи, должны бы указать вам на крайнее состояние, в котором он находился. На основании старого закона Королевы Елисаветы, карающего всякого лавочника за уход из незапертой лавки, я приговариваю вас к одному дню тюремного заключения и к денежной пене ".

Наявність у кримінально-процесуальному законодавстві України інституту внутрішнього переконання орієнтує суддю не тільки на суворе дотримання закону і правову оцінку злочинного діяння, але і на виявлення причин, що сприяли його здійсненню і визначили чинники такої поведінки винної особи, що робить принцип законності живим і дієвим.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються низкою конституційних положень щодо призначення, обрання, залучення до відповідальності та звільнення суддів. Конституційний порядок призначення й обрання суддів, а також їхня незмінюваність і незалежність у термін, на який вони призначені чи обрані, виводить суддів з-під впливу інших галузей влади, їхніх представників і органів. Однак законодавець має враховувати можливість такого впливу з боку чиновників судової адміністрації, про що ми наголошували.

Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. визначає статус судді, порядок його обрання, повноваження, обов'язки і порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності. Цим Законом установлюються гарантії діяльності і межі недоторканності суддів, що є основою незалежного правосуддя.

Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін у Закон України «Про статус суддів» уточнено багато формулювань з урахуванням Закону України «Про судоустрій».

Меті підвищення самостійності судів і незалежності суддів слугує також порядок провадження судочинства, встановлений процесуальним законом: таємниця постанови судового рішення; заборона втручання в провадження правосуддя.

Чимала роль у забезпеченні незалежності суддів надається органам суддівського самоврядування. Рішення питань внутрішньої діяльності судів регулюється Законом України «Про органи суддівського самоврядування», прийнятим у 1994 р. і Законом України «Про внесення змін у Закон України «Про органи суддівського самоврядування», прийнятим 21 червня 2001 р. До питань внутрішньої діяльності судів згадані закони відносять організаційне і кадрове забезпечення судів, матеріально-технічне, фінансове забезпечення функціонування судів і діяльності суддів, соціальний захист і побутове забезпечення суддів і членів їхніх родин та інші питання, не пов'язані з провадженням правосуддя. При прийнятті нових законів чи внесенні змін у чинні не допускається звуження змісту й обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Однак залишаються невирішеними проблеми, існування яких здатне звести нанівець всі зусилля щодо досягнення ефективності судової системи. Не до кінця вирішено питання оплати праці суддів і ефективного моніторингу їхніх доходів і витрат. Забезпечуючи представникам суддівської влади нормальні умови для відправлення правосуддя, а також гідне існування, народ повинен мати надійні засоби контролю за діяльністю слуг закону і механізмом їхнього відкликання у випадку потреби.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької і творчої.

-------- Pragma Translation ---------

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!