Загальна характеристика МВ після 1991 р.

ЛЕКЦІЯ 10

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІСЛЯ 1991 РОКУ

План лекції:

1. Характерні особливості і риси становлення нового світового порядку.

2. Загальна характеристика МВ після 1991 р.

Характерні особливості і риси становлення нового світового порядку після закінчення «холодної війни».

Закінчення «холодної війни», розпад СРСР і, відповідно, крах Ялтинсько-Потсдамської системи поклало початок формуванню нової СМВ і розпаду біполярної СМВ. В якості основних факторів, що визначають її розвиток, необхідно позначити наступні тенденції:

- глобалізація світу – формування глобального людського суспільства:

Сутність цього процесу полягає:

1) у різкому посиленні взаємозв’язку і взаємозалежності держав і народів. Феномен глобалізації виходить за чисто економічні рамки і охоплює практично всі сфери суспільного життя, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя тощо.

2) Глобалізація привела до усвідомлення того факту, що ні воєнна сила, ні економічна могутність країни, ні розміри її території, ні геополітичне положення не допоможуть державі на одинці справитись із найгострішими проблема сучасності. В західній політичній думці існує категорія «невловима сила», що включає: науково-технічну базу, промисловий і фінансовий потенціал економіки, валюту, людський капітал, гарантії соціальної безпеки, здатність населення захищати політичній і соціальний устрій держави. Ці нові виміри сили все більш значно визначають місце, статус і могутність держави.

3) Суперечливість МС проявляється і в паралельних з глобалізацією процесах децентралізації, регіоналізації. Регіональні угрупування і МО («Велика вісімка», ЄС, НАФТА, АСЕАН і ін.) поряд із державами стають провідними факторами в МС.

4) Переміщення центру конфронтації в МС з відносин Схід – Захід на вісь Північ – Південь. Наростання напруги по осі Північ – Південь після закінчення «холодної війни» багато в чому викликана цивілізаційними факторами, про які говорить відомий американський політолог С. Хантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій». Конфлікт між багатою Північчю і бідним Півднем ґрунтується на абсолютно різних політичних, економічних і культурних шансах і можливостях розвитку індустріальний країн і країн, що розвиваються.

Французький дослідник Б. Баді визначає як одну із основних рис глобалізації – «розмивання» національних кордонів. Це проявляється в інтенсифікації та збільшення обсягів та взаємодії за межами державних кордонів. Як наслідок, один з найбільш важливих результатів - формування світового ринку товарів і послуг, фінансової системи, світової мережі комунікації.

- Глобальні проблеми людства. Сучасні процеси світового розвитку додали новий вимір широкого кола міжнародних проблем. Глобалізація найчастіше робить негативний вплив на стан міжнародної безпеки. Основні проблеми:

1) Міжнародний тероризм - численні терористичні організації створили якийсь «терористичний інтернаціонал», чинний поза МП, який не має територіальних кордонів, що не визнає ніяких переговорів і контактів. Всі інститути - національні та міжнародні - продемонстрували повну нездатність в боротьбі з цією загрозою.

До тероризму примикає проблема розповсюдження ядерної та іншої зброї, а також торгівля зброєю. Збільшуються обсяги покупок зброї, особливо країнами, що розвиваються (саме там найбільш нестабільна політична та економічна ситуація). Керівники цих країн в дилемі «гармати або масло» зазвичай обирають перше, посилюючи інші проблеми - голод, хвороби і т.д. Лідируючу роль в якості ринку озброєнь грає Близький Схід, активно закуповує зброю АТР.

Інша сфера сучасного тероризму - кібертероризм, в тому числі інформаційний, пов'язаний з можливістю дестабілізації роботи комп'ютерних систем і мереж. Можна уявити, які наслідки інформаційні диверсії можуть викликати в роботі транспорту, зв'язку, енергопостачання, засобів спостереження і т.д.

З розвитком глобалізації різко активізувалася організована злочинність. Сфери діяльності організованої злочинності - нелегальне перекидання товарів з країн, де високі податки, незаконні поставки зброї, наркоторгівля, протизаконна діяльність в зонах конфліктів, наприклад вербування найманців. Члени організованих злочинних груп отримують величезні доходи. Відкриті кордони спрощують життя організованої злочинності.

Збільшення чисельності населення викликає проблему браку ресурсів. Поширення інфекційних захворювань, епідемій і пандемій (особливо в бідних країнах).

Екологічні проблеми - зміна клімату та глобальне потепління.

В останні десятиліття спостерігається посилення релігійного чи цивілізаційного фактора, який призводить до міжцивілізаційних конфліктів. Міждержавні конфлікти змінилися зіткненням цивілізацій.

Новою проблемою може стати антиглобалізм. На сьогоднішній день антиглобалістський рух неоднорідний і не організований, не має лідера. Основними рушійними силами антиглобалістського руху є численні НУО та громадські рухи (близько 500). Мережевий характер - поширені по всьому світу, мають свої сайти в Інтернеті. Швидко набирають силу.

- Інтеграційні процеси, що залишаються із основних тенденцій сучасних МВ. В даний час інтеграційні угруповання розвиваються в усіх регіонах світу: 1) ЄС (головна сфера – економіка; початком розвитку можна вважати травень 1950 р., коли МЗС Франції Шуман оприлюднив декларацію про заснування французько-німецького об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); 2) НАФТА (Північноамериканська зона вільної торгівлі, яка включила США, Канаду і Мексику, була створена в 1994 р.); 3) МЕРКОСУР (найбільше об’єднання в Південній Америці; входять – Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай і Венесуела (з липня 2006 р.), а в якості асоційованих членів – Чилі, Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу; назва орг.-ції походить від ісп. і означає «Південноамериканський спільний ринок». Першим кроком до створення стало підписання в 1986 р. договору про вільну торгівлю між Аргентиною і Бразилією, 1990 р. приєднуються Парагвай і Уругвай); 4) АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії, утворена 8 серпня1967 р. в Бангкоці, спочатку увійшли Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, пізніше – Бруней-Даруссалам, В’єтнам, Лаос і Мьянма, Камбоджа).

- Збільшення ролі геополітики у МВ. Саме геополітичні підходи пояснюють сьогоднішнє прагнення країн до інтеграції, створення міждержавних блоків, спілок (розширення ЄС; виникнення економічних і військово-політичних інтеграційних об'єднань на пострадянському просторі (ГУАМ, ЄврАзЕС, ЄЕП, ОДКБ і т.д.); експансію НАТО на схід; геополітичне значення «помаранчевих», «тюльпанових» революцій у колишніх радянських республіках; значення міжнародних організацій (ООН, СОТ, ВООЗ, ЮНЕСКО і т.д.) в регулюванні МВ в епоху глобалізації.

В даний час в геополітиці існує 2 основні тенденції: американська ідея уніполярного світу (тобто одна держава лідер – гегемон) і китайська ідея багатополярного світу (багато сильних держав – між ними рівноправна співпраця).

Існують і ін. ідеї, наприклад, геополітична ідея європейських нових правих – об'єднання континентальної Європи проти США.

Не виключають відродження біполярної системи, в якій місце СРСР в ідеологічному і військово-політичному протистоянні з США займе Китай.

- Збільшується коло впливових акторів у МВ:

- 1) Міжнародні організації урядового (ООН, НАТО, ОБСЄ, СОТ, МВФ, ЄС) та неурядового (Міжнародна Амністія, Червоний Хрест, Лікарі без кордонів) характеру.

- 2) В останні десятиріччя значно активізувалася діяльність різноманітних інституцій міждержавного, наднаціонального характеру, що спричинило перегляд принципів МВ та міжнародної політики. Наприклад, важливим суб’єктом МВ стає діяльність так званих «Великої вісімки» – G8 (США, Велика Британія, Канада, ФРН, Італія, Франція, Японія та РФ) та «Великої двадцятки» – G20 (країни – члени G8, а також Австралія, Аргентина, Бразилія, Європейський Союз, Індія, Індонезія, КНР, Мексика, Саудівська Аравія, Туреччина, ПАР, Республіка Корея).

- 2) ТНК – це бізнес структури, діяльність яких охоплює декілька країн. На відміну від МО, ТНК працюють з метою отримання прибутку. Негативний вплив ТНК на СМВ: прагнучи до отримання максимального прибутку, ТНК посилюють розшарування світу з лінії Північ-Південь за рахунок збереження дешевої, малокваліфікованої робочої сили в країнах Півдня в тих чи інших галузях виробництва. Але з іншого боку вони стимулюють розвиток промисловості, створюють робочі місця, займаються навчанням робочих.

- 3) Міжнародні злочинні групи.

- 4) Релігійні або національні рухи. Наприклад, ісламські рухи в сучасному світі все більше впливають на тенденції в СМВ. Римська католицька церква, Папа Римський - вищий авторитет для 800 млн. католиків живуть на Землі. (Наприклад, Римська католицька церква була посередником у територіальному конфлікті між Чилі та Аргентиною в 1978 р.).

Якщо впродовж трьох з половиною століть держави були домінуючими учасниками МВ, а світова політика в основному політикою міждержавною, то останніми роками їх тіснять ТНК, міжнародні приватні фінансові інститути, НУО, що не мають певної національності, багато в чому космополітичні. Наприклад, міжнародна НУО «Гринпіс» ефективно виконує роль «глобального екологічного поліцейського», громадська організація «Міжнародна амністія» володіє значно великим впливом, ніж міждержавний центр ООН з прав людини. Космополітізація торкнулася і гіршої частини людського співтовариства – організації міжнародного тероризму, злочинності, наркомафії. Отже, можемо говорити про космополітизацію світової політики – ідеологія т.зв. світового громадянства.

Все це розхитує одну з найважливіших основ Вестфальської СМВ – суверенітет, право держави виступати вищим суддею в національних межах і єдиним представником нації в міжнародних справах. Добровільна передача частині суверенітету міждержавним інститутам в процесі регіональної інтеграції або в рамках таких міжнародних організацій, як ОБСЄ, Рада Європи і ін., доповнилася останніми роками стихійним процесом його «дифузії» у глобальному масштабі.

- На рубежі 1980-х – 1990-х рр. в МВ відбулися глибокі зміни:

- розвал світової системи соціалізму означав припинення ідейно-політичної і військової конфронтації між Сходом і Заходом, навіть самі ці поняття, що носили раніше політичний зміст, пішли в минуле;

- на початку 1990-х рр. змінилася політична карта світу. У Європі з'явилося 15 нових незалежних держав, що утворилися унаслідок розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX ст. відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія , Хорватія , Боснія і Герцеговина , Македонія) Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI ст. залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 рр. - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 рр. – конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

У 1989 р. комуністи втратили владу в результаті Оксамитової революції, а країну очолив письменник-дисидент Вацлав Гавел - останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії. У 1989–1992 рр. країна носила назву «Чесько-Словацька Федеративна Республіка», проте федерація виявилася нестабільною. 17 липня 1992 р. Народна рада Словаччини приймає декларацію про незалежність Словацької республіки. Остаточною ж датою розпаду Чехословаччини вважають 1 січня 1993 р. Завдяки мирному протіканню процесу розділу країни, цей розділ іноді називають «Оксамитовим розлученням».

СРСР існував з 1922 р. до 1991 р. Розпад СРСР 26 грудня 1991 р. (7-8 грудня Біловезька угода: Л. Кравчук (Президент України), Б. Єльцин (Президент Росії), Станіслав Шушкевич (Голова ВР Республіки Білорусь)) привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав. Також цією угодою проголошувалося створення СНД.

Ці держави перетворилися на самостійних акторів європейської і світової політики. У політичному плані знову окреслився регіон Центральної Європи, який розпочав пошуки свого місця в Європі та світі. Колишні соціалістичні країни повернули свою економіку та політику на Захід, вступили до Ради Європи, прагнули вступити до ЄС, а прилучившись у 1994 р. до «Партнерство заради миру», зробили перший крок на шляху до НАТО (1999 р. входять Польща, Угорщина, Чехія; 2004 р. – Латвія, Литва, Румунія, Словенія, Словаччина, Естонія, Болгарія; 2009 р. – Албанія, Хорватія)

- Формується новий порядок в сучасній СМВ. Сучасна система не стала «американським світом» - Рax Аmericana. США реалізують в ній лідерські амбіції, не відчуваючи себе в абсолютно розрядженому міжнародному середовищі. На політику Вашингтона впливають 7 інших важливих суб'єктів міжнародної політики. До кола 7 партнерів США входить і РФ - хоча де- факто з обмеженими правами. Всі разом США зі своїми союзниками і РФ утворюють «групу восьми» - престижне і впливове неформальне міждержавне утворення.

Для розуміння співвідношення позицій на вищих рівнях міжнародної ієрархії важливо мати на увазі, що із 7 членів «вісімки» крім США - 5 (Великобританія, Німеччина, Італія, Канада і Франція) є союзниками Вашингтона з військово-політичного союзу НАТО, а одна (Японія) пов'язана зі США двосторонніми військово-політичними зобов'язаннями. Система цих взаємних зобов'язань при військово-політичному й економічному переважанні США над партнерами робить останніх чутливими до американського впливу. Росія, не пов'язана офіційними союзницькими відносинам ні з однією з країн цієї групи, володіє внаслідок цього більшою автономією. Але в силу економічної слабкості вона, як було сказано, фактично не володіє поки всім обсягом привілеїв членства у «вісімці».

Таким чином, можемо відзначити лише важливу тенденцію розвитку сучасних МВ: перехідний стан світу від біполярного до багатополюсного або іншого устрою, наприклад, при домінуванні США.

Курс на збереження і закріплення лідерства США у світі підтверджений на вищому рівні: у лютому 1995 р. Білий дім висунув офіційну доктрину «Стратегія залучення США до міжнародних справ і поширення демократії у світі», у новому варіанті якої (1997 р.) «тенденція до встановлення демократії і ринкової економіки у світі відповідає просуненню американських інтересів». У доктрині зафіксовані і методи досягнення мети: «США мають підтримувати цю тенденцію шляхом активної участі у світових справах». Як бачимо, означена доктрина цілком узгоджувалася з «Pax Americana» підтверджувала, що США як ніколи близькі до її реалізації.

США займають провідні позиції в економічній структурі сучасних МВ, у військово-стратегічній структурі, а також лідирують в технологічних і науково-технічних відносинах. В умовах глобалізації, яка в значній мірі прямує з самих США, ця країна отримала додаткові переваги перед іншими державами. У 1990-і рр. різко посилився політичний вплив США за рахунок придбання нових союзників в Східній Європі і на пострадянському просторі. Сполучені Штати в завершальний період правління адміністрації Б.Клінтона (1993 – 2001 рр.) і перший період адміністрації Дж. Буша-молодшого (2001 – 2009 рр.) приступили до перебудови системи МВ для закріплення в ній домінуючих позицій США.

На МС чинить значний вплив Китай, який з середини 1990-х рр. став серйозно заявляти про себе як про провідну світову Д., домігся на початку XXI ст. вражаючих економічних результатів. За сукупністю своїх можливостей КНР в осяжній перспективі не може вийти на рівень сумісності із США і тому поки не є для них реальним суперником в глобальній політиці.

Російська Федерація після важкого періоду невдач 1990-х рр. з величезною працею зуміла на початку XXI ст. через зближення із Заходом знову долучитися до групи найбільш впливових країн. Вона виступає в ролі партнера США вибірково. По ряду питань - підтримує Вашингтон, а по деяких інших (інтервенція НАТО 1999 р. в Косово, війна 2003 р. у Іраку) - без коливань дистанціюється від нього, щоразу стежачи за тим, щоб розвиток російсько-американських відносин залишався в рамках партнерського вектора.

- Новий міжнародний порядок характеризується базовою зміною ідеї міждержавних відносин. Замість принципу lasser-faire («невтручання»), згідно якому кожна держава вільна в проведенні внутрішньої політики до тих пір, поки це не починає загрожувати безпеці інших держав, з кінця 1990-х рр. почав затверджуватися принцип «виборчої легітимності», відповідно до якого держави НАТО стали привласнювати собі право визначати параметри законності або незаконності того або іншого уряду залежно від відповідності або невідповідності його політики інтересам і представленням держав-членів альянсу. Жертвою реалізації нової концепції стала Югославія під час конфлікту в Косово в 1999 р.

Відбувається «зворотна ідеологізація» МВ, яка виразилася в посилюванні ліберально-моралістського догматизму, абсолютизації досвіду західної демократії і пов'язаних з нею господарської і соціально-політичної систем. Над «реал-політичними» зрушеннями в МВ стала підноситися гіпотеза про те, що головний зміст сучасної епохи визначається переходом більшості країн світу на шлях творення громадянського суспільства на базі ліберально-демократичного синтезу.

Інтеграційні тенденції створили в Європі запит на теоретичне обґрунтування неминучості «перешагування» через «комплекс державного суверенітету» в інтересах вироблення спільної суб'єктності Євросоюзу. У європейській культурному середовищі були сформульовані і стали засвоюватися конфліктні постулати про «право гуманітарної інтервенції» та «нелегітимність авторитарних режимів».

Але західні країни не обмежуються мирними засобами реалізації своїх цілей. На початку 2000-х рр. США і деякі союзні їм країни активно використовували силу для затвердження елементів вигідного їм міжнародного порядку - на території колишньої Югославії в 1996 і 1999 рр., в Афганістані - в 2001 - 2002 рр.., і Іраку - в 1991, 1998 і 2003 рр.

- тенденцієюсучасних МВ є посилення поділу світу на два полюси: полюс миру, добробуту і демократії і полюс війни, бродіння і тиранення.

На полюсі миру, добробут і демократії знаходяться 25 країн: держави Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія і Нова Зеландія. У них проживає 15% населення земної кулі, так званий «золотий мільярд». У цих країнах переважають багаті демократії, в яких рівень життя пересічного громадянина за історичними мірками вельми високий (від 10 до 30 тис.дол. щорічного доходу), тривалість життя не менше 74 років. Такого добробуту країна може добитися тільки завдяки наявності високорозвинутої наукоємкої економіки.

На іншому полюсі знаходяться держави Африки, Азії, Латинської Америки, республіки колишнього СРСР і країн Сходу. У них більше 80 млн. чоловік живуть в умовах абсолютної убогості, а з 500 млн. тих, що голодують близько 50 млн. щорічно вмирали від виснаження. У економіці ці держави поставляли розвиненому миру енергоносії і сировину і виступали як звалище для отруйних відходів.

Протистояння світової Півночі і світового Півдня полягає і в тому, що найбільш економічно розвинені країни завершують індустріальну фазу розвитку і переходять до постіндустріального розвитку, що характеризується стрибком продуктивних сил на базі електроніки, інформатики і енергозберігаючих технологій.

Таким чином, сучасна СМВ не має загальновизнаної назви. Її параметри не узгоджувалися ні на певній універсальній міжнародній конференції. Цей порядок сформувався де-факто на підставі ланцюга прецедентів, що представляли собою кроки Заходу, найголовнішими з яких були:

1) рішення адміністрації США в 1993 р. сприяти поширенню демократії у світі (доктрина «розширення демократії»);

2) розширення НАТО на схід за рахунок включення в нього нових членів, що почалося з брюссельської сесії ради НАТО в грудні 1996 р., яка затвердила графік прийняття до альянсу нових членів;

3) рішення паризької сесії ради НАТО в 1999 р. про прийняття нової стратегічної концепції альянсу та розширення зони його відповідальності за межі Північної Атлантики;

4) американо-британська війна 2003 р. проти Іраку, яка призвела до повалення режиму Саддама Хусейна.

Загальна характеристика МВ після 1991 р.

Після закінчення «холодної війни» увага вчених-міжнародників прикута головним чином до політичних подій, які відбувались в Центральній Європі, на Близькому і Середньому Сході, де події розпаду біполярного миропорядку другої половини ХХ ст. проявились особливо драматично: саме тут США прискореними темпами форсували формування системи однополярного світу, не нехтуючи при цьому використанням військової сили і порушуючи норми міжнародного права. Свідченням цього є:

1) панамська операція США (1989 р.) з метою скинення режиму генерала М. Норьєгі, звинуваченого в пособництві наркоторгівцям. Президент США пояснив це втручання в розвиток подій на Панамі необхідністю забезпечення безпеки американських громадян, інтересам демократії і дотримання укладеного в роки адміністрації Дж. Картера (1977-1981) угоди щодо Панамського каналу. Кодова назва «Справедлива справа». Норьєга отримав 40 років, однак адвокатам вдалось зрізати строк до 30 років, оскільки підсудний багато і корисно працював на ЦРУ.

2) Війна в Перській затоці (2 серпня 1990 – 28 лютого 1991) між Іраком і коаліцією 28 країн на чолі з США. Вторгнення й анексія Кувейту Іраком , основного світового джерела нафти, поставило під загрозу стратегічні інтереси США та інших країн Заходу. Т.ч. до США приєднуються Великобританія, Франція, Італія, Кувейт і Саудівська Аравія. Проведено військову операцію «Буря в пустелі» (16 січня – 27 лютого 1991 р.). Наслідки: Ірак зазнав поразки, США не вдалося відсторони від влади іракського диктатора С. Хусейна. Конфлікт відомий небаченим в історії розмахом застосування авіаударів.

3) між 1991 та 2001 рр. відбулися Югославські війни між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу, та народами, що добивалися незалежності від неї – хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями і албанцями в Республіці Македонія. У цих війнах активну участь з 1993 р. беруть США, НАТО.

Війни під час розпаду Югославії:

1) війна Словенії за незалежність (1991 р. – Десятиденна війна).

2) Війна Хорватії за незалежність (1991 - 1995).

3) Боснійська війна (1992 – 1995). Відбувається операція НАТО – бомбардування сербських ЗС.

Конфлікти в регіонах населених албанцями:

1) Війна в Косово (1998 – 1999). Операція НАТО в Югославії (24 березня – 10 червня 1999).

2) Конфлікт у Південній Сербії (2000 - 2001).

3) Конфлікт в Македонії (2001).

Наслідки: 1. Ці держави здобувають незалежність. 2. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косово (17 лютого 2008 р. парламентом краю Косова). 3. Югославські війни стали одним із наймасштабних військових конфліктів ХХ століття, що супроводжувалися значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

4) В серпні 1998 р. США нанесли ракетні удари по Судану і Афганістану в якості міри покарання за терористичні акції, вчинені проти американських збройних сил в Кенії і Танзанії. Їх виконавцями названі терористи з угрупувань бойовиків, очолюваних саудівським міліонером Усамой Бен Ладеном. Лондон продовжував активно виступати на підтримку США на міжнародній арені. Доказом цього стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 р., спричинені недотриманням Багдадом санкцій, введених після війни у Перській затоці. Санкції передбачали роззброєння Іраку і заборону виробництва на території країни зброї масового знищення. Упродовж 1999-2000 рр. об’єднана авіація США і Великої Британії продовжувала здійснювати бомбові удари по командних пунктах іракської протиповітряної оборони у тих випадках, коли була змушена гарантувати безпеку своїх патрулів у заборонених для іракських літаків зонах.

5) Терористичні акти 11 вересня 2001 р. у Всесвітньому торговому центрі в Нью-Йорку і проти Пентагона у Вашингтоні свідчать перш за все про вступ в нову еру тероризму. Американська адміністрація оголошує війну тероризму при майже абсолютному схвалені усього світу, зокрема, зі схвалення Ради Безпеки і при згоді членів Атлантичного альянсу. (Адміністрація Дж. Буша молодшого вказала пальцем на ворога: це влада талібів в Афганістані з 1996 р., керівник ісламістської організації Аль-Каїда – Усаме Бен Ладен, саудівський фанатик боротьби з невірними.Аль-Ка́їда (араб. القاعدة , переклад: основа, заснування) – міжнародна збройна суннітська джихадська організація. Заснована 1988 р. Усама бен Ладеном в Афганістані для боротьби з радянським вторгненням. Після виведення радянських військ з Афганістану Аль-Каїда зосередилася на США, як імперії зла, західного світу з його способом життя, його культури і всіх його прибічників в ісламських країнах. Організація ставить перед собою створення «Великого ісламського халіфату». Після вибухів посольств США в столицях Кенії та Танзанії в 1998 р. Аль-Каїда отримала визнання терористичної організації № 1 у світі.)

6) Американська відповідь Аль-Каїді і талібам: військова кампанія (операція «Правосуддя без меж», яка перейшла в операцію «Непохитна свобода»). Операція призводить до згоди про розгортання під мандатом ООН міжнародних сил безпеки в Кабулі і навколо нього і про створення під егідою ООН перехідного уряду, в якому представлені усі афганські угрупування. Бомбардування території Афганістану знайшло схвалення з боку Канади, Австралії, Франції, Німеччини та інших країн.

7) В ніч з 19 на 20 березня 2003 р. збройні сили антиіракської коаліції (США, Великобританія, Іспанія) (без санкцій ООН), очолюваної США, розпочали бойові дії з метою повалення режиму С. Хусейна. 9 квітня 2003 р. війська союзників увійшли в Багдад і до середини місяця бойові дії завершилися. С. Хусейна заарештовано в середині грудня 2003 р. Спротив діяльності окупаційних військ на території Іраку у квітні 2004 р. переріс у жорстоку війну. По суті, почалася друга іракська кампанія. Збройну боротьбу з військами США та їх союзників ведуть бойовики «Армії Махді» під керівництвом радикального шиїтського лідера Муктади аль-Садра і близько десяти інших повстанських угрупувань. 30 грудня 2006 р., в день Курбан-Байраму, іракці без участі солдатів США стратили Саддама Хусейна через повішення.

8) 2008 рік позначився локальними конфліктами, які зачіпали інтереси багатьох держав. В 2008 р. відбулась російсько-грузинська війна – збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 р.

26 серпня Росія визнала незалежність Південної Осетії й Абхазії і незабаром встановила дипломатичні відносини з цими республіками та погодила з ними проекти договорів про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу.

Росія змогла довести свою військову перевагу, основою якої стала чисельна і матеріальна перевага над Грузією. Головним наслідком війни:

- стала спроба легітимізації з боку Росії відтяти грузинські провінції у спосіб визнання їхньої незалежності;

- Грузія зазнала військової поразки, і на кілька тижнів втратила контроль над значними своїми територіями і стратегічними пунктами. У найнапруженіший момент протистояння постала серйозна загроза штурму Тбілісі для усунення режима Саакашвілі російськими танками, і на цьому етапі знадобилося енергійне втручання посередників в лиці голови ЄС Ніколя Саркозі.

- Уряд Грузії був підданий західними оглядачами суворій критиці, за те що не передбачив у відповідь на силове вирішення внутрішніх проблем жорстку військову відповідь Росії і неспівставимість сил.

- Сподівання Грузії на підтримку Заходу справдилися лише частково. Захід своїм дипломатичним втручанням справді зупинив розгортання військової операції за найгіршим для грузин сценарієм і офіційно засудив надмірне використання сили Росією. Але водночас західні країни в умовах поглиблення світової фінансової кризи утрималися від введення прямих економічних чи інших санкцій проти Росії, хоча такі заклики лунали.

- рішучішими тут були країни «нової Європи», які на собі знають, що таке російська агресія, і США. НАТО на півроку зупинило співпрацю з Росією і одразу по війні провело символічну виїзну Раду НАТО у Тбілісі. Стриманішу позицію зайняли важковаговики ЄС Франція, Німеччина, Італія, з огляду на важливість значного експорту цих економік до Росії.

9) З грудня 2008 р. з новою силою спалахує ізраїльсько-палестинський конфлікт (27 грудня 2008 – 18 січня 2009; Сектор Газа, Палестина) – збройний конфлікт між Ізраїлем та палестинськими воєнізованими угрупуваннями Хамас, Народним фронтом визволення Палестини в Секторі Газа на Близькому Сході. Військовий конфлікт розпочався в грудні 2008 р. після закінчення перемир'я та відновлення ракетного обстрілу ізраїльських міст. Активна фаза конфлікту почалася з бомбардування Ізраїлем цілей у Секторі Газа, яка отримала назву «Операція Литий свинець».

Низка міжнародних організацій та урядів прикладали значних зусиль для припинення конфлікту.

17 січня Ізраїль припинив військові дії у односторонньому порядку; наступного дня Хамас теж проголосив перемир'я і дав Ізраїлю два тижні на вивід військ. Обидві сторони конфлікту проголосили про перемогу у конфлікті. 21 січня 2009 р. Ізраїль заявив про завершення виводу військ з сектору.

Хотілось би більш докладніше зупинитись на східному напрямку. В поняття «Великий Схід» умовна можна включити наступні регіони:

1) субрегіон північно-африканського Магрибу (Алжир, Туніс, Марокко, Лівія, Мавританія);

2) регіон Близького Сходу (Єгипет, Сирія, Ірак, Ізраїль, Палестинська автономія, Йорданія, Ліван);

3) регіон Середнього Сходу (Іран, Афганістан, Туреччина);

4) субрегіон країн Перської затоки (ОАЕ, Саудівська Аравія, Катар, Бахрейн, Оман);

5) регіон країн Південної Азії (Індія, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка, Бутан і Мальдіви);

6) регіон Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизія, Таджикистан);

7) регіон Південного Кавказу (Вірменія, Грузія, Азербайджан);

8) регіон Північно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Таїланд, Сінгапур, Філіппіни, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, М’янма, Бірма, Бруней, Східний Тімор).

Зовнішньополітичні інтереси США в Східній Азії витікають з глобальних потреб цієї країни, основу яких складають:

- послідовна реалізація ідеї про першість Америки в світі,

- підкорення або усунення від влади нелояльних США режимів в інших країнах,

- ослаблення чи нейтралізація антиамериканських настроїв в світі.

Головне завдання американської влади на китайському напрямку в ХХІ ст. зводиться до реалізації ідеї «стримування через інтеграцію», коли, з одного боку, увага буде приділятись максимальному залученню Китаю в МВ, торгівельно-економічну і фінансову співпрацю, з тим щоб поступово навчити його грати по американським правилам, а з іншого – до проведення відносно КНР політики превентивного силового стримування, так як саме від Китаю як регіональної наддержави може йти реальна і потенційна загроза регіональним і глобальним інтересам США.

Підсумки Петербурзького самміту G-8 (14-17 липня 2006 р.) для Росії були надзвичайно важливі як в плані закріплення її статусу великої енергетичної держави в світі, так і реалізації менш анонсованого «східного порядку денного» – просування в «світовий клуб» азіатських союзників Індії і Китаю.

Періодом поступового відновлення втрачених позицій і «обережного» повернення Росії в арабський світ слід визнати період президентства В. Путіна.

Його досить радикальні кроки по укріпленню зв’язків з цілим рядом арабських країн і політичних рухів, особливо після 2004 р., йшли в розріз американської стратегії на Близькому Сході, направленої на остаточне «витіснення» РФ з регіону і насадження «демократії і громадського суспільства» в авторитарних арабських країнах.

Умовно в арабській стратегії і тактиці російського президентства можна виділити 5 наступних напрямків:

1) Магрибський вектор. Відновлення позицій в Алжирі, Марокко, Тунісі і Лівії. Росія, відчуваючи великий інтерес до Алжиру в плані налагодження енергетичної (нафта і газ) і військово-технічної співпраці, намагались в 1990-ті рр. зберегти і підтримати статус-кво в дипломатичних і економічних відносинах. Відбуваються офіційні візити: 10 березня 2006 р. В. Путіна в Алжир. В ході візиту в центрі уваги постали питання пріоритетних напрямків політичного діалогу і взаємодії двох країн.

Традиційно стабільними залишилися відносини з Марокко.

2) Єгипетський курс Росії. З 1992 р. Росія і Єгипет також радикально переформатовують свої відносини. 22-24 вересня 1997 р. – перший офіційний візит в РФ президента Х. Мубарака: російсько-єгипетська політична Декларація. 26-28 квітня 2001 р. – візит Х. Мубарака: Декларація про принципи дружніх відносин та співпраці і Довготривала програма розвитку торгівлі, економічної, промислової і науково-технічної співпраці. Однак Єгипет, при всьому лояльному ставленні Х. Мубарака до В. Путіна і Росії, все ж не став і вряд чи в ближчий час стане ключовим стратегічним партнером РФ в регіоні. Для Каїра одним з основних зовнішніх орієнтирів залишаються США.

3) Сірійський вектор зовнішньої політики РФ. Сирія залишається для Росії одним з ключових плацдармів для нарощування російського політичного і подекуди економічного (військового) впливу в регіоні.

На політику Росії в Сирії впливає специфічне міжнародне становище, яке склалося навколо Сирії в період 1990-х рр. і початку ХХІ ст.:

1) жорсткий тиск США, які звинувачують Сирію в підтримці арабських терористів, заявивши про можливість встановлення блокади і введення міжнародних санкцій проти Сирії;

2) звинувачення з боку Вашингтону на адресу Дамаска з приводу розробки зброї масового знищення (ЗМЗ) і розробки США планів нанесення превентивних ударів по Сирії (за іракським сценарієм);

3) тиск Ізраїлю на Сирію і встановлення режиму міжнародної ізоляції країни;

4) у зв’язку з гучним вбивством колишнього прем’єр-міністра Лівану Р. Харірі влітку 2005 р., звинувачення на адресу сирійських спецслужб в цьому вбивстві і вимоги США і Ізраїлю щодо виведення сирійських військ із сусіднього Лівану (2004 р.).

В цей період спостерігається зближення Сирії і Ірану на ґрунті антиізраїльських і антиамериканських настроїв і спільна підтримка шиїтських общин в регіоні, а також організації «Хізбалла» - (араб. حزب الله‎ – партія бога) (інколи Хезболла, Хезболлах) – ліванська шиїтська організація і політична партія, поділена на військову та громадсько-політичну частини. Одна з головних цілей оголошених Хізбаллой – чинити опір ізраїльській окупації південного Лівану.

З точки зору Ізраїлю, США та Канади, це – терористична організація, але з точки зори мусульманського світу це повністю легальна група опору окупантам.

Делікатність російської позиції полягає в тому, що і з Сирією, і з Ізраїлем Росія має міцні, рівні політичні стосунки:

- лише завдяки Росії Сирії вдалось уникнути міжнародних санкцій, на яких наполягали американці

- одночасно вигідне стратегічне розташування Сирії дозволяє Росії зберігати і зміцнювати свої середземноморські позиції, використовувати Сирію як «плацдарм» свого дозованого впливу в регіоні і захисту своїх інтересів на Ближньому Сході

- ключовою стратегічною обставиною є наявність єдиної, збереженої в регіоні і далекому зарубіжжі російської військово-морської бази в Сирійському порту Тартусі і Латакія. В січні 2005 р. під час візиту Б. Асада в Москву була підписана російсько-сирійська Декларація про подальше укріплення дружби і співпраці, в якій, зокрема, обговорювалась можливість розвивати кооперацію в військово-технічній сфері.

В січні 2005 р. підписана комплексна довготривала програма військово-технічної співпраці між РФ і САР на 2005-2010 рр.

4) Іракський напрямок (до і після операції США). Іракський напрямок російської політики є одним з найскладніших і неперспективних сьогодні для РФ. Неперспективність його пов’язана з військовою операцією США і їх союзників в Іраку в 2003 р. Страта іракською терористичною групою чотирьох російських дипломатів в червні 2006 р. стала додатковим фактором для згортання політичних відносин двох країн. Складність ситуації пов’язана з тим, що іракською акцією США посилили зростання антиамериканізму і впливу ісламських фундаменталістських і терористичних рухів на всьому Ближньому Сході.

5) Російський курс в Перській затоці на розвиток відносин з Саудівською Аравією. 2-4 вересня 2003 р. – офіційний візит в Москву спадкового принца Саудівської Аравії Абдали. У вересні 2003 р. підписана міжурядова Угода про співпрацю в галузі нафти і газу та ін. Саудівська Аравія відіграє важливу роль на Ближньому Сході і в усьому ісламському світі. В Москві 25 липня 2006 р. відбулась зустріч В. Путіна з міністром іноземних справ Саудівської Аравії Саудом аль-Фейсалом, в ході якої обидві сторони обговорили можливість для об’єднання дипломатичних зусиль по виходу з кризової ситуації в Лівані і Палестині.

21-22 травня 2006 р. в Ер-Ріяді з робочим візитом знаходився міністр закордонних справ РФ С. Лавров. Мова йшла, окрім торгово-економічної інвестиційної співпраці, також про питання формування багатополярного світу, реформування ООН, укріплення її ролі в СМВ в справі політико-дипломатичного урегулювання конфліктів.

Умовний трикутник Росія – Палестинська автономія – Ізраїль до липня 2006 р. пройшов ряд історичних етапів формування. Як відомо, до початку ізраїльської операції проти «Хамас» існував міжнародний формат врегулювання близькосхідної проблеми в рамках «квартету» (ООН, ЄС, США, Росія), а також «Дорожня карта» – робоча назва поетапного плану досягнення миру на Близькому Сході і остаточного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. Вище згаданий план розроблений США, Росією, Євросоюзом і ООН.

Перша фаза «Дорожньої карти» переслідувала мету покласти кінець тероризму і насиллю, нормалізувати життя палестинців, відновити структури палестинської влади. Палестинці повинні були припинити акти насилля, а Ізраїль повинен вивести війська з палестинських територій, окупованих після 28 вересня 2000 р. Обидві сторони офіційно визнавали право один одного на мирне і незалежне існування.

Друга фаза передбачала створення під контролем міжнародних спостерігачів незалежної палестинської держави в тимчасових кордонах і з усіма атрибутами суверенітету. Четвірка авторів плану повинна була скликати міжнародну конференцію, присвячену економічному відновленню Палестини. Арабські держави відновлюють дипломатичні, торгові та інші відносини з Ізраїлем, які існували раніше.

Третя фаза: стабілізація палестинської влади, включаючи служби безпеки, і завершення її реформи. Проведення палестино-ізраїльських переговорів по встановленню постійного статусу Палестини в 2005 р. Скликання другої міжнародної конференції, яка затвердить угоди між Ізраїлем і Палестиною по таким питанням, як остаточні кордони, статус Єрусалиму і єврейських поселень, вирішення проблеми біженців. Держави арабського світу встановлюють нормальні відносини з Ізраїлем.

Очевидно, що плани «Дорожньої карти» зараз не виконані. Перемога радикального палестинського руху «Хамас» на демократичних парламентських виборах в Палестинській автономії, які відбулись 25 січня 2006 р., стало серйозним викликом для США.

Хама́с (араб. حماس, Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, укр. Ісламський рух опору) – палестинський фундаменталістський ісламський рух, утворений незабаром після початку палестинського повстання (першої інтифади). Засновниками руху виступили радикально настроєні представники гілки «Мусульманського братства», одної з найбільших ісламістських організацій, яка базувалася в Єгипті, в першу чергу Шейх Ахмед Ісмаїл Ясин, харизматичний ісламський лідер, ще в дитинстві паралізований і пересувався в інвалідному кріслі.

В квітні 2005 р. відбувся історичний візит В. Путіна на Близький Схід із відвіданням Ізраїлю, Єгипту і Палестини, а також візит делегації «Хамас» в Москву в березні 2006 р. В серпні 2005 р. в Москві розпочались переговори між главами МЗС Росії і Палестини С. Лавровим і Насером аль-Кудвою. Центральна тема переговорів – ситуація на Близькому Сході після уходу Ізраїлю із сектора Газа (2005 – початок 2006 р.).

До 2006 р. на політичному рівні пророблена велика робота по уточненню і вдосконаленню курсу РФ відносно Китаю. Ця обставина привела до двох наслідків:

а) на міжнародно-політичному полі з’явилась тенденція до більш якісної, а не формально-декларативної російсько-китайської взаємодії по всьому спектру міжнародних проблем (від реформування ООН до регіональних питань – Північна Корея, Іран, Близький Схід, Центральна Азія і т.д.), причому прагнення до консолідації позиції позицій двох країн в противагу США і навіть поява елементів «стримування» США стали більш явними;

б) на економічному «фронті» – посилилась залежність як Китаю від російських енергетичних ресурсів, так і Росії від китайських інвестицій і технологій тощо.

Але США завжди залишались третьою стороною російсько-китайських відносин.

«Дебют» в корейській дипломатії В. Путіна був сильним і багатокроковим. Азіатське турне президента в липні 2000 р. охопило Пхеньян (КНДР), Благовещенськ (Росія), Окінаву (Японія, самміт G-8). В Північній Кореї В. Путіна в аеропорту особисто зустрів керівник КНДР Кім Чен Ір. Росія політично «повернулась» в Північну Корею як серйозний і перспективний для Пхеньяну партнер, одночасно збільшивши свій «рейтинг» на Півдні півострова.

Одночасно протягом 1991 – 2009 рр. відбувається ПРОЦЕС ЯДЕРНОГО РОЗЗБРОЄННЯ. 5 ядерних держав – США, Великобританія, Франція, Китай, Росія – ще зберігають величезний арсенал, але вони змушені його скорочувати.

1. 31 липня 1991 р. – США і Росія – СНО-1 – скоротити кількість ядерних боєзарядів до 6000 одиниць (на момент підписання СРСР мав 10 271 одиниць, США – 10371).

2. 3 січня 1993 р. Дж. Буш і Б. Єльцин у Москві підписують угоду СНО-2 (скорочення впродовж 10 років 2/3 числа стратегічних ядерних боєголовок з 10 тис. до 3,5 тис. і ракет наземного базування.). Сенат США ратифікував угоду в 1996 р., Держлума РФ – лише у 2000 р.

3. Домовленість про укладання договору СНО-3 була досягнута під час зустрічі Б. Єльцина і Б. Клінтона в Гельсінкі 21 березня 1997 р., однак договір не був підготовлений.

Унаслідок розпаду СРСР ядерна спадщина дісталась 4 державам: Росії – 69,4%, Україні – 17%, Казахстану – 13%, Білорусі – 0,6%. Поява одразу 4-х правонаступників радянської ядерної спадщини викликали неабияке занепокоєння з боку США і Росії. Протягом першої половини 1990-х рр. ці країни поступово залучаються до процесу ратифікації ними СНО-1 та ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) під тиском США та Росії.

4. 14 січня 1994 р. Л. Кравчук, Б. Єльцин і Б. Клінтон укладають угоду щодо ліквідації ядерного арсеналу України. У заяві містився пункт про те, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки. У ході Будапештського саміту 5-6 грудня 1994 р. Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, Франції та Китаю.

5. Ядерне роззброєння країн СНД проводилось на гроші США і під наглядом прийнятого в 1991 р. закону «Про зниження радянської ядерної загрози» (програма Нанна-Лугара): у квітні 1995 р. про свій без’ядерний статус оголошує Казахстан, Білорусія – в листопаді 1996 р., Україна – в червні 1996 р. (в листопаді 2001 р. В. Путін офіційно заявив про те, що остання українська боєголовка ліквідована).

6. В березні 1996 р. США, Великобританія і Франція приєднуються до угоди Раратонга про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану, укладену ще в 1985 р. І коли 5 великих ядерних країн зобов’язуються (травень 2000 р.) повністю знищити свої ядерні арсенали, це виглядає абсолютно формально.

7. В 1999 р. в ході зустрічей з президентом Росії Б.Єльцином, а в кінці 2000 р. президентом Росії В.В. Путіним зроблений ряд заяв, покликаних свідчити про намір США дотримуватись раніше укладених з Росією угод в питанні обмеження і скорочення озброєнь, включаючи Угоду по ПРО. В вересні 2000 р. в ході роботи в Нью-Йорку «Самміту тисячоліття» прийнята спільна заява президентів Б. Клінтона і В. Путіна, в якій підкреслювалось, що Росія і США «згодні з тим, що Угода по ПРО є каменем спотикання для стратегічної стабільності».

8. Під час свого європейського турне (травень 2002 р.) президент Дж. Буш підписує з В. Путіним угоду про ядерне роззброєння, що зводить арсенал обох країн до 2012 р. до числа боєголовок від 1700 до 2200 проти 6000 на момент підписання угоди (24 травня 2002 р.), і згідно якої за кожній із сторін залишається свобода вибору: знищувати чи просто зберігати цю зброю.

9. В вересні 2005 р. Пентагон опублікував новий документ під назвою «Доктрина об’єднаних ядерних операцій». В ньому вперше даються практичні рекомендації командувачам військ щодо застосування ядерної зброї, коли є загроза використання противниками зброї масового знищення проти США або американських військових баз на території країн-союзників Америки.

10. В ході шестисторонніх переговорів по ядерній проблемі Корейського півострова, які відбулись влітку 2005 р., Вашингтон, скориставшись даною інформацією, змусив КНДР долучитись до обговорення її військової ядерної програми.

10 лютого 2005 р. МЗС КНДР офіційно заявило про наявність у країні ядерної зброї і про тимчасовий вихід з шестисторонніх переговорів по врегулюванню кризи на корейському півострові.

Реакція міжнародного співтовариства на демарш Пхеньяна була негативною.

В вересні 2005 р. вдалось при активному сприянні китайської дипломатії організувати четвертий раунд в Пекіні. Північна Корея 19 вересня 2005 р. пішла на підписання підсумкової спільної заяви учасників, яка зафіксувала згоду Пхеньяна на відмову від ядерної програми в обмін на економічну допомогу і забезпечення своєї безпеки.

В листопаді 2005 р. розпочався п’ятий раунд переговорів.

В лютому 2006 р. в Москві відбулись переговори міністра закордонних справ КНДР Пек Нам Сунгіа з російськими політиками і міністрами. 5 липня 2006 р. Пхеньян провів запуски 7 балістичних ракет, що викликало відповідну реакцію світової громадськості.

Російський президент 6 липня також критично висловився щодо проведених випробувань. Запуски корейських ракет привели до посилення жорсткого режиму відносин з КНДР не лише з боку США і Японії, але й лояльних до Пхеньяну держав – Південної Кореї і Китаю.

З пакету російсько-японських документів 1990-х рр. по значущості виділялись: 1) Токійська декларація 13 жовтня 1993 р.; 2) підсумки «зустрічей без краваток» Б. Єльцина і Г. Хасімото в Красноярську (1997 р.) і Кавані (1998 р.); 3) Московська декларація 13 листопада 1998 р.

«Арабська весна» - хвиля демонстрацій і путчів, що розпочалися в арабському світі 18 грудня 2010 р. відбулися перевороти в Тунісі, Єгипті, Йемені; громадянські війни в Лівії (привела до падіння режиму) і в Сирії (триває); громадянське повстання в Бахрейні; масові протести в Алжирі, Іраці, Йорданії, Марокко і в Омані; і менш значні протести в Кувейті, Лівані, Мавританії, Саудівській Аравії, Судані, Джибуті і Західній Сахарі. Зіткнення на кордоні Ізраїлю в травні 2011 р. також були спричинені місцевою «Арабською весною».

У ході протестів використовувались загальні методи громадянського супротиву у тривалих кампаніях:пікети, демонстрації, хода і мітинги, а також використання соціальних медіа для організації, спілкування і інформування при спробах державних репресій і інернет-цензури.

Багато демонстрацій були зустрінуті насильницькою реакцією влади, а також проурядовими ополченцями і контр-демонстрантами.

Основним гаслом демонстрантів в арабському світі було: «Народ хоче падіння режиму».

Назва «Арабська весна» перекликається із виразом «Весна народів», яким називали період революцій в Європі 1848 – 1849 рр.

Роблячи висновок, відзначимо:

1. Що з розпадом біполярності і зникненням другого полюса сили – СРСР – зовнішня політика США позбулася колишнього обмежувача. Проте з цього не слід робити висновок, що США можуть поодинці робити будь-які, у тому числі і насильницькі, дії і брати на себе відповідальність за події в будь-якій точці земної кулі.

2. Війна проти Іраку, також як до цього антитерористична операція в Афганістані, нинішні події навколо Ірану, показали, що, не дивлячись на військову, економічну і політичну потужність, навіть досягнувши швидкого військового успіху, США стикаються з серйозними труднощами і звертаються по допомогу до інших держав і міжнародних інститутів. Практика, таким чином, свідчить, що навіть єдина наддержава потребує взаємодії і координації з іншими центрами сили. Саме центрами, а не полюсами, оскільки поняття «полюс» відноситься до минулого, коли головним регулятором МВ був закон балансу сил.

3. Разом з США на роль провідних міжнародних гравців претендують сьогодні Китай, Індія, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція. Три останніх є активними і впливовими членами ЄС, який прагне стати самостійним центром МВ після остаточного формування його зовнішньої і оборонної політики.

4. На наш погляд, біполярна структура МС в найближчому майбутньому неможлива. Китай не може зайняти місце другої наддержави, оскільки, не дивлячись на свої успіхи, залишається і ще довго залишиться бідною країною. У військово-технічному відношенні КНР дуже сильно відстає від держав світу, що займають лідируючі позиції в цій сфері. Політичний вплив КНР обмежений через зниження в сучасному світі авторитету комуністичної ідеології, на якій як і раніше ґрунтується його суспільний устрій.

А розбіжності, що виникли між крупними західноєвропейськими країнами з приводу військової акції США проти Іраку показали, що до єдиної і повністю скоординованої зовнішньої політики ЄС вельми далеко. Тим паче, що останнє розширення ЄС, збільшивши його номінальні характеристики (площа, територія, чисельність населення, об'єм ВВП і ін.), різко знизило ступінь консолідації усередині ЄС і відверне ресурси від міжнародних справ до внутрішньоєвропейських.

Індія дуже слабка економічно, щоб претендувати на лідерство, а Росія хоч і претендує на збереження статусу центру сили на пострадянському просторі, останніми роками його втрачає.

«Кольорові революції» в Молдові, Грузії, Киргизії і Україні, спроба таких же дій в Азербайджані, створення ГУУАМ (ГУАМ), трубопровід Баку – Джейхан, конфлікти з Грузією та Україною – все це – свідоцтва того, що під тиском американців Росія втрачає позиції в своїх колишніх колоніях. Таким чином, в найближчому майбутньому структура МС буде поліцентричною при лідируючому положенні США, як єдиної наддержави.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 36; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!