Причини виникнення та сутність товарного виробництва.
Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим змістом є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Суспільний поділ праці відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На основі суспільного поділу праці виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у сфері обміну продуктами праці. Суспільний поділ праці й обмін продуктами — два взаємозумовлені процеси. Але сам суспільний поділ праці не народжує товарних відносин.
У докапіталістичних формаціях відбулися три великі суспільні поділи праці. Так, виділення пастуших племен з маси первісних поклало початок такому першому поділу праці. Це зробило можливим регулярний обмін між общинами. У процесі становлення рабовласницького суспільства відбувся другий великий поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, тобто виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торговельного капіталу. Це був третій великий поділ праці, що визначив надалі розвиток товарного виробництва.
У XX ст. у розвинутих країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров'я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилася тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у країнах, де частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує 30%. У 2000 р. Україна цієї межі ще не досягла. Із середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п'ятий крупний поділ праці — відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.
З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників, яка означає власність окремих товаровиробників на засоби виробництва та результати праці; здатність самостійно вирішувати питання господарської діяльності, а з часу розпаду первісного ладу є формою приватної власності на засоби виробництва. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний обмін. Оскільки приватна власність існує у двох діаметрально протилежних за економічним змістом формах (дрібнотоварна, що базується на власній праці, та капіталістична, заснована на експлуатації найманої праці), то й відокремлення має різний характер. Постає питання про причини відокремленості товаровиробників.
З погляду речового змісту така відокремленість спричинена насамперед неоднорідністю праці. Види праці різняться своєю складністю, неоднаковим функціональним змістом праці — співвідношенням творчого та шаблонного компоненттів, розумової та фізичної праці. Існують різні умови праці, залежно від яких виділяють працю легку й важку, працю у шкідливих умовах та ін. Неоднакові фізичні й духовні здібності людей до праці, неоднакові їх навички до щоденної наполегливої праці. Тому результативність, ефективність праці різних людей різна. З погляду суспільної форми відокремленість виробників зумовлена їх прагненням привласнити результати своєї праці (в умовах простого товарного виробництва) і чужої праці (в експлуататорських формаціях, насамперед за капіталізму).
В сучасних умовах формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є:
1) приватна власність на засоби виробництва (що базується на власній і чужій праці);
2) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отрима-них прибутків тощо;
3) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції;
4) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, ком-плектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів;
5) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо.
Суспільний поділ праці виявляється у трьох основних формах. «Якщо мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих родів виробництва на види й підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним... поділом праці». Така класифікація, з одного боку, відображає історичну послідовність виникнення різних форм поділу праці, а з іншого — ступінь його розвитку в межах окремих національних держав. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства, за функціонування міжнародного поділу праці. Четвертий великий суспільний поділ праці належить до загальної форми.
Безпосередньо матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці. Ці форми створили великі матеріально відокремлені одна від одної сфери виробництва, злиття яких у сукупний суспільний відтворювальний організм за соціально-економічного відокремлення виробників здійснюється внаслідок обміну продуктів праці як товарів.
Товарне виробництво—така організація суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами, на ринку.
Звідси випливає, що основними рисами товарного виробництва є:
1) суспільний поділ праці;
2) приватна власність на засоби виробництва;
3) повна соціально-економічна відокремленість виробників;
4) економічні зв'язки між відокремленими товаровиробниками через обмін;
5) стихійний та анархічний характер розвитку.
Розрізняють просте і капіталістичне товарне виробництво. Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, у капіталістичному — власникові засобів виробництва, тобто капіталісту. Водночас товаровиробником майже три тисячі років тому, як зазначається в Біблії, був не кожний дорослий виробник споживчих вартостей, а лише глава сімейного клану. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинутий одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо на особисте споживання, друга — на ринок), а капіталістичне — загальний.
В умовах командно-адміністративної системи колишнього СРСР мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин, значне ігнорування вимог дії економічних законів товарної форми організації виробництва, що послужило однією з причин неефективності й витратного характеру економіки.
Товарне виробництво — історична категорія. Це означає, що воно існувало не завжди і з часом зникне, а на зміну йому прийде досконаліша форма суспільного виробництва — безпосередньо суспільне виробництво, яке зародилось у розвинутих країнах світу на початку XX ст. і посилюється в процесі підриву товарного виробництва.
Товар і його фактори
2.1.Споживча вартість.
Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокремити одну його сторону від іншої, проаналізувати і зрозуміти кожну з них. При цьому аналіз товару слід починати з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього погляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (наприклад, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.
Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та інші).
Споживча вартість —певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.
Корисність речі або послуги зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід здійснює «оцінку» споживчих вартостей, «досліджує» їх якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. В корисності відображається зіставлення об'єктивної та суб'єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність.
Роль споживчої вартості в умовах товарного виробництва полягає в тому, що вона:
●по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва;
●по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість. В умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб.
●По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, а отже й з ефективністю виробництва.
Загалом історичний характер споживчої вартості полягає:
1) в значному розширенні кількості споживчих вартостей;
2) в ускладненні процесу їх створення (внаслідок спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин продукту);
3) у зростанні корисних властивостей багатьох традиційних товарів (наприклад, спектр використання сталі, алюмінію в минулому столітті й нині);
4) у підвищенні якості та довговічності товарів;
5) у створенні зростаючої кількості споживчих вартостей у формі послуг тощо.
2.2. Мінова вартість.
У процесі обміну товарів, на перший погляд, здається, начебто їх мінові пропорції встановлюються випадково. Елемент випадковості при цьому дійсно має місце і зумовлений передусім співвідношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, яка полягає в тому, що мінові пропорції товарів упродовж тривалого періоду тяжіють до певного рівня. Уже саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Цим спільним не можуть бути споживчі вартості, бо товари якісно різняться між собою, тому мінові вартості товарів не можна зводити до їх споживчих вартостей.
Мінова вартість —властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інші.
В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільним є те, що вони — втілення суспільної праці, витраченої на їх виробництво, яка робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають суспільну споживчу вартість. На відміну від споживчої вартості, яка виражає відношення до природи, вартість виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов'язані з цим відношенням, з процесом праці, виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільно необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.
В основі вартості лежать суспільна праця та суспільна споживча вартість. Це означає, що люди працюють одне на одного, вступають у виробничі відносини між собою.
Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає виробничі відносини між товаровиробниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільно необхідної праці товаровиробника та суспільну користь товару. Вартість як суспільні відносини товаровиробників є насамперед категорією безпосереднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному відношенні до іншого товару й обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і категорією обміну.
Діалектична єдність споживчої вартості та вартості формує товар.
Товар —продукт праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей і вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.
На відміну від цього, прихильники теорії граничної корисності стверджують, що тим спільним, що лежить в основі обміну товарів, є корисність, а вартість не є об'єктивною стороною товарів, оскільки, мовляв, цю властивість надає їм суб'єктивна оцінка покупця. Для вимірювання корисності матеріальних благ вони використовують закони Госсена (від імені німецького економіста С. Госсена), згідно з якими в міру задоволення потреб людини ступінь насичення зростає, а величина конкретної корисності знижується, тобто кожне наступне благо має нижчу корисність, ніж попереднє. Якщо кількість блага обмежена, то граничний екземпляр блага задовольняє «настійну потребу».
Проте спроби деяких економістів (У. Джевонса, А. Маршалла та ін.) знайти кількісний показник корисності всіх товарів виявилися марними. Тому італійський економіст А. Парето запропонував відносний показник, згідно з яким один набір товарів є кращим для споживача, ніж інший.
Двоїста природа вартості розкривається в суперечливій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільно необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці — це суспільно необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, які виробляють основну масу продукції. Співвідношення суспільно необхідного та індивідуального робочого часу залежить від суспільних потреб, сукупного платоспроможного попиту на певні види продукції. Якщо товарів виробляється більше чи менше, рівень регулюючих витрат змінюється. Важливо й те, що вартість товарів визначається умовами їх відтворення. Це означає, що з появою товарів такої ж якості, але таких, які виробляються через певний період часу з меншими витратами суспільно-необхідного робочого часу, вартість попередніх товарів знижується до вартості останньої партії товарів.
Формування суспільно необхідних витрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників. Витрати, більші за суспільно необхідний робочий час, в умовах конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не платитиме більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального робочого часу, ніж суспільно необхідного.
Основними формами вияву історичного характеру вартості є посилення планомірного характеру суспільно необхідної праці, поступове заперечення товарної форми зв'язку, виникнення якісно нових і більш розвинутих форм вартості тощо.
Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування суспільно необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, які здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділянках товаровиробник був би незацікавлений у виробництві продукції, а тому не задовольнялися б потреби в продуктах сільського господарства.
Такі особливості взаємодії суспільного та індивідуального робочого часу для відтворюваних товарів (які постійно виготовляються). Для не відтворюваних товарів (шедеврів мистецтва та інших), на думку Д. Рікардо, додатковою субстанцією вартості є їх рідкісність.
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!