Історичні типи природокористування

Види природокористування.

Раціональне і нераціональне природокористування

 

1. Проблема класифікації систем природокористування 1

2. Історичні типи природокористування 12

3. Принципи і умови раціонального природокористування 18

 

Проблема класифікації систем природокористування

 

Класифікація природокористування передбачає виділення внутрішньо однорідних таксонів природокористувальницької діяльності за певними категоріями. Найпоширенішою у практиці класифікацією природокористування є його поділ на типи, види і форми. В цьому питанні у наукових джерелах відсутня однозначність підходів і принципів - пропонуються різноманітні класифікації, часто навіть не робиться принци­пової різниці між таксонами. Натомість з точки зору методології науки це є принциповим питанням. Спробуємо розглянути наявний досвід із класифікації природокористування.

При аналізі зазначеного питання найскладнішим видається визна­чення компонентних частин і об'єктів природокористування. Питань формування структури і механізмів процесу природокористування стосуються досить багато робіт, у т.ч. і галузевих, які висвітлюють проблеми, що виникають при використанні окремих видів ресурсів - наприклад, землекористування, лісокористування, водокористування, аграрне природокористування тощо.

При аналізі природокористування і його структури І.Я. Блєхцин і В.А. Мінєєв [310] виділяють чотири його основних напрями: ресурсоспоживання; конструктивне перетворення природних ресурсів і їх відтворення; охорона середовища існування і природних ресурсів; управління і моніторинг.

Т.Г. Руновою із співавторами [737] виділені дві групи галузей госпо­дарства за використовуваними властивостями і характером залежності від природи: 1) тісно пов'язані з природою; 2) менш тісно пов'язані з приро­дою. У цих двох групах галузей виділений 4 види природокористування: природно-ресурсне (сільське, лісове, водне господарства); ландшафтокористування (туризм, курортно-оздоровча діяльність); природокористуван­ня, пов'язане з природою опосередковано (металургія, енергетика, буді­вельна, хімічна промисловості) і природокористування з переважанням в структурі переробних, споживаючих і перерозподіляючих сировину і па­ливо в обробленому виді виробництв. В цій же праці вказані автори розріз­няють чотири форми територіальної структури основних видів природо­користування:

1) фонові - що територіально широко використовують природу як продуктивні угіддя (сільське, лісове, водне, промислове господарства);

2) крупноочагові — формувальні ареальні, вузлові або групові типи розміщення галузей природокористування, що добувають, використову­ють і переробляють природний матеріал;

3) очагові, пов'язані з системою розселення, які використовують перероблений матеріал природи - «верхні поверхи» виробництва, а також виробнича і соціальна інфраструктура, споживання;

4) дисперсні, для яких відповідне розміщення природних властиво­стей ландшафту - головна умова їх розміщення в певному конкретному місці (рекреація, заповідна справа, наукові дослідження природи, баль­неологія тощо).

А вже в іншій публікації Т.Г. Рунова і Т.Г. Нефедова [650, 696] пропо­нують дещо іншу - синтезовану - класифікацію природокористування - із двох форм, 4 видів, 11 типів і безлічі підтипів (рис. 1.4).

 

Ті ж самі автори також вказують ще на дві класифікаційні категорії природокористування - інтенсивне та екстенсивне. Під інтенсивним ро­зуміється така форма організації природокористування, при якому само- відтворюючі, самоочищуючі сили природи необхідно доповнювати вкла­деннями сил і засобів, і яке збільшує віддачу з кожної одиниці природного ресурсу, але в той же час супроводжується глибшими і сильнішими впли­вами на природу і великими витратами. Екстенсивне - це те природоко­ристування, яке спирається в основному на самовідновлюючі, самовідтворюючі сили природи, розвивається за рахунок розширення площі угідь і споживає природні блага без сприяння їх відтворенню [650, 737].

Л.М. Коритний [554] в структурі природокористування як сфери жит­тєдіяльності виділяє два основні напрями, що у свою чергу підрозділяють­ся на 5 видів (рис. 1.5). Ця класифікація досить повна, проте, як і у більшо­сті інших дослідників, у ній до структури природокористування не включа­ється непрямий вплив людини.

Є класифікації типів природокористування, що ґрунтуються переважно на характері діяльності людини. Так, К.В. Зворикін [476] виділив на цій ос­нові чотири групи і 28 видів географічного природокористування (рис. 1.6).

 

Як вказує К.В. Зворикін, виділені групи і види природокористування «суть формы овладения естественными ресурсами окружающей среды и физическими местами для всех видов жизнедеятельности населения в доступных экотрудовых условиях, доступных относительно, посте­пенно. В конкретном исполнении каждая из форм природопользования и организационно и пространственно дискретна и дисперсна, так как осуществляется трудовыми, жилищными или иными коллективами людей» [476, с. 6-7].

 

З інших позицій до питання типології природокористування підійшов А.Б. Басалікас [297] - ним виділені три типи природокористування як кла­сифікація функцій використання ландшафтів. Перевагами цієї класифікації є зручність ув'язки її із закріпленими в сучасному законодавстві формами використання земель у поєднанні з врахуванням масштабів трансформації природного середовища. Виділені таки типи природокористування:

1) промислово-урбаністичний (що включає міста і промислові зони як пункти і ареали концентрації населення і виробництва, а також зв'язуючи їх сухопутні транспортні комунікації), що характеризується знач­ною трансформацією усіх компонентів середовища і пануванням об'єктів артеприроди (згідно Н.Ф. Реймерсу [729]); підрозділяється на підтипи: міський селітебний, транспортно-промисловий, гірничопромисловий;

2) сільськогосподарський, що характеризується частковою трансфор­мацією компонентів середовища і переважанням об’єктів квазіприроди (згідно Н.Ф. Реймерсу [729]); підрозділяється на підтипи, пов'язані з обро­бкою землі (іригаційно-землеробський і власне землеробський підтипи), і підтипи, не пов'язані з обробкою землі (лугово-сінокісний, пасовищно- тваринницький);

3) лісогосподарський, що об'єднує лісові ландшафти усіх природних зон, у тих чи інших формах використовувані людьми, характеризується пануванням «дикої» природи (згідно М.Ф. Реймерсу [729]); з великою часткою умовності підрозділяється на підтипи: власне лісогосподарський, лісопромисловий, промислово-лісогосподарський, водо- і ґрунтоохоронний, рекреаційний і санітарно-гігієнічний.

 

В якості перехідного між промислово-урбаністичним і сільськогоспо­дарським А.Б. Басалікас розглядає сільський селітебний підтип, для якого характерне поєднання трансформації усіх компонентів ландшафтів (подібно до того, як це має місце в міському селітебному підтипі) з елементами землеробського і пасовищно-тваринницького підтипів.

На основі класифікації А.Б. Басалікаса власну схему класифікації при­родокористування пропонує В.І. Стурман [775], виділяючи дві категорії (географічні та історичні), шість типів, підтипи і різновиди природокористу­вання (табл. 1.2). Виділені наступні типи географічного природокористування:

1) промислово-урбаністичне природокористування, яке включає міста і промислові зони - пункти і ареали концентрації населення і вироб­ництва, сухопутні транспортні комунікації. При цьому типі природокори­стування навантаження на середовище найвище, внаслідок чого відбува­ються найбільш глибокі перетворення природи, що стосуються усіх її ком­поненти («артеприрода» за М.Ф. Реймерсом [729]);

2) сільськогосподарське природокористування, що характеризується переважанням об'єктів «квазіприроди» (згідно М.Ф. Реймерсу [729]); під­розділяється на дві великі групи, що істотно розрізняється по мірі перет­ворення ландшафту: пов'язані (перші два підтипи) і не пов'язані (інші чотири) з обробкою земель;

3) лісогосподарське природокористування, що об'єднує лісові ланд­шафти усіх природних зон, в тих або інших формах використовуваних людиною. У цьому типі природокористування ландшафти можуть бути близькі до природних, порушення нерідко обмежуються особливостями вікового і порідного складу. Але на окремих ділянках трансформація ландшафтів може бути значною, аж до катастрофічної після вирубування тропічних лісів;

4) рекреаційне природокористування, пов'язане із використанням ресурсів середовища для відпочинку та оздоровлення людини; може так чи інакше поєднуватися з іншими типами, підтипами і різновидами приро­докористування, будучи в окремих проявах їх закономірною складовою частиною. Лише окремі види рекреаційного природокористування (гірсько­лижний спорт, пляжний відпочинок та ін.) бувають (не завжди!) пов’язані з використанням спеціально призначених земель. Складність виділення під­типів і різновидів рекреаційного природокористування пов'язана з мно­жинністю форм його проявів за відсутності їх загальноприйнятої типізації;

5) водогосподарське природокористування - використання аквато­рій (окрім спеціально штучно створених конкретного цільового призна­чення - шламосховищ, ставків-відстійників і охолоджувачів, риборозплід­них ставків тощо). Множинність форм використання водойм робить проблематичним деталізоване виділення і виокремлення на місцевості окремих підтипів;

6) спеціальні види природокористування - пов'язані із військовою діяльністю та іншими видами природокористування; через невизначеність суб'єкта, що отримує користь, не завжди є зрозумілим, чи йде взагалі мова про природокористування.

С.І. Колєсніков [536] усю різноманітність діяльності людини зводить до трьох видів природокористування: 1) галузеве природокористування - використання природних ресурсів в межах окремої галузі господарства;

2) ресурсне природокористування - використання якого-небудь окремо узятого ресурсу; 3) територіальне природокористування - використання природних ресурсів у межах певної території.

Принципово новий погляд на класифікацію природокористування сформований українською науковою школою, де був запропонований підхід, що виходить власне з функцій геосистеми. Базуючись на цьому, В.І. Тимчинський та П.Г. Шищенко [805] запропонували функціональну типологію ландшафтів (геосистем), у якій за основними функціями геоси­стем виділено 12 їх функціональних типів, за котрими виділяють і типи природокористування: 1) заповідні; 2) мисливсько-промислові; 3) лісого­сподарські; 4) рекреаційні; 5) лучно-пасовищні; 6) землеробські; 7) водо­господарські; 8) селітебні (населених пунктів); 9) шляхово-транспортні; 10) промислові; 11) гірсько-промислові; 12) що не використовуються.

О.М. Маринич виділяє наступні види природокористування [609]:

1) галузеві - водокористування, землекористування, лісокористування, використання ресурсів надр і інші; 2) комплексно-територіальні (регіо­нальні): планетарне, міждержавне, державне, республіканське, локальне, а також 3) природокористування в окремих галузях - в промисловості, сільському господарстві, будівництві, меліорації, охороні здоров'я тощо.

М.М. і О.М. Паламарчуки [671] виділяють п'ять видів впливу суспіль­ства на природу, а по-суті, видів природокористування: 1) ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, лісоексплуатація тощо); 2) ресурсокористування (землекористування, водокористування); 3) відтворення природних ресурсів (відтворення лісів, підвищення родючості ґрунтів тощо): 4) охо­рона природи (земельних, водних та інших ресурсів і ландшафтів); 5) пе­ретворення природи (меліорація, створення водосховищ та ін.). Залежно від того, у якій сфері господарської діяльності відбувається природокори­стування, його можна поділити на виробниче (промислове, сільськогос­подарське та ін.) і невиробниче (рекреаційне, житлово-комунальне тощо). За ступенем охоплення природних об'єктів виділяють по-компонентне (водокористування, землекористування, лісокористування тощо) і комп­лексно-територіальне природокористування.

В.М. Холіна [817] наводить класифікаційну таблицю видів природо­користування (табл. 1.3), що складається із чотирьох підходів:

1) природно-ресурсний підхід ґрунтується на виділенні основних видів природних ресурсів як об'єктів природокористування. Він дає мож­ливість охопити масштаби і характер використання природних ресурсів, їх стан, виявити конфлікти і протиріччя між різними користувачами одного і того ж природного джерела ресурсів, виявити порушників стану ресурс­них джерел тощо;

2) господарський підхід, заснований на виділенні видів людської діяльності, що використовують природні ресурси і властивості середови­ща для своїх цілей, тобто для цілей суб'єктів природокористування. Цей підхід дозволяє оцінити сукупну дію галузей господарства на використову­вані в процесі їх діяльності природні ресурси і умови середовища, виявити найбільш великі по масштабах дії і найбільш небезпечні види діяльності;

3) екологічний підхід, заснований на оцінках характеру і розміру джерел забруднення і негативних наслідків, що виникають в навколиш­ньому середовищі і природних ресурсах під впливом тих чи інших ресурсокористувачів або їх поєднань;

4) підхід «від реципієнта» припускає, що види природокористування підрозділяються з точки зору головних реципієнтів, що сприймають ці дії.

Два останні підходи в найбільшій мірі дозволяють визначити масштаб і гостроту екологічних наслідків соціального, природно- ресурсного і біосферного характеру і причини, що їх, що викликають, визначити заходи по їх послабленню або ліквідації.

Крім того, деякі учені виділяють природоохоронне природокористу­вання, до якого відноситься заповідна, природовідновлювальна, екологічно орієнтована діяльність.

Також В.М. Холіна відмічає ще один особливий комплексний вид природокористування - розселення людей (в містах, селищах, сільських, дачних і курортних поселеннях, постійних і тимчасових) [817]. На ранніх етапах розвитку людські поселення були тісно пов'язані з природними ресурсами і виникали в районах з найбільш сприятливими природними умовами. У міру економічного розвитку значення природного чинника для життя людини зменшується за рахунок вдосконалення технологій, вживаних для створення місця існування в закритих приміщеннях, зокре­ма, за рахунок регулювання температури, освітлення, вологості, чистоти повітря і води. Проте в місцях найбільшої концентрації населення і госпо­дарства багато важливих для людини і окремих галузей господарства властивостей природи втрачаються або значно погіршуються: чистота атмосфери і водойм, водопостачання і підтоплення територій, естетичні властивості ландшафтів і доступність природних місць відпочинку тощо - усього, що неможливо замінити штучним місцем існування.

 

Одним з аспектів в географічному вивченні природокористування є розгляд традиційного і адаптивного природокористування як варіантів невиснажливого використання ресурсів [702]. Досвід автохтонного (пер- шопочаткового, традиційного) етнічного природокористування, яке, як вважається, є найбільш «екологічним», вивчався К.П. Космачьовим (1965) Д.Д, Мангатаєвою (1997, 2000), А.К. Тулохоновим (1996), В.П. Задорож- ним, О.Т. Напрасніковим (1995,1999), О.М. Гуровою (2000, 2001) та ін. [702].

Цікаві підходи до виділення класифікаційних категорій природоко­ристування можна знайти в численних працях, присвячених дослідженням особливостей регіональних аспектів питання. Так, К.Л. Москалюк у дисерта­ційній роботі, присвяченій питанням оптимізації природокористування рельєфом Подільських Товтр [631], виділяє і розглядає вісім видів природо­користування - 1) сільськогосподарське; 2) лісове; 3) природно-заповідне;

4) рекреаційне; 5) селітебне; 6) дорожнє; 7) гірничодобувне; 8) мілітарне.

У абсолютній більшості публікацій як географічного, так і негеографічного (економічного, екологічного, біологічного, юридичного тощо) змісту вже давно «класикою» стало виділення двох форм природокори­стування - раціонального (інакше - «розумного», «ресурсозберігаючого», «правильного» та ін.) та нераціонального (інколи «ірраціонального», «ресурсовиснажливого» та ін.) із визначенням, даним М.Ф. Реймерсом у словнику «Природопользование» [729]:

Природокористування раціональне - система діяльності, спрямова­на на забезпечення економної експлуатації природних ресурсів і умов, та найефективніший режим їх відновлення з урахуванням перспектив розвит­ку національного господарства й збереження здоров'я людей. Отже, раціональне природокористування - це високоефективне господарюван­ня, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, не викликає глибоких деформацій навколишнього середовища і не наносить шкоди здоров'ю людини.

Природокористування нераціональне - система діяльності, що не забезпечує збереження природно-ресурсного потенціалу, аж до хижаць­кого винищення природних ресурсів.

У юридичній практиці досить часто визначаються три форми приро­докористування - економічне (провідна), екологічне, культурно-оздоровче, які можуть здійснюватися у двох видах - загальному та спеціа­льному [585]. Загальне природокористування не вимагає спеціального дозволу, воно здійснюється громадянами на основі належних їм природ­них (гуманітарних) прав, що існують і виникають як результат народження та існування людини (користування водою, атмосферним повітрям, культурно-побутові потреби тощо). Спеціальне природокористування здійс­нюється фізичними і юридичними особами на підставі дозволу уповнова­жених державних органів. Воно носить цільовий характер і по видах вико­ристовуваних об'єктів підрозділяється на землекористування, користуван­ня надрами, лісокористування, водокористування, користування тварин­ним світом (дикими тваринами і птахами, рибними запасами), викори­стання атмосферного повітря тощо, тобто, пов'язано із споживанням при­родних ресурсів. У цій частині воно співвідноситься через правове регу­лювання з галузевим природно-ресурсним законодавством - Земельним, Лісовим і Водним кодексами, Законами про надра, використання і охоро­ну тваринного світу, охорону атмосферного повітря тощо.

Також в нормативно-юридичній та економічній практиці застосову­ються і інші підґрунтя для класифікації видів природокористування [585]. Так, залежно від титулу, на котрому засновано право природокористуван­ня, виділяють безпосереднє природокористування (здійснюється власни­ком природних об'єктів) і виробниче природокористування (здійснюється на основі іншого майнового або зобов'язального права). Залежно від строку користування розрізняють безстрокове, довгострокове, коротко­строкове природокористування. В залежності від способу використання розрізняють природокористування, здійснюване із вилученням ресурсів із природного середовища, і таке, що відбувається без такого вилучення. Кожен із вказаних видів природокористування може бути поділений на підвиди залежно від цілі використання. Так, земельні ресурси можуть використовуватися для потреб сільського, лісового господарства, проми­словості, енергетики тощо.

Для такого напряму, як «Економіка природокористування» традицій­ною є класифікація основних видів природокористування з позицій тісно взаємопов'язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплек­сного) підходів [820].

За галузевою системою господарства виділяють галузі: а) природо- споживання (теплоенергетика, видобуток мінеральної сировини, лісоекс­плуатація, металургія, вугленафтогазопереробка тощо), б) природокори­стування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і в) природовідтворення (рекультивація і меліорація земель, очищення та утилізація відходів, регу­лювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна об’єднати в поняття виробничого (промислового і сільськогосподарського) і невиробничого природокористу­вання.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокори­стування передбачає виділення п'яти основних блоків найважливіших напрямів природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, ґрунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним компонентам природного комплексу - водо-, лісо- і землекористуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу.

Виходячи із проведеного аналізу наукових точок зору на питання кла­сифікації природокористування, необхідним є внести методологічну чіткість у класифікаційні та ієрархічні категорії явища. На перший погляд може здатися, що між формами, типами і видами природокористування немає великої відмінності. В усіх випадках впливи людини на природу групуються виходячи з певних точок зору. Різниця полягає в тому, що види природоко­ристування різняться по мотивації використання ресурсів середовища, тоб­то по внутрішніх чинниках, форми природокористування - із зовнішніх при­чин і дій, передусім за організаційними і наслідковими чинниками, а типи природокористування - за територіальною ознакою його організації.

Форми природокористування - це варіант класифікації, основною ознакою котрої є принцип організації - тобто, виділяються організаційні форми природокористування. Форми природокористування можуть виді­лятися за основним характером і принципом, напрямом і ступенем впливу людини на природу. До цієї класифікаційної категорії варто відносити раціональне і нераціональне, зональне, інтразональне й інкорпороване природокористування.

Під видом природокористування варто розуміти результат його кла­сифікації за різними ознаками, найчастіше - за галузями господарювання, або видами використовуваних ресурсів тощо. В якості ознаки, що дозво­ляє класифікувати природокористування по видах, можна використати мотиваційні чинники - при такій класифікації слід виходити з основного мотиву (потреби), що спонукає використовувати той чи інший ресурс

природного середовища.

Тип природокористування може визначатися його територіальною приналежністю. Так, наприклад, С.Б. Потахін під терміном «тип природо­користування» розуміє певний напрям використання потенціалу конкрет­ної території якою-небудь групою населення. Також ним розрізняється два типи природокористування території в контексті її освоєння певним етносом - зональне та азональне. Першопочатково під типом природоко­ристування взагалі розуміли «технологічно однорідну і територіально конкретну форму використання природно-ресурсного потенціалу тієї або іншої території з властивим тільки їй парагенезом (по видах і інтенсивно­сті) прямих і зворотних зв'язків» [713, с. 19].

Поєднання різних типів і видів природокористування формує його категорії.

Як показує здійснений вище огляд, більшість дослідників тип приро­докористування визначають за змістом природокористування і складом основних галузей. На наш погляд «тип» - це не стільки галузі природоко­ристування, або «регіональна система природокористування», скільки - відображення специфіки самої галузі і «способу життя». При цьому поєд­нання, що формуються з декількох видів і способів користування приро­дою на території, і складаються в певний тип природокористування.

Проілюструвати можна прикладом із дисертації Ю.П. Михайлова, який відмічає, що «одному и тому же типу сельского хозяйства, напри­мер молочному животноводству, в разных природных зонах и даже природных провинциях присущи различные системы хозяйствования. Соответственно иными будут у них и характер и сила воздействия на природную среду, следовательно, и тип территориальной организации природопользования» [624, с. 20].

Як стверджує Н.В. Помазкова [702], сукупність типів природокористу­вання створює образ природокористування регіону, оскільки кожен тип природокористування має свій режим використання природного потенціалу. Тип природокористування, таким чином, постає індикатором стану і способу оцінки впливу господарської діяльності; дозволяє розгля­дати одночасно і галузеву специфіку природокористування, і увесь комплекс передумов, умов і проблем природокористування регіону, а отже, і його розвитку.

Межі типу природокористування визначаються на основі географіч­них (орографія, рослинність тощо), але більшою мірою економічних (харак­тер і зміст користування) чинників. Таким чином, тип природокористу­вання - це однорідна форма, характер і спосіб використання природно- ресурсного потенціалу території, що має основні ознаки, властиві конкрет­ній території, відбиває регіональні специфічні риси людської діяльності (набір, співвідношення, режим і міра інтенсивності господарської й іншої діяльності та її вплив на природне середовище).

У якості провідних ознак типізації природокористування нами визна­чені: 1) характер природокористування (екстенсивний, інтенсивний; раціональний, нераціональний); 2) число галузей природокористування, що утворюють між собою поєднання; 3) спосіб і режим користування;

4) міра впливу на довкілля.

Підґрунтям виділення географічних типів природокористування є фонові галузі природокористування (сільське, лісове господарство) що відбивають в собі зональність природи у вигляді певної спеціалізації галу­зей на виробництві певної продукції, тобто, що широко використовують природу як продуктивне угіддя [737]. Внаслідок цього вони тісно пов'язані з властивостями природи і зацікавлені у збереженні і розвитку потрібних їм властивостей природних ландшафтів.

Специфічність користування навколишнім середовищем складається з багатьох, не лише природних, особливостей території. Географічна типі­зація природокористування покликана врахувати і виявити цю специфіч­ність, визначити пріоритетність розвитку територій. Типізація природоко­ристування, на наш погляд, представляє інструмент диференціації системи використання ресурсів навколишнього середовища, загального природного потенціалу.

Тип природокористування може мінятися впродовж часу під впли­вом соціально-економічних процесів і науково-технічного прогресу. Ево­люція типу природокористування, проте, тісно пов’язана з його географіч­ною основою. Зміни, що відбуваються в типі природокористування, тор­каються частіше усього не видів користування (галузей), а способу і характеру природокористування (технічного, технологічного і т.п.). Значно рідше міняються категорії систем природокористування території. Або міняється міра значущості галузі, в поєднанні із видами природокористу­вання, що вже мають місце, або під впливом привнесення нових видів природокористування. Таким чином, тип природокористування можна визначити і як окремий етап освоєння території. І на підставі цього варто розрізняти історичні типи природокористування.

Історичні типи природокористування

 

За весь час існування і еволюції людського суспільства типи, види і форми природокористування постійно змінювалися, урізноманітнювалися і ускладнювалися. Виділення історичних типів природокористування (ІТП) являє собою ще далеко не вирішену повною мірою, дискусійну наукову проблему, а їх аналіз може бути продуктивним лише у тому випадку, коли конкретні ІТП розглядаються крізь призму цивілізаційних і культурних відмінностей. Вивчення історичної траєкторії еволюції природокористу­вання дозволяє виявити закономірності його розвитку, у т.ч. пояснити фе­номен економізації природокористування як макроісторичну тенденцію.

Виділення ІТП привертає увагу істориків, економістів, географів, еко­логів, етнологів і фахівців в галузі культурної антропології. До кінця XIX ст. в науковій літературі переважала стадіально-еволюціоністська схема розвитку форм природокористування, відповідно до якої виділялися чотири ступені історичного прогресу людства, а саме, стадії: 1) збираль­ництва і первісного полювання; 2) кочового скотарства; 3) землеробської культури; 4) міської культури [817].

Перший повноцінний критичний науковий аналіз цієї концепції ще у 1896 р. був даний німецьким географом і зоологом Е. Ганом. Він вказав на помилковість деяких широко поширених раніше уявлень про еволюцію форм господарської діяльності і виділив шість основних типів доіндустріального природокористування: 1) полювання, збиральництво і рибаль­ство; 2) сапне землеробство; 3) плугове землеробство; 4) скотарство;

5) неспеціалізоване сільське господарство (поєднання землеробства і скотарства); 6) високоспеціалізоване землеробство. У цій моделі відповід­ні типи вже не були універсальними стадіями: так, шостий тип, за Е. Ганом, був характерний головним чином для Далекого Сходу і мало поширений за його межами.

У вітчизняній літературі історичним аспектам природокористування були присвячені переважно роботи провідних географів (І.П. Герасимова, В.О. Анучина, В.С. Преображенського та ін.), економістів (С.Г. Струміліна, Т.С. Хачатурова та ін.), екологів і геоекологів (М.Ф. Реймерса, К.М. Петрова та ін.), істориків (Е.С. Кульпіна-Губайдулліна, О.В. Дулова та ін.), а також - в контексті аналізу проблем традиційного природокористування - етногра­фів і етнологів (дослідження М.Г. Льовіна, М.М. Чебоксарова, Б.В. Андріа- нова, Л.В. Данілової, А.К. Соколова та ін.). Зокрема, світове визнання отримала обґрунтована групою радянських етнографів концепція госпо­дарсько-культурних типів (ГКТ), тобто комплексів особливостей госпо­дарства і культури, які історично складаються у різних народів, що знахо­дяться на близьких рівнях соціально-економічного розвитку і мешкають в схожих фізико-географічних умовах [278]. Ця концепція, що стала важли­вою ланкою в розробці історико-географічної типології способів природо­користування, була апробована на великому емпіричному матеріалі, про­ведена величезна робота по картографуванню ГКТ у світовому масштабі.

Тим не менш, на сьогодні періодизація ІТГ? все ще залишається акту­альним завданням як на загальносвітовому, так і на регіональних рівнях досліджень. Найчастіше у літературі можна зустріти підхід до виділення ІТП, що ґрунтується на загальноеволюційному процесі розвитку людства та форм його господарювання. Виокремлювані при цьому ІТП розрізня­ються перш за все характером і масштабами взаємодії людського суспіль­ства з місцем свого існування. Деякі з фахівців (В.П. Алексеев, Л.В. Даніло- ва та ін.) для майбутнього виділяють ще і гіпотетичний ІТП - ноосферний. Існують і інші, альтернативні, варіанти періодизацій ІТП - достатньо детальний огляд еволюції наукових уявлень про типи господарювання і цивілізаційно-формаційні стадії розвитку людства наводить у своїй фундаментальній праці «Філософія історії» Ю.І. Семенов [753].

Так, В.І. Стурман на прикладі території Республіки Удмуртія [776] роз­глядає три ІТП. Взагалі під ІТП цей автор пропонує розуміти такі способи природокористування, що відповідають відповідним типам суспільства, відрізняються не лише за величиною валового національного продукту на душу населення (у дусі класичної теорії індустріалізму), але і за характе­ром використовуваних джерел енергії і пануючих технологій. Відповідно до цієї ознаки, виділяються наступні ІТП:

1) доіндустріальний, що характеризується пануванням мускульної сили людини і тварин в якості джерел енергії, а також ручним виготов­ленням натуральних продуктів виробництва і споживання;

2) індустріальний, що базується на паливній енергетиці і механізо­ваному виготовленні предметів виробництва і споживання;

3) постіндустріальний (поки більше теоретичний, ніж реальний), що припускає, як мінімум, переважання відновлюваних джерел енергії і ав­томатизованих виробництв.

Кожному історичному етапу відповідає певний ІТП, в той же час при­родні умови на кожному етапі диференціюють його на географічні типи і підтипи. Оскільки на Землі одночасно існують суспільства, що знаходяться на різних стадіях розвитку, то одночасно існують і різні ІТП. Таким чином, система природокористування, що склалася на Землі, за висновком В.І. Стурмана, є складною мозаїкою історичних і географічних типів.

В.С. Крисаченко [560] наголошує, що ІТП знаменують собою фунда­ментальні зрушення у ставленні до довкілля, які мали місце в процесі історичного розвитку людства. Водночас унаслідок етнокультурної полі­фонії та нерівномірності розвитку людських спільнот має місце як синхронне співіснування різних типів природокористування в межах світової цивілізації, так і доповнювальне використання їх всередині однієї і тієї ж спільноти. Загалом В.С. Крисаченко виокремлює такі основні ІТП:

1) привласнюючий (споживацький) - лімітує чисельність людських по­пуляцій, і є обмежуючим чинником розвитку людства. Водночас, така жит­тєдіяльність детермінує стан екосистем, в яких існують людські спільноти;

2) продукуючий - сутність котрого полягає в тому, що життєві ресурси не лише вишукуються чи видобуваються, а й цілеспрямовано формуються, виробляються та продукуються;

3) інноваційний - формотворення перестає бути прерогативою лише природи, сама людина, спираючись на її закономірності, створює нову, штучну реальність; людський розум і праця штовхають суспільство вперед, постійно вишукуючи та впроваджуючи нові матеріали, пристрої, процеси;

4) ноосфєрний (інформаційно-конструктивістський) - корінні зру­шення на тлі використання комунікативних, енергетичних, речовинних та процесуальних феноменів. Оскільки образ нового природокористування визначають прориви як у сфері духовній, так і в галузі інформатики та конструювання, то його можна називати як ноосферним, так і інформа­ційно-конструктивним. Хоча нині ще важко вести мову про усталення нового типу природокористування, однак деякі його сутнісні ознаки та підвалини вже простежуються в певних соціальних структурах. Мова йде, зокрема, про:

а) сукупність революційних перетворень в технологіях, матеріалах, комунікаціях тощо, тобто те, що часто називають «третьою» промисловою або «комп'ютерно-інформаційною революцією»;

б) поступову зміну акцентів та пріоритетів у ставленні до світу та людини, що знаходить свій вияв у висуванні на пріоритетні позиції загаль­нолюдських цінностей, формуванні своєрідної філософії права живої речовини, усвідомленні необхідності морального регулювання відносин людини і природи;

в) формування нової системи світового устрою, котра передбачає ефективні засоби контролю над виробництвом та використанням засобів масового знищення, а також переорієнтація промислового та сільськогос­подарського виробництва на замкнені, ресурсозберігаючі технології.

В.М. Холіна [817] виділяє чотири ІТП:

1) доаграрний ресурсоспоживаючий тип природокористування - прадавній за часом зародження, йому відповідають різні способи привласнюючої економіки. Економічною основою цього типу були полю­вання на диких тварин, збиральництво, а на пізніших етапах - також і рибальство. Полювання на великих тварин було найбільш ефективною технологією ресурсоспоживання упродовж більшої частини доаграрної епохи. Обумовлена як природними, так і соціальними чинниками криза мисливського господарства, що почалася у багатьох регіонах Північної півкулі у верхньому палеоліті і тривала в мезоліті, спричинила кардиналь­ні зрушення в природокористуванні;

2) аграрний тип природокористування - почав формуватися в епоху неолітичної революції, що призвела до становлення виробничого госпо­дарства. Економічною основою цього ІТП в різні історичні епохи виступали різноманітні форми сапного (ручного) і плугового (рілля) землеробства, кочового (номадизм) і осілого (стаціонарного) скотарства, а також їх поєд­нання. У передіндустріальну, так звану аграрно-мануфактурну, епоху важ­ливі зрушення сталися в структурі ресурсокористування. На ранніх стадіях традиційного аграрного господарства експлуатувалися головним чином «первинні» ресурси, пов'язані безпосередньо із задоволенням базових, передусім харчових, потреб людей. З переходом до аграрно- мануфактурної стадії розвитку все більшого значення набувають «вторин­ні» ресурси, особливо лісові і мінеральні (корисні копалини), призначені вже не для прямого споживання людиною, але для мануфактурної про­мислової переробки;

3) індустріальний тип природокористування - отримує розвиток після промислового перевороту, що почався в останній третині XVIII ст. в Англії і пізніше охопив інші країни Західної цивілізації. Найважливіша істо­рична тенденція індустріальної стадії - поступове збільшення ролі інтен­сивного способу природокористування, заснованого на великих вкладен­нях праці і капіталу на одиницю земельної площі, використанні досягнень технічного прогресу, вдосконаленні технологій ресурсокористування. Парадигма економічного прогресу - основа «ідеології» природокористу­вання індустріальної ери. Після промислового перевороту в капіталістич­них країнах повною мірою затвердився економічний підхід до оцінки ресурсного потенціалу. Прийнято вважати, що капіталістичний світ пере­жив в Новий час три технологічні (за Д. Досі та ін.) або ж - у ближчій інтер­претації - три промислові (за М. Рішон'є, А. Піат'є) революції. Перша - революція «пару і вугілля», друга - «нафти і електрики», третя, ототожню­вана зазвичай із сучасною НТР, - революція «ядерної енергетики, мікро- електроніки, біотехнології». Одним з наслідків кожної технологічної рево­люції був новий виток інтенсифікації експлуатації природних ресурсів;

4) постіндустріальний тип природокористування - намітився в економічно розвинених країнах світу в останній третині XX ст. Об'єктивна основа цього процесу - соціально-економічна; принципові зрушення в структурі господарства, в якій домінуюча роль переходить до нематері­альної сфери («третинним» в широкому трактуванні видам діяльності), широкомасштабне впровадження результатів науково-технічної революції в суспільну практику, висунення на перший план інформаційних і комуні­каційних технологій, трансформація соціальної структури суспільства. Структурно-галузева і виробничо-технологічна перебудова економіки високорозвинених країн призвела в останній чверті XX ст. до істотного зниження її питомої ресурсоємності і енергоємності, тоді як упродовж індустріальної ери ці показники в основному (за винятком коротких істо­ричних відрізків) росли. На постіндустріальній стадії передові країни світу встали на шлях ефективнішого і раціональнішого природокористування.

Отже, за В.М. Холіною, доіндустріальні типи природокористування (доаграрний і аграрний) формувалися у рамках так званих традиційних суспільств, в яких природокористування здійснюється за допомогою тра­диційних соціальних інститутів, тобто, закріплюється традицією, освячу­ється звичаями, ритуалами, обрядами, табу тощо. У аграрну епоху важли­вим регулятором раціонального природокористування, як правило, ви­ступає сільська громада. Модернізація традиційних суспільств і перехід до індустріального типу розвитку призвели до висунення на перший план економічних інструментів його регулювання і ведення, але в той же час породили і вузькоутилітарний підхід до природних ресурсів. Постіндустріальне природокористування притаманне в основному лише технологічно передовим і економічно розвиненим, багатим країнам.

В цілому можна погодитися із запропонованою В.М. Холіною класи­фікацією ІТП. Втім, в науковій думці, особливо зарубіжній, наявне досить неоднозначне ставлення до поняття «постіндустріальної стадії розвитку» (або ІТП). Варто стисло оглянути ці погляди (за основу цього розгляду узято роботу Ю.І. Семенова [753]).

Серед фундаторів концепції постіндустріального розвитку частіше всього називають прізвища представників американської та французької соціологічних шкіл: А. Турен («Постіндустріальне суспільство», 1969 р.), Ж. Фурастьє («Відкритий лист чотирьом мільярдам людей», 1970 р.), Д. Белл (лекції, 1959 р.; «Прийдешнє постіндустріальне суспільство», 1973 р.), Г. Кан і Е. Вейнер («2000 рік. Рамки для роздумів про наступні тридцять три роки», 1967), та багатьох інших. При цьому для ймовірнісної майбутньої епохи пропонувалися різноманітні назви: «постбуржуазне суспільство» (Дж. Літгейм), «постцивілізаційне суспільство» (К. Боулдінг), «суспільство класових послуг» (Р. Дарендорф), «пост-масс-консьюмерне суспільство», «суспільство наддостатку», «відчужено-достатнє суспільст­во», «постекономічне суспільство» (Г. Кан і Е. Вейнер), «сервісна револю­ція» (В. Фукс), «постмодерна епоха» (А. Етционі), «технотронна ера» (3. Бжезінський), «суспільство знань» (П.-Ф. Дракер) та багато інших.

Більшість постіндустріалістів в основу класифікації соціально- історичних формацій кладуть одну і ту ж саму ознаку - усі вони прийма­ють даний в роботі відомого англійського економіста К. Кларка «Умови економічного прогресу» (1940; 1947; 1957) поділ економіки на три секто­ри - первинний (сільське господарство), вторинний (оброблювальна про­мисловість), третинний (сфера торгівлі, фінансової діяльності і управлін­ня), із доданням четвертинного (наука, освіта, культурні послуги, охорона здоров'я, соціальне забезпечення і відпочинок). Виходячи з цього вони виділяють три стадіальні типи суспільства: 1) аграрне (традиційне, доінду- стріальне), в якому панує сільське господарство; 2) індустріальне, в якому провідна роль переходить до оброблювальної промисловості; 3) постін­дустріальне (надіндустріальне, технотронне, сервісне і т.п.), в якому на перший план виходить сфера послуг, а серед послуг провідне місце займає обробка інформації, створення, поширення і застосувань знань, передусім наукових.

Були спроби допрацювати концепцію постіндустріального суспільства з тим, щоб вона точніше відбивала хід історичного процесу. Так, у роботі Й. Галтунга «Про майбутню інтернаціональну систему» (1969 р.) виділяється чотири еволюційні форми суспільства: примітивне, традиційне, модерне і неомодерне. Разом з класифікацією суспільств за пануванням однієї з трьох сфер економіки (сільськогосподарської, промислової і сервісної), Й. Галтунг наводить й іншу, теж пов'язану з економікою: для примітивного суспільства характерна економіка життєзабезпечення, для традиційного - бартерна, для модерного - грошова, а для неомодерного - кредитна.

Немає серед вчених єдності і в питанні про час переходу від індустрі­ального суспільства до постіндустріального. Одні вважають, що цей пере­хід ще попереду, інші говорять про початок такого переходу, на думку третіх перетворення, якщо не усіх, то багатьох індустріальних суспільств в постіндустріальне вже сталося.

Майже усі адепти теорії постіндустріального суспільства спочатку вважали, що перехід до нього і пов'язаний з цим розвиток техніки і техно­логії вирішить усі проблеми людства. Втім, вже на самих ранніх порах разом із захопленим прийняттям ідеї постіндустріального суспільства намітилося і критичне відношення до неї (наприклад, Р. Хейлбронер, К. Кумар та ін.). У подальшому усе більшою мірою стало наростати розча­рування в цій концепції. Зумовлене воно було тим, що у багатьох розви­нених країнах число людей, зайнятих у сфері послуг, стало перевищувати число працівників в області виробництва матеріальних благ, отримали надзвичайне поширення інформаційні технології, зросло значення вироб­ництва і поширення знань, передусім наукових, і тому подібне. Але усупе­реч усім прогнозам ні університети не стали основними центрами суспіль­ства, ні влада в суспільстві не перейшла в руки учених. Західна модель і суспільства, і економіки, як була капіталістичною, так і залишається такою. Навіть багато постіндустріалістів дійшли висновку, що в постіндустріальному суспільстві не лише збережуться багато протиріч, властивих індуст­ріальному суспільству, але виникнуть нові, можливо навіть ще складніші. В результаті в західній науці почало затверджуватися все більш і більш скептичне відношення до концепцій постіндустріального суспільства. Вона стали розглядатися не як наукова побудова, а як чергова утопія в самій своїй основі. Так, К. Кумар вважає, що сучасне західне суспільство як було індустріальним, так і залишається ним, а зовсім не перетворилося і навіть не почало перетворюватися на постіндустріальне. Якщо воно і зможе трансформуватися в якісно інше, то це справа далекого майбутнього.

Досвід вивчення ІТП можна розглядати як один з комплексних інте­гральних підходів до дослідження взаємозв'язків в системі «Людина - Природа», використовуючи, при цьому, конкретні історичні прийоми і способи (види, типи, форми) природокористування.

Як бачимо, періодизація історії взаємодії суспільства і природи, назва етапів і їх кількість зумовлюються вихідними принципами, що кладуться авторами в основу тієї чи іншої періодизації. Комплексне вивчення історії природокористування може бути досягнуте за допомогою системного дослідження конкретної території, в якому окремі дослідження різних фахівців піддаються цілеспрямованому синтезу з використанням комплек­сної географічної методології. Беззаперечним є те, що у кожен темпорально¹ визначений період формування відносин у системі «Людина - При­рода» забезпечувалася безперервна еволюція систем і засобів природо­користування, поступово ускладнювалася і структурно урізноманітнюва­лася антропосфера.

Отже, у пристосуванні уявлень про ІТП до загальносвітового масшта­бу (рівня) досліджень, варто використовувати будь-яку із запропонованих схем, виходячи перш за все із конкретних наукових цілей і завдань. Якщо ж розглядати історію природокористування в розрізі окремих регіонів і країв, то, як здається, запропоновані класифікації ІТП є малопридатними; для кожного окремого регіону, виходячи із притаманних йому тенденцій суспільно-історичного розвитку, особливостей формування населення і еволюції його господарської діяльності, варто виділяти власні, притаманні суто цьому регіонові, ІТП, звісно ж, із загальним дотримуванням стадіаль­ності загальносвітових ІТП. Саме з такого методологічного підходу у нашій роботі будуть виділені ІТП Південно-Східної України і розглянута історія природокористування цього регіону.

 

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 45; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!