Розвиток мистецтва у схiдних слов’ян.

Продовження.

Традиції скіфської культури і мистецтва продовжили сармати. Вони завоювали й асимілювали більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже 400 років – від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Скіфи і сармати стали безпосереднім етнічним субстратом для українців. У складі сарматського масиву були різні племінні об’єднання, яких грецькі письменники називають язигами, роксоланами, аорсами, сіраками, аланами. Найбільш численними і відомими серед них були роксолани і алани.

Суспільний лад сарматів характеризується стійкою родоплемінною організацією. Сарматські жінки здійснювали значний вплив на суспільне життя. Участь жінок у військових діях разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок (грецьке “а мазос” – без груді). За переказами, сарматські дівчата відрізали собі праву грудь, щоб не заважала у бою мечем і луком. Поховання сарматських жінок зі зброєю виявлені на південному сході України.

Вірування сарматів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині-матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Під впливом сарматської культури у слов’ян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особливою магічною силою простежується і в українському світогляді.

Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Часто до могили померлого клали не коня, як це робили скіфи, а його вуздечку. Завдяки цій традиції до нас дійшло сарматське кінське спорядження. Вуздечки шляхетних вершників оздоблювали фаларами – круглими бляхами із золота або срібла, прикрашеними рельєфними зображеннями або рослинним орнаментом.

Основними пам'ятками сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Серед найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні – так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді кам’яним перекриттям. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси.

Одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в курганіХохлач. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного кола. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли.

На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий прикладний звіриний стиль – «поліхромно-інкрустаційний». Вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку або кольорової емалі – червоної, блакитної, білої. Чудові зразки таких прикрас знайдені у похованнях сарматської знаті. Унікальну колекцію прикрас знайдено у Криму в похованні заможної сарматки. Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Обов’язковими в жіночих похованнях були дзеркала – бронзові або білонові (сплав міді й срібла).

Характерні риси культури східних слов’ян. Зарубинецька і черняхівська культура.

В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. для праслов’ян була характерна так звана зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля с. Зарубинців на Переяславщині.

Зарубинецька культура склалася на місцевій основі, хоча й увібрала ряд досягнень східних народів. Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались біля річки з дерев, обмазувались глиною; розташовувалися безсистемно, часто перебудовувались.

Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, займались скотарством. Населення володіло розвинутими ремеслами, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.

У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прийшла так звана черняхівська культура (назва походить від с. Черняхів, нині Кагарлицького р-ну Київської обл.). Пам’ятки цієї культури відкрив археолог В. В. Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Черняхівці також займалися в основному землеробством. Поширеними були скотарство, різні ремесла. Покійників перед похованням спалювали.

Цю культуру археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Анти – це племена черняхівської культури, які проживали на Подніпров’ї і Подністров’ї. У антів не було письма, тому вони не залишили писемних звісток про себе. Антське суспільство мало визначену державну організацію і базувалося на ранніх класових відносинах.

Походження назви “анти” точно не встановлено. Найбільш вірогідною здається гіпотеза про іранське походження цього слова. Воно походить від давньоіндійського, що означає “кінець”, “край”, “той, що знаходиться на краю”. В такому випадку значення слова “анти” – “ті, що живуть на окраїні”.

У племен черняхівської культури, порівняно з іншими племенами України, простежується прогрес у господарстві. Вони першими в Україні почали виробляти посуд на гончарному колі, випалювати його у спеціальних печах-горнах, відкрили склоробні майстерні. Анти вели жваву торгівлю з римськими провінціями, у їх середовищі існував грошовий обіг, користувалися римськими монетами.

Серед місцевого населення швидко поширювалися прогресивні методи металообробки, гончарного ремесла. Виготовлялися прикраси з кольорових металів у техніці литва. Про це свідчать знахідки глиняних тиглів і ливарних формочок. Срібні, золоті, бронзові прикраси анти інкрустували коштовним камінням, кольоровою емаллю. Мистецтво було важливим атрибутом життя: одяг прикрашався вишивками, побутові речі – орнаментом. До цієї доби відносять знайдені у середньому Подніпров’ї срібні рельєфи із зображенням людини і фантастичних тварин міфологічного і казкового характеру. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами.

Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали «город» для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Згодом навколо города виростали «остроги» як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники.

Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Зарубинецьку і черняхівську культури особливо характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших – покійника закопували в могилі.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

Племінний союз антів існував до початку VII ст. Останній раз анти згадуються візантійським автором Феофілактом Сімокаттою у 602 році. Після цього у жодному писемному документі не згадуються анти. Натомість з’являється назва “слов’яни”.

Зауважимо, що одночасно з черняхівською існувала київська культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. Люди жили окремими родами по 30 чоловік. Декілька будівель мали подобу хутора.

У другій половині І тис. в Україні існували лука-райковецька (VIII–IX ст.), волинцівська (VII–VIII ст.), роменська (VII–VIII ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен – дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

5. Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен.

Первісні релігійні вірування стародавніх слов’ян мали практичний, домашній і господарський характер. Вони були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки була в залежності від неї.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник навіть в нашу мову (досі говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище.

Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний також антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, як вічно живого вогню, який рівномірно згасає і загоряється.

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культМатері-Землі і Золотого Плуга. Матір-Землю у слов'ян символізувала богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням якого було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів:

1) Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали Перун та Велес, Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило.

2) До середнього рівня відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Род. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств – Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу – Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда.

3) До нижчого рівня відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники.

Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає Дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи (сокіл, соловей); до стовбура – бджоли; до коренів – хтонічні тварини (змії, бобри). За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу – три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть.

Основою релігійного світогляду слов’ян є вчення про тривимірність світу: Прав, Яв і Нав. Прав – це універсальний космічний закон, вона регулює рух Сонця, дощ, життя рослин, тварин, людей, діяння богів. Яв – це світ живих людей, теперішній час. Нав (Нав’я) – це коріння нашого роду, світ предків, минулого часу.

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які мала кожна сім'я, їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя (чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок – у формі квіток). У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квітками. У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам.

Професор Е. Анічков стверджував, що дохристиянська Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога», простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків.

Розвиток мистецтва у схiдних слов’ян.

До нас не дійшли пам’ятники давньослов’янського зодчества. Але ми маємо свідчення, що воно було значним і своїм яскравим розквітом кам’яне будівництво Київської держави зобов’язане дерев’яному зодчеству язичницької Русі.

Переважно слов’яни жили в невеликих укріплених поселеннях. Житла будували з дерева. Можна виокремити декілька типів жител: землянки з обмазаними глиною стінами; напівземлянки зі стінами з колод; наземні доми з дерева, з дерев’яним дахом. Поселення оточувались укріпленнями: валами, ровами, дерев’яними стінами зі зрубних конструкцій, заповнених землею, на яких встановлювали вежі з бійницями. В містах стіни досягали висоти 10–12 м.

Давньоруське житло прикрашалось різьбленим орнаментом на одвірках, на вікнах, біля порога. Крім звичайного житла, теслярі язичницької Русі будували храми, фортеці, палаци, закладаючи основи монументального зодчества Русі.

Розрізняють дві форми прояву мистецтва у стародавніх слов’ян: ужиткове мистецтво – художнє оформлення одягу, знарядь праці, домашніх речей і культове мистецтво – предмети, пов’язані з релігійними віруваннями і призначені для сакральних ритуалів.

Це розмежування можна вважати умовним, адже часто прикрашання предметів повсякденного вжитку було пов’язане з язичницьким світоглядом. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду, річку. У давніх вишивках зустрічаємо символіку рослинного і тваринного світу. Давньослов’янські зображення богів були здебільшого дерев’яними і тому майже не збереглися до наших днів. Лише у місцях, де були родовища каменю, збереглися кам’яні статуї. Можна помітити стилістичну подібність цих статуй до кам’яних баб скіфської доби.

У середині XIX ст. з р. Збруч витягли слов’янського ідола, відомого під назвою Збруцький ідол, або Святовид. Зараз він зберігається у Краківському музеї. Скульптура потрапила в річку за часів християнізації Русі. Час створення статуї не встановлено.

Збруцький ідол – це чотиригранний стовп висотою понад 2 м., увінчаний головою з чотирма обличчями, в слов’янській шапці напівсферичної форми, ніби облямованій хутром. Всі обличчя добре окреслені, з чіткими рисами. У верхній частині стовпа (нижче голови) знаходяться рельєфні зображення людиноподібних постатей. Отже, істота, відтворена стародавнім скульптором, мала не тільки чотири обличчя, а й чотири тулуба, вісім рук і вісім ніг. А можливо, це чотири окремі істоти під однією шапкою. Руки мають чітко окреслені пальці. В одному випадку в правій руці зображено ритуальний ріг, в іншому – маленьку постать коня біля ніг, а на поясі – шаблю з трохи вигнутим лезом. Середній ярус складається з чотирьох невеликих людських постатей з непомірно високими головами, короткими ногами і розведеними руками. На нижньому ярусі з трьох сторін вирізані рельєфи облич з неприємним, злим виразом. Три яруси зображень – це тривимірність світу: небо – місце, де живуть боги; земля, заселена людьми і царство злих духів під землею.

Зображення дохристиянських божеств і міфологічні мотиви були досить поширеними в ужитковому мистецтві. Образ великої богині зустрічається на ювелірних виробах, у художній вишивці. Цей образ можна вважати уособленням вічного кругообігу життя. Богиню зображують на весь зріст з піднесеними догори руками. Біля великої богині, як правило, зображувались два вершники. З часом первісний зміст цих зображень втрачається, і образ богині перетворюється на звичайний декоративний мотив. Вишивані зображення великої богині найчастіше зустрічаються на рушниках. Рушник здавна мав не тільки утилітарне, практичне призначення. Це культовий предмет, що був важливим елементом декоративного оздоблення давньослов’янських каплиць, храмів, культових місць.

Ювелірне мистецтво східних слов’ян мало досить високий рівень розвитку. Про це свідчать предмети, які складають так званий комплекс пальчастих фібул. В композиції та художньому оформленні окремих виробів східнослов’янські ювеліри виявляли справжню віртуозність. Крім звіриного, антропоморфного вживався і геометричний стиль. До нього належать речі, прикрашені кільцями, рисочками, ромбиками тощо.

Інкрустацією та різьбленням оздоблювали металеві вироби, зокрема предмети зброї. Зображення на них складали різні фігури – півмісяці, кільця, гребінці, значки у формі двозубця, схожі на пізніші дво- і тризубці, відомі під назвою «Знаків Рюриковичів». Відгуками скіфського звіриного стилю можна вважати зображення коней, змій, лосів на давньослов’янських пластинах, фібулах, бляшках. Це свідчить про плавне, гармонійне поєднання двох складових (людського і тваринного світу), очевидно є характерним для мистецтва, співзвучного давньослов’янському світобаченню.

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!