Склад і структура активів підприємства.

 

Оцінка активів.
Активи являють собою ресурси, контрольовані підприємтвом, використання яких призводять до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них відносяться всі наявні матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну, а також їх розміщення та використання.
Згідно ПБО 2 Баланс і активи підприємства поділяються на обортні та необоротні активи.
Оборотні активи- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використаннї, а таклж інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу, чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл- це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та отримання коштів від реалізації вирообленої з них прдукції або товарів і послуг.
У балансі активи підприємства розміщені у трьох розділах:
I розділ- необоротні активи;
II розділ – оборотні активи;
III розділ- витрати майбтніх періодів.
До необоротніх активів належать: нематеріальні активи; незавершене будівництво; основні засоби; довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість; відстрочені податкові активи; інші необоротні активи.
До оборотних активів належать: запаси (виробничі запаси, тварининаи вирощуванні та відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, товари); векселі одержані; дебіторська заборгованість за товари, роботи, поступи 9 чиста реалізацйна вартість, первісна вартість, резерв сумнівних боргів); дебіторська заборгованість за розрахунками ( з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, із внутрішніх розрахунків); інша поточна дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти та їх еквіваленти ( в національній валюті, в іноземній валюті); інші оборотні активи.
Характеризуючи активи як об”єкт управління, необхідно відмітити особливості їх окремих складових частин. Зокрема, необоротні активи є найименш мобільною частиною майна підприємства, основна відмінність якої полягає в багаторазовому використанні в процесі господарської діяльності і частковій амортизації і на протязі кожного операційного циклу.
В процесі формування і управління необоротними активами необхідно враховувати їх переваги і недоліки в порівнняні з оборотними активами. Основними перевагами оборотних активів в порівнянні з оборотними активами є: менший ризик інфляційного зменшення та можливе збільшення ринкових цін на нерухомість швидкими темпами, між темпи інфляції; здатність приносити стабільний прибуток в разі несприятливої господарської діяльності щодо орендних та лізінгових платежів. Можливість більш інтенсивного використання в періоди підйому инкової інфраструктури.
До недоліків слід віднести: можливість на реального зносу при гвидкій зміні техніки і технологічних процесів; низький рівень маневреності, неможливість швидко змінити структуру вкладених коштів; низький рівень ліквідності і неспроможність забеспечити потік платежів при погіршенні платоспроможності підприємства.
Водночас при управлінні оборотними активами слід враховувати переваги і недоліки їх у порівнянні їх з необоротними активами. До основних переваг можна віднести наступне: більш висока ліквідність; знаходження частини оборотних активів у вигляді готових засобів платежу; можливість швидкої реструкторизації ї оборотних активів; можливість підвищити швидкість обігу шляхом раціонального управління.
Недоліки можна вважати: можливе інфляційне знецінення грошових активів; додаткові витрати на утримання зайвих оборотніх активів; більш високий рівень фінансових ризиків.
Основою оцінки нематеріальних активів, яка найчастіше приймається підприємствами є історична собівартість, тобто активи, які відображаються за сумою сплачених грошових коштів на момент їх придбання.Аналогічною оцінкою є така поточна собівартість, тобто оцінка необоротних активів придбаних підприємством але нерозрахована в цінах на поточний момент. Необортні активи, які реалізуються підприємством в процесі господарської діяльності відображаються за вартістю реалізації ціх активів.
Теперішня вартість являє собою активи, які відображаються за теперішньою дисконтованою вартістю майбутніх чистих надходжень грошових коштів під час звичайної діяльності підприємства.
Кожне підприємство, враховоючи характер основних господарських операцій та особливості діяльності вирішує питання доцільності поділу активів на оборотні та необоротніх ознаки, згідно з ПБО 2 “Баланс” поділ активів на оборотні та необоротні є обов”язковим.

2. Зміст і задачі управління оборотними активами.
В процесах господарської діяльності підприємству необхідне визначена сума грошових коштів для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикантів, комплектуючих виробів та інших матеріальних цінностей.
Зазначені матеріальні цінності призначенні для забеспечення процесу виробництва і реалізації продукції і постійно знаходитися в кругообороті коштів.
Період, на протязі якого матеріальні цінності, необхідні для організації процесу виробництва, здійснюють один оборот являють собою цикл оборотного капіталу або час з моменту закупівлі сировини та матеріалів до моменту сплати готової продукції покупцем. Слід зазначити, що на кожному конкретному підприємстві цикл оборотного капіталу може бути різним. З другого боку, підприємство виробляє не один, а багато видів прдукції, які у визначений момент часу знаходяться на різних стадіях циклу “ виробництво- прдаж”. У зв”язку із зазначеним, надходження грошових коштів на поточний рахунок підприємства, як правило, не співпадає з проведеними витратами. Крім того, в умовах нестабільності економіки, наяявності іфляцій, зміни попиту на вироблену підприємством готову продукцію ускладнює питання управління оборотними активами.
Основними задачами управління оборотними активами є: забеспечення бесперервності процесу виробництва, прискорення оборотності оборотних активів, підвищення рентабельності оборотних активів, мінімізація ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів.
Для забеспечення безперервності процесу виробництва необхідно сформувати окремі види активів у відповідності з обсягами господарської діяльності підприємства і триалістю його операційного циклу.
Операційний цикл суттєво впливає на обсяг, структуру, і ефективність використання оборотних активів, яких включає час від моменту закупівлі матеріальних цінностей до надходження грошових коштів від покупців за реалізовану продукцію.
В процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу необхідно виділити виробничий цикл і фінансовий цикл.
Тривалість виробничого циклу включає: період обертання середнього запасу сировини, матеріалів, напівфабрикатів; період обертання середнього обсягу незавершеного виробництва; період обертання середнього запасу готової продукції.
Фінансовий цикл підприємства являє собою період обертання грошових коштів, інвестованих в оборотні активи, починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за сировину, матеріали і закінчують інкасацією дебіторської заборгованості за відвантажену готову продукцію.
Слід зазначити, що фінансовий цикл відрізняється від операційного циклу на час обертання кредиторської заборгованості постачальників сировини, матеріалів та інших виробничих ресурсів.
На тривалість фінансового циклу впливають наступні фактори, тривалість комерційного циклу та його окремих стадій; темпи зростання обсягів виробництва; рівень інфляції та необхідність створення страхових резервів виробничих запасів; сезонність виробництва, реалізації та постачання сировини, та ринку готової продукції.
Пискорення обертання загальної суми оборотних активів досягає шляхом збільшення частки оборотних активів з високою оборотністю і зниження частки активів, що обертаються повільно. До активів з високою оборотністю можна віднести: запаси сировини і матеріалів, по яких не створюються страхові резерви; запаси готової продукції, що користуються високим попитом; грошові кошти, які постійно знаходяться в постійному обороті.
Оборотні активи з низькою оборотністю включають: сезонні запаси сировини і матеріалів, запаси готової продукції, яка користується зниженим попитом;довгострокова та короткострокова дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції строком більше шісти місяців. Задача забспечення ліквідності оборотних активів досягається за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів в грошовій ліквідній формі, а також шляхом забеспечення відповідної частини високоліквіднихт активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які при необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.
Задача забеспечення підвищення рентабельності оборотних активів досягається шляхом своєчасного використання тимчасових вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфелю поточних фінансових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит. З метою оптимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально поєднувати активи, що дають прямий дохід і ті активи, які такого доходу не приносять.
Задача мінімізації ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів спрямованих на усунення негативних наслідків щодо формування оборотних коштів може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов”язків, втрат можливого прибутку; недостатність виробничих запасів веде до перебоїв у виробництві, зайвих витрат, недоотриманого доходу; наявність зайвих оборотних активів спричиняє зайві витрати щодо фінансування,іммобілізації фінансових ресурсів, недотримання частини доходу і прибутку.

3. Управління поточними фінансовими потребами підприємства.
Формування оптимальних виробничих матеріальних запасів є один із основних елементів комерційної діяльності підприємства.
Заниження величини оборотних активів спричиняє нестійке фінансове положення підприємства, перебої виробничого процесу і як наслідок зниження обсягу виробництва і прибутку. В свою чергу завишення розділу оборотних активів знижує можливостіпідприємства проводити капітальні вкладення щодо розширення виробництва. Відволікання грошових коштів як власних так і залучених не дає можливості підприємству більш раціонально і ефективно використовувати вільні грошові кошти.
При визначенні оптимальної потреби в оборотних активах використовуються два методи: прямий і аналітичний.
Прямий метод визначення оптимального рощзміру оборотних активів застосовується при створенні нового підприємства або при уточненні потреби в оборотних активах підприємства, якщо значно зміньється асортимент вироблюваної продукції. Аналітичний метод застосовують більше року, де в основному сформовані виробничі запаси і не змінюється асортимент продукції в плановому періоді. Аналітичний метод передбачає визначення потреби в оборотних активах шляхом коригування оптимального розміру оборотних активів, який розрахований методом прямого рахунку з урахуванням зміни обсягу виробництва та прискорення оборотності оборотних активів.
В процесі господарської діяльності підприємству необхідно визначити короткострокові потреби в грошових коштах для забеспечення поточної діяльності підприємства з урахуванням відстрочки платежу покупцям.
Пока величина являє собою поточні фінансові потреби і визначається за формулою:
ПФП= ЗВ+ДЗ- КЗ, де
ПФП- поточні фінансові потреби
Зв- оптимальний запас матеріальних цінностей
Дз- дебіторська заборгованість
Кз – кредиторська заборгованість
Розглядаючи приведену формулу необхідно визначити період, який потрібен для перетворення виробничих запасів та дебіторської заборгованості в готівку ( грошові кошти на поточному рахунку)

ОК= ОЗ+ОД-ОО, де
Ок-оборотність оборотних активів
Оз-оборотність виробничих запасів
Од- оборотність дебіторської заборгованості
Оо- середній строк сплати кредтирської заборгованості

Середній період обертання виробничих запасів визначається за формулою:
ОЗ= , де
З – запаси матеріальних цінностей
Вд – середньоденна виручка від реалізації
Аналогічно визначається оборотність дебіторської заборгованості:
, де
Од – оборотність дебіторської заборгованості.
Поточні фінансові потреби підприємства визначаються також в процентах за формулою:
, де
В- виручка від реалізації продукції.
Якщо результат дорівнює 50%, то це значить, що половина днів в році, тобто 180 днів підприємство робить не те, щоб покрити свої поточні фінансові потреби.
На розмір поточних фінансових потреб в оборотних активів впливають такі фактори:
1). Тривалість операційного та збуткового циклів, тобто чим швидше сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію, а готова продукція в гроші, тим менше треба мати запас сировини і матеріалів;
2). Темпи росту виробництва, тобто більший обсяг виробництва потребує більше матеріальних цінностей.
3). Сезонність виробництва та реалізації продукції, а також нестабільність поставок товарно- матеріальних цінностей.
4). Стан кон”юктури ринку, тобто нарощування дебіторської заборгованості, оскільки конкуренція пимушує залучити покупців на більш вигідних умовах ( відстрочка платежу, спонтанне фінансування і інші пільги).
5). Підвищення цін на товарно-матеріальні цінності, тобто чим вищий рівень інфляції, тим більші фактичні запаси у порівнянні з їх оптимальним розміром.
6). Швидкого фізичного або морального зносу товарно-матеріальних цінностей. В даному випадку фактичні розміри запасів можуть бути, навпаки, менші за їх оптимальний розмір, що потребує більш частих закупівель.
При цьому слід мати на увазі, що запаси товарно-матеріальних цінностей можна збільшувати лише до тих пір, доки отримана економія перевищує загальні витрати на утримання додаткових запасів.
Додаткова закупівля товарно-матеріальних цінностей можлива також за умови:
- злагодження системи виробництва:
- своєчасної і достовірної інформації про стан ринку сировини;
- надійних постачальників;
- ефективно оперативного маневрування запасами.
В умовах нестабільного попиту на ринку сировини та невизначеності річної потреби підприємства в запасах товарно-матеріальних цінностей фінансові менеджери зацікавлені у зменшенні запасів і відповідно зменшується загальний обсяг інвестицій.
Таким чином, основна задача раціонального управління оборотними активами підприємства полягає в скороченні періоду оборотності виробничих запасів: дебіторської заборгованості та збільшенні середнього строку сплати кредиторської заборгованості, що дозволяє знижувати поточні фінансові потреби в оборотних активах.

4. СТРАТЕГІЯ ФІНАНСУВАННЯ ПОТОЧНИХ АКТИВІВ
В теорії фінансового менеджменту прийнято виділяти різні стратегії фінансування поточних активів в залежності від відношення фінансового менеджера до вибору джерел покриття варійованої частини оборотних активів.
Відомі чотири моделі стратегіх фінансування поточних активів: ідеальна, агресивна, консервативна, компромісна.
Ідеальна модель побудована виходячи з понять “поточні активи” та “поточні зобов”язання”. Термін “ідеальний” означає не в прямому значенні ідеал, а рівність поточних активів з короткостроковими зобов”язаннями. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів, тобто ця модель має такий вигляд:
сяДП = НА, де
ДП – довгострокові пасиви
НА - необоротні активи
Довгострокові пасиви включають: власні кошти (статутний капітал, додатковий капітал, резервний капіта, нерозподілений прибуток) та запозичені (довгострокові кредити банку, інші довгострокові позичкі).
Необоротні активи включають: нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість (заборгованість за майно), відстрочені податкові активи, інші необоротні активи.
В реальному житті ця модель практично не зустрічається через те, що вона найбільш ризикована, оскільки при несприятливих умовах (наприклад, коли треба розрахуватися зі всіма кредиторами одночасно) підприємство може опинитися перед необхідністю продажу частини основних засобів для покриття поточної кредиторської заборгованості. Сутність цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів.
Агресивна модель фінансування поточних активів полягає в тому, що довгострокові пасиви є джерелом покриття необоротних активів та постійної частини поточних активів, тобто їх мінімуму, який необхідний для здійснення господарської діяльності. В цьому разі варійована частина поточних активів в повному обсязі покривається короткостроковою кредиторською заборгованістю.
З позиції ліквідності ця стратегія також є ризикованою, оскільки в практичній діяльності обмежуватися лише мінімумом на поточних активів не можливо. Агресивна модель фінансування поточних активів має такий вигляд:
ДП + ПА + ПЧ, де
ДП – довгострокові пасиви;
ПА – необоротні активи;
ПЧ – постійна частина оборотних активів (норматив оборотних коштів).

Консервативна модель передбачає, що варійована частина поточних активів також покривається довгостроковими активами, Як правило, консервативна модель застосовується на початкових стадіях існування підприємства за умови достатньої величини капіталу власників підприємства і доступності довгострокових кредитів інвестиційного фінансування.
В цьому разі короткострокової кредиторської заборгованості немає, відсутній ризик втрати ліквідності, тобто модель має штучний вигляд. В господарській діяльності такого не буває, щоб була відсутня кредиторська заборгованість.
Ця модель має такий вигляд:
ДП = ПА + ПЧ + ВЧ, де
ВЧ – варійована частина поточних активів
Компромісна модель фінансування поточних активів найбільш реальна. Сутність її полягає її в тому, що необоротні активи, постійна частина поточних активів і приблизно половина варійованої частини поточних активів покривається довгостроковими пасивами. При цьому чистий оборотний капітал визначається у вигляді різниці між довгостроковими та необоротними активами, тобто:
ЧК = ДП – ПА, де
ЧК – чистий оборотний капітал,
Чистий оборотний капітал також можна відобразити таким рівнянням:
ЧК = ПЧ + 0,5ВЧ
При компромісній моделі в окремі періоди господарської діяльності підпри\мство може мати надмірні поточні активи, що негативно впливає на розмір прибутку. Водноча це дає можливість підтримувати ліквідність балансу підприємства на відповідному рівні.
Компромісна модель фінансування поточних активів має такий вигляд:
ДП= ПА+ПЧ+05+ВЧ,де
ДП-довгострокові пасиви
ПА-необоротні активи
ПЧ-постійна частина активів
ВЧ- варійована частина поточних активів.
Таким чином, можна зробити висновок, що з точки зору оптимізації прибутковості і ризику найбільш оптимальною є стратегія комерційного фінансування. Дана стратегія оптимально поєднує рівень прибутковості і середній рівень ризику, забеспечує достатньо високий рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства. Проте, виходячи з пріоритетності цілей фінансово-господарської діяльності підприємства на окремих стадіях його розвитку, оптимально може стати інша стратегія фінансування. Взагалі, при виборі стратегії фінансування необхідно знайти бажане співвідношення між рівнем рентабельності і використання власного капіталу і рівнем ризику зниження фінансової стійкості підприємства, яка оцінюється величиною його чистого оборотного капіталу.

5. УПРАВЛІННЯ ДЕБІТОРСЬКОЮ ЗАБОРГОВАНІСТЮ
Формування ринкових відносин в Україні характеризується значним управлінням платіжного обігу, що спричиняє збільшення дебіторської заборгованості. У зв”язку з цим важливою задачею фінансового менеджменту є єфективне управління дебіторською заборгованістю, спрямованою на оптимізацію її розміру та забезпечення своєчасної інкасації боргу.
Дебіторська заборгованість поділяється на такі види: дебіторська заборгованість за товари, строк плати яких не настав; дебіторська заборгованість за товари, строк сплати яких минув; дебіторська заборгованість по векселям отриманих; дебіторська заборгованість по розрахункам з бюджетом; дебіторська заборгованість по розрахункам з персоналом та інші види дебіторської заборгованості.
Найбільш питому вагу займає дебіторська заборгованість за відвантажену продукцію (більше 80% загальної суми). Тому управління дебіторською забогованістю на підприємстві пов”язано з оптимізацією дебіторської заборгованості по розрахункам за реалізовану продукцію.
Управління дебіторською заборгованістью включає такі етапи: на першому етапі здійснюється аналіз дебіторської заборгованості в минулому періоді. З цією митою розраховуються показники, які характеризують стан дебіторської заборгованості за минулий період. Такими показниками є: коефіцієнт відволікання оборотних активів, який розраховується за формулою:
, де
Кво – коефіцієнт відволікання оборотних активів.
Дз – дебіторська заборгованість по товарним операціям за минулий період.
ЗА - загальна сума оборотних активів підприємства.
Коефіцієнт відволікання оборотних активів визначається в динаміці.
Розраховані коефіцієнти порівнюються і визначаються закономірністю зміни цих коефіцієнтів. Якщо із року в рік цей коефіцієнт скорочується то це є позитивним в роботі підприємства, якщо навпаки негативним.
Другий показник - це середній період інкасації дебіторської заборгованості який визначається за формулою:
, де
Сп – середній період інкасації дебіторської заборгованості;
Дз – середній залишок дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді;
Вд – одноденна виручка від реалізації продукції в аналізуємому періоді.
Середній період інкасації дебіторської заборгованості розраховується за декілька періодів і порівнюється між собою. Якщо в динаміці цей показник скорочується, то це є позитивним, а якщо навпаки негативним в роботі підприємства.
Третій показник – це кількість оборотів дебіторської заборгованості за визначений період і визначається за формулою:
, де
Ко – кількість оборотів дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді;
ЗР – загальна сума реалізації продукції за відповідний період;
Дз – середній залишок дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді.
Зазначений показник також розраховується в динаміці і порівнюється між собою. Збільшення цього показника є позитивним в роботі цього підприємства, зменшення – негативним.
Результати проведеного аналізу використовуються в наступному етапі. Наступний етап передбачає визначення оптимальної дебіторської заборгованості в майбутньому періоді. Визначається оптимальна сума дебіторської заборгованості за формулою:
, де
Одз – оптимальна сума дебіторської заборгованості в майбутньому періоді;
ОР – плановий обсяг реалізації продукції з наданням комерційного кредиту;
Кс/ц – коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції;
СПо – середній період оборота дебіторської заборгованості по результатам аналізу минулого періоду;
СПП – середній період прострочки платежів по результатам аналізу минулого періоду.
В залежності від строку оборота дебіторської заборгованості може встановлюватися плата за комерційний кредит – за формулою:
, де
ПСк – річна норма процентної ставки за комерційний кредит;
ЗН – знижка, що надається покупцям за дострокову сплату продукції;
СПо – середній період оборота дебіторської заборгованості по результатам аналізу минулого періоду.
Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяє використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю, тобто її рефінансування або прискорений метод переводу дебіторської заборгованості в більш ліквідні оборотні активи, грошові кошти, короткострокові цінні папери. Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості є: факторинг, облік векселів, які видані покупцям продукції, форфейтінг. Факторинг являє собою фінансову операцію, при якій підприємство-продавець передає право отримання грошей по платіжним документам за відвантажену продукцію банку. За здійснення такої операції банк стягує з підприємства-продавця визначену комісійну плату, яка встановлюється у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця і передбачених строків. Крім того, банк в термін до 3-х днів здійснює кредитування підприємство-покупця у формі попередньої сплати боргових зобов”язань щодо платіжних документів.
Факторінгова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважно частину дебіторської заборгованості щодо наданого покупцю кредиту в короткі строки, скоротивши тим самим період фінансового і операційного циклів циклів. До недоліків факторингової операції слід віднести лише додаткової витрати продавця, пов”язані з продажею продукції, а також втрати прямих зв”язків з покупцем в процесі здійснення ним платежів.
Облік векселів, які надаються покупцями продукції, являють собою фінансову операцію по продажу їх банку або другому фінансовому інституту, другому суб”єкту господарювання по визначеній (дисконтній) ціні, яка встановлюється в залежності від їх номіналу, строку погашень та облікової вексельної ставки. Облікова вексельна ставка включає: середню депозитну ставку, ставку комісійної винагороди, а також рівня премії за ризик в разі сумнівної платоспроможності векселедателя. Зазначена операція може бути здійснена тільки щодо переказаного векселя.
Форфейтинг являє собою фінансову оперативність по експертному товарному кредиту шляхом передачі (індосамента) переказного векселя на користь банка зі сплатою банку комісійної винагороди. Банк бере на себе зобов”язання щодо фінансування експертної операції шляхом сплати по обліковому векселю, який гарантується наданням авалю банка держави імпортера. В результаті форфейтування заборгованість покупця по товарному кредиту трансформується в заборгованість фінансову (на користь банку). По суті форфетинг об”єднує елементи факторинга і обліку векселів. Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових експортних поставок і дозволяє експортеру негайно отримати грошові кошти шляхом обліку векселів. В одночас його недоліки є значна вартість цих операцій.

6. УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ КОШТАМИ
Управління грошовими коштами або залишком грошових коштів, що постійно знаходяться в розпорядженні підприємства є невід”ємною частиною управління оборотними активами.
Розмір залишка грошових коштів на поточному валютному рахунках в касі підприємства визначає рівень його абсолютної платоспроможності, тобто готовність підприємства негайно розрахуватися по невідкладним фінансовим зобов”язанням (строк виконання до 1 місяця); впливає на тривалість виробничого циклу, а отже і на розмір фінансових коштів, інвестованих в оборотні активи. Управління грошовими коштами повинно здійснюватись на таких засадах:
- підтримка мінімального залишку грошових коштів для пезперебійного здійснення поточних розрахунків;
- створення резерву вільних грошових коштів на випадок можливого розширення обсягів виробництва;
- формування резерву грошових коштів для компенсації передбачених витрат і можливих втрат в процесі фінансово-господарської діяльності;
- своєчасна трансформація вільних грошових коштів у високоліквідні фінансові інструменти та їх зворотна конвертація для поповнення залишку грошових коштів.
Мінімальний розмір залишку грошових коштів визначається, виходячи з планового обсягу платіжного обороту та швидкості обороту грошових коштів, що складається на підприємстві з урахуванням особливостей його діяльності.
Управління грошовими коштами включає такі етапи. На першому етапі аналізується ступінь участі грошових коштів в оборотних активах підприємства в динаміці. Для цього розраховуються наступні показники
1) коефіцієнт участі грошових коштів в оборотних активах
, де
Ку – коефіцієнт участі грошових коштів в оборотних активах;
Сз – середній залишок грошових коштів в аналізуємому періоді;
ОАз – середня сума оборотних активів в аналізуємому періоді.
Якщо коефіцієнт участі грошових коштів в оборотних активів в динаміці зменшується, то це позитивно характеризує роботу підприємства, а навпаки – негативно.
2) середній період обороту грошових коштів:
, де
По – середній залишок грошових коштів в аналізуємому періоді;
Вз – одноденна виручка від реалізації продукції в аналізуємому періоді.
Якщо в аналізуємому періоді зменшується період обороту грошових коштів в порівнянні з минулим періодом, що це свідчить про прискорення оборотності грошових коштів і є позитивним в роботі підприємства.
3) кількість оборотів грошових коштів.
, де
Ко – кількість оборотів грошових коштів в аналізуємому періоді;
ОР – обсяг реалізації продукції за аналізуємий період.
Збільшення кількості оборотів грошових коштів в аналізуємому періоді в порівнянні з минулим періодом свідчить про ефективне використання грошових коштів шляхом оптимізації платіжного обороту.
Результати проведеного аналізу використовуються для визначення оптимального залишку грошових коштів для здійснення поточної діяльності за формулою:

Сзо – сума оптимального залишку грошових коштів для здійснення поточної діяльності.
СВп – сума грошового обороту в плановому періоді (сума витрачених коштів).
О2 – кількість оборотів грошових коштів в минулому періоді.
Виходячи з приведеної формули є два шляхи зменшення мінімального залишку грошових коштів:
По-перше, за рахунок оптимізації грошового обороту в плановому періоді, по-друге, шляхом прискорення оборотності грошових коштів.
Оптимізувати грошовий оборот підприємства можна шляхом корегування потоків платежів, запровадження режиму економії, зменшення потреби у фінансових ресурсах. До основних заходів щодо зменшення грошового обороту можна віднести: виключення зайвих платежів за сировину, матеріали за рахунок їх більш економного та раціонального використання; оптимізація бази оподаткування; придбання основних засобів на правах оренди та лізингу; купівля товарно-матеріальних цінностей на умовах відстрочки платежу; пролонгацію кредитів таперенесення строку окремих платежів за домовленністю з постачальниками та інші.
Прискорення оборотності грошових коштів може бути забезпечене за рахунок; зменшення тривалості операційного та фінансового циклів; своєчасної інкасації; зменшення обсягів готівкових розрахунків; скорочення питомої ваги тих форм розрахунків з постачальниками, які потребують тимчасового резервування грошових коштів на банківських рахунках, тобто застосування акредитивної форми розрахунків та розрахунків чеками.
Задача підвищення афективності використання грошових коштів може бути досягнута шляхом інвестування у високоліквідні фінансові інструменти або зберігати тимчасово вільні грошові кошти у комерційному банку у формі депозитних рахунків. Підвищеється ефективність використання грошових коштів за рахунок мінімізації сукупних витрат по їх утриманню і зворотній конвертації короткострокових фінансових вкладень в готові засоби платежу.
Таким чином, при високійвпевненості у майбутніх грошових потоках можна тримати менший залишок грошових коштів на поточнх рахунках.
І навпаки, якщо існує значна невизначенність розміру майбутніх грошових потоків, доцільно тримати великий залишок грошових коштів, щоб бути впевненим у своєчасному виконанні поточних фінансових зобов'язань.

7. УПРАВЛІННЯ НЕОБОРОТНИМИ АКТИВАМИ
Сформовані на початку господарської діяльностй підприємства необоротні активи потребують постійного управління ними.
Основними задачами управління необоротними активами є:
- визначення можливих форм оновлення основних виробничих засобів на простій та розширеній основі;
- визначення потреби в нарощенні необоротних активів для розширення обсягів виробництва;
- визначення можливих способів розширення основних виробничих засобів (нове будівництво, розширення, конструкція, технічне переоснащення)
- забезпечення ефективного використання раніше сформованих та нововведених основних засобів та матеріальних активів;
- формування необхідних фінансових ресурсів для відтворення необоротних активів та оптимізація їх структури;
Оновлення основних засобів на простій основі здійснюється за рахунок поточного, середнього та капітального ремонтів, а також придбання нових видів необоротних активів в межах існуючої на підприємстві потужності виробництва.
Для визначення потреби у прирості необоротних активів у випадку їх розширеного відтворення аналізуються:
- необхідні додаткові площі та потужності для збільшення обсягів господарської діяльності;
- залишок необоротних активів на початок планового періоду;
- планове вибуття необоротних активів у зв”язку з їх фізичним та моральним зносом.
При цьому залучити в достатньому обсязі інформацію про ціну ресурсів та облікові оцінки вирочних засобів, так як в практиці фінансового менеджменту приріст необоротних активів завжди визначається лише у вартістних показниках. Управління необоротними активами здійснюється по таким етапам: спочатку проводиться аналіз складу; сктруктури необоротних активів; сутність їх придатності; інтенсивності оновлення та ефективності використання. З цією метою визначаються наступні показники:
1. Коефіцієнт участи операційних необоротних активів в загальній сумі активів підприємства:
Ку – коефіцієнт участі операційних необоротних активів в зазначеній сумі активів підприємства.
, де
ВАс – середня вартість операційних необоротних активів.
ОАс – середня вартість оборотних активів.
Визначений коефіцієнт розраховується в динаміці. Якщо при порівнянні зазначення цього коефіцієнта збільшується, то це позитивно характеризує роботу підприємства, якщо навпаки – негативно.
2. Коефіцієнт зносу:
, де
Кз – коефіцієнт зносу необоротних активів на кінець аналізуємого періоду.
Зк – сума зносу.
ВАс – середня вартість необоротних активів.
Даний коефіцієнт характеризує сутність фізичного зносу необоротних активів. Цей показник розраховується в динаміці. Збільшення коефіцієнту зносу звітного періоду у порівнянні з минулим періодом негативно характеризує роботу підприємства, а зменшення – навпаки позитивно.
3. коефіцієнт придатності необоротних активів:
, де
Кп – коефіцієнт придатності необоротних активів.
ВАз – залишкова вартість необоротних активів.
ВАп – первісна вартість необоротних активів.
Зростання цього показника в динаміці позитивно характеризує роботу підприємства, а зменшення, навпаки – негативно.
4. Період обороту необоротних активів:
, де
По – період необороту необоротних активів;
ВАс – середня вартість необоротних активів;
Зс – середня сума зносу необоротних активів.
Зазначений показник розраховується в динаміці. Збільшення цього показника в звітному періоді у порівнянні з минулим періодом позитивно зарактеризує роботу підприємства, зменшення, навпаки – негативно.
5. Коєфіцієнт рентабельності:
, де
Кр – коефіцієнт рентабельності необоротних активів;
Пч – чистий прибуток підприємства.
ВАс – середня вартість необоротних активів.
На основі проведеного аналізу визначається оптимальна сума необоротних активів в плановому періоді за формулою:
, де
ВАо – оптимальна сума необоротних активів;
ВАк – вартість необоротних активів, які використовуються на кінець звітного періоду;
ВАн – вартість необоротних активів, які не використовуються у виробничому процесі на кінець звітного періоду;
КВА – приріст коефіцієнту використання необоротних активів у звітному періоді;
КОР – коефіцієнт приросту обсягу реалізації продукції у плановому періоді.
Таким чином, фінансовий менеджер повинен забезпечувати ефективне використання грошових коштів, пов”язаних з придбанням, реконструкцією, розширенням та технічним переоснащенням необоротних активів.

ТЕМА 7. Вартість та оптимізація структури капіталу

План
1. Капітал підприємства і його сутність. Визначення власного капіталу і його складових.
2. Види капіталу підприємства
3. Поняття структури капіталу.
4. Теорії структури капіталу.

1. Капітал підприємства та його сутність
Капітал є однією з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка досліджує протягом багатьох століть. Серед основних харектеристик, які формують економічну сутність капіталу, слід виділити такі:
об’єкт економічного управління;
об’єкт власності та розпорядження;
об’єкт купівлі-продажу;
джерело доходу;
фактор виробництва;
накопичена цінність;
носій фактора ліквідності та ризику;
інвестиційний ресурс.
Виступаючи носієм економічних характеристик, капітал в першу чергу є об’єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.
Як об’єкт власності та розпорядження капітал може виступати носієм усіх форм власності – індивідуальної, колективної та загальнодержавної. При цьому визначаються певні пропорції його використання, що відбивається у співвідношенні власного і позичкового капіталу.
Капітал як об’єкт купівлі-продажу формує особливий вид ринку –ринок капіталу, що характеризується попитом, пропозицією та ціною. Попит на капітал породжує прагнення до накопичення капіталу як інвестиційного ресурсу та фактора виробництва.
Потенційна здатність приносити доход є однією з основних характеристик капіталу. Прибуток на капітал виступає у формі відсоткового доходу, що отримують власники. Економічним підгрунтям відсоткового доходу є ефект використання капіталу як інвестиційного ресурсу або фактора виробництва. Розмір доходу на капітал, що отримує його власник, складає основу формування витрат на його залучення і використання в економічному процесі, і позначається терміном “вартість капіталу”.
Як фактор виробництва капітал характеризується певною продуктивністю. Вона визначається як визначення результату виробничої діяльності до суми виробничого капіталу.
Капітал, як накопичена цінність розглядається у формі запасів, сформованих в усіх секторах економіки. На підприємствах капітал як накопичена цінність характеризується запасом основних засобів, нематеріальних активів, ринкових цінних паперів, товарно-матеріальних оборотних активів тощо.
Рівень ліквідності капіталу визначається періодом часу, протягом якого інвестований капітал у певних його формах і видах може бути конвертованим у грошову форму без втрати його реальної ринкової вартості. Чим нижчим є мотивний період конверсії раніше інвестованого капіталу в грошову форму, тим більш високим рівнем ліквідності характеризується та чи інша форма його використання в економічному процесі. Поняття ризику тісно пов’язано з поняттям доходності капіталу в процесі його використання. Об’єктивний зв’язок між рівнем доходності і ризику використання капіталу носить прямопропорційний характер.
Наведені характеристики капіталу свідчать про багатоаспектність капіталу як економічної категорії.
Капітал підприємства формуєтьсяв в процесі як створення підприємства так і його функціонування, тобто (в процесі здійснення фінансово-господарській діяльності).
Для різних форм підприємств існують і різні визначення складових капіталу, наприклад:
Статутного, який слід розглядати як початковий капітал. На підприємствах різних організаційних форм це кошти, які надані їх власникам для забезпечення статутної діяльності.
Для акціонерних товариств статутний капітал – це номінальна вартість емітованих акцій.
Для товариств з обмеженою відповідальністю – це сума часток всіх власників.
Для державних підприємств – це вартість всього майна, яке закріплено за економічними суб ’єктами на правах повного господарського розрахунку.
Для кооперативів – це вартість майна, яке надано учасникам для здійснення господарської діяльності.
Поняття “капітал” асоціюється з поняттям “власність”. Як зазначалося, при створенні підприємства його стартовим капіталом виступає вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, капітал підприємства визначається за такою формулою:
Власний капітал (ВК) (початковий капітал) = вартість активів за балансом, тобто:
ВК=Активи
Здійснюючи господарську діяльність, підприємство завжди використовує залучені кошти, тобто створює борги. Тоді власний капітал визначається як різниця між вартістю його майна і борговими забов’ язаннями. Формула, за якою обчислюється власний капітал набуває такого вигляду:
ВК=Активи-Боргові забов’ язання
Тобто власний капітал – це частина активів підприємства, що залишається після вирахування його забов’язань. Головна мета функціонування капіталу – це його рух. Протягом поточної діяльності підприємства форма його капіталу постійно змінюється. Ці зміни стосуються збільшення (зменшення) як абсолютного розміру капіталу, так і окремих його складових. Постійно здійснюється перетворення одних ресурсів на капітал, інших – на товар або інші види цінностей.
Капітал – це специфічна категорія, яка несе різне навантаження залежно від:
- етапів життєвого циклу підприємства (статутний і додатковий капітал);
- джерела формування (власний і залучений);
- характеру обороту та ліквідності (основний і оборотний);
- методів визначення (гранична вартість капіталу).
Основу капіталу підприємства складає власний капітал.
Його сума показує лише облікову, а не ринкову вартість прав власників підприємства, оскільки залежить від застосованих методів оцінки активів та зобов'язань підприємства.
Власний капітал є:
- основним початковим та безстроковим джерелом фінансування господарської діяльності підприємства,
- джерелом погашення збитків підприємства,
- показником, що використовуються для оцінки фінансового стану підприємства, оскільки він демострує, з одного боку, ступінь фінансової самостійності підприємства (його незалежності від зовнішніх джерел фінансування), а з іншого - ступінь кредитоспроможності підприємства (забезпеченості вимог кредиторів фактично наявним у підприємства капіталом засновників).
Збереження власного капіталу є одним з основних показників якості фінансового управління підприємством.
Згідно з фінансовою концепцією збереження капіталу, прибуток вважається заробленим підприємством (а відповідно зберігається та нарощується його капітал) тільки за умови, що сума його чистих активів (тобто активів підприємства за вирахуванням його зобов'язань) на кінець розрахунковогоперіоду перевищує суму чистих активів на початок цього періоду без урахування будь-яких виплат власникам або внесків власників протягом цього періоду.
Формула, застосована при визначенні вартості власного капіталу, не дає інформації про структуру самого власного капіталу, оскільки визначає непрямий метод його обчислення на підставі показників активів і зобов'язань підприємства, які не є складовими власного капіталу.
Залежно від джерела формування власний капітал можна поділити на вкладений і накопичений капітал.
1. Вкладений капітал — це капітал, внесений власниками підприємства (статутний капітал, пайовий капітал, додатково оплачений капітал). Сума вкладеного капіталу може збільшуватися також унаслідок конвертування боргових зобов'язань підприємства в акції або частки (паї).
2. Накопичений капітал - це капітал, отриманий у процесі діяльності підприємства. Він включає:
Капітал від переоцінки - додатковий капітал, сформований у нас до оцінки активів, яка здійснюється у випадках, передбачених чинним законодавством, та відповідно до положень бухгалтерського обліку.
Дарчий капітал — додатковий капітал, отриманий підприємством від інших осіб у вигляді безоплатно одержаних активів (додатково отриманий капітал).
Нерозподілений прибуток - частина чистого прибутку, що не була розподілена між власниками.
За ступенем фіксації власний капітал можна поділити на:
1. Зареєстрований капітал — умовно постійний капітал, сума якого визначається в установчих документах (статутний капітал, пайовий капітал).
2. Незареєстрований капітал - умовно змінний капітал, який включає додатковий капітал та нерозподілений прибуток.
За окремими видами підприємств існують законодавчо закріплені мінімальні розміри зареєстрованого капіталу.
За критерієм персоніфікації зареєстрований капітал є персоніфікованим капіталом (тобто капіталом з визначеними частками та їх власниками), а незареєстрований капітал є неперсоніфікованим (тобто визначеним лише в загальній вартості окремих його елементів та належним усім співвласникам підприємства).
Власний капітал відповідно до П(С)БО 2 "Баланс" включає такі елементи:
· Статутний капітал.
· Пайовий капітал.
· Додатковий вкладений капітал.
· Інший додатковий капітал.
· Резервний капітал.
· Нерозподілений прибуток (непокритий збиток).
Крім основних складових елементів ВК П(С)БО 2 визначає також коригуючи показники, які відображають рух ВК у процесі його формування та управління.
До коригуючих показників власного капіталу відносяться:
· Неоплачений капітал
· Вилучений капітал
Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних та юридичних осіб, добровільно вкладених у здійснення спільної фінансово-господарської діяльності.
Додатковий вкладений капітал відображає суму, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їх номінальну вартість.
Для АТ різниця між вартістю реалізації випущених ними акцій та їх номінальною вартістю має назву "Емісійний дохід".
Інший додатковий капітал відображає суму до оцінки необоротних активів, вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.
Резервний капітал відображає суму резервів, створених за рахунок чистого прибутку підприємства відповідно до чинного законодавства або установчих документів.
Неоплачений капітал відображає суму заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу підприємства.
Вилучений капітал відображає фактичну собівартість акцій власної емісії або часток, викуплених товариством у його учасників., має від'ємне значення та вираховується при визначенні величини власного капіталу підприємства.
Загальне визначення елементів власного капіталу набувають специфічних особливостей залежно від організаційної форми відповідного підприємства. Ці особливості зумовлені насамперед нормами законодавства, якими встановлено організаційні форми підприємств, та вимогами щодо порядку формування та руху власного капіталу цих підприємств.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19.09.91 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" (зі змінами і доповненнями) господарські товариства можуть існувати в таких організаційно-правових формах: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство.
Функції власного капіталу:
1. Заснування та введення в дію
2. Відповідальність та гарантії
3. Забезпечення життєдіяльності підприємства
4. Забезпечення крелитоспроможності
5. Фінансування та забезпечення ліквідності
6. Забезпечення незалежності
7. База для нарахування дивідендів
8. Управління та контроль, реклама
За видами установчих документів, на підставі яких створюються господарські товариства, вони поділяються на:
· господарські товариства, які створюються і діють на підставі установчого договору і статуту. До цієї групи відносяться акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю;
· господарські товариства, які створюються і діють на підставі лише установчого договору. До цієї групи відносяться повне і командитне товариство.

2. Види капіталу підприємства
Фінансову основу підприємства складає власний капітал, проте ефективна фінансова діяльність підприємства неможолива без постійного залучення позикових коштів..Вони дозволяють суттєво розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів та підвищити ринкову вартість підприємства. Таким чином застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.
В економічній теорії та господарській практиці під “капіталом підприємства” розуміють різноманітні його види, що характеризуються декількома десятками термінів. З метою забезпечення ефективного управління капіталом доцільно систематизувати його види за відповідними ознаками:
- належність підприємству;
- джерело мобілізації фінансових ресурсів;
- національна належність власників капіталу;
- форма власності;
- організаційно-правова форма;
- строковість залучення капіталу;
- форми перебування в процесі кругообігу
- об’єкт інвестування;
- рівень ризику;
- правові норми використання;
- характер використання у виробничому процесі.
За належністю підприємству розрізняють власний і залучений капітал. Власний капітал визначається як підсумок першого розділу пасиву балансу. Позичковий капітал підприємства – це кошти, які залучаються для фінансування господарської діяльності підприємства на принципах строковості, поверненості та платності.
До складу залученого капіталу входять:
-короткострокові і довгострокові забов’язання
-кредиторська заборгованість.
Різновидом залученого капіталу виступають облігаційні позики (кошти, які одержані внаслідок проведення емісії облігацій). Вони можуть переходити з групи залученого до групи власного капіталу шляхом конвертації облігацій в акції. Таким змінюється співвідношення між власними і залученими коштами.
Співвідношення між власними і залученими коштами – один з важливих фінансових показників діяльності підприємств. Його вагомість в тому, що підприємство може досягти значних результатів при використанні різних складових капіталу. Застосування комбінованих джерел формування загального капіталу значно підвищує результативність діяльності підприємства.
Показник чистого капіталу є одним з найбільш поширених при аналізі діяльності підприємства. Він визначається як різниця між оборотними активами та короткостроковою заборгованістю. Використання різних джерел при формуванні капіталу підприємства пов’язано з певними витратами (виплати дивідендів акціонерам, процентів банкам тощо).
Загальна сума коштів, яку підприємство повинно сплатити за використання відповідного обсягу фінансових ресурсів, розрахована у процентах до цього обсягу, і має назву “ціна капіталу”.

3. Поняття структури капіталу
Серед теоретичних основ управління формуванням капіталу однією з базових є теорія його структури. Це пов’язано з тим, що теоретична концепція структури капіталу формує підгрунтя для вибору низки стратегічних напрямків фінансового розвитку підприємства, що забезпечують зростання його ринкової вартості. Отже, ця теорія має достатньо широку сферу практичного застосування.
Поняття “структура капіталу” носить дискусійний характер і тому потребує чіткого визначення.
Всі зарубіжні та вітчизняні економісти характеризують це поняття як відношення власного та позичкового капіталу підприємства. Разом з тим, деякі економісти при розгляді як власного, так і позичкового капіталу підприємства, вкладають в нього різний зміст (Рис.1).

Рисунок 1. Основні варіанти віднесення різних видів капіталу при визнанні його структури.
Початково поняття “структура капіталу” розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталугрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).
Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття “структура капіталу” вони пов’язують з підвіщенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.
На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.
При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття “структура капіталу” дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:
- ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підпрємств з обмеженними можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;
- надає можливості пов’язати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.
З урахуванням розглянутих положень поняття “структура капіталу” має таке визначення: “структура капіталу- це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.”
Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв’язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства (рис.2).

Рис. 2 Система взаємозв’язку показників структури капіталу, середньозваженої вартості капіталу і ринкової вартості підприємства

4. Теорії структури капіталу
Економічний механізм зв’язку зазначених концепцій дозволяє використовувати в процесі управління підприємством взаємозв’язану систему критеріїв і методів. Використання зазначеної системи дозволяє оптимізувати структуру капіталу з одночасною мінімізацією середньозваженої його вартості і максимізації ринкової вартості підприємства.
В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:
- традиційна концепція;
- концепція індиферентності;
- компромісна концепція;
- концепція протиріччя інтересів.
В їх основу покладено різні підходи до можливості оптимізації структури капіталу підприємства та виокремлення пріоритетних факторів, що визначають механізм оптимізації. Традиційна концепція структури капіталу грунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.
Більш низька вартість позичкового капіталу відносно власного автори цієї теорії пояснюють різним рівнем ризику, властивого цим капіталам. Рівень доходності позичкового капіталу в усіх його формах носить детермінований характер у зв’язку з тим, що ставка процента по ньому є фіксованою та визначеною заздалегідь. Рівень доходності власного капіталу невизначений і залежить від фінансових результатів діяльності підприємства. Використання позичкового капіталу носить, як правило, фінансово забезпеченний характер (в якості забезпечення виступають гарантії або застава майна). У випадку банкрутства підприємства законодавством більшості країн передбачено першочергове право задоволення претензій кридиторів.
Виходячи із більш низького рівня вартості позичкового капіталу в співставленні з власним, дана концепція механізму оптимізації структури капіталу передбачає: за оахунок підвищення питомої ваги позичкового капіталу знижується показник середньозваженої вартості капіталу підприємства і відповідно - підвищується ринкова вартість підприємства (рис.3) .

Рис.3 Формування структури і середньозваженної вартості капіталу відповідно з традиційною концепцією.
Практичне використання цієї концепції передбачає максимізацію застосування позичкового капіталу в господарській діяльності підприємства (це може призвести до втрати фінансової стійкості та банкрутства). Тому така однофакторна модель формування структури капіталу зазнала критики. В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. Ця концепція була вперше висунута американськими вченими, які розглядали механізм формування структури капіталу та ринкової вартості підприємства у зв’язку з функціонуванням ринку капіталу. В процесі розробки даної концепції функціонування ринку капіталу має певні обмеження:
- Ринок є досконалим;
- На ринку діє єдина для всіх безризикова ставка відсотка;
- Усі підприємства можливо класифікувати за рівнем ризику діяльності на підставі показників розміру очікуванного доходу та ступеня вірогідності його отримання;
- Вартість залученого капіталу не пов’язана з діючою системою оподаткування прибутку;
- До розрахунку вартості окремих елементів капіталу не включено витрати, пов’язані з його купівлею-продажем.
Автори теорії шляхом математичних розрахунків довели, що ринкова вартість підприємства залежить від сумарної вартості його активів. З урахуванням положень і базових умов дана концепція передбачає, що ринкова вартість підприємства, а відповідно й середньозважена вартість його капіталу не залежить від структури капіталу (рис.4).

Рис.4. Формування середньозваженої вартості капіталу відповідно до концепції її незалежності від структури капіталу (концепція Ф.Моділ’яні та М.Міллера).
У подальших своїх дослідженнях, усунувши низку обмежень, автори даної концепції змушені були визнати, що механізм формування ринкової вартості підприємства знаходиться в певному зв’язку зі структурою його капіталу.
В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона формується під впливом певних умов, які визначають відпо відність рівня доходності ризику капіталу, що використовується підприємством. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу. Ця концепція включає в механізм формування структури капіталу ряд реальних умов функціонування економіки і ринку, які не були враховані в попередніх концепціях. Зміст цих умов зводиться до наступного:
- -реально функціонуюча економіка не може не враховувати фактор оподаткування прибутку, що істотним чином впливає на формування вартості окремих елементів капіталу, а відповідно і на його структуру. Так, в практиці більшості країн витрати на обслуговування боргу (позичкового капіталу) підлягають повному або частковому вирахуванню з бази оподаткування прибутку. В зв’язку з цим вартість позичкового капіталу завжди є більш низькою за інших рівних умов, ніж вартість власного капіталу. Відповідно ріст використання позичкового капіталу до певних меж (які не генерують ризик зростання загрози бункрутства підприємства) спричиняє зниження рівня середньозваженої вартості капіталу;
- в процесі оцінки вартості окремих елементів капіталу необхідно враховувати ризик банкрутства., пов’язаний з недосконалою структурою капіталу. З підвищенням питомої ваги позичкового капіталу в усіх його формах вірогідність банкрутства підприємства посилюється. Вибір кредиторів у цьому випадку передбачає: або зниження обсягів кредитів, наданих підприємству на тих же умовах (зниження долі позичкового капіталу зумовить у цьому випадку зростання середньозваженої вартості капіталу і зниження ринкової вартості підприємства), або вимагає від підприємства більш високого рівня доходу на капітал, що надається в кредит. Це призведе до зростання середньозваженої його вартості і зниження ринкової вартості підприємства).
За цих умов існують певні обмеження щодо залучення капіталу з підвищенням його вартості, оскільки поглинається ефект податкової переваги його використання.. В цьому випадку вартість позичкового капіталу та його середньозважена зрівняється з вартістю власного капіталу, отриманого з внутрішніх та зовнішніх джерел. Вартість окремих елементів капіталу, що надходять із зовнішніх джерел, включає як витрати по обслуговуванню, так і витрати по залученню, які обов’язково повинні враховуватись в процесі оцінки окремих елементів капіталу, середньозваженої вартості та при формуванні структури капіталу.
З урахування зазначеного, зміст компромісної концепції капіталу зводиться до того, що за умов реально функціонуючого ринку капіталу цей показник складається під впливом багатьох факторів, які мають протилежну спрямованість впливу на ринкову вартість підприємсства. Зазначені фактори за своїм сумарним впливом формують певне співвідношення рівня доходності та ризику використання капіталу підприємства за умов різної структури. Рівень доходності капіталу визначає показник середньозваженої його вартості, а рівень ризику формує показник питомої ваги залученого капіталу в загальній сумі і генерує загрозу банкрутства підприємства (рис 5)

Рис.5. Формування оптимальної структури капіталу та його середньозваженої вартості відповідно до компромісної концепції.

Точка компромісу, запропонована на рис.5, визначає оптимальну структуру капіталу підприємства за умов мінімального значення показника середньозваженої вартості капіталу. Разом з тим, рівень доходності та ризику в процесі формування структури капіталу кожне підприємство обирає самостійно.
Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.
В основу концепції протиріччя інтересів формування капіталу підприємства покладено: теорю асиметричної інформації, сигнальна теорію, теорію моніторінгових витрат та інш.
Теорія асиметричної інформації базується на припущені недосконалості ринку капіталу. Реальний ринок надає неадекватну інформацію учасникам відносно перспектив розвитку підприємства. Асиметричність проявляється в тому, що менеджери підприємства володіють найбільш достовірною інформацією ніж інвестори та кредитори.
В основу сигнальної теорії покладено теорію асиметричної інформації. Вона базується на припущенні про те, що ринок капіталу посилає інвесторам та кредиторам видповідні сигнали відносно перспектив розвитку підприємства на підставі поведінки менеджерів.
Теорія моніторингових витрат (“теорія витрат на здійснення контроля”) базується на різних інтересах та рівні інформованості власників та кредиторів підприємства. Кредитори вимагають здійснення власного контролю за ефективність використання наданого капіталу, з метою забезпечення його повернення. Витрати при цьому включаються в процентну ставку, яку сплачує підприємство. Враховуючи витрати, з підвищенням питомої ваги залученого капіталу, спостерігається зростання середньозваженої вартості капіталу, і відповідно - зниження ринкової вартості підприємства.
З урахуванням зазначених теорій основними критеріями оптимізації структури капіталу виступають:
- оптимальний рівень доходності та ризику;
- мінімізація середньозваженої вартості капіталу підприємства;
- максимізація ринкової вартості підприємства.
Пріоритетність критеріїв оптимізації структури капіталу підприємство визначає самостійно, що передбачає врахування цільової структури капіталу.

Список літератури
1. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 № 1576-ХІІ.
2. Бланк И.А. Управление прибылью. – К.: Ника- Центр, Эльга,1998.
- Є.Ф. Брігхем. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ.-К.:Молодь, 1997. –
- Иванов А.Н. АО: управление капиталом и дивидендная политика. – М.: ИНФРА – М, 1996
- Ковалев В.В. Введение в финансовый менеджмент.- М.: Финансы и статистика, 1999
- Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. – М.: Финансы и статистика,1998.

---

Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 42; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!