Система актів інститутів Європейського Союзу
Головним змістом діяльності інститутів ЄС є прийняття постанов, передбачених в установчих документах.
Оскільки постанови інститутів ЄС мають різну юридичну силу, важливого значення набуває питання щодо форми акта, який приймається. В ЄС це питання вирішують самі інститути в межах наданої їм компетенції, рамки якої, як і у міжнародних міжурядових організаціях, обмежені передусім тими положеннями установчих документів, котрі формулюють цілі та завдання об'єднань. Зокрема, це ст. 21 ДЄС і ст. З ДФЄС. Однак у цих межах компетенція інститутів ЄС має не загальний, а спеціальний характер, тобто вона визначається у кожному конкретному випадку відповідними договірними приписами. Водночас не всі приписи чітко вказують на форму постанови, яку треба прийняти для їх реалізації. Відсутність вказівок на форму постанови передбачає прийняття будь-якої з передбачених договорами постанов (наприклад, статті 56,64 ДФЄС). Інші положення установчих договорів можуть передбачати вибір між кількома формами постанов. У такому разі ухвалюється одна із зазначених постанов.
Право ЄС не встановлює ієрархії постанов інститутів Союзу, ухвалених на основі положень установчих договорів. Дається лише їхній перелік, визначається їхня кваліфікація, спосіб ухвалення і застосування. Дорозуміла ієрархія існує переважно у випадках, коли постанова ухвалюється на основі базового акта з метою його виконання.
|
|
|
Згідно зі ст. 288 ДФЄС для здійснення своєї компетенції інститути Союзу приймають регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки.
Регламенти Мають загальне застосування. Вони є обов'язковими в усіх своїх елементах і мають прямо застосовуватися в усіх державах-членах.
Загальне застосування регламенту означає, що йогодія поширюється на не конкретизовану й необмежену кількість ситуацій та адресатів. Обов'язковість у всіх своїх елементах, тобто щодо цілі й форми та засобу, означає, що регламент має створювати такі самі права та обов'язки на підставі того ж тексту і стосовно всіх суб'єктів права.
Пряме застосування в державах-членах означає, що регламент повинен проникати у внутрішній правопорядок держав-членів без того, щоб для його введення в дію в цілому або ж окремих його положень вимагався внутрішній акт. У результаті цього регламенти мають слугувати інструментами уніфікації в рамках ЄС.
Більшість регламентів виступають актами уніфікації правил, які регулюють здійснення європейської інтеграції.
Як правило, ухвалення регламентів передбачено положеннями установчих договорів (зокрема, статті 24, 105, 118, 121.6 ДФЄС). Сферами регулювання за допомогою регламентів є недискримінація і громадянство Союзу, правила конкуренції, здійснення економічної, сільськогосподарської, транспортної, митної, торгівельної політики тощо.
|
|
|
Директиви Мають обов'язкову силу лише стосовно результату, котрий повинен бути досягнутий кожною державою-членом, якій вони адресовані. При цьому національні інстанції залишають за собою компетенцію щодо вибору форми та засобу здійснення положень директиви. Директиви зобов'язують держави-члени ввести у своє право однакові норми відповідно до вказівок, що закріплені в її тексті. Держави-члени самі вибирають форму акта, за допомогою якого приписи норм, що закріплені у директивах, вводяться у національні правові системи. В установчих документах часто вже визначені ті сфери, котрі повинні регулюватися за допомогою директив (зокрема, статті 23, 52, 53,59,115 ДФЄС). З положень зазначених статей випливає, що головне призначення директив - це гармонізація законодавств держав-членів у визначених установчими угодами сферах. Це, зокрема, усунення дискримінації на поселення, у сферах професійної діяльності, оподаткування тощо. Як правило, для досягнення цілей, встановлених директивами, вимагається внесення змін до внутрішнього законодавства. Тому директиви повинні включати вказівки щодо змісту таких змін, тобто завдяки цьому встановлювати відповідні обмеження стосовно форми та методу, хоча вони не можуть заходити так далеко, щоб повністю виключати свободу національних органів у цій сфері. Однак деталізація може бути значною. Про заходи з транспозиції (трансформації) положень директиви держави-члени повідомляють Комісію. У разі невиконання директиви до зазначеної у ній дати держави-члени можуть бути притягнуті до відповідальності. Відповідні санкції у формі грошових штрафів ухвалює Суд ЄС після звернення Комісії.
|
|
|
У подібних випадках фізичні і юридичні особи можуть звертатися з позовом проти державних установ до національних судів держав-членів.
Директиви підлягають повідомленню тим державам-членам, котрим вони адресовані, і набирають чинності з моменту такого повідомлення. Важливі директиви публікуються в "Офіційному віснику".
Рішення На відміну від регламентів, не мають загального застосування і зобов'язують лише тих, кому вони адресовані, а на відміну від директив є обов'язковими в усіх своїх елементах. Рішення часто є засобом реалізації інших актів інститутів ЄС і мають індивідуальний характер, тобто стосуються лише визначених випадків. Вони, зокрема, можуть визначати ті аспекти норм сімейного права з транскордонними наслідками, щодо яких допускається ухвалення актів згідно зі звичайною законодавчою процедурою (ст. 82.3 ДФЄС), дозволяти державам застосовувати запобіжні заходи або вилучати підприємства з-під дії положень про заборону картельної практики (ст. 101 ДФЄС), містити заходи, спрямовані на подолання труднощів у постачанні продуктів (ст. 122.1 ДФЄС), тощо. Виконання рішень може призводити до прийняття або скасування актів внутрішнього законодавства.
|
|
|
Рішення повідомляються адресатам (державам-членам або фізичним і юридичним особам) і набирають чинності з моменту такого повідомлення.
Ухвалення рішень передбачає співробітництво держав-членів у рамках, визначених ДЄС.
Рішення становлять єдиний обов'язковий акт у межах СЗППБ. Вони можуть визначати дії та позиції Союзу, а також порядок реалізації дій та позицій (ст. 25 ДЄС). Адресатами рішень виступають держави-члени та інститути Євросоюзу. Рішення не підлягають контролю з боку Суду ЄС.
У Договорі про Євросоюз немає положень, які б вказували на необхідність публікації актів, що приймаються у сфері СЗППБ в "Офіційному віснику Європейського Союзу", або про необхідність їх нотифікації, як це робиться у випадках з актами ЄС.
Рекомендації та висновки Рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили.
Рекомендації спрямовані на те, щоб спонукати держави, яким вони адресовані, до дій, визначених цими актами. Рекомендації можуть ухвалюватися з метою реалізації приписів установчих документів або актів інститутів ЄС (ст. 292 ДФЄС).
Висновки являють собою викладення інститутами ЄС точки зору на отриманий запит. Практика ухвалення висновків пов'язана зі здійсненням окремих аспектів економічної політики (ст. 126 ДФЄС), грошової політики (ст. 144 ДФЄС), соціальної політики (ст. 156 ДФЄС) тощо. Після отримання висновків держави-члени або інститути Союзу не зобов'язані дотримуватись їх положень. Проте вони не можуть їх не враховувати у своїй діяльності.
Лісабонські договори закріпили кілька процедур, пов'язаних з різними варіантами узгоджень змісту постанов між органами Союзу.
Як правило, в процесі прийняття постанов задіяні Європарламент, Європейська рада, Рада, Комісія, а також в окремих випадках, передбачених установчими договорами, - Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів та Рахункова палата. Співпраця між Європарламентом, Радою і Комісією є основним двигуном в узгодженні остаточного змісту актів. На сучасному етапі інтеграції значно зросла роль Європарламенту при ухваленні більшості актів ЄС. Тому виглядає закономірним, що назва процедури залежить від ролі Європарламенту у виробленні постанов. Це законодавча (звичайна і спеціальна) і незаконодавча процедури, отримання згоди. Вибір процедури визначається положеннями установчих договорів.
Проте існують випадки, коли Європарламент не бере жодної участі у напрацюванні постанов. Вони стосуються процедур прийняття актів у сфері СЗППБ (ст. 31 ДЄС).
Дата добавления: 2022-01-22; просмотров: 28; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!