Ренесансні впливи на культуру в україні



У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16 — пол. 17 ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і готичної доби, відбудувався у стилі Pенесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з лоджиєю (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол Бернардинів (Ренесанс з маньєризмом, 1600-30). Зразком пізнього Pенесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 вв.), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст., у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу (Еразма Ротердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін.). Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новели з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.

 

 

54-Україна піднялася на оборону й боротьбу з польським наступом. У найближчі три десятиліття після Люблінської унії керівну роль у національному житті українців відігравали, за давньою традицією, аристократичні родини. Українські вельможі чинили опір польській колоніальній експансії. Вони вважали за своє моральне право та обов’язок і далі очолювати українство, обороняти українську культуру, підключитись про українську школу, педагогіку, освіту, церкву, добродійні установи, протистояти наступові Польщі. Приклад у цій благородній справі показали, зокрема. Такі визначні представники української аристократії, як Григорій Ходкевич. Костянтин Острозький, Василь Загоровський та ін. Активну участь у розбудові українського шкільництва в ХVІ ст. в Україні брали такої багаті, національно свідомі й патріотично налаштовані українські жінки, стаючи фундаторками українських шкіл. Серед таких меценаток варто відзначити Олену Чорторийську-Горностай, яка в 1596 р. зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому монастирі. При Почаївському монастирі спорудила школу Ганна Гайська, а в Загаєцькому - Раїна Раймолинська. В цих школа діти вивчали азбуку, молитву, читали часослов і Псалтир.

Однак наступні покоління української панства почали зраджувати свій народ і пішли шляхом полонізації, піддавшись спокусі привілеїв, дарованих їм за це польськими правителями. Шляхом ренегатства пішли майже всі панські родини України. Гостру опозицію польському наступові виявляла мала незаможна українська шляхта. Але незабаром і вона капітулювала перед натиском колонізаторів. Отже, привілейовані верстви не змогли утримати керівне становище й очолити оборону української педагогічної культури і національної школи. Це завдало втрат українській нації.

Українській народ змушений був покладатися на свої сили, на вирощених ним власних провідників. Провід та ініціатива, в національному житті перейшли до низів – міщан та селян. І такою провідною силою стали українські братство та козацтво. Солідаризувалася з ними й українська церква. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалися письменство й мистецтво.

Нижчі, початкові школи діяли з давніх часів при церквах, і розширити їх мережу було порівняно неважко. Потреба знань відчувалася серед народу так сильно, що по всіх містах, містечках та по більших селах України виникли народні школи. Але не менш гострою була необхідність у вищій школі, зорієнтованій на підготовку патріотично налаштованої, інтелектуальної еліти української нації, учителів. Духівників, вчених, письменників, митців, мудрих політиків, правників, дипломатів, економістів.

Розширення мережі українських національних шкіл стало головною метою національно свідомих українців, які справедливо вважали брак освіти основною причиною занепаду культурного й національного життя України. Завдяки таким настроям та енергійним діям патріотично налаштованих українців в Україні засновуються нові культурно-освітні вогнища й осередки, що боронять від полонізації рідне слово, школу, освіту, педагогіку, виховання дітей і молоді, віру, звичаї і традиції. Провідними серед них стали Острозька академія, братські школи, Києво-Могилянська академія.

Острозьку академію відкрив у 1576 р. волинський магнат князь Костянтин Острозький в Острозі, у своїй резиденції. До речі, він на свої кошти організував українські школи також у Турові (1572 р.), Володимирі-Волинську та ін. Серед них Острозька слов’яно-греко-латинська академія займає особливе місце. Це була перша висока школа й перша наукова установа України.

На назву академії Острозька вища школа має повне право, оскільки вони виходила поза програму “вільних наук” і брала під увагу вищі студії, особливо богослов’я. Щоб надати їй якнайвищого рівня, Острозький запросив до викладацької роботи найвизначніших українських та зарубіжних вчених, кваліфікованих фахівців з різних галузей знань.

В Острозькій академії, як і в інших тогочасних європейських закладах такого типу, викладали знамениті “сім вільних мисте3тв”, тобто предмети “Тривіуму” (граматика, риторика, діалектика) та “квадривіуму” (арифметика, геометрів, музика, астрономія). Провідне місце в програмі займало вивчення трьох мов: слов’яно-руської, грецької й латинської. Проте Острозька академія істотно відрізнялася від західноєвропейських. У ній чи не найбільше уваги приділялося греко-візантійській і, власне, національній традиції та старослов’янській мові. За її взірцем у 1687 р. в Москві було засновано першу в Росії Слов’яно-греко-український громадський діяч і письменник0полеміст Герасим Смотрицький.

Навколо Острозької академії згуртувалися кращі сили України, інтелектуали, її провідні наукові сили, Шуро повели вперед українське шкільництво, педагогіку, рідну мову, літературу, мистецтво, науку, культуру, книгодрукування. Професорсько-викладацьку й наукову роботу тут вели українці: ієромонах з Острога Купріян, який здобув освіту в Палдуї та Венеції, педагоги письменники Йов Княгиницький (друг Івана Вишенського) Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Працювали у ній і зарубіжні вчені світового рівня – Кирило Лука ріс, Діонісій Палеолог, Ян Лотос та ін. Це був солідний загін вчених, який, як уже зазначалося вище, підняв Острозьку школу до рівня академії і розгорнув широку письменницьку та наукову діяльність.

Острозька академія користувалася великою популярністю серед українського народу й набула широкого світового визначення. У ній училися не тільки шляхетські діти, а й селянські. Про педагогічні успіхи академії свідчать імена її славетних вихованців, таких як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, учений та письменник Мелетій Смотрицький, українські культурно-освітні діячі Іван Борецький та Дмитро Самозванець.

Острозька академія і заснована при ній у 1581 р. друкарня згуртувала потужні науково-літературні сили, репрезентувала високий науковий злет української педагогічної науки. Академічна друкарня випустила понад 30 книг. Запрошений сюди князем К.Острозьким український першодрукар Іван Федоров надрукував першу в світовому друкарстві повну церквонослов’янську Біблію обсягом 1252 сторінки. Підготовка її до друку тривала 10 років. Над перекладом з єврейської та старогрецької мов наполегливо працювали 72 перекладачі.

І коли потім, через більше як 80 років, у 1663 р. спромоглася на друковану Біблію Москва, то вона скопіювала нашу Острозьку Біблію, яка незабаром поширилась серед усіх слов’ян, скрізь маючи велику шану.

У друкарні Острозької академії, крім першої повної слов’янської Біблії, було надруковано також першу граматику церковнослов’янської мови, три видання часослова та низку полемічної літератури на захист православної віри.

Після смерті Костянтина Острозького (1608 р.) його сни Януш полонізувався й не бажав продовжувати благородної справи свого батька. У 1624 р. академія занепала, бо в цей час внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич на її місці заснувала езуїтську колегію. Національна зрада її зайшла так далеко, що своїм заповітом 1654 р. власні численні маєтності й великі суми грошей вона записала полякам і при цьому жодного шеляга не подарувала українцям.

Та все ж Острозька академія відіграла видатну роль у поширенні освіти серед українського народу, в розвитку педагогічної думки й організації національної школи в Україні, а також мала великий вплив на організацію й розгортання навчально-виховної роботи братських шкіл, активізацію діяльності шкіл дяків­ських, церковних, монастирських, народних мистецтв, ремесел і промислів.

Князь Костянтин Острозький, на жаль, не знайшов послідовників серед інших українських магнатів. Зате за освітню справу активно взялися заможні українські міщани, особливо львівські, активізуючи й розширюючи діяльність церковних братств. Завдяки Львівському братству при церкві Успіння, Львів став другим після Острога визначним осередком національного відродження й розвитку українського шкільництва і національного виховання, а також української духовності, педагогіки, освіти і культури.

 

 

55-Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана Вишенського, який викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і українських гнобителів.

Народився І. Вишенський десь між 1545 — 1550 pp. у містечку Судова Вишня в Галичині (теперішня Львівська область) у міщанській родині. З творів письменника видно, що він у молоді роки деякий час жив у Луцьку і, можливо, в Острозі. Правдоподібно, що тут і здобув освіту. І. Франко висловлював здогад, що в освіті Вишенському допомагав князь Острозький, який звернув увагу на здібності юнака і залишив його при дворі.

Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі. Десь у 80-х роках XVI ст. І. Вишенський залишив батьківщину і відправився на Афон — найбільший тоді на Сході центр православного чернецтва. Тут він певний час мандрує по «святих обителях», а потім стає ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері.

Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. Тут, на Афоні, Вишенський почав свою літературну діяльність — одночасно з першим поколінням українських полемістів Г. Д. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін.

Перші твори Івана Вишенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х років, здобули велику популярність. У ньому письменник гостро нападає на духовенство й на світську владу і з їдкою сатирою показує їх життя. Автор викриває такі характерні риси польського панства, як пиха і чванливість. У своїй зарозумілості пани вважають себе вищими від самого Бога. Вони ведуть нечесне, паразитичне, розгульне життя.

Не менш критично висловлюється І. Вишенський про українських панів як про можливих захисників національно-релігійних прав народу. Вони також погрузли в честолюбстві і сутяжництві, дбають лише про свої інтереси.

Але найбільшої сили гнів І. Вишенського набирає у викритті вищого українського духовенства. І. Вишенський піддав нищівній критиці не тільки католицьке та уніатське, а й православне духовенство. Причин для цього було більш ніж достатньо.

З величезною силою й пристрастю обрушився письменник на унію та її «піклувальників» у «Посланні до єпископів», написаному після Брестського собору.

І. Вишенський у цьому творі викриває мерзенне обличчя єпископів-ренегатів, справжні мотиви їх підступної діяльності. Привласнивши собі величезні церковні доходи, єпископи та архімандрити потопали в розкошах та розпусті. Вони самовільно розпоряджалися величезними маєтками і тисячами кріпаків.

Закінчується твір словами, які показують упевненість письменника, що народ непохитний і не піде за слугами римського папи — уніатами:

«Не надійтесь, влада світська, королі та всякі наставники і всякий слуга папи римського!.. Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся післязавтра, в будучині і навіки віків!» Під кінець XVI ст. Вишенський уже підготовляв до друку збірку своїх творів під назвою «Книжка».

Письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Але тільки в 1604р. він прибув на Україну. Спершу Вишенський зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг І. Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його уже давно чекали. Побувши у Львові недовго і не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, І. Вишенський переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а в кінці 1606р. знову повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах».

В цей час він пише «Послание к старице Домникии», послання до І. Княгиницького (1610р.), ряд творів: «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.

Про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей. Помер він на Афоні, очевидно, в 20-х роках XVII ст. В меморіалі православних за 1621 рік «Советование о благочестии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертався на Україну. А в 1633р. якийсь чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золоторуцького згадує про «великого старця Іоанна Вишенського святогорця» уже як про покійного.

Письменницька діяльність Вишенського взагалі тривала понад 25 років.

Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах. Із 16 відомих нині творів полеміста лише одне послання «От святое Афонское горы скитствующих» було опубліковане в так званій «Острожской книжице» (1598). Пізніше, готуючи написане до друку, Вишенський оформив свою «Книжку», куди увійшло десять його творів з трьома передмовами. Але ця книга в свій час теж не була надрукована, як і пізніші його твори. Всі вони вперше побачили світ у другій половині XIX ст.

Публікацію творів Вишенського здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема М. Костомаров, С. Голубєв, І. Франко, Г. Житецький та ін. Вони ж і написали ряд окремих досліджень про творчість письменника. Найціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і єго твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста.

Як талановитий письменник, борець-патріот, І. Вишенський мав великий вплив на розвиток громадської думки і літератури як своєї епохи, так і багатьох наступних століть.

З-поміж усіх письменників свого часу І. Вишенський найближче стояв до народу. Він очолював демократичну течію в давній українській літературі.

Творчість І. Вишенського і по сьогодні не втратила ідейно-художнього, пізнавального значення. Його послання — це немеркнучі літературні документи давноминулої епохи, що розкривають напружену боротьбу українського народу за свої соціальні права і національну незалежність.

 

56-Назва “Січ” походила від слова “сікти”, тобто “рубати”, і означала первісно укріплення з дерева і хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – “Кіш” (від татарського – військова ставка, місцезнаходження вождя). Майже завжди вона була розташована на ідеально захищених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти через безліч їм подібних (всього по Дніпру в межах земель запорозьких козаків було 265 островів), у прибережній лісовій гущавині, у плавнях.

В силу різних обставин козаки змушені були змінювати місце розташування Січі, про що, власне, і свідчить вищенаведений перелік.

Козацька Січ розташовувалась у захищених природою місцях. Вона була оточена ровом і 10-метровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Всередині укріплення знаходився майдан із церквою та ганебним стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі житла – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні тощо. Слово “курінь” означало і хату, де проживали козаки, і військово-адміністративну одиницю. Всього налічувалось 38 куренів. Землі війська Запорозького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію. В різний час їх було 5–8 (Бугогордівська, Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Протогноїнська). Чисельність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, але рідко перевищувала 15–20 тис. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася там зрідка для виконання певних справ.

Специфічні історичні умови і обставини життя запорожців вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовили неповторний, оригінальний тип козацької державності. Більшість дослідників підкреслюють демократичність устрою Січі. Цей демократизм полягав у наступному:

по-перше – вся військова адміністрація – отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул та інші, а також органи місцевої влади – планкова та курінна старшина (за даними історика Д. Яворницького, повний штат керівництва на Січі складав від 49 до 149 чоловік) були виборними;

по-друге – під час роботи Січових Рад (збиралися вони тричі на рік), які були вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі, всі козаки відкритим, демократичним способом висували кандидатури (як правило, альтернативні), обговорювали їх і більшістю голосів обирали на ту чи іншу посаду (аж до курінних отаманів та десятників включно);

по-третє – всі посадові особи на Січі обиралися на один рік, а потім могли бути переобраними через процедуру виборів на Раді, урядовець міг втратити посаду достроково, якщо не справився чи порушував установлене звичаєве право.

Структура управління на Запорозькій Січі була надзвичайно простою. Загальна козацька Рада (коло) виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особах кошового отамана та військової старшини належала виконавча влада. Кіш, керуючись рішеннями Загальної Ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони будували свою роботу на основі звичаєвого права і традицій.

Відповідь на запитання “Чи могла тоді існувати Запорозька Січ в інших суспільних формах?”, гадаємо, є однозначною – НІ. Проблема тут полягає не в якихось особливостях характеру українців (демократизм тощо). Суть в іншому в об’єктивній оцінці ситуації XVI-XVII ст. Оточена з різних сторін ворожими політичними силами, Січ могла стати життєздатним суспільним органом лише за умови відносної внутрішньої стабільності та громадянського миру. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче вели б до її розколу та ослаблення, до перетворення на легку здобич власних та іноземних феодалів.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 462; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!