Астролого-медичні знання, включаючи алхімію.

Орієнтовний матеріали до виконання №3

Питання №1

Середніми віками називається тривалий період в історії Західної Європи між Античністю й Новим часом. Нижньою межею середніх віків традиційно вважається дата занепаду Західної Римської імперії - 476 p. Верхню межу Середньовіччя визначити складніше. Більшість авторів обмежує Середньовіччя XVI - серединою XVII ст. Здається також досить обгрунтованим погляд Ж. Ле Гоффа, який розширює середні віки до кінця XVIII і навіть початку XIX ст. , вводить поняття «тривале середньовіччя». У середині тисячолітньої епохи Середніх віків прийнято виділяти декілька періодів:

Раннє Середньовіччя.

Високе класичне Середньовіччя.

Пізнє Середньовіччя.

У літературі зустрічається ще й інша періодизація Середньовіччя.

Суть культури будь-якої епохи в більшості виражається в уявленнях людини про себе особисто, про смисл свого життя в цьому суспільстві, його орієнтири, цілі, інтереси. У середньовічній культурі ці цінності обумовлені особливостями феодального земельного господарства з його умовністю володіння землею, особистим та економічним підкоренням васалів (це слово спочатку означало «малі діти»), стабільністю взаємних зобов’язань васала й сеньйора.

Феодалізм виникає з розпадом рабовласницького ладу, одночасно із занепадом античної цивілізації. Деякі історики відзначають елементи феодалізму ще в пізній Римській імперії. Основні риси феодалізму -натуральне господарство, специфічна структура земельної власності -умовне землеволодіння (феод, лен, бенефіцій), інститут васальної залежності, партикуляризм (лат. porticularis - частковий, приватний), корпоративність, становий устрій і т.д. Феодалізм породив іншу, ніж у давні часи, систему людських взаємовідносин - станово-корпоративне суспільство.

Стани (касти) - великі соціальні прошарки, становище яких в суспільстві, привілеї, права і обов’язки закріплені традицією й передаються у спадок. Становий устрій складався під впливом економічних відносин, але не без втручання держави.

З утворенням централізованих держав формуються стани, які складають структуру середньовічного суспільства- духовенство, дворянство (лицарство) та інші жителі, згодом названі «нижчим станом» або «народом». У різних соціальних групах формувалися різноманітні «картини світу», ті ж самі поняття та символи по різному тлумачилися. В Середньовіччі співіснували церковна, світська та народна культури.

Виробничі відносини в умовах середніх віків спиралися на земельну власність феодала й особисту залежність від нього селянина, який жив на цій землі. Поряд з властністю феодала існувала особиста власність селян і ремісників, передусім власність на знаряддя праці, можливість використати їх задля власної вигоди. Певною складністю і протиріччям позначена політична структура середньовічного суспільства. Феодал не тільки володів своїми землями, але й правив ними, як цар. Звідси - складна ієрархія всередині панівного класу і яскраво виражена тенденція до сепаратизму, боротьба феодалів з королівською владою, яка фактич­но існувала в інтересах тих самих феодалів .

Найважливішим фактором формування й розвитку західноєвропейської середньовічної культури були християнська релігія та церква. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду середньовічної Європи. Філософія, мораль, право, освіта, література, мистецтво були пов’язані з богослов’ям або підкорялися йому, оцінка реальності частіше за все подавалася в категоріях, що зародилися у сфері релігії та теології.

Церква в Середні віки була єдиним носієм духовних цінностей, моральних норм, позитивних знань і т. ін., які вона по мірі можливостей намагалася привносити в маси. Але християнство поширюється не на вільному місці. Однією з особливостей європейської культури є нашарування християнської релігії на більш раннє язичництво. Протягом всієї Європейської історії вони з перемінним успіхом протистоять один одному. Це знайшло відображення в «низовій» народній культурі, в явищі карнавалу. Важливо також зазначити наявність в європейській культурі гностичної традиції з її дуалізмом, запереченням цінностей «мира сего». Язичницькі пласти культури і гностичні впливи стали осно­­­вою для численних єресей, а також чаклунства, відьомства і подіб­них явищ, що набували характеру масових неврозів. Єресі, як правило, мали соціаль­ний характер. Серед них можна виділити помірковані, т. зв. бюргерські та селянсько-плебейські. Для боротьби з подібними явищами церква застосовувала інтердикт (тимчасова забо­рона папи проводити на терито­рії, на яку накладали кару, бого­служіння й релігій­ні обряди), відчуження (грецьке «анафема») - виклю­чення людини з релі­гійної общини. Церквою була створена спеціальна установа - Священ­на інквізиція (розшук), призначенням якої було знищення єресей. Тільки в Іспанії за 350 років існування інквізициї переслідувало­ся 345626 єретиків, 36212 з яких були спалені живцем (Історія світової культури. Культурні регіо­ни. - К., 1997. - С.303).

Основними центрами християнської культури були монастирі. Розсадником «чернецтва» у ранньосередньовічній Західній Європі сталаІрландія. За монастирським статутом монахи повинні були активно працювати в господарстві, тому монастирі ставали великими бага­то­галу­зевими господарськими комплексами, які служили зразками для іншого населення. Чернецтво створило у Середньовіччі свою окрему суб­структуру, яка відіграла помітну роль в загальнокультурному проце­сі. З VII ст. кожен більш-менш усталений монастир обов’язково повинен був мати при собі бібліотеку, скрипторій (місце для перепи­сування документів і книг) і школу. Для навчання кліриків (священ­нослужителів) використовувалися єпископські й монастирські школи, в яких був введений поділ «семи вільних мистецтв» на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика, діалектика) і квадріум (чотири шля­хи знання: геометрія, арифметика, астрономія, музика).

В ХІІ - ХІІІ ст. на базі таких шкіл з’явилися університети й академії. Перші з них відкриті в італійських містах Салерно (1158 р.) та Болоньї (1162 p.), в Парижі (1200 р.). У подальшому університети з’являються в Англії (Оксфорд, Кембрідж), Чехії (Прага), Польщі (Краків). Наприкінці XV ст. в Західній Європі нараховувалося 65 університетів, в переважній більшості заснованих з санкції римської курії. Студенти (від лат. Studeo, steadier -старанно навчатися) об’єднувалися в організації («земляцтва», «провінції», «нації» і «науки»). На чолі «науки» стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій, організо­вува­лися публічні виступи й диспути з проблем філософії і богослов’я. На­вчання проводилося латинською мовою і тому не дивно, що тільки третина студентів одержувала ступінь бакалавра і тільки кожен шіст­надцятий - ступінь магістра.

Мандрівні школярі - ваганти - кочували по всій Європі в пошуках кращих вчителів і кращого життя. Ваганти створили особливий тип латиномовної поезії, в якій поєднувалися інтелектуалізм вченого стану, вільнодумство і життєрадісність, сміховий початок народного світо­сприй­няття. Уявлення про творчість вагантів дає визнаний у наш час міжнародним гімном студентства «Гаудеамус». Великими теологами й філософами - схоластами були Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, Фома Аквінський та ін. Філософія в цілому була практично ідентична теології й розглядалася як «служниця богослов’я».

 Тривалий час головною ідеєю середньовічної Європи була ідея теократії (богоуправління ). На практиці ця ідея набула виглядут. зв.папоцезаризму, тобто зосередження в руках папи римського не тільки духовної, але й світської влади над замкненими монархіями та їх монархами. Зрозуміло, що самим монархам це не могло імпонувати. поведінки. Найхарактерніша ознака народного свята - це його веселість і неоднозначна (амбівалентна) емоційно-психологічна забарвленість, що здобувається у моменти кульмінації.

«Карнавальна культура», згідно з думкою Бахтіна, є уособленням зовсім іншої системи цінностей, проголошених в офіційній культурі. Карнавал – це друге життя народу, організовне на сміховому початку. Карна­вал дає тимчасове звільнення від пануючої правди, тимчасове скасування всіх існуючих відношень, привілеїв, норм і заборон.

Для мистецтва, як і для середньовічного життя взагалі, були харак­терні традиціоналізм, канонічність, анонімність, що витікала з уявлення про гріх гордоти. Характерною особливістю середньовічного мисте­цтва був його тісний зв’язок із ремеслом. Саме в середньовічних цехах народилося таке поняття, як шедевр, тобто доведений до артистизму твір ремесла. Мистецтво середніх віків було ансамблевим мистецтвом. Воно існувало в нерозривній єдності архітектури, живопису, скульптури та прикладного мистецтва. Основу середньовічного синтезу складала архітектура, вона виступала головним стилетвірним елементом. Архітектура й скульптура середніх віків пронизані релігійністю, були «Біб­лією в камені».

Епосі феодальної роздробленості, що наступила після розпаду ім­перії Карла Великого, належить романське мистецтво. Романський стиль був тоді розповсюджений повсюди, найяскравіше, «найкла­сичніше» в Німеччині та Франції. Сам термін виник у ХІХ ст. за анало­гією до поняття «романські мови», в основі яких лежала давня латинь, по­хо­дить від латинського Roma - Рим. З самого початку застосований по відношенню до пам’яток архітектури, він потім був перенесений на епо­ху в цілому. Напади й бої складали стихію тодішнього життя. Тому дух войовничості й постійної потреби самозахисту пронизує й романське мистецтво. Основне, що воно створило, - це замок-фортеця чи храм- фортеця. Підвищена на пагорбку будівля з вартовими баштами, насто­ро­­жена і загрозлива, з великоголовими й великорукими виліпами, немовби при­рощеними до тіла храму й мовчазно оберігаючими його від варварів, ось характерне творіння романського мистецтва.

Термін «готика», «готичний» був введений теоретиками італійського Відродження. Слово похо­дить від назви варварського племені готів, які у 410 р. пограбували Рим. Ним позначали все, що не було класичним у попередню Ренесансу епо­ху.

Готика пов’язана з життям середньовічного міста-комуни, з боротьбою міст за незалежність від феодального сеньйора. Як і роман­ське, готичне мистецтво поширилося по всій Європі, найкращі свої пло­дидало в містах Франції. Готичні собори не тільки високі, з подовжен­ням майже до неба незчисленних стріл веж, загострених арок; вони дуже протяжні. Готичний собор неоглядний, часто асиметричний і навіть неоднорідний у своїх частинах: кожний з його фасадів зі своїм порталом особливий. Він дійсно ввібрав у себе весь світ середньовічного міста. Можна тільки уявити, як промовисто виглядали готичні собори в ті часи, якщо навіть зараз у сучасному Парижі перед готичним собором Паризької Богоматері тьмяніє архітектура бароко, класицизму, ампіру.

Наука була в основному книжною справою і «прислужницею» релі­гії. Сам термін «наука» для середньовіччя можна використовувати ли­ше умовно. Вона спиралася, головним чином, на абстрактне мис­лення, і лише незначною мірою на експеримент, не ставила перед собою прагма­тич­ної мети, а переслідувала, насамперед, завдання релігійно-містичні. Так,­ метою середньовічної алхімії був пошук «філософського каменя», а вже одночасно вивчався і склад речовини. Але, так би мовити, «побіч­ним про­дуктом» такого роду занять стало накопичення грунтованих на досліді позитивних знань про природу. У науці виокремилися чотири напрямки:

1. фізико-космологічне знання, що поєднувало сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували грунт для розвит­ку математичної фізики Нового часу;

2. вчення про світло;

3. наука про живе;

астролого-медичні знання, включаючи алхімію.

У середині XIV ст. в Європі були побудовані перші доменні печі, які виробляли чавун. Досить поширеним явищем в середні віки в Європі були водяні млини та вітряки (колеса, двигуни). Серед інших середньо­вічних досягнень техніки слід згадати про удосконалення меха­нічних го­динників, створення окулярів, застосування магнітного ком­паса, дру­карство (Гуттенберг, XV ст).

У XV cт. феодальна держава досягає найвищого ступеня цент­ралізації завдяки абсолютній монархії, значення якої полягало в тому, що укріплюючи економічну і культурну спільність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Склалися сучасні європейські мови. Типологічна своєрідність європейського феодалізму знайшла відоб­ра­ження в певній культурній спільності, яка разом з місцевою своєрід­ністю пов’язувала країни Західної й Центральної Європи, а також Скан­динавії. Ця спільність виявилася в характерних рисах світогляду, в релі­гійній близькості художньої творчості. Відбувався процес станов­лення єдиної європейської культури. Таким чином, Середньовіччя - най­важли­віший період у становленні європейської цивілізації.

Питання №2

Термін Середньовіччя виник в Італії в Х - Х ст. серед гуманістів. Гуманісти, просвітителі вважали Середньовіччя періодом глибо­кого культурного занепаду на противагу високому піднесенню культури в античному світі й Новому часі. Ставлення до Середньовіччя як до перер­ви в розвитку культури, періоду «темних віків» закріпилося в епоху Просвітницва, стало панівним в XIX столітті. Гегель, наприклад, на­зи­вав його своєрідним типом варварства. Романтики, а також предс­тав­ники християнського персоналізму (релігійно- ідеалістичний напря­мок філософії) досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії куль­тури, вважаючи цю епоху найбільш плідним періодом духовно-куль­турного піднесення у світовій історії.

Сучасна наука розглядає Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку європейської культури. З Середньовіччя беруть свій початок багато культурних цінностей, які лягли в основу су­­час­ної цивілізації. Культурна спадщина Середньовіччя вплинула на розвиток, перш за все, гуманітарної культури, а також, дещо менше, природних наук і техніки.

Візантія, пряма спадкоємниця греко-римського світу і елліністичного Сходу, яка запобігла варварського завоювання, багато століть стояла попереду всіх країн середньовічної Європи як центр найвищої і своєрідної культури. Візантійську імперію часто порівнюють з мостом, перекинутим між Заходом і Сходом. На вулицях візантійських міст все ще стояли численні елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби і поеми. Тут продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали успадковані від пізньої античності школи. Візанітійці наполегливо називалися «ромеями», тобто римлянами, хоча користувалися модернізованимваріан­том класичної грецької мови. У тісному зв’язку з традиціями античної філософії розвивалася філософія християнства, природничі знан­ня базувалися на античних традиціях і розвивали їх. Але під прикриттям тради­цій і стереотипів, нерідко чисто зовнішніх, жив і про­бивав собі дорогу новий творчий початок.

У VI ст. при імператорі Юстиніані Візантія займала велику терито­рію й була порівняно зі своїми сусідами, примітивними варварськими державами, країною величною й блискучою, зі складним апаратом дер­жавного управління і високорозвиненою дипломатією.

Ідеологічною основою Візантійської імперії стало християнство в його православному віросповіданні. Візантійська імперія, до складу якої в період свого розквіту входили величезні території від Піренеїв до Північного Причорномор’я, була поліетнічною державою. Пра­вослав’я стирало етнічні відмінності, візантійці дотримувалися фор­мули: «Один Бог, один цар, один православний народ». Теократія Візан­тії представ­ляла свої догмати як політичні норми загального значення.

У Візантії, де імператори головували на церковних соборах, з 395р. офіціаль­но починає реалізовуватися ідея так званої симфонії (гармонії) між державою і церквою. Хоча відносини церкви зі світською владою переживали і напружені періоди, які іноді, переходили навіть у відкриті конфлікти.

На Заході церква споконвічно складала цілком самостійну силу на міжнародній арені. У спілкуванні з численними королівськими, гер­цог­­­ськими і княжими дворами роздробленої Європи Рим дотриму­вався принципу наставницького, «пастирського» ставлення.

Таку ж позицію римські папи прагнули займати і по відношенню до східних патріархів. Посилення домагання пап на володіння необме­женою владою і прагнення підвищити папський престол над східними патріархами викликали різко негативне ставлення з боку візантійських імпера­то­рів і східного духівництва, оскільки мова в основному була про політичне протистояння Рима і Константинополя. Конфронтація між західною і східною церквами посилювалася догматичними, тео­ло­­гіч­­ними та обрядовими розбіжностями.

У візантійській художній культурі злиті дві основи: розкішне видовище і спіритуалізм (від лат. spiritualis - духовний - філософські переконання, які розглядали дух як першооснову дійсності). Сама церемонія бого­служіння, що здійс­нювалася у візантійських храмах, була прикла­дом якнай­тонше розроб­леного «символічного мистецтва».Візантійську церкву сучасники називали «безтілесним і духовним театром». Коли посли київсько­го князя Володимира в X ст. побували у Царграді (Конс­танти­нополі) на бого­служінні в соборі св. Софії, вони, як відомо зліто­пису, не знали, на землі вони були чи на небі. За переказами, це й бу­ло од­нією з причин того, що Київська Русь прийняла християнство візан­­­тій­ського зразка, а не західного. Цей храм, який спрадав­на вважав­ся дивом мисте­цтва, був збудований у VI ст. мало­азій­ськими зодчими Анфімієм та Ісидо­ром. Собор св. Софії залишився найвищим досягнен­ням візантій­ської архітек­тури.

Головними формами візантійського живопису були монумен­таль­ний храмовий живопис (мозаїка і фреска), ікони, книжні мініатюри. У візантійському іконописі в VIII- IX ст. був складний період, що отримав назву «іконоборство». Носії іконоборчих поглядів пов­стали проти зображення Бога і святих у людській зовнішності, ікони були заборонені офіційним едиктом (законом). Цей період тривав біля 100 років. У 842 р. перемогли представники табору іконошанування, що знаменувало перемогу еллінських і слов’янських елементів над східними, азіатськими. Іконоборці знищили безліч ікон. Не збереглися і малюнки світського нерелігійного мистецтва, так як вони були вщент знищені противниками іконоборства, після того як в IX ст. іконоша­нуван­ня було відновлено. Діяльність художників Візантії підлягала найсуворішому регламен­ту­ванню, контролю імператорського двору і церкви. Візан­­тійський ху­­дож­­ник був на нижчих сходинах суспільної ієрархії.

У Візантії небаченої тонкості досягали ювелірні ремесла. Процві­­тало мистецтво емалей, інкрустацій із коштовного каміння, різьб­лення по кості. У техніці мозаїки виконувалися невеликі іконки, набрані з куби­ків розміром як макове зернятко. Ювелірність візантійського стилю особ­ливо яскраво виявилося в мистецтві книжкової мініатюри.

Візантія характеризувалася високим рівнем правових відносин. Звід цивільного права Юстиніана, названий сучасниками «храмом правової науки» складався з Кодексу - основних постанов діючого римського права, Дігести - великої збірки правових положень, запози­чених у рим­ських юристів, Інструкцій - коротких рекомендацій для юриспру­ден­ції і Новел -нових законів, виданих самим Юстиніаном.

Візантія особливо славилася досягненнями в історіографії. Паралельно з історіографією існував специфічний середньовічний жанр історичного твору - хронографія, присвячена огляду історичних подій. Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпоряд­ку­­вався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання, торгівлі, військо­вої справи. Так, у математиці поряд з коментуванням праць ста­ро­давніх авторів розвивалися як фундаментальні, так і прикладні на­прямки. Особливо плодотворною діяльністю визначився Лев Мате­матик (IX ст.), який заклав основи алгебри, використав буквенні позна­чення.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони удосконалили діагностику хвороб. У VII ст. у Візантії був винайдений «грецький вогонь» - суміш нафти, гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських сутичках.

У Візантії, в її ранній період, зберігалися старі центри античної освіче­ності - Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Після їх занепа­ду з’являються нові наукові і навчальні центри. Так, у Констан­тинополі в IV ст. створюється Магнаврська вища школа, а в 1045 р. - університет.

Дітей, віком шести - семи років, віддавали до початкової школи, де вони протягом двох - трьох років навчались писати, читати і рахувати. Ті, хто хотів присвятити своє життя науці або готувалися обіймати високі дер­жавні пости, продовжували освіту, вивчаючи риторику, філософію і юриспруденцію.

З XIV ст. починається період воєнних і політичних поразок візантійської держави. За блискучим фасадом «Ромейської імперії» давно вже невпинно ішов процес її послаблення і виродження. В 1439 р. з метою отримання допомоги у боротьбі з турками Візантія уклала Фло­рен­­­тій­ську унію з Римом, визнавши католицькі догмати і верхо­вен­­­ство папи. Але ця унія не отримала підтримки народу і найближчим ча­сом імператор і Константинопольський патріарх від неї відмовились. Візан­тія, «Другий Рим» по-своєму повторювала долю першого Рима. В 1453 р. Візантія занепала під натиском турок. Собор св. Софії був пере­тво­рений на мусульманську мечеть, візантійське мистецтво заги­ну­ло.

Але «візантійський стиль», в широкому розумінні, поширювався далеко за межами Візантії. Особливо плідну роль відіграла Візантія в культурному розвитку ряду слов’янських країн - Болгарії, Сербії, Київської Русі.

Питання №3

Поряд з християнством і іудаїзмом найважливіше місце в розвитку світової культури займала культура ісламу (від араб. «покірність»), початок формування якої був покладений в І пол. VII ст. Згідно з арабськими джерелами пророк ісламу Магомет (Мухаммад) народився в Мецці 29 серпня 570 р. Головна святиня ісламу - Чорний камінь (зберігається в Каабі), а основа - Коран (від араб. «читання»). Головним завданням, яке ставив перед собою Магомет, було відновлення суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Коран - найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Він містить регла­ментації релігій­них обрядів, моральні і правові настановлення, визначає звичаї і тра­диції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Крім релігійно - філософського, законодавчого та історико-культурного ви­кли­кає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою.

Як іудаїзм і християнство, іслам має розвинуту догматику. До основних його догм належить віра в існування Єдиного і одного Бога, а також янголів (малаїка), сатани (шайтана), чортів (джинів), віра в пророків Бога, божественне походження Корану, у день Страшного Суду (яум алькияма), у рай (джана), у пекло (джаханам) та в безсмертя ду­ші.

Обов’язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п’ять стовпів ісламу. Це п’ятиразова молитва (сапат) щоденно, 30- ден­ний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рамадані, пожерт­вування біднякам (закят), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Магомет - його посланець». Таким чином, іслам продовжував і розвивав вже існуючі до нього вірування. Крім Корану, в ісламі існує Сунна пророка -основа поводження і законо­давства для віруючих, а також Тефсір -тлумачення Корану і Сунни знавцями - улемами та суддями. Коран, Сунна і Тефсір - скла­дають основу Шаріату (від араб. «належний шлях») - зводу мусуль­манських пра­вових і теологічних нормативів, який укладено в VII -XII ст. в Арабському халіфаті.

 Вже з середини VII ст. відбувається розподіл мусульман на шиїтів і сунітів, який зберігається і в наш час. Суніти, крім Корану, вважають свя­щен­ною і недоторканою Сунну. Імам, посада якого виборна, повинен тільки стежити за чистотою дотримання традицій. Шиїти вважають іма­мів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінити Сунну. У шиїтів право бути імамом мають тільки кровні спадкоємці Магомета роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада пере­даєть­ся у спадщину.

Завдяки ісламу напівдикі й розрізнені племена кочових арабів бедуїнів об’єднуються і вже по смерті Мухаммада (632 р.) під керів­ництвом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини) виходять, за межі Аравії з метою посвя­чення у свою нову релігію всіх «невірних».

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях Іспанії, на заході, до Індії, на сході, і від Сахари, на півдні до країн Пів­ніч­ного Кавказу і Середньої Азії, на півночі. Створюється могутня теок­ратична держава - Арабський халіфат. З VIII ст. розвиток арабської куль­тури відбувається в тісній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів.

Культура Арабського халіфату відіграла важливу посередницьку роль в передачі європейцям культурних цінностей Античності і Сходу. Класичною арабською мовою, яка служила народам Ближнього й Середнього Сходу міжнародною мовою, написана багата наукова і художня література. Про культурний вплив арабів на Європу свідчить ряд науко­вих термінів і побутових слів, засвоєних європейськими мовами з арабської - алгебра, алхімія, альманах, логарифм, цифра, зеніт, тариф, диван, амулет та ін. Очевидні досягнення середньовікових мусульман в галузі точних і природничих наук. Досить назвати імена Аль-Хорезмі - одного з основоположників алгебри, Аль-Баттані, який ввів у науковий обіг тригонометричні функції, Ібн Хайгана- засновника мінералогії.

Поступово виникає мода на всеохоплюючий енциклопедизм. Блискучого, на той час, розвитку точні й природничі науки досягли в працях двох енциклопедистів - приятелів - «князя учених» Ібн-ін-Сіна (Авіценни), автора 273 трактатів з філософії, медицини і фактично всіх ін­ших, відомих на той час наук, і Аль-Беруні, світову славу якому принес­ла фундаментальна праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінера­логії. Слід згадати й про алхімію (аль-хемійя). Попри всі звинувачення щодо псевдонауковості стародавніх алхімічних дослід­жень слід зазна­чити, що саме завдяки їм поступово викристалізову­валися вже цілком наукові технології багатьох сучасних хімічних вироб­ництв. Видатною пам’ят­­кою арабської культури є суфій­ська (суфізм - неформальна течія ісламу), світська й богословська літе­ратура, створю­вана різними мовами в ісламському світі. Це твори Нізамі, Аль-Газалі, Сааді, Навої, Хафіза, Ома­­ра Хайяма, Фірдоусі та ін.

Ісламська культура Середньовіччя концентрувалася в містах, характеризувалася всебічним розвитком.Вагомим фактором росту нових міських центрів була ісламська система освіти. Коран прямо вимагав від кожного мусульманина повсякчас поповнювати свої знання. Цитата з цією вимогою, як правило, прикрашала фасади ісламських навчальних закладів. Навчальні заклади початкової «коранічної» школи (для дітей віком від 5 років) називалися мектебами, потім вивчення Корану прово­джувалося в кутабах (з 10 років), а середню й вищу освіту можна бу­ло от­ри­мати в медресе. Викладачам і челяді тут виплачували гроші, учні забезпечувалися стипендією, навчальним приладдям і житлом. Основ­ним предметом вивчення було мусульманське право. Навчання здійснювалося у формі лекцій, переробки джерел та диспутів. Вивчалися також богословські дисцип­ліни, мова та література, медицина, ариф­метика та ін. При медресе завжди організовувалися бібліотеки. Традиції організації арабської освіти в медресе помітно вплинули на систему осві­ти в Західній Європі.

 

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 248; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!