Спадкування за заповітом. Поняття та зміст заповіту. Особливості форми заповідальних розпоряджень. Обовязкова частка у спадщині. Спільний заповіт. Форма заповіту.

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Стаття 1233. Поняття заповіту

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Зміст заповіту

Зміст заповіту становлять розпорядження заповідача щодо його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).

Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Заповідач сам вирішує, чи заповісти все своє майно, чи тільки його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке належить спадкодавцю, то решта розподіляється між спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261-1265 ЦК). При цьому до кола спадкоємців за законом, які спадкують не вказану в заповіті частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст. 1245 ЦК). Проте не спадкують не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч. 2 ст. 1235 ЦК).

До спеціальних розпоряджень заповідача належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція);

2) заповідальний відказ (легат);

3) покладення;

4) встановлення сервітуту.

Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами.

Суть підпризначення спадкоємця (субституції) полягає в тому, що заповідач не тільки призначає спадкоємця на свій розсуд, але вправі зазначити в заповіті іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений ним спадкоємець:

- помре до відкриття спадщини;

- не прийме або відмовиться прийняти спадщину;

- буде усунутий від права спадкування; - не виконає умов, зазначених спадкодавцем у заповіті. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка фізична особа, що є живою на час відкриття спадщини, в тому числі й особа, зачата при житті спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб'єкти публічного права.

Оскільки заповіт є особистим розпорядженням фізичної особи щодо належного йому майна, то при своєму житті вона вправі заповідати його будь-кому в будь-який час. Закон не обмежує її у виборі спадкоємців. Можливі випадки, коли на час відкриття спадщини той зі спадкоємців, якому була заповідана спадщина, помре. На цей випадок закон надає заповідачу право заздалегідь вказати в заповіті іншого спадкоємця. Але інший спадкоємець може спадкувати лише за умови, якщо призначений перший спадкоємець помре до відкриття спадщини, не прийме або відмовиться від неї або буде усунутий від права на спадкування, або не виконає умов заповіту. Звідси випливає, що заповідач не вправі призначити спадкоємця тому спадкоємцю, що прийме спадщину. Особа, що прийняла спадщину, стає її власником і вправі сама розпоряджатися майном, у тому числі призначити нового спадкоємця. Можливі випадки, коли спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але, не встигнувши її прийняти, помер. Тоді спадкують за законом спадкоємці померлого. Лише коли і ці спадкоємці не приймуть спадщину, у спадкові права може вступити під призначений спадкоємець.

Підпризначення спадкоємця близьке до спадкування за правом представлення і спадкової трансмісії.

Колізія підпризначення спадкоємця зі спадкуванням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець, що відноситься за ступенем споріднення до прямих спадкоємців, помре до відкриття спадщини. У нього, в свою чергу, є прямі спадкоємці, але спадкодавець підпризначив йому спадкоємця, який до цих прямих спадкоємців не належить. У цьому випадку до спадкування буде закликаний підпризначений спадкоємець.

Колізія підпризначення спадкоємця зі спадковою трансмісією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помирає після відкриття спадщини. Розмежування проводиться залежно від того, чи відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спадщини, чи помер, не встигнувши прийняти спадщину. У першому випадку до спадкування закликається підпризначений спадкодавцем спадкоємець, а в другому - спадкоємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спадщину, тобто відбувається спадкова трансмісія.

Закон не обмежує кількість підпризначень, тому заповідач вправі підпризначити спадкоємця і "запасному" спадкоємцю.

Заповідальний відказ (легат), передбачений ст.ст. 1237, 1238 ЦК, полягає в тому, що заповідач має право покласти на спадкоємця за заповітом виконання певного майнового зобов'язання на користь особи (відказоодержувач, легатарій), зазначеної заповідачем.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказоодержувачу майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. Наприклад, це може бути покладання обов'язку повернути борг, купити певну річ тощо. Також це може бути покладання на спадкоємця, якому переходить житловий будинок, зобов'язання з надання відказоодержувачу права користування будинком.

Обов'язок виконання відказу для спадкоємця настає лише у випадку прийняття ним спадщини. Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання легату, помре до відкриття спадщини або відмовиться від спадщини, обов'язок, що випливає із заповідального відказу, перейде до тих спадкоємців, яким перейде його частка.

Розпорядження про легат має бути зроблене самим заповідачем і включене ним до тексту заповіту. Інші розпорядження не визнаються заповідальним відказом.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшов до спадкоємця, за винятком боргів спадкодавця. Якщо заповідальним відказом обтяжений спадкоємець, що має право на обов'язкову частку, легат підлягає виконанню лише в тій частині, у якій спадкове майно, що перейшло до такого спадкоємця, перевищує обов'язкову частку.

Відказоодержувач може бути позбавлений права на одержання відказаного йому спадкового права, якщо його дії були спрямовані проти спадкодавця, кого-небудь з його спадкоємців, проти здійснення останньої волі спадкодавця, що сприяли одержанню відказу (легату).

У випадку, коли спадкоємець за заповітом, на якого покладено виконання заповідального відказу (легату), помре раніше спадкодавця або відмовиться від спадщини, виконання відказу повинне перейти до того зі спадкоємців за заповітом, який прийняв спадщину. Якщо спадкоємця за заповітом не виявиться, і спадщина перейде до спадкоємців за законом, заповідальний відказ втрачає своє значення і виконанню не підлягає.

Покладення, як і заповідальний відказ, є обтяженням спадкової частки спадкоємця за заповітом, суть якого полягає у зобов'язуванні спадкоємця до виконання дій, спрямованих на здійснення певної суспільно корисної мети (ст. 1240 ЦК).

Якщо предметом заповідального відказу є тільки майновий обов'язок, то об'єктом покладення можуть бути також дії немайнового характеру. Наприклад, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців використовувати будинок для розміщення в ньому бібліотеки або ж надати бажаючим можливість огляду картин, що перейшли до спадкоємців, тощо.

Закон не встановлює кола суб'єктів, що мають право вимагати виконання суспільно корисної мети. Тому варто виходити з того, що ними мають визнаватися зацікавлені у здійсненні такої мети органи місцевого самоврядування, громадські, в тому числі благодійні, організації, виконавець заповіту, інші спадкоємці тощо.

У випадку смерті спадкоємця, який за заповітом повинен був вчинити суспільно корисну дію, обов'язок виконання покладення переходить до інших спадкоємців, що одержують спадщину або її відповідну частину.

Встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК) є обтяженням спадкової частки спадкоємця за заповітом.

Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він установлений, права володіння, користування і розпорядження цим майном. Проте правомочності власника обмежені рамками сервітуту. Так, власник може здійснювати відчуження майна, обтяженого сервітутом, тобто має право розпорядження цим майном. Однак перехід права власності на це майно не припиняє дії сервітуту, встановленого в заповіті.

Сервітут не підлягає відчуженню: його не можна продати, подарувати або обміняти. Проте земельні сервітути, отримані за заповітом, можуть також переходити в спадщину.

Складаючи заповіт, заповідач може пов'язати виникнення права на спадкування в особи, яка призначена в заповіті, з наявністю певної умови, котра має існувати на час відкриття спадщини (ст. 1242 ЦК).

Умова спадкування, встановлена у заповіті, може бути як пов'язана, так і не пов'язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема, право на спадщину може бути обумовлене наявністю інших спадкоємців або народженням спадкоємцем дитини, здобуттям освіти тощо.

Не допускається визначення в заповіті умови, яка суперечить закону або моральним засадам суспільства. Порушення цієї вимоги тягне нікчемність заповіту.

Непоінформованість спадкоємця про умову отримання спадщини не може бути підставою для визнання умови недійсною. Так само не є підставою для визнання умови недійсною посилання спадкоємця на те, що умову він не може виконати, оскільки настання її від нього не залежить.

Тлумачення змісту заповіту можливе одним з 3 способів: 1) самим заповідачем за його життя (ч. 1 ст. 213); 2) його спадкоємцями після відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1256); 3) судом - у разі спору між спадкоємцями після відкриття спадщини (ст. 213, ч. 2 ст. 1256 ЦК).

Формі заповіту у ЦК присвячено ст.ст. 1247-1257.

Заповіт складається в письмовій формі із зазначенням місця і часу його складення. Вимога закону про зазначення місця та часу складення заповіту має важливе значення у випадку оспорювання дійсності заповіту, або виникнення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або коли існують 2 або більше заповітів і необхідно встановити, котрий з них має чинність, скасовуючи, як пізніший за часом, інші заповіти.

Посвідченню підлягають лише особисто складені заповідачем заповіти. Тому не допускається посвідчення заповіту, поданого через представника. Якщо особа за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріуса, вона може запросити останнього додому.

Заповідач підписує заповіт у присутності особи, що посвідчує заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноруч. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноруч, то на його прохання і в його присутності та в присутності нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, заповіт може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова особа зазначає причини, з яких текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем. Але в кожному разі спадкоємець, на користь якого складається заповіт, не має право підписувати заповіт замість заповідача

Посвідчення заповітів за загальним правилом провадиться нотаріусом відповідно до правил, установлених ст. 1248 ЦК. Виконуючи посвідчення заповіту, нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству, а також дає рекомендації стосовно такого складення заповіту, за якого розпорядження заповідача не викликало б непорозумінь або суперечок після відкриття спадщини.

Нотаріус посвідчує заповіти, написані заповідачем власноруч, надруковані на друкарській машинці, виготовлені за допомогою комп'ютера тощо. Нотаріус також може надати допомогу заповідачу в складанні тексту заповіту, записуючи його власноруч або за допомогою технічних засобів зі слів заповідача. У кожному разі текст заповіту має точно відтворювати волю заповідача, в ньому не повинно бути неясних виразів, двозначностей тощо. Підчистки у тексті не допускаються, а інші виправлення мають бути зроблені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді.

Особливий порядок установлений для посвідчення заповітів, коли заповідач внаслідок фізичної вади сам не може прочитати заповіт. У цьому випадку обов'язковим є присутність не менше 2 свідків, які зачитують заповіт вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Свідками можуть бути лише повністю дієздатні особи, що не є спадкоємцями за заповітом, членами їх сімей, та близькими родичами, особами, що самі не здатні прочитати або підписати заповіт. Свідком не може бути також нотаріус та посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт (ст. 1253 ЦК).

Істотні особливості має посвідчення нотаріусом секретних заповітів, котрі посвідчуються ним без ознайомлення з їхнім змістом.

Можливість складення такого заповіту передбачена ст. 1249 ЦК. Згідно з цією нормою особа може скласти секретний заповіт і подати його в заклеєному конверті, підписаному ним, нотаріусу. У свою чергу нотаріус ставить на конверті свій посвідчу вальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Слід звернути увагу на те, що ст. 1249 ЦК встановлює лише порядок подачі секретного заповіту. Отже, можна зробити висновок, що такий заповіт повинен відповідати загальним вимогам до змісту та форми заповіту (частини 1-2 ст. 1247 ЦК). Але на підставі аналізу змісту ст. 1249 ЦК можна зробити висновок, що посвідчувати секретний заповіт може лише нотаріус.

Таким чином, до смерті заповідача ніхто не має права знайомитися зі змістом заповіту.

Після смерті заповідача або оголошення його померлим, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус зобов'язаний призначити день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї спадкодавця та родичів останнього відповідним листом, якщо їхнє місце проживання йому відоме. Якщо місце проживання зазначених осіб невідоме, нотаріус робить відповідне повідомлення в друкованих засобах масової інформації.

У день оголошення заповіту нотаріус в присутності заінтересованих осіб та двох свідків відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Після цього про оголошення заповіту складається протокол, у якому записується весь зміст заповіту. Його підписують нотаріус та свідки (ст. 1250 ЦК). Копія протоколу може бути надана спадкоємцям.

Право посвідчувати заповіти має не лише нотаріус, але й інші посадові, службові особи, перелік яких містять ст.ст. 1251-1252 ЦК.

Зокрема, в населеному пункті, де немає нотаріуса, заповіт може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦК). Виняток становить посвідчення секретного заповіту, що належить до компетенції нотаріуса.

Заповіт, посвідчений посадовою, службовою особою, прирівнюється до нотаріально посвідченого, на нього поширюються всі вимоги закону щодо форми, змісту та порядку складення заповіту.

Вчинення таких дій покладено на посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, які діють відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затв. наказом Міністерства юстиції від 25 серпня 1994 р. № 22/5. Заповіти посвідчують ті посадові, службові особи, на яких вчинення такої дії покладено рішенням виконавчого комітету відповідної ради.

Крім того, у деяких випадках заповіт може бути посвідчений посадовою, службовою особою стаціонарного закладу охорони здоров'я, капітаном судна, начальником експедиції тощо (ст. 1252 ЦК).

Встановлення того, яка саме посадова, службова особа може посвідчити заповіт, залежить від того, де і у яких умовах відбувається посвідчення заповіту

Зокрема, заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, шпиталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, шпиталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником шпиталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

Заповіт особи, яка перебуває в пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

Вказаний у ст. 1252 ЦК перелік осіб та випадків, у яких вони можуть посвідчувати заповіти, є вичерпним.

У всіх вказаних випадках заповіти посвідчуються службовою, посадовою особою при свідках. Отже, на такому заповіті крім підпису заповідача має бути підпис свідків. До тексту заповіту вносяться відомості про їх особу.

Як і нотаріуси, посадові, службові особи, які посвідчують заповіти, зобов'язані додержуватися таємниці вчинення нотаріальних дій.

До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст. 1247 ЦК щодо форми і змісту заповіту. Таким чином, заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у ст. 1252 ЦК, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

Заповіт складається в 2 примірниках, один з яких передається нотаріусу за місцем проживання заповідача або до державного нотаріального архіву.

Капітани морських суден зобов'язані передати 1 примірник посвідченого ними заповіту начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступної передачі його до державного нотаріального архіву або нотаріусу за постійним місцем проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або воно невідоме, то заповіт передається до державного нотаріального архіву м. Києва.

Нотаріус або завідуючий нотаріальним архівом, куди надійшов примірник заповіту, перевіряє законність останнього і в разі встановлення невідповідності його закону повідомляє про виявлені недоліки заповідача і посадову, службову особу, яка посвідчила заповіт. За бажання заповідача такий заповіт переоформлюється нотаріусом на загальних підставах або тими посадовими особами, що його посвідчили.

ЦК розрізняє 2 випадки залучення свідків: а) обов'язкове залучення, яке відбувається в силу припису закону, і б) факультативне залучення, яке відбувається за бажанням заповідача (ст. 1253 ЦК).

Присутність не менше 2 свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою у таких випадках: 1) якщо заповідач внаслідок фізичної вади позбавлений можливості самостійно прочитати заповіт (ст. 1248 ЦК); 2) якщо посвідчення заповіту провадиться посадовою, службовою особою, зазначеною у ст. 1252 ЦК.

Свідком може бути особа тільки з повною цивільною дієздатністю (ст. 34 ЦК). Нотаріус, службова, посадова особа, яка посвідчує заповіт, спадкоємці за заповітом, члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом, особи, котрі самі не здатні прочитати або підписати заповіт, свідками бути не можуть.

До тексту заповіту заносяться відомості про особу свідків відповідно до документів, що посвідчують їхню особу. Нотаріус або службова особа, яка посвідчує заповіт, повинна попередити свідків про необхідність додержання таємниці заповіту.

Оскільки в зазначених вище випадках присутність свідків є обов'язковою, то відсутність їх при складенні заповіту тягне його недійсність; також невідповідність свідків перерахованим вимогам може бути підставою для визнання заповіту недійсним (ст. 1257 ЦК)

При скасуванні або зміні заповіту порядок посвідчення першого заповіту не має юридичного значення - заповіт, посвідчений нотаріально, може бути скасований заповітом, посвідченим капітаном морського судна, та навпаки.

Нотаріус при одержанні заяви про скасування чи зміну заповіту, а також за наявності нового заповіту, який скасовує чи змінює раніше складений заповіт, робить про це відмітку на примірнику заповіту, що зберігається в нього, а також відмітку в реєстрі нотаріальних дій та в алфавітній книзі обліку заповітів. Нотаріус, який при посвідченні заповіту довідався про раніше посвідчений заповіт, повідомляє про вчинену дію той орган, де зберігається раніше посвідчений заповіт.

З метою захисту майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб всі заповіти складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації в Спадковому реєстрі у порядку, що встановлений Положенням про Спадковий реєстр, затв. наказом Міністерства юстиції України від 17 жовтня 2000 р. № 51/5 (в редакції наказу від 7 квітня 2005 р.).

Нотаріус, а також інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також особа, яка підписує заповіт замість заповідача (ст. 1247), до відкриття спадщини не мають права розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту (ст. 1255 ЦК).

Будь-які довідки щодо вказаних обставин видаються спадкоємцям тільки після смерті заповідача при пред'явленні свідоцтва про його смерть. Відомості про заповіти можуть бути надані після смерті заповідача на письмову вимогу суду, прокуратури, органів досудового слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними справами, що знаходяться у їх провадженні.

Стаття 1255 ЦК не містить вказівки на відповідальність особи, що, порушивши заборону, розголошує відомості. Але у разі розголошення таємниці заповіту, заповідач може звернутися до суду з позовом до особи, яка розголосила відомості, які становлять таємницю заповіту, про відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.ст. 22, 23 ЦК).

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 972; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 24 25 26 27 282930 31 32 33 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!