ДУБРОВИЦЯ В РОКИ ПРАВЛІННЯ ГРАФІВ ПЛЯТЕРІВ
Ближче до середини XVIII ст. дубровицька маєтність перебувала у власності князя М. Огинського. У нього було три дочки, які вийшли заміж за Плятера, Бжостовського і Бржездецького. Після його смерті ця маєтність за розподілом 1750р. переходить до його дочки, що була одружена з Бжостовським, який за «споживчий» характер використання маєтку став винним різним кредиторам великі суми грошей, а найбільшим його кредитором був Плятер. Між 1762-1768 роками останній надав позики на 536 тис. Бажання утриматися на плаву штовхає боржника відділити хоча б фільварки і передати їх під заставу за проценти іншому кредитору, але Плятер не погодився, бо хотів стати повноправним власником. Почався судовий процес, який закінчився у 1777р., і власниками стали Плятери. Цей рід дуже древній. Існував ще у XIII ст. у Вестфалії. Одна із гілок у XIV ст. відокремилася і переселилася у Ліфляндію. А гілка в Дубровиці започаткувалася з Фрідріха фон-де-Броель Плятера.
Зацікавив його цей маєток тим, що тоді проходила заміна натурально-товарних відносин грошовими. Плятери належали до нової генерації власників, які, щоб мати прибуток, вкладають капітал, а не «викачують». Звичайно ж, щоб вкласти гроші, потрібно бути впевненим у прибутковості даної справи. Прибутковим тоді було виготовлення поташу і його експорт за кордон. За інвентарем 1777р. маєток мав приблизно 40 тис. гектарів землі. Половина їх була ріллею і сіножаттями, а на 12,5 тис. гектарів росли ліси. Останнє і привабило Плятера, бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою, бо виробництво базувалося на використанні праці кріпосних селян у фільварково-поміщицьких господарствах. Протягом століття їх кількість у графстві зросла від 4 до 6.
|
|
|
Міщани ділилися на плацових і ґрунтових. Перші, а це були в основному євреї (143 чол.), мали лише плаци у самому містечку, а другі, українці (44 чол.), користувалися ще й наділами. Десь 1/3 міського населення займалося ремеслом, яке було міцно пов'язане із землеробством. А виключно плацовими були лише столярі, гончарі та мулярі. Частина ремісників уже об'єднувалася в цехи, які стали вищою формою організації праці.
За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника, а також і на графський двір. Тоді значно пожвавилася і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка, сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль - до Олики, Пінська, Горобина і Бродів, поташ - до Бреста для подальшої сплавки у Гданськ, рибу - у Луцьк і Пінськ. Дубровиця стала транзитним пунктом соляних перевезень. Більшість товарів доставлялися водним шляхом. Уся зовнішня торгівля була зосереджена в руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї. У місті діяло 18 лавок при кількості населення 700 чол. Почав зростати його статус в економічному відношенні. На початок XIX ст. у маєтку існували Воробинська винокурня, пивоварня, поташеві буди, фабрика для виготовлення дубової клепки, а в 1802р. запрацювала суконна фабрика. Плятерам було вигідно мати не найманих працівників, а кріпосних, бо це була дешева робоча сила. А міщани також надавалися ґрунти і вони відбували повинності у формі відробітків, за що не було жодної оплати.
|
|
|
Із часом поняття «міщани» ототожнилося з єврейським населенням, а не з місцевим. Кількість євреїв у місті поступово зростала, бо їхня община користувалася широкими правами. Їй надавалися в користування школа, лазня, кладовище, крамниці, право будувати винокурні без всякої оплати, право на заріз худоби і продаж її з виплатою економії щорічно по 200 злотих. Община звільнялася від подачі підвід. Такі умови заохочували євреїв. Коли за реєстром 1777р. всіх їхніх помешкань було 143, то вже на 1810р. - 206. 5 липня 1795 року її віднесено до категорії містечок. Дубровиця стала центром Домбровицького (Дубровицького) округу Волинського намісництва, а з 1797 року входила до Ровенського повіту Волинської губернії.
|
|
|
Вплив на історію міста мала і російсько-французька війна. Хоч воно і не було втягнуте у військові баталії, але збереглася значна кількість документів, які підтверджують, що Плятери не стояли осторонь. Регулярно поставлявся армії провіант і фураж, коні, лісові матеріали. Ця підтримка лягла перш за все на плечі місцевого населення. Самі господарі переносять свою резиденцію з міста до колишнього Воробинського фільварку, де збудували палац. Графи жили на широку ногу. Так, на 1857р. у палаці було 361 найменування різних меблів, 433 - столового срібла, 231 - порцеляни паризької, 41 - порцеляни саксонської розписної, 628 - столових виборів із скла тощо. Починаючи з середини XIX ст. в архівних документах левову частку займають реєстри саме графського майна, що дає змогу побачити ту прірву, яка лежала між ними і простими людьми.
А вже на кінець століття у місті діяли приватна лікарня і аптека, було відкрите однокласне училище, яке згодом реорганізувалося у двоскладне. Серед культових закладів були дві церкви, костел, синагога і два молитовні будинки. Кількість населення становила 3743 чол., дві третіх серед яких були євреями. У період середньовіччя Дубровиця посідає певне місце у системі феодальних міст України, хоч і незначне. А далі, протягом століть, місто наче бойкотується історією, аж до 20 ст., до подій 1918-1920 рр., коли розбурхана стихія темних обманутих народних мас під керівництвом більшовиків учинила дикий погром маєтку графів Плятерів. Під час розгулу цієї стихії у графському палаці загинули численні мистецькі шедеври.
|
|
|
ТАКЕ НЕСПОКІЙНЕ XX ст.
дубровиця рівненське полісся
Бурхливі та неординарні події переживала древня Дубровиця у неспокійному минулому XX ст. Це перша світова війна, революційні події, польська окупація, прихід радянської влади у вересні 1939р., війна з гітлерівськими завойовниками, голоди і розрухи, відбудова і комуністичні репресії, горбачовська перебудова і, нарешті, на початку 90-х рр. здобуття Україною своєї самостійності і незалежності.
Соціально-економічна відсталість поліського краю була непоганим ґрунтом для більшовицької пропаганди, що призвело до відомого збройного повстання у 1919р. А за Ризьким договором 1921р. територія попадає під польську окупацію, коли українці стали другорядною національною меншістю. Трагічно склалася доля повстанців, їх обміняли на польських громадян, що попали у радянський полон, і вони зазнали репресій. Містечко належало до Сарненського повіту Поліського, а з початку 1931р. - до Волинського воєводства. Процеси полонізації теж не обминули наші землі. Навчання у школі перейшло тільки на польську мову.
Значні надії поліщуки покладали на прихід Червоної армії згідно раніше засекреченого пакту Рибентропа-Молотова 17 вересня 1939р. У грудні Дубровиця стала центром однойменного району. Але розхвалене комуністичною пропагандою «визволення» принесло з собою із деякими позитивними змінами, у школах навчання почало вестися рідною мовою, запрацювали культурні і лікувальні заклади тощо, колективізацію і нові репресії проти просвітян, священиків, як батька відомої поетеси Галини Гордасевич отця Леоніда, гоніння і переслідування окремих людей.
Ці процеси продовжилися і з початком війни, коли 1 липня 1941р. фашисти увійшли у місто. Із перших днів вони по-звірячому повелися з єврейським населенням, загнавши у гетто в районі вулиці Спортивної, де розстріляли майже 2 тис. дубровичан, а всього було розстріляно, повішено і закатовано до 6 тис. мирних жителів, значну кількість вивезено на примусові роботи до рейху. У місті діяли підпільні групи і радянські партизани, а також формування «Поліської Січі», між якими було велике протистояння. Райцентр був звільнений від загарбників 10 січня 1944р. частинами 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, яка пізніше дістала найменування «Сарненської». Нині у центрі міста стоїть дубовий хрест, де сталінські енкаведисти стратили борців за волю України Сергія Камінського, Михайла Раковича і Жоржа Романушка. Їхні трупи, щоб нагнати більшого страху на людей, кілька днів не знімали, охороняючи їх, а потім закопали десь за містом.
Після війни запрацювали машинно-тракторна станція, колгосп, ліспромгосп та інші підприємства. А у 50 - 60-х рр. - райхарчокомбінат, «Сільгосптехніка», льонозавод, лісгоспзаг, пересувна механізована колона «Поліссяводбуду» тощо. Тоді трудилося уже майже 1200 робітників різних спеціальностей, серед яких добре зарекомендували себе династія лісівників Чернюків, лауреат Державної премії України в галузі виробництва, фронтовик-орденоносець Леонід Шиловець. У 70-і рр. місто значно розбудувалося. Запрацювала нова середня школа, профтехучилище, з'явилися новозведені адміністративні і житлові будинки, кінотеатр «Україна», готель тощо. Але продовжувався наступ на демократію, переслідувалися віруючі, закривалися храми.
Бурхливий період у 80-і рр. пережило промислове зростання. Розпочалося спорудження бавовнопрядильної фабрики, перша черга якої запрацювала у 1985р. і де було зайнято понад 2 тис. робітників. Почала діяти також філія київського заводу «Радіовимірювач», виріс новий житловий мікрорайон. У порівнянні з 1940р. виробництво валової продукції зросло аж у 50 разів. Населення склало 8100 чоловік.
Дружно виступили дубровичан у зв'язку із горбачовськими перебудовними процесами на боротьбу із радянським тоталітаризмом, за національне відродження. У жовтні 1988р. було утворене Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яке згодом переросло у «Просвіту». Запрацював храм Різдва Богородиці, що був перетворений у продовольчий склад, і в 1993р. вийшов з-під опіки Московського і став провісником зміцнення Київського патріархату. У вересні 1989р. відродився Народний Рух України (НРУ), а делегатом у Києві установчого з'їзду був Василь Конончук. На демократичних засадах почали відбуватися вибори до Верховної Ради України. Наш регіон у парламенті представляли лікар О.Костюк, згодом - юристи І.Полюхович і М.Хомич, О.Абдулін.
Дата добавления: 2021-06-02; просмотров: 120; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!