Розділ ІІ. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV- початок XVII століття)

 

Кінець XV — початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок нової доби в історії філософії України. Тип візантійсько-слов'янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація філософського мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економічного й духовного буття народу України.

У соціальному плані ситуація визначалась остаточ­ною втратою решток державності Київської Русі та самоуправління. 1452 р. окуповану литовськими військами Волинь було на польський Зразок перетворено на звичайну провінцію Литовсько-Польської держави. 1471 р. аналогічна доля спіткала Київ з прилеглими до нього територіями. З цього часу протягом віків український народ змушений був вести тяжку боротьбу за політичне самовизначення й власне існування як окремої етнічної та національної спільноти.

Включення України до складу Польського королівства зумовило істотні зміни в організації соціально-господарського життя, яке перебудовується на західний кшталт. Кардинально змінюється духовне, культурне життя суспільства. Головне спрямування цієї зміни, з одного боку, визначається рішучою переорієнтацією на взаємодію з культурним надбанням Західної Європи. Певним чином в Україні, у тому числі й у філософському житті, здійснюється процес «повернення» до Західної Європи. Розташована на сході Європи Київська Русь за часів введення християнства однозначно визна­чила свій вибір на користь європейської культури. Звер­нення до Візантії зумовлювалось тим, що ця держава була найбільш цивілізованою у тогочасному християнському світі.

Обираючи Візантію за орієнтир власного культурного розвитку, Київська Русь не зважала на конфлікт православ'я із латинською вірою, та й Хрещення відбулось ще до розколу цих двох вір. Тому прийняття християнства пов'язувало Києво - руську державу не лише із Візантією, а й з усіма державами християнської Європи.. Але впродовж наступних років розкол між Візантією та західноєвропейським світом, що динамічно розвивався, спричинився до певної ізоляції духовного життя українських земель від західноєвропейської культури [26, c.178-179].

Включення до загальноєвропейського культурного контексту не привело до втрати самобутності української культури, оскільки цей процес здійснюється за умов дедалі зростаючої боротьби, яку змушений вести украї­нський народ проти загрози фізичного винищення з боку степу й польського гноблення.

Активізація експансії католицизму, посилення соціальних і національних утисків викликали небувале загострення у XVI ст. протиборства станів, пробудження національної самосвідомості, що визначає спрямування процесів в усіх сферах духовного буття тогочасного сус­пільства. Зміст філософського життя розглядуваного періоду позначився активним засвоєнням ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. Вони закладають грунт для формування у складі української культури професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення.

Термін «Ренесанс» (Відродження) в історії філософії насамперед характеризує філософську думку доби, що опосередковує перехід від середньовічної культури до часу, позначеного пануванням модерної культури, що одержує свій розвиток за умов становлення капіталізму. У класичній формі філософія Ренесансу сформувалась в Італії на основі ідеології гуманізму, але процеси, аналогічні тим, що відбувалися в італійській культурі, починаючи з кінця XIV — середини XV ст., певним чином відбилися на духовному житті всіх європейських народів, що дає змогу простежити у різних національних філософських культурах віддзеркалення ідей ренесансного гуманізму. Центральною ідеєю гуманізму була актуалізація можливостей, закладених в індивіді, всебічне культивування «гідності» особистості, ствердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обґрунтування ідеї свободи особистості, справедливого суспільного ладу [27, c.12].

Певний грунт для сприйняття ідей гуманізму в українській філософській думці було закладено у результаті процесів, що привели до поширення передренесансних ідей в філософії України з кінця XV ст. Цьому сприяє здійснюваний цього часу в українській культурі синтез аристотелізму і платонізму, що визначало шляхи поступу філософської думки.

Поширенню неоплатонізму в його християнізованому варіанті сприяло знайомство давньоукраїнського читача з творами Псевдо-Діонісія Ареопагіта, які в перекладі на церковнослав’янську мову поширюються в Україні, починаючи з XV ст. В «Ареопагітиках» в дусі неоплатонізму розробляється вчення про істинне пізнання, що вважалось можливим лише стосовно Бога. Пізнання Божественного, згідно із вченням Псевдо-Діонісія Ареопагіта, здійснюється лише в ієрархії шляхом поступового осягнення Бога. Якщо «Ареопагітики» орієнтувалися на неоплатонічне вчення про ієрархію і відповідну будову світу, вчення про Бога та ступені до­сконалості, то ісихазм — вчення, що зародилось у XIV ст., а в XV ст. поширюється в Україні — відходить від неоплатонічної уяви про космічну ієрархію. Між люди­ною і Богом, між створеним та його творцем вважали прихильники ісихазму, немає ніякого опосередкування. Тому шлях до єднання з Богом вони вбачали через зосередження свідомості людини на самій собі. Заглиблюючись в себе, людина одержує можливість, вважали ісихасти, досягти бажане єднання з Богом. З огляду створення грунту для наступного сприйняття ідей ренесансного гуманізму зазначене вчення стимулювало інтерес до осягнення внутрішнього духовного світу людини [14, c.243-244].

З іншого боку, з кінця XV ст. зростає потяг до збагачення на грунті арістотелевої традиції наукових знань про природу Всесвіт. Цьому сприяє, зокрема, активна діяльність гуртка київських книжників, які у 70-і роки XV ст. здійснюють велику роботу по перекладу на давньоукраїнську мову серії трактатів арабо-єврейського по­ходження з проблем метафізики, логіки, астрономічної та астрологічної літератури. До їх числа належать переклади книги науково-енциклопедичного характеру «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», логічних трактатів книг з астрономії: «Шестокрил», «Космографія», астрології («Лунники» та ін.).

«Арістотелеві врата» були першою своєрідною медичною енциклопедією, що поширювалась в Україні. Крім різноманітних даних у галузі медицини, книга містила численні відомості з фізики, а також про особливості рослин, тварин, мінералів тощо. Разом з тим в ній обговорюється досить широке коло морально-етичних, онтологічних, гносеологічних проблем, зокрема, проблеми добра і зла, співвідношення слова і мовчання, питання віри в чудеса, християнські чесноти, про корисність інтелектуальної діяльності. Характерним для цього, як і інших творів, що з'явилися цього часу, є культ розуму, знання, науки.

Переважно викладові знань з логіки присвячено твір відомий під назвою «Логіка Авіасафа», або «Київська логіка». Він являє собою переклад частини трактату арабського філософа кінця XI — початку XII ст. Аль-Газалі «Повчання філософів», що, в свою чергу, був вступною частиною до іншої відомої праці Аль-Газалі «Спростування філософів». Спираючись на започатковану Арістотелем традицію, трактат викладає вчення про поняття, терміни, предикаменти, судження, силогізми. Певне місце тут посідає також проблема універсалій та логічних доведень. У цьому трактаті здійснено вперше в українській книжній культурі спробу теоретично обґрунтувати класифікацію наук.

Окрім логіки, що посідає центральне місце в київській перекладній літературі, достатню увагу приділено також медицині, математиці й астрономії. Якщо медицина, як вже було зазначено, найповніше репрезентована у «Арістотелевих вратах», то математиці значну увагу приділено в «Логіці Авіасафа», «Космографії» (цей твір спеціально присвячений проблемам астрономії). Астро­номічні знання розробляються також у «Шестокрилі» — перекладному творі єврейського ученого Іммануель-бар-Якоба [20, c.167-168].

Звичайно, рівень творів, що вийшли з гуртка київських книжників-перекладачів кінця XV ст., ще не відповідав комплексу логіко-філософських та природничо-наукових знань, нагромадженому за епохи Відродження в Європі, але він засвідчує істотне розширення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задовольняє спосіб мислення, усталений в культурі Київської Русі. Поява цієї літератури, до того ж у перекладі на широкодоступну національну мову, створювала грунт для секуляризації науки й філософії як незалежної від релігії сфери знань. Помітне зростання інтересу до світу й людини закладало грунт для появи у колі європейських культур плеяди представників української інтелектуальної еліти, які не лише виявились здатними опанувати передові, насамперед, гуманістичні ідеї свого часу, а й зробили певний внесок у розвиток тогочасної західноєвропейської культури. Вони по праву вважаються фундаторами гуманістичної культури Ук­раїни.

Найбільш яскравими представниками цієї плеяди були: Юрій Котермак-Дрогобич (близько 1450 — 1494 рр), Павло Русин із Кросна (рік народження невідомий — помер 1517 р,). Лукаш з Нового Міста (помер близько 1542 р.),

Станіслав Оріховський Роксолан (1513 —1566 рр.), Туробінський-Рутенець Іван (1511 — 1575 рр.), Григорій Чуй Русин (бл. 1523 — 1573 рр.), Тичинський-Рутенець Юрій. Цей не повний перелік засвідчує, що певне коло представників української інтелектуальної еліти активно діє на грунті західноєвропейської культури кінця XV — середини XVI ст.

В основі історіософії українських гуманістів лежить погляд на історію/що зосереджує увагу насамперед не на Божому, а людському вимірі її розгортання. Історія для них — це людська драма у дії. Зміст історії визначається зусиллями творчої людської індивідуальності, що виступає співучасником Бога у прагненні встановити справедливість на землі. Люди не є маріонетками, якими рухає Боже провидіння. Вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких доброчинство, справедливість у світі неможливі. Відповідно до цього обґрунтовується погляд, за яким масштаб історичного значення людини вимірюється не «шляхетністю», давністю роду чи титулами, а власною гідністю, талантом, розумом, здібностями. Чеснота, на думку П.Русина, «прагне діянь великих», «трудів незмірних», які єдині вказують гідним людям шлях до справжнього щастя. Для здійснення «діянь великих» необхідною є не лише сила, а й розум. Завдяки цьому «виплоду Мінерви», на думку Юрія Дрогобича, людина здатна легко осягнути обшири неба, Всесвіт загалом [9, c.89].

Прагнучи до втілення у реальному історичному діянні істини, знання якої здобуває досконалий розум, С.Оріховський обґрунтовує принцип органічного єднання розуму з силою. «Розум, — писав він, звертаючись до польського короля, — повинен дружити з силою, оскільки від природи кожна з цих гідностей відчуває потребу в іншому, вони навіть ходять і живуть разом. Бо сила без розуму сама по собі хиріє, і розум, пануючи над речами, не буває міцним без сили». На думку гуманістів, справжня мудрість і правдива наука щільно пов'язані з освітою, вихованням. Серед розмаїтих галузей знань особливу роль вони відводять історії, яка є вчителькою життя й переконливо засвідчує, що великі особистості минулого здобули собі славу і безсмертя завдяки тому, що мали мудрих, розумних вчителів та наставників. Олександр Македонський, пояснює С. Оріховський, завдячує своїми діяннями вихованню Арістотеля, Павсаній Спартанський — поета Симоніда, Періандр — Фалеса Мілетського, Сигізмунд — Длугоша.

У дусі передової тенденції, що одержала свій розвиток у модерній західноєвропейській філософії XVII — XVIII ст., українські гуманісти активно розробляють ідеї теорії «природного права» та «суспільної угоди».

До філософського осмислення проблем держави спеціально звертається С. Оріховський, прагнучи теоретично обґрунтувати незалежність світської влади, неправомірність втручання католицької церкви у справи світського державного життя. Держава, з погляду С.Оріховського, виникає у результаті суспільного договору, що укладають між собою люди через вроджене їхнє праг­нення до взаємної допомоги і схильності людей одне до одного, «яка нас немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в'яже». А тому, підкреслює С.Оріховський, спираючись на вислів Ціцерона, найвищим покликанням держави є забезпечення щастя народу. Центральним же принципом, згідно з яким має будувати своє життя громадянин, Проголошується принцип спільного блага, основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї суспільної активності, що ґрунтуються на підпорядкуванні приватного інтересу спільному благу.

З поглядами на державу пов'язана і розроблювана українськими гуманістами, зокрема С. Оріховським, теорія природного права. Справедливою є держава, вважає С. Оріховський, що забезпечує життя громадян згідно з їхніми природними правами. Такими є, насамперед, пра­во на власність, свобода совісті, слова, право жити відповідно до вказівок власного розуму. Закон природи один є мірою свободи людини, прав та обов'язків її. Розглядаючи питання про найкращу форму державного правління, С.Оріховський віддає перевагу становій монархії, де влада короля обмежується законом. Таким, принаймні, на його переконання, має бути ідеальний устрій Речі Посполитої. Спираючись на ідеї Арістотеля та італійських гуманістів, у суспільстві С.Оріховський виокремлює шість станів, що розподіляются на дві групи. До першої групи «громадян» входить три стани: ксьондзи, король і шляхта, які й повинні управляти державою. Другу групу «корисних» слуг становлять купці, ремісники, селяни. Кожний стан виконує свою функцію у державі: селяни—годують, ремісники — одягають, купці — збагачують, шляхта — боронить, король — править, ксьондзи — повчають. Прикметним при цьому є те, що, з погляду С.Оріховськово (аналогічні думки висловлюють і Павло Русин, І Г.Тичинський), шляхетність визначається не величчю предків і давністю гербів, а особистими доброчесностями. У дилемі «талант чи порода» перевага однозначно надається першому. Образ ідеального монарха С.Оріховський, спираючись на авторитет Платона, малює у вигляді «філософа на троні», що вирізняється своєю мудрістю, справедливістю, мужністю та милосердям [17].

Розвиток ренесансної культури у її західно-європейському варіанті, здійснюваний ранніми українськими гуманістами, починаючи з кінця XV ст., відбувався у межах елітарної течії з притаманною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позасповідним характером. Він об'єктивно відображав потяг до секуляризації суспільної свідомості, що притаманний був світській верхівці тогочасного українського суспільства.

Свій подальший розвиток творче засвоєння передових ідей тогочасної західноєвропейської культури у діяльності представників філософської думки України одержує з XVI ст., у межах української версії реформаційної ідеології. Сприйняття ідей реформації не припинило процес розвитку ідей ренесансного гуманізму в Україні. Ренесансний гуманізм та реформаційна ідеологія розвиваються на українському ґрунті у складному синтезі та взаємопереплетенні, що, зрештою, зумовило творчий характер теоретичного доробку представників філософської думки України тієї пори. Такий синтез був можливим завдяки певній близькості за безумовної відмінності цих обох ідейних течій, започаткованих у західноєвропейській культурі. Адже і Відродження, і Реформація готували грунт до секуляризації духовної культури, знаменуючи перехід до нових, порівняно до середньовіччя, форм Культурного життя. Але шлях цей був відмінним.

Якщо гуманісти, відображаючи інтереси світської інтелектуальної еліти свого часу, прагнули зняти відчуження сутнісних сил людини, повертаючи її з неба на землю, то реформатори йдуть інших шляхом.

Реформація була рухом народних мас, віками вихованих на образах і поняттях Біблії, і це зумовило реалізацію потягу до секуляризації через релігійні форми. На відміну від ренесансних діячів ідеологи реформації прагнучи повернути людину на землю з неба, а підносять її з землі до неба. Звеличуючи начала духовності й моральності людини, вони намагаються зрівняти її з Богом.

Різке загострення у XVI ст. віросповідних конфліктів в Україні, пов'язаних зі спробами покатоличити українське населення, що входить до складу Речі Посполитої, надає релігійній проблематиці особливої актуаль­ності.. Саме це й сприяло поширенню в філософській думці України ідей, співзвучних ідеології реформації. Своєрідність полягала в тому, що розробка цілісного комплексу реформаційних за духом ідей здійснюється в ук­раїнській думці на ґрунті греко-слов’янських культурних та релігійних традицій [20, c.198-200].

Теоретичне осмислення і розробка комплексу ідей, співзвучних реформаційній ідеології, як і розвиток гуманістичних ідей, здійснюються наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими книжниками, що пере­важно групувались навколо культурно-освітніх центрів, які створювали цього часу в Україні великі меценати-магнати або представники міського населення з метою збереження і розвитку вітчизняної духовної культури, поширення освіти і захисту національних, політичних та релігійних інтересів народу.

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був заснований 1576 р. в м. Острог на Волині князем Костянтином Остро­узьким. Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова роз­робка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об'єднував колегіум, що являв собою першу на східнослов'янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров. Протягом порівняно короткої історії Острозький центр об’єднав плеяду визначних представників ук­раїнської культури, яким належить певний внесок і в історію вітчизняної філософської думки. До їх числа належить перший ректор Острозької школи Герасим Смотрицький, учасник створення і автор передмови до знаменної Острозької біблії — першого повного видання Біблії, здійсненого 1581 р. «по язику словенску». Найзначнішим його твором є «Ключ царства небесно­го», який є однією з яскравих пам'яток тогочасної по­лемічної літератури.

Значний внесок у розвиток реформаційних ідей в колі острозьких книжників належить Кирилу Лукарису — людині широкої ерудиції, що одержав освіту у Венеції та Падуї, а згодом слухав філософські та бого­словські курси у Вітенберзі та Женеві.

Викладав у Острозькій школі грек Никифор Парасхес, діяльність якого розпочалась у Падуї, потім у Венеції, Молдавії. На прохання князя Острозького він був направлений патріархом до Острогу.

До визначних вчених-книжників Острозького науково-літературного гуртка належить також полеміст, що виступав під псевдонімом Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філарет, що є автором полемічного твору «Апокрисис». Творчість перелічених тут діячів репрезентує українську версію реформаційної ідеології. Зрештою, такі діячі Острогу, як Дем'ян Наливайко, Кипріян, Андрій Римша, належали до сформованої на вітчизняному грунті течії ренесансного гуманізму, яка роз­вивалась під впливом української версії реформаційної ідеології та підпорядкувалась їй [14, c.112-114].

Отже, за певної відмінності поглядів окремих представників Острозького центру всі вони репрезентують в принципі єдине спрямування в духовній культурі тогочасної України, що утворювалось в результаті органічного сприйняття на ґрунті вітчизняної традиції ідей Ренесансу та Реформації, розроблених в Західній Європі. Викладене визначає і зміст філософської позиції представників Острозького центру, яка спрямовувалась проти католицької релігійно-філософської доктрини, що відповідало потребам боротьби проти національного та соціального поневолення, яка точилась в той час в Україні.

Щойно відзначеним зумовлене загострене почуття патріотизму, притаманне діячам Острозького центру. Свідченням цього є, зокрема, широке звернення до духовної спадщини Київської Русі, східно-патристичної та апо­стольської традиції, пов'язана з цим інтенсивна діяльність перекладу та редагуванню греко-візантійських творів та старослов'янських пам'яток. Відзначене зумовило й обґрунтування ними спеціальної філософсько-філологічної концепції, в основі якої лежало ствердження визначальної ролі церковно-слов'янської мови як запоруки «чистоти» віри, що має слугувати самозбереженню українського народу перед загрозою покатоличення та полонізації. На цьому ґрунтується ствердження ідеї про єдність Логоса та Софії, що спонукає до ретельного аналізу слова з метою виявлення змісту, прихованого у глибинах йога.

З традицією духовної культури княжої доби єднає острозьких книжників і розуміння філософії та способу її існування. Розвиваючи започаткований в Київській Русі погляд на філософію як любомудріє, вони визначають її як знання істини про речі божественні та людські, що здобувається через життя в істині. Філософські ідеї розробляються у межах синтетичної релігійно-духовної творчості. Але вірність попередній традиції у розумінні філософії та способу її існування сполучається з істотно відмінним від попереднього змістовним спрямуванням розробки філософської проблематики.

Однією з центральних у філософських міркуваннях острозьких книжників постає проблема Бога, зокрема спроба осмислити чи не найскладнішу теолого-філософську проблему християнства, пов'язану із обґрунтуванням догмату трійці. Актуальність її зумовлювалась полемічним спрямуванням проти католицького тлумачення догмату сходження Святого духу.

Всупереч обґрунтованому у католицизмі вченню про походження Святого Духу з двох джерел — від Отця і Сина, острозькі діячі обстоюють погляд на єдине триіпостасне Божество, що спиралося на твердження «рівночесноти» (рівної гідності, єдиносутності) Осіб-іпостасей Пресвятої Трійці.

Гносеологічні орієнтації острозьких книжників визначаються переконанням у неможливості з допомогою розуму пізнати божественну істину. Виходячи з визнання всемогутності віри, вони з містичних позицій критикують раціоналістичну теорію схоластів. Справжнє осягнення істини, яку таїть в собі найвища трансцендентна, невимовна сутність, на їхню думку, досягається у мовчанні, що дає змогу через внутрішнє почуття здійснити спілкування з Богом. Діячі острозького центру репрезентують блискучу плеяду письменників-полемістів, які в XVI— першій половині XVII ст. виступають в Україні з критикою теорії і практики католицизму. До цього кола, крім названих раніше, належали Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський та ін. Найприкметнішою ознакою української полемічної літератури було притаманне їй гостре публіцистичне спрямування, прагнення до філософського осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

Під час ідейної боротьби проти католицизму українські полемісти широко використовують антипапську літературу, що поширювалася в Західній Європі доби Відродження та Реформації. У творах полемістів активно цитуються Савонаролла, Микола Кузанський, Бокаччо та ін. Разом з тим полемісти звертаються до здобутків греко-візантійської, православної культури.

На противагу церковному абсолютизмові римських пап українські полемісти обстоюють ідею демократичної реформи церкви. В основі її містилася теорія про природ-7 ну рівність всіх людей, однакову здатність кожного вступати в безпосереднє спілкування з Богом. Обстоюючи принцип соборного правління церквою, полемісти доводили, що спілкування з Богом людина може здійснювати, не вдаючись до посередництва церковнослужи­телів. Загальне демократичне спрямування ідеології полемістів зумовлює обстоювання ними свободи совісті як однієї з найважливіших свобод, що належить людині. Певна єдність полемістів у критичному спрямуванні їхньої творчості не виключає вельми істотної відмінності загальнофілософських позицій окремих представників цієї течії. Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М.Смотрицький, С.Зизаній і Л.3изаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціона­лізму, на грунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репре­зентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі, до обстоювання замкненості української культури у давньоруських рамках, неприйняттям жодних інокультурних впливів [14, c.256-263].

Яскравим і найбільш колоритним представником цієї тенденції в колі українських полемістів був Іван Вишинський (1550 — 1620 рр.).

Притаманна його позиції однозначна орієнтація на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності зумовила неоднозначну роль його ідей в тогочасному духовному житті України. З одного боку, діяльність І.Вишенського сприяла збереженню національної єдності, релігійних і культурних традицій, а з другого — становила загрозу духовної ізоляції, набуття культурою стійких рис провінціалізму. Він обґрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі і непізнавану істину. Богові як вищій волі, творчій силі, основі буття підпорядковане все у світі. Божественний світ як світ істини й добра протистоїть світові земному — створеному Богом з нічого і такому, де панує зло, жор­стокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада і насильство. Серед усього світу зла, який населяють різні народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й світські проводирі, поставивши під загрозу власне існування народу. Людина мислиться Вишенським внутрішньо суперечливою єдністю непримиренних протилежностей — душі й тіла, що утворюють протистояння «зовнішньої» людини як невід'ємної частини природи і суспільства, людині «внутрішній», пов'язаній зі світом Божественного і спрямованої до пізнання цього трансцендентного світу. Шлях вдосконалення людини, на пере­конання І.Вишенського, полягає в рішучому «самоочищенні». І.Вишенський об­ґрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, в тому числі й від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні і поневіряння, як єдино можливий шлях єднання людини з Богом [2].

Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає межу між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб часового, смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу. На людину, земне існування якої є постійне вмирання, й у потойбічному світі чекає пекло, вічна загибель.

Тому усвідомленим сенсом життя людини має бути безупинне подолання тілесного, злого в ім'я утвердження вічних Ідеалів духу. Людина, за І. Вишенським, не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил — тіла й духу. Найважливішою рисою її є «самовластіє», свобода волі, що зумовлює й відповідальність людини за вибір життєвого шляху. Свобода волі людини не є абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром і злом, земним і небесним. Над свободою волі людини підноситься абсолютне «самовладдя» Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що Він створив в людині і для людини. Свобода волі людини не є сваволя. Вона має спрямовуватись на мудре споживання того, що дароване Богом. Перемога в земному житті духу над тілом і є щастям, яке не дарується людині, а здобувається пра­ведним життям, натхненним вірою [28, c.107].

З огляду на розв'язання проблем «Бог — світ» і «Бог — людина» І.Вишенський вирішує й проблеми людського пізнання. Пізнавальна діяльність людини має спрямовуватись не на часову, минущу природу, а до осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, самототожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще. Шлях до істини є шлях боротьби, яку людина найчастіше веде з мінливим, примарним знанням. Оскільки «таїнство» істини осягається духовною сутністю людини у безпосередньому психічному переживанні, в стані містичного екстазу, остільки істина не може бути здобута засобами логічного мислення, шляхом раціонального доведення. Звичайно, «людський розум», значення його не заперечується взагалі. Душа не кожного мирянина піднімається до містичного осягнення Бога. У цьому разі, на думку І.Вишенського, розумове знання, знання «зовнішнє», натхненне Божою мудрістю, дає змогу облагородити земне, «мирське» життя і певним чином наблизитись до Божої істини [19, c.34-38].

Братства, що виникають в Україні в останній чверті XVI— на початку XVII ст., являли собою об'єднання населення міст, що за умов поширення впливу католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. Велика роль братств у по­ширенні освіти в Україні. У школах, створених братськими громадами, що об'єднували православне населення, філософія як окремий предмет не викладалась. Але через вивчення інших дисциплін, активну діяльність щодо друку й поширенню літератури, здійснюється помітний внесок у подальший розвиток філософської культури України. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру України, вони Закладали грунт до секуляризації філософської думки, створюючи необхідні передумови до становлення професійної філософської науки в Україні. Серед розгалуженої системи братських шкіл найзначніший внесок в цей процес належить Львівській, Київській, Луцькій братським школам.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське, братство, при якому 1586 р. було організовано школу. На думку дослідників, вихованцями і викладачами цієї школи були такі визначні діячі української культури, як Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Ісайя Копинський, Йов Борецький, Памва Беринда та ін.

У Київській братській школі працювали Йов Борець­кий, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Фома Євлевич та ін. Ряд рис зближують діячів братського руху із західноєвропейськими, чеськими, польськими ідеологами реформації. Це й критика панівної церкви і кліру, допу­щення до проповідницької діяльності, а іноді й здійснення пастирських функцій, світських осіб, діяльність щодо пе­рекладу Біблії, її фрагментів, творів ранніх отців церкви національною мовою, ідеалізація відносин у ранньохри­стиянських громадах і прагнення відродити їх тощо.

Братства здійснюють велику роботу щодо поширення патристичної літератури, творів греко-візантійських авторів. Надзвичайно великим авторитетом користувались твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, у питаннях етики — Йоана Златоуста. Як посібник у братських школах вико­ристовувалась «Діалектика» Йоана Дамаскина, твори видатних болгарських діячів культури Йоана, екзарха Болгарського, Теофілакта Болгарського тощо. Разом з тим братські школи, особливо в перший період своєї діяльності, залишаються осторонь здобутків у галузі розробки проблем логіки й філософії, що їх мала на той час західноєвропейська культура. Такий підхід братчиків грунтується на запозиченій у попередній традиції гносеологічній позиції, згідно з якою вважалось, що істина цілком і повністю викладена в Священому Писанні та в творах отців церкви, а тому запорукою істинності є давність. Все нове — лише відхилення, збочення від заповіданої Богом істини [8, c.68-69].

Сутність філософської позиції діячів братських шкіл певним чином репрезентує створений І.Копинським твір під назвою «Алфавіт духовний», який користувався великою популярністю не лише в Україні, а серед східних та південних слов’ян. Вперше виданий значно пізніше, 1710 р., він до початку XX ст. (1904 р.) витримав понад 20 перевидань. Отже, ідеї, закладені в цьому творі, протягом значного часу справляли істотний вплив на філософську культуру українського народу. Книга І.Копинського присвячена проблемі людини, питанням морального, розумового, духовного її воскресіння.

Світ живої і неживої природи, зазначає І. Копинський, було створено Богом на послугу людині. Ця ідея, що започатковує виклад в «Алфавіті духовному», майже дослівно перегукується із відповідними місцями з «Повчання» Воло­димира Мономаха та «Шостиднева» Йоана, екзарха Болгар­ського. Спираючись на неї, І.Копинський підкреслює не­обхідність людини зосередитись в своїй пізнавальній діяльності не на зовнішній природі, а на осягненні власної сутності. Проблема самопізнання, у результаті якого людина усвідомлює власну «двонатурність» — тілесну, зовнішню і духовну, внутрішню — є однією з центральних у творі. Звідси випливає проблема вибору життєвого шляху людиною, який може проходити чи під впливом мінливих, чуттєвих тілесних потреб або через служіння вічному, внутрішньому духовному началу людини. Звичайно, перевага надається другому шляху, який єдиний може привести до пізнання Бога, єднання з ним: здобуття блаженства не лише на тому, а й на цьому світі. Знання Бога передбачає не лише пізнання людської власної суті, а й пізнання зовнішньої природи, яке не самодостатнє, але-потрібне [10, c.256-257].

Концепція самопізнання приводить І.Копинського до розробки теорії «умного делания», яка передбачає проход­ження людиною низки етапів на шляху до єднання з Богом. Ними є моральне самовдосконалення, праця, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищен­ня і просвітлення розуму, самозаглиблення і, нарешті, пізнання Бога і єднання з ним. Великого значення при цьо­му надається розуму людини.

Близькою до ідей «Алфавіту духовного» є «Діоптра»— твір українського письменника і мислителя Віталія з Дубно, що також набув широкої популярності та багато разів перевидавався [18, c.48-51].

Ці твори об'єднує несприйняття навколишньої дійсності, протест проти якої реалізується через акцентацію на духовній сутності людини, через заклик до самопізнання, праці, морального вдосконалення. Пізніше ці мотиви знайдуть своє відбиття у філософії Григорія Сковороди.

Другий, більш пізній етап діяльності братських шкіл пов’язаний із поступовим зростанням зусиль до розширення культурного контексту, у межах якого розв'язуються актуальні філософсько-моральні проблеми. Діячі братств починають усвідомлювати недостатність обмеження влас­ного кругозору греко-слов'янською традицією, дедалі більше нагальною стає потреба прилучення до здобутків західноєвропейської культури. У школах розпочинають вивчати польську й латинську мову. Ширше використову­ються античні джерела, а також, хоча й ще обмежено, твори середньовічних та ренесансних західноєвропейських авторів, зростає інтерес до пізнання природи, суспільства. Ці мотиви наявні у творчості Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Фоми Євлевича, Кирила Транквіліона-Ставровецького. Тим самим створювались передумови до виникнення професійної філософської теорії на грунті органічного синтезу попередньої вітчизняної традиції і здобутків західноєвропейської філософської думки. Реалізація цього здійснюється з появою Києво-Могилянської колегії, а згодом Академії. Істотний внесок в утворення Києво-Могилянської академії поряд з Київським братством було зроблено діячами вченого гуртка, що утворився навколо друкарні Києво-Печерської Лаври. Цей гурток послідовно очолювали Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський і Петро Могила [20, c.245-246].

---

Дата добавления: 2021-04-24; просмотров: 70; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!