Папська влада і Східні Церкви

Тривалість Апостольської Колегії

Як з Господнього установлення Святий Петро та інші апостоли (від грецького apostуlos, "посланець") становлять одну Колегію, подібно об'єднані між собою Римський Архієрей, наступник Петра, і єпископи, наступники апостолів (к. 42). Це звичайно, не є історична чи навіть, в меншій мірі, законна тривалість Апостольської Колегії. Останнє діяння групи дванадцятьох, про яке ми знаємо, було обрання Матея (Ді. 1, 21-22). Група апостолів, яка залишилася у Єрусалимі виконувала рішення, яке, як виглядає походило від апостольського собору. Однак, після того, як апостоли розійшлися, про Дванадцятьох як групу немає більше ніяких відомостей, і рання Церква не зробила жодної спроби продовження існування Апостольської Колегії. Назва "апостол" надавалась, особливо на Сході, а багатьом іншим чоловікам та жінками, які проповідували нову віру в місцях, відмінних від _:тих, де вони проживали. Пізніше стало очевидним, що єпископи успадкували владу апостолів Ісуса.

Хоча, навіть, утворюючи колегію, апостоли не користувалися, як і єпископи нашого часу не користуються, рівним статусом з головою колегії, з Петром у першій Церкві, і єпископи з папою римським нашого часу. Останній успадкував керівництво колегією, яке було надане Петрові самим Ісусом, в той спосіб як це інтерпретувалося Церквою з самого початку, хоча поширення влади голови апостолів і папи римського було предметом богословських і історичних досліджень та дискусій. Влада Римського Архієрея приймати самостійно рішення в управлінні Церкви базується на тому, що він діє в співробітництві з колегією єпископів, а єпископи, навіть об'єднавшись усі, не можуть прийняти рішення без згоди Римського Архієрея. Повна і верховна влада у Церкві може при певних обставинах здійснюватися синодом єпископів і колегією кардиналів та урядами Римської курії, що буде описано у наступ­них канонах.

Римський Архієрей

Верховна влада

Єпископ Римської Церкви, якому належить уряд, наданий Господом в окремий спосіб Петрові, — першому з апостолів, і який був переданий його наступникам, є главою колегії єпископів, вікарієм Христа і пастирем усієї Церкви на землі; тому силою свого уряду він має найвищу, повну, безпо­середню і загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати (к. 42).

Титул "намісник Христа" раніше належав лише папі, але II Ватиканський собор теж називає усіх єпископів "Христовими намісниками і послами" (Lumen Gentium [Світло народів], 27), і ССЕО-ККСЦ говорить, що єпархіальний єпископ виконує владу як vicarius Christi ["вікаріус Кристі" — "вікарій Христа"] (к. 78). Титул "папа" (від грецького papas, "папас" — "отець") спершу надавався єпископам, які заслуговували особливої пошани, але пізніше його залишили тільки Римському єпископові та Олександрійському єпископові, де Коптійський патріарх і папа Олександрії ще досі носить цей титул.

Джерело папської влади

Влада Римського Архієрея випливає з його уряду і не залежить від будь-яких людських факторів, оскільки він її отримав не з дозволу вірних чи єпископів. У Середньовіччі робилися спроби світськими владами, звичайно, за допомогою кардиналів та єпископів впливати на призначення паци і обмежити його владу, але вже тоді було видно, що влада Римського Архієрея надана йому безпосередньо з божественного установлення.

Обмеження папської влади

Папська влада є вселенською, бо охоплює всю Церкву і кожну пар­тикулярну Церкву, а також і кожного віруючого. Папа є вищий за Вселенський Собор і Колегію єпископів; рішення папи не потребують чиїх-небуть за­тверджень, проти них не може бути апеляцій, їх не можна відкликати: "Римсь­кого Архієрея ніхто не може судити" (к. 1058) (prima sedes а петіпе iudicatur — "пріма седес а неміне іудікатур") (к. 45). Як би мала вести себе Церква при непристойній поведінці папи, як це траплялося в Середньовіччя? Зараз це є теорією, яка ніколи не зможе повториться знову.

Папська влада і Східні Церкви

Папська влада або виконання Петрового уряду, повинна охоплювати Східнокатолицькі Церкви. Однак, східний Кодекс був створений саме для того, щоб визначити межі автономії цих Церков, від строгої централізації, яка здійс­нюється в Латинській Церкві свого права. Сьогодні, Римо-Католицька чи Латинська Церква за чисельністю значно більша, ніж всі Східнокатолицькі Церкви, що протягом довгого часу утруднювало багатьом католикам, вклю­чаючи теж і Східні Церкви, .повне розуміння того, що інституції та система законів Латинської Церкви не стосуються східних католиків, хоча папа, голова Латинської Церкви теж є головою Вселенського католицького віросповідання. Якщо в першому тисячолітті немає свідчень про те, що патріарх чи єпископ був призначений папою Римським (J. Е. Lynch, The Jurist [Д. Е. Лінч, Юрист] 1991, 14), то до кінця XIX ст. влада Римського Архієрея над східнокато-лицькими Церквами значно зросла.

Великий юрист папа Венедикт XIV (Prosper Lambertini ["Проспер Ламбертіні"], помер 1758 p.), будучи ніскільки не розсіяним і не позбавленим бажання надати належне місце Східним Церквам, міг говорити про "praestantia ritus" ("прайстанція рітус" — "першість обряду"), маючи на увазі латинський обряд. За часів папи Лева ХНІ (помер 1903 р.) Римська курія та Західна Церква надали більшого визнання Східним Католицьким Церквам як само­управним органам в складі католицької- спільноти. Якщо ж існує більш, ніж бажана залежність цих Церков від Римського Архієрея та його уряду, зафіксована у Кодексі, особливо, щодо зростаючих частин цих Церков поза їхніми територіальними історичними межами, то це є, завдяки, відносно ще 'невідповідній внутрішній адміністративній структурі цих Церков. Можна сподіватися, що із постійним розвитком Східних Церков, принаймні деякими з них, які залежать від більш сприятливих обставин і часу, буде досягнуто вищого ступеня самостійності, якого Рим їм не заперечить.

Триєдина влада папи

Римський Архієрей виконує три обов'язки єпископського уряду: 1) управління, 2) навчання, 3) освячення у відповідний спосіб (к. 46):

1. Крім своєї єпархії Риму, він управляє усією Церквою (1) видає закони, та правдиво тлумачить значення божественних законів; (2) будучи верховним суддею, діє особисто або через делегатів. Кожен вірний має право подавати папі прохання та сподіватися на справедливе вирішення своєї справи; (3) здійснюючи виконавчу владу у вирішенні адміністративних питань, особливо через свої офіси — Римську курію. Проте, тільки дуже важливі справи залишаються на розгляд папі й вживається принцип допомоги, тобто, як правило, тільки ті справи будуть вирішуватись вищою владою, які нижча влада не зможе так ефективно вирішити.

2. Він має функцію найвищого вчителя з питань віри і моралі. Рішення, зроблені ним ex cathedra ["з катедри"], є непомильними для усієї Церкви.

3. Він як єпископ, є Верховним Архієреєм, що відправляє богослуження, наглядає, сприяє і охороняє богопочитання у Церкві.

Одержання і вптата папства

Вибори

Не існує вибору до папства, але до уряду єпископа Риму, з яким не­розривно зв'язане верховенство Церкви. Спосіб обрання папи змінювався сто­літтями, а з Середньовіччя зарезервувався для кардиналів. Сьогодні може бути більше, ніж 120 кардиналів, але у виборі братиме участь менша кількість, тому що допускаються тільки ті, котрим ще не виповнилося вісімдесять років. Вибір відбувається між 15 і 20 днем після смерті папи. Обраним вважається той, хто отримує дві третини голосів. Якщо він приймає це відразу, він вступає в папський уряд. Якщо обраний не має єпископського сану, він повинен бути негайно висвяченим на єпископа. Теоретично кожен католик чоловічої статі може стати папою, але з XIV ст. почали обирати тільки кардиналів. Папа вибирає нове ім'я й тоді його проголошують народу Риму та світові.

Вакантність

Смерть є звичайним закінченням папства, але папа може зректися свого уряду (к. 44 § 2), як це трапилося востаннє у XIV ст. Цікаво, що не за­фіксовано жодного прикладу, коли через старість папа став розумово нездат­ним виконувати свої обов'язки; для такого випадку процедури не передбачено. Коли Апостольський Престол стане вакантним через смерть або зречення, чи, можливо, в разі цілковитої перешкоди в діяльності папи, що могло б тра­питися у війну, не слід вводити нічого нового в управління Церквою; однак треба дотримуватись особливих законів, виданих на ці випадки (к. 47).

Юридичний титул Римського Архієрея

Апостольський Престол

Терміни "Апостольський Престол" або "Святий Престол", що вико­ристовуються в Кодексі, стосуються Римського Архієрея, дикастерій та інших інституцій Римської курії (к. 48). Є декілька єпископських престолів апос­тольського походження, які можна називати "Апостольським Престолом". Однак, Римський Престол з раннього Середньовіччя найчастіше називався Апостольським Престолом, і то більше на Сході, ніж на Заході; цим пояс­нюється той факт, чому даний термін вживається у цьому значенні у ССЕО-ККСЦ. Термін "Святий Престол" рідко вживається у Кодексі, але обидві назви використовуються в інших законодавчих та адміністративних документах. Це не може забрати права інших ієрархів, які мають титул "апостольський", такі як патріархи Олександрії і Антіохії, які теж можуть уділювати апостольське благословення.

Колегія єпископів

Поняття

Найвища влада у Церкві належить Колегії єпископів, главою якої є Римський Архієрей. Колегія може діяти тільки разом зі своїм главою (к. 49). Колегія виконує свою владу (1) на Вселенському Соборі; 2) через об'єднану діяльність розсіяних по світі єпископів, що як така була започаткована Римським Архієреєм або добровільно прийнята, ставши справжньою коле­гіальною дією (к. 50).

Вселенський Собор

Владу над усією Церквою колегія єпископів виконує в урочистий спосіб на Вселенському Соборі (к. 50 § 1)

1. Тільки папа може скликати Вселенський Собор, головувати на ньому, особисто або через інших, припиняти або розпускати його.

2. Тільки єпископи мають право і обов'язок брати участь в соборі з вирішальним голосом; хоча навіть можуть бути запрошені також ті, що не мають єпископського сану з вирішальним голосом (ієрархи, які не є єпис­копами), чи тільки з дорадчим голосом (експерти, такі як, наприклад, богослови і каноністи) (к. 52).

3. До папи належить визначати справи, які мають бути предметом обговорення на Вселенському Соборі, встановлювати порядок, до якого члени Собору можуть додавати свої особисті теми з його дозволу (к. 51).

4. У випадку вакантності у папстві, Собор автоматично переривається до часу, поки новий Римський Архієрей не накаже продовжувати чи розпустити його (к. 53).

5. Декрети Собору набирають обов'язкової сили тільки після їх схвалення папою та проголошення за його наказом (к. 54, § 1). Такого затвердження й проголошення вимагають декрети Колегії єпископів, коли вона проводить стисло колегіальну діяльність, відповідно до способу, вказаного або добровільно прийнятого Римським Архієреєм (к. 54, § 2).

Співпрацівники у виконуванні папства

Потреба допомоги і виконання

Кількість питань, яка вирішується силою уряду Римського Архієрея дуже велика. Виконувати свої обов'язки папі допомагають різні органи, інституції, уряди та окремі особи. У всіх важливих справах ці уряди повинні отримати папський дозвіл, перш ніж представлятимуть його перед Церквою. Східний Кодекс не поширюється на них, бо вони, головним чином, задіяні у справи Латинської Церкви; у східних Католицьких Церквах право виконується патріархами та Синодами єпископів чи митрополитами свого права та Синодами ієрархів. Таким чином, східний Кодекс не включив у себе деякі розділи, які є в латинському Кодексі. Усім студентам канонічного права та членам східних католицьких Церков слід знати ці відділи папської курії, оскільки вони теж, у деякій мірі, мають справи із Східними Церквами.

Колегія єпископів

Раніше вже згадувалося, що Колегія єпископів на чолі з Римським Архієреєм здійснює найвищу владу у Вселенській Церкві. Колегія єпископів рідко діє у своїй повноті в справах Церкви.

Синод єпископів

Проведення Вселенського Собору є дуже великою і надто дорогою справою для Церкви, через те його проводять рідко. Для того, щоб отримувати поради і допомогу єпископів всього світу, частіше ніж на Вселенському Соборі, у 1965 р. папа Павло VI заснував Синод єпископів як постійно діючий орган в структурі Церкви. Можна згадати деякі історичні прецеденти як періодичне засідання єпископів з околиць Риму в перших століттях, та вупосіоз епсіетоиза ["сунодос ендемуса" — "місцевий синод"] патріархів Константинополя у першому тисячолітті, що складався з єпископів, котрі на той час перебували у столиці.

1. Синод єпископів утворюють єпископи з усіх частин світу і скликається він кожних три роки або й частіше.

2. Є три види синодів єпископів: (1) звичайний Синод, щоб обговорювати питання, що складають інтерес для всієї Церкви; (2) позачерговий Синод, щоб вирішувати питання, що потребують негайного розгляду; (3) спеціальний Синод, щоб розглядати питання, що стосуються тільки окремих регіонів, наприклад, Європи.

3. Завдання Синоду є консультативне щодо папи. Він повинен прийняти програму обговорення та встановити порядок проведення роботи його членами, які звичайно не мають вирішального голосу. Звичайно, Синод формулює тему, яка розглядатиметься, після консультацій з усіма єпископами. Однак, оскільки ініціатива строго сконцентрована у Римі і нічого не можна додати до програми наперід чи до порядку денного під час обговорень, Синод єпископів не здобув поваги та авторитету в Церкві, що очікувалося від таких щоденних консуль­тативних нарад єпископів.

4. Членство в Синоді є представницьким від усієї Церкви. Кожна конференція єпископів обирає представників відповідно до кількості єпископів у країні. Від Східних Церков членами є усі патріархи, архієпископи, митро­полити свого права та митрополити патріарших та архієпископських Церков поза межами своїх Церков; між представниками цих Східних Церков вибори не проводяться.

5. Синод єпископів має секретаріат у Римі, що постійно працює над підготовкою порядку денного з питань, які необхідно обговорювати.

Кардинали

Колегія кардиналів виникла в першому тисячолітті зі зборів старших священиків Римських парафій. Спочатку кардинали служили радниками папи, згодом вони почали очолювати папські комісії в Римі та за його межами. Ще пізніше закріпили за собою право обирати нового папу, відтіснивши інше духовенство Риму.

1. Навіть сьогодні кардинали належать до духовенства Римської єпархії і їм довірено найважливіші справи усієї Церкви; вони займають найвищі місця в Західній Церкві.

2. їхня кількість не є строго встановленою, їх нараховується 120 чоловік, з яких ті, що мають 80 і більше років, позбавляються права на виконання офіційних обов'язків. Саме папа призначає кардиналів (створення), незалежно від Колегії кардиналів. Інколи призначення кардинала не публікується через політичні мотиви й залишається в секреті, особливо якщо ця особа проживає у комуністичній країні. Вважається, що він, як кардинал, створюється in pec tore ("ін лекторе" — "в грудях") папи, й користуватиметься правами кардинала тільки після публічного проголошення, якщо воно відбудеться до його чи папської смерті.

3. Кардинали розділяються на три ранги: (1) кардинали-єпископи (6) — титулярні особи, що мають єпархії в околицях Риму. Сюди ж відносяться східні патріархи, яких призначено кардиналами з титулом "Кардинал Святої

Католицької Церкви" замість "Кардинал Святої Римської Церкви". (2) Кардинали-священики — з "титулом" чи церквою призначеною для кожного. Це є єпископи та священики з усього світу, а також деякі керівники департаментів Римської курії. (3) Кардинали-диякони (близько 25) з титулом-званням diaconia — "діаконія" ["служіння"], всі вони працюють в Римській курії. Новопризначений оповіщається папою, який посилає йому червоний капелюх (головний убір). Червоний капелюх вже не використовується, його зображають тільки на гербі.

4. Кардинали, які входять до Римської курії, є главами найважливіших відділів папської адміністрації, і кожен з них має право вирішального чи дорадчого голосу в декількох з цих урядів. До речі, саме кардинали мають право і обов'язок обирати папу.

Папа Павло VI хотів зробити усіх східних патріархів постійними членами колегії кардиналів в чині кардиналів-єпископів. Однак, деякі патріархи виступили проти цього, бо вони вважають, що кардинали повинні бути з духовенства Римської єпархії, до якої вони самі не можуть належати. Тим більше, що в цьому вони вбачали крок до окремого ієрархічного ступеня "папи", відмінного та вищого від східних патріархів, оскільки правильний погляд бачить першість Петра лише як нерозривно пов'язану із служінням єпископа Риму і патріарха Заходу.

Римська курія

З метою швидшого вирішення великої кількості справ, папа сам керує різними урядами та інституціями, які не перелічуються у східному Кодексі, тому що вони тільки обмежено або як винятки займаються справами Східних Католицьких Церков. У Pastor Bonus ["Добрий пастир"], об'ємному документі із 193 статтями, Римська курія отримала нову конституцію, яка об'єднала з двома новими Кодексами папою Іваном Павлом II у його промові із важливим історичним акцентом, як Corpus Iuris Canonici [СІС-ККП] сьогодення. Тут буде коротко згадано тільки про ті частини Римської курії, що стосуються християнського Сходу.

Секретаріат держави Ватикан

Секретаріат держави Ватикан очолюється кардиналом-секретарем дер­жави, який є головним міністром папи і водночас керує усіма іншими конгрегаціями та урядами. Це теж уряд, який підтримує контакти з єпис­копами та особливо, з урядами більшості країн світу, представленими у папській курії своїми послами.

Конгрегації

Кожна конгрегація, яких є дев'ять, очолюється кардиналом префектом, якому допомагають секретар-архієпископ з штатом. Кожна конгрегація включає в себе членів, кардиналів та єпископів, які діють як радники з вирішальним та дорадчим голосом. У структурі конгрегацій є одна чи декілька комісій з особливим завданням, які протягом довшого часу працюють поза рамками діяльності конгрегації. Ось деякі з них: 1) Конгрегація для доктрини віри -захищає вчення віри та моралі. Вона теж компетентна у вирішенні питань, пов'язаних із розірванням шлюбу на основі "привілею віри" та надання диспенз від обітниці безшлюбності (целібату) для священнослужителів.

2) Конгрегація для Східних Церков відає та керує справами Східних Католицьких Церков. Християни, країн Близького Сходу та Східної Європи, яких найбільше серед східних католиків, є у більшості випадків, суб'єктом тільки цієї конгрегації, яка у зв'язку з цим, включає латинських католиків та їх єпископів. В її структурі також функціонує спеціальна літургічна комісію, до складу якої входять експерти зі східних літургій. Комісія допомагає різним Церквам повернутися до автентичної обрядової традиції.

Трибунали

Вони служать для поширення справедливості в ім'я папи, а саме:

1) Apostolic Penitentiary [Апостольський трибунал для покаяння] є компе­тентним у справах суду сумління, який, як правило, таємний, часто здійс­нюється священиками-сповідниками та уділяє: розрішення, диспензи, пом'як­шення зобов'язань, оздоровлення подружжів, прощення зобов'язань, а також все стосовно відпущення гріхів.

2) Roman Rota [Римська Рота] є найвищим судом Церкви, про який більше сказано в канонах, починаючи з кк. 1058 і далі.

3) Apostolic Signatura [Апостольська Сігнатура] — трибунал, що наглядає за усіма церковними судами, а також розглядає апеляції, щодо справ, у яких не були дотримані процедурні правила.

Ради

На даний час є дванадцять рад, які працюють для реалізації певних важливих завдань Церкви, але вони не беруть участі в управлінні; це такі як "За мирян", "За сприяння єдності між християнами", "Про сім'ю", "За справедливість і мир", "За діалог між релігіями", "За діалог з невіруючими", "За сприяння культурі", "За соціальне спілкування", і особливо у цьому зв'язку "Рада для тлумачення законодавчих текстів", в чию компетенцію входить автентична інтерпретація канонів обох Кодексів, а також інших папських правових документів.

Служби

Вісім служб займаються виконанням суто адміністративних завдань: 1) Апостольська камера відповідальна за забезпечення прав Апостольського Престолу відносно нерухомого майна. (2) Управління власністю Апостольського Престолу. 3) Префектура економічних справ Апостольського Престолу. 4) Префектура Апостольського Палацу відповідає за аудієнції, церемонії та інші подібні дії, яких є дуже багато, наприклад, щотижневі публічні аудієнції, які по неділях можуть збирати до двох-трьох тисяч людей. Є декілька інших урядів, які називаються комісіями [commissions] або комітетами [committees] (24) з різними назвами. Інколи ці назви дуже незвично звучать, бо витворені вони декілька століть тому.

Папські легати (посли)

Ще з давніх часів папи посилали своїх тимчасових, а згодом постійних представників або [legates] легатів до монархів та церковних органів. За міжнародним законом папа — це особа, уповноважена посилати повноважних представників, яких зараз налічується 130, у різні країни і міжнародні організації та приймати їхніх. Папські представники різняться своїми титулами: нунції [nuncios] та пронунції [pro-nuncios] займають ранг послів, перші є постійними деканами [permanent deans or doyens] дипломатичного корпусу держави. Інтернунції [internuncios] займають ранг повноважних представників та міністрів. Ці нунції теж представляють папу в Церкві країни, як і апостольські делегати [apostolic delegates], котрі не мають дипломатичного статусу щодо уряду тієї країни. їх посилають до Церков країн, де вони представляють для католиків Римського Архієрея, керують там Церквою, доповідають папі про стан справ у Церкві і є посередниками між тією Церквою та Римською курією. Папський делегат [legatus a latere "легатус а латере" — "посол з боку"] посилається в країни, де відбуваються надзвичайні події, наприклад, Євхаристичний конгрес, святкування важливої річниці та ін. Папські нунції та делегати мають право проводити в країні урочистості, як і єпископи, але за попередньою домовленістю з місцевими єпископами. Папа має теж представників у більшості міжнародних органів, так званих урядових, як правило в особі спостерігачів, наприклад, в Організації Об'єднаних Націй.

---

Дата добавления: 2020-12-12; просмотров: 52; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!