Список використаної літератури

Зміст

1. Життя та творчість мовознавця Степана Смаль-Стоцького.

2. "Складня" С. Смаль-Стоцького крізь призму сучасних наукових парадигм.

3. Біографія Василя Сімовича.

4. Мовознавча спадщина В.Сімовича.

Степан Смаль-Стоцький

Видатний український вчений мово- та літературознавець, історик, один із фундаторів Української Академії Наук, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), Слов’янського інституту в Празі, професор Чернівецького університету, Українського вільного університету, громадсько-політичний діяч народився 9 січня1859 р. в с. Немилів Радехівського повіту на Львівщині. Його

рідні були селянами середнього достатку: батько Йосип пізніше став місцевим дяком; мати Катерина померла, коли Степанові виповнилося три роки. Його дитяче виховання було традиційним для тогочасної Галичини. Велику роль у ньому відігравали бабуся і дідусь по батьковій лінії. Маючи шість років, він вступив до місцевої школи, а потім продовжив навчання у тривіальній початковій школі Радехова. Після цього його віддали до бурси при Ставропігійському інституті у Львові, де він у 1869 р. закінчив нормальну початкову школу та вступив до Академічної гімназії [2, 276].

Навчаючись у гімназії (спочатку Академічній, а потім – Другій німецькій), С.Смаль-Стоцький бере участь у роботі учнівських гуртків, а у1876 р. став одним із засновників товариства, яке взяло на себе видання бібліотеки творів українських письменників. Після закінчення Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький продовжив навчання у Віденському університеті, а в грудні 1883 р. завершив дисертацію на тему “Процес аналогії у словозмінах руської мови”.

У березні–квітні 1884 р. С. Смаль-Стоцький склав докторантські екзамени і, згідно з існуючими тоді правилами, здобув звання доктора слов’янської філології. В різний час С. Смаль-Стоцький очолював товариства “Руська рада”, “Руська бесіда”, “Руська школа”, “Союз хліборобських спілок “Селянська каса” та ін. 1892р. його обрали послом Буковинського сейму, у 1911 р. – послом австрійського парламенту. За ініціативою С. Смаль-Стоцького у краї створено десятки сільських читалень, відкрито нові початкові школи, гімназії, спеціальні училища з українською мовою навчання.

На середину 1890-х років, досягши певних успіхів в організації народовського руху на Буковині, С. Смаль-Стоцький виступив з великою статтею “Політика реальна”. Це була спроба теоретично осмислити народовський рух на західноукраїнських землях загалом, окреслити найголовніші його завдання і тактичні принципи, дати відповідь на деякі давно наболілі питання українського національного руху.

У 1885 р. С. Смаль-Стоцький разом з проф. Т. Гартнером розпочав боротьбу за впровадження фонетичного правопису в українських навчальних закладах Галичини та Буковини. Цій проблемі вони присвятили статті “Нова руська школа”, “Про план науки руської мови в гімназіях” та брошури “Голос меншості в комісію по впорядкуванню українського правопису”, “Про руську правопись”, “Руська правопись”, в яких доводили переваги фонетичного правопису для навчання дітей грамоти та безперспективність використання етимологічного правопису.

Професори не обмежилися тільки науковими обґрунтуваннями, а також організували громадські акції на підтримку своєї пропозиції. Проблема викликала гостру ідейну боротьбу з москвофілами. Завдяки наполегливості С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера в1893–1894 pp. фонетику введено в народних школах Буковини та Галичини, а з1895–1896 навчального року, після неодноразових звернень товариства “Руська школа”, – в усіх класах середніх шкіл. Боротьба, яка тривала близько десяти років, увінчалася перемогою.

На початку 90-х років XIX ст. С. Смаль-Стоцький разом з Т. Гартнером займався підготовкою підручника української мови для середніх шкіл. Він побачив світ у 1893 р. і став досить популярним на західноукраїнських землях. У 1907 і 1913 р. вийшли друге і третє видання цього підручника.

“Буковинська Русь” – перша праця в українській історіографії, яка простежувала минуле українців Буковини з часів Галицько-Волинського князівства й до другої половини XIX ст. включно. С. Смаль-Стоцький аргументовано наголошував, що українці – автохтонне населення Буковини й проживали тут від давніх давен. Особливо цінні багаті фактичним матеріалом розділи, в яких показано розвиток українського національного руху, становлення

українських шкіл і культурних товариств, письменства у XIX ст.

Ґрунтуються вони на багатому документальному матеріалі, який здебільшого не зберігся до наших днів. Тому “Буковинська Русь” уже давно стала не тільки оригінальним цілісним дослідженням, а й надзвичайно цінним історичним джерелом. Навіть у радянські часи, коли ім’я С. Смаль-Стоцького вживалося тільки з негативним відтінком, жоден дослідник Буковини XIX ст. не міг обминути цієї праці.

На початку XX ст. в Чернівцях С. Смаль-Стоцький став одним із організаторів і активним членом Історичного товариства, неодноразово виступав у ньому на теми минувшини України. При товаристві у 1910–11 pp. було організовано курси вищої освіти для селян, які очолював С. Смаль-Стоцький.

Досить плідно в довоєнний період С.Смаль-Стоцький займався літературознавством. Опублікував статті про творчість Ю. Федьковича,

С. Воробкевича, І. Котляревського, одним із перших належно оцінив великий талант молодого В. Стефаника – тоді ще студента медицини.

У передвоєнний час С. Смаль-Стоцький видрукував “Українсько-німецький розмовник” та “Українську граматику” в бібліотеці Гошена. Але найбільше значення мала ґрунтовна наукова “Граматика руської (української) мови”, написана разом із Т. Гартнером і видана в 1913 р.

10 березня 1914 р. його обрали головою філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка (замість хворого І. Франка). У нього було чимало наукових задумів і проектів. Не збирався він відходити й від політичної боротьби. На початку Першої світової війни С. Смаль-Стоцький, незважаючи на поважний вік, вступив до австрійської армії офіцером і був прикріплений до Штабу Чернівецької бригади, де служив на різних посадах. У 1916 р. за пропозицією В. Сімовича він почав працювати у Райнштадтському таборі (Горішня Австрія) полонених українців, де головним його завданням було влагодження стосунків між військовою адміністрацією австрійського табору, просвітнім відділом Союзу визволення України та іншими організаціями військовополонених. Однак досить швидко й сам С. Смаль-Стоцький включився в просвітню працю.

Упродовж 1917 – першої половини 1918 pp. вів загальні курси української мови, української літератури, декламації та виразного читання, виголошував популярні лекції з історії України. Очевидці згадували: “...виклади професора С. Смаль-Стоцького з шевченкознавства набрали в таборі такої популярності, що аудиторія, розрахована на тисячу осіб, не могла всіх бажаючих вмістити. Так умів подати аналізу Шевченкових творів професор С. Смаль-Стоцький, що авдиторія з тисячею людей годинами сиділа й уважно вислухувала про “Великий Льох”, “Сон”, “Кавказ” та інші [2, 280].

25 липня 1917 р. С. Смаль-Стоцького обрано головою Центральної управи українських січових стрільців. Він доклав чимало зусиль для активізації її діяльності, зробити її конкретнішою, наблизити до потреб стрілецтва.

У квітні 1918 р. в Києві відбувся гетьманський переворот. С. Смаль-Стоцький позитивно оцінив цю подію, сподіваючись, що гетьман зможе стабілізувати ситуацію в Україні. Влітку 1918 р. С. Смаль-Стоцький особисто познайомився з

П. Скоропадським. Коли постало питання про заснування Української Академії Наук, у числі 12 перших академіком-засновником став і С. Смаль-Стоцький. Це було заслужене визнання наукової діяльності, зокрема підготовки ґрунтовної “Граматики” 1913 p., шкільних граматик, які на той час витримали вже три видання, навчальних посібників, виданих Гошеном у 1913–14 pp., заслуг в реформуванні українського правопису, його високого авторитету як громадського діяча та керівника філологічної секції НТШ. На першому установчому засіданні історично-філологічного відділу Академії, 8 грудня 1918 р., С. Смаль-Стоцького обрано секретарем відділу, а 16 грудня 1918 p.– членом господарчого правління Академії. За ним закріплено кафедру історії української мови. У жодному із засідань Академії С. Смаль-Стоцький не зміг узяти участі, перебуваючи в останні роки життя на еміграції. Однак він стежив за виданнями ВУАН і опублікував 1922 р. в журналі “Славія” критичну статтю” “Українська Академія наук в Києві”. В ній він досить різко виступив проти більшовизації поважної наукової установи. У другій половині 1920-х рр. С. Смаль-Стоцький через М. Грушевського налагодив наукові контакти з Академією, опублікувавши декілька праць в журналі “Україна”. Однак посилення ідеологічного тиску в Радянському Союзі припинили ці стосунки. Українські політичні лідери Східної Галичини та Буковини, разом із чехами, словенцями, хорватами й представниками інших народів Австро-Угорщини, прагнули добитися реформування імперії на засадах широкої національної автономії. З цією метою встановлювалися контакти між політиками окремих народів, робився певний тиск на владні структури. Вже у липні – серпні

1918 р. велися розмови про необхідність одного означеного дня проголосити національні конституанти – установчі збори держав – країв у порозумінні з імператором. У ці плани було втаємничено вузьке коло українських політиків, а серед них – С. Смаль-Стоцького. Він взяв участь у роботі української конституанти 18–19 жовтня 1918 р. й заснуванні УНРади. У своєму виступі на цих

історичних зборах, як і більшість галицьких політиків, С. Смаль-Стоцький підтримав ідею створення окремої держави з українських територій, що входили до складу Австро-Угорщини. Його лякали нестабільність у Наддніпрянщині, соціалістичні погляди більшості наддніпрянських політиків, більшовицька загроза.

Незабаром С. Смаль-Стоцький виїхав до Відня, де його й застали події 1 листопада 1918 р. та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). С. Смаль-Стоцького призначено державним секретарем у справах освіти, але він так і не виконував його обов’язків, залишаючись у Відні, де очолював військове представництво ЗУНР. Він опублікував звернення до всіх українських вояків, яким повідомляв про створення української національної армії та умови вступу до її лав українців і чужинців. 19 грудня 1918 р. керівництво ЗУНР призначило С. Смаль-Стоцького послом у Празі. З метою популяризації ідеї української державності, розвитку чесько-словацько-українських взаємин

С. Смаль-Стоцький опублікував у Празі брошури “Львів – серце Західної України” та “Вигляди правдивої взаємності чесько-словацького і українського народу”. Вони були видані чеською та французькою мовами.

Чимало уваги С. Смаль-Стоцький надавав організації прихильної для українців газетної кампанії, особливо у зв’язку з підписанням повоєнних мирних договорів, які розглядали питання устрою Європи, згуртування української еміграції в

Чесько-Словацькій республіці. Дипломатичну місію С. Смаль-Стоцький очолював до 9 вересня 1921 p., після чого здав свої повноваження представникові УНР, а сам працював радником. У Празі С. Смаль-Стоцький дістав можливість продовжити

свою професорсько-викладацьку та наукову діяльність. Це сталося завдяки заснуванню Українського вільного університету. Він увійшов до складу вищого керівного органу університету – Академічного сенату. В 1922-1923 навчальному році був деканом, а в наступному – заступником декана філософського факультету.

Деякий час очолював також комісію з підготовки наукових збірників університету, Товариство допомоги для українських учених, котрі опинилися в скрутному матеріальному становищі тощо. Повернення до викладацької діяльності стимулювало активізацію наукових вислідів академіка. Якось, виступаючи на одному поважному науковому форумі, С. Смаль-Стоцький зауважив, маючи на увазі передусім самого себе: “Доки ми самі там (на українських землях – О. Д.) працювали, мусіли ми з конечности займатись і іншими справами, не тільки наукою. Ми мусили бути діяльними і багато часу витрачати в просвітних, культурних, економічних, а так же і політичних організаціях і установах. Треба по щирости сказати, що від того терпіла наша

наукова праця. Тут, на чужині, стали ми свідомими цієї нашої власної вини, тут можемо сконцентрувати вповні усі наші сили коло науки і аж тут щиріше можемо дбати і про те, щоб для значіння наукової праці, як могутнього чинника національного визволення, не тільки здобути серед українського народу повне

зрозуміння, але і загальну пошану...” [2, 286].

С. Смаль-Стоцький продовжив розвінчання теорії праруської мови й цьому присвятив працю “Розвиток поглядів про сем’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення”, опубліковану 1925 р. (Друге видання, значно доповнене – 1927 p.).

В ній він дав ґрунтовний огляд історії досліджень спорідненості слов’янських

мов, розвитку окремих із них, аналізуючи доробок у цій справі Й. Добровського, П. Шафарика, О. Шахматова, B. Ягіча та інших найновіших публікацій. С. Смаль-Стоцький показав складність і заплутаність цієї проблеми й ще раз наголосив, що

ідея О. Шахматова про праруську мову – це штучна конструкція, кількість аргументів на користь якої з розвитком порівняльної слов’янської філології зменшується. Він наголошував, що В. Ягіч називав 13 ознак праруської мови, але з часом, завдяки творам Лер-Сплавінського, Кульбакіна, Трубецького, їх кількість скоротилася до трьох. Але й ці три ознаки, на думку C. Смаль-Стоцького, були хибними.

Цій же проблемі вчений присвятив ряд інших статей, опублікованих в українських і зарубіжних журналах. Як своєрідний заповіт академіка, видруковано одну з останніх його праць – “Питання про східнослов’янську прамову”, в якій він ще раз наголосив на переконаності в своїй правоті й заявив: “Ніякої “праруської мови” ніколи не було, а всі живі слов’янські мови, між ними й українська, російська й білоруська, розвинулися прямо й безпосередньо з діалектів праслов’янської мови”. У 20-х роках XX ст. С. Смаль-Стоцький активно включився в правописну полеміку, пов’язану з розробкою нового правопису в радянській Україні, який мав стати єдиним для всіх українських земель. Для державної правописної комісії він вислав ґрунтовний реферат, опублікував кілька статей, зокрема в “Літературно-науковому віснику”, “Україні”. Однак чи не найбільше тішило його, як і давніше, дослідження творчості Т. Шевченка. В еміграції С. Смаль-Стоцький небезпідставно вважався одним із найкращих знавців

цієї тематики. Марко Антонович вважає, що “його інтерпретації дотепер неперевершені”. У Празі С. Смаль-Стоцький, як і в довоєнний період, вів

дослідження з шевченкознавства у двох напрямах. По-перше, це інтерпретація окремих творів. (Статті про Шевченкові “Великий Льох”, “Чигирин”, “Шевченкове посланіє”, “Варнак”, “Якби ви знали, паничі”, “Думи”, “Сон” та ін). В інтерпретації С. Смаль-Стоцького, Т. Шевченко – державник, який закликає до

самовідданої боротьби за вільну політично й культурно незалежну Україну, де б кожний громадянин мав рівне право(“без хлопа і пана”). Ця незалежна Україна бачилася йому в творах Шевченка як республіка з новим і праведним законом, а на чолі республіки – президент, котрий, за історичною традицією українською,

називається гетьманом. Але поряд із цим, С. Смаль-Стоцький підкреслив, що в Шевченкові – ні крихіточки того шовінізму, того месіянізму, яким саме “визначаються передові тодішні люди між москалями, поляками й ін. Усі народи oбіймає Тарас своєю любов’ю”.

З історичних проблем в 1920-х роках С. Смаль-Стоцького найбільше цікавили давні часи в історії України, формування українців як окремого народу. У 1928 р. в часописі “Україна” виходить його стаття “Східні слов’яни”, що являла собою розлогу критику праці чеського історика Л. Нідерле “Походження і початки східних слов’ян”. У ній С. Смаль-Стоцький зупинився на проблемі території найдавнішого проживання слов’янських племен і відстоював точку зору, що слов’яни ще в І та II ст. н. е. проживали як один народ між Віслою на заході та Дніпром на сході, на півночі – межу вали з фінськими племенами, а на півдні – доходили до Дністра й Прута. Особливо різко він заперечував проти якихось “центрів”, “колисок” розселення західних, південних і східних слов’ян. Критикуючи твердження Л. Нідерле про наявність якоїсь “колиски” східних слов’ян на середньому Дніпрі, він писав: “Словіни новгородські, Радимичі і В’ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти в свої нові оселі не розходилися... Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности і спільности східніх Слов’ян з одного якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах”.

Вчений робив висновок, що думка про центри розселення слов’ян має свій корінь в об’єднавчій ідеології XIX ст. й нічим не підкріплена. Тут же він ще раз наголошував, що й “праруської” мови як виразника такої єдності також не було. Перебуваючи в Празі вже в досить поважному віці, С. Смаль-Стоцький не збирався полишати громадської праці. Як член українського Академічного комітету став одним з ініціаторів скликання Першого Українського наукового з’їзду в Празі, який відбувся в 1926 p. Там він очолював філологічну секцію,

багато виступав, брав жваву участь в обговореннях.

Мовознавець віддав чимало сил в останні роки життя організації товариства “Музей визвольної боротьби України”, яке у конституювалося 25 травня 1925 р. у Празі. Першим головою товариства був академік І.Горбачевський, а незмінним директором Музею впродовж 1920–1930-х років – Д. Антонович. Серед членів-фундаторів знаходимо й прізвище С. Смаль-Стоцького. У 1935 p. попередній голова товариства “Музей визвольної боротьби України” професор, доктор І. Горбачевський у зв’язку з погіршенням стану здоров’я відмовився виставляти свою кандидатуру на переобрання. На цю посаду8 квітня 1935 р. одноголосно обрано С. Смаль-Стоцького. Він усією душею віддавався справам. Із 1937 р. стан здоров’я С. Смаль-Стоцького різко погіршився. Він страждав болями в шлунку. Не маючи можливості через хворобу відвідувати засідання управи в кімнатах товариства, призначав збори у себе вдома. Останнє з таких засідань у присутності С. Смаль-Стоцького відбулося16 грудня1937 p., але й пізніше він не випускав найважливіших справ зі своїх рук. 16 березня1938 р.

С. Смаль-Стоцький підписав купчу на придбання будинку для Музею визвольної боротьби України. Таким чином, збір коштів, який тривав понад шість років, закінчився успіхом. Але С. Смаль-Стоцький на цьому не заспокоївся, вважаючи, що потрібно буде в перспективі добудувати до купленого будинку ще один поверх, а для цього доведеться й далі збирати кошти. На потреби Музею вчений пожертвував більшу частину своєї бібліотеки(близько3 тис. томів), чимало документів зі свого архіву(листи, грамоти тощо), сокільське вбрання зі знаком

Сокола-Батька та ін.

У квітні 1938 р. його обрано почесним членом Музею визвольної боротьби України в Празі. На той час він був почесним членом різних товариств Буковини й Галичини, зокрема “Руської Бесіди”, “Української школи”, “Союзу”, “Запорожжа” у Чернівцях, “Просвіти” у Львові та ін. У грудні1937 р. надійшов лист зі Львова, в якому повідомлялося: “Високоповажного добродія, проф. д-ра С. Смаль-Стоцького підписаний виділ Наукового товариства ім. Т. Шевченка має честь повідомити Вас отсим, що наші звичайні загальні збори, дня 26-го грудня1937 p., іменували Вас почесним членом НТШ в признанні великих заслуг Ваших для нашої науки і культури” [2, 290].

Перебуваючи в еміграції, С. Смаль-Стоцький ніколи не полишав думки про повернення на українські землі, й, зокрема, на Буковину. Він стежив за тим, як розгорталися події в краї. Підтримував стосунки з газетами “Рідний край” і “Час”,

висловлював сподівання, що, незважаючи на зміну міжнародної ситуації, український народ знову підніметься й заявить про свої права на повний голос.

Однак надіям повернутися в рідну Україну не судилося збутися. В УРСР посилювалися масові репресії, які передусім були спрямовані проти національної інтелігенції. Академію наук України розгромлено, а вчені-суспільствознавці перетворилися на придаток ідеологічного відділу більшовицької партії. У зв’язку з

таким жахливим становищем уряд Української Народної Республіки в еміграції ухвалив рішення: “... відновити з днем 25 травня 1938 р. стародавню, славну Київську Академію Петра Могили та Івана Мазепи як найвищу українську наукову установу під назвою “Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук”. Завдання академії передбачали організацію всіх наукових сил, здатних

працювати для українського народу на полі науки, відновлення старих і заснування нових наукових установ у відповідності з потребами української науки, інформування зарубіжних наукових кіл про сучасний стан України та української науки. Для організації Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук створено колегію членів-фундаторів, до складу якої увійшли академіки С. Смаль-Стоцький, М. Возняк, Ф. Колесса, професори Б. Іваницький, А. Яковлів, доктор І. Фещенко, письменник Б. Лепкий. Головою нової установи обрано С. Смаль-Стоцького; йому ж доручено розробити Статут Академії. Цю роботу він закінчив у липні 1938 року. Упродовж першої половини 1938 р. стан здоров’я його кілька разів погіршувався. 17 серпня 1938 р. в другій половині дня

С. Смаль-Стоцький помер. 20 серпня українське громадянство Праги попрощалося з відомим науковцем, а 30 вересня 1938 p. відбулися похорони в Кракові. Останнє пристановище С. Смаль-Стоцький знайшов біля своєї дружини, як і заповідав. Скорботні академії з приводу його смерті провело НТШ у Львові

Український науковий інститут у Берліні – 20 листопада, Український науковий інститут у Варшаві – 2 грудня, Український академічний комітет у Празі – 6 грудня 1938 р. Панахиду в греко-католицькій парафіяльній церкві Чернівців відправили 27 вересня 1938 р.

Поява “Граматики руської (української) мови”, без перебільшення, сколихнула академічно-спокійний світ учених-славістів. На неї подали рецензії майже всі відомі на той час дослідники слов’янських мов: В. Ягіч, О. Шахматов, В. Вондрак, Т. Лер-Сплавінський, Є. Карський та ін. В більшості рецензій зазначалося, що праця С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера дає найповніший на той час образ живої української мови і є важливою подією в європейській славістиці. Але розділ книги, в якому розглядалося місце української мови серед слов’янських мов, викликав гострі дискусії й шквал критики.

«Граматика руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера, яка вперше побачила світ у Відні 1893 року і була призначена «для шкіл середніх», витримала чотири видання (1893, 1907, 1914, 1928) [14; 15; 16; 18], послужила своєрідним зразком системного опису граматичного ладу української мови. Її значення полягає насамперед у тому, що в ній використано фонетичний правопис і витворено власне українську граматичну термінологію, що мало загальноукраїнське значення. Крім того, у праці репрезентовано низку цікавих підходів до аналізу мовних явищ, спробу їх наукової типології. Тому видання не залишилося непоміченим не тільки в Галичині, але й у Східній та Центральній Україні.

«Граматика руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера складалася з чотирьох частин: 1) «Звуки», 2) «Словотворення та значення слів», 3)«Відмінювання» і 4) «Складня». Крім того, до неї увійшли три додатки (І.Правопись. Перепинє (розділові знаки); ІІ. Українське віршування і ІІІ. «Письмо церковнослов’янське»). У четвертій частині граматики під назвою «Складня», яка міс-тить відомості про граматичний (власне синтаксичний лад української мови), виділено три основні підрозділи: А) «Реченє (гадка)»; Б) «Частини мови в реченю і форми відмінюваня» (про рід, число та відмінки іменників, про прикметники, займенники, числівники,) і В) «Про лад слів у реченю». Основною синтаксичною одиницею у граматиці названо реченє (гадку). Для нього запропоновано логіко-граматичне визначення: «Реченє — се гадка (думка), виражена словами»

На думку С. Смаль-Стоцького, у реченні є п’ять «осібних частий речення»: присудок, підмет, предмет, придаток прислівниковий та придаток прикметниковий. Логічно підмет і присудок названі головними, а інші — побічними, тобто другорядними. дієслово бути, яке найчастіше виступає «злучкою» (або зв’язкою). До «злучок» зараховано також дієслова бувати, стати, статися, остатися, зробити ся, звати, називати, іменувати, вибирати, уважати ся, представитися, оголосити, оставити, настановити, жити, родитися, сидіти, стояти та ін.. Аналізуючи підмети, автори «Граматики руської мови» зазначають, що «підмет така сама важна часть речення, як і присудок».

Вчення про речення становить лише частину «Складні». Другий підрозділ присвячено лексико-граматичним можливостям різних частин мови виступати в ролі компонентів речення, займати певну синтаксичну позицію, виконувати ту чи ту синтаксичну функцію.

Розділ «Про лад слів у реченю (гадці)» так само має важливе значення. Тут подані приклади розрядів слів і членів речення з постійним («означеним») місцем у реченні, як також випадки «свобідного ладу».

Принциповою науковою засадою «Складні» С. Смаль-Стоцького є її орієнтація на живу народну мову — у ній описано граматичну систему української мови на основі живого українського мовлення і проілюстровано численними прикладами речень з усного, зокрема й діалектного, мовлення та фольклору. До ілюстрацій потрапило чимало діалектних форм і виразів, проте їх аналіз може бути окремим аспектом дослідження. У граматиці відбито послідовне відокремлене написання частки ся з дієсловами, палаталізоване л, форми інфінітива печи (пекти) тощо. Крім того, варто враховувати й особливу думку С. Смаль-Стоцького про діалектну мову, суть якої полягає в тому, що в українській мові різні діалектні відмінності «виросли наслідком сили і впливу аналогії, тим-то одні явища залишилися у свому історичному одягу, другі мають свій корінь у законах аналогії» [1, 13].

Василь Сімович

Василь Сімович належить до покоління українських мовознавців, чия діяльність припала на час великих суспільно-історичних змін у житті українського народу. Перша світова війна, буржуазно-демократична та Жовтнева соціалістична революції 1917 року докорінно змінили подальшу долю багатьох народів Російської імперії. Великі позитивні зрушення відбулися у житті українського народу, проте не всі українські землі змогли об’єднатися в одній державі. Буковина, край, з яким пов’язаний початок наукової й громадської діяльності В.Сімовича, була окупована боярською Румунією. Учений змушений був емігрувати до Праги, коли 1921 року йому було відмовлено у посаді завідувача кафедрою української мови і літератури у Чернівецькому університеті, та й сама ця кафедра за часів румунської окупації північно-буковинських земель була закрита[3, 52].

Сьогодні ім’я Василя Сімовича майже забуте, а праці маловідомі, хоч мають чималу наукову й практично-методичну цінність. Тим часом непересічна особистість ученого, громадського діяча, патріота, а часом і чорнороба на ниві української національної культури гідна не тільки пам’яті, а й вшанування. Наукові праці В. Сімовича в галузі української історичної антропонімії, морфології української мови, фонетики відзначаються переконливою історичною ретроспективою, широким порівняльним аналізом слов’янських мов (навіть на рівні діалектів), надзвичайною сумлінністю щодо думок попередників.

Що ж знаємо ми сьогодні про Василя Сімовича як людину, вченого, який свого часу представляв україністику на європейському рівні? Українська радянська енциклопедія подає про вченого такі скупі відомості: «...український мовознавець. Закінчив Чернівецький університет. Працював на редакторській і викладацькій роботі в Берліні, Празі, Львові. У 1939-1941 pp. — професор Львівського університету. Автор праць з української мови: «Граматика української мови» (1919), «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні», «Історичний розвиток українських (здрібнілих та згрубілих) чоловічих хресних імен...» (1929), а також розвідок про творчість Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянської та інших письменників(Київ, 1983)». Тим часом Василь Сімович — учасник І з’їзду славістів-філологів у Празі (1929), з’їзду фонологів у Празі(1930), Міжнародного лінгвістичного з’їзду в Женеві (1931), з’їзду класичних слов’янських філологів (1931). Окрім того, учений брав участь у роботі Празького лінгвістичного гуртка, Українського історико-філологічного товариства у Празі, був членом секції Української АН у Києві.

Початок мовознавчої діяльності В. Сімовича припадає на перші десятиліття XX сторіччя й передвоєнні роки (до серпня 1914 р.). У цей час у Чернівцях виходять підручники для гімназій українською мовою, двомовні словники, в укладанні яких молодий учений брав активну участь. Зокрема, 1911 року виходить «Дидактика. Доповнена основами логіки» С. Канюка, до якої В. Сімович укладає словник психологічних, логічних, дидактичних термінів. Таким чином, В. Сімович мав усі підстави до того, щоб стати лексикологом, автором термінологічних словників, без яких важко уявити будь-яку розвинену мову. Адже й сьогодні ми відчуваємо брак української термінологічної лексики, та початок першої світової

війни перешкодив подальшій роботі вченого у цій галузі, й до чисто наукової діяльності він повернувся лише з другої половини 20-х років, коли працював провідним викладачем-україністом Українського Високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі.

Коло наукових зацікавлень В. Сімовича досить широке: від досліджень з граматики старослов’янської мови до історичних студій з української мови й діалектології, а також питань становлення сучасної літературної мови. Найбільш приваблює В. Сімовича морфологія української мови, чи з історичної перспективи, чи зі становища структурально-функціонального (праці: «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні» (Прага, 1929); «Українське «що» (Київ, 1928); «До морфології українських прикметників» (Прага, 1933); «Про поголосне українське«Л» (Львів, 1937)). Стаття «Українські йменники чоловічого роду на-о в історичному розвитку й освітленні» присвячена пошукам історичних, структурних і функціональних закономірностей широкого побутування в українській мові (порівняно з іншими слов’янськими) іменників чоловічого роду на-о, які й сьогодні активно творяться. Появу таких іменників в українській мові В. Сімович пов’язує з адаптацією християнських особових власних імен, в яких у зв’язку з занепадом редукованих у слабкій позиції почали з’являтися важкі для вимови групи приголосних. Ця трудність усувалася появою голосного-о у визвуку, що в свою чергу привело до асоціативного зближення власних іменників на-ко із загальними іменниками середнього роду на -ко, -енко, -исько, -ло, -но, які мали виразне значення здрібнення — згрубіння. Таке функціональне зближення створило можливість використання емоційно-забарвлених суфіксів середнього роду для творення численних демінутивних і пейоративних форм хресних імен, а згодом — прізвиськ і прізвищ.

Внаслідок такого глибокого словотвірного, морфологічного аналізу маємо досить переконливу версію появи й поширення в українській мові загальних іменників чоловічого роду на-о, а також одного з найбільш поширених словотворчих типів українських прізвищ. На особливу увагу заслуговують ономастичні дослідження В. Сімовича. У статті «Історичний розвиток українських(здрібнілих та згрубілих) хресних чоловічих імен з окремішною увагою на завмерлі суфікси» (Прага, 1929) автор визначає здрібнілі суфікси

(-ко, -но, -я, -ьо, -енко, -еня, -ош, -аш) та згрубілі (-ище, -исько, -ан, -ун, -ак, -ай,

-ир, -ур та ін.), які в різні періоди функціонування української мови виявляли різну словотворчу активність. У сучасній же мові всі названі «творива» (за термінологією В. Сімовича) є мертвими і їх можна виявити у величезній кількості сучасних українських прізвищ. Таким чином, В. Сімович знайшов ключ до етимологізації багатьох сучасних українських прізвищ, і цей ключ може служити й сучасним дослідникам антропонімії. У розвідці «Українські чоловічі ймення осіб на -но» (К., 1931) вчений відзначає, що поява власних імен згаданого типу не в’яжеться ні з яким фонетичним законом української мови. Подібні форми є також в інших слов’янських мовах. Словотвірний аналіз сучасних

літературних форм на -но та їх діалектних виявів в українській мові дозволяє В.Сімовичу дійти висновку: первісним значенням суфікса -но, який утворював іменники середнього роду від прикметникових, іменникових та дієслівних основ, було позначення характеристики, прикмети, заняття. Саме ця функціональна особливість привела до використання суфікса -но у різних здрібнілих формах хресних імен, а згодом — до витворення самостійного

словотворчого форманта -хно, який сьогодні засвідчуємо в багатьох українських прізвищах типу Михно, Дахно, Сахно. Ономастичні праці В. Сімовича — це зразок досконалого історичного, етимологічного аналізу мовних явищ. Учений чи не перший з українських мовознавців дослідив власні особові назви саме в лінгвістичному аспекті. Ось як сам В. Сімович оцінював свою ономастичну працю: «Вона сама про себе може бути деяким, хоч і невеличким причинком до

історії української ономастики і деяким, може, вкладом до історії нашого словотвору — ділянок у нашому мовознавстві не дуже ще розроблених».

Дослідження з української історичної антропонімії, здійснені В. Сімовичем, й справді могли б стати добрим підґрунтям багатьох сучасних розвідок. Проте, на жаль, у більшості з них маємо лише принагідні згадки імені вченого у працях І. Д. Сухомлина, Ю. К. Редька без посилання на його праці. Більш ґрунтовно використали роботи В. Сімовича П. П. Чучка, Л. Л. Гумецька, які у своїх дослідженнях вже спиралися на факти, виявлені В. Сімовичем, й включали його статті до бібліографії своїх монографій. Свого часу одну з праць ученого в галузі ономастики(«Українські чоловічі ймення осіб на-но») включено у бібліографічний

покажчик, випущений у Повідомленнях української ономастичної комісії (Вип. 5. — К., 1968). Цими фактами й обмежується використання українськими радянськими мовознавцями досліджень В. Сімовича у галузі української історичної антропонімії. Не згадують їх ні автори колективної монографії «Українська історична лексикологія» (К., 1980), ні Р. Н. Керста у своїй праці «Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування» (К., 1984). Надто категорична, на наш погляд, є думка М. Л. Худаша, яку знаходимо у його цікавій монографії «З історії української антропонімії» (К., 1977), де автор твердить, що у 30-х роках «в українській антропоніміці, зрештою не тільки в українській, не спостерігається, будь-яких цікавих наукових досліджень». Саме в цей час виходять розвідки В. Сімовича.

Ономастичні праці українського мовознавства активно залучають до своїх досліджень російські радянські мовознавці(О. В. Суперанська, А. І. Толкачов), румунський ономаст Д. Богдан. В. Сімович залишив нам цікаву працю«Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини» (Львів, 1934). Дослідження цієї проблеми дуже актуальне і в сучасній соціолінгвістиці. Ось деякі з цікавих міркувань: «Для дитини є та мова, якою вона думає, підставою, що на ній виростають нові й нові враження, в ній вона сприймає кожну незначну для неї думку, залучуючи до тої мовної будови, хоч вона й невелика, нові й нові прибудови». Й далі: «...школа з чужою мовою навчання випускає неграмотних грамотіїв...». «Неграмотних» у

Розумінні — зовсім нерозвинутих духовно, дарма, що грамоту знають, «грамотіїв», а не освічених [4, 59]. Пройшло понад 50 років, як висловлено ці думки, проте й сучасних мовознавців цікавлять проблеми зв’язку між навчанням рідною мовою і розвитком розумових здібностей дитини. Невід’ємною частиною мовознавчої спадщини В. Сімовича є його численні підручники, посібники з української мови. Починаючи з 1916 року, він майже щороку видає різні

посібники. Це «Поука для коректорів» (1916), «Коротенька українська правопись» (1917), «Як стати поукраїнському грамотним» (1919), що містять відомості з української орфоепії, орфографії, морфології, синтаксису, розраховані на якнайшвидше засвоєння мови. Цьому сприяв не лише зміст посібників, а й їх поліграфічне оформлення (курсив, боківки). 1918 року виходить перше видання «Граматики української мови», 1919 — друге. Характерною рисою цих підручників було те, що ними легко могли користуватися якнайширші верстви

людей незалежно від рівня освіти. Автор дбав про доступну форму викладу теоретичного матеріалу, використовував легкозрозумілу термінологію. «Практичну граматику української мови» схвально оцінили професори Є.Тимченко, В. Дорошенко, В. Сімович був також редактором «Порадника української мови» професора О. Синявського, який видано1922 року у Харкові — Берліні — Нью-Йорку. 25 тисяч примірників цього видання замовив

Наркомосвіти УРСР. Про вивчення мови у школі вчений висловлював думки, до яких і сьогодні варто прислухатись: «Граматика в школі стала найгидкішим предметом науки через те, що потрібно витверджувати напам’ять граматичні правила»; «зазубрювання правил є не що інше, як насильство над людським розумом. І особливо шкідливий такий підхід у вивченні рідної мови». Учений вважав, що граматика потрібна для того, аби дати свідомість мовного матеріалу, яким людина користується з чуття. І тому шкільна наука про мову повинна виявляти закономірності її функціонування у творах поета, у мові буденній, у книгах законів, наукових творах і т. ін. Саме такий спосіб викладання мови навчить людину чітко й правильно висловлювати свої думки, а отже — й спілкування. Окремим об’єктом зацікавлень В. Сімовича був український правопис. Йому присвячені розвідки «Правописні системи

М. Драгоманова», «Кулішеві правописи», «Латинка для нашої бібліографії» та ін. Педагог і вчений, В. Сімович вважав, що питання про правопис може вирішувати лише наука, проте науковість правопису не повинна перешкоджати його легкому засвоєнню й оволодінню усіма людьми. Багаторічна редакторська робота

В. Сімовича не дала йому змоги оминути проблеми становлення сучасної літературної мови. Цим питанням він присвятив монографію «На теми мови» (Прага—Берлін, 1924), в якій розглянуто правопис слів іншомовного походження, переклад українською мовою з російської різних прийменникових конструкцій, відносних речень, активних дієприкметників, стійких сполучень слів, характерних для ділової мови, і т. ін.

Отже, наукова і педагогічна діяльність В. Сімовича була неабияким внеском у розвиток української мовознавчої науки, й ім’я цього вченого гідне продовжити ряд таких визнаних сьогодні українських мовознавців, як А. Кримський, В.Ганцов, Є. Тимченко, О. Синявський та ін.

Порівнявши обидві граматики (С. Смаль-Стоцького і В. Сімовича), можемо зробити деякі висновки та узагальнення. В. Сімович поділяв речення за змістом, долучаючи до комунікативних типів (оповідні, запитові, наказові, бажальні) ще й емоційно забарвлені (викликові); за формою розрізняв речення прості і зложені; виділяв окремо голе (непоширене) і поширене речення; члени речення називав «частинами речення» (у С. Смаль-Стоцького — части речення); серед складнопідрядних наслідкових виокремлював аж три підтипи: чисто-способові,

порівняльні та наслідкові.

Авторам «Граматики руської мови» було надзвичайно важко підібрати відповідний термін, витворити його самим чи скористатися європейськими традиціями. В. Сімович зізнається, що і йому під час написання своєї праці доводилося стикатися з неусталеністю граматичних та правописних норм, з невиробленістю лінгвістичної термінології. І допомагали йому орієнтації на граматичну термінологію його вчителя С. Смаль-Стоцького та східноукраїнські граматики пізнішого часу. Віддаючи данину вчителеві, В. Сімович часто створю-вав паралельні чи й цілком самостійні граматичні терміни, що їх під-хопили згодом українські мовознавці ХХ ст.

Як бачимо, В. Сімович розвинув далі вчення про «складню», доповнивши та уточнивши деякі теоретичні відомості й термінологію. Порівняймо, наприклад, як формувалася термінологія пунктуації. У «Граматиці руської мови» С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера (Відень, 1914) вживаються такі терміни: «перепинанє» (пунктуація),«кропка» (крапка),«питайник» (знак питання), «окличник» (знак оклику), «запинка» (кома), «середник» (крапка з комою), «двокропка» (двокрапка), «павза» (тире), «скобки» (дужки), «знаки наведення» (лапки).

В. Сімович у «Граматиці української мови» (1919) вживає терміни: «розділові знаки», серед яких називає: «точку»/./, «запинку»/,/, «середник»/;/, «двоточку»/:/, «питайник»/?/, «викличник»/!/, «пружку»/–/,«точки»/…/, «дужки», «наводові знаки» /лапки/. До деяких термінів В.Сімович подає паралельні назви, що свідчить про становлення термінології знаків пунктуації. Напр.: «точка /./, знана ще подекуди: крапкою», «запинка /,/, або з-грецька: кома», «середник, або точка зі запинкою/;/», «двоточка /:/, або двокрапка», «пружка /–/, чужа назва: павза», «наводові знаки / «» /, або лапки».

Дослідивши особливості «Складні» С. Смаль-Стоцького, можна пересвідчитися в тому, що він першим прокладав нові шляхи в мовознавчій науці, відзначаємо сучасність поглядів ученого, їх далекоглядність, сміливість і перспективність. Наукові засади «Граматики руської мови» С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера

становлять міцний фундамент сучасної синтаксичної теорії в різних її

напрямах і школах.

Список використаної літератури

1. Гуйванюк, Н. "Складня" Степана Смаль-Стоцького крізь призму сучасних наукових парадигм / Н. Гуйванюк. // Українська мова [Текст] : Науково-теоретичний журнал/ Інститут української мови НАН України. - К. : Інститут української мови НАН України, 2001. – С. 13-14.

2. Даниленко В., Добржанський О. Академік С. Смаль-Стоцький // Київська старовина. – 1998 – №6. – С. 116-129.

3. Тарновецька Л. Мовознавча спадщина В.Сімовича і сучасність // Культура слова: Респ. міжвідомч. збірник. – К., 1991. – Вип. 41. – С. 52-58.

4. Чолій Т. Мовознавча спадщина В. Сімовича / Т. Чолій // Еврика – ІХ [Текст]: збірник студентських наукових праць. Івано-Франківськ, 2008. – С. 58-60.

Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 59; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!