Специфіка психотерапевтичної діяльності
Міністерство освіти, науки, молоді та спорту
Черкаський національний університет ім.Богдана Хмельницького
Психотерапія та специфіка психотерапевтичної діяльності
План:
1. Визначення поняття «психотерапія». Основна термінологія
2. Цілі й завдання психотерапевта
3. Специфіка психотерапевтичної діяльності
4. Цілі психотерапії
5. Короткий аналіз психотерапії різних психотерапевтичних шкіл. Роль психотерапевта
6. Дискурс як відправна крапка психотерапії
1. Визначення поняття «психотерапія». Основна термінологія.
Психотерапія сьогодні популярна. Уявлення про неї поступово змінювалося в загально-масовій свідомості: від малоцікавої області медицини до модного проводження часу інтелігентів і дозвільних багатіїв.
Останнє видання "Психологічного словника" визначає психотерапію як "лікування людини (пацієнта) за допомогою психологічних засобів впливу" і - ширше - як "надання психологічної допомоги здоровим людям у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у випадку потреби поліпшити якість власного життя.
Далі терміни "психологічне консультування", "психотерапія", "психологічна допомога" будуть уживатися як рівнозначні, обговорення розходжень між ними можна знайти в роботах Ю.Е.Алешиной, А.Ф.Бондаренко, Ф.Е.Василюка, В.В.Столина. Взаємозамінні слова "терапевт", "психолог", "консультант", а другий учасник психотерапевтичного процесу буде йменуватися клієнтом. Отже, метою психотерапії є допомога при психічних і особистісних розладах легкого й середнього ступеня важкості, сприяння в дозволі проблем і подоланні психологічних утруднень, в актуалізації резервів особистісного росту. Психотерапія буває короткостроковою й тривалою, груповою або індивідуальною, релігійною. Крапкою додатка зусиль психотерапевта може бути несвідома сфера психіки (всі види глибинної, аналітичної психотерапії), мислення (когнітивна психотерапія, гештальт-терапія), емоції й почуття, процес співпереживання (роджеріанство), підсумки сенсорно-перцептивного досвід і його словесне втілення, людське тіло й процеси в ньому (тілесно-орієнтовані підходи).
|
|
|
Психотерапевт - це людина, що одержала психологічну або медичну освіту й спеціальну професійну підготовку в одній або декількох галузях психотерапії. У своїй практиці він опирається на відповідні наукові знання й уявлення, має свідому стратегію впливу на клієнта, володіє конкретними техніками впливу й здатний експлікувати, описати й пояснити психологічні механізми власної терапевтичної діяльності.
|
|
|
Цілі й завдання психотерапевта
Психотерапевти різної орієнтації по-різному описують зміст своєї діяльності. Зиґмунд Фрейд говорить, що психоаналітична терапія - це звільнення людини від його невротичних симптомів, заборон і аномалій характеру, Карл Густав Юнг називає нею сприяння процесу особистісного росту. Ролло Мей уважає, що найважливіший розвиток людської волі, індивідуальності,полягає в соціальній інтегрованості й духовній глибині. Фредерік Перлз учить усвідомлюванню, Антоніо Менегетті - умінню слухати голос своєї сутності і ігнорувати особистості, що йдуть у шкоду здоров'ю, Ерік Берн розповідає про маніпуляції й ігри у відносинах між людьми, описує життєві сценарії, які діти успадковують від батьків. Джон Гриндер і Річард Бендлер допомагають розпізнавати обмеження в моделях навколишньої реальності й розширюють можливості вибору й прийняття рішень, Вірджинія Сейтер усуває неконгруентність у поводженні. Віктор Франкл сприяє процесу пошуку й знаходження змісту людського життя, Носсрат Пезешкіан учить бачити позитивні сторони життєвих подій.
У чому складається специфіка психотерапевтичної діяльності, що відрізняє її від інших видів психологічної практики? Аналіз діяльності в психології припускає виділення її джерела (потреби), мотивів, цілей і умов здійснення й опис структури - окремих дій і операцій, що входять у її склад. Про потребу й мотиви клієнтів психотерапевтичної діяльності написано достатньо - запит на них існував завжди. У різні історичні епохи він задовольнявся то жерцями, то шаманами, то священиками, то лікарями, а нині ми є очевидцями своєрідної "боротьби за клієнта" між представниками всіх цих груп. Однак відомо,що практично не вивчалася потреба в психотерапії самих психотерапевтів, їхні мотиви.
|
|
|
Зрозуміло, у будь-якого психотерапевта є сформована система загально - гуманістичних цінностей, у регістрі яких інтерес до людей і бажання допомогти іншій людині займають одне із провідних місць. Образно кажучи, існують три основних способи або шляху знаходження й збереження людиною своєї сутності - шлях боргу, шлях думки (або пізнання) і шлях любові. Психотерапія об'єднує їх разом, перетворюючись тим самим у спосіб не тільки знаходження й збереження, але й твердження сутності - своєї й іншої особистості, пацієнта або клієнта.
І все-таки можна виділити, принаймні, два типи терапевтів, залежно від того, які мотиви для них є ведучими - пізнавальні або пов'язані з людинолюбством, умовно - "тип Юнга" і "тип Роджерса". Це не виходить, начебто "прагнучі зрозуміти" менш гуманні, а "прагнучі допомогти" ігнорують пізнання. Але от для порівняння опис практики двох видатних психотерапевтів XX сторіччя, Карла Роджерса й Карла Юнга:
|
|
|
Якщо я можу створити відносини, що характеризуються з моєї сторони щирістю й прозорістю моїх щирих почуттів, теплим прийняттям і високою оцінкою іншої людини як окремого індивіда, тонкою здатністю бачити його світ і його самого, як він сам їх бачить, тоді індивід у цих відносинах буде випробовувати й розуміти свої якості, які колись були ним подавлені, виявить, що стає більшь цілісною особистістю, здатною корисно жити, стане людиною, більше схожою на того, якою він хотів би бути, буде більш самокерованим і впевненим у собі, стане людиною з більше вираженою індивідуальністю, здатним виразити себе, буде краще розуміти й приймати інших людей, буде здатний успішно й спокійно справлятися з життєвим проблемами.
Я багатьом заподіяв біль; як незабаром я бачив, що мене не розуміють, я йшов. Мені потрібно було йти вперед. Я був нетерплячий з усіма, крім моїх пацієнтів. Я діяв за внутрішнім законом, він накладав на мене певні обов'язки й не залишав мені вибору... З деякими людьми я був дуже близький, принаймні доти, поки вони була якось пов'язані з моїм внутрішнім світом; але потім могло трапитися так, що я раптом відсторонявся, тому що не залишалося нічого, що могло б мене з ними зв'язувати. З працею я усвідомлював, що люди продовжують існувати - навіть коли їм уже нема чого сказати мені. До багатьох я ставився з живою участю, але лише тоді, коли вони були мені в чарівному світлі психології; у наступний момент промінь прожектора йшов убік, і на колишнім місці вже більше нічого не залишалося.
Цілі психотерапії єдині, незважаючи на розходження парадигм, концепцій і підходів. В історії становлення наведеної області наукового знання існували різноманітні, найчастіше альтернативні уявлення про те, до чого варто прагнути практикуючому психотерапевтові. Однак, незважаючи на безліч формулювань, всі терапевти хочуть допомогти своїм клієнтам (пацієнтам) знайти більшу самостійність, незалежність і автономність, несуперечність і цілісність, упевненість у собі й віру в людей. Психологічна допомога адресована всій особистості, а не окремим труднощам або проблемам, тому психотерапія завжди надлишкова в порівнянні із запитом. Розділені терапевтами гуманістичні цінності припускають постійне розширення простору, де такі принципи справедливі й природні. На думку Абрахама Маслоу, досягнення щастя є головною метою людських відносин, і до цього важко додати що-небудь ще.
Психотерапевтична ситуація сама по собі досить специфічна. Сутність її найкраще розкривається поняттям "зустріч", узятим у всій його екзистенціальній глибині. Зустріч терапевта із клієнтом - це зустріч двох особистостей, відносини між якими визначені взаємним інтересом, відкритістю й прийняттям. Їхні відносини завжди будуть відносинами
Я і ТИ в тому розумінні, як про це пише відомий філософ і теолог Мартін Бубер. Він говорить, що "усяке дійсне життя є зустріч", і терапевтична ситуація теж. Карл Роджерс уважає рівність позицій учасників терапевтичного процесу необхідною умовою його ефективності.
Він пише: Я почуваю, що, коли моя терапія ефективна, я є присутнім у терапевтичному взаємовідношенні як особистість, а не як дослідник, не як учений... І я вважаю також, що в подібного роду відносинах я відчуваю дійсну готовність до того, щоб пацієнт був тим, хто він є. Я називаю це "прийняттям". Тут я маю на увазі, що я готовий дозволити йому мати ті якості, якими він володіє, дотримуватися тих позицій, яких він дотримується, бути тим, ким він є. І ще один аспект, для мене важливий, полягає в тому, що в ці моменти я, здається, здатний з дуже великою ясністю почувати його досвід, по-справжньому переживати його неначе зсередини, у той же час не втрачаючи своєї власної індивідуальності.
І якщо на додаток до цього руху з моєї сторіни, мій клієнт або людина, з яким я працюю, здатний хоча б частково відчути моє відношення, то тоді я вірю,що ми переживаємо справжній досвід зустрічі особистостей, у якому кожний з нас змінюється.
Однак у різних психотерапевтичних школах існують різні думки із приводу внутрішньої психологічно чіткої позиції консультанта. Погляди Роджерса, чий підхід відомий як терапія, центрована на клієнті (ТЦК), можуть бути протиставлені точці зору класичного психоаналізу, для якого характерний не діалогічний (партнерський) а, навпроти, директивний, навіть авторитарний стиль діяльності. Анонімність і нейтральність є професійно значимими якостям психоаналітика, а в самому процесі лікування виділяють реальні й терапевтичні відносини (перенос і робочий альянс). Важливо, що фігура аналітика, що мовчазно сидить біля краю психоаналітичної кушетки, невидимого пацієнтові, непроникного й безпристрасного, дуже далека від властивого гештальт-терапевтові або роджеріанцю, емоційно виразного поводження й безпосереднього реагування на те, що говорить і робить клієнт.
Ретельно дозовані, добре обмірковані висловлення психоаналітика звичайно являють собою інтерпретації несвідомого матеріалу, що виявився на сеансі. Ще Фрейд увів основне правило, що організує психоаналітичну ситуацію: пацієнта просять говорити все, що він думає й почуває, нічого не вибираючи й не опускаючи з того, що приходить йому в голову, навіть якщо здається, що сповіщати про це не прийнято, недоречно або попросту смішно. Озброєний теорією аналітик зайнятий інтерпретаціями, що дозволяє йому зберігати позицію об'єктивного спостерігача. Цікаво, що, всупереч сформованій традиції йменувати професіонала психотерапевтом, Фрейд порівнював психоаналітика з хірургом, ціль якого - зробити операцію якнайкраще й ефективніше, не відволікаючись особливо на кров, лементи й страждання пацієнта. Описуючи так зване правило помірності, він указував:
Аналітичне лікування варто проводити, наскільки це можливо, у стані помірності. Ви будете пам'ятати, що хворим пацієнт став через фрустрацію і що його симптоми служать йому як замінники задоволення. Під час лікування можна спостерігати, що будь-яке поліпшення стану знижує темп видужання й зменшує інстинктивну силу, що штовхає його до видужання. Але ця інстинктивна сила необхідна, її ослаблення ставить під загрозу нашу мету - повернення пацієнтові здоров'я... Як би жорстоко це не звучало, ми повинні стежити за тим, щоб страждання пацієнта, які в тім або іншому ступені є ефективними, не закінчилися завчасно. Іншими словами, психотерапевтична зустріч у психоаналізі - зустріч винятково із суб'єктом професійної діяльності, реальна особистість психоаналітика представлена в ній лише досвідом і майстерністю. Риси особистості й характеру психоаналітика фрейдовської школи згадуються тільки в єдності з його професійними вміннями, головне з яких - здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії й імпульси з їхніми несвідомими джерелами або попередниками. При цьому майстерність аналітика багато в чому визначається старанністю оцінки того, як сильний біль може винести пацієнт, і в дотриманні такту при передачі інсайту, що заподіює біль.
Юнгівський аналітик, крім усього іншого, повинен мати велику ерудицію в області етнографії, міфології, історії релігії, літературно-художньої творчості. Важко уявити собі фахівця в області НЛП, що не володіє основами лінгвістики. Тілесно орієнтовані підходи висувають підвищені вимоги до фізичної форми терапевта, його гнучкості, пластичності, добірності рухів. Фріц Перлз указує, що в основі майстерності гештальт-терапевта лежить уміння керуватися розумом і здоровим глуздом. Ролло Мей підкреслює важливість особистої чарівності й уміння не дивитися на людей через призму власних забобонів. Його відповідь на питання "Що таке гарний консультант?" виглядає в такий спосіб:
Перелічимо якості, що лежать, так сказати, на поверхні: уміння залучати людей до себе, уміння почувати себе вільно в будь-якому суспільстві, здатність до емпатії та інші зовнішні атрибути чарівності. Ці якості не завжди бувають уродженими, вони з'являються в результаті поступового просвітління самого консультанта й, як наслідок, що проявляється їм доброзичливого інтересу до людей... Як уникнути впливу власних забобонів? Повністю позбутися від них неможливо, але їх можна усвідомити й бути насторожі... Наявність значної напруги, побоювання неуспіху навіть у дріб'язках, надмірний педантизм - все це дає підставу підозрювати існування сильних амбіцій. Якою б важливою не вважалася робота з надання моральної підтримки людям - може бути, навіть найголовнішою у світі - це зовсім не означає, що світ без її не проживе.
Ролло Мей говорить про чотири необхідні внутрішні вимоги, що полягають у тім, щоб усвідомити й стримати свої невротичні обмеження, знайти вміння мужньо приймати невдачу й власну недосконалість, навчитися радіти не тільки досягнутим цілям, але й самому процесу життя й виявляти цікавість до людей заради них самих, а не в ім'я якихось вищих цілей і цінностей (релігійних, моральних або пов'язаних із суспільним прогресом).
Антоніо Менегетті підкреслює важливість уміння одержувати всеосяжну й різнобічну інформацію про психічний стан і здоров'я клієнта, як щиросердному, так і тілесному. Характерною рисою онтопсихотерапії є вимога сприймати знання на органічному рівні, здатність онтотерапевта мати доступ до внутрішнього миру іншої людини за допомогою свого власного тіла, його внутрішніх органів. "У процесі психотерапії, - пише Менегетті, - недостатньо бачити клієнта й чути його слова. Для одержання повної картини терапевт повинен неначе доторкнутися до нього поглядом, а потім всім тілом прислухатися до резонансу від цього дотику". Думаючи, що клієнтом людину робить його нездатність зрозуміти й відчути власну природу (в онтопсихології вона називається - "сутність у собі"), Менегетті вчить терапевта орієнтуватися насамперед на первинну мову організму. Він указує, що досягнення точного знання неможливо без внутрішньої волі, і це знання легко втратить терапевт, скований традиційними уявленнями.
Специфіка психотерапевтичної діяльності
Мабуть, внутрішня воля - це якість, що вважається атрибутом ефективного терапевта у всіляких, часом діаметрально протилежних по своїх концептуальних уявленнях школах і напрямках психотерапії. Воля й спонтанність, називані також автентичністю, а іноді конгруентністю, ґрунтуються на відповідності між почуттями, думками й діями психотерапевта. У своїй роботі він постійно зіштовхується з людьми, які думають одне, говорять інше, а роблять третє.
Внутрішня воля психотерапевта проявляється в умінні довіряти собі - своїм спонуканням, інтуїції, раптово виниклим бажанням або здогадам. Добре засвоєної теорії й систематичних знань у вибраній області недостатньо для успішної роботи. Ще в 1926 році Альфред Адлер говорив про те, що психотерапевтичний інструментарій є другорядним у порівнянні з умінням розуміти внутрішню динаміку процесу росту й розвитку особистості. Він порівнював майстерність терапевта з умінням диригента розуміти складні мелодії й керувати їхнім виконанням, уважно стежачи за звучанням кожного окремого інструмента в єдиному оркестрі людської психіки. Ефективний консультант - це психолог, що легко орієнтується в динамічному потоці почуттів, думок, потягів і установок іншої людини, одночасно сприймаючи у всій повноті складну систему його життя й будь-яку подробицю цієї системи, як і пов'язаних з нею зовнішніх обставин. Працювати з особистістю і її проблемами "можна не інакше, як тільки зрозумівши спочатку ціле й простеживши єдиний зв'язок, що проникає в усі частковості. Цей зв'язок, ця лінія повинні показати нам справжнє життя, у якому ніщо не перебуває в стані спокою, у якому усякий елемент, що рухається, є завершення попереднього руху й початок нового.
Ефективна психотерапія веде до того, що простір волі, обмежене спочатку рамками психотерапевтичного сеансу, неминуче розширюється для клієнта. У зв'язку із цим деякі, досить далекі один від одного по теорії й методам напрямку (скажемо, аналітична, клієнт-центрована й гештальт-терапія), схильні розглядати терапевтичну ситуацію подібним чином, проводячи аналогію з найдавнішими видами ритуальних практик. Психотерапевтичний сеанс створює особливий простір-притулок, де клієнт мож в умовах повної безпеки, під турботливим доглядом терапевта й з його участю й допомогою - пережити новий досвід переживання, нові способи почувати, думати й діяти. Кабінет психотерапевта являє собою замкнутий обгороджений простір, що перебуває під заступництвом і захистом божества. Ситуація конфіденційності, довіри й безпеки спонукає до розвитку й росту, а турбота консультанта створює необхідну підтримку й опору.
Ціль психотерапії
Можна сказати також, що психотерапія є свого роду метакса, серединна область між крайностями екзистенціальної самітності, недовіри й безвихідності, повної відкритості світу, прийняття й любові, взаєморозуміння й довіри, ощадливості й підступництва, щирості й простоти, емоційної напруги й щиросердного спокою. Психотерапевт є посередником між всіма цими (і багатьма іншими) інтенціями особистості, надаючи широкий спектр можливостей для їхнього безкарного здійснення. Саме терапевтичне відношення (емпатія,доброзичлива участь, позиція професійної зацікавленості, допомога, підтримка росту й позитивних змін) дозволяє клієнтові зробити усвідомлений вибір, що опирається на реальний досвід. Ціль терапії - привести клієнта до прийняття відповідальності за свої вчинки й прийняті рішення, навчити дотримуватися цих рішень і усвідомленню того нескінченного ланцюга виборів, які і є життя. Теоретичні знання в жодному разі не здатні замінити реальні дії й учинки особистості, що живе у світі, серед інших людей.
Психотерапія досить молода для того, щоб не числити у своєму багажі солідних томів, що описують її історію. Виключення становить хіба що психоаналіз, чия історія, передісторія й навіть археологія (А.Лоренцер) багаторазово висвітлювалася його прихильниками й супротивниками. Однак існуюча нині розмаїтість шкіл, напрямків і плинів психотерапевтичної думки є результатом розвитку як предметного поля, так і теоретичної рефлексії цієї області психологічної практики. Зрозуміло, фахівцеві необхідно мати уявлення про процес становлення своєї професійної галузі, хоча б для того, щоб краще уявляти собі подібності й розходження окремих підходів і стилів у психотерапії, теоретичні запозичення, джерела збігів і розбіжностей у розумінні теорії й методів зцілення душі.
У цій роботі варто розглядати історію психотерапії насамперед як порядок дискурсу.Це поняття уведене філософом Мішелем Фуко для позначення системи правил, що регулюють мовні процеси (створення усних і письмових текстів) усередині суспільства або якого-небудь із його соціальних інститутів, традицій або професійних співтовариств. Такий підхід виправданий, по-перше, специфікою самої психотерапії, що, виникши як talking-cure (лікування розмовою), у більшості випадків і зараз являє собою систему строго регламентованих мовних практик. Це рівною мірою справедливо відносно психоаналізу, юнгіанства, гештальт-терапії, когнітивних підходів, роджеріанства, НЛП і ериксоновського трансу. По-друге, вихідним матеріалом, що дозволяє реконструювати теорію й методи конкретного психотерапевтичного напрямку або школи, як правило, служать тексти їхніх творців або прихильників. Ідеальну картину процесу вирішення майбутнього завдання намалював сам Фуко в роботі "Порядок дискурсу", інаугураційної лекції в Коллеж де Франс. Приступаючи до аналізу розвитку різних шкіл психотерапевтичної теорії й практики, хочеться повторити слідом за французьким мислителем:
Замість того, щоб брати слово, я хотів би, щоб воно саме огорнуло мене й віднесло якнайдалі, за будь-який можливий початок... Мені не хотілося б самому входити в цей ризикований порядок дискурсу; мені не хотілося б мати справи з тим, що є в ньому остаточного й різкого; мені хотілося б, щоб він простягався навколо мене, як спокійна, глибока й нескінченно відкрита прозорість, де інші відповідали б на моє очікування й звідки одна за іншою з'являлися б істини; мені ж залишалося б при цьому тільки дозволити цьому порядку нести себе - подібно якомусь щасливому уламку, дозволити нести себе в ньому і їм.
Якщо відволіктися від численних "темних століть" передісторії лікування щиросердних і тілесних недуг за допомогою слова й емоційного впливу, то можна говорити про XX сторіччя як про період виникнення, розквіту й занепаду, що починається,з психологічного консультування й психотерапії. Історія окремих шкіл і напрямків обчислюється декількома десятиліттями, а психоаналіз вправі пишатися своїм столітнім ювілеєм. Традиційно історію психотерапії прийнято відраховувати з його.
Датою народження психоаналізу прийнято вважати 1895 р., коли молодий віденський лікар Зиґмунд Фрейд після численних спроб удосконалити техніку гіпнотичного лікування хворих неврозами відкриває метод вільних асоціацій. За допомогою їхньої інтерпретації виявилося можливим виявити несвідоме значення слів, учинків і продуктів уяви (сновидінь і фантазій) і зрозуміти, як ці сховані змісти пов'язані із хворобливими симптомами. Надалі психоаналітичне тлумачення охопило й такі результати людської діяльності, де попередня асоціативна робота виявилася непотрібною (художні твори, філософські й релігійні ідеї, соціальні інститути, вдачі, звичаї, мода, мова). З методу дослідження й лікування психічних захворювань психоаналіз поступово перетворився в універсальну форму культурної практики, науковий статус якої продовжує викликати гострі суперечки.
Література:
1. Айзенк Г.Ю. Сорок років через: новий погляд на проблеми ефективності в психотерапії. – К., 2004
2. Варга А.Я. Твір на релігійні теми. – К., 2003
3. Куттер П. Сучасний психоаналіз. - К., 2004
4. Лакан Ж. Інстанція букви в несвідомому або доля розуму після Фрейда. – К., 2003
5. Лакан Ж. Функція й поле мови й мови в психоаналізі. - К., 2005
6. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словник по психоаналізу. - К., 1996
7. Лоренцер А. Археологія психоаналізу. - К., 2003
8. Мамардашвили М.К. Необхідність себе. - К., 1996
9. Невярович В. Терапія душі. – К., 2003
10. Ю. Рикер П. Образ і мова в психоаналізі. – К., 2003
11. Розин М.В. Релігія й психотерапія: чи можлива кентавр? – К., 2006
12. Томе X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. - К., 2006.
13. Фуко М. Воля до істини. – К., 2004
14. Хиллман Д. Психологія. – К., 2006
15. Хиллман Д. Зцілювальний вимисел. – К., 2004.
16. Юнг К.Г. Психологічні типи. – К., 1995
17. Юнг К.Г. Психологія й алхімія. - К., 1997
Размещено на Allbest.ru
Дата добавления: 2021-01-21; просмотров: 41; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!