Інформація         зворотного   

Управлінські                  зв’язку

Рішення)

 

Рис. 1.2. Інформаційний контур керування бізнес-організацією та система її зовнішніх зв'язків

На відміну від недавнього минулого держава сьогодні має істотно менший вплив на бізнес-організації. Він складається в основному у формуванні податкової політики, в організації зовнішньоекономічної діяльності та митного контролю, у забезпеченні прав і здоров'я працівників та охорони навколишнього середовища.

Внутрішнє середовище бізнес-організації багатогранне та включає матеріально-технічні, організаційні, соціально-побутові, санітарно-гігієнічні, соціально-психологічні, інформаційно-комунікативні фактори, які повинні бути враховані в процесі керування.

Найбільшу складність і в той же час найбільший інтерес для аналізу представляє функція перетворення інформації суб'єктом керування та формування управлінських рішень. Процес керування — це процес вироблення та забезпечення виконання підлеглими прийнятих керівником управлінських рішень.Таким чином, прийняття управлінських рішень — основа керування. Рішення — один з необхідних елементів вольової дії людини, припускає усвідомлення цілей, засобів їхнього досягнення й очікуваних результатів. Рішення можуть бути побутовими, політичними, конструкторськими, технологічними, управлінськими. Класифікація управлінських рішень представлена на рис. 1.3.

Вимоги, пропоновані до управлінських рішень:

1) цілеспрямованість;

2) ефективність;

3) обґрунтованість;

4) адресність (звертання до конкретного виконавця);

5) своєчасність;

6) правочинність (керівник має право приймати подібні рішення);

7) несуперечність;

8) здійсненність;

9) чіткість (неможливість двозначного трактування рішення);

Управлінські рішення

Ті, що приймаються на вищому рівні керівництва (стратегічні рішення, які відносяться до підприємства в цілому та визначають лінію його роботи на довгостроковий період)

Ті, що приймаються на середньому рівні керівництва, тобто рівні цехів, служб, відділів (тактичні рішення на середньострокову перспективу, необхідні для того, щоб слідувати загальній стратегії фірми)

Ті, що приймаються керівниками первинних колективів (оперативні рішення, які забезпечують виконання тактичних і стратегічних установок, контроль процесу)

а)

Управлінські рішення

Інформаційні (доводять до відома підпорядкованих будь-що)

Організаційні (змінюють функції, організаційну структуру або відношення)

Оперативні (забезпечують оперативне керування колективом)

б)

Управлінські рішення

Евристичні (основані на досвіді, інтуїції керівника)

Алгоритмічні (обґрунтовані за допомогою спеціальних методів)

в)

Управлінські рішення

Ті, що приймаються в умовах визначеності (під час прийняття управлінських рішень таких меншість)

Ті, що приймаються в умовах ризику (коли звершення певних майбутніх подій має імовірнісний характер)

Ті, що приймаються в умовах невизначеності (коли неможливо оцінити імовірність звершення майбутніх подій)

г)

Управлінські рішення

Одноосібні

Колегіальні

д)

Рис. 1.3 Класифікація управлінських рішень:

a ) - за рівнем прийняття рішень; б) - за характером розв'язуваних завдань; в) - за методами прийняття рішень, г) - залежно від характеру вихідної інформації; д) - залежно від того, як приймаються рішення

 

10) повнота (містить всю інформацію, необхідну для виконання);

11) стислість викладу;

12) ясність і зрозумілість;

13) етичність (виклад у поважній стосовно підлеглого формі).

Відомі різні підходи до процесу підготовки й прийняття рішень. У рамках кожного підходу можна виділити певну сукупність послідовно застосовуваних прийомів і методів, етапів і процедур, що мають прямі та зворотні зв'язки, що називають технологією прийняття управлінських рішень.

Технологія прийняття управлінських рішень. Прийняття рішень являє собою свідомий вибір одного з наявних варіантів дій (альтернатив), що скорочують розрив між сьогоденням і майбутнім бажаним станом — метою.

Альтернативи повинні бути оцінені відповідно до обраного критеріюта зроблений вибір кращої з них. Добре, якщо вибір може бути якимось чином формалізований. До цього необхідно прагнути, однак у кожному разі остаточне рішення завжди залишається за керівником, тому що саме він несе особисту відповідальність за це рішення. Концептуальна схема ухвалення управлінського рішення показана на рис. 1.4.

Рішення в організації можна розглядати як продукт управлінської праці, а його прийняття - як процес, що веде до появи цього продукту. Таким чином, процес прийняття управлінських рішень є основною частиною щоденної роботи будь-якого керівника. Прийняття рішень в організації - це:

• свідома та цілеспрямована діяльність, здійснювана людьми - керівниками, менеджерами;

• поводження людей, засноване як на фактах, так і на їх ціннісних орієнтаціях;

• процес, що базується на усвідомленій взаємодії членів організації;

• процес, що представляє собою одночасно науку та мистецтво.

 

Відповідно до останнього твердження у прийнятті рішень можна виділити дві складові. Об'єктивна складова — це така частина роботи з прийняття рішень, яка піддається формалізації, що дозволяє передати її помічникам керівника або автоматизувати. Суб'єктивна складова — це частина роботи менеджера, що не формалізується, яка дозволяє йому приймати остаточні рішення на основі об'єктивної інформації, але з використанням інтуїції та досвіду.

Керівник

База прийняття рішення · ціль керування · інформація про об’ єкт керування · інформація про стан навколишнього середовища

Вибір рішення · за певними правилами · із множини можливих (альтернативних) варіантів · єдине, краще, на погляд керівника, управлінське рішення

 

Рис. 1.4. Концептуальне подання процесу прийняття управлінських рішень

 

     Відзначимо, що робота менеджера не обмежується прийняттям управлінських рішень. Менеджерові необхідно також організувати їхнє виконання.Тут проявляється ще одна грань менеджменту — уміння домагатися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поводження інших людей. З огляду на сказане, можна дати таке визначення менеджменту. Менеджмент - це керівництво колективами виконавців і керівництво у колективах виконавцями. Виробничий менеджмент - цілеспрямований вплив на колективи людей для організації та координації їхньої спільної діяльності у процесі виробництва матеріальних благ.

Контрольні питання й завдання

1. Що повинен знати й уміти сучасний менеджер?

2. У яких сферах діяльності може працювати менеджер?

3. Назвіть дві головні функції виробничого менеджменту. Як вони пов'язані з рішеннями, які приймає менеджер?

4. Складіть зразковий алгоритм ухвалення рішення, використовуючи власний досвід.

5. Чи існує зв'язок між основними віхами розвитку менеджменту та промислових революцій?

6 Неспеціалісти зазвичай не розділяють дві галузі науки та практичної діяльності людей - економіку та менеджмент, називаючи їх просто «економіка». Використовуючи вивчений матеріал, спробуйте обґрунтувати необхідність розділу понять «економіка» та «менеджмент».

 

2.ФОРМУВАННЯ БАЗИСНИХ СТРАТЕГІЙ ПРОДУКТУ

 

2.1. Життєвий цикл продукту та особливості виробничого менеджменту по його стадіях

Головна ознака більшості видів продукції полягає у тому, що вони мають обмежений період попиту. Для будь-якого виробничого підприємства надзвичайно "важливо знати період, протягом якого продукт може бути реалізований на ринку, та фактори, які впливають на його тривалість. Будь-який продукт проходить у своєму розвитку різні стадії. Період часу між моментами виникнення та припинення використання продукту прийнято називати його життєвим циклом. Незважаючи на велику різноманітність форм і видів продуктів, певні фази їхнього життєвого циклу є загальними та включають:

• створення,

• освоєння,

• зростання,

• зрілість,

• старіння.

Для більшості продуктів характерна циклічна повторюваність цих фаз, пов'язана щораз, як правило, з освоєнням нової модифікації. Для окремих фаз життєвого циклу властиві певні організаційно-економічні умови, що виражаються у типових формах фінансування, характері обраної цінової політики, поводженні на ринках, масштабі виробництва та збуту продукту та ін. Тому для конкретної організації важливо правильно ідентифікувати фазу життєвого циклу кожного продукту.

Від правильності й адекватності організаційних рішень, прийнятих на кожній фазі життєвого циклу, залежить його тривалість й ефективність розвитку. Економічні результати виробництва та реалізації продукту залежать значною мірою від фази життєвого циклу, на якій він перебуває у конкретний момент часу. Динаміка економічних параметрів продукту на різних фазах його розвитку у загальному виді представлена на рис. 2.1.

Створення нового продукту найчастіше пов'язане з виникненням певної інноваційної ідеї: освоєння нового ринку, розширення або поява нових способів виробництва, виникнення нової або розширення наявної потреби, поява нових функцій продукту й т.ін. Розподіл основних завдань виробничого менеджменту по фазах життєвого циклу продукту схематично представлене на рис. 2.2.

Перша фаза життєвого циклу продукту - фаза створення являє собою концептуальну стадію розвитку продукту, на якій інноваційна ідея оцінюється з погляду можливості, доцільності та масштабів її реалізації. Управлінські рішення на цій стадії спрямовані насамперед на проведення маркетингових досліджень ринку для нового продукту, пошук для нього потенційної ніші на ринку та вивчення можливості комерційного використання інноваційної ідеї. При маркетинговому проробленні ідеї продукту визначаються очікувані масштаби збуту, необхідні обсяги й терміни виробництва відповідно до можливостей й очікуваного попиту. При позитивній оцінці ідеї організовується проведення необхідних досліджень і дослідно-конструкторських розробок.

Фаза освоєння передбачає початок промислового освоєння інноваційної ідеї та появу нового продукту на ринку. Виробничий менеджмент спрямований у першу чергу на здійснення складного комплексу робіт з технічної підготовки виробництва: розробку детальної робочої документації для виробництва продукту, технологічну підготовку, організаційне проектування нового виробництва. Необхідно мати на увазі, що процес виробничого освоєння нового продукту - це початковий період нового виробництва, протягом якого досягаються проектні значення технічних, виробничих й економічних параметрів виробу. Відповідно розрізняють технічне, виробниче й економічне освоєння нового продукту.

Технічне освоєння характеризується досягненням у виробничому процесі заданих значень технічних й експлуатаційних параметрів якості продукту, закладених у технічній документації. Проектні технічні параметри досягаються, як правило, при відпрацюванні досвідчених зразків і перших установчих серій продукту. Виробниче освоєння зводиться до досягнення заданих масштабів виробництва нового продукту та параметрів ритмічності, виконанню встановлених календарно-планових нормативів, що забезпечують ефективну організацію виробничих процесів.

Економічне освоєння нового продукту характеризується досягненням установлених значень економічних показників його виробництва та реалізації. Це відноситься у першу чергу до таких показників виробництва, як трудомісткість, собівартість та рентабельність.

Виробничий менеджмент у період освоєння виробництва спрямований на забезпечення найкоротших термінів проведення необхідних заходів. Одночасно з підготовкою виробництва на цій фазі здійснюється підготовка обраних сегментів ринків до сприйняття нового продукту. Це найбільш капіталомістка фаза, що вимагає сторонніх інвестицій.

Для фази росту характерне розширення масштабів інноваційної діяльності, нарощування виробництва й обсягу продажів інноваційного продукту, пошук та освоєння нових ринків, пошук нових організаційних рішень й удосконалювання менеджменту.

Інноваційний цикл   Виробничий цикл   Обіг   Зростання Рівень ризику Затрати Приріст оббігу Затрати на експлуатацію та технічне ослуговування Прибуток Час Час Час Час Старіння Створення Зрілість Освоєння Час Життєвий цикл продукту

Рис. 2.1.Зміна економічних параметрів продукту на

різних фазах його життєвого циклу

Виробничий менеджмент на цій фазі зосереджений на пошуку та реалізації внутрішніх резервів підвищення ефективності виробництва нового продукту, забезпечення гнучкості планування відповідно до змінюваного попиту, зниження виробничих запасів і запасів готової продукції, розробці гнучкої та динамічної цінової політики.

Фази зрілості, що характеризується максимальним обсягом виробництва та реалізації, новий продукт досягає в умовах, коли його основні параметри починають втрачати перспективи подальшого поліпшення. Для зниження витрат і максимізації прибутку підприємство прагне до вдосконалювання менеджменту та технології виробництва, підвищенню її ефективності. Головним завданням і турботою підприємства на цій фазі стає пошук нових інноваційних ідей, модернізація інноваційного продукту, його модифікація для специфічних умов або вимог нових ринків (наприклад, тропічне виконання, різноманітність дизайну, урахування індивідуальних вимог, пошук нових областей застосування й т.ін.).

Фаза старіння не є органічним наслідком зрілості продукту. Вона може наступати у будь-який момент часу під впливом несприятливих зовнішніх або внутрішніх факторів і виникаючої кризової ситуації. Головним симптомом фази старіння є зниження продажів й обмежені можливості реалізації інноваційного продукту на нових ринках. Кардинальним способом виходу із кризової ситуації є модернізація продукту, пошук нових сегментів або нових ринків збуту. При своєчасній підготовці модернізованого продукту або продукту, що заміщає, підприємство має можливість зберегти купівельний попит і відповідно продовжити життєвий цикл продукту. Виробничий менеджмент на цій фазі повинен бути орієнтований на вибір найбільш раціональної схеми заміщення застарілого продукту новим.

1 Створення   2 Освоєння   3 Зростання   4 Зрілість   5 Старіння           ● Формування інноваційної ідеї ● Маркетингові дослідження та підготовка ринків ● Патентна (ліцензійна) оцінка ідеї ● Проведення дослідів та розробок ● Оцінка інвестиційних потреб та фінансових можливостей ● Планування підготовки виробництва та реалізації продукту ● Проведення конструкторської підготовки виробництва ● Проведення технологічної підготовки виробництва ● Організаційно-планова підготовка виробництва ● Початкове виробництво інноваційного продукту ● Підготовка реалізації продукту ● Нарощування виробничої потужності ● Збільшення обсягів продажів ● Освоєння нових ринків ● Формування стійкої мережі постачальників ● Вдосконалення технології, організації виробництва та менеджменту ● ● Стабілізація постачальників ● Модернізація та індивідуалізація інноваційного продукту ● Пошук нових ринків ● Проведення додаткових досліджень та розробок ● Пошук нових сфер використання інноваційної ідеї ● Модернізація підприємницької концепції продукту ● Модернізація виробничої бази ● Скорочення виробничої інфраструктури ● Скорочення чисельності працівників ● Ліквідація запасів ● Продаж власних ноу-хау, ліцензій, патентів ● Зняття продукту з виробництва

Рис 2.2. Розподіл завдань менеджменту по фазах життєвого циклу продукту

2.2. Маркетингова розробка продукту

Виробничий менеджмент, орієнтований на ринок, при плануванні нового продукту повинен бути забезпечений масштабною інформацією: 1) про ринки, їхні складові елементи, стан та тенденції розвитку; 2) про конкурентів, їхній потенціал і плани розвитку; 3) про споживачів, їхні вимоги до продуктів і купівельну спроможність.

Створення цієї інформації, її збір, обробка та цільове використання при підготовці виробничих рішень і становить зміст маркетингу продукту. Маркетингова діяльність як елемент стратегії продукту має на меті забезпечення стійкого положення продукту, що створюється, на ринку з урахуванням загальних тенденцій науково-технічного прогресу, потенційних можливостей підприємства, стану ринку та впливу на ринок факторів зовнішнього середовища. Маркетинг продукту вивчає характер, стан і динаміку відносин у ринковому середовищі між трьома основними суб'єктами ринку - виробником, споживачем і конкурентами (рис. 2.3).

Споживач  Зона маркетингу Виробник Конкуренти

 

Рис. 2.3.Трикутник відносин у маркетингу продукту

Споживач продукту характеризується типом потенційного покупця, складом його потреб і схемою купівельного поводження. Для підприємства важливо встановити принциповий тип переважного покупця створюваного продукту. Це може бути кінцевий (індивідуальний) споживач або покупець-виробник, що використає продукт для власного виробництва. У якості покупця можуть виступати посередники (оптова й роздрібна торгівля, агентства з продажів, дилерські або лізингові фірми й т.д.), органи державної влади та керування (армія й флот, уряд, міліція, митниця й т.ін.) або некомерційні організації (органи самоврядування, соціального захисту й ін.). Кожний зі споживачів має специфічний характер потреб, що розрізняються масовістю поширення, ієрархією задоволення, тимчасовими та сезонними параметрами споживання та ін. Схема купівельного поводження передбачає вивчення мотиваційних і спонукальних факторів споживача, його купівельної спроможності та прогнозування факторів, що впливають на її зміну. Особливе значення має дослідження функції попиту, що відображає вплив рівня ціни на купівельний попит.

Конкуренти характеризуються у маркетинговому дослідженні складом конкуруючих продуктів та їхніх виробників, основними техніко-економічними параметрами таких продуктів, формою поводження конкурентів на ринку. Для підприємства має важливе значення число конкурентів, технічний рівень їхньої продукції, обсяг поставок у порівнянні з попитом і характер цінової політики. У процесі маркетингового дослідження продукту повинне бути отримане повне й об'єктивне уявлення про сильні та слабкі сторони продукту, що створюється, та заходи для його просування на ринок.

Виробник продукту у рамках маркетингового дослідження повинен мати вичерпну інформацію про власний науково-технічний і виробничий потенціал, прогноз розвитку виробничих потужностей, техніко-економічні параметри виробу, що розробляється, терміни проектування та виробництва нового продукту та тривалість його життєвого циклу.

Маркетингове дослідження продукту повинне дати менеджменту підприємства відповіді на п'ять комплексів питань:

• Хто є потенційним покупцем створюваного продукту, які його мотиви та можливий обсяг потреби та від яких факторів вони залежать?

• Які конкуренти зустрінуть на ринку новий продукт та які їхні конкурентні можливості?

• Які переваги та недоліки нового продукту (його сильні й слабкі сторони) та що необхідно зробити для підвищення його конкурентоздатності?

• Який вплив має науково-технічний прогрес на ринкову ситуацію, на збільшення тривалості життєвого циклу продукту, масштабів попиту?

• Як формується ринковий попит на новий продукт, яка сегментація ринку та як позиціонується на ньому новий продукт, який ринок є цільовим для нового продукту?

Поряд із перерахованими основними питаннями проектування нового продукту та його позиціонування на можливих ринках маркетингова розробка продукту вирішує комплекс завдань, пов'язаних із підготовкою планування його збуту та просування на ринок протягом його життєвого циклу.

Маркетингове дослідження продукту являє собою комплексний процес, що включає ряд відносно самостійних аналітичних розробок, заснованих на використанні різноманітної інформації (рис. 2.4). Інноваційна ідея щодо нового продукту повинна вивчатися насамперед з погляду корисності для споживача або можливості задоволення потреби. Аналіз споживачів передбачає визначення місця потреби у новому продукті у системі цінностей споживача, оцінку ступеня задоволення цієї потреби на момент появи продукту. Повинні враховуватися кількісні та тимчасові параметри потреби у продукті, що супроводжують потреби та необхідність сервісного обслуговування покупця.

Аналіз конкурентів і стану конкуренції на потенційних ринках продукту дозволяє підприємству сформувати мінімальний рівень вимог до нового продукту та передбачити їх у процесі конструювання. Оцінка конкуренції продукту передбачає два напрямки аналітичної роботи: 1) збір і вивчення інформації про фірми-конкуренти на ринках; 2) порівняльний аналіз конкурентного рівня інноваційного продукту. При вивченні конкурентів важливо об'єктивно оцінити не тільки їхнє число, масштаби присутності на потенційних ринках та якість їхніх товарів, але й потенційні можливості розвитку до моменту появи інноваційного продукту. Аналіз конкурентного рівня інноваційного продукту варто провадити відносно не тільки вже існуючих на ринку товарів, але й з урахуванням науково-технічних прогнозів зміни параметрів продукту за період його проектування та виробництва.

Прогноз параметрів продукту являє собою процес визначення його якісних показників.

Сегментація цільових ринків являє собою процес багатомірної диференціації потенційних споживачів продукту на відносно однорідні щодо характеру попиту групи. Принципове значення має вибір ознак сегментації. У якості таких нерідко використаються:

• економічні змінні (рівень доходів, здатність до одержання кредитів, фінансова заможність й т.ін.);

• соціально-демографічні змінні (стать, вік, стан здоров'я й т.д.);

• географічні, кліматичні та інфраструктурні змінні (транспорт, стан доріг, клімат й ін.);

• поведінкові змінні (реакція на зміну цін, інтенсивність споживання й т.ін.).

У кожному конкретному випадку склад ознак сегментації ринку повинен ретельно вивчатися фахівцями й організовуватися моніторинг їхнього впливу на продуктову стратегію підприємства.

Позиціонування продукту передбачає дії щодо забезпечення його конкурентноспроможнього положення на ринку. Позиціонування здійснюється стосовно конкурентів з урахуванням особливостей інноваційного продукту шляхом визначення очікуваного обсягу реалізації, займаної продуктом частки ринку. Сучасна практика маркетингу використовує велике число різноманітних якісних і кількісних методів прогнозування та планування можливих обсягів збуту продукції з урахуванням попиту. Найпоширенішими з них є метод опитування та узагальнення думок фахівців, метод стандартного розподілу ймовірностей, метод аналізу на основі контрольованої частки ринку, метод аналізу кінцевого використання й ін.

1. Аналіз споживачів 2. Аналіз конкурентів 3. Прогноз параметрів продукту 4. Оцінка концепції нового продукту 5. Сегментація та вибір цільових ринків 6. Оцінка термінів 8. Позиціонування продукту на цільових ринках 7. Аналіз об’єму збуту та цінової політики 9. Зведений баланс покращення параметрів нового продукту ( “ будиночок якості ” )

 

Рис. 2 4. Процес маркетингу нового продукту

2.3. Формування продуктової програми підприємства

Продуктове планування становить найважливіший елемент системи виробничого менеджменту на підприємстві. Його завдання полягають у визначенні напрямків і пропорцій у технічній політиці підприємства, встановленні перспективної тематики наукових досліджень і конструкторських розробок, формуванні структури перспективної виробничої програми випуску інноваційної продукції та здійсненні комплексу інноваційних заходів. У самостійних наукових і конструкторських організаціях продуктове планування представлене формуванням тематичного плану, що містить перелік наукових досліджень і розробок та інноваційних проектів, спрямованих на реалізацію прийнятої концепції перспективного розвитку підприємства. У процесі тематичного планування здійснюється відбір найважливішої тематики, оцінка її ефективності та рівня якості планованих результатів, визначаються виконавці, терміни та кошторисна вартість виконання робіт. Від якості та рівня обґрунтованості розрахунків при формуванні тематичного плану залежать науково-технічні та господарські результати діяльності організації у поточному періоді та у перспективі.

На промислових підприємствах, що реалізують заключні стадії інноваційного процесу, продуктове планування виражається у формуванні продуктового портфеля підприємства та плануванні його виробничої програми на певний період. Виробнича програма підприємства визначає номенклатуру й обсяг виробництва конкретних видів інноваційної продукції. При її формуванні здійснюється вивчення кон'юнктури ринку, цінової політики, планування витрат на виробництво нової продукції, планування заходів щодо технічної підготовки виробництва нової продукції, розподіл виробничих завдань по цехах і ділянкам, а також по відрізках часу календарного періоду. Обґрунтованість продуктового планування забезпечується при дотриманні вимог:

• наявності ефективної маркетингової системи в областях стратегічних інтересів і спеціалізації підприємства;

• наявності ефективної системи науково-технічного прогнозування, що сприяє ранньому розпізнаванню перспективних напрямків розвитку науки й техніки в областях спеціалізації підприємства;

• використання системи ранжирування та відбору пропозицій при формуванні продуктового портфеля, заснованої на застосуванні об'єктивних множинних критеріїв;

• наявності ефективної та динамічної інформаційної системи забезпечення маркетингу, науково-технічного прогнозування та планування інновацій;

• використання наукових методів оцінки й економічного обґрунтування інноваційних пропозицій і проектів.

На підприємстві розрізняють стратегічне й оперативне продуктове планування. Стратегічні плани формують наукову та продуктову політику підприємства на довготермінову перспективу, що визначає склад науково-технічних напрямків, що розвивають, структуру ринків і характер поводження на кожному з них, перспективні зрушення у структурі та порядок оновлення продукції, що випускається, вимоги до технічного розвитку підприємства. Оперативні плани, що встановляться на рік, забезпечують реалізацію стратегічних рішень та передбачають формування конкретного тематичного плану науково-технічних заходів і виробничої програми.

Продуктове планування повинне бути тісно пов'язане з іншими видами планових розрахунків у системі інноваційного менеджменту на підприємстві. Планування маркетингу та науково-технічне прогнозування створюють інформаційну базу для розробки тематичних планів і формування виробничих програм. Техніко-економічне планування, розрахунки ресурсів і фінансове планування встановлюють обмеження та забезпечують необхідну збалансованість тематичних і виробничих програм. Календарне планування конкретизує завдання тематичних планів і забезпечує їхню координацію у часі та щодо виконавців.

Продуктове планування являє собою складний, багаторівневий інтеграційний процес, у якому беруть участь менеджери, планові служби, аналітичні, дослідницькі підрозділи та підрозділи, що розробляють, підприємства. Він включає інформаційне забезпечення, аналітичні дослідження, маркетингові розробки, економічні обґрунтування й кошторисні розрахунки, а також оцінки власного потенціалу й обґрунтування управлінських рішень. Загальний процес продуктового планування інновацій містить три основні стадії розрахунків:

• формування продуктових пропозицій;

• оцінка пропозицій і відбір продуктів;

• формування збалансованого плану.

Перша стадія — формування продуктових пропозицій — має завданням підготовку можливо більшого числа перспективних інноваційних ідей щодо складу інноваційних продуктів, зміни структури ринків або технічного розвитку підприємства. Основними джерелами інноваційних пропозицій на цій стадії виступають результати маркетингових досліджень, науково-технічних прогнозів і розробка перспективної продуктової політики підприємства. Маркетингові дослідження в рамках продуктового планування орієнтовані на формування продуктового портфеля підприємства. Продуктовим портфелем прийнято називати можливу сукупність продуктово-ринкових і науково-технічних напрямків його діяльності на тривалу перспективу, яка володіє найбільшою здатністю щодо забезпечення потенціалу прибутку підприємства.

Пропозиції з тематики інноваційної діяльності підприємства формуються й із третього важливого джерела - політики розвитку його перспективної виробничої програми, розроблювальної на основі маркетингових досліджень і науково-технічних прогнозів. При формуванні перспективної виробничої програми підприємства можливі принаймні чотири варіанти його програмної політики: стабілізація, модифікація, варіація та диверсифікація. Схематично вони представлені на рис. 2.9.

Стабільна продуктова політика не вимагає інноваційної активності та передбачає збереження прийнятої асортиментної структури виробничої програми. Політика модифікації має на меті освоєння виробництва модифікованого продукту з новими споживчими властивостями відповідно до вимог ринку. Ця політика реалізується при обмежених виробничих потужностях і відсутності можливості їхнього розширення. Тому освоєння виробництва модифікованого продукту А_4м здійснюється замість продукту, що випускали раніше, А₄.

Продукти	Продукти	Продукти	Продукти
А1 Б1 А2 Б2 А3 Б3	А1 Б1 А2 Б2 А3 Б3 А4М	А1 Б1 А2 Б2 А3 Б3 А4 А5 А6	А1 Б1 С1 А2 Б2 С2 А3 Б3 С3
Стабілізація	Модифікація	Варіація	Диверсифікація

 

Рис. 2.9. Види перспективної продуктової політики підприємства

Політика варіації полягає у тому, що завдяки збільшенню виробничої потужності використовуються додаткові варіанти розширення номенклатури виробничої програми за рахунок пошуку нових сфер застосування модифікованих продуктів і просування їх на нові ринки. На практиці подібна варіація виробничої програми має місце найчастіше при використанні блокового конструювання інноваційної продукції, що дозволяє здійснювати гнучку модифікацію виробів відповідно до вимог нових ринків.

Політика модифікації й варіації виробничих програм дозволяє продовжити життєвий цикл інноваційного продукту. Однак перспективна політика вимагає при формуванні інноваційної виробничої програми орієнтуватися на нові продукти й просування їх на нові ринки. Таку продуктову політику у виробництві прийнято називати диверсифікацією.

Контрольні питання й завдання

1. Що таке життєвий цикл продукту і які фактори впливають на його тривалість?

2. Які особливості функціонування продукту на різних фазах його життєвого циклу?

3. Що означає стратегія продукту й з яких елементів вона складається?

4. У чому полягають завдання маркетингу нового продукту?

5. Дайте характеристику завдань стратегічного й оперативного маркетингу продукту.

6. У чому полягає формування продуктової програми підприємства?

 

3. ПРОЕКТУВАННЯ НОВОГО ПРОДУКТУ

 

3.1. Інноваційний процес: зміст та особливості

Поява нового товару у виробництві й на ринку є, як правило, результатом цілеспрямованої інноваційної діяльності, головне завдання якої полягає у створенні й поширенні інновацій. Поняття «інновації» відноситься до широкого кола нововведень у різних сферах виробництва та обігу товарів: новим продуктам або послугам, способам їхнього виробництва, нововведенням в організаційній, фінансовій або сервісній сферах, будь-яким удосконаленням, що забезпечують економію витрат або створюють умови для такої економії. Найважливішою ознакою інновацій у ринкових умовах є поліпшення споживчих властивостей нового товару з метою забезпечення і підтримки на високому рівні конкурентоздатності підприємства. Під інноваціями розуміється кінцевий результат інноваційної діяльності у вигляді нового або вдосконаленого продукту, реалізованого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, який використовується в практичній діяльності. Інновація вважається здійсненою, якщо інноваційний продукт освоєний у виробничому процесі або впроваджений на ринок. У практиці функціонування організацій у різних областях виробництва, постачання, збуту та управлінської діяльності здійснюється велика різноманітність інновацій. Їхня типологія наведена на рис. 3.1. Принципове значення для змісту інноваційного процесу має предметна область інноваційної діяльності. Відповідно до цієї ознаки прийнято розрізняти інновації, пов'язані з розвитком:

• продуктів,

• технологій,

• елементів систем керування,

• сировини й матеріалів,

• ринків реалізації продукції й послуг.

Продуктові інновації, що передбачають створення нових або вдосконалення продуктів, що випускають, являють собою тип інновацій найпоширеніший і важливий для забезпечення конкурентоздатності виробничого підприємства.

Створення нових продуктів, які володіють високими технічними, споживчими та економічними параметрами, являє собою досить складний процес, що вимагає значних витрат часу й ресурсів, залучення великого числа як зовнішніх, так і внутрішніх виконавців, найтіснішим чином пов’язаний з усіма іншими сферами діяльності підприємства. На рис. 3.2 представлена структура типового інноваційного процесу створення нового продукту. Можна виділити три основні фази інноваційного процесу:

• дослідницька фаза або формування концепції продукту;

• проектування нового продукту;

• освоєння виробництва нового продукту й просування його на ринок.

На першій фазі — фазі формування концепції продукту проводиться комплексний аналіз економічної й науково-технічної інформації про можливий попит на нову продукцію, ситуації на ринках, конкурентних позиціях інших виробників, наукових і технічних можливостях й обмеженнях у розвитку продукту, економічному і науково-технічному потенціалі підприємства. Основними інструментами такого аналітичного дослідження виступають інструменти й методи інноваційного маркетингу в сполученні з методами науково-технічного прогнозування. Результатом першої фази інноваційного циклу повинен стати висновок про економічну доцільність, технічну можливість й основні параметри нового продукту. Сукупність цих висновків прийнято називати концепцією продукту.

Псевдо- інновації

Покращу-ючі

Базисні

1. За значи-містю

Розширюючі

Раціоналі- зуючі

Заміщуючі

2. За спрямова-ністю

Галузь виник-нення

Новий рід

Новий вид

Нове покоління

Новий варіант

Галузь впрова-дження

Галузь споживан-ня

3. За галузевою структурою життєвого циклу

4. За глибиною зміни

Розроблені на виробництві

5. За відношенням до розробки

10. За часом виходу на ринок

Інновації-лідери

Інновації-послідовники

Реактивні

Розроблені зовнішніми організаціями

Для створення нової галузі

6. За масштабами поширення

12. За предметом та сферою докладання

11. За причинами виникнення

Стратегічні

Науково-технічні

Соціально-культурні

Застосування у всіх галузях

Адаптивні зміни

Перегрупування

Зміна кількості

Регенерація первісних способів

7. За роллю у процесі виробництва

8. За характером задовольняючих потреб

9. За степенем новизни

На основі нового процесу або явища

На основі наукового відкриття

На основі нового способу застосування до давно відкритих явищ

Нові потреби

Основні (продуктові та технологічні)

Існуючі потреби

Додаткові (продуктові та технологічні)

Продукти

Ринки

Процеси

Виробництво

Нові ринки

Нові продукти

Нові матеріа-ли

Нові сфери застосу-вання

Керування та адміністру-вання

ІННОВАЦІЇ

 

Рис. 3.1. Типологія інновацій та їхня класифікація

 

				Фундаментальні (теоретичні) дослідження										1
						Пошукові дослідження									2
								Прикладні дослідження									3
										Дослідно-конструкторські розробки									4							Виробництво		Реалізація (збут)		Споживання (використання)
												Проектування нових виробництв									5
													Конструкторська підготовка виробництва										6
											Технологічна підготовка виробництва										7
									Організаційно-планова підготовка виробництва										8
							Освоєння виробництва										9
					Підготовка реалізації (збуту) продукції										10
			Підготовка споживання продукції (сервісне обслуговування											11

Рис. 3.2. Структура інноваційного процесу створення нового продукту:

ІЦ - інноваційний цикл; ВЦ - виробничий цикл; ЖЦ - життєвий цикл.

На другій фазі інноваційного процесу здійснюється власне проектування нового продукту. Основне завдання цієї фази полягає в детальному інженерному проробленні нового виробу. Вона включає проведення необхідних досліджень, виконання дослідно-конструкторських розробок, виготовлення й випробування дослідних зразків нової продукції і розробку детальних креслень для її виготовлення. На фазі проектування продукту зіставляються рівень його конкурентоздатності й тривалість життєвого циклу.

Саме на цій фазі інноваційного процесу визначаються економічні та організаційні параметри майбутнього виробництва.

Третя фаза інноваційного процесу - фаза освоєння виробництва й просування нового продукту на ринок полягає в проведенні комплексу робіт із проектування нового виробництва починаючи з його технічної підготовки, організаційного проектування виробничих процесів і включаючи нарощування виробництва, досягнення проектної потужності й заданої собівартості. Інноваційний процес завершують роботи із просування нового продукту на ринок і пов'язана із цим вистриб’ют орська діяльність підприємства.

Кожна з перерахованих фаз інноваційного процесу включає виконання відносно самостійних стадій створення й проектування нового продукту. Ці стадії можуть виконуватися в часі послідовно або паралельно один одному. У кожному разі для підприємства важливо максимально можливе скорочення тривалості інноваційного процесу. Це важливо й з погляду конкуренції, і з метою скорочення інвестиційних потреб.

3.2. Конструювання нового продукту

Новий виріб з'являється в результаті складного процесу його проектування, виготовлення численних макетів, дослідних і експериментальних зразків, їхнього випробування, коректування та відпрацьовування робочої документації. Весь цей комплекс різноманітних робіт у вітчизняній практиці становить зміст дослідно-конструкторських розробок (ДКР) і конструкторської підготовки виробництва (КПВ) нового продукту.

Дослідно-конструкторські розробки — це комплекс робіт, здійснюваних з метою створення нових видів техніки із заданими техніко-економічними параметрами у вигляді досвідченого зразка, досвідченої установки й робочої документації для їхнього промислового виготовлення й використання.По своєму змісту ДКР часто є органічним продовженням виконаних прикладних дослідницьких робіт, що підтвердили технічну можливість й економічну доцільність створення нового продукту. Конструювання нового продукту при цьому зводиться до розробки необхідного комплексу конструкторських документів, до робіт по виготовленню, налагодженню й випробуванням досвідче­ного зразка. Головне завдання при цьому складається в створенні конкурентно­спроможнього продукту, що відрізняється високим науково-технічним рівнем інженерних рішень, здатного задовольняти споживчий попит ринку.

Дослідно-конструкторські розробки, які виконуються в певній області техніки, на відміну від науково-дослідних робіт характеризуються досить стійким складом стадій, етапів і робіт. Технологія їхнього проведення, прийоми інженерних розробок і розрахунків регламентуються, як правило, спеціальними галузевими або внутрішньофірмовими нормативними документами, заснованими на розробленій у країні системі державних стандартів, що визначають склад етапів ДКР, порядок їхнього проведення й вимоги до оформлення документації. Типовий перелік робіт, що становлять зміст дослідно-конструкторських розробок, представлений у табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Типовий перелік робіт дослідно-конструкторських розробок

Етапи ДКР		Ціль робіт		Типовий зміст робіт
Розробка технічного завдання		Розробка технічного завдання		Складання, узгодження й затвердження технічного завдання на ДКР
Розробка технічної пропозиції		Розробка технічної пропозиції із присвоєнням документам літери "П"		Підбор необхідних матеріалів Розробка й затвердження технічної пропозиції
Розробка ескізного проекту		Розробка ескізного проекту із присвоєнням документам літери "Э"	Вивчення, аналіз й узагальнення підібраних матеріалів і науково- технічної літератури Виявлення можливих варіантів розробки й оцінка їхньої ефективності. Уточнення основних вихідних даних на базі обраного варіанта розробки Розробка блок-схеми й габаритних креслень виробу Складання принципових схем Оптимізація параметрів принципової схеми
		Проектування, виготовлення й лабораторні випробування макета виробу	Розробка конструкції макета й складання ескізів Виготовлення макета Настроювання й лабораторні випробування макета Узагальнення й аналіз даних випробувань Складання пояснювальної записки до ескізного проекту Оформлення, резензування й захист ескізного проекту Внесення змін в ескізний проект за результатами захисту
Розробка технічного проекту		Розробка технічного проекту із присвоєнням документам літери "Т"	Складання й узгодження уточненого технічного завдання на розробку за результатами захисту ескізного проекту Уточнення принципової схеми виробу Вибір конструкції: розрахунок її елементів
	Виготовлення й випробування макетів		Експериментальна перевірка основних вузлів Конструювання й виготовлення технологічного зразка виробу Випробування технологічного зразка виробу Розробка конструкції основних вузлів виробу з урахуванням даних випробувань технологічного зразка Запити патентних формулярів і дозволів на застосування й поставку матеріалів і комплектуючих виробів Оформлення, резензування й захист технічного проекту Внесення змін у технічний проект за результатами захисту
Розробка робочої документації	Розробка конструкторських документів, призначених для виготовлення й випробування дослідного зразка (дослідної партії) Виготовлення й заводські випробування дослідного зразка (дослідної партії)		Складання технічного завдання на робоче проектування виробу Розробка схем і робочих креслень, уточнення попередніх заявок на матеріали й комплектуючі вироби Складання експлуатаційно-технічної документації, оформлення патентних формулярів і складання карт технічного рівня Випуск інформаційних матеріалів Технологічна підготовка виробництва Виготовлення й настроювання дослідного зразка виробу Заводські випробування дослідного зразка на відповідність вимогам технічного завдання й технічних умов  Коректування робочих креслень Доробка текстової документації (технічного опису, інструкції по експлуатації й ремонту)
		Державні випробування дослідного зразка (дослідної партії)  Коректування конструкторської документації за результатами державних прийомних й інших випробувань дослідного зразка (дослідної партії) із присвоєнням конструкторській документації літери "ПРО", "ПРО1», "ПРО2", "ПРО3" і т.д.	Проведення державних випробувань по спеціальній програмі Коректування й доробка робочої документації виробу Коректування й доробка текстової документації (технічного опису, інструкції для експлуатації, ремонтній документації й т д) Оформлення необхідного за Дст комплекту документації

 

 

Комплекс робіт з конструювання нового продукту звичайно включає три відносно самостійні стадії ДКР:

• підготовчу,

• розробку проектної документації,

• розробку робочої документації.

На підготовчій стадії конструювання нового продукту обґрунтовується необхідність його створення й узгоджується склад його основних техніко-економічних параметрів. На цій стадії вивчається ринкова ситуація, проводяться маркетингові дослідження, аналізується й прогнозується попит на новий продукт, установлюються технологічні обмеження на умови виробництва нового продукту. Результати розрахунків і погоджень відображаються в затверджуваному технічному завданні (ТЗ) на розробку. Цей найважливіший документ містить найбільш істотні характеристики проектованого продукту, що деталізуються за наступними аспектами: склад виробу й вимоги до його комплектації, показники призначення, вимоги до надійності, безпеці, технологічності, уніфікації й т.ін. На підготовчій стадії здійснюється регламентація процесу виконання проекту: визначення складу етапів і робіт, послідовності й календарних термінів їхнього виконання, встановлення складу виконавців і розподіл завдань між ними, виявлення контрагентів і планування кооперації. Планування й організація робіт із проекту включає визначення організаційної форми проведення робіт (самостійно або сторонньою організацією), формування робочих груп, складання календарних графіків робіт із проекту, розрахунок необхідних ресурсів й їхнє забезпечення та.ін.

Розробка проектної документації передбачає виконання комплексу робіт, що визначають концептуальні рішення по новому продукті: вибір принципу дії, загальну компонування продукту, вимоги до складу вузлів і функціональних блоків, інженерна й вартісної аналіз функціональної структури продукту, проведення експериментальних робіт і випробувань окремих вузлів і компоновочних рішень і т.ін. Ця стадія проектування продукту включає виконання етапів розробки технічної пропозиції, ескізного проекту й технічного проекту. Завершення кожного з перерахованих етапів супроводжується, як правило, підготовкою відповідної проектної документації, проведенням погоджень із замовником по досягнутих проміжних результатах.

Розробка робочої документації завершує проектування нового продукту. На цій стадії здійснюється підготовка комплексу конструкторської документації, необхідної для матеріального втілення проектованого виробу. Робочий проект передбачає найбільш повну деталізацію розроблювальної конструкції, що забезпечує можливість виготовлення, контролю й приймання окремих деталей і вузлів, а також зборки, випробування й експлуатації продукту у споживача. Робоча документація включає підготовку робочих креслень деталей, складальних одиниць і вузлів виробу, виробничої й експлуатаційної документації (паспорт виробу, опис для користувача, інструкція для експлуатації, документи сервісного обслуговування, гарантійна документація й ін.). При проведенні інженерних розрахунків обґрунтовується вибір системи допусків, перевіряються розмірні ланцюги, оптичні, механічні, електричні та інші параметри, характеристики окремих деталей і вузлів. На цій стадії, серед іншої документації, складаються зведені специфікації деталей і вузлів проектованого виробу, необхідні для організації його виробництва, здійснюється кодування конструктивних елементів нового продукту й конструкторської документації.

Специфікації складаються у вигляді спеціальних відомостей Деталей і вузлів виробу, а також можуть бути представлені в графічній формі, що відображає ієрархічну структуру побудови виробу. Графічне подання специфікації виконується у формі ієрархічної схеми вузлового та подетального складу виробів Конструкторські специфікації нового продукту є найважливішим результатом ДКР, широко використовуваним у виробничому менеджменті для організації нового виробництва, календарно-планових розрахунках у виробничих підрозділах і плануванні поставки по кооперації комплектуючих деталей і вузлів.

3.3. Конструкторська підготовка виробництва нового продукту

Конструкторська підготовка виробництва (КПВ) — це сукупність взаємозалежних процесів, що забезпечують технічну готовність підприємства до випуску нового продукту у встановлений термін із заданими параметрами якості, обсягом виробництва й рівнем витрат.Головне завдання конструкторської підготовки полягає в доцільному й ефективному пристосуванні відпрацьованої конструкції продукту до умов його майбутнього виробництва при обов'язковому збереженні закладених у конструкцію параметрів якості.

Конструкторська підготовка виробництва є органічним продовженням або складовою частиною базової дослідно-конструкторської розробки продукту. Для умов одиничного виробництва, виконання індивідуальних замовлень або експериментальних робіт підготовка технічної документації на новий продукт повністю завершується в процесі дослідно-конструкторської розробки. Якщо передбачається організація повторювані (серійного або масового) виробництва нового продукту, то розробка робочої документації у відповідності зі сформованою практикою здійснюється поетапно: спочатку - на досвідчений зразок (або досвідчену партію), потім - на настановну серію нового продукту й, нарешті, - на стійке, повторюване виробництво. У такому ітераційному процесі, що становить зміст конструкторської підготовки виробництва, послідовно спрацьовуються якісні параметри продукту й вирішуються два головні завдання:

• підвищення рівня уніфікації й стандартизації конструкції;

• забезпечення технологічності продукту.

Уніфікація — комплекс засобів, спрямованих на усунення необґрунтованого різноманіття типів і конструкцій продуктів й їхніх вузлів, форм і розмірів деталей і заготівок, профілів і марок матеріалів. Заснована на застосуванні в конструюванні типових технічних рішень, уніфікація являє собою один з ефективних напрямків, що дозволяють підвищити якість продуктів, зменшити трудомісткість і скоротити терміни проектування й освоєння виробництва нового продукту. Як основні напрямки конструктивної уніфікації виступають:

• скорочення номенклатури виробів, складальних одиниць і вузлів, що мають однакове або подібне експлуатаційне призначення й параметри;

• запозичення окремих деталей, вузлів для нового продукту із числа раніше освоєних у виробництві на основі конструктивної спадкоємності;

• створення параметричних рядів (гам) продуктів, аналогічних по конструктивному рішенню, але різних по габаритам, потужності й іншим експлуатаційним параметрам;

• типізація форм і розмірів деталей і заготівель, профілів і марок використовуваних матеріалів.

Стандартизація являє собою вищу форму уніфікації. Міжнародна організація по стандартизації (ІСО) прийняла наступне визначення стандартизації.« Стандартизація — це процес встановлення й застосування правил з метою впорядкування діяльності в даній області на користь і при участі всіх зацікавлених сторін, зокрема, для досягнення загальної максимальної економії, з дотриманням функціональних умов і вимог безпеки». Стандарти встановлюють обов'язкові для виконання норми, зразки, типи рішень і поширюються не тільки на конструкцію продукту, але на всі інші фактори виробництва.

Прогресивною формою конструювання нової продукції на основі уніфікації й стандартизації є агрегування, що дозволяє здійснювати так називане модульне проектування продукту. Агрегування — це система проектування продукту шляхом компонування його з обмеженого числа уніфікованих елементів й, насамперед, модулів машин. Використання модульного проектування різко скорочує терміни проведення й витрати на розробку продукту, дозволяє широко застосовувати сучасні системи автоматизованого конструювання.

3.4. Технологічна підготовка виробництва нового продукту

Випуск нового продукту на основі розробленої конструкції можливий лише при наявності ретельно проробленої технологічної документації та з використанням засобів технологічного оснащення виробничих процесів. Технологічне забезпечення нового виробництва здійснюється в рамках самостійного комплексу робіт, що становлять зміст технологічної підготовки виробництва. Організація технологічної підготовки виробництва на підприємствах регламентується вимогами державних стандартів Єдиної системи технологічної підготовки виробництва (ЄСТПВ).

Технологічна підготовка виробництва (ТПВ) — це сукупність взаємозалежних процесів, що забезпечують технологічну готовність підприємства до випуску нового продукту у встановлений термін, із заданими параметрами якості, обсягом виробництва й рівнем витрат. У рамках ТПВ вирішуються наступні основні завдання проектування виробництва нового продукту на підприємстві:

• забезпечення технологічності конструкції виробу;

• вибір і розробка технологічних процесів по всіх стадіях виробництва й складовим елементам нового продукту;

• проектування й виготовлення засобів технологічного оснащення виробничих процесів;

• керування процесами технологічної підготовки нового виробництва.

Рішення цих завдань може здійснюватися як власними технологічними службами підприємства (внутрішньозаводська підготовка), так і позазаводськими спеціалізованими організаціями на основі кооперації. Як і при конструкторській підготовці, у технологічному забезпеченні нових виробництв велике значення має облік конкретних організаційно-технічних умов підприємства, типізація й уніфікація технологічних процесів і засобів технологічного оснащення. У рамках ТПВ підприємства використовують різні види технологічних процесів, залежно від організаційного типу й масштабів виробництва, методу організації, рівня механізації й автоматизації основних технологічних операцій. Зразкова класифікація технологічних процесів представлена на рис. 3.6.

За характером розрізняють одиничні, типові і групові технологічні процеси. Одиничні технологічні процеси призначені для виготовлення продукту одного найменування, призначення або типорозміру незалежно від кількості й типу виробництва. Типовий технологічний процес застосовується для сукупності однорідних по технологічних і конструктивних ознаках деталей, складальних одиниць або виробів. Він розробляється на типового представника й містить максимально можливий перелік операції для всієї сукупності деталей даного типологічного класу. Груповий технологічний процес застосовується для виготовлення предметів з різними конструктивними, але загальними технологічними ознаками. Груповий процес розробляється на комплексний предмет, що містить всі конструктивні елементи даної групи предметів. Використання групової технології, що відповідають засобів технологічного оснащення й устаткування дозволяє застосовувати прогресивні партійні методи організації в одиничному й дрібносерійному виробництві. Групова технологія є основою для створення групових потокових ліній і гнучких автоматизованих виробничих систем у різних сферах і галузях народного господарства.

 

		Технологічні процеси
	Характер			Призначення		Ступінь деталізації
	Одиничні			Робочі		Маршрутні
	Типові			Перспективні		Операційні
	Групові					Маршрутно- операційні

Рис. 3.6. Класифікація технологічних процесів на підприємстві

Глибина пророблення технологічних процесів і ступінь їхньої деталізації залежать від стадії підготовки й організаційного типу нового виробництва. В одиничному й дослідному виробництві при високій кваліфікації персоналу нерідко обмежуються лише розробкою міжцехових маршрутних технологій. У серійному й масовому виробництві маршрутні технологічні карти (розцеховки) складаються лише на першій стадії технологічної підготовки і є основою для наступного детального післяопераційного пророблення.

Розробка міжцехових технологічних маршрутів							Розробка поопераційних технологічних процесів (ГОСТ 14.302-73 та ГОСТ 14.316-75)																					Порядок проектування та виготовлення засобів технологічного оснащення
Розробка класифікатора деталей		Розподіл номенклатури деталей між цехами та ділянками		Розробка технологічних маршрутів руху деталей				Розробка технології отримання заготовок		Розробка технологічних карт		Розрахунок планування робочих місць та обладнання		Формування виробничих ділянок		Розрахунок поопераційних норм часу		Розрахунок норм витрат матеріалу		Розрахунок календарно-планових нормативів		Встановлення номенклатури спеціального та уніфікованого оснащення та обладнання		Підготовка завдання на проектування оснащення та спеціального обладнання			Проектування спеціального оснащення (інструменту, пристосувань)			Встановлення  черговості виготовлення оснащення		Виготовлення технологічного оснащення		Налагодження та підготовка засобів технологічного оснащення та використання
1		2		3				4		5		6		7		8		9		10		11		12			13			14		15		16

 

Рис. 3.7. Порядок робіт з технологічної підготовки виробництва нового продукту

Завершується технологічна підготовка проектуванням, виготовленням і налагодженням технологічного оснащення для реалізації розроблених технологічних процесів. Принципове значення на цій стадії має визначення економічно доцільного рівня технологічного оснащення виробничих процесів, а також розробка й застосування уніфікованих (типових і групових) засобів технологічного оснащення. Для оцінки рівня технологічної оснащеності використовуються показники загальної кількості оснащення й різних її видів по виробі, відносна кількість оснащення розраховуючи на одну деталь, витрати на оснащення, продуктивність устаткування, питома вага прогресивних видів оснащення й ін.

По формах організації розрізняють внутрішньозаводську й позазаводську технологічну підготовку виробництва. На підприємстві технологічне забезпечення виробництва здійснюють служби головного технолога. До них ставляться відділ головного технолога, конструкторські бюро з оснащення, інструментальні виробництва, нормативно-планові служби. Планування й координацію всіх робіт з підготовки виробництва нових продуктів здійснює, як правило, спеціальна служба — бюро планування підготовки виробництва (БППВ), що перебуває у підпорядкуванні головного інженера підприємства

Організація робіт із проектування продуктів як одна з функцій виробничого менеджменту являє собою сукупність правил й управлінських рішень, спрямованих на формування й забезпечення ефективності інноваційних процесів на підприємстві. Фахівці розрізняють просторову й тимчасову організацію процесів створення й освоєння нових виробів на підприємстві. Тимчасова організація встановлює календарну послідовність і терміни виконання окремих завдань, стадій й етапів проектування, завантаження виконавців. Просторова організація виражається через поділ завдань на окремі завдання й операції, об'єднання їх в однорідні групи або комплекси й закріплення за певними спеціально створюваними структурними підрозділами підприємства. Таким чином, просторова організація інноваційних процесів виражається через організаційну структуру підприємства.

3.5. Організаційні структури керування інноваційними процессами

Поняття організаційної структури досить ємне й включає сукупність робочих місць, посад, виробничих підрозділів й органів керування процесами створення й освоєння виробництва нових продуктів. Організаційна структура нормується виходячи з вимог забезпечення конкурентоздатності й економічної ефективності результатів, доцільності й раціональній кооперації учасників. У рамках організаційної структури незалежно від масштабів і спрямованості інноваційної діяльності підприємства виділяють дві складові структури керування й науково-виробничу структуру.

Структура керування інноваційними процесами являє собою склад органів керування, характер їхньої спеціалізації, тобто склад закріплених за ними функцій і завдань керування й форми координації їхньої діяльності. Звичайно структура керування формально закріплюється уставом підприємства й документально оформляється спеціальними положеннями про відділи й служби й посадові інструкції. Залежно від характеру спеціалізації служб можуть використовуватися три різновиди структур керування: лінійна, лінійно-штабна й багатолінійні (функціональні) системи. Схематичне подання різних структур керування інноваціями на підприємстві і їхніх основних характеристик наведене на рис. 3.8.

Лінійна структура керування як найбільш авторитарна, але проста й ощадлива використовується переважно у вузькоспеціалізованих інноваційних структурах без розвинутої інфраструктури, з обмеженою чисельністю співробітників. Лінійно-штабна структура прийнятна більшою мірою для підприємств, у яких значну питому вагу становлять НДДКР. Для прогнозування, вироблення стратегії, розробки й оцінки окремих проектів, наприклад, може створюватися спеціальний «штабний» орган у формі науково-технічного відділу, відповідального за прийняття найважливіших інноваційних рішень. Багатолінійна, або змішана, структура керування інноваційною діяльністю використовується для багатопрофільних, диверсифікованих підприємств зі складною зовнішньою інноваційною інфраструктурою.

При виборі типу структури керування необхідно враховувати те, що вона по своїй природі вторинна й у значній мірі залежить від характеру прийнятої на підприємстві науково-виробничої структури. Науково-виробнича структура являє собою склад основних наукових і виробничих ланок підприємства й форми їхньої кооперації при здійсненні інноваційних процесів. Залежно від характеру що закріплюють за підрозділами й службами завдань, тобто залежно від їх спеціалізації, виділяють чотири класичних типи інноваційних структур: дивізіональну, функціональну, матричну й проектну. На практиці найчастіше використовуються змішані типи інноваційних структур, що формуються виходячи з об'єктивних умов інноваційної діяльності підприємств. На рис. 3.9-3.12 схематично представлені особливості й специфічні завдання менеджменту для кожного типу науково-виробничої структури.

Контрольні питання й завдання

1. Дайте визначення поняття «інновації».

2. По яких ознаках класифікуються інновації?

3. Опишіть зміст інноваційного процесу у виробничому менеджменті

4. У чому складається зміст дослідницької стадії проектування продукту?

5. Які етапи становлять зміст конструювання нового продукту?

6. У чому складається технологічна підготовка виробництва нового продукту?

7. На які параметри продукту впливає уніфікація його конструкції?

8. У яких організаційних формах здійснюються дослідження й проектуван­ня продуктів?                                                                                                

Лінійна структура	Лінійно-штабна структура	Багатолінійна (функціональна) структура
А Б Лінійні  служби               Виконавці	Лінійні   служби Функціо- нальний «штаб» А Б       Виконавці	Функціональні   служби     Виконавці
ПЕРЕВАГИ
• Чітке розмежування відповідальності й компетенції • Простий контроль • Оперативні форми прийняття рішень • Прості ієрархічні комунікації • Персоніфікована відповідальність	• Зниження завантаження лінійних керівників • Підвищення якості підготовки рішень за рахунок залучення фахівців • Поліпшення горизонтальної координації • Баланс функціонального й лінійного керівництва	• Високий професійний рівень підготовки рішень • Оперативні комунікації • Розвантаження вищого керівництва • Професійна спеціалізація керівників
НЕДОЛІКИ
• Високі професійні вимоги до керівників • Складні комунікації між виконавцями • Низький рівень спеціалізації керівників • Яскраво виражений авторитарний стиль керівництва • Перевантаження керівників	• Збільшення штату за рахунок штатних структур небезпека конфліктів лінійних і функціональних структур складність вертикальних комунікацій • Нечіткість процедур прийняття рішень	• Складність підготовки й узгодження рішень • Відсутність єдиного керівництва дублювання розпоряджень і комунікацій • Складність контролю

 

Рис. 3.8. Організаційні структури керування інноваціями на підприємстві

Схематичне подання	Персонал   Персонал Реалізація Реалізація   Виробництво Виробництво   НІОКР НІОКР   Постачання   Постачання Керівництво
Область застосування	• Багатопрофільні підприємства • Підприємства з розміщенням структур у різних регіонах • Середні по розмірі підприємства, що здійснюють складні інноваційні проекти
Особливості	Слабкі сторони	Сильні сторони
	• Висока потреба в керівних кадрах • Складна координація • Підвищені витрати за рахунок дублювання функцій • Складність здійснення єдиної інноваційної політики • Роз'єднаність персоналу • Слабкий синергитичний ефект	• Чітке розмежування відповідальності • Висока гнучкість й адаптивність системи висока самостійність структурних одиниць • Розвантаження вищого менеджменту • Простота комунікаційних мереж • Кадрова автономія, висока мотивація
Специфічні завдання менеджменту	• Обґрунтування критеріїв виділення проектів і продуктових груп • Ретельний підбор керівників підрозділів • Забезпечення єдиної інноваційної політики в продуктових групах запобігання внутріфірмової конкуренції між продуктовими групами • Запобігання сепаратистського, автономного розвитку продуктових груп • Пріоритет лінійних керівників над фахівцями

 

Рис. 3.9. Дивізіональна структура інноваційної діяльності

Схематичне подання	Складання Механообробка Заготівельне виробництво Закупівля Планування замовлень Дослідно-конструкторські розробки Прикладні дослідження Фундаменталь-ні дослідження Виробництво   Постачання НІОКР Керівництво
Область застосування	• Однопродуктові виробництва • Підприємства, що реалізують складні й тривалі інноваційні проекти • Середні по розмірі вузькоспеціалізовані підприємства • Науково-дослідні й проектно-конструкторські організації
Особливості	Слабкі сторони	Сильні сторони
	• Відсутність єдиного технічного посібника із проектів (продуктам) • Зниження персональної відповідальності за кінцевий результат • Складність контролю за ходом процесу в цілому й по окремих проектах • Розмитість відповідальності й границь компетенції • Складність комунікацій	• Професійна спеціалізація керівників підрозділів • Зниження ризику помилкових рішень • Високий професіоналізм фахівців • Більші можливості координації • Простота формування й реалізації єдиної інноваційної політики
Специфічні завдання менеджменту	• Ретельний підбор фахівців і керівників функціональних підрозділів Вирівнювання завантаження підрозділів • Забезпечення координації діяльності функціональних підрозділів • Розробка спеціальних мотиваційних механізмів • Запобігання сепаратистського, автономного розвитку функціональних підрозділів • Пріоритет фахівців над лінійними керівниками

 

Рис. 3.10. Функціональна структура інноваційної діяльності

 

Схематичне подання	Проект (продукт) Б Виробництво   Реалізація   Постачання   Реалізація   Постачання   Виробництво   Виробництво   Проект (продукт) А Фінанси Персонал НІОКР Функціональ-ні підрозділи Керівництво
Область застосування	• Багатопрофільні підприємства зі значним обсягом НДДКР • Союзи й об'єднання підприємств із централізованою інфраструктурою • Організації холдингового типу
Особливості	Слабкі сторони	Сильні сторони
	• Високі вимоги до лінійних і функціональних керівників • Високі вимоги до комунікацій Труднощів і тривалість узгодження при прийнятті концептуальних рішень • Ослаблення персональної відповідальності й мотивації • Необхідність прийняття компромісних рішень • Можливість конфліктів між лінійними й функціональними керівниками через подвійну підпорядкованість перших	• Чітке розмежування відповідальності по проектах • Більша гнучкість й адаптивність основних підрозділів • Господарська й адміністративна самостійність підрозділів • Високий професіоналізм функціональних керівників • Сприятливі умови розвитку колективного стилю керівництва • Простота розробки й реалізації єдиної інноваційної політики
Специфічні завдання менеджменту	• Забезпечення єдиної інноваційної політики в продуктових групах • Виділення складу функціональних служб і підрозділів • Ретельна підготовка положень про відділи й посадових інструкцій • Розробка спеціальних мотиваційних механізмів, що регламентують внутріфірмову кооперацію • Забезпечення централізації керування по об'єктах (проектам

 

 

Рис. 3.11. Матрична структура інноваційної діяльності

 

Схематичне подання	Поставка Складання Закупівля Реклама Планування замовлень Механо-обробка Керівник проекту Реалізація   Постачання   Виробництво   Керівництво
Область застосування	• Створення нових підприємств • Освоєння нових інноваційних продуктів • Установа дочірніх фірм або філій • Проведення масштабних НДДКР • Тимчасові організації, створювані для рішення окремого завдання
Особливості	Слабкі сторони	Сильні сторони
	• Складні механізми координації • Можливість конфліктів через подвійне підпорядкування • Розмитість відповідальності по окремому проекті • Складність контролю робіт із проекту в цілому • Складність здійснення єдиної інноваційної політики • Необхідність диференційованого контролю по функціях і проектам	• Висока гнучкість й адаптивність системи Зниження ризику помилкових рішень • Професійна спеціалізація керівників функціональних підрозділів • Можливість обліку специфічних умов регіонів • Обмеження сфер відповідальності кадрова автономія функціональних підрозділів • Цільове керівництво проектом на основі єдиноначальності
Специфічні завдання менеджменту	• Обґрунтування критеріїв виділення цільових проектів • Специфічні вимоги до підбора керівників проектів • Забезпечення єдиної інноваційної політики • Запобігання конфліктів внаслідок подвійного підпорядкування співробітників • Розробка спеціальних мотиваційних механізмів, що регламентують внутріфірмову кооперацію

 

 

Рис. 3.12. Проектна структура інноваційної діяльності

4.ТИПИ виробничих ПРОЦЕСІВ

4.1. Виробничий процес та його структура

На прийнятій стратегії товару базується вибір стратегії процесу. Стратегія процесу припускає ідентифікацію типу процесу, вибір відповідної стратегії керування процесом, прийняття довготермінових рішень по організації процесу в часі й просторі, забезпеченню всіма видами ресурсів.

Робочі процеси. Процес створення товару (виконання роботи, надання послуги) являє собою робочий процес. Для сфери матеріального виробництва характерні робочі процеси, пов'язані з виробництвом товарів; їх звичайно називають виробничими процесами. Для сфери сервісу характерні робочі процеси, пов'язані з наданням послуг; їх звичайно називають сервісними процесами. Робочий процес - це цілеспрямована діяльність (сукупність дій, робіт) по створенню споживчої вартості, що задовольняє особисті, колективні (корпоративні) або суспільні потреби.

Результатом робочого процесу є продукція. Продукція, як ринкова категорія являє собою товар. З маркетингових позицій товар - усе, що може задовольнити потребу та пропонується на  ринку з метою придбання, використання або споживання. У виробничому (операційному) менеджменті під товаром звичайно розуміються матеріально-речовинні об'єкти, послуги та ідеї. У міжнародній класифікації прийнято виділяти наступні види (узагальнені родові категорії) продукції промисловості і її інфраструктур:

• вироби;

• інтелектуальна продукція, щоскладається із записаної тим або іншим способом інформації (наприклад, програмне забезпечення для комп'ютерів, результати науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт);

• оброблені матеріали, до яких відносяться такі, що поставляють, як правило, у тарі, не закінчені виробництвом напівфабрикати, а також готова продукція, що ще не пройшла передпродажної підготовки;

• послуги, які можуть бути матеріальними (наприклад, доставка вантажів перевізником) і нематеріальними (наприклад, консалтинг по організаційно-правових питаннях).

Залежно від призначення продукція підрозділяється на споживчі товари, призначені для споживання населенням (домашніми господарствами), і товари технічного, виробничо-технічного призначення, призначені для споживання підприємствами й організаціями в їхніх робочих процесах.

Структура робочого процесу — це склад частин даного процесу і їхнього взаємозв'язку відносно порядку проходження або рівня входження. Елементарною складовою робочого процесу (його нижнім рівнем) вважається операція. Операція — це частина робочого процесу, виконувана над одним або декількома предметами праці на одному або декількох однакових робочих місцях без переналагодження засобів праці за участю або/і під контролем одного або декількох працівників (бригади, команди).

В залежності від ступеня участі в створенні споживчої вартості або в досягненні кінцевого результату на даній частині робочого процесу операції діляться на основні, допоміжні й обслуговуючі. У виробництві основними вважаються операції, безпосередньо пов'язані з формоутворенням і зміною розмірів або властивостей предметів праці. Виконання цих операцій строго регламентується технологічною документацією (операційна карта, схема інструментального налагодження, маршрутна карта), у якій закріплені основні технологічні рішення, прийняті при розробці технології виготовлення даного предмета. Операції, пов'язані з переміщенням предметів праці від одного робочого місця до іншого або з технічним контролем якості, прийнято відносити до допоміжних. Звичайно вони також регламентуються технологічною документацією, але в меншому ступені, ніж основні операції. Інші операції, які звичайно не регламентуються технологічною документацією, відносяться до обслуговуючих. Їхнім прикладом може служити складування робітником предметів праці на робочому місці для створення страхового або оборотного запасу, одержання робітником комплекту інструмента в роздавальній коморі для виконання нової роботи й ін. Сукупність технологічних операцій, упорядкована відносно взаємного проходження, утворить технологічний процес. Вибудувані в порядку проходження сукупності технологічних операцій, що становлять технологічний процес, і інших операцій або дій (у тому числі виконуваних поза робочими місцями і без допомоги живої праці) утворять виробничий (або сервісний) процес.

Робочий процес включає певним чином упорядковану (організовану) у просторі й часі сукупність процесів праці і природних процесів, необхідних і достатніх для створення певної продукції. Процес праці — це робочий процес, що вимагає допомоги живої або/й упредметненої праці. Наприклад, виготовлення ювелірного виробу ручної роботи; обробка деталі на верстаті із завантаженням-вивантаженням робітником; виконання обчислень комп'ютером по програмі, розробленої програмістом. Природний процес — це робочий процес, що не вимагає допомоги ні живої, ні упредметненої праці. Наприклад, дозрівання диких ягід і грибів до їхнього збору людьми; природне сушіння дерева й пофарбованих предметів, попередньо підготовлених до цього людиною; багаторічна витримка коньяку в умовах, спеціально створених людиною; природне охолодження виливків, старіння заготівок у металообробці.

Робочий процес складається з основних, допоміжних й обслуговуючих підпроцесів. Основні процеси — це робочі процеси, зв'язані безпосередньо зі створенням товару (товарної продукції). Допоміжні процеси — це робочі процеси, пов'язані зі створенням або відновленням матеріальної продукції для власного споживання, що необхідна для створення товарної продукції. Обслуговуючі процеси — це робочі процеси, пов'язані зі створенням нематеріальної продукції (послуги, роботи) для власного споживання, що необхідна для створення товарної продукції.

Наприклад, для автомобілебудівної компанії основним є процес виробництва автомобілів по всіх стадіях технологічного циклу, допоміжним - процес виробництва нестандартної техоснастки й запчастин для технологічного устаткування; обслуговуючим - процес технічного обслуговування й ремонту устаткування. Для інструментального цеху тієї ж компанії процес виробництва нестандартної техоснастки й запчастин є основним, так само як для ремонтно-механічної ділянки цього цеху технічне обслуговування й ремонт устаткування - основний процес.

Робочі процеси у виробництві й сервісі включають звичайно три стадії: підготовчу, стадію дезагрегрованного виконання робіт і стадію з'єднання (сполучення, зборки).

Наприклад, у ресторанному бізнесі спочатку закуповуються окремі інгредієнти майбутнього блюда, потім кожний з них піддається індивідуальній обробці, відповідно до рецептури відбувається їх часткове й нарешті, загальне з'єднання, що супроводжується спільною обробкою. У машинобудівній компанії виділяються:

• заготівельна стадія, коли виходять заготівлі за допомогою їхньої закупівлі або власного виробництва з вихідних матеріалів (ливарні й ковальські процеси, процеси розкрою й різання матеріалів);

• обробна стадія, коли із заготівель виходять деталі за допомогою їхньої обробки (механічної, термічної, гальванічної, хімічної);

• складальна стадія, коли з деталей виходять складальні одиниці, з яких формується готовий виріб (зборка на болтових з'єднаннях, заклепках, пазах, зварювання, пресування, спікання, склеювання, змішування, упаковка, а також фарбування, регулювання, доведення, обкатування в зібраному виді, упакування, консервація).

По характеру операцій над предметом праці робочі процеси розділяються на прості й складні. Простий процес — це робочий процес, у якому предмет праці піддається послідовному ряду зв'язаних між собою операцій, у результаті чого виходить готовий або частковий продукт. Складний процес — це робочий процес, у якому готовий (або частковий) продукт виходить шляхом з'єднання декількох часткових продуктів (напівфабрикатів). Складний процес являє собою сукупність взаємозалежних простих процесів, як правило, виконуваних паралельно - послідовно.

По ступеню охоплення робіт, необхідних для досягнення кінцевого результату процесу, виділяють повні й часткові робочі процеси. Повний процес — це робочий процес, що охоплює повний комплекс робіт, необхідних для одержання кінцевого результату даного процесу. Частковий процес — це незакінчена частина повного робочого процесу, що охоплює лише частину робіт, необхідних для одержання кінцевого результату даного процесу. Часткові процеси цілеспрямовано виділяються з повного процесу, щоб найбільше ефективно організувати їхнє виконання в рамках відособлених у просторі або/і часі спеціалізованими робочими центрами.

Робочі центри. Робочий центр — це віртуальна або фізична структура, що має ієрархічну будову, технологічно й організаційно відособлена в просторі або/і в часі, призначений для найбільш ефективного виконання часткового або повного робочого процесу й наділена для цього набором необхідних ресурсів.Робочий процес можна представити як процес перетворення якогось входу в якийсь вихід із заданою якістю процесу (мал. 4.1).

Вхід

Робочий процес

Вихід

Рис. 4.1. Робочий процес

Про якість робочого процесу судять по його ефективності (результативності):

Ефективність = Вихід / Вхід;

Ефективність = Корисний результат / Витрати на його одержання.

Якщо виходом для робочого процесу є товар (продукція), то входом служить набір ресурсів, необхідних для створення даного товару. У ході робочого процесу ці ресурси споживаються: одні з них - повністю за кожен робочий цикл, інші - вроздріб за ряд повторюваних циклів. Наприклад, у виробничому процесі при виготовленні кожної деталі одноразово й у повному обсязі споживаються матеріали, виділені на це відповідно до норм витрати, а устаткування й жива праця переносять на неї лише частину своєї вартості. Багаторазово й довготерміново використовувана (відносно постійна) складова набору ресурсів (виробничі площі, устаткування й персонал), необхідних для реалізації робочого процесу, утворить фізичну основу робочого центра для виконання даного процесу. Робочий центр служить матеріально-речовинною оболонкою, у рамках якої здійснюється робочий процес: на вхід для переробки подається однократно використовувана (змінна) складова набору ресурсів (сировина, матеріали, паливо й енергія), на виході після переробки виходить готова продукція (товар).

4.2. Принципи раціональної організації виробничого процесу

 

Для поліпшення економічних показників операційної діяльності робочі процеси повинні бути раціонально організовані в часі й просторі. Основними принципами раціональної організації робочих процесів є наступні.

1. Спеціалізація. Припускає обмеження розмаїтості елементів робочих процесів і робочих центрів на основі стандартизації, нормалізації, уніфікації конструкцій виробів, нормалізації й типізації технологічних процесів і коштів технологічного оснащення. При цьому обмежується різноманітність виконуваних робочими центрами технологічних функцій (технологічна спеціалізація) або оброблюваних робочими центрами предметів праці (предметна спеціалізація). Стосовно до робочого місця рівень спеціалізації виміряється коефіцієнтом закріплення операцій, тобто кількістю детале-операцій, виконуваних на робочому місці за певний період. Поглиблення спеціалізації є результатом економічно-доцільного поділу праці в сучасному виробництві (сервісі) і супроводжується розширенням кооперування.

2. Паралельність.Припускає сполучення в часі, тобто одночасність виконання різних часткових або повних робочих процесів. Цьому сприяє, зокрема, багатомісне (одночасно на одній ділянці) і багатоканальне (паралельно на різних ділянках) обслуговування. Наприклад, обробка або транспортування одночасно декількох предметів одними робочими засобами, те ж - паралельно декількома засобами; обслуговування відразу декількох заявок у режимі поділу часу й/або простору. При цьому заощаджується робочий час, скорочується тривалість циклу. Паралельність у просторі, тобто дублювання робочих засобів, маршрутів і каналів руху товарів, може виявитися надлишковою мірою, але підвищується надійність при раптових перевантаженнях у робочій мережі (при внутрішніх збоях - відмова якогось елемента або при зовнішніх змінах - сплеск попиту, різке збільшення інтенсивності потоку замовлень).

3. Безперервність. Припускає скорочення часу перерв у ході робочого процесу аж до їхнього повного усунення, а також відсутність розривів у просторовому ланцюзі взаємодіючих робочих центрів. При цьому забезпечується безперервне (без простоїв) просування замовлень по робочих позиціях у технологічному ланцюзі, безперервна (без простоїв) робота устаткування й персоналу на робочих місцях. Досягається за рахунок синхронізації операцій технологічного процесу й балансування елементів по всьому технологічному ланцюзі. Сприяє скороченню тривалості циклу робочого процесу (виконання замовлення клієнта); поліпшенню використання устаткування, площ, персоналу; зниженню рівня запасів і зв'язування в них оборотних коштів.

4. Пропорційність. Припускає збалансованість пропускної здатності всіх послідовних ланок технологічного ланцюга й елементів ресурсного забезпечення. Кожна частина робочого процесу повинна мати пропускну здатність (продуктивність), що відповідає потребам повного процесу. Число робочих місць, яке призначене для виконання окремих частин процесу, кількість устаткування, чисельність персоналу повинно бути пропорційне трудомісткості цих частин процесу.

5. Прямоточністъ. Припускає організацію руху кожного предмета по робочих позиціях технологічного процесу таким чином, щоб забезпечити найкоротший (у просторі й часі) шлях, без поворотних і зустрічних переміщень, без зайвих перетинань із маршрутами інших предметів. Це має відношення як до технологічного, так і до транспортного маршрутів руху предметів. Прямоточність досягається за рахунок розташування робочих позицій по ходу проходження операцій технологічного процесу. Це скорочує обсяг вантажоперевезень, час транспортування й пролежування предметів, потребу в транспортних засобах і технологічному устаткуванні.

6. Ритмічність. Припускає повторюваність випуску певної кількості продукції й виконання певного обсягу робіт по всьому технологічному ланцюжку через певні інтервали часу. Інтервал часу між запуском-випуском двох наступних однієї за іншою одиниць продукції (партій, робіт) називається ритмом. Ритм встановлюється на календарний період (кілька годин, зміна, доба, тиждень, місяць, квартал, рік) виходячи з попиту (потреби) на продукцію в даному періоді. Робота із встановленим ритмом припускає виконання на кожному робочому місці строго певного по складу й обсягу комплексу робіт і його повне повторення в кожному наступному циклі на інтервалах часу, рівних ритму. Ритмічність дозволяє спростити планування й диспетчирування, найбільше раціонально організувати виконання кожної з робіт, розробити найбільш економічні алгоритми функціонування автоматичного устаткування, навчити робочий персонал найбільш ефективним прийомам.

7. Інтегративність. Припускає системну інтеграцію складових для досягнення цілей системи з максимальною ефективністю. Досягається за рахунок системної організації та інтегрованого керування всіма частковими процесами в системах виробництва (сервісу). Особливе значення має наскрізне керування ланцюгом поставок і матеріальним потоком у сферах постачання, виробництва й збуту фірми, керування основними, допоміжними й обслуговуючими процесами на основі сучасних інформаційних технологій.

8. Гнучкість.Припускає проведення внутрішніх змін у системах виробництва/сервісу з максимальною ефективністю. Забезпечує можливість реакції системи на різноманітні зміни в її внутрішньому стані (наприклад, збої в ході робіт) або в зовнішньому середовищі (наприклад, коливання попиту). Чим більше гнучкість системи, тим ширше діапазон різноманітних змін, на які в змозі відреагувати система. Гнучкість - це запас можливостей реакції системи на різноманітні зміни, більшість із яких не використовуються в сучасний момент. Тому гнучкі системи характеризуються відносною надмірністю технологічних та інших можливостей.

9. Адаптивність. Припускає пристосування систем виробництва (сервісу) до змін у зовнішнім економічному середовищі з максимальною ефективністю. Досягається за допомогою внутрішніх змін у системі. Чим адекватніше система реагує на поточний стан зовнішнього середовища (попит, оподатковування, конкуренцію, науково-технічний прогрес і т.д.), тим більше вона адаптивна. Особливе значення має точність відповідності пропозиції попиту - по номенклатурі, обсягу, якості, термінам, місцю, вартості поставки товару й супутнього сервісу.

 

4.3. Типи процесів і типи виробництва

 

Ступінь різноманітності номенклатури продукції й обсягу випуску, їхня стабільність і повторюваність протягом певних періодів часу визначають характер виробничих процесів, які застосовуються.

Типи процесів. У вітчизняній теорії й практиці організації виробництва по зазначених ознаках виділяють три типи виробництва - масове, серійне й одиничне. У закордонній теорії й практиці виробничого (операційного) менеджменту виділяються стратегії керування процесами трьох типів: стратегії, формовані на продукті; стратегії, формовані на процесі та стратегії керування повторюваними процесами.

Великий й однорідний по номенклатурі обсяг випуску, сталість і мала різноманітність виробничих процесів - це характерні риси масового виробництва. Процеси виробництва такого типу відомі за назвою постійних процесів.Для них характерні стратегії,формованіна продукті. Вони дозволяють застосовувати спеціальні високопродуктивні засоби технологічного оснащення й потокові методи організації виробництва, створювати предметні робочі центри. Їм властиві висока стандартизація і статистичний контроль якості. Малий і диверсифікований обсяг виробництва, неповторюваність і висока різноманітність виробничих процесів - це характерні риси одиничного виробництва. Процеси виробництва такого типу відомі за назвою змінних процесів. Для них характерні стратегії, формовані на процесі.Вони вимагають застосування універсальних засобів технологічного оснащення, створення технологічних робочих центрів. Більше 75% світового виробництва й сервісу доводиться на їхню частку — це «замовлення на виготовлення» (індивідуальні, штучні, разові).

Виробництво різноманітної продукції серіями різного розміру через різні інтервали часу, різноманітність, але повторюваність і схожість в окремих частинах виробничих процесів - характерні риси серійного виробництва. Його найпоширенішим різновидом у сучасних умовах є так назване модульне виробництво. Процеси виробництва такого типу, що займають проміжне положення між постійними й змінними процесами, відомі за назвою повторюваних процесів; вони будуються на виробництві модулів. Модулі — це частини або компоненти кінцевого виробу, що виготовляють попередньо з використанням постійних процесів, на основі яких з використанням змінних процесів здійснюється загальна зборка кінцевого виробу за замовленням конкретного споживача.

Типи виробництва. У вітчизняній системі державних стандартів інженерно-технічної й організаційно-планової документації використається поняття типу виробництва. Тип виробництва - це класифікаційна категорія виробництва, що виділяється за техніко-економічними ознаками сталості й широти номенклатури, а також регулярності й обсягу випуску продукції. Виділяють три типи виробництва - масове, серійне й одиничне.

Масове виробництво характеризується безперервним випуском протягом тривалих періодів вузької й постійної номенклатури продукції у великому обсязі (у масовій кількості). Процеси виробництва масового типу виконуються на робочих місцях з вузькою спеціалізацією.

Серійне виробництво характеризується періодичним випуском у великому обсязі широкої постійної або вузької змінної номенклатури продукції індивідуальними серіями (партіями) малого обсягу, що повторюються через певні або невизначені інтервали часу. Процеси виробництва серійного типу виконуються на робочих місцях із широкою спеціалізацією. Залежно від розміру серій (партій), широти їхньої номенклатури й періодичності повторення запуску серійне виробництво підрозділяється на крупно-, середньо- і дрібносерійне. Крупносерійне виробництво наближається по своїх характеристиках до масового, дрібносерійне — до одиничного, середньосерійне займає проміжне, середнє положення. Серійний тип переважає практично у всіх секторах виробництва й сервісу, тому що найбільшою мірою відповідає умовам ринку покупця.

Одиничне виробництво характеризується випуском широкої номенклатури продукції в малому обсязі (в одиничній кількості), що повторюється через невизначені інтервали часу або не повторюється взагалі. Процеси виробництва одиничного типу виконуються на робочих місцях, що не мають певної спеціалізації.

Прикладами масового виробництва можуть служити процеси виготовлення автомобілів, комп'ютерів, побутової електронної техніки, шарикопідшипників; масове обслуговування в сфері сервісу - процеси функціонування метро, універмагів, аеропортів. До одиничного виробництва можна віднести дослідне й експериментальне виробництво, виготовлення унікальних зразків техніки та будівництво будинків по індивідуальних проектах, ювелірні роботи, пошиття одягу на замовлення, художня й технічна творчість, гувернерство, приватну адвокатську й лікарську практику.

По типу процесу задається переважний тип робочих місць, які використовуються для реалізації цього процесу. Тип робочого місця – це комплексна технологічна, організаційна й економічна характеристика робочого місця, обумовлена ступенем його спеціалізації, широтою й сталістю номенклатури предметів, над якими виконуються операції на робочому місці, а також їхньою трудомісткістю й обсягом.

Ступінь спеціалізації робочих місць характеризується коефіцієнтом серійності. Коефіцієнт серійності – це число детале-операцій, які виконуються на одному робочому місці. При однаковому коефіцієнті серійності, наприклад рівному п'яти, на одному робочому місці можуть виконуватися операції п'яти різних найменувань над деталями одного найменування, а на іншому робочому місці — операція одного найменування над предметами п'яти різних найменувань. Для групи робочих місць коефіцієнт серійності визначається як відношення загального числа детале-операцій до числа робочих місць у групі (К_ЗО).

Номенклатура предметів, над якими виконуються операції на робочих місцях, може бути постійною й змінною. Якщо протягом року й більше номенклатура не змінюється, то вона вважається постійною, якщо номенклатура змінюється, то вона вважається змінною. При постійній номенклатурі виконання операцій над предметами може бути безперервним і періодичним, повторюваним через певні інтервали часу. При змінній номенклатурі виконання операцій над предметами може повторюватися через невизначені інтервали часу або не повторюватися взагалі.

Ступінь спеціалізації робочих місць, широта й сталість номенклатури залежать від трудомісткості виконання деталей операцій й обсягу випуску продукції кожного найменування (типорозміру) за певний період. При невеликій трудомісткості операцій і незначному обсязі продукції кожне робоче місце доводиться завантажувати виконанням декількох операцій над предметами одного або декількох найменувань. На робочих місцях, де виконуються операції декількох найменувань, запуск предметів здійснюється партіями. Партія – це певна кількість однакових предметів, над якими кожна операція виконується безупинно, з однократною витратою підготовчо-заключного часу.

По ступеню спеціалізації, широті й сталості номенклатури продукції, її трудомісткості й обсягу випуску робочі місця діляться на три групи:

1) робочі місця масового типу, спеціалізовані на виконанні однієї безупинно повторюваної детале-операції;

2) робочі місця серійного типу, спеціалізовані на виконанні декількох різних детале-операцій, що повторюються через певні інтервали часу;

3) робочі місця одиничного типу, спеціалізовані на виконанні великої кількості різних детале-операцій, що повторюються через невизначені інтервали часу або таких, що не повторюються взагалі.

По переважному типу робочих місць визначається тип кожного робочого центра послідовно на всіх рівнях керування (від нижніх до верхнього). Ділянки в цеху можуть розрізнятися по типу виробництва, так само як і різні цехи одного підприємства.

 

4.4. Техніко-економічна характеристика типів виробництва

Тип виробництва визначає вибір типу застосовуваних технологічних процесів і засобів технологічного оснащення, форм і методів організації виробничого процесу в часі й просторі, виробничу структуру підприємства і його підрозділів, систем виробничого планування потреб ресурсів, підготовки й обслуговування виробництва, організації, нормування й оплати праці, організації керування виробництвом. Порівняльна техніко-економічна характеристика типів виробництва представлена в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Порівняльна техніко-економічна характеристика типів виробництва

 

Ознаки порівняння			Масове виробництво			Серійне виробництво			Одиничне виробництво
1 Номенклатура продукції			Обмеженість, сталість			Обмежена розмаїтість, повторюваність			Велика розмаїтість, відсутність повторюваності
2 Обсяг випуску однорідної продукції			Великий, постійний			Повторюваними або неповторюваними серіями (партіями) змінного або постійного розміру			Малий або в одиничних екземплярах
3.Спеціалізація робочих місць			Вузька, за кожним робочим місцем закріплені 1-2 постійні детале-операції			Широка, за кожним робочим місцем закріплені 3-40* періодично повторюваних детале- операцій			Відсутнє закріплення певних детале- операцій за робочим місцем
4. Тип процесів		Постійні			Повторювані			Змінні
5. Стратегія процесу		Формовані на продукті			Формовані на повторюваних процесах			Формовані на змінних процесах
6. Технологія		Маршрутна (розцеховка)			Поопераційна			Попереходна
7. Технологічне устаткування й оснащення		Спеціальне			Спеціалізоване, переналагоджуване			Універсальне
8. Форма організації робочих центрів		Предметно-замкнута			Предметно-групова			Технологічна
9. Елементи виробничої структури		Однопредметні безперервно-потокові й переривноі-потокові лінії, предметно-замкнуті ділянки			Багатопредметні потокові лінії без переналагодження й з переналагодженням устаткування, предметно-групові ділянки			Технологічні ділянки
10. Засоби автоматизації		Засоби твердої автоматизації виробництва: автоматичні потокові лінії, у тому числі роторні й роторно-конвейерні, на базі агрегатних верстатів і т.д.			Засоби гнучкої автоматизації виробництва: обробні центри з комп'ютерним керуванням, промислова робототехніка, ГПС (CAD/CAM, FMS, CIM, АМТ)			Групи верстатів зі ЧПК, зв'язаних АСУТП
11. Вид руху предметів праці по операціях		Паралельний			Послідовно-паралельний			Послідовний
12. Швидкість просування матеріального потоку		Швидкий рух предметів обробки			Рух, синхронізований з наступною ланкою			Повільний рух предметів обробки
13. Запаси матеріалів		Постійно низькі стосовно обсягу виробництва			Величина змінна, підтримувана на мінімальному рівні регулюванням обсягу виробництва на основі системи ЛТ			Постійно високі стосовно обсягу виробництва
14. Незавершене виробництво		Постійно низький рівень стосовно виходу			Величина змінна, підтримувана на мінімальному рівні регулюванням обсягу виробництва на основі системи ЛТ			Постійно високий рівень стосовно виходу
15. Обслуговування робочих місць (забезпечення інструментом, матеріалами, контроль, технічне обслуговування й ремонт)		Строго регламентовано, стабільно, використається централізоване обслуговування робочих місць силами спеціалізованих (по видах обслуговування) підрозділів			Стійко, але складно в організації, використається змішана форма обслуговування робочих місць, досить високий рівень поділу праці по функціях обслуговування			Слабко регламентовано, нестабільно, використається децентралізоване обслуговування робочих місць силами персоналу, зайнятого на даних робочих місцях
16. Нормативна база, регламенти виконання робіт	Повна і точна; робочих інструкцій мало, вони стандартні			Менш повна й точна, різноманітна; наявність повторюваних робіт скорочує розмаїтість робочих інструкцій			Слаборозвинена; робочих інструкцій багато, вони різноманітні, але носять універсальний характер (без прив'язки до конкретної роботи)
17. Підготовка персоналу для роботи на робочих місцях	Робітники повинні бути навчені високопродуктивному виконанню обмеженого числа повторюваних робіт, рівень їхньої кваліфікації невисокий			Працівники повинні бути навчені комплексу робіт, щоб при необхідності міняти роботи й робочі місця в межах свого підрозділу			Робітники повинні бути навчені виконанню різноманітних робіт у рамках своєї спеціальності, повинні бути універсалами, рівень їхньої кваліфікації високий
18. Внутрівиробниче транспортування	Матеріали переміщаються транспортними засобами безперервної або циклічної дії (конвеєрами, й т. д)			Матеріали переміщаються транспортними засобами дискретної дії (роботи штабелери, електрокари й т.д.) і конвеєрами			Матеріали переміщаються транспортними засобами, що підтримують вільний режим транспортування
19. Внутрішньовиробниче зберігання	Зберігання без зон складування, орієнтоване на пропускну здатність устаткування й потужність продуктових потоків			Зберігання з використанням малих і середніх зон складування			Зберігання з використанням більших зон складування
20. Випуск кінцевої продукції	Кінцева продукція виробляється на основі прогнозів і зберігається			Кінцева продукція виробляється на основі частих короткотермінових прогнозів, обсяг випуску постійно уточнюється шляхом запитів, що зводить до мінімуму запаси продукції			Кінцева продукція виробляється по замовленнях і не зберігається
21. Виробничий розклад	Орієнтовано на тимчасові характеристики, що встановлюють прості й переважні зв'язки з випуском, достатнім для забезпечення прогнозованих продажів			Орієнтовано на вибір варіантів модулів, порядку проходження операцій і використання устаткування відповідно до прогнозу попиту й обсягу виробництва			Орієнтовано на порядок запуску, є комплексним і переважно пов'язане зі співвідношенням обсягу продажів і запасів, виробничою потужністю й обслуговуванням замовників
22. Ціна продукції й змін	Фіксовані ціни з можливою тенденцією до зменшення, висока ціна будь-яких змін			Фіксовані ціни, що залежать від виробничої потужності й змін			Фіксовані ціни з можливою тенденцією до збільшення, низька ціна будь-яких змін
23. Ціноутворення	Ціна визначається виходячи з можливості продажу товару			Ціна визначається на основі дослідних даних			Ціна остаточно визначається по факту виконання робіт
24. Використання встаткування	70-80%			20-75%			5-25%

Тип виробництва впливає на вибір засобів і методів здійснення процесу виробництва, від яких залежить його ефективність. Традиційно виділяються два генеральних напрямки підвищення ефективності виробництва: 1) підвищення серійності (масовості) виробництва (якщо дозволяє ринок); 2) підвищення ефективності виробництва малими серіями. Очевидні переваги підвищення серійності (масовості) виробництва:

• зниження собівартості продукції (за рахунок вибору раціональних методів одержання заготівель, обробки деталей, зборки виробів, точного нормування матеріальних і трудових елементів виробництва, скорочення

Примітка . * Коефіцієнт закріплення операцій (коефіцієнт серійності) К_ЗО диференційований для різних видів серійного виробництва: для крупносерійного виробництва К_ЗО = 3-10; для середньосерійного К_ЗО = 11-20; для дрібносерійного К_ЗО = 21-40.

витрати матеріалів і витрат живої праці, скорочення питомої ваги заробітної плати);

• підвищення продуктивності праці (за рахунок раціонального поділу праці, розвитку трудових навичок, регламентації трудових процесів, спрощення трудових прийомів, кращого оснащення й обслуговування робочих місць);

• поліпшення використання устаткування й виробничих площ (за рахунок раціонального планування ділянок і цехів розміщення устаткування по ходу операцій технологічного процесу, забезпечення безперервності руху матеріального потоку, використання паралельного виду руху предметів праці);

• скорочення тривалості виробничого циклу виробів (за рахунок безперервності виробничого процесу, паралельності виконання робіт, застосування високопродуктивного основного й допоміжного технологічного устаткування, швидкодіючих пристосувань, високоміцного інструмента, дотримання технологічної й трудової дисципліни);

• створення умов (технічна можливість й економічна доцільність) для впровадження найбільш зробленої форми організації виробництва - потокової й на її базі побудова автоматизованих виробництв.

Основними шляхами підвищення серійності (масовості) виробництва є:

• збільшення масштабів виробництва однорідної продукції або виконання однорідних технологічних процесів (концентрація виробництва продукції або робіт);

• поглиблення предметної або технологічної спеціалізації виробничих підрозділів у сполученні з розвитком виробничого кооперування;

• Уніфікація й нормалізація деталей, складальних одиниць, типізація й уніфікація елементів технологічних процесів і засобів технологічного оснащення.

Економічною основою переваг підвищення серійності виробництва є ефект масштабу: за рахунок збільшення обсягу виконання однорідних і повторюваних робіт знижується їхня собівартість. Для цього необхідно сконцентрувати достатні з погляду економічної ефективності обсяги робіт кожного виду у відповідних спеціалізованих робочих центрах. У міру збільшення серійності виробництва зростають можливості застосування спеціальних високоефективних технічних засобів, технологій, методів організації  праці, планування й керування виробничим процесом. Все це сприяє росту продуктивності праці й зниженню загальних витрат на одиницю продукції. Впровадження в робочі процеси спеціальних і спеціалізованих засобів замість універсальних пов'язане з великими капітальними вкладеннями, які економічно доцільні тільки при достатньому обсязі й тривалості (до зняття з виробництва) випуску продукції за допомогою цих засобів.

В умовах ринкової економіки для випуску якої-небудь продукції протягом тривалих періодів у масовому масштабі необхідна наявність відповідного стабільного попиту на неї, що на практиці зустрічається вкрай рідко. Цим пояснюється обмеженість області застосування масового виробництва і його незначна частка в загальному випуску продукції в порівнянні з іншими типами виробництва у всіх сферах бізнесу. Так, у машинобудуванні на частку масового й крупносерійного виробництва доводиться лише близько 20% випуску продукції. Якби товаровиробники не були зацікавлені в підвищенні масовості (серійності) виробництва, об'єктивною перешкодою на цьому шляху виявляється попит на їхню продукцію. В умовах ринку  покупця найбільше гостро стала проблема задоволення різноманітного й мінливого попиту у всіх галузях виробництва й сервісу, що для постачальників товарів і послуг означає необхідність зниження серійності виробництва. У пошуках компромісу виробники змушені зосередити зусилля на рішенні проблеми підвищення ефективності серійного й одиничного виробництва, доповнюючи їхніми елементами масового виробництва, де й наскільки це можливо.

Підвищення серійності виробництва в рамках твердих зовнішніх обмежень виявилося можливим за рахунок використання внутрішніх резервів, таких, як збільшення ступеня спеціалізації й внутрішньофірмового кооперування підрозділів підприємства й розвиток їхніх зв'язків з постачальниками й посередниками, з якими співпрацює фірма; широке використання стандартизації, нормалізації, уніфікації продукції, її компонентів і матеріалів які застосовуються; уніфікація технологічних процесів, устаткування й оснащення; уніфікація засобів інформаційного обміну, методів і систем організації, планування й керування процесами. Підвищення ефективності виробництва малими серіями стало можливим при використанні блочно-модульного принципу випуску кінцевих виробів, поділу в часі й просторі довготермінових процесів виробництва модулів і короткотермінових процесів загальної зборки на їхній основі, застосування групових технологій і засобів технологічного оснащення з малими витратами часу й ресурсів на переналагодження.

 

4.5. Особливості стратегії процесу в сервісі

Стратегія змінних процесів може бути використана як у виробництві, так і сервісі. Більшість фірм у сфері сервісу роблять послуги малими «партіями» або в одиничних «екземплярах» (наприклад, лікарські кабінети, кафе й магазини). У стратегіях, формованих на процесі, потужність і використання устаткування вкрай низькі - близько 5%. Це справедливо не тільки для виробництва, але також і для сервісу.

Наприклад, рентген у кабінеті дантиста й значна частина встаткування ресторанів використаються слабко. З одного боку це відбувається тому, що потужність розрахована на пікові навантаження, і наявне устаткування розглядається як необхідне. Інша причина - складність прогнозування попиту в сервісі й, як слідство, невдало складені розклади, незбалансованість у використанні устаткування. Для ресторанів швидкого обслуговування, муніципальних клінік, шиномонтажних і регулювальних автомайстерень характерне збільшення обсягу пропозиції послуг, але скорочення їхніх асортиментів. Це дозволяє їм знижувати собівартість послуг і ціни, використовуючи стратегії, близькі до модульного процесу.

Безпосередній контакт із покупцем має важливе значення в сервісних системах. У процесі, що розрахований на абстрактного клієнта, запити кожного з них задовольняються не повною мірою. Тому в ресторанах, медичних установах, юридичних конторах прагнуть до найбільш тісної взаємодії із клієнтом, щоб максимально задовольнити його індивідуальні запити. Багато сервісних процесів можуть бути виконані в унікальній манері, по індивідуальному замовленню конкретного клієнта. Це взаємодія з покупцем послуги може здійснюватися в різних формах і варіантах пропозиції:

• обмежена пропозиція з вибором (ресторан швидкого обслуговування);

• групове обслуговування на вибір (багатомісні салони засобів суспільного транспорту й таксі);

• обслуговування клієнтів у міру необхідності (банк);

• самообслуговування в індивідуальному режимі (супермаркет);

• обслуговування в автоматичному режимі (банкомат, автовідповідач-довідка).

Як ми вже відзначали, планування процесів у сфері сервісу ускладнено, тому що складно прогнозувати попит і не завжди доцільно переборювати ці складності. Планово-обліковий період і крок регулювання тут значно коротше, ніж у виробництві, оскільки коротше тривалість циклу робочого процесу. Планування потреби в ресурсах не представляє особливої праці, закупівлі можуть здійснюватися в оперативному порядку. Тому на малих і середніх підприємствах сфери сервісу використаються найпростіші системи планування й регулювання, засновані на повторенні з періоду в період того самого обсягу надаваних послуг і відповідному матеріально-технічному забезпеченні ресурсами, включаючи працю. Відхилення в попиті не вимагають особливого коректування планів і компенсуються в основному шляхом регулювання завантаження, фонду часу й графіка роботи персоналу, устаткування й площ, а також за рахунок наявних запасів видаткових матеріалів або оперативної їхньої закупівлі в міру необхідності. Великі фірми сфери сервісу використовують системи планування й регулювання процесів, схожі із системами які застосовуються в сфері виробництва.

Контрольні питання й завдання

1. Яка структура виробничих (сервісних) процесів?

2. Що розуміється під робочими центрами, яка їхня будова?

3. Перелічіть основні принципи раціональної організації виробничих процесів.

4. Які існують типи процесів?

5. Які типи виробництва їм відповідають?

6. Як визначається тип виробництва?

7. Яка техніко-економічна характеристика типу виробництва?

8. Які особливості характерні для стратегії процесу в сервісі?

5.ВИРОБНИЧИЙ ЦИКЛ

 

5.1. Ритм виробництва та виробничий цикл

Раціональна організація виробничого процесу в часі має на меті мінімізувати тривалість виробничого циклу виготовлення кожної одиниці або партії продукції, забезпечивши при цьому найбільш ефективне використання робочого часу та всіх видів виробничих ресурсів.

Ритм виробництва. Найважливішим принципом раціональної організації виробничого процесу, спрямованим на ефективне використання робочого часу, є принцип ритмічності. Даний принцип припускає, що виготовлення окремих предметів або їхніх партій повинне повторюватися через строго певні проміжки часу, названі ритмом. Інтервал часу між моментами запуску (випуску) двох наступних одна за іншою одиниць продукції називається ритмом. Середній розрахунковий ритм випуску (запуску) однієї одиниці продукції rвизначається шляхом розподілу ефективного фонду часу F_э за плановий період на число одиниць N_B, предметів випуску за той же період у відповідності з попитом:

(5.1)

Можлива робота з постійним ритмом, коли попит (виробнича потреба) N_B не змінюється від одного планового періоду до іншого, і зі змінним ритмом, коли попит (виробнича потреба) змінюється. Величина, зворотна ритму r, називається темпом:

(5.2)

Ефективний фонд часу є обмеженням для кількості предмето-операцій, що закріплюють за робочим місцем або робочим центром на плановий період (рік, квартал, місяць, тиждень, добу, зміну):

(5.3)

де   F^s_э — ефективний фонд часу роботи s-го робітника місця (центра) за плановий період;

N_j — обсяг продукції j-го найменування, що підлягає випуску за той же період;

j - загальне число найменувань продукції, що підлягають випуску за той же період;

t_ij^s -час виконання i-й операції над j-й продукцією на s-м робітником;

i- загальне число найменувань операцій над j-й продукцією.

Інтервал часу між моментами запуску (або випуску) двох наступних одна за іншою партій продукції називається ритмом партії. Ритм запуску (випуску) партії продукції R дорівнює добутку розміру партії п на штучний ритм r.

,

(5.4)

При встановленому розмірі п або ритмі R партій для виконання робочого процесу над всім обсягом продукції одного найменування, у якій є потреба у плановому періоді, буде потрібно час :

(5.5)

де   T_p0 — тривалість робочого циклу виготовлення однієї партії продукції даного найменування;

N_B/n — потреба в продукції даного найменування, виражена в числі партій за період.

 

                     

                                        R

                              

                                  

    r wsp:rsidR="00000000"><w:pgSz w:w="12240" w:h="15840"/><w:pgMar w:top="850" w:right="850" w:bottom="850" w:left="1417" w:header="708" w:footer="708" w:gutter="0"/><w:cols w:space="720"/></w:sectPr></w:body></w:wordDocument>">                      

                                         R

                                    

               

                                                                               R

   

             R                                                           

                                        

 

Рис. 5.1. Тривалість циклу виготовлення заданого обсягу продукції

Якщо тривалість циклу виготовлення партії продукції T_p0більше її ритму R, як показано на мал. 5.1, то в деякі періоди часу одночасно повинні перебувати у роботі кілька партій продукції одного найменування; у середньому це число становить T_p0/Rпартій.

Структура робочого циклу. Скорочення тривалості робочого циклу дозволяє скоротити рівень запасів і прискорює оборотність оборотних коштів фірми, що підвищує конкурентні переваги, а також скорочує цикл поставки готового товару споживачам. Для пошуку резервів скорочення тривалості робочого циклу фірми використають аналіз його структури. Структура робочого циклу може бути виражена кількісно — складом витрат часу (по складовим) та їхніх часток у загальній сумі, тобто у загальній тривалості

робочого циклу. Існують значні галузеві розходження й у тривалості, і в структурі робочого циклу. Так, тривалість робочого циклу в сфері сервісу зазвичай істотно менше, ніж тривалість робочого циклу у виробництві.

Поза залежністю від галузевої приналежності будь-яка фірма зацікавлена у пошуку внутрішніх резервів скорочення тривалості робочого циклу, що є можливим у наступних напрямках:

1) скорочення тривалості основних і допоміжних технологічних операцій;

2) скорочення тривалості природних процесів;

3) скорочення перерв.

У всіх галузях напрямок 3 розглядається як найбільш доступний й ефективний, оскільки не вимагає значних витрат, включаючи капітальні вкладення, як дії в напрямках 1 й 2.

5.2. Норма часу на операцію

 

Залежно від мети в техніко-економічних й організаційно-планових розрахунках можуть використатися різні технологічні норми часу на виконання операції. Звичайно як норма часу t_iна виконання i-й операції над одиницею продукції приймається до розрахунку повна норма часу (штучно-калькуляційна норма) — t_шк. Прийнята у машинобудуванні класифікація витрат робочого часу та структура повної норми часу на операцію (штучно-калькуляційної норми) представлені на рис. 5.2—5.3.

Підготовчо-заключний час — час на підготовку й завершення обробки партії продукції (одержання завдання й знайомство з роботою, вивчення технічної документації установка спеціальних пристосувань та інструмента, налагодження верстата і встановлення режиму обробки, здача роботи майстрові або контролерові).

Оперативний час — час безпосереднього виконання технологічної операції. Включає основний і допоміжний час.

Основний (технологічний) час — час, протягом якого реалізується технологічна мета роботи (формоутворення, зміна стану, якості, властивостей предмета праці). Може бути ручним, машинним, машинно-ручним. Допоміжний час - час на дії, що забезпечують виконання основної роботи (установка й знімання деталі, підведення-відвід інструмента, пуск і зупинка верстата, вимір деталі). Може бути ручним, машинним і машинно-ручним.

Час обслуговування робочого місця – час на догляд за робочим місцем протягом заданої роботи й всієї зміни. Включає час технічного й організаційного обслуговування.

Час технічного обслуговування – час на зміну інструмента при зношуванні або поломці, підналагодження устаткування у процесі роботи.

Час організаційного обслуговування — час на розкладку й збирання інструмента на початку й кінці зміни, на змащення й чищення верстата, прибирання робочого місця протягом зміни. 

Час регламентованих перерв — час перерв, які неминучі при виконанні заданої  роботи.  Включає час організаційно-технологічних перерв, перерв на відпочинок і природні потреби.

Час організаційно-технічних перерв — час перерв, обумовлених ходом технологічного процесу й недостатньою синхронізацією операцій.

Час перерв на відпочинок і природні потреби — час перерв на обід, виробничу гімнастику, відпочинок й особисті потреби. Всі інші перерви вважаються непродуктивними втратами й не нормуються. Не нормуються також витрати часу роботи, що перекривають основним часом (тобто діями, виконуваними паралельно й не потребуючого додаткового часу).

Як видно з рис. 5.3, повна норма часу на операцію (штучно-калькуляційна норма) t_шк визначається у такий спосіб:

 

(5.6)

 

де   t_шт – норма штучного часу;

t_пз – норма підготовчо-заключного часу на партію;

n - розмір партії, шт.;

t_o – основний час;

t^*_д – допоміжний час, перекр. не основним;

t^*_то – час технічного обслуговування, перекр. не основним;

t^*_oo — час організаційного обслуговування, перекр. не основним;

t_тпер — час організаційно-технічних перерв;

t_отд — час перерв на відпочинок і особисті потреби.

 

Робочий час,

Час перерв

Час роботи

Час обслугову-вання робочого місця,

Оперативний час,

Основний час,

Допоміж- ний час,

Час технічно-го обслугову-вання,

Час організацій-ного обслугову-вання,

Не перекривається основним

Перекрива-ється основним

Час регламентованих перерв,

Час нерегламентованих перерв

Організаційно-технічні перерви,

Відпочинок та особисті потреби,

Втрати через організаційно-технічні причини

Втрати через порушення технологічної та трудової дисципліни

 

 

Втрати часу

                                                                                                     

Час, що нормується

Рис. 5.2. Класифікація витрат робочого часу

Повна норма часу (штучно-калькуляційна норма),

Норма штуч-ного часу,

Норма підготовчо-заключного часу на деталь,

Час обслугову-вання робочого місця,

Оперативний час,

Організаційно-технічні перерви,

Час перерв на від-починок та особисті потреби,

Організаційний час, що не перекрива-ється,

Технічний час, що не перекривається,

Допоміжний час, що не пере-кривається,

Основний час,

Рис. 5.3. Структура повної норми часу на операцію.

 

5.3. Операційний цикл

 

Тривалість операційного циклу залежить від часу виконання операції над одиницею продукції (штукою), від числа одиниць продукції в партії, що надходить на операцію, від числа робочих місць на операції (число каналів обслуговування у багатоканальному пристрої).

Розрахунок операційного циклу. При розрахунку операційного циклу можливі наступні найпростіші випадки.

1) Одиниць продукції — 1, робочих місць — 1. Операційний цикл T_{0 У} випадку виконання операції на одному робочому місці над одиницею продукції дорівнює нормі часу на операцію t_i:

T0 = ti ,

(5.7)

де t_i - норма часу на виконання i-ї операції над одиницею продукції даного найменування.

2) Одиниць продукції — n, робочих місць — 1. Коли на операцію з одним робочим місцем приходить партія продукції розміром п штук, операційний цикл Т₀ дорівнює сумарному часу виконання операції над всією партією. Оскільки предмети праці однакові, вони проходять операцію послідовно та вимагають витрат часу t_iна одиницю продукції, тому операційний цикл збільшується в п разів:

T0=nti

(5.8)

3) Одиниць продукції — n,  робочих місць — q. Коли на операції є q_i однакових робочих місць, можна запустити на них партію для паралельного виконання операції відразу над декількома одиницями продукції. Операційний цикл Т₀ скоротиться у q разів:

(5.9)

де q_i — число робочих місць для виконання i-ї операції над партією продукції даного найменування.

Можливі різні варіанти формування прийнятої до розрахунку t_i, коли у неї включаються або не включаються ті або інші складові витрат часу. Зокрема, підготовчо-заключний час на партію t_nз може задаватися у вигляді самостійної складової операційного циклу Т₀ або включатися до складу t_i розраховуючи на штуку — t_nз /п.

Порядок проходження партії через операцію. Операція може мати складну структуру й складатися з багатьох переходів, виконуваних на одному робочому місці. Під переходом розуміється частина операції, яка виконується над однією або декількома поверхнями деталі одним або декількома інструментами одночасно при одному режимі різання. У цьому випадку на операційний цикл Т_o впливає порядок проходження партії через операцію, тому що від цього залежать витрати часу, зокрема, на установку й зняття деталі в устаткуванні, а також на переналагодження устаткування при чергуванні переходів. На рис. 5.4 показані два можливих види проходження партії через операцію:

а) поперехідне проходження, при якому вся кількість предметів праці проходить спочатку через перший перехід, потім через другий перехід, потім через третій і так до останнього переходу операції. Процес виконання операції для окремих одиниць продукції носить перервний характер,

 

    

 1   2    3    4

          Перехід 1                     

                                           Переналагодження

                                                                           1  2   3  4  

                                                       r wsp:rsidR="00000000"><w:pgSz w:w="12240" w:h="15840"/><w:pgMar w:top="850" w:right="850" w:bottom="850" w:left="1417" w:header="708" w:footer="708" w:gutter="0"/><w:cols w:space="720"/></w:sectPr></w:body></w:wordDocument>">                                             

                                                                                              Перехід 2

                                                 

а)

Установка, зняття    

 

       Перехід 1   Перехід 2   Перехід 3  Перехід 4

                                                                                  

           1            2               3          4                     

                                                                                          

                                                                           

                                                                                  

                               

                                            б)

Рис 5.4. Види проходження партії продукції в операції:

а) - попереходне; б) – поопераційне

а для партії в цілому - безперервний;

б) поопераційне проходження, при якому спочатку перший предмет праці проходить через всі переходи, потім другий, третій, і так до останньої одиниці партії продукції. Процес виконання операції для одиниці продукції носить безперервний характер, а для партії в цілому - перервний.

Доцільність вибору того або іншого виду проходження партії визначається тим, при якому з них сумарний час на виконання операції над партією (операційний цикл Т₀)буде мінімальним. При попереходному проходженні збільшується час на установку й зняття кожної деталі по кожному переході, при пооперацйному - час на переналагодження робочого місця після кожного переходу. Якщо прийняти для спрощення, що час на обробку по переходах, установку та зняття деталі для обох видів проходження однаковий, то різниця у тривалості операційного циклу при попереходному T_ОА та пооперацйному T_ОВ проходженні, згідно з цикловими графіками на рис. 5.4, буде дорівнювати:

(5.10)

де   п - розмір партії продукції;

Р — число переходів у даній операції;

t_у — час на установку й зняття деталі;

Т_п — час переналагодження робочого місця при чергуванні переходів.

При позитивному значенні цієї різниці доцільне застосування поопераційного проходження, при негативному - попереходного. Орієнтовно можна вважати, що попереходне проходження доцільно застосовувати у тих випадках, коли предмети праці не важкі та не громіздкі, поопераційне - коли час на переналагодження робочого місця незначний.

 

5.4. Технологічний цикл

Технологічний цикл являє собою сумарний час виконання всіх технологічних операцій даного технологічного процесу. Технологічний цикл Т_т є сума операційних циклів:

(5.10)

де I - загальне число операцій в багатоопераційному технологічному процесі над продукцією даного найменування.

Тривалість технологічного циклу багатоопераційного процесу залежить від ступеня перекриття у часі операційних циклів у кожній парі суміжних операцій, тобто від ступеня паралельності виконання суміжних операцій над партією продукції.

Види руху партії продукції по операціях технологічного процесу. Уперше види руху партії продукції по операціях (робочим місцям) розглянуті О.І. Непорентом у 1928 р. Прийняті ним назви та позначення використовуються повсюди дотепер. На рис. 5.5показано, що у простому процесі рух партії продукції по операціях може бути організований як послідовний, паралельний та паралельно-послідовний.

1) Послідовний рух (а). Характеризується тим, що партія продукції п передається з операції на операцію цілком, тобто розмір переданої або транспортної партії дорівнює n, або р=п. Кожна окрема одиниця продукції не може бути передана на наступну операцію, доки не буде закінчене виконання даної операції над всіма одиницями партії n. Тому час руху предметів праці за всіма операціями технологічного процессу   дорівнює:

	(5.11)

де  t_i — норма часу на i-й операції, q_i — число робочих місць на i-й операції.

1 2 3 4 5 6 7 8

  

1                       

2                                      1 2 3 4 5 6 7 8

3                                                

                                                                  1 2 3 4 5 6 7 8

                                                              

                                                                                        

                                                                                            

a)

                                      

                           

 

                                                      б)                

                                    

 

                                             

                                                                

     

                                         

                                            

                                                           в)

Рис. 6.5. Види руху партії продукції по операціях:

Розмір партії продукції п приймається однаковим для всіх операцій, що відповідає практиці міжопераційних подач.

2) Паралельний рух (б). Характеризується тим, що одночасно всі операції виконуються над різними одиницями партії продукції одного найменування, кожна така одиниця проходить через всі операції технологічного процесу безупинно й незалежно від інших одиниць. Передача одиниць продукції з операції на операцію здійснюється по кілька штук (передатною або транспортною партією р, меншою п), або по одній штуці (р=1). Тому час руху партії продукції по всіх операціях технологічного процесу Т_тВ мінімальний і дорівнює:

(5.12)

де (n – p)(t_i^max/q_i^max) - операційний цикл максимальної (у даному технологічному процесі) тривалості;

t_i^max - норма часу на операції з максимальним операційним циклом;

q_i^max - число робочих місць на операції з максимальним операційним циклом.

Тривалість такої операції, називаної головною, вонавпливає на загальну тривалість технологічного процесу Г_тВ при паралельному русі. Тому головна умова — забезпечити безперервність виконання такої операції, вчасно завершуючи виконання всіх попередніх їй операцій над кожною із транспортних партій (порцій) р, щостановлять загальну партію продукції п. Розмір транспортної партії р приймається кратним п й однаковим для всіх операцій. На всіх операціях, крім головної, виникають перерви між закінченням їхнього виконання над попередньою та початком їхнього виконання над наступною транспортною партією продукції. Тривалість перерви на кожній операції дорівнює різниці між тривалістю головної та даної операції.

3) Паралельно-послідовний рух (в). Являє собою сполучення елементів паралельного й послідовного руху партії продукції по операціях технологічного процесу; іноді називається змішаним. Характеризується частковою паралельністю виконання окремих операцій, безперервністю виконання кожної операції над всією партією продукції, міжопераційною передачею одиниць продукції як поштучно, так і частинами партії. Тривалість технологічного циклу при паралельно-послідовному русі Т_тС. визначається шляхом вирахування із часу Т_тА для послідовного руху часу паралельного виконання окремих операцій. Якщо тривалість даної операції менше тривалості попередньої й наступної за нею операцій, то дана операція називається меншою, якщо більше — більшою, а якщо більше однієї та менше іншої — проміжною. Менша операція (на мал. 6.5, в — друга) виконується паралельно двічі: один раз із попередньої, другий раз із наступної; час паралельного виконання цих операцій дорівнює 2(n —p)t, де t — тривалість меншої операції. Для проміжної операції час паралельного виконання враховується один раз і дорівнює (n—p)t, де t — тривалість проміжної операції. Віднімаючи із Г_тА час паралельного виконання менших і проміжних операцій, можна одержати T_тС:

 

	(5.13)

де   (t_iб/q_iб), (t_iм/q_iм) - сума тривалості відповідно більших (IB)і менших (IМ) операцій технологічного процесу.

Дана формула для розрахунку технологічного циклу є найбільш загальною й може використатися при будь-якому виді руху. З неї може бути отримано:

,                    

тому що число більших операцій завжди на одиницю більше числа менших. Технологічний цикл при паралельно-послідовному русі T_тС коротше, ніж при

 

послідовному Т_тА, але довший, ніж при паралельному Т_тВ:

                                                              ,

Скорочення тривалості технологічного циклу при паралельно-послідовному Т_тС, і паралельному Т_тВ русі в порівнянні з послідовним Т_тАхарактеризує коефіцієнт паралельності (К_т):

(5.14)

Для багатопереходних операцій, коли проходження партії продукції організовано поопераційно, розрахунок технологічного циклу Г_т виконується по формулах для Т_тА, Т_тВ або Т_тС; як норми часу по кожній операції береться повний час виконання всіх переходів над одиницею продукції, включаючи час на переналагодження робочого місця по переходах. Для багатопереходних операцій, коли проходження партії продукції організовано попереходно, всі висновки з розрахунку технологічного циклу Т_тсправедливі тільки для послідовного руху партії по операціях; для паралельно-послідовного руху необхідно враховувати певні особливості; паралельний рух організувати неможливо.

Незважаючи на те, що при послідовному русі технологічний цикл має найбільшу тривалість, цей вид руху широко застосовується на практиці, забезпечуючи простоту, зручність планування та міжопераційного транспортування при одночасному виконанні у робочих центрах технологічних процесів над широкою номенклатурою виробів. Паралельний рух застосовується, як правило, там, де можливе використання потокових методів організації робочих процесів. Паралельно-послідовний вид руху застосовується у більшості випадків для партій продукції з більшим числом і великою тривалістю операцій.

Контрольні питання й завдання

1. Що таке ритм запуску (випуску)?

2. Яка структура виробничого циклу?

3. Яка структура штучно-калькуляційної норми?

4. Як розраховується операційний цикл?

5. Назвіть види проходження партії через операцію.

6. Як розраховується технологічний цикл?

7. Перелічіть види руху партії по операціях технологічного процесу?

8. Як розраховується виробничий цикл?

6. ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ

 

6.1. Обсяг виробництва та виробнича потужність

Потужність — це максимально можливий вихід системи за певний період. Виробнича потужність визначає норму виходу виробництва, таку, як максимально можливий обсяг випуску продукції певного найменування (номенклатури) за календарний період (тиждень, місяць або рік).

Виробнича потужність як можливість виробляти певну продукцію припускає наявність на підприємстві або у його підрозділі відповідних виробничих ресурсів: устаткування, площ, персоналу, матеріалів і т.д. Саме наявний на підприємстві або у підрозділі набір ресурсів даного складу й обсягу, певним чином взаємозалежних у просторі та часі (за допомогою певної технології, організації виробництва та ін.), визначає можливість випуску конкретної продукції у встановленому обсязі. При цьому можлива безліч комбінацій з'єднання в єдине ціле навіть тих самих по складу та кількості ресурсів, і кожна комбінація дозволяє випускати дану продукцію, але у різному обсязі. У визначенні виробничої потужності мається на увазі та комбінація виробничих ресурсів, що забезпечує максимум випуску продукції заданої номенклатури.

Існують два підходи для визначення поняття виробничої потужності. Відповідно до першого обліку підлягають всі види виробничих ресурсів, що беруть участь у випуску продукції, відповідно до другого — тільки виробниче устаткування та площі. На практиці більш розповсюджений другий, спрощений підхід. Виробнича потужність підприємства (цеху, ділянки) - це максимально можливий випуск продукції за певний період у певних кількісних співвідношеннях і номенклатурі при найбільш ефективному використанні певного набору виробничих ресурсів (виробничого устаткування та площ).

Для керування потужністю в умовах коливань попиту важливе виділення у складі набору виробничих ресурсів двох складових — постійної та змінної. Як об'єкти керування вони принципово відрізняються та вимагають диференційованого підходу при керуванні потужністю. Постійна складова — це устаткування та площі, змінна складова — персонал і матеріали. При зміні попиту виникає потреба в адекватній зміні обсягу випуску, що вимагає зміни обсягу прикладання усіх видів виробничих ресурсів. Проблема полягає у тому, що у короткотерміновому періоді збільшення обсягу використання виробничих ресурсів можливо тільки за рахунок змінної складової (закупівля додаткових матеріалів, наймання персоналу). Постійна складова (наявні площі й устаткування) залишається незмінною протягом тривалого періоду та не може бути збільшена у короткотерміновий період, якщо частина її не була заздалегідь зарезервована. У зв'язку з цим керування виробничою потужністю припускає прийняття як стратегічних, так і тактичних й оперативних рішень. Стратегічні рішення про виробничу потужність пов'язані з плануванням та обґрунтуванням її економічно доцільного розміру на довгостроковий період на основі прогнозу максимального попиту. Такі рішення приймаються, як правило, при будівництві нових, розширенні, реконструкції та технічному переозброєнні діючих цехів, виробництв, підприємств, їхньому перепрофілюванні та реорганізації. Рішення такого роду носять довгостроковий  характер, пов’язані зі значними одноразовими витратами видів ресурсів і вимагають залучення великих інвестицій. Прийняті на цьому етапі рішення про розмір виробничої потужності встановлюють верхню межу обсягу випуску продукції (тобто можливості задоволення попиту) і нижню межу поточних виробничих витрат (тобто рентабельності виробництва).

Тактичні рішення пов'язані із плануванням завантаження наявних (створених) виробничих потужностей при задоволенні попиту у середньостроковому та короткостроковому періодах, коли прогнози поточного попиту більш точні, і є конкретні замовлення споживачів. Такі рішення приймаються при агрегатному плануванні виробництва, плануванні виробничих потреб/ресурсів, складанні короткострокових розкладів робіт. Оперативні рішення пов'язані з обліком фактичного завантаження та стану окремих елементів виробничих потужностей, контролем їхньої відповідності плановим значенням і регулюванням шляхом перерозподілу окремих робіт у режимі реального часу. Подібні рішення становлять зміст виробничого диспетчерування.

Взаємозв'язок зазначених рішень проявляється в наступному: у рамках виробничого планування вирішується завдання найбільш повного задоволення запитів споживачів при ефективному використанні всіх видів виробничих ресурсів, що припускає досягнення балансу між ступенем завантаження потужностей і ступенем задоволення попиту. Завдання надзвичайно складне, тому що в той самий календарний період попит мінливий, а потужність постійна. Підтримка обсягу випуску продукції на постійному рівні незалежно від коливань попиту можлива  якщо запаси, що накопичують у періоди малого попиту (нижче обсягу випуску), вдається повністю реалізувати у періоди високого попиту (вище обсягу випуску). Але нагромадження запасів, особливо у таких розмірах, звичайно економічно не доцільно, у сервісі - взагалі не можливо. Виникає необхідність у поточному регулюванні випуску відповідно до коливань попиту, що можливо тільки в обмежених межах: шляхом прийому (звільнення) тимчасового персоналу, використання понаднормових робіт, закупівель, субконтрактів й інших мір, доступних при агрегатному плануванні виробництва.

Кількість і склад виробничого устаткування, площ, штатного персоналу, місця географічного розміщення заводів, забудову їхніх територій, планування цехів і розміщення устаткування досить складно й економічно не доцільно змінювати часто й на короткий час, пристосовуючись до поточного стану попиту. Тому реакція виробництва на часті й короткотермінові зміни попиту укладається насамперед у відповідному регулюванні завантаження наявних потужностей. При цьому неминучі тимчасові втрати як від недонавантаження потужності, коли попит нижче рівня потужності, так і від упущеної вигоди, коли попит вище рівня потужності. Загальні втрати можна мінімізувати, визначивши відповідний цьому мінімуму рівень потужності.

У цьому полягає економічний зміст завдання, пов'язаного з ухваленням стратегічного рішення про розмір потужності на майбутній довготерміновий період. Як правило, упущена вигода перевищує втрати від простою устаткування (і площ), інші фактори виробництва можуть залучатися у міру необхідності або використовуватися за іншим призначенням без втрат від простою. У зв'язку із цим для задоволення очікуваного максимуму попиту на підприємствах цілеспрямовано створюються резерви потужності у вигляді певної кількості зарезервованих одиниць устаткування, але частіше - у вигляді резерву їхнього завантаження у часі. Обґрунтування економічного розміру резерву потужності ґрунтується на довгостроковому прогнозі максимуму попиту й установленні компанією стандарту обслуговування, що фіксує рівень задоволення попиту (наприклад, у термінах довжини черги на обслуговування або часу очікування виконання замовлення, припустимих за умовами конкурентного оточення чи за згодою споживачів). Виробнича потужність приймається на рівні такого обсягу випуску, що забезпечує мінімум загальних витрат, пов'язаних з очікуванням споживачів і простоєм устаткування.

Прикладом зі сфери сервісу є ухвалення довготермінового рішення при проектуванні супермаркету про загальну кількість розрахунково-касових вузлів і поточне регулювання тієї їхньої кількості, що будуть фактично використовуватися у певні дні та години роботи супермаркету після завершення його будівництва. Довготермінове рішення приймається на основі довготермінового прогнозу максимуму попиту на тривалу перспективу, що тепер регулювання здійснюється на основі короткотермінових прогнозів попиту або за фактом у реальному часі.

Потужності визначаються наявністю виробничих ресурсів, тому могли б вимірюватися в одиницях наявного устаткування: площ, робочої сили, матеріалів. Але попит зазвичай вимірюється в одиницях товарів (робіт, послуг). Тому виробнича потужність, як максимально можливий обсяг виробництва в умовах його орієнтації на попит, теж повинна вимірюватися в одиницях товарів (робіт, послуг).

При виробництві товару одного найменування вимір потужності може бути прямим – це максимальне число одиниць, що може бути вироблено підприємством або підрозділом за певний період. При виробництві товарів багатьох найменувань із використанням різних технологічних процесів різної продуктивності вимір потужності в одиницях товарів стає неможливим. У цих випадках універсальною одиницею виміру потужності,  яку застосовують до всіх товарів що випускаються, та процесів, що використовуються, служить робочий час, витрачений на виробництво продукції. Для машинобудування характерний вимір виробничої потужності у натуральних або у наведених за трудомісткістю умовних одиницях: у одиничному виробництві - у нормо-годинах (рідше у вартісному вираженні); у серійному - в умовних виробах, комплектах; у масовому та крупносерійному - у комплектах, деталях, виробах. У ливарних,  ковальських та інших заготівельних цехах як вимірювачі виробничої потужності використовуються тонни та умовні тонни (з урахуванням складності заготовок); у гальванічних цехах - квадратні метри покриття; у складальному та деяких інших цехах - квадратні метри виробничої площі.

Розрізняють проектну, очікувану та нормативну потужність. Проектна потужність — це максимум потужності, що може бути досягнутий за ідеальних умов. У реальних умовах практично неможливо досягти 100% проектної потужності. Тому підприємства оперують очікуваною потужністю, що зазвичай становить близько 92% від проектної. Відношення очікуваної потужності до проектної у відсотках називають ефективністю потужності. Більшість підприємств у дійсності оперують потужністю у ще меншому розмірі, ніж очікувана, тому що воліють мати певний резерв потужності. Це нормативна потужність, щовикористовується у планових розрахунках. Для визначення нормативної потужності застосовується коефіцієнт використання потужності, щопредставляє собою відношення дійсного виходу системи до очікуваної потужності (у відсотках). Нормативна потужність визначається як добуток проектної потужності, ефективності та коефіцієнту використання потужності. Нормативна потужність не може бути вище проектної потужності, тому що ефективність та коефіцієнт використання потужності не можуть перевищувати одиницю.

Приклад 6.1. Нормативна потужність

Підприємство, що провадить виріб А, має устаткування з ефективністю 90% і коефіцієнтом використання потужності 80%. Для випуску виробу А використовуються три виробничі лінії. Лінії працюють 7 днів у тиждень по три 8-ми годинні зміни в день. Кожна лінія спроектована на 120 стандартних виробів А за годину. Необхідно визначити нормативну потужність підприємства (виробів у тиждень).

При розрахунку нормативної потужності множимо проектну потужність (яка дорівнює добутку числа ліній, часу роботи лінії в годинниках і числа виробів у годину) на коефіцієнт використання потужності й ефективність. Устаткування використається сім днів у тиждень, три зміни в день. Таким чином, кожна виробнича лінія працює 168 годин на тиждень (168 = 7 х 3 х 8). По цій інформації нормативна потужність може бути визначена в такий спосіб:

 

6.2. Практичні розрахунки виробничої потужності

Розрахунки виробничої потужності виконуються для обґрунтування виробничої програми підприємства і його підрозділів, а також для виявлення резервів використання діючих основних виробничих фондів підприємства. Вихідними даними для розрахунків виробничої потужності служать відомості про кількість устаткування й виробничих площ, режимів роботи підприємства і його підрозділів, номенклатури і характеру продукції, норм продуктивності устаткування та трудомісткості продукції. Розрахунок виробничої потужності ведеться по всьому встановленому устаткуванню (діючому й бездіяльному).

Виробнича потужність підприємства визначається по потужності провідних цехів, цеху - по потужності провідних ділянок, ділянки - по потужності провідного устаткування. Як ведучі приймаються такі цехи, ділянки й групи устаткування, які мають найбільшу питому вагу в загальному випуску продукції по трудомісткості  у натуральному або вартісному вираженні, на яких проводяться технологічні операції, що визначають спеціалізацію й масштаб виробництва. У загальному виді виробнича потужність N групи устаткування, підрозділу або підприємства в плановому періоді (наприклад, за рік) виражається в такий спосіб:

(6.1)

де F— розташовуваний фонд часу роботи в плановому періоді, годин;  t— трудомісткість одиниці продукції, годин.

Розташовуваний фонд часу роботи в плановому періоді F дорівнює:

(6.2)

де q — число одиниць установленого устаткування (у групі, підрозділі); D_р — кількість робочих днів у плановому періоді;                                                Т_зм — тривалість зміни, годин;                                                                         s — число змін роботи устаткування;                                                          а — плановий відсоток втрат часу на ремонт устаткування.

Повна потужність розраховується виходячи із числа змін, що відповідає цілодобовому режиму роботи (зазвичай трьохзмінному). Режимна потужність визначається виходячи із прийнятого режиму роботи устаткування, ділянки, цеху з дотриманням 41-годинного робочого тижня (зазвичай двозмінного, по унікальному й лімітуючому устаткуванні - трьохзмінного). Трудомісткість одиниці продукції t повинна відображати особливість визначення потужності, що пов'язана з найбільш ефективним використанням всіх видів виробничих ресурсів (устаткування) у процесі виробництва продукції: застосування прогресивної технології, раціональної організації виробництва, праці й керування.

При розрахунках виробничої потужності за рік розрізняють виробничу потужність на початок і кінець планового року, а також середньорічну потужність. Потужність на кінець планового року визначається як сума потужності на початок року й потужностей, що вводяться й  вибувають у продовж року. Середньорічна потужність N розраховується за формулою:

(6.3)

де  N_H — виробнича потужність на початок планового року;    

N_вв й N_виб — що вводять і потужності, що вибувають протягом року;

Т_вв і Т_виб — тривалість використання що вводять і невикористання потужностей, що вибувають, місяців.

Коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності К _вп визначається:

(6.4)

де N_B — річний випуск продукції (фактичний або плановий).

За результатами розрахунку коефіцієнта використання потужності намічаються організаційно-технічні заходи щодо усунення «вузьких місць» і поліпшенню використання виробничої потужності. Під «вузьким місцем» розуміється виробничий підрозділ (цех, ділянка або група встаткування), виробнича потужність якого менше, ніж будь-якого іншого підрозділу. Оскільки величина виробничої потужності N залежить від розташовуваного фонду часу роботи F і трудомісткості одиниці продукції t, тому підвищення виробничої потужності можливо у двох основних напрямках: за рахунок збільшення розташовуваного фонду часу роботи або скорочення трудомісткості одиниці продукції (табл. 6.1).

Розрахунки виробничої потужності підприємства починаються із провідних груп устаткування. При однономенклатурному випуску продукції виробнича потужність N за провідною групою взаємозамінного устаткування визначається за формулою:

,

(6.5)

де F_еф — ефективний фонд часу роботи одиниці устаткування в плановому періоді;

Q - число одиниць взаємозамінного устаткування в групі;

t — трудомісткість виготовлення одиниці продукції по групі устаткування.

 

Таблиця 6.1

Способи підвищення виробничої потужності підприємства

 

Збільшення розташовуваного фонду часу роботи		Скорочення трудомісткості продукції
Збільшення кількості одиниць установленого устаткування		Удосконалювання технології виготовлення продукції
Збільшення змінності роботи устаткування		Підвищення серійності виробництва
Поліпшення організації ремонту устаткування		Розширення уніфікації, нормалізації, стандартизації продукції і її компонентів
Скорочення виробничих циклів		Відновлення й модернізація устаткування
Поліпшення використання виробничих площ і простору	Підвищення рівня технологічної оснащеності виробництва
Раціональне планування робіт, усунення «вузьких місць» у виробництві	Постійне відновлення й перегляд норм часу
Поглиблення спеціалізації, розвиток кооперування підрозділів і підприємств	Раціональна організація праці на робочих місцях

При одночасному виготовленні декількох видів продукції й заданої кількісної пропорції їхнього випуску виробнича потужність групи взаємозамінного устаткування визначається в умовних комплектах:

 

(6.6)

де К_нз — число найменувань виробів, що виготовляють на даній групі устаткування;

 — трудомісткість виготовлення одиниці продукції j-го виду;

 — число одиниць продукції j-го виду в одному комплекті.

Виробнича потужність за площею ділянки при випуску продукції одного виду визначається як

(6.7)

де F_HOM - номінальний фонд часу роботи ділянки;

S— виробнича площа ділянки;

S₀ — необхідна площа для виготовлення (складання) одиниці продукції з урахуванням проходів між робочими місцями;

t - час зайнятості площі ділянки однією одиницею продукції.

Завантаження устаткування за групами взаємозамінності розраховується для виявлення фактів його недовантаження й перевантаження з метою наступного вирівнювання. Порівнянням необхідного для виконання плану числа одиниць устаткування q зфактично встановленим q_ф у групі визначається його надлишок або недолік.

Коефіцієнт завантаження групи устаткування дорівнює:

(6.8)

При визначенні числа одиниць фактично наявного устаткування в групі повинне враховуватися його вибуття через фізичне й моральне зношування, а також установка нових одиниць устаткування.

Необхідну для виконання плану кількість одиниць устаткування q отримують округленням розрахункового q до найближчого більшого цілого. Розрахункова кількість одиниць устаткування q_pза планом становить:

(6.9)

де Т_пл — необхідне число нормо-годин за групою устаткування на весь випуск товарної продукції й на зміну заділів незавершеного виробництва;

F_еф — ефективний фонд часу роботи одиниці встаткування.

Потрібна кількість одиниць устаткування по групі визначається шляхом зіставлення сумарного числа нормо-годин за планом із пропускною здатністю однієї одиниці устаткування (її ефективним фондом часу роботи).

Необхідне число нормо-годин по групі устаткування на весь випуск товарної продукції й на зміну заділів незавершеного виробництва Т_пл визначається як

(6.10)

де J— число видів продукції, що виготовляє на групі устаткування;

N_в — річний випуск продукції j-го виду, що виготовляє на групі устаткування;

Т_j — трудомісткість виготовлення продукції j-го виду на групі устаткування;

H_нз^j — трудомісткість зміни залишку незавершеного виробництва продукції j-ro виду за групою устаткування;

Р_вн — планований середній коефіцієнт виконання норм часу по групі устаткування.

Трудомісткість зміни зачепила незавершеного виробництва продукції j-го виду по групі устаткування H_из^j дорівнює:

(6.11)

де О_вр^j й О_вф^j — розрахункове та фактичне випередження випуску продукції j-го виду по групі устаткування.

При розрахунку завантаження устаткування враховуються також внутрішні виробничі потреби підприємства (для ремонтних потреб і т.д.), зазвичай у відсотках від потреби у випуску товарної продукції.

Основними показниками використання устаткування є наступні коефіцієнти:

1) коефіцієнт екстенсивного використання (К_экс),обумовлений як

(6.12)

де Fвик - фонд часу роботи устаткування (плановий або фактичний) з урахуванням планованих втрат;

Fтex - календарний (або режимний) фонд часу роботи устаткування;

2) коефіцієнт інтенсивного використання (К_інт):

(6.13)

де   St_тех - мінімально можлива трудомісткість операцій, закріплених за даною групою устаткування;

St_пл - середня нормативна трудомісткість операцій, закріплених за даною групою устаткування;

3) інтегральний коефіцієнт використання (K_і):

(6.14)

4) коефіцієнт завантаження (К₃):

(6.15)

де Q_пот - потрібне число одиниць устаткування на програму;

Q_уст - установлене число одиниць устаткування;

5) коефіцієнт змінності (К_зм):

(6.16)

де s — число змін роботи устаткування;

6) коефіцієнт використання технічної потужності (К_тех):

(6.17)

де Мср - середня потужність, потрібна для обробки по технологічному процесі, кВт;

М_mах - паспортна потужність устаткування, кВт;

7) коефіцієнт інтегрального завантаження (К_и:):

(6.18)

6.3. Планування виробничої потужності

Визначення необхідних виробничих потужностей базується на прогнозі майбутнього попиту й може здійснюватися двома способами.

Спосіб 1. Коли попит на товари й послуги може бути спрогнозований з достатнім ступенем точності, планування виробничої потужності виконується просто: майбутній попит прогнозується традиційними методами (зазвичай використовується регресійний аналіз); на цій основі виконується прямий розрахунок необхідної потужності.

Таблиця 6.2

Місяць	Нормативна потужність, годин
Січень	500
Лютий	510
Березень	514
Квітень	520
Травень	524
Червень	529

 

Таблиця 6.3

Часовий період	х	y	х2	ху
Січень	1	500	1	500
Лютий	2	510	4	1020
Березень	3	514	9	1542
Квітень	4	520	16	2080
Травень	5	524	25	2620
Червень	6	529	36	3174
п = 6	x = 21	y = 3097	x2 = 91	ху = 10936

Приклад 6.2. Прогноз необхідних виробничих потужностей

Протягом ряду минулих років попит на продукцію фірми був стійким і визначеним. Більше того, він в основному був пов'язаний з нормативною потужністю (годин на тиждень). Це дозволяло виконавцям прогнозувати нормативну потужність із високим степенем точності, використовуючи просту лінійну регресію (табл. 6.2).

Фірма визначає на поточну дату прогноз майбутнього попиту для визначення нормативної потужності. На основі даних табл. 6.2 складається прогноз необхідної нормативної потужності, наприклад, у серпні.

Використовуючи техніку мінімуму відхилень і дані табл. 6.3 розрахуємо параметри а й b за формулами:

	(6.19)
	(6.20)
	(6.21)

Таким чином, потужність, необхідна в серпні (місяць х*= 8), складе:

Спосіб 2. Коли майбутній попит на товари й нормативну потужність піддаються значним випадковим впливам, для прийняття планових рішень застосовуються ймовірнісні моделі необхідної потужності; подальша послідовність дій аналогічна способу 1.

Типове завдання для умов ризику: яким повинен бути розмір споруджуваного підприємства. Очевидно, таким щоб задовольнити майбутній попит. Основні варіанти рішення пов'язані з факторами попиту й станом ринку для вироблених товарів. Для цього майбутній ринок повинен бути класифікований (наприклад, як сприятливий і несприятливий). Методика, що може бути ефективно використана в прийнятті планових рішень по потужності з невизначеним майбутнім, - це теорія рішень. Теорія рішень припускає використання як таблиць, так і дерев рішень, які вимагають специфікації альтернатив і стану природи. Для ситуації планування потужності стан природи - це звичайно майбутній попит або сприятливий ринок. Для встановлених ймовірностей варіантів стану природи можна прийняти рішення, що максимізує очікуваний результат альтернативи. Це здійснюється в такий спосіб з використанням дерева рішень:

1) генерується безліч альтернативних варіантів 7 розширення потужності;

2) визначається очікуваний розмір прибутку Р (при сприятливому ринку) і збитків L (при несприятливому ринку) по кожному з варіантів;

3) визначається ймовірність сприятливого р(Р) і відповідно несприятливо­го p(L) ринків, де р(Р) + р(L) = 1;

4) розраховується очікуваний дохід у грошовому вираженні ЕМ по кож­ному з варіантів:

5) обирається найбільш ефективний варіант, котрий дає найбільший дохід EMV(I), тобто max EMV(I).

6.4. Обґрунтування виробничої потужності

Найпоширенішим методом економічного обґрунтування потужності є аналіз критичної точки. Цей метод успішно застосовується для обґрунтування вибору варіантів інженерних рішень й організаційно-технічних заходів як при проектуванні, так і плануванні виробничих процесів.

Аналіз критичної точки призначений для обґрунтування потужності шляхом відбору й ідентифікації обсягу випуску з найменшими загальними витратами. Метою аналізу є знаходження точки (у грошових одиницях або одиницях продукції), у якій витрати дорівнюють доходу; ця точка є критичною точкою (точкою беззбитковості). Аналіз критичної точки вимагає оцінки постійних витрат, змінних витрат і доходу. Постійні витрати — це витрати, котрі існують, навіть якщо нічого не провадиться. Змінні витрати — це витрати, які варіюються зі зміною обсягу виробництва. Головний компонент у змінних витратах — це витрати праці або матеріалів. Важливим елементом аналізу критичної точки є функція доходу (мал. 6.1).

Спільні витрати

Витрати/дохід

Дохід

Змінні витрати

Постійні витрати

Критична точка

Прибуток

Збитки

Об’єм продукції

 

Рис. 6.1.Базова критична точка

Коли функція доходу перетинає лінію загальних витрат, це і є критична точка, від якої область прибутку лежить вправо, а область збитків - уліво.

Витрати та дохід показані як прямі лінії – вони представлені лінійно зростаючими, тобто такими, що перебувають у прямій залежності від кількості вироблених одиниць товару. Але на практиці ні постійні, ні змінні витрати (і функція доходу) не будуть прямими лініями. Наприклад, постійні витрати змінюються залежно від вартості устаткування або використовуваної виробничої площі; витрати праці змінюються при понаднормових роботах або при зміні кваліфікації найманих робітників; функція доходу може змінитися при дії таких факторів, як знижки залежно від обсягу, і т.д.

Формули для аналізу критичної точки ВІР (у грошових одиницях або одиницях продукції):

	(6.22)
	(6.23)

де TR — загальний доход;

ТС - загальні витрати;

BEP(x) - критична точка в одиницях продукції;

ВІР($) - критична точка в грошових одиницях (буд. е.);

Р -ціна одиниці продукції;

х - кількість зроблених одиниць;

F - постійні витрати;

V- змінні витрати на одиницю продукції.

Коли загальний доход еквівалентний загальним витратам, одержуємо:

(6.24)

Або

(6.25)

Вирішуючи відносно х, маємо:

	(6.26)
	(6.27)

Прибуток становитиме:

	(6.28)

Використовуючи ці співвідношення, можна безпосередньо визначити критичну точку й прибуток. Критична точка може також показувати, наприклад, область найбільшого прибутку. Є можливість із ряду альтернативних варіантів вибрати процес із найменшими витратами й найбільшим значенням прибутку, як показано на рис.6.2. Такий графік звичайно називають картою перетинань.

Різні процеси можуть бути представлені різними значеннями витрат; з різних випусків тільки один буде мати найменші витрати.

 

Затрати/ дохід

Об’єм продукції

А

Змінні затрати

Постійні затрати

Затрати/ дохід

Об’єм продукції

В

Змінні затрати

Постійні затрати

 

 

а)                                                  б)

С

Об’єм продукції

Змінні затрати

Постійні затрати

Затрати/дохід

в)

В

Спільні затрати

Постійні затрати

Затрати/дохід

Об’єм продукції

А

В

А

С

С

г)

 

       Рис. 6.2 . Карти перетинання

 

Для однопродуктового випадку критична точка в грошових одиницях розраховується у такий спосіб:

(6.29)

Критична точка в одиницях продукції визначається як

(6.30)

Приклад 6 .3 Аналіз критичної точки (однопродуктовий випадок)

Фірма має постійні витрати $10 000 у даному періоді, витрати на заробітну плату становлять $ 1,5 і на матеріали - $0,75 на одиницю продукції. Продажна ціна дорівнює $4 за одиницю. Критична крапка в грошових одиницях розраховується в такий спосіб:

Критична точка в одиницях продукції дорівнює:

Відзначимо, що у даному прикладі повинні використовуватися загальні змінні витрати (тобто витрати на заробітну плату й матеріали).

Аналіз критичної точки для однопродуктового випадку не є типовим для фірм із варіантами пропонованих товарів. Кожен варіант може мати різну продажну ціну й змінні витрати. Модифікуємо вихідне рівняння, відбивши співвідношення продажів для різних товарів шляхом оцінки внеску кожного товару пропорційно до продажів (багатопродуктовий випадок):

(6.31)

де V— змінні витрати на одиницю продукції;

Р – ціна за одиницю;

F – постійні витрати;

W – відсоток кожного товару в загальному обсязі продажів у грошових одиницях;

i – індекс товару.

Приклад 7.4  Аналіз критичної точки (багатопродуктовий випадок)

Ціни на продукцію компанії наведені в табл. 7.4. Постійні витрати становлять $3500 на місяць.

За варіантами пропозиції проведемо аналіз критичної точки також, як і в однопродуктовому випадку, використовуючи потім вагу кожного товару пропорційно їхній частці в загальному обсязі продажів (табл. 7.5).

Таблиця 6.4

№ виробу	Ціна, дол.	Витрати, дол.	Прогноз продажів, одиниць продукції
1	2,95	1,25	7000
2	0,80	0,30	7000
3	0,59	0,18	1000
4	1,55	0,47	5000
5	0,75	0,25	5000
6	2,95	1,20	2000
7	1,75	0,55	2500
8	1,75	0,80	2000
9	2,85	1,00	3000

 

Таблиця 6.5

№ виробу, i	Ціна (Р), дол.	Змінні витрати (V), дол.	V/P	1-(V7P)	Прогноз продажів, дол.	Частка продажів	Зважений внесок
1	2,95	1,25	0,42	0,58	20650	0,340	0,197
2	0,80	0,30	0,38	0,62	5600	0,092	0,057
3	0,59	0,18	0,31	0,69	590	0,010	0,007
4	1,55	0,47	0,30	0,70	7750	0,128	0,090
5	0,75	0,25	0,33	0,67	3750	0,062	0,042
6	2,95	1,20	0,41	0,59	5900	0,097	0,057
7	1,75	0,55	0,31	0,69	4375	0,072	0,050
8	1,75	0,80	0,46	0,54	3500	0,058	0,031
9	2,85	1,00	0,35	0,65	8550	0,141	0,091
					60665	1,000	0,622

 

Наприклад, обсяг продажів для виробів I становить $20 650, тобто 34,0% від загального обсягу продажів $60 665. Отже, внесок для виробів 1 установлюється з вагою 0,340; їхній зважений внесок становить 0,340 х 0,58 = 0,197. Використовуючи цей підхід для кожного товару, знаходимо, що загальний зважений внесок становить 0,622 на кожен долар продажів, і критична точка в доларах дорівнює $67 524:

 

Це означає, що загальний щоденний обсяг продажів (52 тижня по 6 днів у кожній) становить $67 524/ 312 днів, і дорівнює $216,42.

 

Контрольні питання й завдання

1. Що таке виробнича потужність?

2. Як виміряється виробнича потужність?

3. Чи змінюється розмір виробничої потужності в часі?

4. Опишіть механізм керування виробничою потужністю.

5. Як оцінюється використання виробничої потужності?

6. Як визначається розмір необхідних виробничих потужностей?

7. Що розуміється під економічним розміром виробничої потужності?

8. Як проводиться економічне обґрунтування виробничої потужності?

9. Що являють собою карти перетинань?

10. Як приймаються рішення про інвестування коштів у розвиток або відновлення виробничих потужностей?

7. РОЗМІЩЕННЯ та організація ВИРОБНИЧої

СТРУКТУРи ПІДПРИЄМСТВА. ВИРОБНИче ПЛАНУВАННЯ та КЕРУВАННЯ ЗАПАСАМИ

 

7.1. Вибір розміщення підприємства

Проблема розміщення, маючи на меті знайти найбільш економічний варіант керування матеріальним потоком, зв'язує виробників і споживачів найкращим з погляду економічних показників чином. У даній главі розглядаються особливості проблеми розміщення й підходу до її рішення в сфері виробництва й сервісу, що відповідають стратегії керування, методи оцінки значень змінних, використовуваних при аналізі розміщення, і методики, що полегшують пошук найбільш ефективного варіанта розміщення. Вибираючи своє місце розташування, компанія робить довготермінові витрати й забезпечує тривалий доход як результат діяльності на обраному місці. Тому розміщення впливає й на розподіл (на схему розподільної мережі). Побудова розподільної системи починається з розміщення виробництва, а далі розглядаються місця розміщення виробничих складів, складів оптової торгівлі щодо мережі магазинів роздрібної торгівлі, вибирається система доставки, тобто визначається транспортна мережа й вирішується цілий ряд інших питань у рамках розподільної логістики.

Розміщення. Вибираючи місце розташування своїх об'єктів, компанія ухвалює рішення щодо значних капітальних вкладеннях з досить тривалим терміном окупності, забезпечуючи можливість стійкого одержання доходу протягом тривалого часу в результаті діяльності на обраному місці. Розміщення є критичною умовою для величини постійних і змінних витрат як для виробничих, так і сервісних фірм. Залежно від продукту, що виготовляє, і типу виробництва або виду сервісу, транспортні витрати на доставку товару до місць реалізації можуть досягати 25% ціни реалізації. Ця ¼ частина доходу фірми може виявитися саме необхідною, щоб покрити видатки на фрахт на доставку сировини, необхідної для виробництва продукту. Іншими витратами, на величину яких впливає розміщення підрозділів і філій фірми, є податки, заробітна плата й витрати на матеріали. Вибір розміщення може змінювати витрати на виробництво й розподіл, збільшуючи або зменшуючи їх до 10% від величини загальних витрат. Зниження витрат виробництва в результаті знаходження оптимального місця розташування може виявитися більш простим рішенням, ніж зниження виробничих витрат на ті ж 10% за рахунок удосконалювання системи керування фірмою.

Одного разу здійснені фірмою витрати, обумовлені специфікою місця розташування, дають довготерміновий ефект і знизити їх важко. Наприклад, якщо нове розміщення заводу передбачається в регіоні з високою вартістю енергоресурсів, то навіть керування, засноване на самій передовій стратегії використання енергоресурсів, не одержить стартової переваги. Справедливо це й для самої передової стратегії використання трудових ресурсів, якщо наймана праця в обраному для виробництва регіоні характеризується високою вартістю (оплатою), слабкою професійною підготовленістю або низкою трудовою дисципліною. Звідси виходить, що робота з пошуку оптимального розміщення об'єктів фірми може розглядатися як важливий напрямок інвестування, котрий вимагає ретельного економічного обґрунтування в рамках вибору відповідної стратегії.

Вибір стратегії, націленої на пошук і реалізацію найбільш ефективного варіанта розміщення, багато в чому залежить від того, що собою представляє фірма і її об'єкти, які вимагають розміщення. Аналіз розміщення підприємств виробничої фірми фокусується на мінімізації загальних витрат виробництва й розподілу. Підприємства роздрібної торгівлі й сервісу акцентують увагу на максимізації валового доходу (виторгу). Аналіз розміщення складів фокусується на пошуку прийнятної комбінації транспортно-складських витрат і швидкості поставки товару споживачеві. Таким чином, об'єктом стратегії розміщення є величина прибутку, як результат вдалого розміщення структурних об'єктів фірми.

Особливості підходу до розміщення. Безліч факторів впливають на рішення про розміщення в тих або інших регіонах (країнах): продуктивність праці, міжнародний обмін, зміни в економіці, безробіття, профспілки, зонування по економічних районах, екологія, податки й ін. Необхідний об'єктивний аналіз цих факторів, що повинен базуватися головним чином на аналізі витрат.

Продуктивність праці. Часто при ухваленні рішення про розміщення виробництва першим встає питання: розміщати у своїй країні або за кордоном. У таких випадках може виявитися не достатнім порівняння розмірів оплати праці по альтернативних варіантах розміщення. Оскільки й продуктивність праці розрізняється по країнах і регіонам, потрібно проводити аналіз оплати праці по варіантах розміщення з урахуванням продуктивності праці. Наприклад, фірма, що виплачує $12 при виробництві 1,25 одиниці товару в годину, витрачає на працю менше, ніж фірма, що виплачує $10 при виробництві однієї одиниці товару в годину:

                    

Вартість праці (заробітна плата за годину) ––––––––––––––––––––––––––––––––––––––– = Витрати на одиницю        Продуктивність (одиниць у годину)

(7.1)

       Випадок 1: $12/1,25 = $9,60;

Випадок 2 : $10/1,00 = $10,00.

Витрати праці на одиницю продукту іноді називають трудовим змістом продукту. Годинна продуктивність праці є критичною одиницею виміру ефективності витрат виробника; низька оплата праці часто служить причиною низької продуктивності й низького рівня обслуговування споживачів.

Витрати. Можна розділити витрати на дві категорії: точно обумовлені й ті, котрі не піддаються точному визначенню. Точно обумовлені витрати — це витрати, які з достатньою точністю ідентифікуються й відображаються в бухгалтерському обліку фірми. Це витрати по таких напрямках, як праця, матеріали, податки, інфляція, втрата вартості, корисність, цінність й ін. Витрати, що не піддаються точному визначенню, поширюються на такі сфери, як якість утворення, робота суспільного транспорту, відношення населення до виробництва й компанії, рівень зайнятості в регіоні. Сюди ж відносяться витрати майбутніх періодів, витрати, викликані зміною клімату, пов'язані з підтримкою здоров'я, створенням місць відпочинку й заняття спортом, що визначають рівень життя.

Наприклад, рішення про розміщення підприємства, представлене до розгляду владі, може бути відхилене ними ще на стадії узгодження й затвердження або викликати бурхливі протести з боку місцевого населення. Те ж може відбутися при будівництві або експлуатації об'єкта, розташовуваного компанією в даному регіоні. У кожному разі це пов'язане з додатковими витратами (або втратами) для компанії, тому їх не можна не враховувати при прийнятті рішень про розміщення.

Характеристика стратегій розміщення для виробничих і сервісних фірм представлена в табл. 7.1.

Розміщення у виробництві й сервісі. На відміну від виробничого сектора, де рішення проблеми розміщення сфокусовано на мінімізації витрат, у сфері послуг увага зосереджена на максимізації виторгу. Особливо це характерно для роздрібної торгівлі. Це пов'язане з тим, що виробничі витрати в значній мірі залежні від рішення про вибір місця розміщення виробництва, у той час як витрати сервісних фірм мало залежать від місця їхнього розташування, від цього залежить їхній виторг.

Таким чином, для сфери послуг найкращим розміщенням є таке, котре забезпечує одержання найбільшого виторгу при заданому обсязі послуг.

 

Таблиця 7.1

Стратегії розміщення для сфери виробництва й сфери послуг

Розміщення в сфері виробництва	Розміщення в сфері послуг
Центральна проблема - витрати	Центральна проблема - виторг
Матеріальні витрати Транспортні витрати (по доставці сировини, матеріалів і готової продукції) Витрати на енергію Витрати на обробку Витрати на працю Витрати на матеріали Податки й ін.	Обсяг / виторг Територія обслуговування Обсяг закупівель Конкуренція Реклама / просування продукції на ринок / ціноутворення
Нематеріальні й майбутні витрати Позиція профспілок Якість життя Освіта Місцеві влади	Фізичні параметри Паркування / доступність Безпека / освітленість Зовнішній вигляд / вигляд Дочірній бізнес
Методи Зважування факторів Аналіз критичної точки Карти перетинань Лінійне програмування (транспортний метод)	Методи Кореляційний аналіз факторів Розрахунки по транспорту Аналіз демографічної ситуації на обслуговує території Аналіз інтенсивності закупівель на обслуговує території
Висновки Витрати в основному залежать від розміщення виробництва Більшість основних витрат пов'язані з місцем розташування підприємства Слабкий контакт зі споживачами вимагає особливої уваги до витрат, що ідентифікуються Складно обумовлені витрати можуть бути об'єктивно оцінені	Висновки Виторг головним чином залежить від місця розташування підприємства Доходи перебувають у тісній залежності від контактів зі споживачами Витрати відносно стабільні для даного району, тому критичної є функція виторгу, що може мінятися

 

У процесі ухвалення рішення про розміщення потрібно ретельно вивчити ситуацію на обслуговуваній території, у тому числі по варіантах.

При цьому необхідний облік й аналіз наступних факторів:

1) купівельної спроможності споживачів;

2) сумісності іміджу й сервісу фірми з демографічною ситуацією;

3) конкуренції;

4) особливостей розміщення фірми й конкурентів;

5) рівня обслуговування споживачів фірмою, конкурентами й партнерами по бізнесі;

6) операційної політики фірми;

7) якості менеджменту.

Аналіз цих факторів допомагає одержати об'єктивну оцінку ситуації в місцях можливого розміщення й судити про величину очікуваного доходу по варіантах розміщення.

Для рішення завдань розміщення використовуються чотири групи методів:

1) методи зважування — призначення ваг і граничних значень для різних факторів, облік і вимір матеріальних витрат (податків, витрат на працю й ін.), дослідження нематеріальних витрат, розгляд витрат у короткотерміновому й довготерміновому періодах;

2) методи беззбиткового розміщення (location break-even methods) — спеціальний додаток аналізу критичної точки й карт перетинань до проблеми розміщення;

3) метод центра гравітації — математична процедура, використовувана для знаходження розміщення одиничного складу, що обслуговує певне число сховищ роздрібної торгівлі;

4) транспортні методи — методи лінійного програмування, що базуються на техніку побудови ланцюжків «пункт постачання — пункт споживання».

7.2. Виробнича структура підприємства та її елементи

Виробнича структура підприємства — це склад виробничих підрозділів підприємства й форми їх виробничих взаємозв'язків. Виробнича структура підприємства визначає поділ праці між її виробничими підрозділами, тобто внутрішньозаводською спеціалізацією та кооперуванням виробництва. Для підприємства характерне виділення елементів виробничої структури декількох рівнів:

• для підприємства - цехи, господарства;

• для цеху - ділянки, відділення;

• для ділянки - робочі місця.

Основним елементом виробничої структури підприємства (основним структурним підрозділом) є цех, при безцеховій структурі підприємства - виробнича ділянка. Для здійснення основних, допоміжних й обслуговуючих виробничих процесів на підприємстві створюються відповідно основні й допоміжні цехи, що обслуговують господарства виробничого призначення. У виробничу структуру підприємства включаються підрозділи тільки виробничого призначення. У виробничу структуру не входять загальнозаводські господарства й установи по обслуговуванню працюючих (житлово-комунальне господарство, санітарно-лікувальні й освітні установи, об'єкти соціально-культурного й побутового призначення), а також служби керування й охорони заводу (заводоуправління, пожежне депо, прохідні, бюро пропусків і т.д.).

Цех — це технологічно й організаційно відособлений виробничий підрозділ, що виконує певну частину виробничого процесу підприємства. Відповідно до призначення часткових виробничих процесів, реалізованих у рамках цехів, розрізняють основні й допоміжні цехи; у складі деяких обслуговуючих господарств виробничого призначення можуть створюватися обслуговуючі цехи (наприклад, транспортні, енергетичні). У відповідності зі стадіями основного виробничого процесу розрізняють основні цехи: заготівельні, обробні й складальні. Цех, як самостійна адміністративна одиниця підприємства, виділяється при чисельності робітників не менш 75—100 чоловік в основному виробництві, й 60-75 чоловік у допоміжному виробництві. Територіально цех може розташовуватися в окремому будинку або займати частину будинку (один або більше прольотів, поверхів). Загальнозаводські обслуговуючі господарства виробничого призначення, як правило, територіально відособлені від цехів й адміністративно їм не підлеглі.

В залежності від наявності в складі основного виробництва підприємства заготівельних (З), що обробляють (О) і складальні (С) цехів виділяються підприємства з наступними типами виробничої структури:

1 – підприємства з повним технологічним циклом (З+ О+ С);

2 – підприємства з неповним технологічним циклом;

2.1– механоскладальні підприємства (О + С);

2.2 – складальні підприємства (С);

2.3 – заготівельні підприємства (З);

2.4 – обробні підприємства (О);

2.5 – підприємства подетальної спеціалізації (З + О). Аналогічні типи виробничої структури характерні і для цехів. Типовим прикладом є механоскладальні цехи (О + С), у яких представлені ділянки, що виконують механічну обробку й складання окремих складальних одиниць. Найбільш складну виробничу структуру мають машинобудівні підприємства з повним технологічним циклом. Зразковий склад основних і допоміжних цехів, що обслуговують господарства такого підприємства (з технологічною спеціалізацією цехів) представлений у табл. 7.2.

Таблиця 7.2

Склад основних і допоміжних цехів, що обслуговують

господарства машинобудівного підприємства

Підрозділ	Призначення
1. Основні цехи Заготівельні цехи Ливарні (сірого чавуну, ковкого чавуну, сталевого лиття, кольорового лиття)	Виробництво основної продукції Одержання заготівель різного виду Одержання виливків
Ковальські (ковальсько-пресові, ковальсько-штампувальні) Розкрою, різання й виправлення металу (заготівельні) Металоконструкцій	Одержання кувань, штампувань Одержання заготівель із прокату Одержання заготівель із прокату
Обробні цехи Механічні Холодного штампування Термічні Металопокриттів (гальванічні, фарбувальні)	Виконання обробки різного виду Механічна обробка Холодне штампування Термічна обробка Нанесення захисних і декоративних покриттів
Складальні цехи Складальні часткової й загальної зборки Складально-зварювальні Монтажні Іспитові Фарбування готових машин Комплектації й упакування	Виконання складальних робіт різного виду Зборка окремих складальних одиниць і загальна зборка Виконання складально-зварювальних робіт Виконання монтажних і налагоджувальних робіт Випробування окремих агрегатів і готових машин Фарбування готових машин Комплектація й упакування готового до відправлення
2. Допоміжні цехи Інструментальні цехи Модельний цех Тарний цех Іспитний цех Електродний цех	Виробництво допоміжної продукції Виготовлення, ремонт і відновлення технологічного оснащення Виготовлення й ремонт моделей для ливарних цехів Виготовлення й ремонт тари для пакування готових виробів, поворотної й багаторазово використовуваної тари поза виробничого і внутрішньо виробничого обігу Виготовлення досвідчених зразків нових виробів або окремих агрегатів, їхніх моделей або макетів Виготовлення електродів для електродуговий
Ремонтні цехи Ремонтно-механічний Електроремонтний Ремонтно-будівельний	Проведення ремонтних робіт різного виду Ремонт устаткування й виготовлення запасних і змінних частин для нього, модернізація діючого й виготовлення нестандартного устаткування, у тому числі засобів механізації й автоматизації виробництва Ремонт електроустаткування всіх цехів заводу, виготовлення запасних і змінних частин Ремонт будинків і споруджень заводу
Енергетичні цехи Компресорний   Кисневий Ацетиленовий Газогенераторна станція Котельня	Одержання енергоносіїв різного виду Одержання стисненого повітря для пневматичних пристосувань й інструментів, піскоструминевих апаратів і пульверизаторів, обдування форм і деталей Одержання кисню для газового різання і зварювання металів Одержання ацетилену для газового різання і зварювання металів Одержання із твердого палива газу, спалюваного у виробничих печах (ковальських, термічних і т.д.) Одержання пари для технологічних цілей (обігріву сушильних камер, підігріву води у мийних машинах), для опалення будинків і підігріву повітря у вентиляційні пристроях
3. Обслуговуючі господарства Складське господарство   Енергетичне господарство	Надання послуг виробничого характеру Служить для зберігання, обліку, комплектації і видачі матеріальних цінностей Поєднує пристрої, призначені для трансформації й розподілу електроенергії, харчування виробництва парою, стислим повітрям, газом і рідким паливом (понижуючі підстанції, трансформаторні в цехах, електромережі; паропроводи, повітропроводи, газопроводи, нафтопроводи; зв'язок і сигналізація) Енергетичне господарство й енергетичні цехи, які можуть поєднуватися в один енергетичний (або паросиловий) цех, утворюючи єдину енергетичну службу заводу
Транспортне господарство	Призначено для перевезення вантажів, які надходять на завод і відправляють із заводу, для перевезення вантажів усередині заводу між цехами й складами, а також для виконання вантажно-розвантажувальних робіт. У його склад входять депо, гаражі, ремонтні майстерні, шляхове господарство, транспортні й вантажно-розвантажувальні кошти
Санітарно-технічне господарство	Поєднує водопровідні, каналізаційні, вентиляційні, опалювальні системи і мережі. Служить для створення необхідних виробничих і санітарних умов у цехах
Центральна заводська лабораторія	Виконує контрольні випробування матеріалів, напівфабрикатів і готової продукції, контролює якість технологічних процесів, проводить науково-дослідні роботи й впроваджує результати у виробництво. Складається з ряду лабораторій (відділень), що обслуговують завод, механічні, металографічні, хімічні, пірометричні, рентгенівської й ін Філії лабораторії (експрес-лабораторії) створюються в ливарних і термічних цехах

 

Завдання організації виробничої структури вирішуються насамперед при проектуванні нових і реконструкції діючих заводів і цехів. Завдання вдосконалювання організації виробничої структури підприємства вирішуються постійно й пов'язані з безперервними змінами в зовнішнім середовищем підприємства, а також із внутрішніми змінами.

Виробнича структура підприємств різноманітна й залежить від багатьох факторів, основними з яких є:

1) характер продукції й технології її виготовлення;

2) масштаб виробництва;

3) рівень і форма спеціалізації підприємства, його кооперування з іншими підприємствами.

Кооперування у виготовленні й поставках комплектуючих, інструмента, запасних частин, виробництво яких не відповідає профілю підприємства або економічно недоцільно через обмежений масштаб виробництва, виключає необхідність мати в складі підприємства відповідні цехи, склади й інші підрозділи. Чим вище рівень спеціалізації підприємства й кооперування його виробництва, тим обмеженіша номенклатура продукції, котра випускається, більш однорідна технологія виробництва й простіша виробнича структура заводу.

 

7.3. Принципи раціонального розміщення підрозділів підприємства

Виробнича структура підприємства повинна забезпечувати раціональну організацію виробничого процесу в просторі. Для цього при прийнятті рішень про розміщення виробничих підрозділів на території підприємства необхідно дотримуватися певних правил й принципів. Основними з них є наступні:

1. Розташування цехів по ходу виробничого процесу. Для забезпечення принципу прямоточності, основні цехи повинні розміщатися на території підприємства по ходу виробничого процесу, визначаючи постійний напрямок основних вантажопотоків: заготівельні цехи - обробні цехи - складальні цехи.

2. Розташування складів біля входу/виходу з підприємства. Склади сировини й основних матеріалів повинні розміщатися на вході підприємства (з боку під'їзних колій для ввозу вантажів) поблизу заготівельних цехів, склади готової продукції - поблизу складальних цехів на виході підприємства (з боку під'їзних колій для вивозу вантажів).

3. Розташування допоміжних цехів ближче до споживачів. Допоміжні цехи повинні розміщатися якнайближче до основних цехів, що споживають їхню продукцію, не порушуючи при цьому основні вантажопотоки: інструментальний, ремонтно-механічній електроремонтні цехи потрібно розташовувати поблизу основних цехів, що мають найбільшу кількість технологічного встаткування.

4. Розміщення виробничих об'єктів з урахуванням раціональності перевезень. Основні й допоміжні цехи, склади й інші об'єкти виробничої інфраструктури підприємства повинні розміщатися так, щоб забезпечити найкоротший шлях руху матеріалів і найменший пробіг транспортних засобів у ході виробничого процесу без зворотнього й зустрічного руху, зайвих перетинань, без організації недозавантажених маршрутів (магістралей).

5. Розміщення виробничих об'єктів з урахуванням зовнішніх факторів (природних, суспільних, техногенних). Основні й допоміжні цехи, що обслуговують господарства підприємства повинні розміщатися з урахуванням рози вітрів, можливостей природного висвітлення й провітрювання, з дотриманням установлених архітектурно-будівельних, санітарно-технічних, протипожежних й інших норм, передбачених для підприємств даного профілю.

6. Блокова будова елементів виробничої структури. Окремі підрозділи, однорідні по технологічному процесу або тісно взаємозалежні по ходу виробничого процесу, повинні по можливості поєднуватися в блоки (групи) з розміщенням в одному корпусі: блокування цехів у групи - ливарну, ковальську, деревообробну, механоскладальну.

7. Виділення зон однорідних елементів виробничої структури. Об'єкти, однорідні по характеру виробництва, режиму, екологічним, пожежним, санітарно-гігієнічним й іншим умовам, повинні по можливості територіально зближатися з розміщенням у певній зоні: зоні гарячих цехів, що обробляють, допоміжних, деревообробних, енергетичних цехів (станцій), загальнозаводських служб й установ.

8. Забезпечення можливості нарощування й модифікування виробничої структури. Об'єкти на території підприємства і його підрозділів повинні розміщатися так, щоб забезпечити можливість їхнього подальшого розширення та реконструкції з мінімальними витратами часу й ресурсів, без порушення основної ідеї генерального плану, а також по можливості без зносу раніше побудованих об'єктів.

9. Максимальне використання обсягу й площі (земельної ділянки, будинків, приміщенні). Об'єкти на території підприємства і його підрозділів повинні розміщатися так, щоб забезпечити максимальне використання обсягу й площі наявних земельних ділянок, будинків, приміщень. Для цього необхідно щільне розміщення й блокування будинків, підвищення їхньої поверховості, спрощення конфігурації будинків і земельної ділянки, раціональне використання площі й простору під проїзди (проходи), застосування підвісних, підземних і багатоярусних транспортних магістралей та розв'язок, місць зберігання й вантажопереробки. Ефективність використання площі земельної ділянки характеризується коефіцієнтами забудови ділянки й використання його площі. Коефіцієнт забудови земельної ділянки — це відношення площі, займаної будинками й критими спорудженнями, до площі всієї земельної ділянки; його величина 0,22—0,35. Коефіцієнт використання площі земельної ділянки — це відношення площі, займаної будинками, спорудженнями й всіма устроями, до площі всієї земельної ділянки; його величина 0,4—0,7. Аналогічно виконується оцінка ефективності використання площі окремих підрозділів, будинків і приміщень, а також їхнього внутрішнього простору (обсягу).

Підприємство як об'єкт просторової організації має ієрархічну будову, допускає безліч альтернативних варіантів компонувальних і планувальних рішень, що ускладнює завдання розміщення. Тому розміщення підрозділів на території підприємства доцільно виконувати поетапно в наступній послідовності, обов'язково забезпечуючи узгодження результатів у зворотній послідовності:

• розміщення цехів і загальнозаводських служб на території заводу;

• розміщення ділянок і цехових служб на території цеху;

• розміщення робочих місць і підрозділів на території ділянки.

Залежно від характеру  продукції, котра випускається, масштабу виробництва й конфігурації земельної ділянки можуть застосовуватися різні планувальні схеми підприємства з різною просторовою організацією матеріальних потоків. Часто для ввозу й вивозу вантажів використовуються одні під'їзні колії, що означає сполучення входу/ виходу підприємства в одному просторі й визначає необхідність організації матеріального потоку по замкнутому контуру (кругова схема руху в різних варіантах).

Прийнята виробнича структура підприємства закріплюється в паспорті підприємства й відображається в генеральному плані підприємства. Генеральний план підприємства — це проектоване або фактичне розміщення на плані земельної ділянки всіх його виробничих й інфраструктурних об'єктів, погоджене з особливостями рельєфу місцевості й вимогами благоустрою території. В паспорті й генеральному плані підприємства дається перелік, планувальна схема розміщення всіх основних та допоміжних цехів, що обслуговують господарств підприємства, будинків, споруджень, установленого встаткування й облікового числа працюючих (робітників місць) із вказівкою займаних площ і відстаней, під'їзних колій і проїздів, підземних і наземних інженерних комунікацій, і т.д.

7.4. Форми спеціалізаці підрозділів підприємства

Виробнича структура підприємства багато в чому визначається рівнем спеціалізації й кооперуванням його виробничих підрозділів (робочих центрів). В основу розподілу функцій між робочими центрами покладена одна із двох форм спеціалізації - технологічна або предметна. Спеціалізація означає обмеження різноманітності. Наприклад, якщо за робочим місцем закріплене певне число деталей - операцій, то поглиблення спеціалізації, без зміни цього числа, можливо у двох напрямках:

1) обмеження різноманітності деталей, оброблюваних на робочому місці, що означає скорочення числа їх найменувань і збільшення числа операцій, виконуваних на робочому місці;

2) обмеження різноманітності операцій, виконуваних на робочому місці, що означає скорочення числа їх найменувань і збільшення числа деталей, оброблюваних на робочому місці. У першому випадку відзначаємо рух у напрямку поглиблення предметної спеціалізації, у другому - технологічній спеціалізації.

Технологічна спеціалізація припускає обмеження різноманітності виконуваних у робочому центрі технологічних функцій (робіт, операцій, процесів); різноманітність предметів (продукції, продуктів), над якими виконуються ці функції, не обмежується (задане). При технологічній формі спеціалізації робочий центр спеціалізується на виконанні певних технологічних процесів (наприклад, заводи ливарні, складальні; цехи механічні, термічні, ковальсько-пресові, транспортні; ділянки токарської, фрезерної обробки, шліфувальні).

Переваги технологічної спеціалізації пов'язані з тим, що вона сприяє застосуванню найбільш раціональних і прогресивних технологічних методів, окупаючи витрати на це концентрацією обсягу виконання однорідних робіт, і знижуючи тим самим їх собівартість; завдяки концентрації однорідних робіт створюється можливість найбільш повно завантажувати спеціалізоване технологічне встаткування, підвищувати ступінь його використання, а також використання відповідних площ, персоналу й матеріалів; за рахунок більшої гнучкості робочих центрів забезпечується зниження витрат на переналагодження при освоєнні випуску нових виробів і розширенні їхньої номенклатури, так як не потрібно вносити істотні зміни в уже застосовуваних технологічних методах. До недоліків технологічної спеціалізації відноситься те, що вона ускладнює й здорожує кооперування як усередині фірми (між її технологічними робочими центрами), так і поза нею (по відносинам закупівель із зовнішніми постачальниками); обмежує персональну відповідальність керівників підрозділів, зв'язаних зобов'язаннями взаємних поставок по технологічному й логістичному ланцюжку рамками проміжної технологічної ланки по знеособленій масі предметів, а не кінцевому результату у вигляді готового товару кожного окремого найменування. Технологічна спеціалізація характерна для робочих центрів, що мають широку, різнорідну й нестійку номенклатуру при невеликому обсязі продукції, у тому числі в одиничних екземплярах. Застосовується в одиничному й дрібносерійному виробництві.

Предметна спеціалізація припускає обмеження різноманітності предметів, над якими виконуються в робочому центрі технологічні функції; різноманітність виконуваних функцій не обмежується (задана). При предметній формі спеціалізації робочий центр спеціалізується на виготовленні закінченого виробу, складальної одиниці або деталі (наприклад, заводи шинний і моторний; цехи кузовний, шасі, коробки передач; ділянки втулки А, валу В, шестірні З).

Перевагами предметної спеціалізації є скорочення й спрощення внутрішнього та зовнішнього кооперування; підвищення відповідальності керівників за дотримання дисципліни поставок по всіх ланках технологічного ланцюга; створення сприятливих умов для впровадження потокових методів і комплексної автоматизації робочих процесів; скорочення тривалості циклу робочих процесів і термінів поставок; спрощення планування робочих процесів по всій номенклатурі продукції й всім робочим центрам. Ці переваги забезпечують підвищення продуктивності праці, зниження загальних витрат на одиницю продукції, поліпшення ряду інших економічних показників фірм. Недоліки предметної спеціалізації пов'язані з необхідністю проведення періодично повторюваної реконструкції при переході на новий випуск продукції, тому що ринок і науково-технічний прогрес вимагають постійного відновлення, удосконалювання якості й розширення номенклатури товарів, а отже, і відновлення, удосконалювання й розширення різноманітності застосовуваного встаткування. Предметна спеціалізація характерна для робочих центрів, що мають відносно вузьку або однорідну номенклатуру продукції різних типорозмірів при значному обсязі випуску. Застосовується в масовому й серійному виробництві.

На технологічній і предметній спеціалізації ґрунтуються можливі форми організації робочих центрів: технологічна, предметна й змішана. Наприклад, автомобільний завод - предметний робочий центр, що реалізує по замкненому циклу весь комплекс технологічних функцій над предметом праці «автомобіль»; ділянка токарських верстатів - технологічний робочий центр, що реалізує набір технологічних функцій «токарна обробка» над предметами праці різних найменувань у рамках заданої номенклатури; предметна ділянка, що реалізує повний цикл виготовлення конкретної деталі,  маючи одну операцію технологічного процесу, що відособлена в окреме приміщення по санітарно-гігієнічних умовах, - приклад змішаного робочого центра.

Предметна форма організації має два різновиди — предметно-замкнуту й предметно-групову. Ці дві форми організації робочих центрів (ділянок, цехів) розрізняються широтою номенклатури оброблюваних у них предметів праці. На предметно-замкнутих ділянках ведеться обробка предметів праці (деталей, складальних одиниць, агрегатів, виробів) щодо вузької номенклатури, що відносяться до одного типу, із застосуванням типових технологічних процесів і коштів технологічного оснащення. На предметно-групових ділянках ведеться обробка предметів праці (деталей, складальних одиниць, агрегатів, виробів) більш широкої номенклатури, що відноситься до однієї або декількох родинних груп спільності по конструктивно-технологічних й організаційно-планових ознаках, із застосуванням групових технологій і коштів технологічного оснащення. На цих формах організації засновані сучасні гнучкі виробничі системи (CAD/CAM, FMS, CIM).

Змішана форма організації ділянок і цехів не характерна для машинобудування й більшості інших галузей промисловості. Технологічна форма організації ділянок і цехів характерна для одиничного й дрібносерійного виробництва, предметно-групова — для серійного, предметно-замкнута - для великосерійного та масового виробництва.

 

7.5. Виробнича структура підрозділів підприємства

Основним елементом виробничої структури підприємства є цех, виробничою структурою цеху — ділянка, виробничою структурою ділянки — робоче місце.

Виробнича структура цеху — це склад вхідних у нього виробничих ділянок, допоміжних й обслуговуючих підрозділів, а також форми їх виробничих взаємозв'язків. Виробнича структура цеху визначає внутрішньо­цехову спеціалізацію й кооперування виробничих ділянок. Виробнича структура ділянки — це склад вхідних у неї робочих місць і форми їх виробничих взаємозв'язків. Виробнича ділянка являє собою технологічно й організаційно відособлену групу робочих місць, що мають певну спеціалізацію й об'єднаних по яким-небудь ознаках. Виходячи з норми керованості майстра 20-25 робочих змін, виробничу ділянку виділяють в окрему адміністративну одиницю цеху. В основу організації виробничих ділянок може бути покладена технологічна або предметна форма спеціалізації. Технологічна форма спеціалізації ділянок характерна для цехів одиничного й дрібносерійного виробництва, предметна - для цехів серійного й масового виробництва. При цьому незалежно від спеціалізації цеху в ньому можуть одночасно бути ділянки й предметної, і технологічної спеціалізації.

При технологічній формі ділянки спеціалізуються на виконанні однорідних технологічних операцій над різноманітною продукцією й представлені групами однорідного технологічного встаткування: токарна ділянка, на якій зосереджені токарні верстати, ділянка фрезерної обробки, ділянка шліфувальних верстатів. При рості масштабу виробництва відбувається поділ технологічних ділянок за ознаками габаритів устаткування й оброблюваної продукції: ділянки великих, середніх і дрібних пресів, ділянки великого, середнього й дрібного лиття.

При предметній формі ділянки спеціалізуються на виготовленні окремих деталей або групи однорідних деталей, різнорідних деталей окремих агрегатів або виробів; на виготовленні деталей і зборці окремих агрегатів; на зборці окремих агрегатів або виробів, однорідної групи агрегатів чи виробів. На предметних ділянках замкнутий цикл виробництва однорідної продукції викликає необхідність виконання різнорідних технологічних операцій. Залежно від масштабу виробництва ділянки предметної спеціалізації можуть бути організовані як предметно-групові й предметно-замкнуті ділянки серійного виробництва, або як багатопредметні і однопредметні потокові лінії великосерійного й масового виробництва.

Допоміжними підрозділами цеху є ділянки ремонту технологічного оснащення, технологічного встаткування й заточення різального інструменту. Ділянка ремонту технологічного оснащення створюється для поточного ремонту й виготовлення простих пристосувань і допоміжного інструмента, капітальний ремонт оснащення виконується в інструментальному цеху підприємства. Ділянка ремонту технологічного встаткування створюється для виконання простих верстатних і слюсарних робіт, пов'язаних з ремонтом устаткування цеху; складні ремонтні роботи виконуються в ремонтно-механічному цеху підприємства. Ділянка заточення різального інструменту створюється для централізованого заточення простого різального інструменту, заточення складного інструмента виконується в інструментальному цеху підприємства. Допоміжні підрозділи основних цехів розвантажують допоміжні цехи від виконання дрібних замовлень і термінових робіт.

Обслуговуючі підрозділи цеху включають цехові склади (комори), внутрішньоцеховий транспорт і цехові пункти (пости) технічного контролю. Цехові склади (комори) призначені для одержання, зберігання, обліку й видачі матеріальних цінностей на ділянки і робочі місця; представлені складами основних матеріалів і заготівель, допоміжних матеріалів, інструментально-роздавальній коморі. Внутрішньоцеховий транспорт призначений для міжопераційного і міждільничного транспортування продукції; представлений підйомно-транспортними устроями, що входять у комплект коштів технологічного оснащення ділянок або цеху (мостові крани, електротельфери, конвеєри, ліфти й т. д); електрокари, що обслуговують основний цех, ставляться до централізованого транспортного цеху підприємства. Цехові пункти (пости) технічного контролю призначені для проведення операцій вихідного контролю; розташовуються на виході цеху або кожного з ділянок, оснащуються контрольно-вимірювальними устроями й приладами; контролери, що обслуговують цех, є працівниками централізованої служби технічного контролю підприємства.

 

7.6 Організація виробництва непотоковими методами

 

Вибір підприємством стратегії організації виробництва, орієнтованої на процес, у цей час найпоширеніший у машинобудуванні. Дана стратегія використається на 75—85% всіх виробничих підприємств і забезпечує необхідний рівень гнучкості виробництва й завантаження виробничих потужностей в умовах частої зміни номенклатури продукції, яка виготовляється, або виробництва «на замовлення». Крім того, ця стратегія є стартовою, вихідною для розробки й застосування інших стратегій. Найбільш характерною організаційною одиницею у виробничій структурі підприємств, що прийняли стратегію, орієнтовану на процес, є ділянка. На невеликих підприємствах при безцеховій виробничій структурі ділянка — це головний структуроутворюючий елемент. На великих підприємствах ділянки входять до складу цехів, цехи можуть поєднуватися в прольоти, комплекси й т.д. Розглянемо форми й методи організації виробництва на прикладі створення ділянки.

Дільниця являє собою відносно відособлену групу робочих місць. Відокремлення відбувається по організаційно-виробничих ознаках, серед яких провідну роль грає форма спеціалізації. Робоче місце — частина виробничої площі, обладнана всім необхідним для виконання окремих операцій виробничого процесу одним або групою робітників. Класифікація робочих місць показана на мал. 7.1.

До предметів оснащення робочих місць відноситься: технологічне встаткування, кошти механізації й автоматизації, технологічне й організаційне оснащення. Всі елементи оснащення робочих місць розподіляються на постійні, тобто не залежні від виконуваної операції, і змінні, специфічні для кожної окремо взятої операції або групи операцій. Предмети оснащення та наявні виробничі площі є об'єктами планування робочих місць. Планування повинна забезпечувати оптимальне сполучення речовинних елементів трудового процесу і його безпосереднього виконавця - людини. При цьому потрібно забезпечити високу продуктивність праці робітника, дотримання вимог технології, підтримка працездатності робітника на тривалий період і безпеку його праці.

У ділянку можуть бути об'єднані робочі місця, де виконуються подібні технологічні операції, та установлене однотипне встаткування. Це ділянки з технологічною спеціалізацією або технологічні ділянки. Вони більше характерні для багатономенклатурного виробництва, тому що на них простіше вирівняти завантаження встаткування при частій зміні об'єктів виробництва. Більш ефективне використання предметної спеціалізації ділянки, при якій за ним закріплюється група однотипних виробів, оброблюваних на робочих місцях де виконуються різноманітні технологічні операції.

Робочі місця

Ручної праці

Механізованої праці

Автоматизовані

а)

 

Робочі місця

Без обладнання

З однією одиницею обладнання

З кількома одиницями обладнання(робоча зона)

 

б)

      

Робочі місця

Індивідуальні

Бригадні

в)

Робочі місця

Спеціальні

Спеціалізовані

Універсальні

г)

Робочі місця

Стаціонарні

Пересувні

д)

 

Робочі місця

З нормальними умовами

З важкими та шкідливими умовами

З особливо важкими та небезпечними для життя умовами

е)

Рис. 7.1. Класифікація робочих місць: а) - за рівнем автоматизації; б) - по кількості одиниць устаткування; в) - по числу основних робітників; г) - за рівнем спеціалізації; д) - по ступені рухливості; е) - за умовами праці

Якщо вироби проходять тут повний цикл обробки, то така ділянка називається предметно-замкнутою (ПЗД). Необхідно, насамперед, прагнути до організації предметно-замкнутих ділянок з однаковими або подібними технологічними маршрутами виготовлення виробів.

З іншого боку, чим більше ступінь кооперації даної предметно-замкнутої ділянки з іншими виробничими ділянками й менша ступінь його замкнутості, тим більше предметна ділянка наближається до технологічної. Число всіх можливих варіантів подібних технологічних маршрутів I_см для однієї певної послідовності виконання операцій становить:

(7.2)

де K_ОП — найбільше число операцій по даній групі предметів з подібними технологічними маршрутами.

Якщо, наприклад, деталі з однаковими технологічними маршрутами проходять три операції, виконані в такій послідовності: токарна (Ток), фрезерна (Фр) і шліфувальна (Шл), то при цій послідовності можливі наступні варіанти подібних технологічних маршрутів:

1)	Ток	–	Фр	–	Шл
2)	Ток	–	Фр	–	―
3)	Ток	–	―	–	Шл
4)	―	–	Фр	–	Шл
5)	Ток	–	―	–	―
6)	―	–	Фр	–	―
7)	―	–	―	–	Шл

Очевидно, що для раціонального завантаження ПЗД з подібними технологічними маршрутами повинна бути стійка номенклатура однотипних виробів, виробництво яких постійно відновлюється. Це визначає область застосування ПЗД.

Предметно-замкнуті ділянки можуть бути спеціалізовані по складальних одиницях або деталям. При організації складальних ПЗД, спеціалізованих по складальних одиницях, ознаками класифікації для них є застосовність, масштаби й повторюваність їхнього випуску, конструктивна й технологічна однорідність, габарити або вага. При організації предметно-замкнутих ділянок, спеціалізованих по деталях, насамперед, повинні бути зроблені класифікація деталей по конструктивно-технологічних ознаках, що визначає умови їхньої обробки, потім підбір і закріплення деталей за певними робочими місцями.

При груповій обробці деталей по методу Митрофанова в одну групу включаються деталі, оброблені при одному настроюванні відповідного встаткування на робочому місці. Якщо для однієї й тієї ж деталі деякі операції виконуються при різних групових настроюваннях, то включення деталі в ту або іншу групу провадиться по провідної, найбільш трудомісткій операції. При організації предметно-замкнутих ділянок необхідно прагнути до максимальної однорідності деталей, що закріплюють за ними, або складальних одиниць по всіх класифікаційних ознаках, що приведе до поліпшення використання встаткування й завантаження робітників, спрощенню організацією і планування на ділянці і у цеху в цілому. При недостатнім завантаженні робочих місць виготовленням предметів однієї класифікаційної групи за предметно-замкнутою ділянкою закріплюються предмети декількох груп з подібними класифікаційними ознаками. Остаточний вибір варіанта закріплення предметів за якою-небудь групою робочих місць визначається завантаженням останніх.

Ступінь (коефіцієнт) завантаження робочих місць обчислюється шляхом розподілу розрахункового (потрібного) їхнього числа для виконання заданої програми на прийняте або фактично наявну кількість. Для визначення потрібного кількості встаткування й робітників місць використаються так звані об'ємні розрахунки, тобто розрахунки, виконані в статиці, не враховуючі ні можливої зміни номенклатури і обсягу випуску, ні динаміки самого процесу виготовлення. Очевидно, що такі розрахунки досить умовні, однак через їхню простоту та наочність вони знаходять широке застосування на практиці. Звичайна область застосування об’ємних розрахунків - проектування цехів і ділянок. Кращі результати вони дають в умовах стабільного випуску продукції.

7.7. Організація виробництва потоковими методами

 

Вибір підприємством на деякий період часу стратегії процесу виробництва одного або декількох виробів (складових частин виробів), орієнтованої на продукт, дає йому можливість будувати процеси, повною мірою відповідні принципам раціональної організації виробництва. Мова йде про забезпечення безперервного, прямоточного, ритмічного проходження матеріальних потоків. Таке виробництво традиційно називають потоковим виробництвом.

Потокове виробництво — це форма організації виробництва, заснована на ритмічній повторюваності погоджених у часі технологічних операцій, виконаних на спеціалізованих робочих місцях, розташованих за ходом проходження технологічного процесу виготовлення одного або декількох виробів. Застосування потокових методів забезпечує високий ступінь органі­зації, а отже, і ефективності виробництва. Однак зворотним боком названих переваг є тверда детермінованість подібних виробничих структур, різко обмежена гнучкість. Тому область застосування потокових ліній завжди була досить вузької, обмежуючись масовим або крупносерійним випуском продукції. У той же час очевидні переваги потокового виробництва змушують учених і практиків усього світу шукати технічні й організаційні шляхи розширення областей його використання. Самими помітними віхами на цьому шляху зараз є розробка методів групової обробки деталей (С. П. Митрофанов, 1955), створення й впровадження в практику японським автоскладальним концерном Toyota концепції гнучких потоків, розробка й використання систем CAD/CAM. Передумовами організації потокового виробництва є:

• стійкий попит на продукцію на досить тривалу перспективу;

• наявність у програмі випуску, погодженої з маркетинговою стратегією підприємства, достатньої кількості виробів, що мають однакові або подібні по конструктивно-технологічних й організаційно-планових ознаках компоненти (уніфіковані елементи, модулі);

• наявність у конструкціях різних поколінь одного виробу достатньої кількості однакових або подібних компонентів (ознака конструктивної спадкоємності виробів), що дозволяє здійснювати їхнє виробництво на постійній технічній базі без її частої істотної зміни;

• наявність на підприємстві розвиненої комп'ютерної бази даних, що містить інформацію конструкторського, технологічного й організаційно-планового характеру.

Основним структурним елементом потокового виробництва є потокова лінія (ПЛ), що являє собою сукупність робочих місць, оснащених всім необхідним для виконання операцій і розташованих строго по ходу технологічного процесу. Звичайно, залежно від наявних площ планування потокових ліній може мати різну конфігурацію: прямолінійну, кругову, П-, Г-, U-образну й т.д. При цьому виходять із міркувань найбільш раціонального використання виробничих площ й обсягів споруд, скорочення довжини маршрутів руху транспортних коштів і переміщення робітників, що обслуговують кілька одиниць устаткування або операцій. У цьому складається прояв принципу прямоточності. Принцип ритмічності проявляється в ритмічному випуску продукції з потокових ліній і у ритмічному повторенні робіт на робочих місцях. На кожнім робочому місці ПЛ виконується одна постійно повторювана операція або кілька подібних операцій, що чергуються через певні інтервали часу. Ритм є основним параметром при розрахунку всіх видів потокових ліній.

Класифікація потокових ліній ґрунтується на розходженнях у реалізації двох інших принципів раціональної організації виробництва: спеціалізації і безперервності. Вузька спеціалізація робочих місць, орієнтація на випуск одного виду продукції, повна неможливість або висока складність переналагодження — ознаки однопредметних потоків; безперервне переміщення виробів по робочих місцях у рамках паралельного виду їхнього руху по операціях — ознака безперервних ліній.

Багатопредметні потоки допускають переналагодження в певних межах. Переривані лінії будуються на основі використання паралельно-послідовного виду руху виробів по операціях, тим самим допускається пролежування деталей і заготівель, і формування запасів (заділів) на робочих місцях. Переривані-потокові лінії часто називають прямоточними. Класифікація поточних ліній наведена на мал. 7.2.

Поточні лінії

Багатопредметні лінії

Однопредметні лінії

а)

Поточні лінії

Безперервні лінії

Переривані лінії

б)

З напіввільним рухом

Поточні лінії

З вільним рухом

З примусовим рухом

в)

Рис. 7.2. Класифікація поточних ліній: а) - по числу предметів виробництва, що виготовляють на потоці; б) - по ступені безперервності руху предметів на потоці; в) - по характері переміщення предметів на потоці

Таким чином, по двох названих ознаках класифікації можна виділити чотири різновиди ліній:

1) однопредметні безперервні потокові лінії (ОБПЛ);

2) багатопредметні безперервні потокові лінії (ББПЛ);

3) однопредметні переривані потокові лінії (ОППЛ);

4) багатопредметні переривані потокові лінії (БППЛ);

Характер переміщення виробів на лінії також впливає на організацію потоків. Примусовий рух означає наявність єдиного транспортного засобу для переміщення деталей і заготівель між всіма робочими місцями лінії — конвеєра, що працює у твердому, заздалегідь заданому режимі, обумовленому ритмом лінії.

Напіввільний рух — наявність конвеєра, керованого людиною (майстром, бригадиром). Ритм у цьому випадку може підтримуватися за допомогою сигналізації або задаватися роботою першого робочого місця лінії.

Вільний рух — відсутність конвеєра та застосування для транспортування виробів механічних коштів (візків, скатів, гравітаційних лотків, рольгангів й ін.), ручної передачі легких виробів при близькому розташуванні робочих місць. Тут можлива також організація «стаціонарного потоку», на якому важка й громіздка продукція (літаки, верстати) залишається нерухомою на спеціально обладнаних місцях (стапелях, стендах, буд-майданчиках і т.д.), де по черзі, змінюючи один одного, над нею проводять операції спеціалізовані бригади робітників. Число об'єктів, що одночасно перебувають в обслуговуванні бригад, дорівнює числу бригад. Синхронізація забезпечується шляхом закріплення за бригадами комплексів операцій із тривалістю, рівної або кратної ритму потоку (за аналогією з підбором відповідного числа паралельних робочих місць на операції), а також шляхом регулювання чисельності робітників у бригадах.

В умовах організації потокового виробництва відкриваються широкі можливості для комплексної механізації та автоматизації. Основна передумова цього - вузька спеціалізація робочих місць і встановленого на них технологічного оснащення. Сталість транспортних потоків дозволяє також домогтися високого рівня автоматизації транспортних операцій. Для між- операційного (на потоковій лінії), міжлінійного (між потоковими лініями) і міжцехового (між цехами потокового виробництва) транспортування виробів застосовуються кошти безперервного (продуктопроводи, стрічкові конвеєри, пластинчасті, ланцюгові та ін.), і періодичного транспорту (мостові крани, ліфти, тельфери, електрокари), у тому числі роботизованого (роботи-завантажники, роботи - штабелери, робо-кари).

На закінчення сформулюємо основні переваги потокового виробництва:

• підвищення продуктивності праці, що є результатом механізації й автоматизації операцій (включаючи транспортні), впровадження ефективних технологій і спеціальних швидкодіючих коштів технологічного оснащення, оптимального планування робочих місць, придбання робітниками навичок виконання повторюваних операцій;

• скорочення тривалості виробничого циклу, що стає можливим в результаті спеціалізації робочих місць, їхнього безперебійного обслуговування в співвідношенні з ритмом, усунення перебоїв в русі виробів на робочих місцях, скорочення відстані та часу транспортування, розпаралелювання процесів і сумісництво операцій;

• зменшення запасів незавершеного виробництва й прискорення оборотності оборотних коштів у результаті скорочення тривалості виробничого циклу;

• підвищення якості продукції, зниження браку як результат поліпшення технологічної й трудової дисциплін, застосування регламентованого спеціалізованого обслуговування робочих місць, технічного обслуговування й ремонту встаткування, стандартизації й контролю якості продукції;

• зниження собівартості продукції, що є результатом усього комплексу заходів по раціональній організації виробничого процесу й скороченню витрат всіх видів ресурсів.

 

7.8. Планування і прогнозування, рівні планування

Планування — це одна зі складового процесу керування. Його провідна роль у прийнятті управлінських рішень визначається тим, що в ході планування ставляться цілі та розподіляються ресурси системи, що оперує. Таким чином, планування є найважливішою функцією виробничого (операційного) менеджменту. Планування є безперервним процесом в силу двох істотних причин. Перша – можливість досягнення мети і потреба у встановленні нових цілей. Друга – невизначеність майбутнього, постійні зміни у навколишньому світі, що вимагає коректування цілей, узгодження їх з реальністю. Звідси треба важлива роль прогнозування можливих змін бізнес-середовища в ході планування. Будь-яке управлінське рішення, наслідки якого виявляться в майбутньому, ґрунтується на тім або іншому способі передбачення, на здогаді про майбутнє, на планах або прогностичних оцінках. Це підтверджує той факт, що планування і прогнозування являють собою два етапи єдиного процесу.

План – це сукупність конкретних завдань, адресна директивна програма, що містить основні параметри, необхідні для керування організацією або її підрозділом для досягнення вартих перед ними цілей.Прогнозування можна визначити як предціректівний етап планової роботи. Прогноз на відміну від плану має попередній варіантний характер, його обрій ширше планового періоду. Прогноз обмежує області і можливості, у рамках яких повинні бути поставлені реальні цілі та завдання, виявляє напрямки, які повинні стати об'єктом розробки і прийняття планових рішень. У цьому суть розходжень між плануванням і прогнозуванням.

Прогнозування попиту і планування виробництва передбачає розгляд довгострокових, середньострокових і короткотермінових завдань, розв'язуваних на різних рівнях керівництва (мал. 7.3). Довготермінові прогнози і стратегічні плани, як ми вже відзначали, вирішують питання розміщення і нарощування виробничих потужностей, планування інвестицій, вибору продукції і способів (процесів) її виробництва на основі аналізу досягнень науково-технічного прогресу і тенденцій зміни ринкового попиту. Ці рішення є прерогативою вищих рівнів керівництва організацією.

Горизонт планування

0,5          роки

1,5           роки

5 років

1 рік

Поточний момент

Квартал

Короткострокові плани                  • призначення робіт                   • впорядкування                 • розклад робіт                      • диспетчерування

Середньострокові плани • планування продажів                 • збільшене виробниче      • планування                                     • планування трудових • ресурсів                                          • планування запасів                       • планування субпідряду

Довгострокові плани                                    • дослідження та розробки                        • інвестування                              • розміщення та розширення•потужностей

 

Рис. 7.3. Рівні планування та завдання, розв'язувані на різних рівнях

Середньострокове планування починається з пошуку шляхів раціонального використання виробничих потужностей на термін понад пів року з урахуванням можливих коливань попиту. Визначаються обсяг виробництва і продажів, рівень складських запасів, плани прийому і звільнення робітників і т.п. Це функція операційних менеджерів середнього рівня (керівники центральних служб організації), які відповідальні за рішення тактичних завдань. Тактичні плани повинні відповідати довготерміновій стратегії менеджменту і знаходити своє рішення в рамках виділених раніше для цих цілей ресурсів підприємства.

Короткострокове планування охоплює періоди від півроку і аж до годин. За цей план також відповідають операційні менеджери, як правило, рівня керівництва цехів і ділянок, які дезагрегується середньостроковий план в оперативні плани-графіки виробництва. Завдання оперативно-виробничого планування, розв'язувані в короткотерміновому періоді, включають питання завантаження встаткування, послідовності запуску виробів в обробку, пропускної здатності виробничих підрозділів і «розшивки вузьких місць», диспетчеризація та ін. Питання тактичного і оперативного планування будуть обговорюватися в наступних розділах. Очевидно, що залежно від характеру планованих процесів і типу виробленої продукції (послуг) границі інтервалів планування можуть зрушуватися. Так, плани виробництва гідрогенераторів розробляються на терміни, відмінні від термінів планування виробництва електричних кофемолок.

Беручи участь у процесі планування, менеджер повинен дотримуватись таких принципів, як:

• обґрунтованість;

• єдність цілей на всіх рівнях керування;

• сполучення централізованого прийняття частини рішень із самостійністю виконавців нижніх рівнів (делегування частини повноважень керування на нижні рівні);

• спадкоємність планів нижніх і верхніх рівнів керування;

• зворотний зв'язок для контролю виконання планів на верхніх | рівнях і їхньому коректуванні у випадку негативного результату.

Сутність і методи планування визначаються не тільки цілями системи і принципових підходів до процесу, але і у значній мірі - структурою системи, що оперує.

 

7.9. Завдання створення виробничих запасів

Запаси ресурсів і заділи незавершеного виробництва є істотним і необхідним елементом роботи практично всіх організацій (підприємств). Запаси сировини, матеріалів, що комплектують виробів, палива, інструмента, канцелярських товарів і т.п. створюються на вході систем, що оперують, запаси готових виробів - на виході. Заділи формуються із предметів незавершеного виробництва, що перебувають на різних стадіях виробничого процесу. Запаси - одні з найбільш дорогих активів більшості компаній і становлять до 40% від загального інвестованого капіталу. Раціональне керування запасами є необхідною умовою ефективної роботи організацій.

Наявність та обсяг запасів (заділів незавершеного виробництва) впливають на економічні показники роботи організацій. Очевидний їхній зв'язок з розмірами необхідних виробничих і складських приміщень, з поточними витратами на зберігання, облік і поповнення ресурсів, із втратами від розкрадань. Якість деяких запасів із часом може знижуватися, і запаси можуть втратити свою потребну вартість. Але найбільш істотний вплив на економіку підприємства надає зв'язування в запасах (заділах) його оборотних коштів. Крім впливу на економіку підприємства запаси роблять негативний психологічний вплив на менеджерів. Наявність запасів на різних стадіях руху матеріальних потоків згладжує гостроту проблем раціональної організації процесів їхнього перетворення і підштовхує менеджерів ухилятися від їхнього дозволу. У найкращому разі менеджери вирішують завдання оптимізації перетворення кожної окремої - «своєї» частини потоку, що простіше, тоді як для організації більше вигідна оптимізація керування процесом руху потоків як єдиним цілим.

Керування запасами – одна з провідних проблем виробничого (операційного) менеджменту, а завдання, які вирішуються менеджерами в цій області, безпосереднім чином пов'язані як із завданнями управління виробничими потужностями, так і з завданнями виробничого планування. Управління запасами направлено на дозвіл двох ключових проблем виробничого менеджменту:

• задоволення запитів покупців за допомогою запасів – чим більше запаси готової продукції на складах, тим менше ймовірність її відсутності (виникнення дефіциту), у той момент, коли вона буде потрібно замовникові;

• раціональне використання ресурсів організації – запаси відіграють роль буфера між суміжними виробничими підрозділами, між підприємством і його постачальниками, погоджуючи і координуючи їхню роботу в єдиному потоці і не допускаючи або, як мінімум, зм'якшуючи негативні наслідки збурень цього потоку.

Однак існує певний фактор, що обмежує ріст запасів, - витрати, обумовлені їхньою наявністю. Таким чином, підприємства повинні знайти баланс між вкладеннями в запаси і необхідний рівень купівельного сервісу. Очевидно, що мінімізація загальних витрат є найважливішим критерієм досягнення такого балансу. В організації виникають чотири типи витрат, пов'язаних із запасами:

1) витрати на придбання ресурсу;

2) витрати на замовлення;

3) виробничі витрати;

4) витрати на зберігання запасів.

Витрати на придбання ресурсу визначаються його ціною та обсягом закупівлі. У ряді випадків тут ураховуються знижки (дисконт). Витрати на замовлення так само, як і вартість покупки, є разовими витратами, які включають витрати на ведення переговорів з постачальником, на підготовку і укладання договору поставки, транспортні витрати і ін. На відміну від витрат на придбання вони не залежать або слабко залежать від обсягу замовлення. Виробничі витрати є альтернативними стосовно витрат на придбання ресурсу і витратам на замовлення і виникають, коли замовлення на поповнення запасу розміщається усередині підприємства. Ці витрати включають собівартість виготовлення замовленої кількості, а також витрати на підготовку виробництва до виконання замовлення — звичайно на переналагодження встаткування (складова, що не залежить від обсягу замовлення). Витрати на зберігання запасів важко обумовлені для підприємства, тому їхня величина звичайно сильно занижується. Тому що правильне визначення цих витрат відіграє важливу роль у керуванні запасами, приведемо їхню орієнтовну структуру (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Структура витрат, пов'язаних із запасами

 

Види витрат	Величина витрат, в%від вартості запасу
Витрати на зміст приміщень складів: орендна плата або амортизаційні відрахування; зміст приміщень; податок на спорудження; страховка споруджень Витрати на зміст складського встаткування: орендна плата або амортизаційні відрахування; енергія; технічне обслуговування; податок на майно; страховка встаткування Оплата робочої чинності, зайнятий переміщенням і спостереженням за запасами, їхнім обліком і контролем Витрати, обумовлені інвестуванням: втрати через зв'язування в запасах оборотних коштів; податок на майно, що перебуває в запасах, страхові виплати Втрати внаслідок розкрадань і псування запасів	3-10 3-4 3-5 6-24 2-5
Разом	26

Втрати, обумовлені дефіцитом ресурсу на складі, включають витрати на термінове придбання цього ресурсу на гірших комерційних умовах і/або втрати від простою, тобто нераціонального використання ресурсів організації.

Якщо мова йде про відсутність на складі необхідної замовником продукції, то, по-перше, це упущена вигода і матеріальні втрати (якщо клієнт воліє відкликати замовлення); по-друге, додаткові витрати при авральному виконанні замовлення (якщо клієнт погодився чекати); по-третє, втрати, пов'язані з негативною реакцією ринку на часті затримки у виконанні замовлень, що спричиняє зниження конкурентного Статусу організації (підприємства).

7.10. Функції та типи запасів

 

Запаси виконують три найважливіших функції, підвищуючи гнучкість і надійність керування організацією: 1) функцію нагромадження; 2) функцію захисту від зміни цін і інфляції; 3) функцію керування витратами. Перша функція запасів і їхня головна функція) - це нагромадження ресурсів й їхній розподіл з метою підвищення надійності й синхронізації руху і перетворення матеріальних потоків в організації (на підприємстві). Виробничий процес на підприємстві можна розглядати як цілеспрямований рух і перетворення матеріальних потоків, починаючи з одержання підприємством вихідних матеріалів і компонентів продукції й кінчаючи випуском готових виробів. Найважливіший принцип і ціль виробничого (операційного) менеджменту при організації руху потоків - забезпечення їхньої безперервності. Однак буває практично неможливо організувати повністю безперервний виробничий цикл на підприємстві, на 100% погодити між собою виробничі ланки, зовнішні поставки синхронізувати з ходом виробництва.

Таким чином, запаси і заділи незавершеного виробництва виникають на різних ділянках руху як слідство порушення безперервності матеріальних потоків. В остаточному підсумку ступінь безперервності потоків визначається якістю організації і планування процесів у системах, що оперують, інакше кажучи, рівнем виробничого менеджменту. Нагромадження запасів дозволяє також підвищити стабільність роботи підприємства за рахунок повної або часткової ліквідації негативних наслідків дії несприятливих зовнішніх і внутрішніх факторів: коливань попиту, несумлінності постачальників, внутрішніх збоїв системи по організаційно-технічних причинах, затримок у шляху транспорту, страйків і ін.

По-перше, наявність запасів готової продукції підвищує рівень споживчого сервісу. Вимоги клієнтів підприємства в реальних умовах рідко можуть бути задоволені, якщо в наявності немає необхідного запасу продукції. Наприклад, якщо попит на продукти виробництва високий тільки влітку, фірма може в зимовий період зниженого попиту створити запас, достатній для того, щоб задовольнити високий літній попит. Або якщо попит перетерплює істотні коливання, то згладити їхній негативний вплив на організацію поставок продукції клієнтам простіше всього шляхом створення відповідного запасу. По-друге, нагромадження ресурсів на вході системи, що оперує, дозволяє уникнути простоїв, тобто неефективного використання обладнання та живої праці, а також втрат, викликаних наступним недовиробленням товарів. Звичайно якщо постачальники фірми організують поставки нерегулярно, то розумно, поки відносини з ними не врегульовані, накопичувати запаси вхідних матеріалів, щоб відгородити себе від неритмічної роботи постачальників, транспорту і т.п. По-третє, процеси, що протікають усередині підприємства, також можуть мати відхилення, бути несинхронними, розрізнятися характером виробництва і споживання ресурсів і т.д. У таких випадках між взаємозалежними процесами (підрозділами) виникають заділи незавершеного виробництва, що грають роль буфера, що забезпечує їх нормальну спільну роботу.

Друга функція запасів — захист від інфляції і коливань цін, тобто збереження грошових ресурсів організації (підприємства). Розміщаючи вільні наявні кошти в банку, підприємство може зберегти їх і одержати великий дохід. З іншого боку, цінність запасу може рости швидше, ніж гроші, поміщені в банк. Таким чином, запаси можуть розглядатися як інвестиції для використання в майбутньому або перепродажу (спекулятивні запаси). Ухвалюючи рішення щодо створенні подібних запасів, необхідно ретельно оцінювати витрати і ризики зберігання.

Третя функція запасів — керування витратами, які тісно пов'язані з розміром партій, що замовляють для поповнення запасів. Із запасами зв'язана можливість прямого впливу на рівень витрат організації (підприємства). Суть у тім, що в процесі керування запасами вирішуються два основних питання: який повинна бути величина партії ресурсу, що замовляє для поповнення запасу, і коли необхідно робити таке замовлення. А більшість постачальників пропонують знижки при великому замовлянні партій, що, у певні періоди влаштовують розпродажу. Транспортні компанії також надають знижку при перевезеннях більших обсягів вантажів. Таким чином, разова закупівля більших кількостей ресурсів у певний час може, власне кажучи, знизити витрати виробництва.

Можливість поповнювати запас партіями оптимального розміру - це фактор економії коштів, що діє як поза, так і усередині підприємства. Дійсно, підприємство або будь-який його підрозділ може працювати без переналагодження «на склад» набагато довше, ніж якби воно постійно реагувало на зміни зовнішнього або внутрішнього попиту. Таким чином, запаси і заділи незавершеного виробництва дозволяють одержати економію на масштабі виробництва.

Відповідно до виконуваних функцій запаси, що перебувають на зберіганні, і заділи незавершеного виробництва можуть бути розділені на три групи - страхові, оборотні і спекулятивні. Страхові запаси покликані убезпечити підприємство від впливу різних несприятливих факторів, таких, як підвищення цін на ресурси, зриви поставок і т.д. Звичайно вони створюються на вході в систему. Резервні запаси як різновид страхових створюються на випадок різких відхилень інтенсивності надходження або споживання ресурсу звичайно по ходу виробничого процесу або на виході із системи. Сезонні запаси як різновид резервних створюються у випадках наявності сезонних коливань надходження ресурсів або попиту на готову продукцію. Оборотні заділи виникають внаслідок несинхронної роботи суміжних ланок логістичного ланцюга, різного характеру надходження, і споживання ресурсів (наприклад, прихід партією, а витрата поштучний) і т.д. Ці заділи ще можна назвати поточними. Спекулятивні запаси здобуваються з метою подальшого перепродажу при підвищенні цін на ресурс і служать для збереження та збільшення коштів організації. Крім перерахованих вище запасів (заділів), що перебувають на зберіганні, можна назвати ще два види заділів: транспортний –це предмети, які перебувають у процесі транспортування, і тому практично недоступні для роботи з ними; технологічний (цикловий) складений із предметів, що перебувають у процесі перетворення (обробки), і, по суті, що не є запасом.

 

Контрольні питання й завдання

1. Який зміст і завдання стратегії розміщення?

2. Який економічний зміст проблеми розміщення?

3. Що являє собою проблема розміщення з операційної точки зору?

4. Які завдання розміщення виникають у різних областях операційної діяльності компаній?

5. Які фактори необхідно враховувати при ухваленні рішення про розміщення?

6. Чим розрізняється підхід до ухвалення рішення про розміщення в сфері матеріального виробництва й у сфері сервісу?

7. Що розуміється під виробничою структурою підприємства?

8. Яка виробнича структура підприємства з повним технологічним циклом?

9. Який склад основних цехів підприємства?

10. Який склад допоміжних цехів підприємства?

11. Який склад обслуговуючих господарств підприємства?

12. Чим визначається виробнича структура підприємства?

13. Які основні принципи раціонального розміщення виробничих підрозділів підприємства?

14. Перелічіть форми спеціалізації і організації підрозділів підприємства?

15. Яка виробнича структура цехів і ділянок підприємства?

16. Дайте повну характеристику предметно-предметно-замкнутих ділянок, укажіть їхні переваги й недоліки, області застосування.

17. Приведіть класифікацію потокових ліній і дайте повну характеристику кожного виду.

18. Які є функції запасів?

19. На які три групи можуть бути розділені заділи незавершеного виробництва?

 

8. ТЕХНІЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА

 

8.1. Інструментальне господарство підприємства

У системі технічного обслуговування виробництва на підприємствах промисловості і, особливо, машинобудування провідну роль грає інструмен­тальне забезпечення. Забезпечення виробництва всіма видами інструмента й іншого технологічного оснащення здійснює інструментальне господарство підприємства.

Призначення й склад інструментального господарства. Призначення інструментального господарства підприємства — своєчасне, і у повному обсязі, задоволення потреб виробничих підрозділів підприємства в технологічному оснащенні з мінімальними витратами. Сучасне високотехнологічне виробництво вимагає високої оснащеності пристосуваннями, прес-формами, моделями, штампами, що ріжуть, вимірювальними, допоміжними інструментами і приладами, поєднуваними в загальний комплекс технологічного оснащення. На кожному машинобудівному підприємстві використовується технологічне оснащення десятків і сотень тисяч найменувань, від якості якої і своєчасності забезпечення нею робочих місць залежать результати виробництва й діяльності підприємства в цілому. Витрати на інструмент та інше технологічне оснащення становлять від 5 до 130% вартості встаткування, їхня питома вага в собівартості продукції, що випускається - від 1,5 до 15%; витрати тим вище, чим вище серійність або масовість виробництва. Це пов'язане з тим, що в міру збільшення серійності (масовості) виробництва більш широко застосовуються спеціальні види оснащення, що збільшує витрати на її проектування й виготовлення. При цьому створюються передумови для зниження експлуатаційних витрат за рахунок поліпшення інструментального обслуговування виробництва, росту масштабів і концентрації робіт у спеціалізованих підрозділах інструментального господарства.

Раціональна організація інструментального обслуговування виробництва сприяє підвищенню продуктивності, поліпшенню якості продукції, що випускається, і зниженню її собівартості є необхідним елементом виробничого середовища для реалізації у виробництві концепцій JIТ й TQM. Основними завданнями інструментального господарства підприємства є визначення потреби й планування забезпечення підприємства оснащенням; нормування витрати оснащення та підтримка її запасів на необхідному рівні; забезпечення підприємства покупним оснащенням, організація власного виробництва оснащення; організація обліку та зберігання, забезпечення робочих місць оснащенням; організація раціональної експлуатації оснащення й технічний нагляд; організація відновлення оснащення; контроль впровадження, облік й аналіз ефективності використання оснащення.

Інструментальне господарство машинобудівного підприємства включає ряд загальнозаводських і цехових підрозділів, які під керівництвом інструментального відділу (керування) здійснюють закупівлі, проектування й виготовлення, зберігання, доставку, експлуатацію, відновлення й утилізацію оснащення. У цехах, зазвичай , є бюро інструментального господарства (БІГ).

До загальнозаводських підрозділів відносяться інструментальні цехи (або цех), центральний інструментальний склад (ЦІС), база відновлення інструмента (може бути розгорнута в інструментальному цеху), вимірювальні лабораторії. До цехових підрозділів відносяться цехові інструментально-роздавальні комори (ИРК), заточувальні й ремонтні відділення (бази, ділянки) у цехах. Склад інструментального господарства залежить від типу виробництва й розміру підприємства, особливостей його виробничої структури, застосовуваних технологічних процесів й устаткування. На великих заводах може бути кілька інструментальних цехів із предметною спеціалізацією, що обслуговує потреби ливарних, ковальських і механічних цехів основного виробництва. На невеликих заводах може бути один інструментальний цех або навіть ділянка в одному з механічних цехів. Заточувальні й ремонтні відділення створюються тільки у великих цехах - споживачах інструмента, в інших випадках вони створюються в інструментальному цеху.

Централізоване керування інструментальним господарством підприємства здійснює інструментальний відділ, підлеглий головному технологові або безпосередньо головному інженерові. Сучасною тенденцією є централізація під керівництвом інструментального відділу не тільки функцій планування, закупівлі, конструювання, підготовки виробництва, виготовлення інструмента, але і його експлуатації. Для цього на підприємстві може бути створений об'єднаний цех експлуатації інструмента, щопоєднує усе раніше децентралізовані цехові підрозділу по експлуатації інструмента. До складу інструментального відділу звичайно входять бюро або групи: конструювання й технології виготовлення інструмента, планування, нормативів, технагляду. Конструкторсько-технологічне бюророзробляє конструкцію й технологію виготовлення нового інструмента власного виробництва; звичайно спеціальний інструмент першого порядку, що використається при виготовленні товарної продукції підприємства, розробляється у відділі головного технолога, в інструментальному відділі — спеціальний інструмент другого порядку, що використається при виготовленні інструмента першого порядку. Планово-економічне бюро визначає потреба в інструменті по окремих цехах і заводу в цілому, становить плани по виробництву інструмента для інструментальних цехів заводу й закупівлі на стороні, веде облік і контроль їхнього виконання, визначає ліміти відпустки інструмента цехам. Група нормативів веде роботу із класифікації й індексації інструмента; установлює норми витрати й оборотний фонд по різних видах інструмента, по окремих цехах і заводу; контролює дотримання цехами й ЦИС установлених норм витрати й запасів; розробляє інструкції й правила експлуатації інструмента. Група технагляду складається з інспекторів, у завдання яких входить контроль правильності зберігання й експлуатації інструмента в цехах заводу; виявлення причин і винуватців неправильної експлуатації, передчасного виходу його з ладу; перевірка норм стійкості, зношування, запасу інструмента й участь у їхньому коректуванні; участь у розробці заходів щодо забезпечення правильної експлуатації, скороченню витрати та запасів інструмента; перевірка правильності заточення, ремонту і відновлення інструмента, зберігання його в ЦІС, контроль за своєчасністю перевірки вимірювального інструмента.

 

8.2. Ремонтне господарство підприємства

Технічне обслуговування й ремонт устаткування на підприємстві здійснює ремонтне господарство.

Призначення й склад ремонтного господарства. Призначення ремонтного господарства підприємства – своєчасне й у повному обсязі задоволення потреб виробничих підрозділів підприємства в технічному обслуговуванні та ремонті встаткування з мінімальними витратами. Виробничі підрозділи підприємства, що беруть участь у випуску продукції, використовують різноманітне технологічне встаткування. У процесі експлуатації встаткування піддається фізичному зношуванню, через що знижуються його точність, продуктивність й інші характеристики. Це може стати причиною зниження якості продукції, погіршення техніко-експлуатаційних характеристик устаткування та техніко-економічних показників виробництва. Для компенсації зношування та підтримки встаткування в працездатному стані на необхідному рівні необхідно вчасно заміняти частини, що зносилися, устаткування, відновлювати їхні первісні властивості й розміри, проводити регулювання і настроювання окремих агрегатів, виконувати інші види робіт з технічного обслуговування й ремонту встаткування. Оскільки на підприємстві багато різноманітного технологічного встаткування, виникає потреба в систематичному виконанні великого обсягу ремонтно-профілактичних робіт чинностями спеціалізованих підрозділів. Такі спеціалізовані підрозділи на підприємстві поєднуються в єдине ремонтне господарство.

До складу ремонтного господарства підприємства входять загальнозаводські й цехові ремонтні підрозділи, що забезпечують ремонт й обслуговування технологічного встаткування: ремонтно-механічний цех, безпосередньо підлеглий головному механікові підприємства, і цехові ремонтні бази, щоперебувають у веденні механіків цехів. До загальнозаводського ремонтного господарства ставляться також мастильне й емульсійне господарство, склади встаткування й запчастин. Координацію діяльності по технічному обслуговуванню й ремонту встаткування на підприємстві виконує відділ головного механіка. До складу ремонтного господарства великих промислових підприємств можуть також входити ремонтно-будівельний цех, щовиконує ремонт будинків і споруджень на території підприємства, підлеглий відділу капітального будівництва, електроремонтний цех, щовиконує ремонт енергоустаткування й підлеглий головному енергетикові. Основні функції ремонтного господарства:

• паспортизація й атестація встаткування;

• розробка технологічних процесів ремонту і їхнього оснащення;

• організація та планування технічного обслуговування і ремонту встатку­ван­ня, робота ремонтного персоналу;

• виконання робіт з технічного обслуговування й ремонту, модернізації встаткування.

Ремонтне господарство підприємства виконує технічне обслуговування та ремонт устаткування. Ціль технічного обслуговування та ремонту встаткування є підтримка його в постійній працездатності. Досягнення цієї мети найбільш економічним способом припускає мінімізацію загальних витрат внаслідок виходу з ладу встаткування й на підтримку його в робочому стані. У технічному обслуговуванні можливі два різних підходи: реагування на факт поломки й запобігання факту поломки. Коли за умовами виробництва допустимо кожної з них, рішення приймається на основі критерію мінімуму загальних витрат: з одного боку, витрат від простоїв під час аварійних (непланових) ремонтів й їхньої вартості, з іншого боку – витрат від простоїв під час профілактичних (планових) ремонтів й їхньої вартості, на одних технічно обґрунтованих довготермінових тимчасових інтервалах (звичайно порівнянних з терміном служби встаткування).

У більшості випадків зупинка виробництва через відмову встаткування не припустиме або вкрай не бажана. Тому у виробництві переважає профілактичний підхід, націлений на запобігання фактів відмови встаткування внаслідок технічних несправностей. На практиці часто виявляється технічно неможливо й економічно не доцільно забезпечити повну безвідмовність роботи встаткування за рахунок заходів профілактичного характеру, тому вони доповнюються мірами, що передбачаються на випадок відмови (аварійного виходу з ладу). При високій організації системи профілактичного обслуговування ймовірність відмови встаткування різко скорочується, можливі дрібні несправності можуть усуватися в поточному порядку. При цьому забезпечується баланс між витратами на профілактику відмов і втратами внаслідок відмов. Практичною реалізацією такого підходу є система планово-попереджувального ремонту (ППР) устаткування.

Система планово-попереджувального ремонту встаткування. Планово-попереджувальна форма організації ремонту технологічного встаткування в усьому світі визнана найбільш ефективнішою і знайшла найбільше поширення. Розробка системи планово-попереджувального ремонту встаткування почата в СРСР в 1923 р. У наш час різні варіанти системи ППР є основою організації технічного обслуговування й ремонту встаткування на підприємствах більшості галузей сфери матеріального виробництва й сервісу.

Система планово-попереджувального ремонту встаткування – це сукупність запланованих організаційних і технічних заходів щодо догляду, нагляду за встаткуванням, його обслуговуванню й ремонту. Ціль цих заходів - запобігання прогресивно наростаючого зношування, попередження аварій і підтримка встаткування в постійній готовності до роботи. Система ППР припускає проведення профілактичних заходів щодо технічного обслуговування і планового ремонту встаткування через певне число годин його роботи, при цьому чергування та періодичність заходів визначаються особливостями встаткування й умовами його експлуатації.

Система ППР включає технічне обслуговування і плановий ремонт устаткування. Технічне обслуговування – це комплекс операцій по підтримці працездатності встаткування при використанні його по призначенню, при зберіганні й транспортуванні. Технічне обслуговування включає поточне міжремонтне обслуговування і періодичні профілактичні ремонтні операції. Поточне міжремонтне обслуговування укладається в повсякденному спостере­жен­ні за станом устаткування й дотриманні правил його експлуатації, своєчасному регулюванні механізмів і усуненні виникаючих дрібних несправностей. Ці роботи виконуються основними робітниками й черговим ремонтним персоналом (слюсарями, мастильниками, електриками), зазвичай, без простою встаткування. Періодичні профілактичні ремонтні операції регламентовані, і виконуються ремонтним персоналом за заздалегідь розробленим графіком без простою встаткування. До числа таких операцій відносяться огляди, проведені для виявлення дефектів, що підлягають усуненню негайно, або при найближчому плановому ремонті; промивання й зміна масла, передбачені для встаткування із централізованої й картерної системою змащення; перевірка точності, виконання персоналом відділів і головним механіком технічного контролю.

Плановий ремонт включає поточний ремонт і капітальний ремонт. Поточний ремонт проводиться в процесі експлуатації встаткування з метою забезпечення його працездатності до чергового планового ремонту (наступного поточного або капітального). Поточний ремонт складається в заміні або відновленні окремих частин (деталей, складальних одиниць) устаткування й виконанні регулювання його механізмів. Капітальний ремонт проводиться з метою відновлення повного або близького до повного ресурсу встаткування (точності, потужності, продуктивності). Капітальний ремонт, як правило, вимагає проведення ремонтних робіт у стаціонарних умовах і застосування спеціальних коштів технологічного оснащення. Тому, звичайно, потрібне зняття встаткування з фундаменту на місці експлуатації і його доставка в спеціалізований підрозділ, де проводиться капітальний ремонт. При капітальному ремонті провадиться повне розбирання встаткування з перевіркою всіх його частин, заміною й відновленням всіх зношених деталей, вивіркою координат і т.д.

8.3. Енергетичне господарство підприємства

 

У процесі виробництва продукції промислові підприємства споживають у значних кількостях енергію й енергоносії різних видів і параметрів: електроенергію, газоподібне, рідке й тверде паливо, гарячу та холодну воду, пару, стиснене повітря, кисень, ацетилен і т.д. Для підтримки нормального ходу виробничого процесу на кожному підприємстві потрібна організація стійкого енергопостачання. Це завдання покладене на енергетичне господарство підприємства.

Призначення та склад енергетичного господарства. Призначення енер­гетичного господарства підприємства – надійне й безперебійне задоволення в повному обсязі потреб виробничих підрозділів підприємства в енергії необхідних параметрів з мінімальними витратами.

Основні завдання енергетичного господарства підприємства: визначення потреби підприємства в енергоресурсах і найбільш економічних способів її покриття; організація стійкого енергопостачання підприємства і його підрозділів у точній відповідності з потребою; раціональна організація експлуатації, технічного обслуговування і ремонту енергетичного встаткування і мереж на підприємстві; розробка та проведення заходів, спрямованих на скорочення енергоспоживання, економію енергії і всіх видів палива, використання вторинних енергоресурсів і нетрадиційних джерел енергії, скорочення витрат на енергопостачання підприємства і зміст енергогосподарства, зниження енергоємності й енергетичної складової у собівартості продукції.

Функціонально (технологічно) у складі енергетичного господарства підприємства виділяються підсистеми що: генерують (електростанції, казанові, газогенераторні й компресорні станції, насосні установки й т.д.), передають й розподіляють (трубопроводи й мережі, розподільні устрої й трансформаторні підстанції), споживають (енергоприймачі основного й допоміжного виробництва та невиробничих споживачів).

Важливою особливістю енергопостачання є відсутність можливості до створення істотних запасів енергії (не плутати із запасами енергоносіїв), що змушує провадити й споживати енергію одночасно, а також забезпечувати домірність по величині її виробництва й споживання. Режим виробництва енергії в кожен відрізок часу залежить від режиму її споживання. Споживання енергії у виробництві нерівномірно по годинам доби, дням тижня, місяцям і сезонами року. Оскільки з плином часу змінюється потреба в енергії (попит), відповідно повинна змінюватися її пропозиція (виробництво, закупівля, відбір із зовнішньої мережі енергопостачання). Ще однією важливою особливістю, що визначає вимоги до організації енергетичного господарства підприємства, є неприпустимість збоїв в енергоживленні технологічних коштів, що беруть участь у виробництві товарної продукції: енергетичне господарство повинне забезпечувати надійність і безперебійність енергопостачання. Обсяг і структура енергоспоживання промислового підприємства, організація його енергопостачання залежать від енергоємності виробництва, виробничої потужності й розміру підприємства, виду продукцію що випускається і характеру технологічних процесів, розвиненості зв'язків із зовнішніми енергетичними мережами та постачальниками енергоресурсів.

Енергопостачання може бути організоване в трьох формах: внутрішнє, зовнішнє і комбіноване. Внутрішнє енергопостачання застосовується, коли з чинних економічних або інших причин підприємство вважає за доцільне повністю забезпечувати себе енергією всіх видів від власних установок, що генерують, і станцій, зовнішнє енергопостачання припускає повне задоволення потреб підприємства в енергії всіх видів за рахунок її закупівлі в спеціалізованих постачальників та посередників енергопостачання, що забезпечують її поставку точно до місця споживання на підприємстві. Комбіноване енергопостачання в цей час є основним для більшості промислових підприємств: електроенергію, тепло, воду і газ вони одержують від територіальних енергосистем і мереж, а стиснене повітря, ацетилен і все інше – від власних установок, що генерують, і станцій. Всі види енергоресурсів підрозділяються на три групи: вступники ззовні (закуповувані на стороні), власного виробництва й вторинні. Під вторинними енергоресурсами розуміються різні енергоносії, одержувані як відходи або побічні продукти основного технологічного процесу (доменний і коксовий гази, м'ята пара молотів, гарячі гази промислових печей і т.п.).

Організаційно в складі енергетичного господарства підприємства виділяються підсистеми двох рівнів – загальнозаводська й цехова. Що генерують, перетворювальні установки й мережі загальнозаводського значення ставляться до загальнозаводської частини енергогосподарства й експлуатуються спеціальними енергетичними цехами або ділянками (електросиловим, теплосиловим, газовим, слабкострумовим, електромеханіч­ним). До цехової частини енергогосподарства ставляться всі первинні енергоприймачі (споживачі енергії — печі, верстати, підйомно-транспортне встаткування) і частково цехові перетворювальні установки, установки для використання вторинних енергоресурсів й внутрішньоцехові розподільні мережі.

На великих підприємствах енергетичне господарство виробничих цехів очолюють енергетики цехів. На чолі енергетичного господарства підприємства є головний енергетик, що підпорядковується головному інженерові (або головному механікові) заводу. У веденні головного енергетика перебуває відділ головного енергетика (ВГЕ) і енергетичні цехи. На невеликих підприємствах енергетичне господарство може бути об'єднане в 1—2 енергоцехи або ділянки в службі головного механіка, якому підкоряється энергобюро. До складу ВГЕ або енергобюро зазвичай входять: група енерговикористання, що здійснює нормування витрати енергоресурсів, планування енергопостачання, складання енергобалансів, зведений облік й аналіз використання енергоресурсів; група енергоустаткування (технічна), що здійснює керівництво планово-попереджувальним ремонтом енергоустаткування й енергомереж, контроль їхнього технічного стану й технічний нагляд за дотриманням правил експлуатації, розробляє заходу щодо економії палива й енергії; енергетичні лабораторії (електричні теплові), які виконують дослідницькі роботи зі зниження витрати енергоресурсів, забезпечують виробництво різного роду вимірів, випробувань устаткування й мереж, обслуговування, перевірку й ремонт контрольно-вимірювальних приладів.

Персонал енергетичних цехів і цехового енергетичного господарства включає дві категорії: черговий персонал, що забезпечує безперебійність енергопостачання; персонал, зайнятий виконанням планово-попереджувального ремонту й монтажних робіт.

Нормування й первинний облік енергоспоживання. Режим енергозбереження визначає необхідність точного нормування й обліку енергоспоживання на підприємстві. Ціль нормування енергоспоживання – установлення норм споживання енергії, що виключають її зайву витрату. Результатом цього є поліпшення використання наявних енергоресурсів й основних фондів енергетичного господарства, зниження частки енерговитрат у собівартості продукції що випускається. Норми енергоспоживання підрозділяються на диференційовані й укрупнені. Диференційовані (питомі)нормивстановлюють витрата енергії по окремих агрегатах, на окремі деталі й ін­ші одиниці виміру продукції. Укрупнені нормивстановлюють витрати енергії по ділянці, цеху й підприємству на одиницю (умовну одиницю) продукції: на 1т заготівель, комплект деталей на виріб, складальну одиницю або виріб.

За допомогою аналітичного методу встановлюються технічно-обґрунтовані норми; дослідно-статистичний метод нормування використається для встановлення дослідно-статистичних норм енергоспоживання. Аналітичним методом, більше трудомістким, але й більше точним, необхідно встановлювати технічно обґрунтовані норми для енергоємних агрегатів (печі, компресори, насоси) і великих верстатів. Для цього потрібно встановити залежності, що показують вплив окремих факторів на величину питомої витрати енергії (енергетичні характеристики). Із практичної точки зору найбільший інтерес представляє встановлення величини питомої витрати енергії при зміні продуктивності агрегату. В основі цієї залежності лежить розподіл сумарної витрати енергії на дві складові: постійну частину, що не залежить від розмірів випуску продукції агрегату, і змінну - пропорційну цій величині. Використання цього методу для нормування витрати енергії всього верстатного парку ускладнюється більшим числом одиниць установленого встаткування, малою одиничною потужністю, різноманіттям оброблюваних деталей і технологічних операцій, а також нерівномірністю режимів роботи.

Незважаючи на впровадження в практику нормування коштів обчислювальної техніки, у механічних цехах переважає дослідно-статистичний метод нормування, заснований на фактичних питомих нормах, досягнутих за минулий період. Для більшого наближення дослідно-статистичних норм до технічно обґрунтованих треба при визначенні величини планових питомих норм вносити корективи у величини фактичних питомих витрат, ґрунтуючись на передбачуваних змінах у технології й організації виробництва в планованому періоді.

Загальна витрата енергії по підприємству умовно ділиться на змінну й постійну частини, тобто залежну й не залежну від обсягу випуску продукції. Змінну частину становить витрату всіх видів енергії на виконання основних технологічних операцій, постійну - витрата енергії на висвітлення, привід вентиляційних устроїв, опалення, кондиціонування повітря. Витрата енергії по змінній частині може визначатися укрупнення на основі часу роботи встаткування або по зведених нормах. У першому випадку встаткування групується за умовами роботи – часу використання, ступеня завантаження по потужності й інших факторах. У другому випадку зведена норма витрати енергії на одиницю продукції множиться на загальну кількість одиниць продукції, запланованих до випуску (у натуральному або вартісному вираженні). Постійна частина витрати енергії може визначатися також на основі нормативів освітленості, опалення приміщень і т.д.

Обов'язковою умовою є зв'язування системи нормування енергоспоживання із системою виробничого обліку (облік готової продукції) і системою енергетичного обліку. Об'єктами енергетичного обліку є вироблення і споживання енергії, вихід і використання вторинних енергоресурсів. Основні вимоги до енергетичного обліку – максимальна диференціація, точність і оперативність. Диференціація обліку необхідна для того, щоб роздільно враховувати споживання всіх видів енергії в кожній ланці енергетичного господарства, виробничому підрозділі підприємства й окремому агрегаті. Оперативність обліки необхідний для своєчасного реагування на зміни в обстановці, відхилення, збої в енергоспоживанні і енергопостачанні; тому найбільш кращі безперервний облік або періодичний з мінімальним часом між черговими вимірами. Точність обліку необхідна для правильного встановлення норм витрати енергії й відхилень від них, для складання достовірних енергетичних балансів.

 

8.4. Організація транспортного господарства підприємства

Підсистеми транспортування й складування взаємодоповнюють і взаємозаміщують один одного, що активно використається при генерації альтернативних варіантів організації поставок у технологічних ланцюгах підприємств. Саме витрати на зберігання і транспортування визначають вибір схем постачання й збуту, розміщення виробництва, мають вирішальне значення при прийнятті багатьох інших рішень в області керування операційною діяльністю підприємств (компаній). Вони разом виконують важливі функції обслуговування основних і допоміжних процесів на всіх рівнях (від робочого місця до рівня компанії) у сфері виробництва, постачання й збуту.

Призначення й склад транспортного господарства підприємства. Призначення транспортного господарства підприємства – повне задоволення потреб підрозділів підприємства у вантажоперевезеннях при максимальному використанні транспортних засобів мінімальної собівартості транспортних операцій. Це можливо тільки на основі інтеграції технологічних процесів транспорту й виробництва, узгодження їх графіків роботи, правильної організації транспортного господарства підприємства й ефективного планування вантажоперевезень. Перевезення, навантаження-розвантаження й експедирування вантажів є основними функціями транспортного господарства підприємства. Транспортне господарство обслуговує потреби підприємства у вантажоперевезеннях у сфері постачання, виробництва й збуту.

Виробнича діяльність підприємства вимагає фізичного переміщення великого обсягу різноманітних вантажів поза й усередині підприємства. На загальнозаводські склади підприємства та у цехи безперебійно повинні доставлятися від зовнішніх постачальників матеріальні ресурси (сировина, матеріали, паливо, що комплектують й інші предмети матеріально-технічного забезпечення). Із загальнозаводських складів підприємства та із цехів безупинно повинна вивозитися готова продукція для зовнішніх споживачів, а також відходи, інші предмети утилізації й збуту. Ці функції виконує зовнішній транспорт. Усередині підприємства повинне бути забезпечене переміщення вантажів між цехами, ділянками й робітниками місцями. Для виконання цих функцій призначений внутрішньозаводський транспорт, що включає міжцеховий та внутрішньоцеховий транспорт. Внутрішньоцеховий транспорт підрозділяється на міждільничний і внутрішньодільничний (міжопераційний) транспорт.

На підприємстві із загальнозаводських матеріальних складів у цехи повинні доставлятися сировина, матеріали й комплектуючі. Із цеху в цех по ходу технологічного процесу повинні переміщатися заготівлі, деталі й складальні одиниці. Із цехів на загальнозаводські склади готової продукції повинні вивозитися готові вироби. Між основними, допоміжними цехами й обслуговуючими господарствами підприємства повинні перевозитися різноманітні вантажі: відходи, робочий і відпрацьований інструмент, агрегати в ремонт і з ремонту, запасні частини, порожня тара, паливо й пально-мастильні матеріали й т.д. Для виконання цих функцій призначений міжцеховий транспорт. Усередині кожного цеху з ділянки на ділянку в процесі виготовлення й зборки повинні транспортуватися заготівлі, деталі, складальні одиниці й готові вироби. Для виконання цих функцій призначений міждільничний транспорт. Усередині кожної ділянки між робочими місцями повинно здійснюватися міжопераційне транспортування заготівель, деталей, складальних одиниць і готових виробів. Для виконання цих функцій призначений міжопераційний транспорт.

На підприємствах може застосовуватися різноманітний парк засобів транспорту. По видах транспорту розрізняють рейковий (залізничний вузькоколійний), безрейковий (автотранспорт, електротранспорт), водний (морський, річковий), трубопровідний (трубопровідний пневмотранспорт, гравітаційні продуктопроводи, нафтопроводи й т.д.), спеціальний (технологічний) транспорт і підйомно-транспортні засоби (конвеєри, крани, навантажувачі, ліфти й т.п.). По способу дії розрізняють транспорт перервної (наприклад, електро­­­­-навантажники) і безперервної дії (наприклад, конвеєри); по напрямку переміщення вантажів - горизонтальний, вертикальний (ліфти, підйомники), горизонтально-вертикальний (мостові крани, кран-балки, електро-навантажники) і похилий (похилі канатні й монорейкові дороги, конвеєри).

Зовнішні перевезення здійснюються переважно транспортом загального користування, внутрішньозаводські - транспортним господарством підприємства. Транспортне господарство підприємства повинне працювати узгоджено із зовнішніми перевізниками, у якості яких зазвичай виступають спеціалізовані транспортно-експедиторські (логістичні) компанії й підприємства транспорту загального користування. Ввіз і вивіз вантажів з території підприємства через зовнішні під'їзні колії здійснюється, як правило, великовантажним автомобільним і залізничним транспортом. При цьому вимагається узгодження: тип, кількість, порядок і терміни подачі автопоїздів, поїздів й окремих груп вагонів на під'їзну колію заводу; організація маневрування, вантажно-розвантажувальних робіт і приймально-здавальних операцій. Узгодження досягається в результаті спільної розробки єдиного технологічного процесу роботи заводського й зовнішнього транспорту, а також єдиних графіків транспортних операцій і добового плану-графіка роботи під'їзних колій. Точне дотримання єдиного технологічного процесу й графіків роботи забезпечує скорочення простою рухливого складу під навантаженням і вивантаженням, прискорення обробки вантажів що прибувають та відправляються.

Частина зовнішніх і всіх внутрішньозаводських вантажоперевезень здійснюються транспортом, що належить підприємству. Для зовнішніх вантажоперевезень використовується автомобільний транспорт великої і середньої вантажопідйомності. Для міжцехових вантажоперевезень застосовується рейковий транспорт (при виробництві великогабаритної та великотоннажної продукції), автомобільний транспорт малої (рідше середньої) вантажопідйомності, засоби безрейкового електротранспорту (електробуксирувальники з причіпними візками та електрокари) і спеціальний (технологічний) транспорт. Для внутрішньоцехових вантажоперевезень використовується різноманітні засоби безрейкового електротранспорту та підйомно-транспортні машини (електронавантажувачі та мультикари) і спеціальний (технологічний) транспорт. Зовнішні та внутрішньозаводські транспортні операції є складовою частиною виробничого процесу підприємства. Часто внутрішньоцехові (рідше міжцехові) транспортні операції є складовою частиною технологічного процесу виготовлення або зборки виробів, тому для їхнього виконання використовується засоби спеціального (технологічного) транспорту (наприклад, робочі конвеєри на зборці).

Склад застосовуваних на підприємстві транспортних і вантажно-розвантажувальних засобів залежить від характеру продукції, що випускається, її ваго-габаритних характеристик, особливостей технології, типу і масштабу виробництва. В одиничному та серійному виробництві в обробних і складальних цехах застосовуються електричні мостові крани, кран-балки з тельферами, консольні крани, мультікари і т.п. Широке застосування кранів і карів різного типу пов'язане з тим, що вони можуть використовуватися і як транспортні, і як вантажно-розвантажувальні засоби. На додаток до універсальних підйомно-транспортних коштів для оснащення цехів зі специфічним виробництвом часто потрібні спеціальні підйомно-транспортні пристрої, пристосування і тара (наприклад, у ливарних цехах для переміщення формувальних земель, форм, рідкого металу). У гнучких виробничих системах на рівні виробничого модуля, дільниці, цеху та заводу створюються транспортно-накопичувальні підсистеми, у яких використовуються спеціальні автоматичні пристрої (промислові роботи-завантажувачі, роботи-штабелери, роботокари, поворотні столи-перевантажувачі, транспортери і т.п.).

На заводах багатосерійного і масового виробництва не тільки для внутрішньцехового, але і для міжцехового транспортування на окремих стадіях виробничого процесу широко застосовується спеціальний (технологічний) транспорт безперервної дії. При наявності рівномірного вантажопотоку протягом робочого дня і постійних точок навантаження-вивантаження використовуються засоби безперервного транспорту у вигляді різних конвеєрів і монорейкових шляхів з електричними тельферами. У поточному виробництві в якості засобів міжопераційного транспорту використовуються конвеєри різної конструкції. На автоматичних потокових лініях (верстатних та інших) застосовуються спеціальні вбудовані транспортні пристрої (транспортні ротори і конвеєри, автооператори і т.п.).

Транспортне господарство підприємства включає загальнозаводське транспортне господарство і транспортне господарство окремих цехів (цехове транспортне господарство). Внутрішньоцеховий транспорт перебуває у володінні того цеху, де він застосовується. Для експлуатації, технічного обслуговування і ремонту засобів спеціального (технологічного) транспорту в цехах можуть створюватися спеціалізовані підрозділи. Технічне обслуговування і ремонт цих засобів можуть також виконувати загальнозаводські спеціалізовані підрозділи (наприклад, підлеглі відділу головного механіка) або ремонтні бази цехів (ділянки механіків цехів), що здійснюють технічне обслуговування і ремонт технологічного обладнання в цехах.

Загальнозаводський рейковий, а також безрейковий електро та автотранспорт підприємства, незалежно від місця його використання, концентрується в загальнозаводському транспортному господарстві, обладнаному місцями й устроями для зберігання техніки, її зарядки (заправлення), технічного обслуговування і ремонту. Загальнозаводське транспортне господарство включає транспортні магістралі (рейкові і безрейкові шляхи з засобами оснащення, сигналізації і т.д.), об'єкти транспортної інфраструктури (бокси для зберігання техніки, пункти технічного обслуговування і ремонту, центри зберігання та ремонту транспортної тари і т.п.), рухомий склад і тягові засоби (причепи і напівпричепи, буксирувальники, електрокари, автомобілі та ін.).

Для ефективного керування транспортним господарством на його базі створюється, як правило, єдиний транспортний цех промислового підприємства або дочірнє транспортне підприємство промислової компанії. У їхньому складі може виділятися ряд служб. Служба руху здійснює приймання і відправлення рухомого складу, подачу під навантаження і вивантаження на вантажно-розвантажувальних пунктах. Вантажна і комерційна служба завідує вантажно-розвантажувальними роботами, оформляє перевізні документи, веде облік вступників та відправляє вантажі, а також завідує розрахунками із зовнішніми перевізниками. Служба технічного обслуговування і ремонту відповідає за зміст та ремонт рухомого складу й підйомно-транспортних засобів, за забезпечення запасними частинами й паливно-мастильними матеріалами. Служба дорожнього господарства завідує змістом та ремонтом заводського дорожнього господарства, включаючи транспортні магістралі, інженерні спорудження, засоби зв'язку і сигналізації, дорожню розмітку і покажчики. Оперативне керування роботою транспортного господарства здійснює черговий диспетчер, взаємодіючий із черговим диспетчером підприємства (компанії). При наявності на підприємстві (у компанії) централізованої служби логістики (керування ланцюгом поставок) транспортне господарство входить у її склад.

8.5. Організація складського господарства підприємства

 

На будь-якому підприємстві частина території (площ) обов'язково приділяється під прийом, вивантаження, зберігання, переробку, навантаження і відправлення вантажів. Для виконання таких робіт необхідні вантажні площадки і платформи з під'їзними коліями, спеціально обладнані й оснащені технологічними коштами пункти зважування, сортування і т.д. Такі об'єкти логістичної інфраструктури підприємства являють собою склади.

Склад — це комплекс будинків, споруджень й устроїв, призначений для приймання, розміщення і зберігання вантажів (товарів), що надійшли, підготовки їх до споживання і відправлення споживачам, що забезпечує схоронність товарно-матеріальних цінностей, що дозволяє накопичувати необхідні запаси. Основне призначення складу — концентрація запасів, їх зберігання, забезпечення безперебійного і ритмічного постачання споживачів відповідно до замовлень. У сучасних умовах відношення до складування стрімко змінюється: воно вже розглядається не просто як ізольований комплекс внутрішньоскладських операцій зберігання і вантажопереробки, а як ефективний засіб керування запасами й просуванням матеріальних потоків у логістичному ланцюзі поставок підприємства. При цьому, випливаючи концепції JIT, склади використовуються винятково в тих випадках, коли вони об'єктивно необхідні і реально дозволяють знизити загальні логістичні витрати, або підвищити якість логістичного сервісу.

Класифікація складів. Класифікація складів підприємства проводиться по ряду ознак, основними з яких є: вид об'єктів зберігання, рівень потреб, що обслуговують, ступінь оснащеності (облагодження) складу. Залежно від виду об'єктів зберігання розрізняють наступні внутрішньозаводські склади: матеріальні, напівфабрикатів і заготівель, готової продукції, інструментів, устаткування і запасних частин, господарські, відходів. При традиційній схемі керування підприємством матеріальні склади перебувають у володінні відділу постачання, виробничі склади — у веденнях виробничо-диспетчерського відділу, склади готової продукції — у веденні відділу збуту. В умовах інтегрованого керування ланцюгом поставок відділи постачання, виробничо-диспетчерський і збуту об'єднуються в єдину службу управління матеріальним потоком(під цією або іншою назвою), керування відповідними складами централізується в рамках даної служби, реалізується наскрізне керування матеріальним потоком підприємства — від його входу до виходу. Інші склади перебувають у віданні відповідних служб підприємства (інструментальної, ремонтної й т.д.).

В залежності від рівня потреб підприємства, що обслуговують, (заводу) склади бувають загальнозаводські та цехові. Загальнозаводські склади — це постачальницькі (матеріальні склади, склади покупних напівфабрикатів, палива й інших матеріальних ресурсів, закуповуваних для виробничих потреб), виробничі (міжцехові склади заготівель, напівфабрикатів, складальних одиниць, у тому числі модулів), збутові (склади готової продукції і відходів), інструментальні, склади обладнання і запасних частин, і господарські склади (для зберігання матеріально-технічного майна для господарських потреб). Цехові склади — це склади матеріалів і заготовок, інструмента, і проміжні склади (для зберігання міжопераційних, міжучасткових і міжцехових заділів). Міжцехові страхові заділи при традиційній формі організації поставок у технологічному ланцюзі заводу зберігаються в цеху-споживачі, при керуванні ланцюгом поставок у режимі JIT— у цеху-постачальнику, при цьому значно скорочується розмір запасів і необхідних складських приміщень для їх зберігання.

Залежно від ступеня оснащеності (облагодження) склади підрозділяються на відкриті, напіввідчинені і закриті. Відкриті склади являють собою обладнані площадки під відкритим небом, розташовані на рівні землі або підняті у вигляді платформ. Обладнання майданчиків припускає наявність насипного або твердого покриття (поверх ґрунту), огороджень, відбортовки, підпірних стінок, естакад, систем освітлення, сигналізації, охорони і розмітки. На відкритих площадках зберігаються матеріали, не піддані псуванню від атмосферних явищ (опади, температура, вітер, прямі сонячні промені), і які не наносять шкоди навколишньому середовищу (радіоактивне, бактеріологічне, хімічне зараження, через атмосферу і ґрунтові води). Напіввідчинені склади являють собою такі ж обладнані площадки, але під навісами, що частково захищають від атмосферних явищ. Використаються звичайно для зберігання матеріалів, що вимагають укриття від опадів, але не підданих псуванню від температурних змін.

Закриті склади являють собою спеціально обладнані приміщення в будинках або окремі будови (будівлі) різної поверховості, частково або повністю виключають вплив атмосферних явищ на об'єкти зберігання або їхній вплив на навколишнє середовище. Закриті склади можуть бути опалювальні і неопалювані, із природною і примусовою вентиляцією, із природним і штучним висвітленням і т.д. Закриті склади можуть бути обладнані спеціальним чином для створення особливих умов (ізотермічних, ізобаричних і т.п.) зберігання й вантажопереробки специфічних продуктів і матеріалів. Для матеріалів, вогненебезпечних, вибухонебезпечних, іншим способом небезпечних або шкідливих для людини і навколишнього середовища, створюються спеціальні сховища закритого типу, у тому числі герметичні (підземні або напівпідземні спорудження, ємності і т.д.).

Рішення про організації складів. При організації складу встають завдання декількох рівнів: обґрунтування доцільності, розміщення складу, архітектурно-будівельне рішення, компоновочне рішення (організація внутрішнього простору складу), оснащення складу, організація складського процесу.

Обґрунтування доцільності. Це завдання припускає комплексний аналіз виробничого процесу, для якого призначений склад, з метою пошуку рішень організації процесу без складу або виявлення альтернатив складуванню. Передбачається також обґрунтування розміру складу і економічної доцільності його зведення. Тенденції сучасного виробництва такі, що складування і склади не розглядаються як обов'язкові елементи виробничого процесу і виробничої структури - підприємства. Керування ланцюгом поставок у режимі JIT мінімізує всі види запасів у виробничому процесі. Передбачуваний склад створюється для зберігання певного запасу. Тому насамперед оцінюється економічна доцільність створення запасу в тій точці виробничого процесу, тієї номенклатури і розміру, що визначають призначення, спеціалізацію і ємність (потужність) передбачуваного складу. Якщо економічно обґрунтовано, що запас необхідний і потреба в ньому за прогнозами збережеться досить довго, а розмір його достатній для організації окремого складу й витрати на зведення складу прийнятні для підприємства, то приймається рішення про створення складу.

Розміщення складу. Завдання вибору географічного місця розташування не характерні для внутрішньозаводських складів, для них вирішується завдання вибору місця розміщення на території заводу (загальнозаводські склади) або цеху (цехові склади). При цьому рішення ґрунтується на загальних принципах раціонального розміщення виробничих підрозділів підприємства і залежить від призначення складу (виду об'єктів зберігання, для яких призначений склад). Розміщення складів на території підприємства повинне забезпечити найбільш короткі по відстані і оперативні за часом доставки маршрути руху вантажів зі складів у цехи і з цехів на склади. Для цього повинні в максимальному ступені використатися існуючі на підприємстві схеми вантажопотоків і транспортні магістралі, обсяг будівництва нових транспортних комунікацій повинен бути зведений до мінімуму. Розміщення нового складу на території підприємства не повинне порушувати основну ідею генерального плану підприємства.

Архітектурно-будівельне рішення. При будівництві нових складів, перепрофілюванні, реконструкції і технічному переозброєнні діючих використаються типові проекти. Вибір типового проекту визначається призначенням складу, його спеціалізацією, необхідною потужністю, необхідним рівнем автоматизації складських процесів, вимогами по сполученню зв'язків з існуючими виробничими і інфраструктурними об'єктами підприємства. При переустаткуванні під склад наявних будов або приміщень можуть розроблятися індивідуальні проекти на основі типових проектів або типових проектних рішень. При спорудженні складу необхідно обладнати його під'їзні колії, пункти навантаження-розвантаження, урахувати необхідні вантажно-розвантажувальні фронти. Потрібно також витримати всі архітектурно-будівельні та санітарно-технічні норми і нормативи, забезпечити дотримання правил екологічної й протипожежної безпеки, охорони праці.

Компоновочне рішення. Припускає рішення завдання раціональної організації внутрішнього простору складу. Рішення ґрунтується на загальних принципах раціональної організації виробничого процесу в часі і просторі, але в додатку до складських процесів. Ціль – у максимальному ступені використати внутрішній простір складу (а не тільки його площу). Існують певні типові компоновочні рішення для складів різного призначення, ємності (потужності), рівня автоматизації. Велике значення має планування внутрішнього простору складу, тобто порядок розподілу обсягів, зон і місць зберігання окремих об'єктів усередині складу, а також трасування маршрутів їхнього завезення і вивозу, внутрішньоскладського переміщення і вантажопереробки. Матеріали масового попиту, що надходять на склад і витрачаються у виробництві в великій кількості, необхідно зберігати ближче до місць їхнього прийому і видачі. Матеріали, одержувані в тарі, варто зберігати в тій же тарі, обладнавши відповідним чином місця їхнього зберігання, що повинне бути враховане в плануванні складу. Для максимального використання обсягу складських приміщень внутрішньоскладське переміщення вантажів доцільно організувати за допомогою підвісних засобів транспорту і навантаження-розвантаження (конвеєрів, кран-балок, мостових кранів і т.п.). Із цією метою зберігання вантажів доцільно організувати в багатоярусних стелажах або багаторядних штабелях, розміщаючи внизу важкі вантажі, угорі - менш важкі. При цьому потрібно дотримуватися норм припустимого навантаження на одиницю площі впакування вантажу, тари, стелажа, підлоги та міжповерхових перекриттів.

Оснащення складу. Припускає вибір коштів технологічного оснащення для технологічного процесу, реалізованого на складі, і коштів інформаційної підтримки. Рішення залежить від призначення і спеціалізації складу; виду, форми, вагогабаритних характеристик і кількості одночасно, що перебувають на зберіганні об'єктів, обсягу їхнього річного надходження; виду і масштабу робіт, передбачених складським технологічним процесом, прийнятого для них рівня автоматизації; типу, характеру і розташування складських приміщень. Існують типові рішення для різних по призначенню і складу складських технологічних процесів, які характерні для масового, серійного або одиничного виробництва.

При всій різноманітності технологічних процесів і коштів їхнього оснащення, які використаються на складах різного призначення, можна виділити три основні групи коштів технологічного оснащення, загальні для всіх складів. Це кошти оснащення складу, призначені для зберігання матеріальних об'єктів (стелажі, платформи і т.д.), підйомно-транспортні устрої (крани­штабелери, вилочні навантажувачі і т.п.), тара (контейнери, палети, піддони та ін.). Інші засоби технологічного оснащення складу можуть бути представлені контрольно-вимірювальними устроями і інструментом (контроль мір і ваг, технічний контроль якості при прийманні і відпустці матеріалів), устроями або технологічними лініями сортування, упакування й т.п., у тому числі автоматичними. Кошти інформаційної підтримки складського процесу призначені насамперед для ведення обліку запасів і їхнього руху, документування приймання-видачі матеріальних цінностей, оперативного пошуку необхідних об'єктів зберігання й вільних місць (осередків) зберігання. Найпростішими коштами є облікові карти (на паперових носіях), які заводяться на кожен типорозмір об'єкта зберігання на складі; у них дається опис об'єкта зберігання, фіксується прихід, витрата, залишок по кожній операції приймання-видачі, указуються місця зберігання і поточний стан запасу. Основними коштами інформаційної підтримки сучасних складських процесів є інформаційно-програмні комплекси, персональні комп'ютери, локальні обчислювальні мережі, сканери для зчитування штрихових кодів і маркування зі штрих-кодами на тарі або впакуванні вантажів. Більше розвинені інформаційні системи застосовуються для керування технологічними процесами на автоматичних складах.

Організація складського процесу. Припускає рішення завдання раціональної організації складського процесу в часі і просторі як частини виробничого процесу. При цьому переслідується мета наскільки можливо, і де тільки можливо, організувати виконання складських робіт потоковими методами. Існують певні типові рішення для складів з різною спеціалізацією, різними типами процесів і рівнем автоматизації. При організації складських процесів необхідно домагатися:

• раціонального планування складу при виділенні робочих зон, що сприяє раціональній організації процесу переробки вантажів і зниженню витрат;

• ефективного використання простору при розміщенні встаткування, що дозволяє збільшити потужність складу;

• широкого застосування універсального встаткування, що виконує різні складські операції, що дає істотне скорочення парку підйомно-транспортних устроїв;

• мінімізації маршрутів внутрішньоскладського переміщення вантажів, що дозволяє збільшити пропускну здатність складу й скоротити експлуатаційні витрати;

• оптимізації партій відвантажень і застосування централізованої доставки, що дозволяє істотно скоротити транспортні витрати;

• максимального використання можливостей інформаційної системи, що значно скорочує час і витрати, пов'язані з оформленням документів і обміном інформацією.

Комплексна механізація й  автоматизація трудомістких навантажувально-розвантажувальних і інших робіт з вантажопереробки є найважливішим чинником підвищення продуктивності праці та зниження собівартості складських операцій.

Організація роботи матеріальних складів. Найбільш численні і різноманітні по складу матеріальні склади. Їх кількість, спеціалізація і розмір визначаються номенклатурою і обсягом матеріалів, споживаних основними і допоміжними цехами, що обслуговують господарствами конкретного підприємства. Матеріальні склади підрозділяються на склади чорних і кольорових металів, палива, хімікатів і т.д.

На матеріальні склади підприємства надходять покупні матеріали від зовнішніх постачальників. Основне завдання матеріальних складів на підприємстві – комплектне і безперебійне забезпечення цехів, ділянок і робочих місць всіма видами матеріалів та напівфабрикатів у точній відповідності з їхньою потребою. Це завдання може бути вирішене тільки при точному плануванні потреб виробництва в матеріальних ресурсах, ефективному керуванні матеріально-технічним постачанням на підприємстві і правильній організації матеріального забезпечення цехів матеріальними складами. Це досягається інтеграцією локальних складських інформаційних систем у систему планування ресурсів підприємства (MRP, MRP II, ERP), установленням електронного обміну даними по телекомунікаційних мережах із зовнішніми постачальниками матеріалів, а також розробкою наскрізного технологічного процесу і план-графіка в ланцюзі поставок «зовнішній постачальник матеріалів - заводський матеріальний склад - цеховий матеріальний склад - виробнича ділянка цеху - робоче місце».

У функції матеріальних складів входить приймання, зберігання і видача матеріалів, оперативний облік їхнього руху, контроль за станом складських запасів, і своєчасне їх поповнення при відхиленні від установлених норм. У багатосерійному та масовому виробництві у функції складів може включатися забезпечення робочих місць матеріалами і напівфабрикатами. Склад не тільки веде підготовку комплектної видачі матеріалів, але і здійснює їхню доставку безпосередньо до робочих місць у встановлений термін.

Забезпечення цехів і служб заводу всіма необхідними матеріалами здійснюється через загальнозаводські й цехові матеріальні склади. Функції цехових складів можуть виконувати загальнозаводські склади, розміщаючи в цехах свої філії. При наявності на підприємстві декількох обробних цехів, що споживають однакові матеріали в значних обсягах, доцільно при загальнозаводських складах створювати заготівельні ділянки, і матеріали цехам видавати у вигляді заготовок. Заготовки із загальнозаводських складів можуть видаватися на цехові склади напряму або через склад напівфабрикатів заводу.

Робота складу організовується відповідно до технологічних карт. Технологічна карта (складська) — вид технологічної документації, у якій розписаний технологічний процес вантажопереробки на складі. Вона містить перелік основних операцій, порядок, умови і вимоги до їхнього виконання, дані про склад необхідного встаткування і пристосувань, складі бригад і розміщенню персоналу. У технологічній карті вказується послідовність і основні умови виконання операцій при вивантаженні вантажів, їхньому прийманню по кількості і якості, способи пакетування і укладання на піддони, у штабелі, на стелажі, а також режим зберігання, порядок контролю за збереженням, порядок їхнього відпуску, упакування і маркування.

Крім деяких перевізних документів (накладні транспортно-вантажні), до числа найбільш важливих документів, використовуваних при прийманні й видачі вантажу на складах різного призначення, ставляться наступні. Прибутковий ордер — документ, застосовуваний для оформлення й первинного обліку товарно-матеріальних цінностей, котрі надійшли на склад; виписується в тих випадках, коли розрахункові документи постачальника або їхніх копій не можуть бути використані як прибуткові документи. Убрання (на відпуск) — документ, на підставі якого зі складу здійснюється відпустка або поставка споживачеві замовленої кількості товарів певного найменування і у необхідний термін. Відбірний аркуш — документ, на підставі якого на складі ведеться комплектація партії видачі або відправлення за заявкою споживача; може мати форму паперового або електронного документа.

Основним обліковим документом є облікова карта єдиної форми для матеріалів, напівфабрикатів і інструмента, що представлена в табл. 14.1. Облік матеріалів на складах повинен відображати їхній рух (прихід і витрата), а також їхня наявність. Склади ведуть кількісний облік. Матеріали, що надійшли без накладних або акта приймання, зберігаються окремо до їхнього оформлення. На прийняті матеріали складаються прийомний акт або ордер. У випадку виявлення браку при вхідному контролі матеріалів складається оперативно-технічний акт, що служить надалі підставою для пред'явлення рекламацій постачальникові. Не прийняті матеріали приймаються на відповідальне зберігання до одержання вказівок від постачальника про їхнє подальше використання.

Бухгалтерією проводиться систематичний контроль роботи заводських і цехових складів по прибутково-видаткових документах й облікових картах, з урахуванням установлених норм втрат та природного збитку, шляхом періодичного проведення інвентаризацій складів із зіставленням фактичних і документальних залишків матеріальних цінностей. Складські працівники несуть матеріальну відповідальність за збереження і правильне використання матеріальних цінностей. Аналіз роботи складів проводиться в таких основних напрямках: аналіз і оцінка правильності обліку руху матеріальних цінностей по складу; аналіз та вдосконалення операцій з просування матеріалів із заводських складів в цехові, з цехових - на виробничі ділянки; аналіз і перегляд встановлених розмірів страхових запасів, точок замовлення , максимальних запасів; визначення розмірів і аналіз причин матеріальних втрат на складах.

 

Контрольні питання і завдання

1. Як визначається витрата інструмента?

2. Як розраховується оборотний фонд інструмента?

3. Як організований оборот інструмента на підприємстві?

4. Охарактеризуйте систему планово-попереджувального ремонту.

5. Що приймається за ремонтну одиницю?

6. Які форми організації технічного обслуговування й ремонту застосовуються на підприємствах?

7. Які методи ремонту встаткування використаються на підприємствах?

8. Як будуються добові графіки максимуму енергетичного навантаження?

9. У чому проявляється взаємозв'язок функцій транспортування і складування?

10. Як визначається вантажообіг підприємства?

11. Перелічіть види складів на підприємствах.

12. Як приймаються рішення про організацію складів?

13. У чому полягає розрахунок складу?

14. Які показники характеризують ефективність використання складських площ?

 

9. СТРАТЕГІЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Майже кожен продукт (товар або послуга) підлягає продажу (або створюється з метою продажу). Ціна є одним з головних факторів, від якого залежить — чи буде цей продукт проданий. Інший фактор — якість. У дійсності якість виступає часто як головний фактор. Низька якість продукції може бути причиною відмови покупця від придбання товару і банкрутства виробляючої фірми. Фірми послідовно застосовують (різну тактику управління якістю, або, як його частіше називають, контролем якості (quality control, QC). Одна з головних ролей операційного менеджера полягає в забезпеченні таких умов, коли фірма може доставляти якісний продукт у потрібне місце, у встановлений час і по прийнятній для покупця ціні. Якість продукції часто визначає довготермінову стратегічну лінію виробництва. Воно має важливе значення і для сервісних організацій.

 

9.1. Визначення якості продукції

Якістю продукту є ступінь, з якої цей продукт задовольняє основним вимогам покупця. Це одне з найпоширеніших визначень якості. Існують й інші визначення (табл. 9.1). Одні визначення якості базуються на думці користувача. Так, для покупців більш висока означає особисту перевагу продукту.

Для виробничих менеджерів якість є виробнича база, це дотримання стандартів виготовлення продукту. Третій підхід заснований на розгляді якості з погляду ціни і можливості виміру змінних. Наприклад, компанія віддає перевагу такому рівню якості, який би забезпечував максимальну позитивну різницю між споживчою цінністю й витратами (мал. 9.1).

 

                                                               Таблиця 9.1

Основні визначення якості

Визначення	Джерела
Якістю є ступінь, з якого специфічний продукт відповідає дизайну або специфікації	Gilmore H. L Product Conformance Cost. - Quality Progress, June 1974, p. 16
Якість підтверджується покупцем. Покупці віддають перевагу продуктам, які протягом всього їхнього життя задовольняють купівельні потреби й очікування у відповідності з витратами, що представляють їхню цінність	Scherkenback W. W. Demining's Road to Continual Improvement. -Noxville (Tenn.): SPC Press, 1991,p.161
Якість - це те, що підходить для використання	Quality Control Handbook / Ed. byj. M. Juran. 3ed. -N. Y.: McGrow-Hill, 1974, p. 2
Якість - це узагальнення рис і характеристик продукту, які представляють здатність задовольняти встановлені або передбачувані потреби	Johnson R., Winchell W. O. Production and Quality. -Society of Quality Control. Milwaukee (Wise.), 1989, p. 2

При низькому рівні якості продукт не буде мати успіх у покупця. Низькоякісний продукт може навіть мати негативну цінність для покупця. При високому рівні якості (який може бути дуже витратним) ціна продукту може виявитися неприйнятної для покупця.

Оптимальний рівень

Витрати, що забезпечують якість

Цінність продукту для покупця

Витрати/ корисність r   rr

Максимальна різниця

Рівень якості

Рис. 9.1. Оптимальний рівень якості

 

На думку одного із провідних спеціалістів в області якості Д. Гарвина, «характеристики, які означають якість, повинні бути першими ідентифіковані в процесі вивчення ринку (на основі підходу до якості користувача). Ці характеристики повинні потім бути перенесені на ідентифікації, що піддаються, властивості продукту (на основі підходу до якості з боку продукту). Виробничий процес повинен бути потім організований із упевненістю, що продукти створюються точно відповідно до цих специфікацій (на основі підходу до якості з боку виробництва). Процес, що ігнорує кожен із цих трьох кроків, не приведе до створення якісного продукту».

Вимір якості. Вимір якості не обмежується тільки кількісною оцінкою, рейтингом специфікацій і характеристик продукту. Воно припускає також якісну оцінку. Звичайно при оцінці споживачем якості товару або послуги враховуються шість факторів: дія (приведення в дію); надійність/довговічність (термін служби); відповідність; зручність обслуговування (експлуатаційна надійність); прояв (зовнішній вигляд); сприйману (відчутну) якість.

Дія (приведення в дію). Це загальна об'єктивна оцінка продукту. Наприклад, автомобіль запускається і зупиняється швидко? Ізоляція втримує тепло в будинку? Кольоровий телевізор має чітку картинку?

Надійність/довговічність (термін служби). Відображає ймовірність виходу з ладу або втрату споживчих властивостей продукту. Наприклад, двигун автомобіля завжди запускається в холодні ранкові годинники? Його робота триває протягом тривалого часу? Як часто один з поковочних або задніх сигнальних вогнів перегоряє?

Відповідність. Це ступінь, з якої продукт втілює конструктивно задумані специфікації. Наприклад, чи всі двері конкретної моделі автомобіля лежать у межах допуску в 32 дюйма?

Зручність обслуговування (експлуатаційна надійність). Це об'єктивна оцінка ставиться, наприклад, до плавності руху автомобіля, його швидкості, точності дотримання ремонту.

Прояв (зовнішній вигляд). Це суб'єктивне сприйняття продукту. Воно відображає персональні відчуття та включає такі змінні, як вид, дотик, звук, смак і запах.

Сприймана (відчутна) якість. Багато продуктів оцінюються по їх брендам (фабричному клейму, торговельній марці) або рекламі. Наприклад, телевізори Sony, свердла Black & Backer мають імідж якісних продуктів навіть для людей, які ніколи не бачили й не користувалися ними.

Чому важлива якість. Якість товарів і послуг є стратегічно важливою характеристикою для компаній. Якість фірмових виробів, рівень їхніх цін й обсяг поставки на ринок визначають рівень попиту, репутацію компанії, частку її ринку і т.д.

Репутація компанії. Організація може мати гарну або погану репутацію щодо якості її продукції. Якість буде розкривати відношення фірми до нових продуктів через практику найму працюючих і відносини з постачальниками. Виробнича фірма, ресторан, ремонтна майстерня або коледж, відомі своєю репутацією роботи з низькою якістю, повинні докладати зусиль, щоб скинути їхній негативний імідж. Реклама і просування продуктів на ринок не заміняє їхню якість.

Витрати й частка ринку. З мал. 9.2 видно, що підвищення якості може приводити до збільшення частки ринку і економії витрат. Обидві складові можуть впливати на розмір прибутку. Точно так само «надійність» і «відповідність» означають зменшення числа дефектів та зниження сервісних витрат. Дослідження виробників кондиціонерів показало, що якість і продуктивність взаємообумовлені.

Поліпшення зовніш­нього вигляду про­дукції, підвищення її надійності та ін.

Підвищення репутації фірми на ринку завдя­­­­­­­ки рекламі та ін.

Збільшення частки ринку

Підвищення ціни

Зростання прибутку

а)

Зменшення вит­рат, пов'язаних з браком продукції

Зниження рівня страхових резервів

Підвищення надій­ності продукції або рівня її відповідно­сті стандартам

Підвищення продуктивності

Зниження вироб­ничих витрат

Зменшення сер­вісних витрат

Зростання прибутку

б)

Рис. 9.2. Вплив якості продукції на частку ринку і рівень витрат:

а) - збільшення частки ринку; б) - економія витрат

 

У США компанії з високою якістю продукції були в п'ять разів продуктивніше (вимірялася кількість одиниць, зроблених протягом робочої години) у порівнянні з компаніями, що характеризуються невисокою якістю.

Відповідальність за продукт. Законодавство встановлює рамки відповідальності компанії за продукт. Крім того, недосконалі продукти компаній можуть носити ярлик, що попереджає про руйнування або ушкодження в результаті їхнього використання. Акт про безпечний споживчий продукт (1972) визначив стандарти на продукти, оголосивши ті продукти, які не досягли оголошених стандартів. Це ліки, які були причиною народження дітей з дефектами; ізоляційний матеріал, використання якого приводило до раку; автомобільні паливні баки, які могли вибухнути в результаті певного впливу, і все подібне, що могло вести до величезних витрат, виплат і надмірних суспільних хвилювань.

Міжнародний аспект. У сучасне технологічне століття якість є як міжкраїновим, так і корпоративним феноменом. Для компаній і країн ефективно конкурувати на світовому ринку можна, якщо продукти представлені очікуваними якістю і цінами. Неякісні продукти приносять збиток фірмам, що може негативно відбитися на платіжному балансі країни.

 

9.2. Концепція загального управління якістю

В 1961 р. відомий американський експерт з контролю якості А. В. Фегенбаум написав книгу за назвою «Загальний контроль якості», у якій зробив фундаментальний висновок: «Роби роботу правильно з першого пред'явлення». На його думку, головним контролером є не інспекція, а в першу чергу ті, хто виготовляє і реалізує продукт (наприклад, деталь) - верстатник, старший майстер на зборці, продавець. Ці положення лягли в основу концепції загального управління якістю.

Концепція загального управління якістю (total quality management, TQM) припускає сприйняття якості, що охоплює організацію в цілому - від постачальника до покупця. Концепція TQM є зміною традиційного для США підходу відносно якості. Цей традиційний підхід порівнюється з японським підходом в табл. 9.2.

Японська позиція ближче до того, що в цей час у США відомо як концепція TQM. Традиційно на американських заводах, наприклад, питання про якість продуктів був віднесений до відповідальності відділу контролю якості. У Японії загальна відповідальність за якість продукту лежить на виробничому менеджері.

Таблиця 9.2

Управлінняякістю в США і Японії

 

Американський традиційний підхід	Японський підхід
Якість як функція того, наскільки повно продукт відповідає специфікації	Те ж, як в американському підході
Якість залежить від всіх підрозділів - від закупівлі матеріалів і до інженерної розробки до відвантаження готового виробу, і обслуговування	Те ж як в Американській позиції
Завдання підвищення якості – зниження існуючого відсотка браку	Завдання підвищення якості - удосконалювання продукції, виправлення власних помилок у процесі роботи
Є оптимальний рівень якості. Покупці не будуть платити за більш високий його рівень	Підвищення якості протягом усього робочого часу буде збільшувати частку ринку і стимулювати ринковий попит
Контроль якості здійснюється за допомогою інспектування під час виробництва і після виготовлення продукції	Кожен виробничий робітник є відповідальним за інспектування, навіть якщо для цього необхідно зупинити складальну лінію, щоб скорегувати її роботу і установити причину браку
Використання статистичних методів для інспектування великого обсягу випуску	Перевірка кожної одиниці продукції, щоб установити дефект перш, ніж вся партія виявиться браком - підтримка на низькому рівні на основі концепції JIT
Використання прийнятного рівня якості, що базується на таблицях зразків. Ці рівні встановлені по числу дефектів на 100 зроблених одиниць продукції	Відмова від таблиць зразків. Облік браку як число дефектів на 1 млн. одиниць продукції
Використання випадкової вибірки, як правило, розміром п = 5, щоб перевірити стабільність процесу	Використання вибірки розміром п = 2, що складається з першої і останньої одиниці кожної партії продукції, щоб бути впевненим у стабільності процесу
Відділ контролю якості є відповідальним за тестування /інспектування	Відділ контролю якості управляє якістю, але також навчає персонал. Діюче інспектування здійснюється робітниками
Виправлення браку здійснюється на окремих ремонтних лініях зі своїм штатом	Робітники або групи виправляють їхні власні помилки, навіть якщо їм доводиться затримуватися на роботі
Прибиральники містять робочі місця в чистоті	Робочі самі відповідають за зміст їхніх робочих місць у чистоті

 

Подібним чином, зусилля, пов'язані з підвищенням якості в американських компаніях, були безпосередньо націлені на рішення проблем якості, які вже з'явилися, а не на рішення цих проблем у процесі проектування продукту. Японські компанії займають прямо протилежну позицію.

Лоуренс Салліван - менеджер з контролю якості компанії «Форд мотор» розробив концепцію семи кроків у напрямку TQМ (рис. 9.3).

Крок 1                                                                                                                                  Інспектування після виробництва, аудит кінцевої продукції і рішення виникаючих проблем (орієнтація на продукт)

Крок 2                                                                                                                         Підвищення якості під час виробництва, включаючи статистичний контроль процесів (орієнтація на процес)

Крок 3                                                                                                                         Підвищення якості із залученням всіх підрозділів компанії - конструкторських, виробничих, збутових і сервісу (системна орієнтація)

Крок 4                                                                                                                         Зміна уявлень всіх співробітників компанії через навчання (гуманістична орієнтація)

Крок 5                                                                                                                         Конструювання продуктів і процесів, що оптимізують функцію низьких витрат (орієнтація на суспільство)

Крок 6                                                                                                                         Побудова функції втрати якості (орієнтація на витрати)

Крок 7                                                                                                                         Побудова функції якості з метою визначення думки покупця в термінах операцій (орієнтація на покупця)

Рис. 9.3. Концепція семи кроків у напрямку TQM

Американський економіст Едвардс Демінг розробив філософію якості, що складається з 14 пунктів.

 

Філософія якості Демінга

1. Зробіть так, щоб прагнення до вдосконалювання товару або послуги стало постійним. Ваша кінцева мета - стати конкурентноздатним, залишитися в бізнесі й забезпечити робочі місця. Не відступайте від досягнення твердо встановлених виробничих цілей в області поетапного та постійного поліпшення продукції.

2. Застосовуйте нову філософію якості (підприємництва), щоб домогтися стабільності підприємства.

3. Зрозумійте, що для досягнення якості немає необхідності в суцільному контролі.

4. Припиніть спроби будувати довготермінову стратегію бізнесу на основі демпінгових цін.

5. Постійно вдосконалюйте систему виробництва й обслуговування, щоб підвищувати якість і продуктивність, знижувати витрати.

6. Створіть систему підготовки кадрів на робочих місцях.

7. Створіть систему ефективного керівництва, а не нагляду.

8. Використовуйте ефективні методи спілкування між людьми, виключив­ши страх і недовіру.

9. Ліквідуйте роз'єднаність підрозділів підприємства друг від друга по науково-виробничому циклу.

10. Припиніть практику гасел, проповідей і «мобілізації мас».

11. Припиніть практику виділення виробничих потужностей на основі твердих норм.

12. Усувайте всі перешкоди, які позбавляють працівника права пишатися своєю роботою.

13. Розробіть загальну програму підвищення кваліфікації і створіть для кожного працівника умови для самовдосконалення.

14. Ясно визначите обов'язки вищої ланки посібника з постійного під­вищення якості продукції.

Залучення працівників до керування якістю. Важливим положенням концепції TQM є включення працівників в кожен крок процесу від конструювання продукту до його збуту. Це реалізується шляхом передачі відповідальності за якість продукції з відділу контролю якості виробничим робітникам та службовцям.

Фредерік У. Тейлор відзначав більше 100 років тому, що менеджмент повинен допомогти працівникам побудувати кращі виробничі системи. Це не означало виключення працівників із процесу поліпшення продукту і технологій. Більшість дослідників думають, що 85% проблем якості пов'язані з матеріалами і процесами, але не має відносини до працівників. Тому завдання укладається в розробці обладнання і процесів, які забезпечують бажану якість. Однак максимальний ефект досягається лише при високому ступені залучення в цю роботу тих, хто розуміє недоліки виробництва. Ті, хто має справу з виробничою системою щодня, розуміє це краще, ніж хто-небудь іншої. Коли виникає збій у виробництві, робітник рідко виявляється винним. Чи то продукт був неправильно спроектований, чи то технологія невірна, чи то працівники не одержали достатнього тренування. Хоча робітники і могли б допомогти в рішенні виниклої проблеми, вони рідко використаються для цього.

Японський економіст Шигеро Шинго думає, що виробничі робітники та службовці самі повинні перевіряти свою роботу. Цей тип інспектування може бути доповнений використанням контролю, ідея якого зводиться до перевірки наступного кроку в процесі як би з боку покупця, забезпечуючи доставку якісного продукту до наступному «покупцеві» у виробничому процесі.

Гуртки контролю якості. Інший підхід до підвищення якості - створення гуртків контролю якості. Ефект від створення такого роду груп, як доведено на практиці, проявляється як у підвищенні продуктивності, так і в якості продукції. У складі гуртків контролю якості 6-12 виробничих робітників та службовців, які зустрічаються регулярно на добровільній основі, щоб вирішувати стосовні до роботи проблеми. Члени групи отримують тренування в груповому плануванні, рішенні проблем статистичного контролю якості. Групи обговорюють і рекомендують шляхи підвищення якості продукції й удосконалювання виробничих процесів на підприємстві. Група звичайно зустрічається біля чотирьох годин на місяць (звичайно після роботи, але іноді і у робочий час), і оскільки її члени не винагороджуються фінансово, вони користуються визнанням з боку фірми. Спеціальний менеджер, так званий наставник, звичайно допомагає тренуватися членам групи і сприяє спокійному протіканню зустрічей.

В останньому десятилітті гуртки контролю якості бурхливо розвивалися в США, Південній Кореї, Великобританії, Бразилії, Індонезії та інших країнах. По оцінках, понад 90% компаній мають програми контролю якості у своїх структурах. Такі компанії, як IBM, TRW, Honeywell, Westinghouse, DigitalEquipment, Xerox та ін. широко використають їх. Компанія Westinghouseмає понад 100 гуртків контролю якості, що оперують у різних філіях протягом 10 років і більше. Ефект від функціонування гуртків контролю якості — зниження виробничого браку (часто на 2/3), ріст продуктивності праці, скорочення прогулів.

Зв'язок між якістю продукції та системою «точно в строк». Існує тісний зв'язок між системою «точно в строк» (JIT) та якістю продукції. По-перше, система JIT знижує витрати «на якість». Це, наприклад, відбувається тому, що знижується рівень відходів, витрати на виправлення шлюбу, запаси на робочих місцях. По-друге, система JIT підвищує рівень якості. Так, система JIT скорочує тривалість циклу обробки, вона виявляє очевидність помилок і лімітує число потенційних джерел помилки. І нарешті, підвищення якості означає поліпшення умов роботи персоналу, що обслуговує систему JIT. Мета зберігання страхового запасу – захист компанії від збитків у результаті зміни змінні якості. Якщо досягнуто стабільну якість, система JIT дозволяє виключити страхові запаси на робочих місцях.

Точки відліку. Це ще один компонент у системі загального керування якістю. Точка відліку включає відбір стандартів, які представляють оптимальний рівень процесів або дій. Економіст М. Спендаліні пропонує п'ять кроків досягнення точки відліку. Ідея укладається в знаходженні мети, у яку «стріляють», а потім на основі цієї мети встановлюють стандарт, тобто точку відліку для порівняння з рівнем того або іншого показника якості компанії. Модель Спендаліні - модель оптимальної точки відліку, що включає визначення того, що може бути точкою відліку, ідентифікацій компаній-аналогів, збір і аналіз інформації та ін.

В ідеальній ситуації визначаються організації-аналоги, що лідирують у певних областях, які фірма має намір вивчити. Потім порівнюються досягнення компанії (власні точки відліку) з показниками компаній-аналогів. Необхідно, щоб об'єкт порівняння відрізнявся від фірми по профілі виробництва. Дійсно, щоб обґрунтувати світовий клас стандартів, необхідно мати можливість глянути з боку на бізнес компанії. Це вимагає пошуку профільного виробництва, яке б виділялося на тлі інших, для використання його в процедурі визначення точки відліку. Якщо організація-аналог з подібним профільним виробництвом знає, як конкурувати за допомогою швидкого освоєння продукту, але фірма цього не знає, то це не годиться для вивчення її виробництва. Точки відліку можуть і повинні бути засновані на великій порівнюваній безлічі.

Загальне керування якістю вимагає використання точок відліку, які можна виміряти. Компанія NeXT Computer використовує точки відліку, які дозволяють досягти параметрів системи виробництва без надлишків (leanproduction, LP). Точки відліку для NeXT Computer наведені в табл. 9.3.

                                                               Таблиця 9.3

Точки відліку в компанії Next Computer

Точки відліку

Оцінка параметрів

Термін проектування нового продукту за розкладом, міс Термін перепроектування продукту, тиждень Число деталей, шт. Число постачальників, од. Вихід продукції з першого пред'явлення, % Рівень браку (на 1 млн деталей), шт. Проходження продукцією тесту на придатність із першої спроби, % Час циклу виробництва, год Час зборки на лінії, хв Відходи виробництва, дол./міс. Розмір партії, од Плинність робочої чинності, % Загальна чисельність працюючих, чіл. Чисельність зайнятих на виробництві, чіл.

9 1 220 60 80-90 4-6 90-95 1 20 70-80 1 2 480 55(11%)

 

Підвищення якості - процес, у якому ніколи не досягається досконалість і завжди ведеться пошук. Японці використають поняття «Кайдзен», щоб описати процес удосконалювання рівня якості. У США використовуються терміни «загальне керування якістю» й «шість сигм». Однак які би поняття не використовувалися, виробничі й операційні менеджери є тими ключовими гравцями, які визначають успіх у конкуренції якості.

 

9.3. Міжнародні стандарти якості

Існують міжнародні стандарти якості. Найбільший інтерес представляє японський промисловий стандарт і стандарти ISO 9000.

Японський промисловий стандарт. У Японії розроблена специфікація для TQM, що опублікована як стандарт Z8101-1981. Відповідно до цього стандарту ефективне впровадження контролю якості робить необхідним кооперацію всіх співробітників компанії, втягуючи в цей процес її керівництво, менеджерів, майстрів і робітників у всіх областях діяльності корпорації, таких, як аналіз ринку, дослідження і розробки, планування продукту, підготовка виробництва, закупівлі, виробництво, інспектування, збут, обслуговування після продажну, фінансовий контроль, керування персоналом, навчання й т.п.

Стандарти якості ISO 9000. Серія стандартів ISO 9000 — це ряд міжнародних документів, розроблених технічним комітетом міжнародної організації по стандартизації (ISO) для ремонтизаціі великого числа міжнародних і національних стандартів. Вона встановлює однакові вимоги до якості проектування та виробництва продукції (послуг), а також супутнього сервісу [1].

Серія стандартів ISO 9000 призначена для сертифікації систем керування якістю компанії (company quality system, CQS). Звичайно система CQS визначається як організаційна структура й менеджмент, що реалізують відповідальність, процедури, процеси та ресурси для досягнення заданого рівня якості продукції та супутнього сервісу. Якщо система керування якістю компанії задовольняє вимогам серії стандартів ISO 9000, то компанія сертифікується акредитованим у країнах - членах ISO реєстратором, що офіційно представляє ISO, і реєструється в Директораті ISO. Одержання компанією сертифіката ISO 9000 гарантує її споживачам якість продукції на рівні світових стандартів.

Серія стандартів ISO 9000 складається з п'яти груп документів:

• ISO 9000 – Керування якістю. Затвердження стандартної якості: Керівні правила для вибору і використання стандартів ISO 9001, ISO 9002, ISO 9003;

• ISO 9001 – Система якості: Модель для затвердження якості в проекту­ванні, підготовці виробництва, виробництві, впровадженні й сервісі;

• ISO 9002 – Система якості: Модель для затвердження якості у вироб­ництві, впровадженні і сервісі;

• ISO 9003 – Система якості: Модель для затвердження якості в кінцевому контролі і тестуванні;

• ISO 9004 – Керування якістю: Керівні правила для застосування системи керування якістю компанії і її елементів.

Три групи документів (ISO 9001, ISO 9002 й ISO 9003) є базовими для системи керування якістю будь-якої компанії сфери матеріального виробництва і сервісу, що має сертифікат ISO, і описують моделі досягнення заданої якості на всіх етапах створення і доведення товару (послуги) до кінцевого споживача. Дві групи документів (ISO 9000, ISO 9004) керівництвами та містять керівні інструктивні матеріали: ISO 9000 - на вибір моделі для затвердження якості, ISO 9004 - по проектуванню, впровадженню і сертифікації системи керування якістю компанії. Процедура сертифікації включає чотири етапи.

1. Обстеження фірми. Укладається в обстеженні і аналізі фірми з погляду якості її продукції і супутнього сервісу, що відповідає системи CQS; створенні робочої групи за участю представника ISO; розробці робочого плану.

2. Проектування системи керування якістю компанії (CQS). Включає наступні кроки: вибір стандарту документації (ISO (9001,9002 або 9003) і підготовку посібника із системи CQS; проектування нової системи CQS, що відповідає вимогам ISO; детальне документування нової системи CQS, у тому числі підручник якості, генеральні процедури контролю, оперативні інструкції персоналу і форми статистичного контролю якості.

3. Розгортання системи. Припускає роботу з персоналом у плані сертифікації, навчання новим процедурам та інструкціям, апробацію нової системи CQS (протягом певного часу), зовнішнього і внутрішнього аудита, розробку практичних додатків системи.

4. Сертифікація. Включає кінцеве обстеження системи CQS, проведене внутрішніми аудиторами (персонал вищого менеджменту фірми); інспекцію, проведену реєстратором ISO; виконання можливих коректувань системи CQS по зауваженнях реєстратора; одержання сертифіката ISO 9000 і реєстрацію компанії в реєстрі сертифікованих компаній.

Серія стандартів якості ISO 9000 і концепція загального керування якістю TQM доповнюють один одного, маючи загальну мету – максимальне задово­лення запитів споживача через якість товару і супутнього сервісу (табл. 9.4).

Таблиця 9.4

Серія стандартів якості ISO 9000 і концепція загального

керування якістю

Серія стандартів якості ISO 9000	Концепція загального керування якістю
Затверджує базову якість, що не допускає його зниження нижче загальновизнаного	Затверджує конкурентну якість, що стимулює перевищення стандартного
Сфокусована на можливостях виробника (постачальника)	Сфальцьована на потребах покупця (споживача)
Затверджує межі необхідності й достатності вдосконалювання товару (послуги) на сучасний момент	Затверджує відсутність меж удосконалювання товару (послуги) на перспективу
Припускає підтримку стабільної якості на досягнутому рівні в межах даної серії стандартів	Припускає безперервне підвищення рівня якості, відштовхуючись від досягнутого компанією й конкурентами
Сфокусована на технічній стороні якості, процедурах та інструкціях	Сфальцьована на інших сторонах якості, у тому числі відносинах персоналу й споживачів
Регламентує дії по контролю та підтримці якості всім персоналом компанії	Стимулює дії по контролі й підтримці якості всім персоналом компанії
Припускає підвищення якості чинностями спеціалізованих підрозділів й організацій	Припускає підвищення якості зусиллями всіх і кожного співробітника компанії
Має відмінності в галузях та сферах діяльності	Носить універсальний (загальний) характер

 

Контрольні питання і завдання

1. Дайте ваше власне визначення якості.

2. Назвіть кілька продуктів, які не вимагають високої якості.

4. Які головні компоненти системи контролю якості?

5. Назвіть основні розходження між контролем якості в Україні та Японії.

6. Охарактеризуйте основні концепції, що лежать в основі методу Тагучі.

7. Розкрийте три фази впровадження методу Тагучі.

 

ЛІТЕРАТУРА

Основная литература

1. Герчикова Н.И. Менеджмент: учебник для ВУЗов – 1998. – 335с.

2. Горелик О.М. Производственный менеджмент: принятие и реализация управленческих решений: Учеб. пособие/О.М. Горелик.-М.: КНОРУС, 2007. -272 с.

3. Гэлловей Лес. Операционный менеджмент: Принципы и практика. - Спб.: Питер, 2002.- 320 с.

4. Казанцев А.К., Серова Л.С. Основы производственного менеджмента: учебное пособие. – М.: ИНФРА-М, 2002. - 348с.

5. Организация производства и управление предприятием: учебник/под ред. О.Г. Туровца.- 2-е изд.-М.: Инфра-М, 2006. -544 с.

6. Организация производства на предприятии (фирме): Учебное пособие/под. ред. О.И. Волкова и О.В. Девяткина. - М.: Инфра-М, 2004. - 448с.

7. Производственный менеджмент: учебник для ВУЗов. 4-е изд./Р.А. Фатхутдинов. - СПБ.: Питер, 2003. -  491 с.

Дополнительная литература

1. Балабанов И.Т. Риск- менеджмент. - М.: Финансы и статистика,1996.-112с.

2. Богатко А. Н. Система управления развитием предприятия (СУРП).-М: Фин.и стат.,2001.-240 с.

3. Большаков А. С. , Михайлов В.И. Современный менеджмент : теория и практика.-СПб.:Питер,2002.-416 с.

4. Брэддик У. Менеджмент в организации. - М., 1997. - 344 с.

5. Веснин В.Р. Менеджмент: Учебник/ В.Р. Веснин.-3-е изд./перераб. и доп.-М.:Проспект,2007. 504 с.

6. Виханский О. С., Наумов А. И. Менеджмент: Учебник, 3-е изд. - М.: Гардарика, 1998. - 528 с.

7. Гибсон Дж. Л. и др. Организации : поведение, структура, процессы/Пер.с англ.-8-е изд.-М.:Инфра-М,2000.-662 с.

8. Гительман Л.Д. Преобразующий менеджмент. Лидерам реорганизации и консультантам по управлению. Учебное пособие. М.: Дело, 1999. С.11-26.

9. Глухов В. В. Основы менеджмента: Учебно-справочное пособие. -СПб.: Спец. Лит., 1995. - 330 с.

10. Драчева Е. Л., Юликов Л.И. Менеджмент: Учеб. пособие.-М.: Мастерство,2002.-288 с.

11. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента: Учебник.- Мн:НПЖ"ФУА",1997 -284с.

12. Казанцев А.К., Подлесных В.И., Серова Л.С. Практический менеджмент: В деловых играх, хозяйственных ситуациях, задачах и тестах: Учеб. пособие. - М.: ИНФРА-М, 1998. - 367 с.

13. Казанцева С. М. Проектирование организационных систем на основе аутсорсинга бизнес-процессов.-Тюмень:ТГИМЭУиП,2003.- 207 с.

14. Казанцева С. М. Промышленные организационные системы: тенденции развития, проектирование и оценка. - Тюмень: ТГИМЭУП, 2004.-260 с.

15. Коротков Э.М. Концепция менеджмента: Учебное пособие – М.: Дека, 1997. – 304 с.

16. Кузнецов Ю.В., Подлесных В.И. Основы менеджмента: Учебное пособие.-2-е изд. СПб.: ОЛБИС,1998.-192 с.

17. Куранова А.В. Социальный менеджмент: конспект лекций/А.В. Куранова.-М.: Приор-издат, 2005. -64с.

18. Латфуллин Г.Р., Райченко А.В. Теория организации: Учебник для вузов.-СПб.:Питер,2005.-395 с.-(Учебник для вузов)

19. Макашева З.М., Калиникова И.О. Социальный менеджмент: Учебник для ВУЗов/З.М. Макашева, И.О. Калиникова.-М.: ЮНИТИ, 2002.-207 с.

20. Менеджмент организации: Учебное пособие/под.ред. Румянцевой З.П., Саломатина Н.А. – М.: ИНФРА –М, 1997. – 432с.

21. Менеджмент: Учебник для ВУЗов/Русинов Ф.М., Разу М.Л. – М.: ИД ФБК-Пресс, 1999. – 504с.

22. Менеджмент: Учебник/ Максимов М.М., Игнатович А.В. – М.:ЮНИТИ, 1998. – 343с.

23. Мескон М. Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента /Пер. с англ. - М.: Дело, 1994. - 702 с.

24. Мильнер Б.З. Теория организаций – М.: ИНФРА-М, 1998.- 336с.

25. Основы менеджмента: Учеб./Под ред. Вачугова Д.Д.-2-е изд., перераб. и доп.-М.:Высш. школа,2003.-376 с.:ил 

26. Парахина В.Н., Федоренко Т.М. Теория организации: Учеб. пособие/В.Н. Парахина, Т.М. Федоренко.-3-е изд., стер. М.:КНОРУС,2007.-296 с.

27. Полукаров В.Л. Основы менеджмента [текст]:Учеб. пособие/В.Л. Полукаров. М.:КНОРУС,2007.-244 с.

28. Румянцева З.П. и др. Общее управление организацией. Теория и практика:Учебник.-М.:Инфра-М,2004.-304 с.

29. Саймон Г. и др. Менеджмент в организациях/Пер. с англ.; Под ред. Емельянова А.М., Петрова В.В.-М:Экономика,1995.-335 с.

30. Синк Д.С. Управление производительностью: планирование, измерение и оценка, контроль и повышение: Пер. с англ./Общая редакция и вступ. ст. В.И. Данилова-Данильяна. – М.: Прогресс, 1989. – 528с.

31. Шеметов П. В. , Петухова С.В. Теория организации: Курс лекций/ П.В. Шеметов, С.В. Петухова.-М.:Омега-Л,2006.- 282 с.

32. Экономика предприятия: Учебник/ Под ред. Горфинкеля В.Я., Швандара В.А. – 3-е изд., перераб. и доп.-М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1996 – 367 с.

 

Зміст

1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ виробничого МЕНЕДЖМЕНТУ.. 3

1.1. Об'єкт і предмет вивчення, мета та завдання виробничого менеджменту 3

1.2. Коротка історія розвитку виробничого менеджменту. 4

1.3. Сутність і функції виробничого менеджменту. 10

1.4. Менеджмент, як системний процес формування управлінських рішень 14

2.ФОРМУВАННЯ БАЗИСНИХ СТРАТЕГІЙ ПРОДУКТУ.. 21

2.1. Життєвий цикл продукту та особливості виробничого менеджменту по його стадіях. 21

2.2. Маркетингова розробка продукту. 27

2.3. Формування продуктової програми підприємства. 32

3. ПРОЕКТУВАННЯ НОВОГО ПРОДУКТУ.. 36

3.1. Інноваційний процес: зміст та особливості 36

3.2. Конструювання нового продукту. 40

3.3. Конструкторська підготовка виробництва нового продукту. 46

3.4. Технологічна підготовка виробництва нового продукту. 48

3.5. Організаційні структури керування інноваційними процессами. 52

4.ТИПИ виробничих ПРОЦЕСІВ.. 60

4.1. Виробничий процес та його структура. 60

4.2. Принципи раціональної організації виробничого процесу. 65

4.3. Типи процесів і типи виробництва. 68

4.4. Техніко-економічна характеристика типів виробництва. 72

4.5. Особливості стратегії процесу в сервісі 79

5.ВИРОБНИЧИЙ ЦИКЛ.. 81

5.1. Ритм виробництва та виробничий цикл. 81

5.2. Норма часу на операцію.. 84

5.3. Операційний цикл. 88

5.4. Технологічний цикл. 92

6. ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ. 97

6.1. Обсяг виробництва та виробнича потужність. 97

6.2. Практичні розрахунки виробничої потужності 103

6.3. Планування виробничої потужності 109

6.4. Обґрунтування виробничої потужності 112

7. РОЗМІЩЕННЯ та організація ВИРОБНИЧої СТРУКТУРи ПІДПРИЄМСТВА. ВИРОБНИче ПЛАНУВАННЯ та КЕРУВАННЯ ЗАПАСАМИ.. 119

7.1. Вибір розміщення підприємства. 119

7.2. Виробнича структура підприємства та її елементи. 124

7.3. Принципи раціонального розміщення підрозділів підприємства. 129

7.4. Форми спеціалізаці ї підрозділів підприємства. 132

7.5. Виробнича структура підрозділів підприємства. 136

7.6 Організація виробництва непотоковими методами. 138

7.7. Організація виробництва потоковими методами. 143

7.8. Планування і прогнозування, рівні планування. 148

7.9. Завдання створення виробничих запасів. 151

7.10. Функції та типи запасів. 154

8. ТЕХНІЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА.. 158

8.1. Інструментальне господарство підприємства. 158

8.2. Ремонтне господарство підприємства. 161

8.3. Енергетичне господарство підприємства. 165

8.4. Організація транспортного господарства підприємства. 171

8.5. Організація складського господарства підприємства. 176

9. СТРАТЕГІЯ ЯКОСТІ ПРОДУКЦІЇ 187

9.1. Визначення якості продукції 188

9.2. Концепція загального управління якістю.. 192

9.3. Міжнародні стандарти якості 199

Зміст. 203

 

                                                                                       

 

Навчальне видання

 

Крупський Олександр Петрович,

Білій Анатолій Іванович

ПРОМИСЛОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

 

Комп'ютерна верстка: Самойленко О.С., Сахно Д.В.

 

 

Видано до друку . Формат 60х84¹/₁₆. Замовл. №.

Спосіб друку – різограф. Ум.др.арк. 8,95. Ум.-вид.арк. 9,18. Тираж  пр.

 

Видавець та виготовлювач СПД Біла К.О.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № від

 

Надруковано на поліграфічній базі видавця Білої К.О.

Україна, 49087, м. Дніпропетровськ, п/в 87, а/с 4402

Тел. +38 (067) 972-90-71

www.confcontact.com  

e-mail: conf@confcontakt.com

[1] Детально про стандарти ISO 9000 см.: Окрепилов В.В Управління якістю. СПб Наука, 2000

 

---

Дата добавления: 2021-01-20; просмотров: 24; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!