Учать України у міжнародних організаціях.

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА імені Петра Василенка

ННІ БМ

Кафедра ЮНЕСКО Філософія людського спілкування та соціально-гуманітарних дисциплін

Індивідуальне науково-дослідне завдання

Перевірила:

Кандидат історичних наук

Скубій І.В.

Виконала:

Студентка групи 34-ЕП

Марченко А.О.

Харків 2014 р.

Зміст:

1.Українські землі в планах європейських держав на передодні Другої світової війни …………………………………………………………………......3

2.Учать України у міжнародних організаціях………………………………..…7

3.Ярослав Мудрий сімейна дипломатія та Європейська політика………….16

4.Термінологічний словник……………………………………………………21

5.Висновок………………………………………………………………………22

6.Список використаної літератури…………………………………………….23

1.Українські землі в планах європейських держав на передодні Другої світової війни.

Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення “життєвого простору” й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні другої світової війни стала Німеччина. у березні-травні 1933 року – відомий нацист, Розенберг обгрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з’їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв’яже всі нагальні проблеми Німеччини.

Намагаючись відвести загрозу на схід, на більшовизм, Англія та Франція пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України – однією з головних складових частин цієї проблеми. Справа в тому, що свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України, крім Німеччини, енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Так, Угорщина домагалась окупації Чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення, що фактично малось на меті приєднання цих земель до складу цієї держави. Польща, сподівалась, що коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, то вона матиме змогу створити блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб’єктом європейської політики.

Після мюнхенської змови чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої України”. В оточенні Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів.

Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта.

В Карпатській Україні в цей час столицею стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем’єр – міністр А.Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність “Німецької партії” і організоване “Німецько-українське культурне товариство”. В грудні 1938 р. підписується німецько-карпатоукраїнська угода, за якою уряд Волошина зобов’язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким “Товариством з експлуатації корисних копалин”, відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття.

У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у “Карпатську Січ”, побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Волошина. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту.

Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомаштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об’єктивно протистояли інтереси СРСР. Гітлер іде на тимчасовий “союз для війни” з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав таких тактичних цілей: прив’язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоював СРСР.

Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці – проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як девять міжнародних угод. І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 р.

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”. Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР.

Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз’єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії і МАРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

Ще раніше, 1939 року рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання її з УРСР було затверджено Верховними Радами СРСР і УРСР. Завдяки цьому населення України зросло на 8809 тис. осіб і на середину 1941 року становило 41657 тис., а територія розширилась до 565 тис.кв.км. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт), “формальне інкорпорування” (АЖуковський, О.Субтельний), “возз’єднання окупаційного типу” (С.Кульчицький) і ін.

Велика Вітчизняна війна в історичній літературі поділяється на періоди. Перший період з 22 червня 1941 року до 19 листопада 1942 р. Це час перетворення СРСР в єдиний військовий табір, крах фашистського плану “блискавичної війни” і створення умов для корінного перелому. Другий період з 19 листопада 1942 року і до кінця 1943 року – корінний перелом в ході війни. Третій період – січень 1944 – травень 1945 р. - час повного розгрому гітлерівської Німеччини і визволення народів Європи від фашизму.

Учать України у міжнародних організаціях.

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Україна надає особливого значення діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики. Починаючи з липня 1992 р. Україна виступає активним контрибутором військових підрозділів та персоналу до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ). Станом на березень 2013 року 538 військовослужбовців ЗСУ та співробітників органів внутрішніх справ України беруть участь у 7-ми ОПМ ООН: у ДРК, на Кіпрі, у Косово, Кот д’Івуарі, Ліберії, Судані та Південному Судані. За цим показником Україна посідає 5-е місце серед країн Європи.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Україна активно долучається до діяльності органів ООН у правозахисній сфері: двічі (2006-2008 та 2008-2011 рр.) входила до складу новоствореного правозахисного органу - Ради ООН з прав людини та бере активну участь у роботі Ради як спостерігач. У травні 2008 р. та жовтні 2012 р. у рамках Ради Україна успішно пройшла Універсальний періодичний огляд ситуації у галузі прав людини в країні, підсумки якого затверджені 14 березня 2013 р. під час 22-ї сесії Ради.

Наша держава є стороною основних міжнародних договорів у сфері захисту прав людини. Як сторона зазначених документів Україна на регулярній основі подає на розгляд відповідних конвенційних органів національні доповіді щодо виконання зобов’язань згідно з цими договорами. Рекомендації, які виносяться за результатами розгляду доповідей України, опрацьовуються відповідними національними установами з метою визначення заходів, спрямованих на їх виконання.

Україна є учасницею більшості універсальних міжнародних договорів, депозитарієм яких виступає Генеральний секретар ООН.

За час свого членства в ООН Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), шість разів - членом Економічної і Соціальної Ради (востаннє на період 2010-2012 рр.).

Кандидатуру України висунуто на обрання до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2016-2017 рр. (за час членства в ООН Україна тричі була обрана непостійним членом РБ ООН: 1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), до складу Ради ООН з прав людини на період 2018-2020 рр. (Україна двічі була обрана членом РПЛ ООН 2006-2008, 2008-2011 рр.), до складу Економічної і Соціальної Ради ООН на період 2019-2021 рр. (вшосте Україна входила до складу ЕКОСОР у 2010-2012 рр.).

У 2013 році Україна є членом наступних керівних органів ООН та спеціалізованих установ системи ООН: Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (2010-2014 рр.), Комісії із соціального розвитку (2012-2015 рр.), Комісії з наркотичних засобів (2012-2015 рр.), Комітету з внесків (2013-2015 рр.), Виконавчої ради Структури ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок «ООН-Жінки» (2011-2013 рр.), Комітету з інформації (2013-2014 рр.), Ради Організації ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) (2010-2013 рр.), Адміністративної ради та Ради поштової експлуатації Всесвітнього поштового союзу (2013-2016 рр.), Програмного та бюджетного комітетів Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Постійний представник України при ООН обраний Головою Шостого комітету (правові питання) 67-ї сесії ГА ООН (2012-2013 рр.), Україна Віце-головує в Асамблеї Міжнародної морської організації, представник нашої держави входить до складу Міжнародного трибуналу з морського права (2011-2021 рр.).

Представники України також входили до складу керівних органів Програми розвитку ООН та Фонду ООН у галузі народонаселення (Виконавчої ради ПРООН/ЮНФПА/ЮНОПС), Дитячого фонду ООН (Виконавчої ради ЮНІСЕФ), Всесвітньої туристичної організації (Виконавчої ради ЮНВТО), Організації Об‘єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (Виконавчої ради ЮНЕСКО), Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (Рада ФАО), Всесвітньої продовольчої програми ООН (Виконавча Рада ВПП).

Україна бере участь у діяльності Європейської економічної комісії ООН, спрямованій на зміцнення регіонального співробітництва у сфері енергетики, транспорту, екології, економічної інтеграції. ЄЕК ООН є для нашої країни одним із важливих джерел технічної допомоги у вищевказаних галузях. На періоди 2002 – 2003 та 2007 – 2008 рр. Постійний представник України у Женеві обирався заступником Голови ЄЕК ООН. Представники України працюють у складі Бюро комітетів ООН: екологічної політики (КЕП) та сталої енергетики (КСЕ).

Здійснюється ефективна взаємодія України зі спеціалізованими установами ООН з багатьох питань глобального порядку денного, включаючи боротьбу з бідністю, охорону навколишнього середовища, вдосконалення системи охорони здоров‘я тощо. Важлива роль у здійсненні цієї взаємодії належить Офісу ООН в Україні (www.un.org.ua), який забезпечує реалізацію проектів Програми розвитку ООН в Україні (ПРООН), активно співпрацюючи з Міністерством економічного розвитку і торгівлі, Міністерством екології та природних ресурсів, Міністерством у справах сім‘ї, молоді та спорту, іншими українськими відомствами. Крім ПРООН, Офіс координує діяльність в Україні Всесвітньої організації охорони здоров‘я (ВООЗ), МАГАТЕ, МОП, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), Об‘єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС), Управління ООН з наркотиків і злочинності, ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ.

Розвивається активна співпраця України з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ). Регіональне представництво УВКБ в Білорусі, Молдові та Україні у партнерстві з Державною міграційною службою України фінансує та реалізує в нашій країні низку проектів в міграційній сфері. Україна виступає за неухильне дотримання міжнародних зобов’язань та забезпечення ефективної реалізації національного законодавства у сфері захисту прав біженців. В Україні здійснюється послідовна робота зі зміцнення законодавчої бази, вдосконалення системи державного управління міграційними процесами відповідно до міжнародних стандартів. Зміни, внесені до законодавства України протягом останніх років заклали належні умови для створення системи притулку в Україні відповідно до міжнародних стандартів.

Україна також не залишається осторонь гуманітарних катастроф, що відбуваються у різних куточках світу у зв‘язку зі збройними конфліктами. 26 вересня 2012 року Президент України прийняв рішення про надання гуманітарної допомоги сирійським біженцям. На виконання рішення Президента України, виділені кошти у розмірі 1 000 000 грн. перераховані до Сирійського регіонального плану реагування, який реалізується УВКБ разом з міжнародними партнерами у країнах регіону Близького Сходу.

Значна увага приділялася розвитку співпраці з Управлінням ООН з наркотиків і злочинності (УНЗ ООН). У травні 2012 року за сприяння УНЗ ООН в Україні відбулася Міжнародна конференція „Українське суспільство і наркотики: вибудова нового стратегічного підходу”, в якій взяли участь Заступник Генсекретаря ООН, Виконавчого директора УНЗ ООН, а також провідні міжнародні експерти. У 2012 році Україна пройшла через перший цикл механізму огляду виконання Конвенції ООН проти корупції, результати якого мають бути офіційно представлені у 2013 році.

На окрему увагу заслуговує грунтовна робота, що здійснюється українською стороною на різних напрямках співробітництва з МАГАТЕ. Одним із актуальних завдань цього співробітництва є налагодження взаємодії у «трикутнику» Україна – ЄС – МАГАТЕ в рамках інтеграції енергетичних просторів. Важливою для української сторони подією буде головування представника України на Другій сесії Підготовчого комітету Оглядової конференції 2010 року держав-сторін Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка відбудеться під егідою МАГАТЕ.

Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва наукових, освітніх, культурних інституцій.

Завдяки послідовній та виваженій позиції України в ООН та інших міжнародних організаціях, наша країна отримує значну технічну допомогу з боку спеціалізованих установ ООН, її фондів та програм.

Пріоритетне місце в сучасному міжнародному співробітництві займає проблематика сталого розвитку та охорони навколишнього середовища, протидії глобальній зміні клімату. Головну роль на даному напрямку відіграє ООН як найважливіше джерело міжнародного природоохоронного права. Україна є стороною понад 40 глобальних та регіональних природоохоронних конвенцій та угод, активним учасником переговорного процесу щодо підготовки нової міжнародної угоди, яка прийде на зміну Кіотському протоколу до Рамкової конвенції про зміну клімату. Досить динамічно розвивається співробітництво української сторони з Форумом ООН з лісів та Комісією сталого розвитку ООН (крім екологічних питань, в рамках Комісії Україна залучається до обговорення питань сільськогосподарського та промислового розвитку, продовольчої та енергетичної безпеки). З Програмою ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) Україна співпрацює в рамках тристоронньої ініціативи з довкілля та безпеки ЮНЕП, ПРООН та Організації безпеки та співробітництва в Європі – ОБСЄ.

Українська сторона виступила ініціатором розробки Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат (Карпатської конвенції) та головувала у Карпатській конвенції в період з грудня 2006 по червень 2008 р. Розглядається питання про розміщення Секретаріату Конвенції на території нашої країни. На даний час представники України входять до складу Комісії по захисту Чорного моря від забруднення, створеної відповідно до Бухарестської конвенції, та консультативних груп цієї Комісії, Бюро Конвенції про охорону біологічного різноманіття, Комітету з дотримання Картахенського протоколу з біобезпеки до Конвенції про охорону біологічного різноманіття, Наглядового комітету спільного впровадження Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату, Бюро Угоди про збереження китоподібних та Постійних комітетів ще двох регіональних природоохоронних Угод. Значний обсяг роботи Мінприроди та інших українських відомств є пов‘язаним з участю в Конференції сторін Конвенції про доступ до інформації, участі громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища (Орхуської конвенції).

На сучасному етапі міжнародного співробітництва все більше уваги приділяється сільському господарству, в тому числі, в контексті вирішення продовольчих, соціальних та екологічних проблем. Працюючи у складі п‘яти комітетів та трьох комісій ФАО, українська сторона безпосередньо залучається до прийняття рішень у цій важливій сфері. Суттєвою перевагою співробітництва з ФАО є отримання Україною технічної допомоги для розвитку пріоритетних галузей АПК.

У 2008 р. Україна підтримала заходи ООН з надання гуманітарної допомоги найбільш враженим продовольчою кризою країнам, а у 2009 р. – увійшла до числа донорів Всесвітньої продовольчої програми – найбільшої із організацій, що забезпечують надання такої допомоги. Першою країною-реципієнтом української продовольчої допомоги в рамках ВПП була Ефіопія.

Українська сторона активно залучається до роботи Європейської та середземноморської організації захисту рослин, Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин, Комісії зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Триває членство України у Міжнародній раді по зерну та в категорії спостерігачів – у Міжнародному бюро виноградарства та виноробства.

Слід відзначити високу активність української сторони в міжнародному співробітництві в галузі охорони здоров‘я, особливо в рамках ВООЗ. Україна залучалася до розробки низки договірних та стратегічних документів ВООЗ, у тому числі Рамкової Конвенції ВООЗ із боротьби проти тютюну, резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоров‘я. Взаємодія з Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця чимало сприяє готовності української сторони до оперативних дій в умовах епідемій «пташиного» грипу.

Працюючи в робочих органах міжнародних організацій, українські фахівці беруть безпосередню участь у розробці рішень Внутрішньоєвропейської організації податкових адміністрацій, Гаазької конференції з міжнародного приватного права, Егмонтської групи підрозділів фінансової розвідки.

Високу активність українська сторона виявляє в Дунайській комісії, створеній відповідно до Конвенції про режим судноплавства по Дунаю (Представник України обіймає посаду Секретаря Комісії), Організації з заборони хімічної зброї (Україну втретє обрано до складу Виконавчої ради ОЗХЗ на період з травня 2009 по травень 2011 р.), Європейській конференції цивільної авіації, Міжнародній організації комісій з цінних паперів, Міжнародному бюро виставок, Міжнародній раді архівів.

Успішно розвивається співробітництво української сторони з Міжнародною організацією з міграції, провідна роль в якому належить Міністерству внутрішніх справ. Також МВС активно працює з Міжнародною організацією кримінальної поліції – Інтерполом.

Національне космічне агентство України залучається до обговорення актуальних проблем застосування космічної техніки і технологій в рамках Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях, працює у складі Комітету супутникового спостереження за Землею та трьох інших структур. Активно підтримує та розвиває багатосторонні міжнародні зв‘язки Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (в першу чергу, з Міжнародною організацією стандартизації). Зазначена діяльність має важливе значення в контексті виконання зобов‘язань України в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) та позитивно впливає на конкурентоспроможність українських товарів.

З набуттям нашої країною членства у СОТ в травні 2008 р. розпочався новий етап багатостороннього співробітництва України. Наразі українська сторона працює на засіданнях Генеральної ради СОТ, бере участь у дво- та багатосторонніх процесах в рамках Доха-раунду, опрацьовує питання щодо приєднання України до існуючих в рамках Організації угруповань держав-членів, які об‘єднані за регіональною ознакою або «за інтересами». Членство в СОТ відкрило для України можливість ведення переговорів по угодах про вільну торгівлю з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі, посилило позицію нашої країни в імплементації чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю. Актуальним завданням залишається подальше реформування зовнішньоторговельного режиму України з метою приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ.

В контексті глобальної економічної та фінансової кризи та її негативного впливу на становище української економіки зростає важливість міжнародного фінансового співробітництва України, особливо з групою Світового банку. Співпраця з Міжнародним банком реконструкції та розвитку здійснюється відповідно до Стратегії партнерства з Україною на період 2008 – 2011 рр., яка має на меті забезпечення в Україні сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності економіки, реформування державних фінансів та державного управління, поліпшення державних послуг у сфері охорони здоров‘я та освіти. Вагоме значення для державного сектора української економіки мають капіталовкладення Європейського банку реконструкції та розвитку, спрямовані на реалізацію проектів в енергетиці, транспорті та зв‘язку, сфері муніципальної інфраструктури.

Здійснюючи загальну координацію роботи українських відомств, пов‘язаної з членством нашої країни у міжнародних структурах, МЗС водночас виступає головним відповідальним відомством України у відношенні двадцяти з них (у тому числі ООН та її головних органів). В числі таких структур слід особливо виділити регіональні організації та інтеграційні угруповання – Раду Європи, ОБСЄ, Організацію за демократію та розвиток – ГУАМ, Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ). Широка тематика діяльності цих організацій та різноманітність завдань, пов‘язаних з участю в них української сторони, потребує залучення до роботи багатьох інших відомств.

Так, взаємодія в рамках ОЧЕС пов‘язана із просуванням інтересів української сторони в сфері транспорту і комунікацій, фінансовому та науковому співробітництві, в енергетиці та охороні довкілля, туристичній сфері. З лютого 2007 по квітень 2008 р. Україна успішно головувала в цій організації.

ГУАМ сьогодні є динамічною та ефективною організацією, яка має значний потенціал співробітництва у транспортній, енергетичній, гуманітарній і безпековій сферах. Членство України в ГУАМ сприяє зміцненню міжнародного авторитету України та посиленню її ролі як регіонального лідера.

ЦЄІ є регіональним угрупованням країн Центральної та Східної Європи, діяльність якого спрямована на розвиток співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. Пріоритетними для України напрямами є участь у проектній діяльності Ініціативи у сфері енергетики, промислового розвитку, науки і технологій, транспорту, транскордонного співробітництва.

Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм організації. Основні напрями співробітництва України та РЄ, зокрема, забезпечення прав людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьбу із корупцією покладено в основу Плану дій РЄ для України на 2008-2011 рр. Відповідно до Статуту РЄ, Україна представлена у всіх головних органах РЄ; у 2010 – 2011 рр. відбулося головування України в Комітеті Міністрів РЄ.

Діяльність України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні і вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні Організації. Серед головних напрямків співпраці України з ОБСЄ – зміцнення превентивної ролі ОБСЄ та активізація її участі у врегулюванні „заморожених” конфліктів. Українська сторона послідовно залучається до вирішення актуальних питань реформування та подальшої інституціональної розбудови ОБСЄ. У 2013 році Україна головує у цій організації.

До складу цього директивного органу ОЗХЗ входить 41 країна з 188 держав-членів Організації, які обираються Конференцією держав-учасниць Конвенції про заборону хімічної зброї (КХЗ) терміном на два роки.

Україна як сторона Конвенції і держава-учасниця ОЗХЗ з листопада 1998 року бере активну участь у роботі відповідних органів цієї міжнародної організації, виходячи з необхідності зміцнення глобальних режимів нерозповсюдження зброї масового знищення, розвитку і активізації міжнародного співробітництва на напрямі хімічного роззброєння, захисту національних інтересів у сфері розвитку хімічної науки та промисловості.

Уперіод з травня 2009 до травня 2011 рр. України була членом Виконавчої ради ОЗХЗ, що передбачало участь української делегації в її поточних сесіях, які регулярно скликаються для розгляду актуальних питань хімічного роззброєння і діяльності в рамках Організації, розробки і ухвалення відповідних директивних рішень тощо.

Українська сторона докладає зусиль для реалізації таких пріоритетних для нашої країни напрямів співробітництва з ОЗХЗ як:

- співробітництво в рамках Статті ХІ Конвенції, яка заохочує держави-учасниці КХЗ до розвитку взаємовигідного обміну науково-технічною інформацією, і дає підґрунтя для реалізації спільних наукових і прикладних проектів;

- вплив на вирішення питань з ліквідації хімічної зброї, які можуть зачіпати інтереси України;

- сприяння інспекційній діяльності ОЗХЗ, пов’язаної з проведенням перевірок об’єктів хімічної промисловості держав-учасниць Конвенції;

- подальший розвиток співпраці за Статтею Х КХЗ, згідно з якою кожна з держав-учасниць КХЗ зобов’язується надавати допомогу та захист від хімічної зброї будь-якій іншій країні-стороні КХЗ.

3.Ярослав Мудрий сімейна дипломатія та Європейська політика.

Ярослав Мудрий народився в 980 році. Це другий син Володимира Красне Сонечко і злощасної полоцької князівни Рогнеди. Християнське іʼмя - Георгій або Юрій ( звідси м. Юрʼєв нині Тарту).В дитинстві він страждав від паралічу ніг. Параліч пройшов в 988 році після сильного нервового потрясіння, залишилася тільки хромота, яка йому зовсім не заважала.15 липня 1015 році помер великий київський князь Володимир Свято-славович (Красне Сонечко) - четвертий із династії Рюриковичів. В останні тижні життя Володимир спробував передати престол всупереч усталеній традиції, одному із своїх молодших улюблених синів, народженому в християнському шлюбі від візантійської принцеси Анни - Борисові, з чим не могли змиритися старший син від Рогнеди Ярослав і його зведений старший брат Святополк. Отже по смерті Володимира київський престол захопив туровський князь Святополк Окаянний. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк убиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба, древлянського Святослава, намагається вбити і Ярослава, але його завчасно попереджує про небезпеку сестра Предслава.Ярослав у грудні 1015 року в битві під Любичем здобуває перемогу над Святославом і захоплює Київ.Але Святополк не змирився з поразкою і в 1018 році він разом з тестем, польським королем Бориславом Хоробрим завдає поразки Ярославові в битві на Бузі і відбиває Київ. Ярослав відступив до Новгорода, звідки мав намір відправитись у Скандинавію. Але новгородці порубали князівські тури і змусили Ярослава продовжити боротьбу. В битві на Альті 1018 року Святополк потерпів нищівну поразку і Ярослав знову зайняв Київ.Після перемоги над Святополком Ярослав почав боротьбу з іншим своїм братом - тмутараканським князем Мстиславом, який також пред'являв свої права на престол.

В 1023 році між братами разгорілася відкрита війна. Мстислав рушив на північ, зібравши велику рать із підвладних йому народів, зокрема хазар і касогів. Він вибрав зручний час для походу: Ярослав знаходився в улюбленому Новгороді. Тмутараканська рать підійшла під самі стіни Києва, але городяни зачинили ворота і не прийняли Мстислава. На штурм міста Мстислав не зважився, відійшов до Чернігова і зайняв це стольне місто величезної землі, куди входила ледве не половина, включаючи всю північно - східну Русь.Ярослав звернувся по допомогу до варягів.Зустріч протиборчих сторін відбулася в 1024 році під містом Листвином, неподалік від Чернігова, в кромішній пітьмі, в дощ і грозу. Ярославова рать не витримала натиску Мстиславових полків і Ярослав утік, минаючи Київ, в Новгород. Русь, яка за часів Володимира Святославовича була єдиною, знову розкололася на дві частини. Ярослав зберіг за собою Новгород, Мстислав залишився володарем Чернігівської і Тмутараканської земель, не зважившись на захоплення руської столиці.Через два роки Ярослав, зібравши дружину на півночі, з'явився в Києві. Цього разу брати утримались від кровопролиття і уклали мир. Русь була розділена на дві частини.На початку 1030 років у Польщі, як і на Русі почалися міжусобиці. Скориставшись ситуацією, Ярослав у союзі з Мстиславом зібрали велике військо, відвоювали захоплені раніше поляками "червінські міста".В 1036 році Мстислав помер, не маючи спадкоємців і йогочастина Русі відійшла до Ярослава.Так через двадцять з лишком років після смерті Володимира Русь знову стала єдиною.

Дипломатія Ярослава Мудрого

Багато істориків схиляються до того, що дипломатія слов’ян виникла ще в далекій старовині. Перші відомості про дипломатичну практику східних слов'ян містяться у візантійських джерелах і датуються V-VI століттям. На той час відносяться дуже часті згадки про набіги антів на територію Візантійської імперії. Так, наприклад, візантійський історик Прокіп Кесарійський відзначає про регулярні вторгнення антів за Дунай, на Балкани і про рейди до Фракію. Під час слов’яно-візантійської війни 550-551 рр. слов'яни підступили до Константинополя і спробували оволодіти столицею імперії. Але Візантія тоді змогла відкупитися різними дарами, поступками і відкупами і таким чином небагато ослабити тиск слов'янського світу.

Перша згадка про дипломатичні стосунки слов'ян в російських джерелах міститься в «Повісті врем’яних літ» і відноситься до легендарного Кия, засновника Києва. За даними літопису, він був прийнятий візантійським імператором і отримав від нього «велику честь», що на мові візантійської дипломатії може означати лише одне: Кий уклав, як і багато «варварських» вождів, кого дарунками і підкупами залучали греки до себе на службу, договір про союзницькі зобов'язання по відношенню до Візантії і, повертаючись назад додому, спробував здійснити цей договір, заснувавши на Дунаї невелику фортецю, але потерпів невдачу і був витиснений звідти місцевими жителями. Так, рядовий договір про військову допомогу слов'ян в обмін на золото і гроші став першим зведенням про зародження російської дипломатії: східнослов'янський князь вів переговори в константинопольському палаці і уклав з імперією договір. Правда, багато учених заперечують цей факт, ставлячи під сумнів існування особи Кия, якого вважають просто легендою.

Ярослав Мудрий був наступником Володимира, свого батька. Головною заслугою Володимира в зовнішній політиці стало визнання Русі християнською державою, що піднялася на рівень вище в своєму розвитку в порівнянні з язичеською «варварською» державою. Володимиру удалося здійснити те, що не удалося 30 років тому Ользі – прийняти нову, єдину християнську релігію і укласти династичний брак зі своїм великим союзником – Візантією. І в цьому відношенні Київський князь значно підвищив авторитет Русі, вивівши її на передову європейської міжнародної арени.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході.

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду – дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав – на дочці польського князя Мешко II, Святослав – на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод – на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне – Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, – з родичкою Германського імператора Гертрудою.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030 – 1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами.31

Зокрема, відбувається подальше зближення Русі з Німеччиною. 30 листопада 1040 р. в Альштедті побувало російське посольство з дарами. Там були врегульовані всі спірні питання, що стосуються торгівлі і російсько-німецько-польських стосунків. Якщо говорити про ці три держави, то можна сказати, що їх взаємини сильно перепліталися. Ще в початку XI ст.. Польща вела війну з Руссю, а Ярослав організовував походи в польські землі, правда, невдалі. У 1018 р. він програв битву на Бузі, відкривши польському князеві Болеславу I, що воював разом з братом Ярослава Святополком, дорогу на Київ, а в поході в 1022 році на Бересьте успіху не добився. Проте в кінці 30-х років Польщі довелося зіткнутися з народним рухом, в результаті якого держава розпалася. Але незабаром воно знаходить допомогу Русі, а новий правитель Польщі Казимир Пяст укладає в 1042 році мирний договір, по якому Червенська земля (захоплена раніше) і Берестьє відходили до Русі, Польща відмовлялася від Ятвяги і повертала полонених, узятих за час війни. Союз з Руссю істотно полегшив Казимиру боротьбу за возз'єднання Помор'я і повернення Сілезії, оскільки можна було не побоюватися за напад русів з тилу.

Укладення нових союзів з Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією був викликаний розривом військово-політичних, торгівельних і церковних зв'язків з Візантією. Причини конфлікту не цілком ясні, але, імовірно, ними була зміна політичного курсу Костянтина IX, що викликала ніяковість прав російського купецтва, розформування «російського корпусу» і вбивство посла. Ярослав зібрав велике військо, на чолі якого поставив свого сина Володимира і воєводу Вишату. У 1043 р. російські раті рушили на Константинополь. Коли російський флот підійшов до столиці, російські посли запропонували Візантії укласти світ, запитавши за нього величезну суму, але не отримали відповіді. Потім відбулася морська битва двох флотів, в результаті якої російські судна знов, як і в 941, були знищені «грецьким вогнем» і частково розвіяні бурею. Володимир із залишками флоту повернувся додому, а воєвода Вишата був викинутий на берег разом з 6-тисячним загоном. Біля Варни він був оточений візантійським військом і узятий в полон. Але Візантії було важко ворогувати з Руссю, що зміцнила свої позиції в Європі і зв'язку, що зав'язав, з Німеччиною і Францією. Ось чому Візантія була вимушена шукати угоди, переймаючи на себе відшкодування збитку російським купцям. Укладений в 1046 році договір був скріплений браком Всеволода Ярославіча на дочці імператора. Від цього шлюбу народився славетний державний діяч і полководець, мислитель і письменник Володимир Мономах.

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь – на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

Тер мінологічний словник:

Багатопартійна система — форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних партій за державну владу виступає як ме-ханізм використання розбіжностей у політичних програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного прогресу.

Влада— центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики; реальна здатність підкоряти волю людей, їхніх колективів, соціальних груп єдиній волі панівних осіб (груп).

Демаркаційна лінія — лінія (інколи смуга), що позначає кордон навколо особливого району (визначення тимчасових геополітичних кордонів), або роз'єднує сторони, що воюють. Часто є частиною угоди про перемир'я або припинення вогню.

Депозитарій— професійний учасник ринку цінних паперів, що здійснює послуги із зберігання сертифікатів цінних паперів і здійснює послуги з обліку переходу прав власності на цінні папери.

Міжнародні міжурядові організації , найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Полі́тика—цілеспрямована діяльність, пов'язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Висновок

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання всіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи.

Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 p., зазначалося: "Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, у якому перебуває Росія, е свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України..." Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Дата добавления: 2020-12-12; просмотров: 73; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!