Усна народна та музична творчість.
Культура Київської Русі
Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відігралавелику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.
Фактори, які вплинули на формування культури Київської Русі
В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком ук-раїнської державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення єдиної системи офіційної релігії - християнства. Християнство стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним по-чинається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.
Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни, свято Святого Андрія Первозванного, свято Калити), витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне християнської обрядовості, культи давніх старослов'янських вірувань. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно зорганізована релігія. Християнство принесло в наші землі культ Софії - Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов - це християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер, психологію, в цілому менталітет переважно жіночі і прислухається в своїх діях, перш за все, до свого серця. Недарма серед хри-стиянських культів святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ Богородиці - Матері всіх матерів.
За географічним вектором українська культура - це, безперечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський індивідуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж характерну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній свободі над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії своїх вождів.
Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до католицької церкви.
Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.
Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.
|
|
|
|
|
|
Винекнення писемності
Виникнення східнослов’янської писемності та розвиток української мови. Школи. Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнослов’янської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні слов’яни мали власну писемність, або «руські письмена». Зокрема, у творі «Сказання про письмена» болгарського письменника Чорноризця Храбра, який жив на зламі IX—X ст., згадується, що до прийняття християнства слов’яни користувалися для письма власними «чертами і резами». Слов’янський просвітник Кирило Солунський повідомляв, що на початку 60-х рр. ІХ ст. він бачив у Херсонесі писані «руськими письменами» Євангеліє та Псалтир.
|
|
|
Підтвердження існування «руських письмен» можна знайти в літописних описах змісту русько-візантійських угод 911 та 944 рр. Перший указує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а в другому вимагається, щоб купці, які прибували з Русі до Константинополя, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем.
Після запровадження християнства на Русі поширилася винайдена учнями братів-просвітників Кирила і Мефодія абетка — кирилиця. Одночасно з’явилася церковнослов’янська (або старослов’янська) мова, яка витиснула з ужитку давнішу живу народну мову.
|
|
|
Просвітники Кирило і Мефодій. Ікона
Терміни та поняття
Кирилиця — слов’янська абетка. Названа за ім’ям слов’янського просвітника Кирила, який разом із братом створив першу слов’янську абетку з 38 літер (глаголицю), а його учні вдосконалили її і назвали кирилицею. Вона складалася з 43 літер (але була й коротша абетка — із 27—32 літер). Кирилиця стала основою сучасних слов’янських систем писемності: білоруської, болгарської, російської, сербської, української тощо.
Численні археологічні знахідки свідчать про широке поширення писемності серед різних верств населення Русі. Понад 400 написів знайдено на стінах Софійського собору в Києві. На одній зі стін собору вирізьблено абетку з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов’янських — б, ж, ш, щ.
Виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору так звана «Софійська абетка» викликала великий інтерес у дослідників. Її відкриття С. О. Висоцький висловив думку, що вона відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі особливостей слов’янської мови. Імовірно, це ті руські письмена, якими користувалися на Русі ще за часів Аскольда і Діра.
Найважливішою характеристикою становлення будь-якого народу є формування власної мови. Чимало уваги приділено вченими проблемі розвитку української мови. На думку українських мовознавців, наприкінці III ст. до н. е.— на початку I ст. н. е. в слов’янському середовищі відбувалося поступове формування західнослов’янської і східнослов’янської мовних територій. У I—V ст. на східнослов’янській мовній території з’являються ознаки, притаманні майбутнім східнослов’янським мовам.
Існує думка, що спочатку східнослов’янський мовний масив розпався на дві групи: північну і південну, що відповідали землям ільменських словенів і полян. Північ була, завдяки своєму розташуванню, сприятливою до впливів із західнофінського світу та Прибалтики. На Півдні в VI—VII ст. почали увиразнюватися ознаки майбутньої української мови. Зокрема, тут стали використовувати в мові «м’який» г.
У писемних пам’ятках Київської Русі, створених в XI ст., дослідники прослідковують формування елементів, притаманних українській мові. Наприклад, досить часто переписувачі книг плутали літери ь (ять) та і, û та и. У «Повісті минулих літ» літописець часто змішував українські слова, які, імовірно, були притаманні живій розмовній мові, із церковнослов’янськими. Тут часто можна зустріти українські слова «жито», «рілля», «сочевиця», «зоря», «подружжя», «наймит», «орати», «вабити», «мед», «страва».
Завершальний період формування української мови, на думку вчених, розпочався в XI ст. і тривав до кінця XIII ст.
Берестяні грамоти. Писала. Воскова дошка.
Освіта
За часів князювання Володимира в Києві для князівських і боярських дітей було відкрито першу школу. За повідомленням літописця, князь Ярослав Мудрий заснував школу, де навчалося 300 дітей старост і священиків. Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика і граматика. Вивчали на Русі й іноземні мови. Кількома мовами володів Ярослав Мудрий, а його син Всеволод удома опанував п’ять іноземних мов.
Осередками освіти на Русі були церкви і монастирі, які також сприяли розвитку літератури та мистецтва.
Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". Це було свого роду ітські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Вобов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі свсеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в "єдиного вчителя" - літописця Нестора.
Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі.
Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, - "Шестиднев" і "Фізіолог". "Шестиднев" пояснював за 6 днів створення світу, а "Фізіолог" - книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Вер-хом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, щозалюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.
Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія-Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.
Усна народна та музична творчість.
Краще зрозуміти духовне життя східних слов’ян дозволяє усна народна та музична творчість доби Київської Русі. Усна народна творчість цього періоду надзвичайно різноманітна: билини, перекази, пісні, загадки, прислів’я, приказки, казки.
Терміни та поняття
Билина — староруська епічна пісня-сказання про знаменні події з життя народу і героїчні подвиги богатирів.
У билинах оспівувалися військові перемоги київських князів та їхніх дружин. До найдавніших належить група билин про князя Володимира Красне Сонечко, який разом із богатирями Іллею Муромцем, Альошою Поповичем та Добринею Микитичем захищає Київську Русь від ворогів.
Чимало інформації можна отримати за історичними переказами.
Найдавнішими серед східнослов’янських народних пісень є обрядові, які виникли ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані зі святкуванням настання весни і нового року, відзначенням свят урожаю і сонця, обрядами весілля і похорону.
Загадки, прислів’я і приказки в стислій і дотепній формі відображають життєвий досвід і мудрість народу.
До доби Київської Русі належить виникнення відомих усім казок про Бабу-Ягу, Змія Горинича, Кирила Кожум’яку, Вернигору, Котигорошка та багато інших. У них русичі висловлювали свої погляди на добро і зло, правду і кривду.
Народні казки можуть бути джерелом інформації про дійсні історичні події. Зокрема, в сюжеті казки «Летючий корабель» є багато спільного з наведеною в «Повісті минулих літ» розповіддю про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство свого чоловіка.
Імена героїв казок часто допомагають зрозуміти, якими були їхні вчинки в уявленні русичів. Зокрема, ім’я відомого казкового персонажа Кощія Безсмертного походить від руського слова «кощій», яке на Русі було синонімом слова «кочовик».
Музична творчість
Існує чимало свідчень про те, що на Русі була для свого часу добре розвинута музична творчість. Згадки про неї є в літописах, на малюнках Софійського собору в Києві.
Танці скоморохів. Малюнок із літопису.
Відомо, що на Русі були поширені пісні, танці, гра на музичних інструментах. На міських площах та в князівських палацах виступали скоморохи.
Терміни та поняття
Скоморохи — мандрівні середньовічні актори і музиканти на Русі.
Скоморохи виступали з танцями, водили дресированих ведмедів та інших тварин. Із писемних джерел та за археологічними знахідками відомо, якими були тогочасні музичні інструменти. Це гуслі, сопілки, гудки й бубни. На одній зі стін Софійського собору в Києві зображено цілий ансамбль із семи виконавців.
Зображення музик і танцюристів на фресках Софійського собору в Києві та музичні інструменти часів Київської Русі.
В.Васнецов Гуслярі.
Після прийняття християнства церква стала засуджувати й переслідувати скоморохів за їхні «сатанинські» забави. Православна церква сприяла поширенню на Русі хорового співу, стала відома нотна система. Навчання співу стало одним з обов’язкових предметів, що вивчався в тогочасній школі.
В.Васнецов. Баян
6. Розвиток архітектури й образотворчого мистецтва. Археологічні і літописні знахідки свідчать про високий рівень розвитку архітектури Київської Русі.
Терміни та поняття
Архітектура — мистецтво проектування, спорудження та художнього оздоблення будівель; будівельне мистецтво.
Зокрема, кожен із великих руських «градів» мав досить складну для свого часу систему оборонних укріплень. Вони складалися з валів, насипаних на дерев’яні кліті й оточених глибоким ровом. На валах споруджувалися дерев’яні стіни з оборонними вежами.
Десятинна церква. Реконструкція північного боку.
Аналіз літописних свідчень дозволив дослідникам зробити висновок, що першою кам’яною світською спорудою в Києві був імовірно, палац княгині Ольги. Першою кам’яною церковною спорудою Київської Русі, як ви вже знаєте, уважається Десятинна церква, збудована на Старокиївській горі наприкінці X ст. Вона стала кращою будівлею «міста Володимира». Завдяки археологічним розкопкам ми знаємо, що це був великий храм, внутрішній простір якого перекривався зводами у формі хреста, а літопис повідомляє, що він мав багато куполів. Підлога була прикрашена мозаїкою з кольорового мармуру надзвичайної краси, а стіни розписані фресками.
Терміни та поняття
Мозаїка — зображення або візерунок, зроблений з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на спеціальному розчині різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців тощо.
Фреска — картина, написана фарбами (водяними або на вапняному молоці) на свіжій вогкій штукатурці.
У Києві археологи також виявили залишки двох князівських палаців із повздовжніми фасадними галереями, збудованих наприкінці X — на початку XI ст.
Справжнім шедевром архітектури Київської Русі вважається Софійський собор у Києві. Закладаючи собор, князь Ярослав залишив йому центральне і найвище місце в «місті Ярослава». Тому через які б ворота мандрівник не входив у Київ, йому перш за все було видно багатокупольну споруду Софійського собору. Зовні собор вирізнявся винятковою красою. Це був величний хрестово-купольний храм, внутрішній простір якого складався з п’яти нефів — повздовжних просторів між рядами стовпів. Із півночі, заходу й півдня його оточував подвійний ряд галерей, а зверху він був увінчаний тринадцятьма куполами.
Уражають різноманітністю образів мозаїки і фрески Софійського собору. На чільних місцях у храмі були розташовані мозаїки Христа-Пантократора (Вседержителя) і Марії-Оранти (Богоматері-Заступниці). У мозаїках Софійського собору руські майстри використали смальту (кольорове скло) 177 відтінків. Близько 3000 м2 у соборі займали фрески. Особливістю Софійського собору стало те, що його прикрашають одночасно мозаїки і фрески: за візантійською традицією, їх не поєднували в одному храмі.
Довкола Софійського собору на честь святих захисників князя Ярослава Мудрого і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини. Археологічні розкопки виявили, що вони були схожі на Софійський собор, але мали менші розміри. Крім Києва в першій половині XI ст. за прикладом Софії Київської були зведені однойменні собори в Полоцьку та Новгороді.
Мозаїка Марії-Оранти в Софійському соборі.
Мозаїка Христа-Пантократора в Софійському соборі в Києві.
У X — на початку XI ст. в храмобудівництві Київської Русі переважали візантійські традиції. Їх можна побачити в будівлях Десятинної церкви в Києві та Спасо-Преображенського собору в Чернігові (1031—1036). Зведення Софійського собору стало своєрідною перехідною межею й унаочнило появу нових слов’янських традицій в архітектурі Київської Русі.
До яскравих і неповторних явищ образотворчого мистецтва Київської Русі, крім мозаїк і фресок, належить іконопис.
Софійський собор у Новгороді. Сучасний вигляд.
Спасо-Преображенського собору в Чернігові. Сучасний вигляд.
Терміни та поняття
Ікона — у православ’ї та католицизмі живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Христа, Богородиці, святих і подій зі Святого Письма, якому поклоняються віруючі. Батьківщина ікон — Візантія. На Русі ікони писалися на дошках.
Іконопис — мистецтво малювання ікон.
Спочатку ікони завозилися з Візантії та Болгарії, але невдовзі на Русі сформувалися місцеві традиції іконопису. Руські майстри завжди дотримувалися візантійського канону (твердо встановленого правила, що служило зразком) іконопису, який оберігався православною церквою, але ніколи не копіювали візантійські ікони.
В. Васнецов. Іконописець Аліпій.
Кольори, які використовуються в іконописі, мають певне значення. Найвище місце за своїм значенням займає золотий або жовтий, який символізує Царство небесне. Чим ближче до золотого був розташований на іконі інший колір, тим він є вагомішим. Білий колір означає Преображення Господнє — той стан, коли земна людська природа перетворюється на вищу, духовну. Синій символізує небеса, а блакитний і зелений — усе земне. Пурпурний колір використовують для зображення царської влади. Червоний мав два значення: божественної енергії, життєдайної сили і перемоги, а також зображення святих мучеників, які пролили свою кров за віру Христову. Єдиним кольором, що мав негативне значення, уважався чорний. Він символізував скорботу або пекло. На іконах його намагалися використовувати дуже рідко.
Розвиток медичних знань
Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.
Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. "Церковний Устав" князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир встановив великий податок.
У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.
У різних державних актах того часу зустрічаємо рекомендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. Наприклад, у "Повчанні..." Володимир Мономах пише: "Куди підете чи де зупинитеся - напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні". У "Руській правді" вказано право потерпілого вимагати від винуватця гроші на лікування.
У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад, "Печорський патерик" згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем'яна Пресвітера та ін.
Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.
У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.
Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, - сприяла викладанню медицини в цій школі.
Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісногорозвитку.
Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у Франції й Англії - у VII-VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок - у XVII ст. За історичними джерелами, перший шпиталь для лікування хворих та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Пе-черський.
Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія - Зоя. Онучка Володимира Монома-ха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву "Добродії". В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії-Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.
Саме у Візантії були закладені перші лікарні при монастирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, акушерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.
Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікування хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат "Алімма" (Мазі). Трактат служив своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х роках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлюються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.
Дата добавления: 2020-11-27; просмотров: 140; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!