Дем ’ ян Многогрішний, Іван Самойлович та укладання Глухівських (1669р.) та Конотопських (1672) статей.
Гетьманом обох берегів Петро Дорошенко не пробув і року. Відбивши московський наступ і відходячи до Чигирина, він доручив оборону північного кордону чернігівському полковнику Дем’янові Многогрішному, однак сили Многогрішного у порівнянні з армією Ромодановського були вочевидь нерівними. Під тиском чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який у проповідях закликав повернутися під верховенство царя, старшина Чернігівського, Новгород-Сіверського і Стародубського полків на малій раді оголосила Многогрішного сіверським гетьманом і постановила розпочати переговори з московською владою. У березні 1669 р. в Глухові у присутності царських послів була скликана розширена рада Лівобережжя, яка підтвердила гетьманські повноваження Многогрішного і схвалила підписання так званих Глухівських статей, що пом’якшували найжорсткіші пункти статей Брюховецького, знову передаючи гетьманській адміністрації право збору податків і обмежуючи число міст, де мали стояти воєводські залоги. Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир´я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Дем’ян Многогрішний при гетьманській булаві теж не затримався надовго. Селянин з походження, людина простакуватої і недипломатичної вдачі, новий гетьман нажив собі ворогів досить швидко. Різкі ж висловлювання стосовно московського правління, доволі незалежна позиція, а особливо – неприхована симпатія до Дорошенка, давали добрі підстави для доносів, що скоро надійшли до Москви. Заручившись таємною підтримкою царського резидента, змовники 12 березня 1672 р. силами російського загону оточили вночі гетьманський двір у Батурині і забили в кайдани захопленого зненацька гетьмана. Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням; деякий час Дем’яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним, тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв’язку з придушенням повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на початку ХVІІІ ст.
|
|
|
Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових виборчих статей. У ньому просили, аби гетьману раз і назавжди було заборонено зноситися з іноземними державами і політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були доповнені нові – Конотопські – статті, які в решті питань спиралися на текст попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не по українському, а по московському боці кордону. В оточенні стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим більше що кандидатура була наперед узгоджена.[28;256-259]
|
|
|
«Глухівські статті» 1669 р. позбавили гетьмана права на ведення зовнішньополітичної діяльності, а також передбачали його підсудність російській владі. «Конотопські статті» 1672 р. для того, аби старшина надалі не зазнавала від гетьмана утисків , закріплювали положення, що забороняли українському правителю одноосібно, без ради зі старшиною, карати козацьких урядовців, провину яких відтепер мав обов'язково засвідчити Генеральний суд. Аналогічна вимога ставилась і при позбавленні регіментарем старшин урядування.
|
|
|
27 червня 1672 р. гетьманом Лівобережної України став генеральний писар, один з донощиків на Многогрішного Іван Самойлович, син священика з Правобережжя. Гетьманування Івана Самойловича на Лівобережжі було най тривалішим у тогочасній історії Гетьманату - продовжувалось п'ятнадцять років. По суті, воно склало певну епоху в історичному розвитку української козацької державності, характерними рисами якої стали повна стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі та формування тих державних форм Гетьманщини, що залишалися в головних своїх рисах майже сто наступних років.
У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні прояви з боку соціальних низів. У внутрішньополітичній діяльності Самойлович демонстрував прагнення до зміцнення позицій аристократичної верстви суспільства. Гетьман не вдавався до скликання громіздких Генеральних рад, переносячи розгляд важливих державних справ на засідання старшинських рад, на які запрошувалося обмежене коло учасників. Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з'явився новий соціальний прошарок - так звані "бунчукові товариші" - нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Бунчукові, як правило, були високоосвіченими людьми, і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські посади.
|
|
|
Послідовними були кроки гетьмана і в справі підпорядкування своїй владі Запорозької Січі. Зокрема, він заборонив запорожцям вести самостійні переговори з правителями інших країн, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самойловича залога з числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролювати ситуацію на Запорожжі. Крім того, гетьман намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келеберди та Перевалочної. Наслідуючи своїх попередників, І.Самойлович демонстрував бажання розбудови незалежної Української держави.
Прелюдією до політичного краху гетьмана І.Самойловича став Кримський похід 1687 р. Попри амбітні плани російського головнокомандувача князя В.В.Голіцина щодо упокорення ханства, реальні результати кампанії виявилися плачевними. Втративши сприятливу пору для початку походу із-за зволікання зі своєчасною доставкою боєприпасів і продовольства, лише на початку червня 100-тисячна російська армія В.Голіцина та 50-тисячне козацьке військо під командою гетьмана І.Самойловича переправились через річку Самару та вийшли в степ. Ще через декілька днів війська підійшли до р. Кінські Води, за якою знаходилися висушені спекотливим літнім сонцем степові землі, над якими здіймався дим пожежі.
Похід було продовжено, однак події наступних днів засвідчили, наскільки це було важко робити. Адже не було чим годувати коней, а серед вояків розпочалися хвороби. Вкрай важко почувався український гетьман, котрий не приховував свого роздратування від безглуздої, на його думку, затії. Врешті-решт 18 червня князь Голіцин, так і не наблизившись до Перекопу, де стояло кримське військо на чолі з ханом, віддав наказ про припинення руху вперед. Провальний результат кампанії поставив на порядок денний питання пошуку винуватця цього, і його було знайдено в особі українського гетьмана. Адже Самойловичем уже давно було не вдоволене московське керівництво, яке він гостро критикував за недалекоглядну, на його думку, зовнішню політику. Всередині української старшини також утворилась антигетьманська опозиція, яку бентежило непомірне посилення влади гетьмана, зростання його авторитаризму та визрівання умов для утвердження гетьманської влади в родині Самойловичів. В оточенні Самойловича існувала доволі потужна опозиція антитурецькій політиці Москви, і саме побоювання щодо можливого переходу гетьмана на бік Криму та Туреччини стали основною спонукальною причиною безславного завершення Голіциним походу на Крим. І в цьому разі саме російський головнокомандувач і став головним ініціатором повалення гетьмана, подавши ідею написання антигетьманського доносу козацькій старшині.
Донос був переправлений до Москви, і звідти прийшов наказ І.Самойловича заарештувати та вислати для проведення розслідування в російську столицю. На р. Коломак було скликано Генеральну раду, на якій гетьманська булава перейшла до рук генерального осавула Івана Мазепи. Тут же було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем, так звані Коломацькі статті. Новий варіант українсько-російського договору в принципових своїх положеннях повторював зміст Глухівського договору 1669 р. Водночас непевне становище української старшини в умовах соціально-політичної нестабільності в Україні сприяло тому, що до тексту було внесено ряд доповнень, які негативно позначалися на політичному статусі Гетьманату. Зокрема, було заборонено українській стороні якимось чином порушувати польські інтереси та напружувати стосунки Варшави та Москви. Для того, аби контролювати діяльність гетьманського уряду, передбачалося впровадження полку московських стрільців до гетьманської резиденції - Батурина - і утримання його покладалося на плечі українського населення. Коломацькі статті декларували можливість вільного переходу з українських міст на територію Росії, а також закликали з'єднувати в нерозривну єдність український народ з російським через шлюби та різними іншими способами.[8;115-126]
Заперечення державно-політичної окремішності Гетьманату та декларування необхідності тісної інтеграції українського суспільства в російське державне життя становило вельми небезпечний для української автономії симптом.
ВИСНОВКИ :
1. Надзвичайно важливе місце в політичній системі Гетьманату посідав інститут гетьманства. Виборний гетьман мав право скликати Генеральну та старшинську раду, керувати ними. Гетьман очолював козацьку адміністрацію, за його підписом виходили найважливіші укази (універсали). Він очолював українське судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією, керував фінансами та стояв на чолі збройних сил.
2. У реальній політиці широта гетьманських повноважень постійно коливалась, то розширюючись, то звужуючись за рахунок компетенцій Генеральної та старшинської рад, надаючи тим самим політичній системі Української держави характеру то республікансько-олігархічного режиму, то — авторитарного.
3. Вищу ланку виконавчої влади Гетьманату та одночасно вищого командного складу Війська Запорозького складали генеральні старшини. Вони ж були обов’язковими учасниками старшинських рад. На генеральних старшин покладалися й функції оперативного виконання гетьманських розпоряджень і постанов козацьких рад. Істотно зростала роль інституту генеральних старшин в часи міжгетьманства, коли один з генеральних старшин або їх колегія тимчасово перебирала до своїх рук управління країною, готуючи проведення нових гетьманських виборів.
4.Право законодавчої ініціативи полковники поділяли із загальнополковими козацькими радами. Саме на них відбувалося обрання полковника та полкової старшини, розглядалися питання землекористування, оподаткування тощо. Модель адміністративного устрою полку копіювалася на сотенному рівні. Тут владні прерогативи концентрувалися на особі сотника, якому допомагали сотенні осавул, писар, хорунжий, а також курінні отамани.
Отже, можна зробити загальний висновок, що механізм функціонування політичної влади, сукупність принципів, методів і засобів здійснення керівництва суспільством визначають характер політичного режиму, а останній маркує тип політичної системи.
Література :
1. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991.
2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.
3. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. – Львів, 2000.
4. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К., 1994.
5. Грозовський І. Козацьке право // Право України. – 1997. – № 6.
6. Грушевський М. Історія української козаччини// Вітчизна. – 1989. – №1-11.
7. Гуржій О.І. Право в Українській козацькій державі (Друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). – К., 1994.
8. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
9. Горобець В. М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій половині XVIIІ ст. // УІЖ. – 1993. – №№ 2,3.
10. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII – XVIII ст. – К., 2000.
11. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 2000.
12. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ-початку ХVІІІ ст. – К., 1959.
13. Д’яконіхін А.В. Походження та еволюція гетьманської влади в Україні // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 6. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005.
14. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – К., Запорожжя, 1997.
15. Історія держави та права України /за ред. П. Музиченка. – Київ. – 1999.
16. Історія України /за ред. В.А Смолія. – К., 1997.
17. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). Львів,1992.
18. Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія). 1648-1782. – К., 1998.
19. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. Текст лекцій: Навчальний посібник. – К.: Генеза, 1994.
20. Мицик Ю.А. Феномен Українського козацтва і перспективні напрямки його дослідження// Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Ч. I. – Харків 1996.
21. Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина ХVІІ-ХVІІІ ст.). – К., 1997.
22. Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. – Львів, 1994.
23. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.). – К., 1995.
24. Пашук А.Я. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст. (1648-1782). – Львів, 1967.
25. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. – К., 1997.
26. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноєвропейському контексті // Укр.іст.журнал. – 1991. – №5.
27. Смолій В.А. (відп. ред.) Історія українського козацтва: У 2 томах: Том 1 2006-2007.
28. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. К.: "Генеза", 1998 р.
Додаток А
Джерела права в Гетьманщині
| Звичайне право |
| Гетьманські «статті», підписані гетьманами та російськими царями (1654, 1659, 1665, 1669, 1674, 1687, 1709, 1728 рр. ) |
| Нормативні акти гетьманського уряду |
| Універсали |
| Інструкції |
| Грамоти |
| Листи |
| Декрети |
| Ордери |
| Міжнародні договори Гетьманщини |
| Зборівська угода, 1649 р. |
| Білоцерківська угода, 1651 р. |
| Шведсько-Українська угода, 1657 р. |
| Судова практика |
| Джерела церковного права |
| Царське законодавство |
| Джерела магдебурзького права |
| Джерела права польсько-литовського походження |
| Литовський статут |
| Постанови сейму |
Додаток Б
Дата добавления: 2020-11-23; просмотров: 110; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!