Терять тебя – входит в привычку.
Терять тебя – входит в привычку.
И жить без тебя не сложно.
Пальцы дрожат. Где спички?..
Ну сколько ещё? А можно,
Я спрячу тебя в кармане?
Тебя, твоё фото – не важно…
Нас нет больше в общем плане,
План стал пароходом бумажным.
Не важно, когда и сколько,
Не важно зачем и кому ты…
Пока навека. Но только,
Храни наших снов минуты…
Точки
Мне бы спрятаться в этих строчках
От тебя, от себя… И точка.
Это длинная будет ночка –
Ты искать меня будешь в строчках…
В них дыханье моё, капризы,
Неба цвет переходит в сизый.
Мы идём не на дно, а книзу,
И во сны я открою визы,
Чтобы в них, как и в этих строчках,
Ты меня находил по точкам…
Вторил буквам, моим листочкам…
Жду, люблю и целую. ТОЧКА.
* * *
Тонкой ниточкой время тянется,
Забивая гвоздями намертво
То, что брошено, но останется,
То, что снова начнется заново...
Ты не спросишь, уже все сказано,
Ни к чему разговоры праздные...
Всё сомнительно... всё доказано...
Мы с тобою такие разные!
Даже, если стрелять без промаха,
Сердце выстрела не пугается...
Там, где нет ни огня, ни пороха -
Всё, когда-нибудь забывается...
Другу
А давай, как дети?...
Всё прощать друг другу!
Наши руки-сети
Остановят вьюгу!
Прекратятся споры,
Зазвенит будильник...
Снова разговоры
Те, что мы забыли...
Тайны и секреты
Сложим в общий ящик...
|
|
|
Снимем все запреты
С тем "неподходящих"...
Вот мои ладони!...
Им тепла так нужно!
Греет не огонь их...
Греет наша дружба!
Номера
Слишком много имён неоправданно
В моей памяти, в переживаниях,
Слишком много людей неразгаданных
С гордой поступью, в жалких скитаниях.
Закричать им?... А как докричаться-то
Через стены амбиций и гордости?
Без желания так улыбаться, что
Со своей же поссориться совестью!
Убегая от града обильного
Слов нелепых, дешёвого гонора,
Удалить, может, их из мобильного -
Двести сорок четыре номера.
Разорвать на кусочки небо...
Разорвать на кусочки небо,
Чтоб к тебе возвратиться в небыль.
Закружить тебя вихрем снежным,
И любить тебя страстно - нежно.
Чтобы стать твоим ветром южным,
Твоим сердцем - родным и нужным,
Твоим счастьем – святым и тихим,
Громким смехом и зовом диким.
Чтоб в объятьях твоих притаиться,
Чтоб исчезли все прочие лица,
Этим миром с тобой поделиться!
Мы, поверь, не могли не влюбиться…
Разорву на кусочки небо,
Но к тебе долечу, доеду,
Где бы был ты и где бы ни был,
Я тебя отыщу по следу…
Можливо...
Щовечора, може, шукаєш мене ти
В провулках міських, що заплутані схемами.
|
|
|
В кишені на потяг старий два білети,
А руки твої розмальовані венами.
У сірому натовпі фарби змиваються.
В калюжах німих, що лежать на підлозі,
Асфальтовий смуток відображається.
Нічого зробити із ним ми не взмозі...
Можливо, шукаєш мене, не гадаючи,
Що я саме та, яку довго шукаєш ти.
Бо рештки життя із обличчя змиваючи,
Вже не розбереш чи все так, як бажали ми.
Так схожі на штамп пересічні на вулицях,
Які під шаблон вирізались зіпсований...
Хоча дід з ціпком, а той хлопчик - на милицях,
А вуличний мім п'яний, злий, роздратований...
Можливо, шукаєш мене і не стомишся,
До поки нарешті між ними не знайдуся.
З людьми, непотрібними зовсім, знайомишся,
А потім об їхні слова спотикаєшся.
Шукаєш мене, щоб зі мною поїхати,
На тих двох білетах твоє й моє прізвисько.
Життєвими стомлені примхами й втіхами,
Стомились вбивати в душах чудовисько.
Цементом залиті шляхи для сполучення,
Лише залізниця думок не згвалтована ...
Чийсь потяг на Сповідь, а чийсь на Заручини,
Наш потяг на Віру,місця заброньовані.
Можливо, ти знайдеш сьогодні стурбований
Мій погляд між сотнями інших очей...
Навіщо слова? Все потрібне - спаковане....
|
|
|
Крім серця, мені не потрібно речей!
Зустрінемось...
Скільки разів я уявляла як зустріну тебе... Це мало бути в маленькому придорожньому кафе... Ти мав посміхнутися мені, тримаючи в лівій руці чашку гарячої кави... Ми би почали розмовляти про погоду на узбережжі Італії... Також ми мали зустрітися у дощовий день серед гомінкого натовпу великого міста... Я б приїхала туди автостопом.. Навіщо?... Бо так було б треба... Я б навіть не гадала , що зустріну тебе... І зустріла б. Одразу б впізнала, що це ТИ. Але ж ні... Ми би зустрілися у старому вагоні потягу «Москва-Київ». Тобі стало би сумно в сусідньому плацкарті й ти б випив зі мною чаю. Того чаю, що є тільки в потягах... Під гвалт колес та зміну пейзажів за вікном ми б дивувалися один одним, дивувалися тому, як могли жити окремо до цієї хвилини... Бо зустрілися б ми з тобою у місцевому парку..Так-так, саме в парку... Я б гралася із своєю п’ятирічною донечкою, мій чоловік обіймав би високу посаду... А ти б сидів на лавочці із букетом осіннього листя... Я б одразу зрозуміла, що це ти, а ти вже давно знав би, що це я... Але я пройшла би мимо, бо ти запізнився, і в моєму житті є інший світ, в який я закохана... Я б спіймала твій погляд, зберегла його під сердцем і пройшла би мимо, можливо, жаліючи про це до кінця мого життя...
|
|
|
Не дивлячись на те, що весняного ранку, твій сріблястий «шевроле» заляпав грязюкою мої нові білі чобітки на шпильці 12 сантиметрів, і замість того, щоб голосно кричати на тебе неприємні слова, я б просто зрозуміла, що це ти... Узяла б твою руку і ти б теж про все здогадався...І не вибачався би навіть, бо так мало статися, щоб ми знайшли один одного... Знайшли один одного на четвертому курсі інституту...Ти вчився би на фізико-математичному факультеті , я - на історичному...І зустрілися б лише на четвертому, тому що рідко бували на лекціях, семінарах, заліках, тому що це - не наш вибір... Ти б хотів піти у авіацію, а я б - до музичної академії... І ти б побачив мій знедолений погляд перед дверима історичної кафедри, і все б зрозумів... І ми не виводили б складних формул, і не намагались би роз’в’язувати задачі та приклади, бо ми вже знали, який має бути результат...
Результат наших пошуків має бути саме таким- я знайду тебе: раніше, чи пізніше, самотнього або щасливого з іншою, розбитого від болю та невдач або ж успішного й красивого, але, коли я тебе побачу, я одразу зрозумію, що це - саме ти, бо ми не зможемо не впізнати себе один у одному...
02.10.08
Бо це - ти ...
Я люблю дощ, хоча й завжди кажу, що його ненавиджу... Люблю сидіти і дивитись на маленькі падаючі краплі, схожі на бісер, що сиплеться з казкової скриньки... Коли йде дощ, я завжди пригадую тебе... Не тому, що ми познайомились на автобусній зупинці під єдиним навісом близ мого улюбленого села Журавлівка, коли лив шалений осінній дощ ... Не тому що минулим літом ми, як ненормальні бігали під сліпим дощиком, узявшись за руки і шепотіли до одуріння ніжні слова один одному, не дбаючи про наслідки (температуру та нежить посеред літа)... І навіть не тому, що коли ти поїхав, небо плакало увесь день дрібними вбиваючими сльозами... Мені теж тоді дуже хотілось плакати. Я навіть плакала уночі, дивлячись на твоє фото. Але ти про це не дізнаєшся. Ти, мабуть, гадаєш, що я геть не вмію плакати, бо ніколи не бачив моїх сліз... Та можеш бути певен, що той дощ і був моїми сльозами... Я нікого ніколи так не любила і так не хотіла втримати, як тебе... Любила, тому й відпустила... Ти знаєш, що для тебе краще. Наші стосунки і так вже почали давати збій, ми перестали розумітись лише поглядом, нам стали потрібні слова. А що можуть слова? Лише зламати те, що побудовано на сприйманні. Ось і зламали. Ми зламали словами один одного, подрібнивши на шматки якусь частинку наших сердець. Було боляче. Але дощ нагадує мені про тебе, бо твої очі, в яких я потопала, були саме кольору дощу. Це брехня, що в дощу нема кольору. В нього найдивовижніший колір з усіх, що існують в природі. Він ніколи не буває однаковим. Так і твої очі (що ж це були за очі!) змінювали свій тон, відтінок, наче падаючі струмені дощу, вони були повні, повні до краю, вони завжди були налиті водою життя... Та ти й сам був схожий на дощ... Ти наче й був, і наче тебе й не було... Але я завжди тебе відчувала. Відчувала до останньої клітини тіла, до кінчиків нігтів... Ти, наче дощ, проходив мене наскрізь... Але я пам ’ ятатиму тебе не за це.
«А я вірю тобі»,- якось сказав ти мені, весело дивлячись в очі, - «Я вірю, тобі моя маленька» . І я знала, що це не лише слова, що ти дійсно мені віриш, на стільки, на скільки ти міг би повірити собі. І мені від цього стало одразу тепло й затишно. Я ще раз впевнилась, що ти і є – ТОЙ САМИЙ. Адже лише ВІН міг би повірити мені, що люди й справді літають. Не літаками, не галікоптерами, і навіть не паропланами, і тим паче не на крилах Ікара. А просто беруть і летять туди, куди кличе серце. Летять в прямому сенсі цього слова. Летять, не помічаючи того, що це не можливо. Летять, не зважаючи на перешкоди. Летять, тримаючи перед очами ціль, заради якої вони ж і летять. Або ж летять по-іншому! Летять, озираючись навкруги, дивуючись красоті мінливого простору, зливаючись з повітрям, зливаючись з самим польотом. Летять для того, щоб не впасти... для того, щоб летіти... Або ж... просто летять...
Ми не вивчали з тобою законів аеродинаміки, не вивчали якихось інших чудернацьких наук. Ми вивчали один одного, я могла розповісти про тебе стільки, скільки не могла розповісти про себе. Я знала, коли ти мені подзвониш, знала, коли прийдеш без попередження. Я не ламала себе з тобою, як це було з іншими, ти змінював мене, сам про те, не гадаючи. І я раділа від того. Справді, ти робив мене краще. Я не захищала себе стіною з маленьких недоліків, не показувала свій вередливий характер. Ти дав мені спокій та впевненість, дякую тобі за це. Просто з тобою було легко. Я була з тобою тою, хто я є насправді. Я не боялася сказати тобі те слово, що ставить людину в залежність - слово «кохаю». Бо так воно і було, і не могло, бути інакше, бо як я могла би не любити тебе. Цього просто не могло б бути. Можливо, я любила тебе ще до того, як зустріла, можливо, буду любити й до тих пір, доки взагалі зможу любити. Бо це - ти. І не потрібно інших пояснень. Мені взагалі нічого крім тебе поруч не потрібно. Життя, наче в режимі автопілоту. Але ж ми з тобою вміли літати… А найкраще літалося чомусь, коли лив дощ… Казково… Нема більш влучного слова. Ми просто летіли туди, куди хотіли летіти. Ніхто не міг нам завадити. Закривали очі і летіли, понад містом, понад сплячими красунями-багатоповерхівками… І отямувались десь далеко… Да яка вже в тому різниця?! Головне, що кожного разу ми були поруч...
Заплющую очі й знову бачу тебе... Та вже й скільки часу пройшло... А я не змінилася. Нічого геть, і краплі, не змінилося, я ще й досі вірю собі. Це дуже дуже важко, але я намагаюся... І ось сьогодні я прокинулася, а за вікном знову дощ. А я знову ворушу спогади про тебе. Ось і виходить одвічне «знову». Краплі повільно повзуть донизу по холодному склу самотнього вікна. Мені теж самотньо... Самотньо без тебе...А тут ще цей дощ. Може, ти також дивишся зараз на цю небесну воду і згадуєш наші з тобою часи. Часи, що вже, мабуть, ніколи не повернуться. Але ми знову й знову повертаємося один до одного. Байдуже як – у снах, у мріях, у спогадах, у словах – головне, що повертаємося... Да і як я можу не вертатися до тебе? Ти – це частина мене... Чому? Так вже вийшло. Просто бо це – ти...
Грудень 2008
Дата добавления: 2020-04-25; просмотров: 176; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!