Кваліфікація злочинів проти здоров'я

Кваліфікація злочинів проти особи та власності

ПЕРЕДМОВА

Кардинальні зміни, які стались в останнє десятиріччя в суспільстві, викрили чимало вад у державному, житті України.

Одна з них — недосконалість законодавства і всієї системи правозастосування. Держава сьогодні виявилась неспроможною виконувати своє найважливіше завдання — захищати особу, її життя, здоров'я та гідність від злочинних посягань.

Злочини проти особи — найпоширеніший вид найбільш тяжких злочинів. Це вбивства, тілесні ушкодження, згвалтування, доведення до самогубства, викрадання дітей, наклепи, образи та багато інших.

Пленум Верховного Суду України, як вищий орган правосуддя держави, постійно здійснює заходи щодо вдосконалення судової практики в справах проти особи. Протягом останніх років Пленум багаторазово розглядав ці питання — 25 грудня 1981 р., 23 грудня 1988 р., 27 березня 1992 р. і 1 квітня 1994 р., виносячи відповідні постанови. Ці постанови мають істотне значення — вони викривають недоліки практики, дають грунтовні керівні рекомендації щодо застосування законодавства, що передбачає відповідальність за вказані злочини. У той же час практика боротьби зі злочинами проти особи в Україні ще далека від досконалості. Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 квітня 1994 р., "допускаються судами помилки в кваліфікації умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах" .

Складну кримінологічну характеристику мають і злочини проти власності. Вони є одними з найбільш поширених корисливих злочинів. Свою історію вони ведуть, мабуть, з часів, що передують Моісеєвій заповіді: "Не вкради". У нашому руському законодавстві вони відомі з початку існування держави. У Руській Правді Ярослава Мудрого відповідальність за незаконне привласнення чужого майна передбачали статті 7, 33—35, 37, 38, 40—45. За викрадення коня (ст. 35) — головного знаряддя праці — винний карався потоком (вигнанням) і розграбуванням (повною конфіскацією майна), а також сплатою потерпілому вартості інших речей, викрадених разом з головною річчю (конем). Згідно зі ст. 40 Руської Правди злодій, який забрався вночі в дім, міг бути вбитий на місці злочину (во пса место — як собака). Але вбивство зв'язаного злодія каралось. Тяжке покарання передбачала і ст. 41 за викрадення із закритого приміщення: худоби — із хліва, зерна чи інших продуктів — із комори (клети). Ця ж стаття передбачала відповідальність за співучасть у викраданні: всі і кожен злодій відповідали — кожен сплачував штраф у розмірі 3 гривни і ЗО кун. Викрадення худоби з поля каралося втричі нижче, ніж із закритого приміщення (ст. 42). Така деталізована розробленість законодавства про відповідальність за викрадання свідчить про те, що вони були досить поширеними.

У наш час законодавство, спрямоване на боротьбу із викраденням є досить дифереційованим. За останні роки усунено невідповідність в санкціях статей злочинів проти державної і колективної власності, а також злочинів проти індивідуальної власності; отримала зміну на краще редакція ст. 84; встановлена кримінальна відповідальність за вимагательство державного або колективного майна (ст. 86).

Треба зазначити, що практика застосування законодавства про відповідальність за злочини проти особи і власності має істотні недоліки. Найбільш поширеним з них є недостатнє з'ясування під час попереднього слідства та в суді спрямованості умислу винного і мотивів злочину, помилки в кваліфікації умисних вбивств, скоєних з корисливих або хуліганських мотивів чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб, у розмежуванні окремих видів розкрадання, зокрема відмежування розкрадань від інших злочинів, закінченого розкрадання від замаху на нього, у з'ясуванні вартості викраденого тощо.

Уважний аналіз свідчить, що такі недоліки стосуються, у більшості випадків, кваліфікації цих злочинних дій, коли дається невірна оцінка їх кваліфікуючим ознакам.

Не претендуючи на те, щоб остаточно вирішити складні теоретичні та практичні проблеми, автор зосередив свою увагу на конкретних питаннях нормозастосування, прагнучи допомогти тим, хто вивчає та застосовує норми кримінального законодавства України, які спрямовані на боротьбу із злочинами проти особи і проти власності.

Глава 1.

<І>

Кваліфікація злочинів проти особи.

Кваліфікація вбивства

Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини. Це — один із найбільш тяжких злочинів. Вбивство позбавляє потерпілого найціннішого блага — життя. Наслідки цього злочину безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ні відшкодувати, ні відвернути. Крім того, вбивство завдає надзвичайно тяжкої шкоди не тільки потерпілому, але і його рідним і близьким. Вбивство — це трагедія для всіх, хто його бачить, хто про нього знає.

Разом з тим невинне (casus) чи непротиправне (наприклад, у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство — це заподіяння смерті комусь іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини відносно вбивці. Але сприяння самогубству чи допомога самогубцеві в досягненні ним мети визнаються як сприяння вбивству, бо в цьому випадку йдеться про заподіяння смерті іншій людині, що має кваліфікуватися за ст. 19 і ст. 94 чи 93 КК.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути скоєне тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, громадського стану чи властивостей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не біофізіологічні процеси чи стани. При визначенні об'єкта посягання при вбивстві важливо вирізняти в людині її біологічну та суспільну особливості.

Біологічна суть людини криється в її фізичному стані, в стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як предметна, природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, дія серця й мозку, рук і ніг, відсутність хвороб чи аномалій тощо.

Особа — поняття тільки суспільне. Суспільна суть людини — це її громадські якості: громадянство, освіта, фах, місце мешкання та праці, сімейний стан, громадська поведінка та інші громадські риси й ознаки.

Біологічне в людині — це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільне — це ті, які бачить суддя.

В кримінально-правовому аспекті біологічне в людині — це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості — об'єкт таких злочинів. До подібного висновку приходимо, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини.

Біологічне в людині (біофізіологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не охоплюється суспільними відносинами.

Суспільна суть людини — особа — це саме і є її суспільний стан, відносини між іншими людьми, тобто суспільні відносини і громадські стосунки певного індивіду в їх сукупності.

Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина є частиною природи і саме біологічно вона може бути визначена природною, предметною істотою. Це треба підкреслити тому, що в кримінально-правовій літературі предметно-істотним властивостям людини не приділяється певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, ненаявної людини.

Зрозуміло, що такий погляд на людину є неповний, однобічний і тому не науковий. Для права, як інструменту суспільного регулювання, дуже важливо відрізняти фізичну, біологічну і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоча й залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищення майна.

Таку відмінність, такий розподіл в людині її біологічної і суспільної властивостей необхідно проводити завжди.

Біологічна чи соціальна властивість жінки утворює її жертвою статтевого посягання? З юридичної точки зору це питання набуває іншого змісту, а саме: яким чином нормативно не регламентоване статтеве почуття чоловіка заперечується обмеженням статевої волі жінки? Яким чином носій статтевої волі, жінка, стає об'єктом статтевих відносин? А як біологічна істота жіночої статі вона такі є об'єктом таких відносин. У цій своїй якості вона і є предметом посягання.

Якщо не виділяти в людині її біологічну і суспільну сутності, то це призводить до невдалого і безгрунтовного подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини.

При вчиненні злочину впливом на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в розумінні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкт кримінально-правової охорони можуть бути визнані лише за розглядом всіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття "людина" і "особа". Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони: а) біофізичну (жива біологічна особистість) і б) суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. В дійсності ці дві сторони людини непорушно поєднані і являють собою одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, рівно і сукупність суспільних відносин, що існують з приводу цих благ людини і спрямовані на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини як живої біологічної особистості суспільні відносини не можуть існувати, тоді як в деяких (хоча і дуже рідких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені особливими, надзвичайними обставинами (виконання вироку про смертну кару, стан необхідної оборони тощо). В таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, не відповідають одне одному, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.

Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить в собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Якраз тому, що об'єкт посягання при вбивстві — не тільки біологічна особистість, але і певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному разі, в кожному певному випадку ця сукупність буває дуже різноманітною і особливою), кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини — статті 93—98. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які охоплюють заподіяння смерті потерпілому. Наприклад, статті 58, 59, 69, 190¹, 215, 217, 218—220¹.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві життя виключно в біологічному розумінні, то зовсім неможливо з'ясувати правомірність спричинення смерті в стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару. А як оцінити кваліфікацію спричинення смерті при терористичному акті (ст. 58) і при порушенні правил охорони праці (ст. 135), чи при порушенні правил безпеки руху (ст. 215)?

Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на якусь сторону особи, на якусь особливу сторону її суті — окрему групу суспільних відносин, які утворюють спеціфічну складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т.ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто утворює окремий самостійний злочин.

Через це не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незалежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є. Спричинення смерті одній і тій же людині (наприклад, працівнику міліції) може бути різним злочином якраз залежно від того, на які суспільні відносини при цьому було спрямоване посягання — на державну владу (ст. 58), на особу (ст. 93—100), на державне управління (ст. 189² чи на громадську безпеку (ст. 215), або й зовсім не бути злочином (ст. 15).

Кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, але, головним чином, як особу в її суспільному розумінні, як органічне поєднання біологічного і соціального. Поняття "людина" в юридичному відношенні не відповідає за своїм змістом поняттю "об'єкт злочину". Тому в кримінальному законі поняття "людина" в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово "особа" (ст. 69, 8б², 93—126; глава ІІІ Кримінального кодексу так і зветься: "Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи"). Будь-який вплив на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, коли цей вплив порушує (руйнує або пошкоджує) існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках такий вплив злочином не стає.

Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо ж в деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені, наприклад, законом), то людина як біологічна одиниця, її тілесна недоторканість кримінально-правовій охороні не підлягають. Із цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди в стані необхідної оборони, затримання злочинця (ст. 15), або в стані крайньої необхідності (ст. 16).

Життя кожної людини є об'єктом кримінально-правової охорони. Кримінальний закон рівною мірою охороняє життя як юнака, так і доживаючого вік старця, як здорового, так і безнадійно хворого, як видатної особи, героя, так і негідника.

Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці щодо потерпілого. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямоване на життя іншої людини.

У деяких випадках при кваліфікації подібних злочинів трапляються помилки. Наприклад, неправильною була кваліфікація дій К., який п'яним розпочав бійку з С., а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, схопив там долото і почав шукати С., щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М., і вважаючи, що це С., ударив лезом долота М. в голову, від чого той помер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за ст. 17 і ст. 94 КК і необережне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безгрунтовна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Така помилка не виключає умисної вини при вчиненні цього вбивства, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть іншої людини, і намагався досягти цього наслідку.

Але за наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний діяч, представник влади, працівник міліції, вагітна, неповнолітній тощо) і помилки винного щодо цих ознак злочин кваліфікується залежно від умислу суб'єкта. Якщо винний, помиляючись, цих властивостей потерпілого не знав і тому не врахував, то злочин не може кваліфікуватися за тими статтями Кримінального кодексу, які передбачають ці особливості. В таких випадках повинні застосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливостей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного діяча, представника влади, працівника міліції та інших, якщо винний переконливо не знає, що потерпілий є такою особою, належить кваліфікувати як злочин проти особи.

Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. У медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів, а в юридичній литературі є й інші визначення початку життя людини. Наприклад, іноді вважають початком життя початок дихання.

Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджуваний у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його з тілом матері. Тому немає ніяких підстав залишати новонароджу-ваного на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоча цей час і не тривалий, але він має важливе значення в справі охорони життя.

Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або юридичного значення не має, або має зовсім іншу юридичну природу) — це якраз той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя громадянина під свою охорону.

Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт.

Заподіяння смерті новонародженному під час пологів кваліфікується як вбивство в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після шести місяців вагітності).

Для кваліфікації вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки умисні дії, які могли заподіяти смерть, відносно вмерлого (трупа) кваліфікуються як замах на вбивство.

До недавнього часу в медичній науці й судовій практиці настання смерті пов'язувалось з діяльністю серця. Але з розвитком медичної науки і техніки з'явилась можливість поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були випадки — через два-три тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з незворотними процесами в головному мозку і центральній нервовій системі

З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить всі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного.

Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передбачає настання смерті потерпілого, коли такий наслідок його дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень за відсутності умислу на настання смерті не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.

Про намір винного заподіяти смерть і прямий умисел можуть свідчити:

1) погрози потерпілому, висловлювані винним до посягання;

2) неприязні стосунки між винним і потерпілим;

3) спрямованість дій винного і характер спричинених потерпілому ушкоджень (наприклад, рани голови, лівого боку грудини, печінки, лівого і правого пахів тощо);

4) застосування таких знарядь чи засобів, якими безсумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючого яду, високої чи занадто низької температури тощо);

5) інтенсивність дій винного — нанесення багатьох ударів, ран свідчить про намір заподіяти смерть;

6) причини припинення злочинних дій, поведінка винного і потерпілого, яка передувала події злочину.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Якщо потерпілому були заподіяні тілесні ушкодження, не сумісні з життям, то час настання смерті не впливає на кваліфікацію злочину.

В англійському праві існує правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому ушкодження. Кримінальне законодавство України не знає якихось строків, після закінчення яких настання смерті не може кваліфікуватися як вбивство. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі по справі П. зазначила, що за наявності умислу на вбивство час настання смерті потерпілого не може впливати на кваліфікацію злочину.

Для правової кваліфікації вбивства треба досить старанно досліджувати інтелектуальний момент умислу: передбачав чи не передбачав винний, що його дії можуть призвести до смерті потерпілого.

При цьому слід мати на увазі, що в тих випадках, коли такі наслідки передбачались винним, то вбивство повинно кваліфікуватися як умисне.

Для цього потрібно ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх стосунки.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. У випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту нанесення ушкоджень і до смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Суди повинні враховувати, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з не залежних від його волі обставин.

Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охплює інший, створюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визначення форми і виду вини має бути послідовним, щоб запобігти помилки. Найбільш повною ознакою є прямий умисел, а тому він охоплює і непрямий, побічний умисел. Оскільки їх інтелектуальні моменти поточні (усвідомлення і передбачення), і відрізняються вони тільки вольовим моментом, то неважко помітити, що бажання охоплює допущення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно допускає їх настання, бо неможливо бажати чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу непрямий умисел відображає злочинну самовпевненість, бо той, хто має намір і розраховує відвернути настання якихось наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.

Таким чином, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований в цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд:

1) прямий умисел;

2) побічний (непрямий) умисел;

3) злочинна самовпевненість;

4) злочинна недбалість.

Практичне значення такої системи форм і видів вини полягає в тому, що визначати їх у певній справі треба розпочинаючи зверху і йдучи донизу. На черговий ступінь можна переходити лише тоді, коли буде одержана відповідь про достеменну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про непрямий умисел можна ставити питання лише тоді, коли переконаємось, що такі (ці) дії були вчинені не з прямим умислом, і так далі донизу.

Для правильної кваліфікації вбивства важливе значення має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину — настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки не відомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати, що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цих дій.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1981 р. зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджувати мотиви злочину, адже невиконання цих вимог призводить до судових помилок.

Кримінальна відповідальність за вбивство настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 10). Суб'єктом злочинів, передбачених ст. 93—98, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства виповнилось чотирнадцять років. (Цей вік настає з наступної доби після дня народження.) За відсутності в особи документів, що підтверджують її вік, проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках — і для визнання осудності.

Оскільки ст. 10 КК України не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені статтями 58, 59, ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ст. 69, ч. 2 ст. 71, ч. З ст. 86², ч. 5 ст. 123', ч. З ст. 144, ч. 4 ст. 187⁶, ч. 2 ст. 189⁵, ст. 190¹,такі дії винного, поєднані з вбивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати відповідно за ст. 93—98, 101—104, ч. 1 ст. 106 чи ст. 189⁴ КК.

Якщо вбивство було заподіяне в співучасті кількома особами (двома або більше), то всі вони підлягають кримінальній відповідальності за вбивство, вчинене спільно за змовою вбити потерпілого. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України в ухвалі по справі Ш. і С. визначила, що у випадках умисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди треба з'ясовувати характер дій кожного із співучасників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їх умислу. Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно, з наміром заподіяти смерть, і безпосередньо брали співучасть в самому процесі заподіяння смерті. Виконавцем вбивства визнається кожен із співучасників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому поранення життєво важливих органів.

Пособник вбивству від виконавця відрізняється тим, що свої дії чинить до вбивства або після нього і в іншому місці. Під час вбивства і на місці вбивства пособник не буває. Він лише допомагає виконавцеві заподіяти смерть потерпілому наданням йому знарядь чи порад, чи усуненням перешкод або обіцянкою сховати виконавця чи знищити сліди вбивства. Це можуть бути й активні дії і бездіяльність. Бездіяльність пособника визнається злочином тоді, коли особа була зобов'язана запобігти вбивству (працівник міліції, лікар, охоронець особи). Дії пособників і підбурювачів, оскільки вони не безпосередньо спричинили смерть і тому не містять всіх ознак складу злочину, кваліфікуються за ст. 19 і ст. 93 чи ст. 94, тобто відсутні ознаки злочину вбивства доповнюються ознаками ст. 19 КК.

Дії організатора вбивства (ч. 4 ст. 19) кваліфікуються за статтями, які передбачають відповідальність за вбивство, бо організатор відповідає за всі злочини, які він організував або здійсненням яких він керував.

Винятком є лише зксцес виконавця, яким називається вихід виконавця за межі змови між співучасниками і відповідальність за який інші співучасники не несуть.

Для кваліфікації вбивства необхідно враховувати всі ознаки складу злочину, а також всі дані, що характеризують особу винного (поведінка у побуті, ставлення до праці чи навчання, його минуле, наявність судимості тощо).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1981 р. зазначив, що вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин вчиненого злочину, обов'язкові при розгляді будь-якої справи, повинні особливо враховуватися по справах про умисне вбивство, оскільки до винного у вчиненні цього злочину при обтяжуючих обставинах закон допускає застосування смертної кари.

Залежно від тяжкості злочину кримінальний закон розподіляє умисні вбивства таким чином:

а) умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 93);

б) умисне вбивство без обтяжуючих і без пом'якшуючих обставин (ст. 94);

в) умисне вбивство при пом'якшуючих обставинах (ст. 95—97).

Загальний (або простий) склад злочину (вбивства) містить ст. 94. Ця стаття передбачає відповідальність за вбивство, яке характеризується відсутністю як обтяжуючих обставин, які перелічені в ст. 93, так і пом'якшуючих обставин, передбачених ст. 95—97.

Наявність у злочині інших обставин, чи пом'якшуючих, чи обтяжуючих вбивство, які не містяться в ст. 93, 95, 96 і 97, теж підпадає під ознаки"ст. 94. Як показує досвід, таке вбивство вчиняється при бійці, під час сварки або із спонукань помсти чи ревнощів (що теж є помстою) та в інших подібних випадках. За ст. 94, наприклад, були кваліфіковані дії X., яка вбила свого чоловіка. Було доведено, що її чоловік прийшов додому п'яний і почав лаятися і ганятися за нею. X. сховалася у сусідів. Вночі вона повернулась додому, побачила, що чоловік спить, взяла сокиру і вдарила його по голові, від чого він помер.

Вбивство із спонукань помсти кваліфікується за ст. 94 лише в тих випадках, коли мета помститися виникла із особистих неприязних стосунків між винним та потерпілим. Якщо ж помста мала місце в зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку, то вбивство кваліфікується за п. "в" ст. 93.

За ст. 94 кваліфікується вбивство із помсти за неправомірні чи аморальні дії потерпілого, які, проте, не були нападом і не утворювали стану необхідної оборони чи крайньої необхідності і не були спроможні викликати фізіологічний афект (ст. 95).

Таким же чином кваліфікується вбивство і в тих випадках, коли мета помсти виникла внаслідок правомірних дій потерпілого, наприклад, докорів за пияцтво.

Різновидом вбивства із помсти є вбивство із ревнощів. Таке вбивство кваліфікується теж за ст. 94, незалежно від того, чи були підстави до ревнощів чи ні.

У всіх випадках, коли умисне вбивство було вчинено без перелічених в ст. 93, 95—97 обтяжуючих чи пом'якшуючих обставин, дії винного кваліфікуються за ст. 94 (за несплату боргу, із почуття жалю до потерпілого, з використанням безпорадного стану потерпілого тощо).

Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах кваліфікується за ст. 93. Кваліфікуючими ознаками тут є:

1) корисливий мотив (п. "а"), 2) хуліганський мотив (п. "б"), 3) вбивство у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. "в"), 4) вбивство двох або більше осіб (п. "г"), 5) вбивство жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності (п. "д"),

6) вчинення злочину з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. "е"),

7) вчинення вбивства з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, або поєднане із згвалтуванням (п. "ж"), 8) вчинення вбивства особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, крім вбивства, передбаченого ст. 95—97 (п. "з").

Розглянемо кваліфікацію вбивства, передбаченого ст. 93 КК, відповідно до цих кваліфікуючих ознак.

1) Вбивство із корисливих мотивів (п. "а") — це вбивство з метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також намір звільнитися від майнових витрат. Наприклад, як таке можна розглядати вбивство за винагороду з метою звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини чи когось іншого з утриманців. Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що єдиною перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з настанням його смерті ця перешкода усувається.

Для застосування п. "а" ст. 93 не має значення, чи вдалося винному одержати майнову або іншу вигоду, чи ні. Але п. "а" ст. 93 не застосовується в тих випадках, коли вбивця не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним вбивства, наприклад, звільнитися від сплати боргу.

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 також вбивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.

Корисливе вбивство характеризується тим, що його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру з корисливих спонукань. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент вбивства (що дуже сумнівно щодо можливості цього) або зараз же після його вчинення, то воно не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93. Таке вбивство кваліфікується за ст. 94 як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнення майна після вбивства — за ст. 140 як крадіжка.

За п. "а" ст. 93 слід кваліфікувати умисне вбивство, яке вчинене з корисливих мотивів, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати в зв'язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди.

Так само належить кваліфікувати і вбивство на замовлення, коли винний, виконуючи волю іншої особи, за одержану чи обіцяну грошову, майнову винагороду або з іншої матеріальної зацікавленості позбавляє людину життя.

Дії організатора чи підмовника такого вбивства необхідно кваліфікувати за ст. 19 і п. "а" ст. 93, незалежно від того, яку мету він переслідував.

Для умисного вбивства з корисливих мотивів не має значення, чи досяг винний тієї матеріальної вигоди, якої прагнув.

У разі умисного вбивства під час нападу або зразу ж після нього з метою заволодіння або утримання приватного майна громадян, колективного чи державного майна дії винного слід кваліфікувати за п. "а" ст. 93 і ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 чи ст. 86' КК.

Сукупність злочинів має місце і в тому разі, коли вбивство вчинене з метою заволодіння вогнестрільною зброєю або наркотичними засобами. У таких випадках дії винного підлягають кваліфікації за п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 223 чи ч. З ст. 229² за ознакою вчинення злочину шляхом розбійного нападу.

У випадках, коли умисел на заволодіння майном виник у винного після вбивства, вчиненого з інших мотивів, його дії слід кваліфікувати за ст. 93 (при наявності обтяжуючої обставини) чи за ст. 94 та за відповідною статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за крадіжку чи грабіж.

Не може кваліфікуватися за п. "а" ст. 93 вбивство при охороні винним власного майна, бо від цього він не може одержати ніякої вигоди, так само як і в випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони, ні крайньої необхідності).

Корисливе вбивство за багатьма ознаками подібне до вбивства при розбої, яке утворює сукупність злочинів (п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142).

Відрізняються ці злочини за такими ознаками: при корисливому вбивстві намір отримати внаслідок його майнову вигоду виникає до вчинення злочину, тоді як при розбої винний нападає з метою заволодіти майном потерпілого, який може бути випадковою, незнайомою особою. Вбивство з корисливих мотивів частіше буває вчиненим відносно знайомих осіб; корисливе вбивство вчиняється також з метою отримання майнових прав або майна в майбутньому (наприклад, права на житло чи спадкоємство), тоді як при розбої це неможливе. При розбої винний прагне заволодіти майном негайно і тільки тим, яке знаходиться тут же, у потерпілого чи при ньому.

Таким чином, вбивство, вчинене нападом з метою заволодіти майном в момент цього злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. "а" ст. 93 та ст. 86 чи 142 УК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без нападу) належить кваліфікувати тільки за п. "а" ст. 93.

За наявності у винного кількох спонукань до вбивства (наприклад, корисливості і помсти) кваліфікація злочину за п. "а" ст. 93 не виключається, якщо хоча б один із мотивів був корисливим.

2) Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. "б" ст. 93) характерне тим, що воно вчиняється, як може здатися, без видимих істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний скоює винятково цинічні чи> особливо зухвалі дії. Його поведінка є відвертим викликом громадському порядку і обумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати свою зневагу до них.

Вбивство із хуліганських мотивів зовні скоюється часто без приводу чи з використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути вчинено і як дії у відповідь на зауваження потерпілого чи на іншу незначну подію (на відмову дати палити чи відповісти на запитання, на пропозицію стати в чергу тощо).

У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були відокремлені місцем чи часом від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за п. "б" ст. 93 і відповідною частиною ст. 206. При ідеальній сукупності цих злочинів усе скоєне охоплюється п. "б" ст. 93, і додаткова їх кваліфікація за ст. 206 буде зайвою.

Для кваліфікації злочину за п. "б" ст. 93 треба довести, що винний діяв якраз із хуліганських мотивів. Недо-* слідженість мотиву вбивства не значить, що воно було вчинене з хуліганських спонукань. В практиці застосування п. "б" ст. 93 це найпоширеніша помилка — слідство чи й суд, не визнавши або не з'ясувавши мотиву вбивства, кваліфікують його як вчинене з хуліганських мотивів.

Пленум Верховного Суду України з цього приводу в постанові від 25 грудня 1981 р. зазначив, що в судовій практиці зустрічаються помилки, коли суди при невстанов-ленні дійсних мотивів убивства такими без достатніх підстав називають хуліганські спонукання.

Хуліганські спонукання, як зазначають дослідники, характеризуються прагненням до самоутвердження, самовиразу особи з дуже низьким рівнем культури і виховання; це прагнення до самоутвердження хама, варвара, дикуна. В основі хуліганських спонукань лежать нестримні егоїзм, озлобленість і незадоволеність, які доходять до нез'ясовної злості і тупого відчаю, викликаних явною розбіжністю між рівнем бажань особи й можливостями їх здійснення.

Важливо зазначити, що прагнення особи до самоутвердження і самовизначення — це нормальна і природна потреба будь-якої людини, але різні люди для цього використовують різні засоби. Соціальна, юридична оцінка всякого такого прагнення всебічно залежить від того, як, якими засобами ця потреба задовольняється. Одні задовольняють її високопродуктивною працею, науковими чи спортивними досягненнями, старанним виконанням громадських обов'язків тощо, другі — гонитвою за речами, модою, "красивим життям", а треті — лайками, пияцтвом, жорстокістю, глумом над слабим чи старим. Дикі думки і вчинки народжуються дикими нравами і звичками.

Таким чином, хуліганський мотив — це прояв крайнього егоїзму, хамства, неповаги до оточуючих, найбільш грубі форми зневажання загальновизнаних норм моральності.

Оскільки злочин може бути вчинений з різних мотивів (конкуренція мотивів), то за п. "б" ст. 93 вбивство належить кваліфікувати лише тоді, коли хуліганський мотив був переважаючим.

У тих випадках, коли внаслідок конфлікту між винним і потерпілим порушено громадський порядок, а потім конфлікт переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство вже не може бути кваліфіковано за п. "б" ст. 93, бо переважаючим був уже не хуліганський мотив, а мотив помсти. Умисне вбивство, вчинене з мотиву ревнощів, помсти чи інших спонукань, які виникли на грунті особистих неприязних стосунків, незалежно від місця його вчинення, не кваліфікується за п. "б" ст. 93 КК.

Пленум Верховного Суду України пояснив, що вбивство під час сварки чи бійки через непрязні особисті стосунки, якщо при цьому навіть було порушення громадського порядку, не можна вважати як заподіяне з хуліганських спонукань.

Наприклад, неправильно були кваліфіковані за п. "б" ст. 93 дії Г., який розпочав сварку з І. у знайомих і там же побив І. Коли вони разом повертались додому, Г. ударив ножем 1. в живіт, і потерпілий через кілька годин від цього помер у лікарні. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію помилковою і зазначила, що висновок суду про вчинення вбивства 1. з хуліганського мотиву нічим не підтверджений, а тому дії К. треба кваліфікувати за ст. 94 УК.

За п. "б" ст. 93 слід кваліфікувати умисне вбивство з хуліганських мотивів, коли його вчинено на грунті явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу.

Не можна розглядати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство під час сварки чи бійки, яку почав сам потерпілий, а так само з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на грунті особистих стосунків, хоча при цьому і було порушено громадський порядок. Якщо крім вбивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), скоєне треба кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 та статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вбивство.

3) Умисне вбивство, вчинене в зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. "в" ст. 93) — це вбивство в тих випадках, коли намір винного був викликаний службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство громадянина, який припиняв порушення громадського порядку, чи свідка за те, що він дав правдиві показання, і т.ін. Приводом до вбивства в таких випадках є службова чи громадське корисна діяльність потерпілого. Власне кажучи, таке вбивство вчиняється з мотиву помсти за суспільно корисну діяльність. Таке вбивство може бути вчинено і відносно того потерпілого, який перешкоджав здійсненню анти-суспільних намірів винного (наприклад, вбивство охоронця, слідчого чи прокурора).

За п. "в" ст. 93 згідно з Постановою Пленума Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. слід кваліфікувати умисне вбивство, вчинене з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним свого службового або громадського обов'язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність. При цьому відповідальність за цією нормою настає незалежно від часу, що пройшов з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до його вбивства.

Під виконанням службового обов'язку слід розуміти діяльність особи, що входить в коло її повноважень, а під виконанням громадського обов'язку — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього тощо).

В разі умисного вбивства громадянина, який вживає заходи щодо припинення хуліганства, дії винного охоплюються п. "в" ст. 93 і додаткової кваліфікації за п. "б" цієї статті не потребують. Хуліганство і наступне вбивство особи, яка припиняла ці дії, необхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 206 і п. "в" ст. 93.

Коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв'язку з виконанням ним службового або громадського обов'язку, помилково позбавив життя іншу людину, яка такого обов'язку не виконувала, його дії необхідно кваліфікувати за ст. 17 і п. "в" ст. 93 як замах на злочин, котрий він намагався вчинити, та за ст. 94 (за відсутності обтяжуючих обставин).

За п. "в" ст. 93 кваліфікується вбивство лише в тих випадках, коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин діяли неправомірно, то вбивство їх за такі дії не підпадає під ознаки п. "в" ст. 93. Таке вбивство, за наявністю необхідних ознак, кваліфікується за ст. 94.

Оскільки п. "в" ст. 93 передбачає відповідальність за вбивство "у зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку", то для кваліфікації злочину за цією нормою не має значення, де і коли потерпілий виконував ці обов'язки, як і те, чи продовжує він їх виконувати чи вже перестав; не має значення і те, чиї інтереси порушувались службовою чи громадською діяльністю потерпілого — самого винного, його рідних чи друзів.

Умисне вбивство громадянина, який припиняв хуліганські дії винного, кваліфікується за п. "в" ст. 93.

Окремими видами вбивства за службову чи громадську діяльність потерпілого є посягання на життя працівника міліції або народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку (ст. 190¹), вбивство або посягання на життя державного діяча (ст. 58) чи на життя представника іноземної держави (ст. 59).

Ці норми виділені законом в окремі склади злочинів лише за ознаками потерпілого. Оскільки це є спеціальні норми, то вони мають перевагу перед загальною нормою п. "в" ст. 93. Тому при конкуренції цих норм застосуванню підлягають спеціальні норми.

4) Умисне вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93) характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний має намір і мету вбити двох чи більше осіб.

Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене або в різний час, або одночасно. Остання обставина, як правило, має вирішальне значення. Головне, що поєднує вбивство двох чи більше осіб в п. "г" ст. 93, — це єдність умислу таких дій. При відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство за п. "з" ст. 93.

За п. "г" ст. 93 кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство іншої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом.

Разом з тим, як вказує Верховний Суд України, при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство однієї з них і замах на життя іншої (другої) не може вважатися закінченим злочином — вбивством двох чи більше осіб, — бо злочинний намір вбити двох чи більше не був здійснений через причини, від волі винного не залежні. Тому такі дії кваліфікуються за ст. 94 чи 93 і ст. 17 та п. "г" ст. 93 .

Наприклад, судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України кваліфікувала за ст. 94 і ст. 17 та п. "г" ст. 93 дії Ж., який з наміром вбити Т. і Ш. (коли потерпілі спали) наніс їм удари ножем у груди і вбив Т., а Ш. спричинив тілесні ушкодження.

При цьому послідовність дій винного при вбивстві однієї і замаху на вбивство іншої особи на кваліфікацію злочину не впливає.

Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом, то перерва в часі між вбивством одного і вбивством другого (інших) потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину не впливає.

Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 17 і п. "г" ст. 93. Додатково кваліфікувати ці дії ще і за п. "е" ст. 93 немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих.

Вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93) відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. "е" ст. 93), за суб'єктивною стороною: за п. "г" ст. 93 дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. "е" ст. 93 тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяння смерті одній особі, а відносно інших потерпілих винний діяв необережно — вчинив необережне вбивство (ст. 98) чи поставив потерпілих у небезпечне для життя становище (ст. 111), окрім жертви.

Вбивство двох осіб не може кваліфікуватися за п. "г" ст. 93, якщо одне з них було необережним (ст. 98) або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 95).

5) Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності (п. "д" ст. 93).

Для кваліфікації вбивства за п. "д" ст. 93 не мають значення: а) взаємовідносини винного і потерпілої (чоловік і жінка; знайомі, друзі, закохані, чи й зовсім не знайомі);

б) звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;

в) строк вагітності; г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство). Відповідальність за п. "д" ст. 93 настає в разі умисного вбивства жінки, яка завідомо для винного дійсно перебувала в стані вагітності.

Вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 17 і п. "д" ст. 93 чи ст. 94 (за наявності інших обтяжуючих обставин).

При відсутності доказів тому, що винний бузсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не можуть бути кваліфіковані за п. "д" ст. 93. В таких випадках, за наявності необхідних ознак, застосовується ст. 94.

6) Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. "е" ст. 93).

В п. "е" ст. 93 йдеться не про всяку жорстокість, бо вбивство — це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були заподіяні особливі муки (безпосередньо перед вбивством чи під час його), особливі страждання, або коли винний застосовував тортури, мордування, мученицьки діючий яд чи спричинив потерпілому безліч поранень. Особлива жорстокість може проявлятися в нещадності до жертви, глумі над мерцем, заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи рідним потерпілого. За п. "е" ст. 93 були кваліфіковані, наприклад, дії осіб, які вчинили вбивство, протягом тривалого часу (більше години) б'ючи потерпілого ногами і руками в живіт, груди, голову, внаслідок чого той відчував особливі страждання.

У судовій практиці визнається, що ознака особливої жорстокості є у випадках, коли напередодні чи в процесі вбивства до потерпілого застосовувались тортури, мордування або винний глумився над жертвою і при цьому мав намір спричинити їй особливі муки та страждання. За п. "е" ст. 93 були кваліфіковані дії М., який під час сварки облив свою співжительку бензином, підпалив і замкнув її в хаті. У потерпілої було обпалено 95% поверхні тіла, від чого вона померла у лікарні.

Щодо кваліфікації умисного вбивства за п. "е" ст. 93 Верховний Суд України вказує, що законом особлива жорстокість пов'язується зі способом позбавлення людини життя та іншими обставинами, які свідчать про виявлення винним особливої жорстокості.

Умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, коли винний усвідомлював, що завдає потерпілому особливі страждання шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо. До особливо жорстокого способу умисного вбивства належить також заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань.

Умисне вбивство слід вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалось глумлінням над трупом, а так само у присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм особливі страждання.

Знищення або розтин трупа з метою приховати вбивство не можуть вважатися як ознаки вбивства з особливою жорстокістю.

Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони, хоча б його було вчинено з ознаками особливої жорстокості шляхом спричинення великої кількості тілесних ушкоджень або в присутності близьких потерпілому осіб, необхідно кваліфікувати відповідно за ст. 95 чи ст. 97 КК.

Умисне вбивство способом, небезпечним для багатьох осіб (п. "е" ст. 93), має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство певної особи і при цьому розумів, що він застосовує такий спосіб, який небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть бути постріл у натовп, застосування для вбивства вогню (пожежі), води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.

За п. "е" ст. 93 вбивство кваліфікується в тих випадках, коли небезпека для інших, крім жертви, осіб була реальною, тобто дії винного могли заподіяти їм шкоду (здоров'ю чи життю). Якщо при вбивстві способом, небезпечним для багатьох осіб, були спричинені тілесні ушкодження або заподіяна смерть іншим особам, ці дії кваліфікуються, крім п. "е" ст. 93, також і за п. "г" цієї статті чи за статтями, які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження.

7) Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а також поєднане із згвалтуванням (п. "ж" ст. 93).

В п. "ж" ст. 93 поєднані три різні самостійні мотиви вбивства, які визначаються законом кваліфікуючими обставинами цього злочину. В деяких випадках вони можуть бути здійснені в сукупності, одночасно (наприклад, вбивство потерпілої після її згвалтування).

Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним перед тим іншого злочину або замаху на злочин. При цьому для кваліфікації вбивства за п. "ж" ст. 93 не має значення, який злочин був попереднім і хто став потерпілим — чи той же потерпілий або свідок попереднього злочину, чи інші особи, які, на думку винного, могли його викрити.

За п. "ж" ст. 93 вбивство кваліфікується незалежно від того, чи вдалося винному досягти мети — приховати попередній злочин, а також незалежно і від того, чи можна було таким чином злочин приховати.

Вбивство з метою приховати інший злочин утворює з цим попереднім злочином сукупність, і вони кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 і за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за приховуваний злочин. Наприклад, умисне вбивство з метою приховати попередньо вчинений розбій кваліфікується за п. "ж" ст. 93 та за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК.

При кваліфікації дій винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин, скоєний іншою особою, додатково посилатись на ст. 186 (приховання злочинів) не потрібно.

Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину — це один із засобів усунути ту особу, яка чи на думку винного, чи дійсно може перешкодити здійсненню його наміру (наприклад, вбивство охоронця майна).

Кваліфікація не змінюється залежно від того, чи вдалося винному вчинити той злочин, виконання якого він хотів полегшити вбивством. Вчинення означеного злочину чи замах на нього утворюють сукупність із вбивством, за винятком вчиненого всією бандою (ст. 69).

Умисне вбивство, поєднане із згвалтуванням, містить у собі два різних самостійних злочини — вбивство і згвалтування. Поєднує їх лише те, що один із них (згвалтування) є кваліфікуючою ознакою другого (вбивства).

Вбивство, поєднане із згвалтуванням, вчиняється як під час згвалтування чи замаху на нього, так і після згвалтування. У всіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. "ж" ст. 93 та за ч. 4 ст. 117 КК. Необережно заподіяна смерть при згвалтуванні також кваліфікується за сукупністю злочинів — за ст. 98 та ч. 4 ст. 117.

Якщо згвалтування було вчинено групою осіб, то за вбивство, поєднане з ним, відповідають всі співучасники, незалежно від того, чи всі вони мали статевий зв'язок з потерпілою.

За п. "ж" ст. 93 повинні кваліфікуватися також випадки вбивства потерпілої (потерпілого), поєднаного з задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (ч. 2 ст. 118) чи з мужолозтвом (ст. 122), які були вчинені із застосуванням фізичного насильства.

8) Умисне вбивство, вчинене особливо небезпечним рецидивістом або особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст. 95—97 (п. "з" ст. 93).

За п. "з" ст. 93 кваліфікується вбивство, що має ознаки ст. 93 чи ст. 94, яке було вчинене особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26), тобто особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана судом особливо небезпечним рецидивістом. Просте вбивство (ст. 94), вчинене особливо небезпечним рецидивістом, кваліфікується за п. "з" ст. 93, а, маючи кваліфікуючі ознаки, також за відповідними іншими пунктами ст. 93 (наприклад, п. "д", "е", "ж").

Не можуть кваліфікуватися за п. "з" ст. 93 випадки вчинення вбивства особливо небезпечним рецидивістом при пом'якшуючих обставинах — при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 95) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 97).

Пункт "з" ст. 93 передбачає також відповідальність за повторне вбивство, тобто за вбивство, вчинене в другий раз (чи більше).

Повторним визнається вбивство, вчинене: а) за відсутності єдиного умислу на вбивство двох чи більше осіб;

б) у різний час незалежно від тривалості перерви між цими злочинами.

Повторності не утворює: а) вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 95) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 97); б) вбивство, щодо якого вже минули строки давності (ст. 48) або судимість знята чи погашена (ст. 55); в) вбивство двох або більше осіб (п. "г" ст. 93); г) необережне вбивство (ст. 98); д) повторна спроба замаху на вбивство однієї і тієї ж особи, якщо ці дії охоплювалися одним умислом.

Для кваліфікації злочину за п. "з" ст. 93 не має значення: а) чи притягувався винний до кримінальної відповідальності за перше вбивство; б) чи відбував він покарання за перше вбивство чи ні, відбув таке покарання повністю чи частково.

Вбивство вважається повторним і тоді, коли йому чи замаху на нього передували замах на вбивство або готування до вбивства, а також заподіяння смерті при бандитизмі (ст. 69), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), працівника міліції чи військовослужбовця у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку (ст. 190¹).

Для кваліфікації вбивства як повторного за п. "з" ст. 93 не має значення, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві — був він виконавцем злочину чи іншим співучасником (організатором, підбурювачем чі пособником). Ознаку повторності надає як співвиконавство, так і інша співучасть.

Посягання на життя працівника міліції (ст. 190¹) особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, кваліфікується лише за ст. 190¹. Оскільки ця норма не передбачає вчинення такого злочину за обтяжуючих обставин, то додаткової кваліфікації цих дій за п. "з" ст. 93 не потрібно.

Якщо винна особа в різний час вчинила два замахи на вбивство за обтяжуючих обставин і за перший з них не була засуджена, скоєне загалом повинно кваліфікуватися за ст. 17 і за п. "з" ст. 93 та відповідними її пунктами, що передбачають обтяжуючі обставини обох замахів на вбивство.

При вчиненні декількох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ст. 93, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю цих пунктів та п. "з" ст. 93 з урахуванням повторності.

Під раніше вчиненим умисним вбивством слід розуміти не тільки вбивства, кваліфіковані за ст. 93 і 94, а й злочини, передбачені ст. 58, 59, 190¹, а також злочини, відповідальність за які настає за ст. 60 і п. "в" ст. 234, якщо вони були поєднані з умисним позбавленням життя людини чи замахом на нього.

Вбивство не може кваліфікуватися за п. "з" ст. 93, якщо судимість за раніше вчинений такий злочин знята з винного чи погашена у встановленому законом порядку або на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності.

Не можна кваліфікувати вбивство однієї особи за сукупністю пунктів "а", "б", "в", "ж" ст. 93 у будь-якому їх поєднанні, оскільки неможливо вчинити вбивство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів, у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.

Відповідно до ст. 277 Кримінально-процесуального кодексу України, суд не може змінювати кваліфікацію дій винного в умисному вбивстві з одного пункту на інший пункт ст. 93 КК України, якщо це тягне за собою зміну формулювання обвинувачення, що погіршує становище підсудного і порушує його право на захист.

Умисне вбивство без обтяжуючих обставин, передбачених ст. 93, а також без пом'якшуючих обставин, передбачених ст. 95—97, зокрема в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим, підлягає кваліфікації за ст. 94.

Такими є ознаки кваліфікованого вбивства, що визнається кримінальним законом як вчинене за обтяжуючих обставин. Стаття 93 містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за наявності яких вбивство визнається кваліфікованим. Вбивство за інших обтяжуючих злочин обставин (наприклад, з використанням безпорадного стану потерпілого, своїх рідних — батька чи матері, чи групою осіб за попередньою змовою тощо), які в ст. 93 не згадані, кваліфікується за ст. 94.

Згідно з принципом повноти осудності при кваліфікації вбивства, яке містить декілька обтяжуючих обставин, злочин кваліфікується за всіма пунктами ст. 93, що передбачають ці обставини.

Наприклад, вироком судової колегії обласного суду П., раніше судимого за ст. 17 та 94, засуджено за пп. "д", "е" та "з" ст. 93 до п'ятнадцяти років позбавлення волі за те, що він на грунті особистих неприязних стосунків з особливою жорстокістю вбив О., знаючи що вона вагітна".

Істотні особливості має кваліфікація умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи потерпілим (ст. 95).

За ст. 95 вбивство кваліфікується лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані фізіологічного афекту.

Афектом в психіатрії називають найбільш сильні (най-сильніші) і дуже різкі емоції та переживання — жах, лютість, відчай тощо.

У стані фізіологічного афекту самооцінка і самоконтроль поведінки значно утруднюються, зменшуються, але зовсім не виключаються, як під час патологічного афекту. В стані патологічного афекту людина не здатна розуміти своїх дій, а значить — ні контролювати їх, ні керувати ними. В такому стані людина визнається неосудною (ст. 12).

Вбивство вважається вчиненим у стані фізіологічного афекту за наявності таких умов:

1) якщо сильне душевне хвилювання (афект) виникло раптово, як відповідь на протизаконні дії потерпілого, і викликало намір убити його. Фізіологічний афект — дуже сильний емоційний спалах, але наскільки сильний, настільки й нетривалий.

Вбивство в стані фізіологічного афекту визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин лише тоді, коли умисел на це виник і був здійснений у стані фізіологічного афекту, коли винний перебував у цьому стані;

2) якщо фізіологічний афект виник внаслідок:

а) насильства потерпілого над винним чи його рідними (близькими) — наприклад вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, погроза застосувати насильство, знищити майно і т.ін., якщо насильство було протизаконним, дійсним і значним, тобто здатним викликати фізіологічний афект, але не надавало права на необхідну оборону чи крайню необхідність;

б) тяжкої образи потерпілим винного — грубого і цинічного приниження гідності особи;

в) інших протизаконних або грубо аморальних дій потерпілого, якщо ці дії потягли чи могли потягти за собою тяжкі наслідки для винного чи його близьких (знищення майна, приниження гідності, іншу шкоду). Судова практика визнає, що здатна викликати фізіологічний афект суп-ружня зрада, зрада закоханих. Афект можуть викликати і багаторазові протизаконні дії, остання з яких і стала причиною афекту.

Таким чином, вбивство в стані фізіологічного афекту є відповідь на протиправні чи аморальні дії потерпілого і тому воно визнається вчиненим за пом'якшуючих обставин. Наприклад, судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України розглянула справу Н., яка вбила свого чоловіка. Потерпілий систематично пиячив, бив свою дружину, приводив додому чужих жінок. У день вбивства він прийшов додому п'яний, почав вимагати, щоб жінка задовольнила його статеву пристрасть неприродним способом, а коли вона відмовилась, ударив її ногою в живіт. Н. схопила ніж і вдарила ним чоловіка в груди, від чого той помер. Верховний Суд ухвалив, що дії Н. треба кваліфікувати за ст. 95, оскільки вони були вчинені в стані сильного душевного хвилювання, викликаного тяжкою образою і протизаконним насильством з боку потерпілого.

Вбивство не може бути кваліфікованим за ст. 95, якщо стан фізіологічного афекту був викликаний законними діями потерпілого, наприклад, взяттям під варту (ст. 155 КПК), конфіскацією майна (ст. 29 КПК), затриманням підозрюваного (ст. 106 чи 115 КПК) тощо.

Для кваліфікації злочину за ст. 95 важливо визначити два часових інтервали:

а) між протиправними діями потерпілого і виникненням у винного фізіологічного афекту. Тривалість цього часу значення не має — він може бути як занадто малим, так і занадто великим. Ця обставина на кваліфікацію вбивства за п. "з" ст. 93 не впливає;

б) між виникненням афекту і вбивством. Оскільки за ст. 95 злочин може бути кваліфікованим лише в тому випадку, коли винний перебував у стані афекту, то для застосування цієї норми дуже важливо визначити тривалість такого стану. Вивчення автором судової практики свідчить, що стан фізіологічного афекту триває не більше З—4 хвилин. У різних людей ця тривалість буває різною, більш темпераментні особи скоріше "спалахують", але довше "остигають", тому у них стан фізіологічного афекту може тривати 5—7 хвилин. Саме цей час і визначений у ст. 95 словами "раптово виникло", тобто тривало не довго. Тому коли між виникненням афекту і вбивством минуло більше часу (наприклад, 20—ЗО хвилин), то кваліфікувати вбивство за ст. 95 немає підстав, бо в таких випадках стан фізіологічного афекту вже минув, і винний, вбиваючи, вже не перебував у такому стані.

Якщо винний, перебуваючи у стані фізіологічного афекту, вбив одного потерпілого і мав замах на вбивство іншої особи, його дії кваліфікуються за сукупністю за ст. 95 і ст. 17 та ст. 95, оскільки ця норма не передбачає посилення відповідальності за повторний такий злочин.

Стаття 95 передбачає відповідальність лише за умисне вбивство в стані фізіологічного афекту. Всі інші випадки заподіяння криминально караної шкоди в стані фізіологічного афекту — тілесні ушкодження, необережне вбивство — кваліфікуються за ст. 103. Тому умисне вбивство в стані фізіологічного афекту однієї особи і спричинення при цьому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень іншій особі кваліфікуються за сукупністю злочинів за ст. 95 і ст. 103 КК

Вбивство в стані фізіологічного афекту за обтяжуючих обставин, перелічених в ст. 93, — наприклад, вагітної жінки, з особливою жорстокістю чи двох осіб, — кваліфікується тільки за ст. 95, тому що обставини, які пом'якшують відповідальність, мають перевагу перед обставинами, які обтяжують відповідальність. На цих же підставах вбивство в стані фізіологічного афекту і в стані необхідної оборони, але з перевищенням меж необхідності, кваліфікується лише за ст. 97 без застосування ст. 95, оскільки ст. 97 містить більш пом'якшуючу відповідальність обставину.

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 96).

Даний вид вбивства, виділений законодавцем в особливий, окремий склад злочину, має лише йому притаманні специфічні властивості: 1) таке вбивство вчиняє матір і позбавляє життя свою дитину, 2) вбивство вчиняється матір'ю під час пологів або зараз же після них, 3) вбивство спрямоване на життя новонародженої дитини, яка ще тільки народжується чи яка тільки що народилася.

Всі ці ознаки вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини враховані законодавцем, і тому воно вважається вчиненим при дуже пом'якшуючих відповідальність обставинах.

Перелічені ознаки цього злочину мають вирішальне значення для його кваліфікації.

За ст. 96 кваліфікується вбивство дитини тільки матір'ю. Якщо подібне вбивство вчиняє батько чи хтось інший із родичів, то вони підлягають відповідальності на загальних підставах за ст. 94 чи 93. Інші, крім матері, особи можуть бути співучасниками вбивства, вчиненого матір'ю. В таких випадках їх дії кваліфікуються за ст. 19 і ст. 96.

Вбивство може кваліфікуватися за ст. 96 лише тоді, коли дитину вбила мати, яка дитину народила. Вбивство чужої дитини, незалежно від будь-яких обставин, не може кваліфікуватися за ст. 96.

За ст. 96 кваліфікується вбивство, яке було вчинене матір'ю під час пологів або зараз же після них. Якщо після пологів минув деякий час, то заподіяне вбивство, хоча б і матір'ю своєї новонародженої дитини, не може кваліфікуватися за ст. 96.

Не може кваліфікуватися за ст. 96 посягання на життя плода ще до пологів. Такі дії кваліфікуються як аборт (ст. 109 і 110).

Кваліфікація вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97) викликає труднощі в зв'язку з тим, що дуже невиразно визначені в законі межі необхідної оборони і їх перевищення. За ст. 97 може кваліфікуватися вбивство лише в тих випадках, коли воно було вчинене в стані необхідної оборони, але винний явно, безсумнівно перевищив її межі.

Критерій явності виходу за межі необхідності, як свідчить практика, недостатній, бо що для однієї людини явно або очевидно, то для другої — неявно, неочевидно.

Злочинність вбивства в стані необхідної оборони полягає в тому, що заподіяння шкоди нападаючому не було необхідним. Винний міг у цьому разі захистити свої інтереси (чи іншої особи) без заподіяння смерті. Але оскільки це було вчинено для захисту правоохороняємих інтересів від нападу потерпілого, то вбивство в стані необхідної оборони з перевищенням її меж визнається законом вчиненим за пом'якшуючих відповідальність обставин.

За змістом закону перевищення меж необхідної оборони — це явна, очевидна невідповідність захисту характерові і небезпеці нападу, коли при цьому нападаючому без необхідності умисно спричиняється шкода — смерть.

Якщо нападаючому була заподіяна шкода з необережності (навіть смерть), то це не буде перевищенням меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони може статися лише під час оборони, коли винний перебував у стані необхідної оборони і діяв з мотиву захисту. Пленум Верховного Суду в п. 4 постанови від 28 червня 1991 р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільнo небезпечних посягань" зазначив, що лише при наявності стану необхідної обророни можна зробити висновок щодо того, чи перевищила особа межі необхідної оборони чи ні. Якщо ж цього стану ще не було, тобто напад ще не почався і не було ніяких підстав вважати, що він негайно неминуче почнеться, або напад уже закінчився і не було з чого зробити висновку, що він продовжуватиметься, то заподіяна в таких випадках шкода не може кваліфікуватися за ст. 97 чи ст. 104. Відповідальність у таких випадках настає на загальних підставах як за звичайний злочин проти особи (ст. 94 чи ст. 101).

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, треба врахувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я тощо) та інші обставини.

За ст. 97 кваліфікується також вбивство злочинця під час його затримання з метою доставлення до відповідних органів влади, якщо при цьому були перевищені межі необхідності і злочинцеві була заподіяна така явно зайва шкода.

Якщо вбивство було вчинене в стані необхідної оборони з перевищенням її меж, і той, хто захищався, одночасно перебував у стані фізіологічного афекту, то його дії кваліфікуються за ст. 97, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 95 КК.

Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, при відсутності умислу на позбавлення життя кваліфікується за ст. 104.

Замах на вбивство не може кваліфікуватися за ст. 97, бо при цьому не може бути перевищення меж необхідної оборони.

Значні особливості має кваліфікація заподіяної шкоди в стані так званої уявної оборони, тобто тоді, коли в дійсності нападу не було, а винному лише здалося, що на нього нападають.

Вбивство в стані уявної оборони залежно від конкретних обставин кваліфікується:

а) за ст. 97 — якщо вся обстановка події давала підстави думати, що це був справжній напад, але винний перевищив межі тієї шкоди, яка була б необхідною при відповідному реальному посяганні;

б) за ст. 94 або 93 — якщо обстановка не давала підстав для добросовісної помилки про напад і винний міг розібратися в обставинах подій, але не звернув на це досить уваги, був неуважним, байдужим.

Кримінальна відповідальність виключається, якщо обстановка події давала достатні підстави вважати, що відбувається дійсне, реальне посягання, і винний не міг усвідомлювати своєї помилки. Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується за ст. 97 і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі ознаки, передбачені пп. "г", "д", "е", "з" ст. 93 КК.

Всі кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати за відповідною системою і визначити правило їх застосування (кваліфікації). Система названих статей КК України має такий вигляд: ст. 94, 93, 95 і 97.

Кваліфікація передбачених ними злочинів (при їх конкуренції) підкоряється правилу: "При наявності у вчиненому злочині ознак двох чи більше норм (статей) застосовується остання з конкуруючих норм (статей)". Наприклад, якщо в діях винного є ознаки, ст. 94 і 93, застосовується ст. 93, якщо дії мають ознаки статей 94, 93 і 95, застосовується ст. 95 і т.д.

Але треба мати на увазі, що це правило поширюється тільки на випадки конкуренції норм (статей) при їх ідеальній сукупності. Воно непридатне для випадків реальної сукупності, коли ці злочини були вчинені в різний час, в різних місцях, відносно різних потерпілих.

Норми (статті), в яких передбачається відповідальність за умисне вбивство, можна розташувати і в більшу низку. Наприклад, таку: ст. 94, 93, 190¹, 69, 58, 59, 95, 97.

Але ця низка вже не має такої логічності, хоча і вона підкоряється вищезазначеному правилу кваліфікації цих злочинів.

У багатьох випадках вбивство утворює сукупність злочинів, наприклад, з бандитизмом (ст. 69), тероризуванням засуджених (ст. 69¹), розбоєм (ст. 86, 142), згвалтуванням (ст. 117), перевищенням влади чи службових повноважень (ст. 166), а також з хуліганством (ст. 206).

Оскільки ці склади злочинів не охоплюють заподіяння смерті потерпілому, а статті про вбивство не охоплюють цих злочинів, то вони завжди кваліфікуються за сукупністю відповідних норм (статей).

Вбивство з необережності (ст. 98).

Від усіх інших видів убивство, передбачене ст. 98, відрізняється тільки ознаками суб'єктивної сторони.

Можливі при цьому обидві форми необережності — злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Смерть через злочинну самовпевненість настає тоді, коли винний передбачає абстрактну можливість настання смерті, але розраховує її усунути, вважає, що в даному випадку вона не настане. Розрахунок винний робить на якісь певні реальні обставини (на своє вміння, на свою фізичну силу, на властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як виявляється, цей розрахунок негідний, невдалий. Вина особи, яка діяла таким чином, у тому, що вона не була більш уважною, що надіялась на ненадійне.

Найчастіше таке трапляється при порушенні різних правил — використання машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.

У тих же випадках, коли винна особа передбачала, хоча і абстрактну, можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не настане, але цей її розрахунок був на якусь випадковість (на "якось воно обійдеться"), а не на щось конкретно реальне, то таке вбивство визнається умисним, а не необережним.

Вбивство при злочинній недбалості вчиняється тоді, коли винний не передбачав, що від його дій може статися смерть, але за обставинами події він повинен був і міг передбачати такі наслідки своїх дій чи бездіяльності.

Наприклад, П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п'яного С. Від цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку, від чого і помер.

Від необережного вбивства треба відрізняти невин-не заподіяння смерті , коли особа не могла передбачати настання таких наслідків своїх дій чи бездіяльності.

Умисне тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (при відсутності умислу на причинения смерті) кваліфікується за ст. 101. У всіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до смерті потерпілого, дії винного кваліфікуються за ст. 98.

Так, наприклад, були кваліфіковані дії Р., який під час сварки двічі вдарив С. по обличчю. Від цих ударів С. упав і помер. Смерть настала внаслідок крововиливу в мозок. Миколаївським обласним судом дії Р. були кваліфіковані за ст. 94. Касаційна інстанція перекваліфікувала дії Р. за ч. З ст. 101. Пленум Верховного Суду СРСР у постанові по цій справі визначив, що для звинувачення Р. за ч. З ст. 101 треба було довести, що він мав намір заподіяти С. тяжкі тілесні ушкодження. Доказів цьому немає. В діях Р. не було нічого такого, що б доводило його намір заподіяти С. тяжкі тілесні ушкодження. Він хоча і не передбачав, але повинен був і міг передбачити і такі наслідки, які фактично настали, тобто заподіяв смерть необережно.

Необережне вбивство має такі суб'єктивні властивості, що для визнання особи винною досить довести, що вона могла передбачити наслідки своїх дій, бо згідно зі ст. 10 кожна особа, яка до вчинення злочину вже досягла віку чотирнадцяти років, повинна була (зобов'язана) такі наслідки передбачати.

Смерть потерпілого може бути наслідком багатьох злочинів, крім передбаченого ст. 98.

Такі випадки передбачені, наприклад, ч. З ст. 89, ст. 90, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 135, ч. 2 ст. 145, ч. 2 і ч. З ст. 215 та ін. Всі ці злочини кваліфікуються за відповідними статтями КК. Застосування ст. 98 при цьому не потрібно.

За ст. 98 кваліфікуються дії, якими необережно була заподіяна смерть потерпілому, при використанні винним різноманітних машин, механізмів при виконанні ними нетранспортних робіт (ремонтних, будівельних та ін.) .

Всі види вбивства, передбачені ст. 93—98, суттєво відрізняються від інших злочинів, пов'язаних з позбавленням життя людини чи посяганням на нього. При їх відмежуванні слід ураховувати положення, на які вказує Верховний Суд України:

а) посягання на життя державного діяча, вчинене в зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, є злочинами проти держави і повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 не потребують.

Посягання на життя державного діяча чи представника іноземної держави охоплює як умисне вбивство, так і замах на умисне вбивство;

б) бандитизм, поєднаний з умисним вбивством, є посяганням на основи державного управління в сфері громадської безпеки та на життя людини. Оскільки диспозицією ст. 69 не передбачені такі наслідки, як позбавлення життя людини, і санкція цієї статті закону більш м'яка, ніж санкція ст. 93 чи ст. 94, дії винного у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — як бандитизм і умисне вбивство;

в) під посяганням на життя, відповідальність за яке передбачена ст. 190¹, належить розглядати умисне вбивство або замах на вбивство працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця в зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку. Такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 190' та п. "в" ст. 93 чи ч. 2 ст. 17 і п. "в" ст. 93;

г) у разі умисного вбивства при вчиненні злочинів, в яких кваліфікуючою ознакою є загибель людей (ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ч. 2 ст. 71, ч. 4 ст. 187⁶), а також настання людських жертв (ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145, ч. 2 ст. 189⁵), дії винного слід кваліфікувати за відповідним пунктом ст. 93 чи за ст. 94 та статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за один із вказаних злочинів. Заподіяння під час вчинення таких злочинів смерті з необережності додаткової кваліфікації за ст. 98 не потребує;

д) дії винного, пов'язані з угоном транспортних засобів, поєднані з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставиться корислива мета — заволодіння транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. "а" ст. 93 і ч. З ст. 142 КК. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу необхідно кваліфікувати за п. "ж" ст. 93 і ч. З ст. 215 Кримінального кодексу.

Доведення до самогубства (ст. 99).

Певні дії утворюють такий склад злочину, і вони кваліфікуються за ч. 1 ст. 99 при наявності необхідних умов:

1) якщо потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності від винного (був на утриманні, в шлюбі, підлеглим за службою; притягнутим до кримінальної відповідальності тощо);

2) якщо винний довів потерпілого до самогубства жорстоким з ним поводженням чи систематичним приниженням його людської гідності (побоями, голодом, холодом, ганьбою, образами, цькуванням чи наклепами).

При відсутності хоча б однієї з цих умов складу злочину за ч. 1 ст. 99 не виникає.

Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням і діями, здатними довести до самогубства, припинення статевих зв'язків, розірвання шлюбу, поодинокі випадки побоїв й інші незначні дії (наприклад, відмова від шлюбу).

Відповідальність за ч. 1 ст. 99 за доведення потерпілого до самогубства або до спроби вчинити самогубство може нести лише особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній чи іншій залежності, і тільки у випадку, коли це сталося внаслідок жорстокого поводження винного з потерпілим або систематичного приниження його особистої гідності.

Під жорстоким поводженням слід розуміти безжалісні, грубі діяння особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (мордування, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми глумління над честю і гідністю людини).

Перевищення особою влади або службових повноважень, що призвело до самогубства потерпілого чи спроби вчинити самогубство, утворює сукупність злочинів, і, за вимогою Верховного Суду України, потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 166 та ст. 99 КК.

За ч. 1 ст. 99 кваліфікується злочин як в тих випадках, коли потерпілий позбавив себе життя, так і тоді, коли він намагався це зробити, але за незалежних від нього обставин залишився живим. Обов'язковими ознаками злочину, що передбачений ч. 1 ст. 99, є певні наслідки жорстокого поводження винного — самогубство чи змах на нього — і причинний зв'язок між діями винної особи і цими наслідками.

Не може бути визнане жорстоким поводження з потерпілим, якщо відносно нього вчиняються правомірні дії — притягнення до відповідальності, погроза викрити його злочинні дії, вимоги не порушувати громадський порядок, поводити себе гідно тощо. Доведення до самогубства — злочин, як правило, необережний. Але він може бути скоєний за непрямим умислом.

Якщо ж винний бажав довести потерпілого до самогубства, то це вже буде вбивство чи замах на вбивство, які кваліфікуються за ст. 17 та ст. 94 чи 93.

За ч. 2 ст. 99 доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство внасліок систематичного цькування чи наклепу кваліфікується в тих випадках, коли потерпілий не був у матеріальній або іншій залежності від винного.

Погроза вчинити вбивство (ст. 100) є психічним насильством над особою. Супільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості ні працювати, ні відпочивати.

Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно (віч на віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.

Стаття 100 передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством. Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає, наприклад, погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, розповсюдити ганебні вигадки тощо. Обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 100, є реальність погрози, якою вона буває у всіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися> її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить в реальність погрози, то складу злочину немає. Наприклад, Ш. погрозив потерпілій, яку згвалтував, щоб вона про це не розказувала мамі. Обласний суд визнав засудження Ш. за ст. 100 безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний нічим не підтверджував намір здійснити погрозу.

Погроза визнається реальною, якщо винний:

1) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вважати, що ця погроза буде здійснена;

2) своєю поведінкою, стосунками з потерпілим переконував — погроза не марна, вона буде здійснена.

Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою погроза визнається з моменту доведення її до потерпілого.

Погроза вбивством за багатьма ознаками нагадує замах на вбивство. Відрізняються ці злочини лише метою:

1) при погрозі вбивством винний не має мети негайно заподіяти смерть. Його мета налякати потерпілого, позбавити його спокою, змусити його весь час нервувати, страждати від страху за своє життя;

2) при замаху на вбивство винний має мету зараз, негайно заподіяти смерть потерпілому і робить все залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.

Наприклад, міський народний суд помилково кваліфікував за ст. 17 та ст. 94 дії Д., який, перебуваючи в стані сп'яніння, почав бити свою дружину і, погрожуючи скинути її з балкона другого поверху, вимагав, щоб вона сама стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла не витримала напруження, стрибнула з балкона і отримала тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. З показань потерпілої вбачається, що чоловік постійно знущався над нею, неодноразово погрожував вбивством і що в неї були всі підстави вважати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з життям, вона стрибнула з балкона, та свій умисел на самогубство до кінця не довела з не залежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести відповідальність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогубства, тобто за ст. 100 і ч. 1 ст. 99 КК.

При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває їх складовою частиною (наприклад, злочини, передбачені ст. 86, 117, 118, 142, 144, 180, 190). Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то застосовуються тут лише норми цих спеціальних статей. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 100 не потрібно.

<І>

Кваліфікація злочинів проти здоров'я

Злочинами проти здоров'я називаються суспільно небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, безпосереднім головним об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, заподіяння шкоди здоров'ю при яких є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом (наприклад, злочини, передбачені ст. 69¹, 71, 86, 135, 142, 166, 189⁴, 190, 206, 209, 215).

Об'єктом всіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої певної особи незалежно від його стану та аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (його віку, громадянства, службового стану тощо). Кримінальний закон у рівній мірі охороняє здоров'я як міцного юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як правопослушної особи, так і затятого злочинця.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є засобом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилення від військової служби шляхом членоушкодження — ст. 243 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з часу початку народження людини і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров'ю виключає кримінальну відповідальність, якщо ця шкода була скоєна:

1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи при затриманні злочинця (ст. 15 і 16 КК);

2) при лікуванні зі згоди потерпілого (наприклад, ампутація ноги, резекція шлунка, пересадка нирки тощо).

Найбільш поширеними злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження.

Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілість або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров'я. Особливість тілесних ушкоджень в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди — рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу — і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на підставі "Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 11 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. за № 255/791 (далі — Правила).

Згідно з Правилами характер і ступінь тілесних ушкоджень визначаються за трьома критеріями:

1) патологічним (головним). Ним визначаються небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характер і ступінь порушень цілісності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;

2) економічним (додатковим). Він визначає ступінь втрати працездатності;

3) естетичним (додатковим). Він визначає факт знівечення обличчя потерпілого.

Згідно з законом тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент їх заподіяння або спричинили втрату будь-якого органа чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя (ч. 1 ст. 101).

Розглянемо ознаки тілесних ушкоджень, викладені в Правилах.

Небезпечними для життя є ушкодження, котрі в момент їх заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене наданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після їх заподіяння, має перебувати з ними у прямому причин-но-наслідковому зв'язку.

До ушкоджень, небезпечних для життя, належать:

а) ті, що проникають у черепну порожнину, в тому числі й без ушкодження мозку;

б) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа;

в) забій головного мозку тяжкого ступеня як із здавлен-ням, так і без здавлення головного мозку; забій головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки (при судово-медичній оцінці ступеня тяжкості струсу і забою головного мозку належить керуватися діючими методичними рекомендаціями, що затверджуються Міністерством охорони здоров'я України);

г) ізольовані внутрішньочерепні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ (субарахноїдальний крововилив, який був підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для життя);

д) ті, що проникають у канал хребта, в тому числі й без ушкодження спинного мозку та його оболонок;

е) переломо-вивих та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг І або ІІ шийних хребців, а також переломи зубовидного відростка ІІ шийного хребця (в тому числі без порушення функції спинного мозку);

є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи;

ж) закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі;

з) перелом чи переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з порушенням функції спинного мозку або з наявністю клінічно встановленого шоку тяжкого ступеня (рефлекторне порушення функцій — рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення ритмів серця, дихання тощо — не є підставою для віднесення ушкоджень до загрозливих для життя);

и) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні;

ї) закриті переломи під'язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної, вилочкової — у дітей) — все за наявності загрозливих для життя явищ;

й) поранення грудної клітки, котрі проникли в плевральну порожнину, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, в тому числі і без ушкодження внутрішніх органів (підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях грудної клітки, не може розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в тих випадках, коли явища гемопневмотораксу відсутні, емфізема має обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав у плевральну порожнину);

к) ушкодження живота, котрі проникли в черевну порожнину, в тому числі й без ушкодження внутрішніх органів; відкриті ушкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднирників, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри) (відкриті ушкодження нижньої третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу належить відносити до небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих для життя явищ);

л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнин, органів заочеревного простору, порожнини таза — все за наявності загрозливих для життя явищ (проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні ушкодження органів черевної порожнини, при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень не враховується);

м) відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої та великогомілкової кісток (відкриті переломи інших від ділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, а також відкриті й закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової кісток можуть бути зараховані до небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя явищ;

н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ;

о) ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонального і органного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони мають підтверджуватись об'єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструментальних досліджень;

п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супроводять (ушкодження інших периферичних судин — голови, обличчя, шиї, передпліччя, кисті, гомілки, стопи — кваліфікуються у кожному випадку залежно від спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ);

р) загальна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих для життя явищ:

термічні опіки ІІІ—ІV ступенів з площею ураження понад 15% поверхні тіла; опіки ІІІ ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки ІІ ступеня понад 30% поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів за наявності загрозливих для життя явищ;

с) ушкодження від дії низької температури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми — всі за наявності загрозливих для життя явищ;

т) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (в тому числі і харчової токсикоінфекції) за умови, що в клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища;

у) усі види механічної асфіксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю, за умови, що це встановлено об'єктивними клінічними даними.

Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відділенні органа від тіла людини, а також тоді, коли настав повний чи частковий параліч цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх параліч, втрата здібності народжувати дітей тощо. Як свідчить слідча та судова практика, частіше втрачаються при тілесних ушкодженнях очі, ніс, вуха, руки та ноги.

Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота особи на обидва ока або виник такий стан зору, що людина не може бачити оточуючих її предметів на відстані двох метрів (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче).

Втрата зору на одне око або втрата ока теж визнається тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж на одну третину або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.

При повній втраті зору на одне око це ушкодження буде тяжким незалежно від того, чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, рівно як і від того, коли око було втрачено — в момент заподіяння тілесного ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від розладу здоров'я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів (коли потерпілий не чує розмови на відстані 3—5 см від вуха).

Під втратою язика (мовлення) треба розуміти втрату можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих. Заїкання не слід розуміти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги треба розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність). Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів; усі інші випадки мають розглядатися як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності треба розуміти втрату здатності до злягання чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров'я.

Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпший внаслідок посягання на його здоров'я захворів тимчасовою чи хронічною душевною хворобою, коли таке посягання спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або переляку, сильного психічного струсу (зворушення).

Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням виникнення внаслідок посягання нервової хвороби.

Під душевною хворобою належить розуміти психічне захворювання (психічну хворобу). До психічних захворювань не можна відносити пов'язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно викликало розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості й ступеня вилікованості. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров'я.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідко-вий зв'язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлює психіатрична експертиза. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначає судово-медичний експерт з урахуванням висновків цієї експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше 33%). При цьому йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.

Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визнаються на загальних підставах (за тими ж Правилами) — як здорових та дорослих людей.

Втрата процездатності вважається стійкою, якщо вона не може бути поновлена, або вона може бути поновлена лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.

Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинило переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має. Не впливають на відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути і власна дружина, і зовсім не знайома жінка. Кримінальна відповідальність в разі переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно спричинилося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.

Ушкодження, що призвело до переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умов, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причинний зв'язок. Методика проведення експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 р.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, яким потерпілому завдане невиправне знівечення обличчя.

Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий зовнішній вигляд (наприклад, відсутні губи або ніс).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя обумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки.

Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, знівечено чи не знівечено обличчя, вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Невиправним вважається таке знівечення обличчя, яке не може бути виправлено чи усунено звичайними засобами лікування, або якщо воно зовсім не може бути усунено. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається невиправним.

Питання про те, виправним чи невиправним є знівечення обличчя певного потерпілого, визначає судово-медична експертиза, бо це питання суто медичне.

Судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його особливості та механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження виправним, чи воно невиправне.

Під виправністю ушкодження належить розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів.

Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло чотирнадцять років (ч. 2 ст. 10 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 101 при наявності хоча б однієї з передбачених в ній ознак. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органу. Наявність кількох із цих ознак на кваліфікацію дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 101, а за ст. 103, а заподіяне в стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності — за ст. 104 КК.

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при відсічі су-спільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони, складу злочину не містить і відповідальності за них не настає.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 101), якщо воно:

1) було вчинене способом, що має характер мучення або мордування;

2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких тілесних ушкоджень.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 101), якщо воно було вчинено мученням, мордуванням чи тортурами. При цьому слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі спричиняють потерпілому муки і страждання. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний спричиняє потерпілому особливо тяжкі страждання і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі мучення, спричинити нестерпний фізичний біль.

Мучення може бути спричинено тим, що потерпілого позбавляють їжі, води, піддають впливу низької чи високої температури, а також застосовують інших засобів, якими спричиняються надзвичайний фізичний біль чи фізичні страждання.

Мордуванням визнаються такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипанням, биттям батогами чи нагаями, спричиненням багатьох невеликих пошкоджень тупими чи гострими предметами тощо).

Верховний Суд України в справі М. ухвалив, що мучення і мордування — це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження повинно оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 101) не тільки тоді, коли мучення чи мордування спричинялись в момент заподіяння тілесного ушкодження, але й тоді, коли потерпілому завдавались систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке тілесне ушкодження. Систематичність таких дій вказує на те, що вони вчиняються часто і тривало. Самі по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не свідчать, що це було мучення чи мордування. Для цього треба довести, що винний умисно діяв таким чином, маючи мету заподіяти потерпілому особливі страждання, спричинити особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим (ч. З ст. 101), якщо:

1) внаслідок нього сталася смерть потерпілого;

2) воно було вчинене особливо небезпечним рецидивістом.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, характеризується тим, що через шкоду здоров'ю спричиняється смерть потерпілому.

Відносно кожного із цих наслідків у винного мало бути різне психічне ставлення — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було умисним, а смерть — необережною. Наприклад, за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Д., який, побачивши у приміщенні міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її. При цьому були пошкоджені шийний відділ хребця і спинний мозок (що належить до тяжких тілесних ушкоджень), від чого настала смерть потерпілого. Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, тобто вчинив їх умисно. Що ж стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоча повинен був і міг передбачати, тобто заподіяв її необережно.

Злочин може кваліфікуватися за ч. З ст. 101 лише тоді, коли тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винним передбачався. В тих випадках, коли смерть потерпілого сталася внаслідок необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. З ст. 101 КК.

Наприклад, безпідставно за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Т., який кулаком ударив П. в обличчя, від чого той упав і ударився головою об бруківку. Внаслідок падіння сталися перелом кісток черепа та крововилив у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. настала не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою об бруківку при падінні. В справі не було доказів, які б свідчили про те, що, б'ючи кулаком в обличчя, П. мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були перекваліфіковані за ст. 98 КК як необережне заподіяння смерті.

Складом злочину, передбаченого ч. З ст. 101, є особливий, виділений законодавцем окремий вид необережного заподіяння смерті.

Законодавцем всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, розділені на три групи.

1. Всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (ст. 93—96 КК).

2. Умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство, яке кваліфікується за ч. З ст. 101 КК.

3. Всі інші види тілесних ушкоджень — тяжкі необережні, а також середньої тяжкості, як умисні, так і необережні, рівно як і умисні легкі, — внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство, яке кваліфікується за ст. 98 КК.

Тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, кваліфікуються за ст. 103 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в небезпечному для життя становищі, якщо внаслідок цього сталася смерть особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 3 ст. 101. Додаткова кваліфікація таких злочинів ще і за ч. 2 ст. 111 буде зайвою, бо залишення в небезпеці в такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а тому воно сукупності злочинів не утворює.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим, якщо воно спричинене особою, яка вже до вчинення цього злочину була визнана судом особливо небезпечним рецидивістом.

Умисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне замахові на вбивство. Різниця між цими злочинами міститься в суб'єктивних ознаках їх: в спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту. Розмежування між замахом на вбивство і тілесними ушкодженнями має складність лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження вчинені були з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з непрямим (побічним) умислом неможливий.

Для вияснення змісту умислу винного враховуються всі обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця ран, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередня поведінка винного і потерпілого, їх взаємовідносини.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті й був якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяна необережно.

При навмисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не охоплюється умислом винного: він або не передбачає її настання або розраховує на те, що зуміє її відвернути.

Але найважливішою розмежовуючою ці злочини ознакою є передбачення чи непередбачення винним смерті потерпілого. Якщо винний, спричиняючи тілесні ушкодження, передбачав настання смерті, то, незалежно від фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя — вбивство чи замах на вбивство.

Кримінальна відповідальність за середньої тяжкості тілесні ушкодження передбачена в ст. 102, 103 та 105.

Умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження мають такі ознаки: а) в момент їх заподіяння не є небезпечні для життя потерпілого; б) не дають наслідків, передбачених ст. 101 КК; в) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органу; г) спричиняють інший тривалий розлад здоров'я.

Порушеннями функцій будь-якого органу Правила називають послаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг тощо). Це можуть бути й випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана з порушенням функцій якого-небудь органу, але викликала втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я, для поновлення яких необхідно більше трьох тижнів (понад 21 день).

Згідно з Правилами тривалими визнаються й такі тілесні ушкодження, які викликали тимчасову втрату працездатності на строк понад 21 день або постійну втрату працездатності менше однієї третини (від 10 до 33%).

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 98 як необережне вбивство. При наявності ознак як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесних ушкоджень скоєне має бути кваліфікованим за статтею КК, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид, наприклад, за ч. 1 ст. 101, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди містить в собі й ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 10).

Примітка до ст. 102 законодавче вирівнює тотожні вирази "середньої тяжкості тілесне ушкодження" і "менш тяжке тілесне ушкодження", яке застосовано в ст. 238 КК. Хоча ці терміни й тотожні (що ніде і ні у кого не викликало сумніву), але вираз "середньої тяжкості тілесне ушкодження" більш точний і вірніше визначає суть злочину, на відміну від беззмістовного "менш тяжке", адже і легке тілесне ушкодження менш тяжке відносно тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, яке було заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визначається законодавцем як зподіяне при пом'якшуючих відповідальність обставинах (п. 4 ст. 40) і тому кваліфікується за ст. 103. Обставини, що пом'якшують відповідальність, у складі злочину, передбаченого ст. 103, є обов'язковою ознакою.

Протизаконне насильство може бути фізичним — удари, побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв'язування тощо, або психічним — погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т.ін. Таке насильство має бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 103 треба довести, що насильство було протизаконним. Насильство співробітників органів правоохорони відносно злочинця, незалежно від його психічного стану, не може бути визнане таким, що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного — це будь-яке істотне приниження честі і гідності, зроблене в непристойній формі; такою теж може бути образа, яка здатна викликати сильне душевне хвилювання.

Як свідчить слідча та судова практика, найбільш часто така образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою тощо.

Протизаконне насильство чи тяжка образа можуть відноситися як до того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і до інших осіб.

Наприклад, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію за ст. 103 дій К., який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3. побив його матір.

При застосуванні ст. 103 важливо визначити два часових інтервали:

а) час між протиправним насильством чи тяжкою образою і виникненням сильного душевного хвилювання. Цей час може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця обставина не має: сильне душевне хвилювання може бути викликане протизаконним насильством (чи тяжкою образою), яке було вчинене як нещодавно, так і давно;

б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Для злочину, передбаченого ст. 103, характерною ознакою є негайне виникнення наміру заподіяти шкоду потерпілому, бо вона може визнаватися як заподіяна за обставин, що пом'якшують відповідальність, лише тоді, коли була вчинена в стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Сильне душевне хвилювання — це така душевна буря, таке сильне психічне напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час заподіяна шкода може бути визнана як вчинена в стані сильного душевного хвилювання і кваліфікуватися за ст. 103.

Ст. 103 передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережно заподіяні такі тяжкі тілесні ушкодження і за таких же обставин настає за ст. 105.

Як зазначив Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, але скоєне в стані сильного душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 103, а не ч. З ст. 101 КК.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням меж необхідної оборони, то вони кваліфікуються не за ст. 103, а за ст. 104, оскільки ця остання має більш пом'якшуючу відповідальність обставину.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості, заподіяні в стані сильного душевного хвилювання і в стані необхідної оборони, незалежно від інших обставин, за чинним законодавством не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що обтяжують відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого, чи заподіяне особливо небезпечним рецидивістом, чи внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за ст. 103, а не за ст. 101 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 10 КК).

За тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони, кримінальна відповідальність передбачена ст. 104.

Згідно з законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" визначив, що при вирішенні питання про перевищення чи неперевищення меж необхідної оборони повинні враховуватися не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні ознаки (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини. Вирішуючи питання про правомірність заподіяної шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільно небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні (п. 4).

Заподіяння умисного тяжкого ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 104 і в тих випадках, коли воно було вчинене при обтяжуючих відповідальність обставинах (внаслідок якого сталася смерть нападаючого), особливо небезпечним рецидивістом.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони і винний одночасно перебував у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 104, тобто за більш м'якою нормою, а не за ст. 103 КК.

Відповідальності за ст. 104 підлягають як ті особи, які захищали від нападу себе, так і ті, хто захищав від нападу інших громадян чи інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межу необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за тяжке і середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне необережно (ст. 105). Наобережно заподіяні тяжкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і кримінальному покаранню не підлягають.

Тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість їх настання, але легковажно розраховувала на їх відвернення (наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу), або не передбачала можливості їх настання, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Наприклад, по справі було доведено, що Т. самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження. Верховний Суд, розглянувши справу, зазначив, що, рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість такої шкоди.

В тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, не повинна була чи не могла передбачити їх настання, вона не може бути відповідальною за них через відсутність її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження настає з шістнадцяти років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 98 як необережне заподіяння смерті.

Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає за ст. 106.

За ч. 1 ст. 106 легкими тілеснимим ушкодженнями вважаються такі, які: а) не містять ознак тяжкого (ст. 101) чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 102);

б) призвели до короткочасного розладу здоров'я потерпілого чи в) викликали короткочасну втрату працездатності.

При цьому важливо відрізняти поняття "розлад здоров'я" і "шкода здоров'ю", оскільки шкода здоров'ю може бути заподіяна і без його розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров'я вважається таке його порушення, яке тривало понад шість днів, але не більше трьох тижнів, тобто 7—20 днів.

Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної працездатності в розмірі до 10%.

Короткочасність розладу здоров'я і короткочасність втрати працездатності визначаються судово-медичною експертизою.

За ч. 2 ст. 10 відповідальності за всі умисні ушкодження, що спричинили розлад здоров'я, підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло чотирнадцять років. Частина 2 ст. 106 передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених в ч. 1 ст. 106, тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров'я, ні короткочасної втрати працездатності. Такими Правила називають незначні, короткочасні пошкодження, які тривали не більше шести днів — подряпини, синці тощо.

Тілесні ушкодження (тяжкі, легкі і середньої тяжкості) можуть бути заподіяні також і при злочинах, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК, наприклад, розбої (ст. 86 і 142), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), хуліганстві (ст. 206) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров'я є додатковим об'єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які передбачають відповідальність за посягання на головний об'єкт, тобто відповідно за ст. 86, 142, 58 чи 206.

Побої і мордування (ст. 107). Характерна особливість цього злочину полягає в тому, що дії, які утворюють його об'єктивну сторону, спрямовані на те, щоб, головним чином, завдати потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цілості тканин тіла чи функцій якого-небудь органа і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров'ю спричиняється ними через фізичний біль. "Біль, — зазначають фахівці, — обтяжує і руйнує людське життя, він знищує у людини бажання працювати і відбирає у неї радість життя... Біль понижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)".

Фізичний біль завдається, відповідно до ч. 1 ст. 107:

а) ударами; б) побоями; в) іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.

Побої — це неодноразові удари, що завдаються в один і той же час одному й тому ж потерпілому.

Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо побої не спричинили ніяких об'єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого, вказує, що об'єктивних ознак ушкоджень не виявлено і не встановлює ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг, стискування горла, статевих органів тощо.

Частина 2 ст. 107 передбачає відповідальність за удари, побої та інші подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила називають мордуванням такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого болю чи з тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроко-лючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії. Мордування може бути вчинено також у формі заподіяння мук. Це дії, спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії. Хоча всіма цими діями можуть бути спричинені ушкодження та шкода здоров'ю, судово-медичний експерт не кваліфікує їх як заподіяння мук і мордування, тому що це не входить до його компетенції. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різний час їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їх дії, а також ступінь тяжкості ушкоджень.

Відповідальності за ст. 107 .підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років (ч. 1 ст. 10).

Окремим випадком в структурі злочинів проти особи є зараження іншої особи венеричною хворобою (ст. 108). Особливістю цього злочину є те, що його скоєння може становити небезпеку для життя і здоров'я людини.

Кримінальна відповідальність за ст. 108 настає за умов, що винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і напевно знав про наявність у себе цієї хвороби та про небезпечність своїх дій для здоров'я іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням.

На кваліфікацію злочину не впливають: 1) вид венеричної хвороби (гонорея, м'який шанкр, сифіліс); 2) спосіб зараження (статеві зносини, поцілунок, користування спільними предметами); 3) наслідки заражения; 4) згода потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які умисно тим чи іншим способом заразили іншу особу цією хворобою, залежно від способу дій та форми вини, підлягають відповідальності за тілесні ушкодження (ст. 101—102, 106). Таким же чином кваліфікуються дії й тих осіб, які умисно заразили інших невенеричними тяжкими інфекційними хворобами (туберкульозом, трахомою, холерою тощо), незалежно від того, хворіють вони самі цими хворобами чи ні.

Зараження венеричною хворобою чи поставлення іншої особи в небезпеку такого зараження може бути умисним і необережним. Але, на нашу думку, необережність цього злочину може бути лише у формі злочинної самона-діяності. Оскільки в законі мовиться про безсумнівне знання винним про наявність у нього цієї хвороби, то тут вже злочинна недбалість неможлива.

В літературі була висловлена думка, що в разі умисного зараження венеричною хворобою, якщо винний діяв з прямим умислом, такі дії належить кваліфікувати за ст. 101 чи ст. 102 КК. З цим не можна погодитися, беручи до уваги такі міркування: 1) заподіяння шкоди здоров'ю саме таким чином виділено в окрему норму, тобто ст. 108 є спеціальною нормою відносно ст. 101 чи 102; тому при їх конкуренції має бути застосована спеціальна норма — ст. 108; 2) зараження венеричною хворобою при звичайних умовах не викликає наслідків, передбачених ст. 101 чи ст. 102. Якщо зараження венеричною хворобою викличе наслідки, вказані в цих статтях, то злочин кваліфікується за сукупністю — за ст. 108 та ст. 101 чи 102.

За ч. 1 ст. 108 кваліфікуються такі дії, якими потерпіла особа була лише поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини або іншими діями, а саме зараження ще не настало. Такі дії являють собою своєрідний замах на зараження — ними була утворена справжня і реальна можливість заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, від винного не залежних.

Завідоме поставлення в небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини кваліфікується за ч. 1 ст. 108².

За ч. 2 ст. 108 кваліфікуються дії, наслідком яких стало зараження венеричною хворобою потерпілого, якщо ці дії вчинила особа, яка знала без сумніву про свою хворобу.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї цього вірусу, кваліфікується за ч. 2 ст. 108².

Оскільки обов'язковою ознакою злочину, передбаченого як ч. 1 ст. 108, так і ч. 2 ст. 108 або ч. 1 чи ч. 2 ст. 108², є знання винним про свою хворобу, то суб'єктивна сторона визначається умислом або злочинною самонадіяністю. Злочинна недбалість при цьому злочині неможлива.

Частина 3 ст. 108 передбачає відповідальність за зараження потерпілого венеричною хворобою за обтяжуючих обставин, якими є:

а) зараження особою, яка раніше вже була засуджена за такий же злочин і має за нього судимість;

б) зараження одним чи різними способами двох або більше потерпілих;

в) зараження неповнолітнього (неповнолітньої). Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, то все скоєне утворює сукупність злочинів, наприклад, при згвалтуванні (ст. 117 і ст. 108) або при мужолозтві (ст. 122 і ст. 108).

Особа, яка знала про свою хворобу і ухилялась від її лікування, відповідає за ст. 108'. За цією статтею кваліфікуються дії особи, яка:

1) знала про свою хворобу;

2) була попереджена органами охорони здоров'я про необхідність лікування і кримінальну відповідальність за ухилення від цього;

3) знала порядок, засоби, умови і строк свого лікування;

4) і, не зважаючи на все це, ухилялась від лікування — порушувала лікарські вимоги.

До злочинів, які утворюють небезпеку для здоров'я, відноситься незаконне проведення аборту (ст. 109).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності і вилучення з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом матері в перші 28 тижнів вагітності.

В медицині розрізняють два види аборту: 1) патологічний — вагітність припиняється внаслідок якогось захворювання вагітної жінки; 2) штучний — вагітність припиняється побічним втручанням в організм вагітної жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий.

Штучний аборт буває законним і незаконним (кримінальним). Згідно з діючою в медичній практиці інструкцією "Про порядок проведення операції штучного переривання вагітності (аборту)" штучне переривання вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою жінки з додержанням таких вимог: 1) у стаціонарній медичній установі, спеціально пристосованій для проведення таких операцій; 2) у перші 12 тижнів вагітності чи 3) в зв'язку з тим, що продовження вагітності і пологи загрожують життю жінки (в таких випадках аборт буде законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12 тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою потерпілої за таких обставин: 1) поза спеціальною медичною установою, незалежно від того, хто проводив операцію; 2) при тривалості вагітності понад 12 тижнів, якщо відсутні протипоказання вагітності і пологів;

3) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти. При наявності хоча б однієї з цих обставин аборт визнається незаконним (кримінальним).

В медичній літературі зазначається, що аборт, виконаний навіть в лікарні з додержанням всіх правил асептики та антисептики заподіює значну шкоду здоров'ю жінки.

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:

1) механічними — введенням в матку різноманітних предметів , розчинів (мила, соди, йоду, тощо) або нанесенням ударів по животу і т. ін.;

2) медикаментозними — вживанням різних ліків чи хімічних речовин (хініна, сулеми, миш'яку, гасу тощо);

3) термічними — впливом тепла на тіло вагітної жінки (гарячі ванни, спринцування і т.ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком. Обов'язковою ознакою кримінального аборту є настання злочинного наслідку — припинення вагітності. З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці наслідки не настали, то скоєне кваліфікується як замах на аборт за ст. 17 і відповідною частиною ст. 109.

Проведення аборту — злочин умисний. Необережне припинення вагітності під ознаки ст. 109 не підпадає. При відповідних умовах припинення вагітності може бути підставою для відповідальності за необережне тілесне ушкодження (ст. 105).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (корисливість, співчуття). Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні сестри та акушерки (11,6%) і особи, які не мають медичної освіти (76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене кваліфікується за ст. 101.

У тих випадках, коли жінку примусили до аборту, дії винних кваліфікуються за ст. 110, а якщо примушування не вдалося, і операція не була проведена чи не була завершена, — як замах на примусовий аборт за ст. 17 і ст. 110.

Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за три види аборту:

1) незаконне проведення аборту лікарем (ч. 1 ст. 109). Так кваліфікується аборт, проведений особою, яка має вищу медичну освіту, але не в спеціальній медичній установі чи при наявності протипоказань проти цієї операції (наприклад, тоді, коли строк вагітності перевищує 12 тижнів чи не минуло шести місяців після останнього аборту тощо);

2) проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч. 2 ст. 109). Суб'єктом цього злочину визнаються особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які не мають ніякої медичної освіти;

3) кваліфікований аборт (ч. З ст. 109). Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалий розлад здоров'я чи внаслідок аборту сталася смерть потерпілої.

За ч. З ст. 109 кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно. Якщо винний байдуже поставився до можливості настання смерті, то скоєне утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ст. 94 чи 93 та ч. З ст. 109).

Спричинення абортом тривалого розладу здоров'я може виражатися у втраті загальної працездатності більше ніж на 15%, чи в необхідності лікування понад 21 день, чи у тому, що виникла душевна хвороба, тощо.

<І>

---

Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 50; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!