Демократичні ідеї у політичній думці України І половини XX століття.
Поширенню ліберальних ідей та ідей верховенства права у першій чверті XX ст., особливо в період відродження української державності в 1917-1920 pp. сприяли фундатори Української академії наук В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейського рівня освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості й демократизму. Однак поразка революції 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на зміну ліберальній моделі правової держави прийшли різноманітні течії націоналізму, в яких провідними були ідеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрішній устрій - підпорядкованими. Проте чимало течій українського націоналізму репрезентували й намагалися розвивати демократичну традицію в українській політичній думці. Це певною мірою стосувалося державницько-націоналістичного напряму, політичним кредо якого були погляди М. Міхновського, викладені у праці «Самостійна Україна», а головно - національно-демократичних напрямів в українському русі 20-30-х (УНДО) та повоєнних років XX ст.
Внеском у розвиток теорії демократії є також ідеї визначного представника консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацював теорію української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства і станової представницької влади. Теорія В. Липинського — це консервативна концепція правової держави, де всі гілки влади незалежні і взаємно врівноважені, права особи захищені конституційно, законодавче визнане і гарантується рівноправне становище представників усіх етнокультурних та віросповідних груп. Поряд з цим існує спадкова влада гетьмана як стабілізуючий та впорядковуючий чинник, як засіб подолання анархічної стихії, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила під час революційних подій 1917-1920 pp.
|
|
7. Особливості розвитку демократичної традиції українського народу в період «радянської демократії».
Упродовж наступних десятиріч у розвитку української демократичної думки визначились два спрямування. Одне з них репрезентувала українська політична еміграція, а інше прокладало собі шлях в умовах радянської «соціалістичної демократії». Вони не тільки мали свою специфіку, а й значною мірою протистояли одне одному.
У строкатій палітрі політичних поглядів української еміграції ліберально-демократичну течію у міжвоєнний період уособлював Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та ін.). В основі політико-ідеологічної діяльності Центру була відданість парламентарно-республіканським та демократичним традиціям, неприйняття популярних на той час тоталітарних політичних концепцій, орієнтація на досягнення Україною самостійної демократичної державності.
|
|
Складна еволюція політичних поглядів одного з провідних діячів Центральної Ради В. Винниченка в еміграції йшла від «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла» до повної державної незалежності. В. Винниченко розчарувався в ідеях соціалізму, оскільки їх носії створили найжорстокішу систему терору і насилля, протиставляв цій системі створення так званої «колектократії» — системи всебічної гармонії всіх людей на планеті, ідеї якої співзвучні «теорії конвергенції» 50-60-х pp. XX ст.
В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише не просунулися вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а й значною мірою деградували, уособившись у догматичній теорії «наукового комунізму», що мала обґрунтовувати переваги «соціалістичної демократії». Однак «соціалістичної демократії» не було ні доктринально (оскільки відкидався універсальний принцип політичної рівності та свободи, проголошувалася диктатура одного класу, заперечувалися принципи поділу влад, соціального й політичного плюралізму, загальногромадянського консенсусу та інші здобутки світової демократичної думки), ні реально (на практиці була встановлена диктатура партійно-державної номенклатури).
|
|
Під час хрущовської «відлиги» на захист національної й людської гідності та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шістдесятників». Дисиденти апелювали до записаних у Конституціях СРСР та УРСР особистих і національних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституційного права є не партія або держава, а громадяни. Правові аспекти їхнього мислення і діяльності особливо посилилися після утворення Української Гельсінської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слідкувати за дотриманням у країні підписаного керівництвом Радянського Союзу в Гельсінкі Заключного документа Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), в якому містилися зобов'язання сторін не допускати порушень прав людини.
Література.
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991.
2. Конончук С., Ярош О. Розвиток демократії в Україні: 1999 рік. — Київ, 2000.
3. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — Київ, 1998.
4. Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. - К., 1996.
Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 117; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!