Політико-правова теорія І.Г. Фіхте
План
1. Вчення І. Канта про державу і право
2. Політико-правова теорія І.Г. Фіхте
3. Вчення Гегеля про державу і право
Список використаної літератури
Вчення І. Канта про державу і право
Професор філософії Кенігсбергського університету Іммануїл Кант (1724–1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму – ідейної платформи класу буржуа, що виділилися з конгломерату третього стану, усвідомили своє місце в суспільстві і прагнули утвердить в країні економічну і політичну свободу. І. Кант задався метою тлумачити цю платформу як єдиної розумної, спробував підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її. Кантівське вчення про державу і право – підсумок вирішення мислителем вказаного завдання. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в праці: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного світу», «Метафізичні початки вчення про право».
Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних переконань І. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа немає знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть благородних планів спільного блага. Людина – суб'єкт етичної свідомості, в корені відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Закон цей апріорний, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.
|
|
|
Розум спонтанно творить для себе власний мислимий порядок – світ певних ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і, погодившись з його параметрами, оголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояву тієї здатності (тієї волі), яка закон свого морального буття містить в собі самій. У такому автономно, зсередини самообмеженні, що народжується, вважає вона і свою вищу свободу, і своє незаперечне значення.
Атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати самим собі мета і варіанти згідної з наміченою метою поведінки є природженою. Індивід, по Канту, є істота, в принципі, здатна стати «паном самому собі» і тому що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного і нормативного вибору.
Дійсне покликання має рацію – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості .
|
|
|
Виводити ж юридичні норми з етичних у філософа намірів не було. Він уникав вказаної дедукції. Йому вона представлялася свого роду санкціонуванням перетворення справи моральної саморегуляції поведінки особи в об'єкт прямої державної дії. Трапся таке, державою, що робиться, відносно поданих заходам ні за що вже неможна буде додати різкого правового характеру. Його вони здатні придбати і утримати, якщо тільки видавані органами держави юридичні правила залишаться виключно зовнішніми, «легальними» нормативами поведінки, не руйнівними моральну автономію особи.
Здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але яким чином досягається ця загальна обов'язковість? Через наділ його примусовою силою. Інакше не можна змусити людей дотримувати правові норми, не можна перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Якщо право не забезпечити примусовою силою, воно стає не в змозі виконати уготовану йому в суспільстві роль. Але це означає також, що і категоричний імператив як загальний закон права втратить своєї безумовності. Ось чому всяке право повинне виступати як право примусове. Повідомити праву настільки потрібну йому властивість здатна лише держава – відвічний і первинний носій примусу. По Канту, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують врешті-решт вимоги категоричного імперативу. Так в кантівському ученні перекидається один з головних мостів від етики і права до держави.
|
|
|
Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання має рацію і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і пошану своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди свідомо займатимуть позицію відчуженості від такої держави.
Кантівське тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і тому подібне Перша ж головна умова щодо укладання договору – зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи народу, що політично об'єднався) визнавати в кожному індивідові особу, яка без жодного примусу усвідомлює борг «не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей» і здатне даний борг виконати.
|
|
|
«Суспільний договір», по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито унаслідок етичної нерозвиненості) вибирати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти щонайменшого уподібнення владі держави батьківській опіці над дітьми. «...Батьківське виховання, при якому піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або ні - таке правління є найбільший деспотизм.»
Критика Кантом «батьківського правління» була однією з форм боротьби, яку в XVII–XVIII ст. прогресивні кола європейського суспільства вели боротьбу проти абсолютистсько-монархічних режимів і їх ідеологів. Прихильники лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, що здійснюється самодержавними правителями під приводом «турботи» держави про незалежність індивіда, його кар'єру, «правильний» спосіб життя, особисте щастя і так далі Вони взагалі вважали, що надмірне піклування властей про «благо» підданих сковує ініціативу і самостійність людини, знижує соціальну активність людей, притуплює відчуття цивільної відповідальності за те, що все відбувається і стимулює настрої утриманства, веде до етичного переродження особи.
Отже, згідно з суспільною угодою, що укладається в цілях взаємної вигоди і відповідно до категоричного (моральним) імперативу, всі окремі особи, складові народу, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб негайно ж знову знайти її, проте вже як члени держави. Індивіди не жертвують часткою свободи, що належить ним, в ім'я надійнішого користування останній її часткою. Просто люди відмовляються від свободи неприборканою і безладною, щоб знайти справжню свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.
Що стосується права, то Кант розрізняє в ньому три категорії: природне право, яке має своїм джерелом очевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість – домагання, не передбачене законом і тому не забезпечене примусом. Природне право, у свою чергу, розпадається на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше регулює стосунки індивідів як власників. Друге визначає взаємини між людьми, об'єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного цілого.
Феодальному безправ'ю і свавіллю Кант протиставляє твердий правопорядок, що спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових стосунках. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не лише речі і поведінка людей, але і самої людини. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.
Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом ухвалення конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових – думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади») сам знає, якими мали б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідний зміст, не чекаючи підказок з боку.
Верховенство народу, що проголошується Кантом услід за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі – організації сукупної безлічі осіб, зв'язаних правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, Кант тут же поспішає завірити, що він зовсім не подумує про дійсно широку демократію. На підтвердження цього пропонується розділити всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто низи суспільства.
У Канта були свої підстави підтримувати віру в непорушність авторитету верховної влади і закону. Скоріше за все, він подумував про необхідність забезпечити максимальну стійкість головних опор цивільного стану, що покінчив із стихією дикості і свавілля в житті людей. Можна думати, що Кант спеціально не переслідував мети виправдати утиск свободи громадян, поколивати ідею автономії волі і так далі
У кантівському розумінні государ, правитель, «регент» по відношенню до підданих отримує тільки має рацію, але зовсім не обов'язки. Кант оспорює право народу карати розділ держави, якщо навіть той порушує свій борг перед країною. Філософом категорично засуджується право повстання і допускається тільки легальне і в деякому роді пасивний опір існуючій владі.
Кант вважав, що індивід може не відчувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого боргу перед нею, але зовнішнім чином, формально він завжди зобов'язаний виконувати її закони і розпорядження. Таким чином, Кант виправдовує політичну непокору особливого роду. Явно і публічно воно не дискредитує державу, аж ніяк не орієнтовано на скинення існуючого державного ладу. Подібного роду непокора виступає, якщо слідувати ходу думок Канта, формою боротьби за право – на відміну від прямих революційних дій, які по суті своїй є відкритою боротьбою за владу.
Кант висуває проект установлення «вічного миру». Його можна досягти, правда у віддаленому майбутньому, створенням всеосяжної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.
Політико-правова теорія І.Г. Фіхте
У поглядах видатного філософа і громадського діяча Іоана Готліба Фіхте (1762–1814) подвійність і суперечність політичних тенденцій німецького бюргерства позначилися набагато виразніше, яскравіше, ніж у Канта.
Загальнотеоретичні погляди Фіхте на державу і право розвиваються в руслі природно-правової доктрини. Своєрідністю відрізняється методологічна, філософська основа цих поглядів. Фіхте – переконаний суб'єктивний ідеаліст, для якого матеріальний світ у всіх його незліченних аспектах існує лише як сфера прояву свободи людського духу; поза людською свідомістю і людською діяльністю немає об'єктивної дійсності.
І по Фіхте, право виводиться з «чистих форм розуму». Зовнішні чинники не мають відношення до природи має рацію. Необхідність в нім диктує самосвідомість, бо тільки наявність права створює умови для того, щоб самосвідомість себе виявила. Проте право базується не на індивідуальній волі. Конституюється воно на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного з них. «Поняття має рацію, – роз'яснює Фіхте, – є поняття відношення між розумними істотами. Воно існує лише за тієї умови, коли такі істоти мисляться у взаєминах один до одного...»
Фіхте вважав, що правові стосунки, а отже свобода індивідів, не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові стосунки, свободу належить захищати примусом. Інших засобів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Примусовою силою в державі не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина колективна воля, для утворення якої треба згоду всіх, необхідний відповідний договір. І люди укладають такий цивільно-державний договір. Завдяки ньому і встановлюється державність. Спільна воля народу складає стрижень законодавства і визначає кордони впливу держави. Так, демократ Фіхте прагнув присікти свавілля абсолютистсько-поліцейської влади над своїми підданими і, спираючись на природно-правову доктрину, утвердить політичні права і свободи особи.
Фіхте переконано відстоював ідею верховенства народу: «...народ і насправді, і по праву є вища влада, над якою немає ніякої інший і яка є джерелом всякої іншої влади, будучи сама відповідальна лише перед Богом». Звідси категоричний вивід про безумовне право народу на будь-яку зміну неугодного йому державного ладу, про право народу в цілому на революцію.
Фіхте бачив в державі не самоціль, а лише знаряддя досягнення ідеальних буд, в яких люди, озброєні наукою і що максимально використовують машинну техніку, вирішують практичні, земні завдання без великої витрати часу і сил і мають ще достатньо дозвілля для роздуму про свій дух і про надземний. З приводу призначення людини і доль держави Фіхте писав: «Життя в державі не відноситься до абсолютної мети людини... при певних обставинах вона є лише наявний засіб для підстави досконалого суспільства. Держава, як і всі людські встановлення, що є голим засобом, прагне до свого власного знищення: мета всякого уряду – зробити уряд зайвим». Фіхте, правда, вважав, що таке стан настане через міріади років.
Для Фіхте характерний, що національне відродження своєї країни він тісно пов'язує з її соціальним оновленням: із створенням єдиної централізованої німецької держави, яка повинна нарешті стати «національною державою», з проведенням серйозних внутрішніх перетворень на буржуазно-демократичній основі. Головну роль в досягненні цієї мети Фіхте відводить освіті і вихованню народу у дусі любові до батьківщини і свободи. Ось чому він надзвичайно високо оцінює працю інтелігенції, учених як дійсних наставників нації, здатних двинути її по шляху прогресу.
В самому кінці XVIII ст. в Германії зародилося і в першій половині XIX ст.. зробилося вельми впливовим у вивченні має рацію особливий напрям дослідницькій думці. У центрі своїх теоретично-пізнавальних інтересів воно поставило питання про те, як право виникає і яка його історія.
Основоположником напряму в юриспруденції, що отримав найменування історичної школи має рацію, є Г. Гуго (1764–1844) – професор Геттингенського університету, автор «Підручника природного права, як філософії позитивного права, особливо – приватного права». Видним представником цієї школи був К. Савіньі (1779–1861), що виклав свої погляди в книзі «Право володіння», в брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» і в 6-млосному творі «Система сучасного римського права». Завершує цю групу представників історичної школи має рацію Г. Пухта (1798–1846), основні твори якого – «Звичайне право» і «Курс інституцій».
Природно-правову доктрину і що витікали з неї демократичні і революційні виводи історична школа права вибрала головною мішенню для своїх нападок. Ця доктрина викликала незадоволеність своїх противників тим, що доводила необхідність корінної зміни політико-юридичних буд, що існували з середніх століть, і ухвалення державою законів, які відповідали б «вимогам розуму», «природі людини», а фактично – назрілим соціальним потребам, тобто суспільному прогресу.
Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабостей природно-правової доктрини – умоглядне трактування генезису і буття має рацію. У свою чергу, вони спробували тлумачити становлення і життя юридичних норм і інститутів як певний об'єктивний хід речей. Цей хід, вважав Р. Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися в нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків.
Юристи історичної школи права бачили призначення юридичних інститутів, що діяли в державі, в тому, щоб служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був (Р. Гуго) Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, які формуються природно-історичний під впливом нез'ясовних перетворень, що відбуваються в народному «дусі» (К. Савіньі). Законодавець повинен старатися максимально точно виражати «спільне переконання нації», за цієї умови правові норми володітимуть цінністю божественного і тому придбають самодовліюче значення (Р. Пухта)
Консервативна по своїх практично-політичних виводах, історична школа права проте поповнила соціологічну і юридичну теорію плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного порядку В усякому разі, подальший прогрес наукового знання в області права, що мав місце в XIX в, важко зрозуміти без врахування діяльності цієї школи.
Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 106; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!