Факторі, що обумовлюють емоційність
Якщо за основу класифікації всіх існуючих підходів до вивчення емоційної сфери людини узяти принцип детермінації, то можна виділити дві групи.
Перша група включає в себе ті напрямки, які вважають, що емоційна сфера людини формується, змінюється та розвивається в основному під впливом об’єктивних причин та факторів; можливість суб’єктивного впливу признається, але зводиться до мінімуму або не враховується взагалі. До числа таких напрямків відносяться:
- психоеволюційний підхід, що слідує традиціям Ч. Дарвіна, досліджує минуле виду та його вплив на емоційну сферу людини, тобто в основному вивчаються природжені структури та аспекти емоційності;
- психофізіологічний підхід, який вивчає в якої мірі нейрогуморальна система визначає структуру та особливості емоційності та пропонує в основному хірургічні та медикаментозні засоби її коректування;
- психосоціальний підхід вважає соціум та панівні у ньому норми та стереотипи мірилом рівня розвитку емоційності людини.
Розглянемо з цих позицій емоційність взагалі та її модальністні характеристики. Є всі підстави вважати, що в характеристиках емоційності відображаються насамперед стійкі формально-динамічні властивості психіки, що узагальнюються під впливом в першу чергу природних особливостей людини: факторів гормональній та природній сфери, властивостей нервової системи, специфічних властивостей лімбічної системи, півкуль мозку, а також полові та вікові відмінності. [22]
|
|
|
В багатьох випадках механізм прояву страху у людини є умовно-рефлекторним, в наслідок зазнаної раніше білі або якої-небудь неприємної ситуації. Можливе також і інстинктивний прояв страху. В залежності від авторів відмічаються різні причини , що викликають страх. Дж. Боулбі вважає, що це може бути як і присутність чого-небудь, що загрожує, так і відсутність того, що забезпечує безпеку (наприклад матері для дитини). Багато авторів відмічають, що страх викликається об’єктом (предметом, людиною, явищем природи), а також то, що бувають і безпредметні страхи, тобто не зв’язані ні з чим конкретним. Дж. Боулбі вважає, що природжені детермінанти страху зв’язани з ситуаціями, які дійсно мають високу ймовірність небезпеки, а похідні стимули більш схильні впливу культури та контексту ситуації. Самотність – найбільш глибока та важлива причина страху. Він зв’язує це з тим, що як в дитинстві так і в старості ймовірність небезпеки при хворобі або самотності значно зростає. До того ж , такі природні стимули страху, як незнайомість та несподівані зміни стимуляції, значно сильніше лякають на фоні самотності. [5] К. Ізард розділяє причини страху на зовнішні (зовнішні процеси та події) та внутрішні (потяг та гомеостатичні процеси, тобто потреби та уяви людини небезпеки при згадуванні або передбачені). Культурні детермінанти страху є результатом навчання, так можуть бути і зв’язани з природними детермінантами. Багато страхів зв’язано з болію: ситуації, які викликають біль, можуть викликати страх незалежно від присутнього відчуття болі. [10] А. С. Зобов всі загрози, що викликають страх розділів на три групи: 1) , реальні, що об’єктивно загрожують здоров’ю та благополуччю людини; 2) уявні, що об’єктивно не загрожують особі, але сприймаються їй як загроза; 3) престижні, що загрожують авторитету особистості в суспільстві. [11]
|
|
|
В різному віці виявляються різні страхи, що залежить від процесів дозрівання та розвитку дітей. Первісна емоція страху на сильний подразник спостерігається вже у немовля. З приводу нерозумного виховання дітей, яке приводить к появі дитячих страхів писав В. М. Бехтерев: “Навряд чи потрібно говорити, що емоція страху особливо шкідлива для здоров’я дитини, і потому потрібно уникати всього, що приводить дитину до переляку. Скільки тяжких нервових страждань, іноді навіть не вилікуваних, розвивається під впливом страху в дитячому віці, а між тім все ще поширенні забава з дітьми, які засновані на залякуванні дитини якою-небудь раптовою появою з загрожуючи ми звуками або перевдягненням... Разом з тим слід ретельно оберігати дитину від всіх страшних оповідань, наприклад о бабі-ягі, страшних велетнів та ін. Завдяки цим розповідям, вже рано дитина починає неспокійно спати. Скільки шкоди завдали ці оповіді, а між тім все ще не можуть вигнати їх з застосування.” [4]
|
|
|
З віком значність мнимих небезпек знижується, а реальних росте. В дошкільному та молодшому шкільному віці мають місто таки страхи, як лякання води, напад тварин, висоти, отримання поганої оцінки. В наступні роки, в старшому шкільному віці, на перше місто виходять престижні небезпеки, потім реальні і тільки потім мнимі. Дівчини відмічають у шість разів частіше мнимі небезпеки, ніж юнаки. У дорослих, на думку Захарова, з дитячих страхів залишаються страх висоти (більш у чоловіків) та смерті батьків (більш у жінок). У жінок також в більшій ступені виражене страх війни та зробити щось невірне.
Гнів може бути викликан особистою образою, обманом та іншими моральними причинами. Але частіше всього причиною гніву є фрустрація – нездоланна перешкода по досягненню якої-небудь цілі. Тому у дитини вже в перші дні життя можна викликати рефлекторний приступ гніву стисненням дій. [11] Високий рівень фрустрації приводить до дезорганізації діяльності та зниженню її ефективності. Виникнення фрустрації обумовлено не тільки об’єктивною ситуацією, але і залежить також від особливості людини. Часті фрустрації ведуть до формування негативних рис поведінки, агресивності, комплексу неповноцінності. [6] По Д. Паттерсону, гнів виникає поступово із ланцюжків негативної поведінки, коли двоє людей стають на тропу взаємних обвинувачень. Частіше всього таки ланцюги виникають між людьми, що мають рівні права: між жінкою та чоловіком, батьками та дітьми, між співробітниками. Паттерсон виділяє де які вербальні ланки, які частіше сприяють зародженню негативного ланцюга: різка критика, незаслужені та принизливі докори, що постійно повторюються, загрози, приниження та ін. Гнів можна спровокувати не тільки вербальне, але і не вербальне (через мимику, жести). Тому дуже важливо враховувати соціальний фактор, навколишнє середовище людини, її місце в суспільстві.
|
|
|
Радість виникає не тільки з приводу задоволення бажання, але й з приводу передбачення задоволення бажання. Признаки радощі (посмішка), відмічає К. Ізард, спостерігається вже у трьох недільного немовля, коли мати до нього нахиляється, це має велике значення – встановлення психологічного контакту між дитиною та матір’ю, це є для дитини підкріплююча стимуляція, що має велике значення для його здоров’я та благополуччя. В подальші роки коло обставин, що викликають радість збільшується. Радість може бути також слідством творчого успіху, але не обов’язково йому супроводжувати. [11]
Як і в випадку з будь якою іншою емоцією, схильність людини до печальних переживань індивідуальна та залежить від двох факторів – біологічного та соціального. Нейрофізіологічні дослідження виявили окремі нейроні, хімічні та фізіологічні механізми, що беруть участь в процесі емоційної регуляції. Також є данні, що свідчать про те, що депресія – психічний розлад, в якому ключову роль грає емоція печалі, - може мати природу спадковості. Але схильність до печалі детермінована не тільки біологічними передумовами, але й унікальним життєвим досвідом індивіда. Є багато ситуацій, якими ми не можемо управляти і які викликають в нас печаль. Так, можна бути гарним робітником, але вас можуть звільнити у зв’язку з фінансовою кризою. Хвороба близької людини – ще один приклад печальної ситуації, яки нам не підвладні. Як вже говорилось раніше, люди, що часто переживали невдачі в дитинстві, відмічаються більшою уразливістю, більш схильні до печалі та депресії. [7]
Якщо розглянути вікові та полові аспекти емоційності, то можна виділити наступне. Дані, що були отримані М. С. Пономаревою на школярах з 1-го по 11-ий клас, показали, що у всіх вікових групах схильність до прояву радощі явно переважає над схильністю до прояву гніву, страху та печалі. Схильність до гніву виражена більше, ніж до страху та печалі, а схильність до печалі виражена менш за все. [11] Т. А. Немчін характеризує загальні зміни емоційної сфери похилої людини наступними ознаками: зміна динамічності емоційного стану, яка виражається або в інертності, або в лабільності емоцій; ріст ролі міста, що зайняте негативними емоціями; висока стійкість вищих емоцій, в тому числі тих, що зв’язані з індивідуальною творчістю. В похилому віці значно зменшується контроль за проявом емоцій (сміх, гнів, печаль). Нерідко спостерігається і протилежне явище – емоційна черствість, зниження емпатійності. До приватних ознак Т. А. Немчин відносить стійке переважання той або іншій модальності переживання: тревоги, сумніву, роздратовування, незадоволення. Однак є велика категорія людей, у яких до глибокій старості зберігається оптимістичний настрій. Більшість особливостей емоційної сфери осіб похилого віку обумовлено змінами своєї ролі у суспільстві у зв’язку з виходом на пенсію, з необхідністю адаптації до нових умов життя. У одних це викликає появу негативних емоційних переживань, в інших – позитивних, коли людина радіє, що нарешті вона зможе вільно розпоряджатися своїм часом. Знак емоційності значною мірою виявляється тим, яку стратегію свого пристосування до нового життя обирає пенсіонер – збереження себе як особистості з соціальними зв’язками з суспільством або, як індивіда, що замикається у рамках своєї родини та самого себе. [9]
Підводжуючи підсумок вікових змін емоційної сфери, можна виділити наступні моменти:
- збільшення кількості емоційних об’єктів, особливо тих, що мають соціальний характер;
- зріст діференцірування емоційних переживань;
- виникнення емоційних переживань не тільки з приводу теперішнього, але й з приводу майбутнього;
- поява здібностей відривати експресивні засоби від переживань;
- ріст емпатійності;
- перехід емоціогених реакцій від імпульсивності до довільності.
Е. Маккобі та К. Джеклін на основі ряду експериментальних досліджень прийшли к висновку, що в перші роки життя не має різниці в частоті та тривалості негативних емоційних реакцій у хлопчиків та дівчат, але з віком їх частота та інтенсивність у хлопчиків росте, а в дівчат – спадає. Це вони пояснюють тим, що дівчата, що мають такі ж агресивні тенденції, що і хлопчики, лякаються проявити їх через покарання, в той час як до агресії хлопчиків навколишні люди відносяться більш прихильно. [11]
Різницю в емоційної сфері чоловіків та жінок багато психологів зв’язують з особливостями виховання тих та інших. Р. Сальвагіо відмічає, що у жінок досить сильна емоційна залежність від протилежного полу, занурювання в “кохання” при забороні на відкритий прояв почуттів, проява агресії. Це створює у жінок мазохистську установку. В той час як для чоловіків все це тільки посмішки. Згідно К. Юнгу, у чоловіків в процесі їх виховання чуттєвість здавлюється, в той час як у жінок вона домінує. [23] В літературі відмічається велика емоційна чуттєвість та емоційна нестабільність жінок. Особи жіночої статі явно перевершують осіб чоловічої статі у всіх вікових групах з емоційної збудженості, в меншій ступені – з інтенсивності, ще в меншій ступені – з довго тривалості збереження емоцій та емоційної стійкості. К. Хорні пише, що, згідно з розділом соціальних ролей сформувався певний погляд на жінок як на інфантильних осіб, що живуть емоціями. У жінок емоційна сфера більш диференційована та складніша, ніж у чоловіків. [24]
Друга група включає в себе ті напрямки, які дотримуються прямо протилежних позицій. Психотерапевтичний, психометричний та суб’єктний підходи вважають, що людина в праві й може самостійно вибирати та визначати для себе норму , ідеал та спрямованість своєї емоційної сфери, не перекладаючи відповідальність на соціум і панівні культурні стереотипи. При цьому суб’єктний підхід вивчає потенційні можливості та засоби безпечного та ефективного розвитку емоційності людини. З широкого психотерапевтичного досвіду відомо, що людина може свідомо регулювати інтенсивність своєї емоційної реакції та розвивати це вміння. Вміння розпізнавати та визначати якісні характеристики емоцій теж піддаються розвитку. Крім цього, людина може контролювати і свідомо змінювати і більш глибокі параметри своєї емоційної сфери, такі як якісні та кількісні характеристики емоційного фону. [27]
Актуалізація емоційної пам’яті та уяви як засіб виклику певного емоційного стану – захід, який використовується як складова частина саморегулювання – людина пригадує ситуації зі свого життя, які супроводжувались в нього сильними переживаннями, емоціями радощі або смутку. В останній час заявив про себе новий напрямок управління емоційним станом – гелотологія (від греч. Gelos - сміх). Встановлено, що сміх оказує позитивну дію на психічні та фізіологічні процеси. Він пригнічує біль, так як під час сміху звільнюються гормони катехоламіни та ендорфіни, що перешкоджають запаленню та оказують знеболювальну дію. Сміх також зменшує стрес та його наслідки, знижує концентрацію стресових гормонів. Експресивні засоби вираження емоцій сприяють розрядженню виникаючий нервово-емоційної напруги. При плаче разом зі слізьми з організму виводиться речовина, яка утворюється при сильної нервово-емоційної напруги. К Ізард відмічає три засоби переборення небажаного емоційного стану: 1) за допомогою іншої емоції; 2) когнітивна регуляція; 3) моторна регуляція. Психічна регуляція зв’язана або з впливом ззовні, або з саморегулюванням: релаксаційне тренування, аутогенне тренування, медитація та ін.
В питанні об обумовленості емоцій друг другом особливе місто займає положення взаємо породженні оцінюваних (задоволення – не задоволення) та спонукуваних (бажання, потяг) переживань. Значення цих простих положень (неприємне породжує бажання від цього позбавитися, незадоволене бажання викликає незадоволення) міститься в тому, що їх прийманням або відторгненням вирішується питання об відношенні емоцій та мотивацій. [7]
Розглядаючи механізм впливу когнітивне-стилевих характеристик на емоційне, потрібно відзначити існуючи положення про те, що в житті нормальної людини позитивні “підкріплення”, реальні досягнення та успіхи, зустрічаються з більшою частотою, ніж негативні – “невдачі”, якщо мати на увазі первісні , елементарні мотиви та цінності. В психологічній літературі можна знайти посередні підтвердження цього припущення. Так, велику узагальненість та, відповідно, меншу інформативність позитивних емоцій порівняно з негативними можна розглядати як слідство неоднаковій емоційній адаптації к “негативним” та “позитивним” подіям, в силу більшої частоти останніх. До цього ж слід віднести дані про те, що рівень задоволення первісних мотивів (зв’язані, наприклад, зі станом здоров’я, загальним становищем у сім’ї, матеріальним благополуччям та ін.) корелює (негативно) лише з частотою та силою негативних емоцій, позитивні емоції навіть при високому рівні задоволення цих мотивів звичайно не виникає. Боухер та Осгуд вказують на перевірену у багатьох експериментах універсальну тенденцію частіше використовувати слова, які висловлюють позитивні оцінки, ніж негативні. Є дані, що співвідношення цих оцінок відповідає правилу “золотого переріза” (відповідно 62 % та 38 %). З цих даних слідує, що надто аналітична спрямованість повинна, вочевидь, утруднити адекватне відображення того співвідношення “нагород” та “покарань”, яке існує в “генеральній сукупності” подій реального життя. В процесі “модулювання ймовірного майбутнього” для аналітика на перший план при прогнозуванні повинна виступати його специфіка, відміна від раніше пережитих аналогічних подій. А так як в минулому досвіді переважали успіхи, то прогноз аналітика буде менш благо приємним, ніж при синтетичної спрямованості розуму. [19]
Таким чином, зміни емоційної сфери зв’язани як з фізичним, так і з психічним станом людини. Нездатність людини що-небудь зробити для інших викликає в неї почуття заздри та вини, яки потім проростають байдужістю к навколишнім людям, байдужім відношенням до свого теперішнього та майбутнього, к зниженню емоційного контролю. [11]
Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 69; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!