Історія села Борове Зарічненського району Рівненської області
Територія Зарічненського району – 144203 га, з них площа лісів – 59958, 8 га, боліт – 18048,2 га, площа водяного дзеркала – 5373,2 га. В районі протікає понад сім річок: Стир, Прип’ять, Стохід, Веселуха, Стубла. На сході район межує з Дубровицьким, на півдні – з Володимирецьким районами, на заході – з Волинською областю, на півночі – з Білоруссю.
Віддаль до м.Рівне – 190 км 51 населений пункт району об’єднаний у 16 сільських та одну селищну територіальні громади.
Населення – 35, 9 тис. осіб, 6,9 тис. осіб – міського, 28,9 тис. осіб сільського населення.
В усіх сферах економічної діяльності зайнято 5,7 тис. осіб, у т.ч. у промисловості – 48 осіб, сільському господарстві – 2,1 тис. осіб, будівництві – 63 особи.
Історія села Борове сягає в глибоку давнину. Археологічні джерела свідчать, що на околиці села проживали племена зарубинецької культури. Перші письмові згадки про село відносяться до першої чверті ХVІІ ст. Саме до цього періоду відносяться польсько-литовські монети "боратинки", які по сьогоднішній день трапляються на території села та його околицях. Проте археологічні джерела свідчать, що північні райони рівненського Полісся ще в добу неоліту (ІV – VІІ тисячоліття до н.е.) були заселені племенами дніпро-донецької культури гребінцево-накольчатої кераміки, назва якої походить від орнаменту посуду – наколів на відтисків гребінцевого штампу. Це лісове населення в основному займалося мисливством, рибальством, збиральництвом.
|
|
|
На околиці Борової, в урочищі Дробишин, в 60-х рр. ХХ ст. були виявлені сліди зруйнованого могильника зарубинецької культури.
В ІХ – Х ст. територія села входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. північна частина Рівненської області, в тому числі і Зарічненський район, перебували у складі Турово-Пінського князівства. Наприкінці 1240 на початку 1241 р. на Полісся вдерлися орди хана Батия. Місцеве населення мужньо захищало свою землю від завойовників, але не могло встояти перед численним ворогом. Побутує цікава, не позбавлена романтичного забарвлення легенда. На території сучасної Борової було слов’янське поселення Рахва. Під час монголо-татарської навали воно було цілком зруйноване. Багато людей загинуло. Уціліле населення вирішило не повертатися в рідні місця, а дрімучими лісами пішли шукати нове місце для поселення. І знайшли його. Поселилися люди на місці сучасної Рафалівки, що у Володимирецькому районі. Назва селища, яке виникло значно пізніше, нібито має відношення до легендарної борівської Рахви. В письмових джерелах немає згадки про Рахву, але про існування слов’янського поселення на околиці сучасного села сумніву немає.
|
|
|
Внаслідок ослаблення монголо-татарського іга землі Турово-Пінського князівства захопила феодальна Литва, а з другої половини ХVІ ст. – Польща. Історична доля склалася так, що Борова майже з 1795 року залишалася під владою Речі Посполитої.
В 1795 році рівненське Полісся було приєднане до Російської держави. Борова була включена до складу Пінського повіту Мінської губернії.
Дальший розвиток історії Борової є типовим для багатьох населених пунктів Полісся. Натуральне господарство, кріпосний гніт супроводили не одне покоління борівчан. Після реформи 1861 року, коли в Росії було скасоване кріпосне право, мало поліпшилось життя в Боровій, хоча реформа і надала борівчанам особисту волю. Більшість борівчан змушена була платити поміщикові. У списках землевласників Пінського повіту Мінської губернії за 1872 рік згадується, що поміщик Людвіг Крашевський володів в селі Борова 10503 десятинами землі і в оселі Колодіях Волинської губернії.
В другій половині ХІХ ст. село Борова Кухотсько-Вільської волості було невеликим. В ньому нараховувалось 66 дворів з населенням 823 чоловіка. В центрі села поміщиком Антоном Крашевським у 1843 році було побудовано храм, який був освячений 19 грудня (за новим стилем) на Святого Миколая. Пізніше відрилась церковно-приходська школа. Завідував нею священик Косинський. 18 вересня (за старим стилем) в Борівську школу був призначений вчителем псаломщик Михайло Львович Годлевський, уродженець села Язвенки Пінського уїзду, який свого часу закінчив Мінську духовну семінарію. Вчителював деякий час борівчанин Йосип Каленикович, який здобув освіту у Кухотській Волі. Навчання проводилось у приватних хатах. Дітей приймали у перший клас із семи років. Тільки у 1903 році було збудоване спеціальне приміщення для школи
|
|
|
Столипінська аграрна реформа була спрямована на ломку общинного землеволодіння і утворення хутірських господарств. В 1906 році в Боровій нараховувалось 164 двори, в яких проживало 1263 чоловіка. З них 657 складали чоловіки, 606 – жінки. Письменних було серед чоловіків 94 і 92 жінки. Для порівняння: в селі Млинок в цей час нараховувалось 54 двори, в яких проживало 225 чоловіків і 180 осіб жіночої статі. Письменних було всього 43 чоловіка. Елементарної грамоти багато борів чан навчились дома, чоловіки, перебуваючи на службі в царські й армії. Проте основна маса із цієї категорії здобула освіту у церковно-приходській школі.
|
|
|
Про події 9 січня 1905 року ("кривава неділя") борівчани довідались від жителя Млинок Мельника, який жив і працював у Пінську, був членом РСДРП, в село привозив газету "Іскра". Саме цього року в селі були виступи проти місцевого поміщика. Найбільш активними були учасники російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Дяденчук Андрусь Демидович і Романцев Олександр Карпович. За революційну діяльність Романцева не раз заарештовувала поліція.
В Першу світову війну майже все чоловіче працездатне населення було мобілізоване. Мобілізації підлягала основна тяглова сила – коні. Борова залишилась без робочих рук. В 1915 році німці окупували село. На його жителів була накладена контрибуція в сумі 75 тис. крб. Борівчани змушені були її сплатити за дві години. Цей окупаційний захід ще більше розорив селянські господарства, цим самим до краю погіршив становище селян. З фронтів Першої світової війни не повернулось в село понад 30 односельчан.
Про лютневу революцію 1917 року борівчани довідались від солдат царської армії, які пройшли селом, несучи транспаранти із написами "Долой царя". В селі дислокувалась військова частина, яка брала участь у воєнних діях проти німців.
В першій половині грудня 1917 року північні райони були в руках військ Центральної Ради. Саме в цей період в селі діяв повстанський загін, який очолив Я.Д.Калюта. Активними бійцями цього загону були Петро Хвалько, Петро Мусійович Косинчик, Михайло Федорович Сидорчук та інші. Всього в загоні Я.Д.Калюти билось понад 40 жителів села. Згодом цей загін брав участь у Дубровицькому збройному повстанні. Наприкінці 1918 року він увійшов до складу І-го Дубровицького комуністичного повстанського полку.
В другій половині серпня 1919 року наступ польських легіонів почався із Малевич. Жителька Борової Олександра Ошурко, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким сповістив більшість жителів села, які знайшли тимчасове сховище у навколишніх лісах. А в селі почалася формуватися група самооборони, до складу якої ввійшли Андрось Демидович Дяденчук (учасник революції 1905 року), Іван Андрійович Дяденчук (учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр.) та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні, вони не могли відбити наступ поляків. Поляки спалили село. Згоріло до тла понад 70 селянських хат, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат в Глинищах (назви території села). Почалася смуга репресій. Влада стала польською.
У липні 1925 року Польський сейм прийняв закон про парцеляцію й посадництво, на підставі якого підлягали викупу землі колишніх династій, казенні, занедбані поміщицькі господарства. Земля нарізалась ділянками по 26 га і продавалась селянам. Малоземельні і безземельні не мали за що купити землю. Обтяжені податками, недоїдками і боргами, вони втрачали навіть свою землю. Більшість парцелів купили багаті селяни, частину замлі одержали осадники. В Боровій парцелі були невеликими, вартість їх становила 10-13 злотих. Осадники, які на Тиражі (13 чоловік) отримали по 24 га відносно непоганої землі, якщо порівняти з парцелями, що виділяється місцевим селянам в основному на неугіддя . Решта земельних масивів разом з лісами і сінокосами належала польському поміщику Богурському, який жив у Варшаві, а господарство вів орендар Барановський, маєток якого був у Тиховижі. Працювали тут, в основному, поденники, збіднілі селяни з навколишніх сіл та хуторів. Заробітки були мізерними. Окремі селяни були змушені емігрувати за океан. Детально описала життя поліських селян видатна польська письменниця Ванда Василевська у повісті "Вогні на болотах". В 30-х рр. ХХ ст. В.Василевська бувала в селі Білому Сарненського повіту (тепер Володимирецький район). В Боровій працювала школа. Спочатку 2-класна, а згодом 4-класна. В 1935 році працювало три вчителі, окрім директора – керівника школи. Закон Божий викладав місцевий священик православної церкви. Шефство над школою взяв 24-й піхотний полк. Для відмінників навчання в 1935 році була організована екскурсія у Варшаву. На цій екскурсії побували Іван Григорович Романов, Михалко Хвалько та інші учні. В школі викладання велось на польській мові. Тут панувала сувора дисципліна. До учнів часто застосовувались фізичні міри покарання. Хоча в селі була школа, більшість дітей села освіту не здобували. Вони допомагали батькам вести господарство, пасти худобу, а то просто наймитували. За даними Пінського архіву в 1939 році в Боровій біля 900 чоловік були неписьменними.
Ініціаторами антипольських виступів в Боровій були комуністи. За антиурядову пропаганду і агітацію Романов О.К. відбував покарання в концентраційному таборі Березі-Картузькій. Ковенько Григорій Андрійович був кинутий у каземати Сельуської тюрми під Варшавою. Активним борцем проти окупаційного режиму був Ситницький Василь Петрович. Польські власті його заарештовували в 1936 і 1937 роках. В 1938 році Пінський суд позбавив волі Косинчика Петра Максимовича. За антидержавну діяльність Польським судом був покараний Рудник Кирило Пилипович. Активним агітатором був Супрунюк Кирило Адамович.
17 вересня 1939 року влада знову змінилася, в край вступили радянські війська. Селянський комітет було створено у Боровій. Відкрилась школа. У 1940 році був створений колгосп ім. 17 вересня, який очолив Павло Мусійович Ковенько.
З початком великої Вітчизняної війни 23 червня 1941 року в числі перших пішли на фронт жителі села Микола Павлович Ситницький, Яків Кирилович Хвалько, Леонтій Іванович Ошурко, Микола Адамович Хвалько, Петро Адамович Квачук, Андрій Мартинович Мельник, Петро Артемович Дяденчук та інші. Саме їм довелося прийняти перше бойове хрещення в боях за Київ. В цих боях загинули Павло Адамович Квачук і Петро Оверкович Пуха. Проте мобілізацію не вдалося здійснити до кінця. 5 серпня 1941 року Борова була окупована фашистами. Одним із організаторів антифашистської боротьби був Хвалько Петро Андрійович. Кулеметник першої світової ві1ни, учасник Дубровицького збройного повстання, в період польської окупації жив і працював у Вінницькій області. Борівські підпільники вивішували червоні прапорці у громадських місцях, перешкоджали відправленню молоді на каторжні роботи в Німеччину, як з Борової так із навколишніх сіл.
На Дольських хуторах Морочнівського району весною 1942 року було створено партизанський загін під командуванням сержанта Червоної Армії Д.С. Попова. В квітні цього року група вже нараховувала в своїх рядах 25 озброєних партизанів і десятки зв’язківців та розвідників.
В загоні під командуванням М.С.Корчева билося багато відданих борівських месників.
За активну антифашистську боротьбу борівчан окупанти в квітні 1943 року спалили село. Попереджені про цю каральну акцію партизанами, люди врятували своє життя в навколишніх лісах. Втрата рідних домівок, наступні каральні акції викликали ще більший гнів і ненависть до окупаційного режиму. Чоловіче населення масово пішло в партизани.
Топоніміка с.Борове
· Борове – місцевість, колись тут ріс хвойно-листяний ліс. За часів кріпосного права тут переховувались одинокі непокірні селяни від місцевої влади. Перебувши спокійно день, під вечір виходили на пагорб і молились Богові, простягаючи руки в сторону села (церкви).
· Підварок – у ХІХ ст. тут був маєток (польський фільварок) – перекручено - підварок
· Шпакова – квітучий луг, вікові вільхи (ольшина). Улюблене місце для гніздування шпаків.
· Венделове – куток села, де жили люди хитрої вдачі, поміщик Крашевський називав їх Менделем (Мендель – євр.) (правильно – Менделеві).
· Калічка – вулиця (куток села) тоді, після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. декілька хат, де жили інваліди цієї війни – каліки.
· Ріжок – кінець села. (Рожок)
· Вошива – невелика піскова вершина на околиці села, де й понині і зустрічаються сліди зарубинецької культури. У другій пол. ХVІІ ст. тут були побиті турецькі воїни. На трунах в обмундируванні місцеві жителі бачили масу паразитів (вошей).
· Мамушова – на поч. ХХ ст. Було пару хат. Жили люди з різних сіл "Мішані люди".
· Морги – від польського слова морі – міра, якою вимірювали поле – в Росії – десятиха.
· Кляштор – місцевість, на якій у ХVІІІ ст. була каплиця, на свято Марії-Магдаліни з навколишніх сіл приїжджали люди католицького і греко-католицького віросповідування молитись Ісусу і його матері. Для борівчан вважалось свята місцевість.
Всі села Рівненщини мають спільну історію. Разом з тим їх вирізняє деяка специфіка: етнографічна, топонімічна, а також історичні події, долі людей.
Тому саме дослідження сіл дає основу для ґрунтовного вивчення історичного матеріалу.
Дата добавления: 2019-09-02; просмотров: 160; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!