Подальший розвиток ранньої церкви 150– 325 р
Чим далі жила християнська церква, тим більше утрачала вона свій апокаліпсичний характер, слабкіше ставала впевненість у швидкому пришесті Христа, і відчутнішою ставала необхідність влаштовуватися в цьому світі надовго. Унаслідок цього змінювалася структура церкви, і, що найголовніше, змінювалися її ідеї. Розглянемо організацію. До п'ятидесятих років другого століття монархічне положення єпископа в громаді стало повсюдним. Посади в громаді усе більше втрачали харизматичний і залежний від громади характер і здобували правовий і незалежний від громади відтінок. Вибори звелися до права громади чи затверджувати відхиляти кандидатів. Йде процес майнового розшарування в громаді. “Постановляємо, щоб єпископ мав владу над майном Церкви”(Can. apost. 41). Ці процеси привели згодом до поділу християн на клір і мирян, до згладжування опозиційних настроїв по відношенню до державної влади, утворення церковної структури й ієрархії. Йде процес об'єднання громад в одну організацію. Припиняються гоніння за відмовлення поклонятися імператору.
Яке ж відношення до суспільства і держави в цей період? Якщо раніш у рядах християн були, в основному, proles, то питання про відношення до “світу” не стояло дуже гостро: бідняки мали мало справи з язичеським світом і, стаючи християнами, не було змушене ламати життя на новий лад. Обставини змінилися, коли в церкву стали вступати люди більш високого положення, чиновники, учені, військові і ін. Але адже зробитися християнином – відмовитися від світу!
|
|
|
Це питання викликало в церкві другого століття цілий розкол. Найбільш непримиренні, що одержали назву монтаністів, хотіли порвати всякий зв'язок між світом і Церквою; відповідно до цього напрямку християнин не повинний залишатися солдатом, чиновником, вчителем і т.д., узагалі, усяка посада, заняття, при якому приходилося вступати в зіткнення з язичеством, проголошувалися небезпечними. Християнин повинний уникати не тільки з-за остраху опоганення – “для чистого все чисто“, у монтаністів звучить і інший заклик: християнин не повинний вкорінюватися в цьому світі – “ми мандрівники і прибульці на землі, міста перебування не маємо, прийдешнього шукаємо”.
Палким виразником цих ідей був К. Тертулліан, один з найбільших християнських апологетів. Він – син римського центуріона, що прийняв християнство і став пресвітером в Карфагені. Крім апологетичних творів він написав багато богословських трактатів з різних питаннь християнської догматики.
Його трактат “Про ідолопоклонство” пронизаний думкою про неможливість для християнина займатися ідолопоклонством у широкому змісті цього слова.”...ми можемо у відношенні нашої служби начальникам і царям наслідувати приклада патріархів і інших віруючих, котрі часто були міністрами і служителями царів – ідолопоклонників (але лише) у тім, що не відносилося до ідолопоклонства ”. Але при цьому , з іншої сторони він стверджує, обзиваючи Рим “диявольським збіговиськом”, “новим Вавилоном”, що християни моляться за імператора і його чиновників, тому що влада імператору дана від бога: “християнин нікому не ворог, а тим менш імператору, знаючи, що бог його поставив імператором і що його треба любити, поважати, що треба робити йому почесті, молитися про здоров'я його, благополуччя держави, допоки світ існує”. Цей факт свідчить про вплив традиції обожнювання влади в Древньому Римі на ідеологію раннього християнства. На ранньому християнстві позначалися і властиві древньому світу традиції віротерпимості. На думку Тертулліана “не властиво одній релігії робити насильство над іншою ... Релігія повинна бути прийнятна за переконанням, а не за насильством” і що “право – природне, публічне вимагає, щоб кожний поклонявся тому, що хоче”. (Релігійно-авторитарний характер християнська церква набуде тільки в VI столітті.) Це пояснюється ще і тим, що в умовах епізодичних гонінь ранні ідеологи християнства схилялися до того, що принцип волі віросповідання повинний бути включений у сферу державної політики.
|
|
|
|
|
|
Тертулліан оповідає про життя громади в 3 столітті: “ми збираємося, щоб молитися богу всенародно, про усю владу, про світ і про віддалення кінцевої години(!). На зборах ми робимо як би суд божественний...”.
У працях Тертулліана можна знайти міркування про єресь. Єресь для нього – ті, хто знаходиться, “ісснує” близько до мирян. Поведінку їх він називав “легковажною, повсякденною, вульгарною, що не має важливості і т.д.”
Пуризм і непримиренність Тертулліана не здобули перемогу. У Церкві взяв гору помірний напрямок. Гарнак формулює його так: ”досить уникати прямого ідолопоклонства. При цьому обмеженні християнин має право залишатися на всякій чесній службі, навіть стикаючись з ідолопоклонством. Такий спосіб дій Церква заснувала з початку 3 століття всюди: держава, завдяки цьому, придбала багато смирних, вірних своїм обов'язкам громадян.”
Разом з перемогою такого помірного відношення до суспільства, змінилося і відношення до держави. Погляди на імперію, як на царство Сатани, а на імператора як на Антихриста, поступово змінювалися визнанням за державою позитивного значення, причому з'являлася навіть думка про можливість союзу між державою і Церквою. Виразником такої ідеї і разом з тим пророком дійсно здійснився в IV столітті злиття був апологет Мелитон у “Слові”, зверненому до імператора Марка Аврелія. У його здобутку цікава манера, що засвоїли християни в розмові із сильними світу цього і той тон поваги, що тут чується.
|
|
|
Євангельські ідеї лагідності, покірності й обов'язкової покори владі змінили первісну соціальну спрямованість християнського вчення. Тому змінювалося і відношення правлячих класів Рима до християнства.
Освячення релігією рабовласницького ладу забезпечили їй підтримку з боку держави. Відмітимо, що християнство отримало правове визнання і стало пануючим в Римській імперії тільки тоді, коли воно відмовилося від своїх первісних революційних тенденцій, від критики встановлених в імперії порядків, проголосило недоторканність приватної власності, стало проповідувати непротивлення злу насильством і необхідність беззастережної покори громадян державній владі, а рабів – своїм панам: “ви ж, раби, коріться своїм панам, як подобі бога, по совісті і зі страхом”; воно перетворилося в досконалішу зброю ідеологічного впливу на маси, захист інтересів пануючого класу, ніж колишня державна релігія. Християнська церква ім'ям бога жадала від своїх послідовників бути покірними всякому людському начальству, коритися йому “не тільки зі страху покарання, але і по совісті, тому що начальник є божий слуга (Рим. 13:5,4). Слугам пропонувалося “із усяким страхом коритися панам “не тільки добрим, але і суворим. Тому що те завгодно (богу), якщо хто, роздумуючи про бога, переносить скорботу, страждаючи несправедливо”(1 Петра. 2:18– 19).
Освячення релігією рабовласницького ладу, влади монарха й обожнювання персони пануючи ставлять релігію в тісний зв'язок з державою, вона перетворюється в офіційно проголошену і підтримувану державою релігію.
Міланський едикт Костянтина і Лацинія 313 р.,по суті, проголошував волю віросповідання. У результаті християнство зробило якісно новий крок у своєму розвитку: від стану сектантської замкнутості – до статусу державної релігії; так складалися сприятливі умови для його соціально – економічного і політичного твердження.
Для закріплення своїх позицій церква мала потребу в чітко визначеній догматичній системі, відступ від який розглядалася б як єресь. Ця система формувалася поступово протягом декількох століть. Основу її склав так називаний символ віри – сукупність догматів, затверджених церковними соборами в IV в.
В міру зміцнення положення християнства терпиме відношення до інших культів змінюється нетерпимістю, що спирається на уявлення про власну профетичну винятковість. Останнє знайшло відображення в ранньохристиянській патристиці, зокрема в соціальній доктрині Августина, викладеній в його творі “Про град Божий”. Ранньохристиянське вчення про небесний град і град земний Августин представляв як історію боротьби двох градов “божого” і “людського”, заклавши тим самим основу теологічного. Удосконалювання християнської ідеології здійснювалося одночасно з удосконалюванням церковної структури. З твердженням політичного і правового статусу християнської церкви відбувався процес поширення її впливу на політичну структуру імперії. У період з кінця II і до V в. християнська церква поступово переходила з позицій співіснування зі світською владою на положення верховної влади в країні.
Союз між рабовласницькою державою і християнською церквою був офіційно закріплений 1 Нікейським собором у 325 р. Християнство стало державною релігією. “Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали у всякому суді силу закону”.
Особливе положення християнської церкви стверджувалося уявленнями про споконвічну приналежність їй божественного права. На думку ідеологів християнської церкви, людина може пізнати божественний закон тільки через божественне одкровення, доступне лише через церкву. Церква ж, будучи, таким чином, охоронницею божественного права, стала включати в сферу свого впливу не тільки норми моральності, але і державну владу, дану правителям від бога.
Протиставлення природного і надприродного переборюється в релігійному світогляді й в ідеологічних побудовах християнських ідеологів в умовах раннього середньовіччя через визнання надприродного й в області взаємин церкви і держави, і в області загальнолюдських цінностей, і в сфері духовної культури.
Посилення впливу християнської церкви, теократичних тенденцій, а також сприятливі для церкви конкретно-історичні умови дозволили їй організувати фронтальний наступ на конкуруючі релігійні концепції, включаючи зрівняльні ідеї раннього християнства.
Література
1. Евангелие
2. Ф. Энгельс. О первоначальном христианстве. М.: изд. полит. лит., 2007.
3. История религии. М.: центр “Руник”, 2006.
4. К. Каутский. Происхождение христианства. М.: изд. полит. лит., 20100.
5. А.Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего христианства. Политиздат. 2009.
6. В.В. Клочков. Религия, государство, право. М.: Мысль. 2008.
7. В.Н. Савельев. Свобода совести: история и теория. М.: Высшая школа. 2007.
8. Б. Рассел. Почему я не христианин. М, Политиздат 2008.
9. И.Д. Амусин. Рукописи мертвого моря. М.: изд. АН СССР, 2010
10.Научный атеизм. Учебн. пособ. под ред. М.П. Мчедлова М.: Политиздат, 2008.
11.И.С. Свенцицкая. Раннее христианство: страницы истории.
12.История политических учений под ред. Нерсесянца. М.: Инфра×М-Кодекс., 2008.
13.Плиний Младший. Письма М. 2009.
14.Н.Н. Азаркин История политических учений. М.: Юрист, 2007.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 139; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!