Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.
План
Вступ.
I. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст.
1.1. Феодальний устрій та стан селянства.
1.2. Духовенство і дворянство.
1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.
1.4. Французький абсолютизм і формування французької нації.
II. Час правління Людовіка XIV.
2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.
2.2. Абсолютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.
2.3. Народні повстання.
2.4. Зовнішня політика Франції у другій половині XVII ст.
III. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.
3.1. Становище католицької церкви.
3.2. Література і мистецтво.
Висновок.
Література.
Додатки.
Вступ.
Друга половина XVIIст. стала неоднозначним періодом в історії Франції. Зростаюча її могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінлива політика правлячих кіл – все це припало на цю епоху. А головною постаттю на цьому фоні виступив ,,король-сонце,, Людовік XIV. Його постать майже цілком затмарює цей період. Новатор у певному відношенні, він вміло керував і вів політичні інтриги. Але чи насправді він такий величний, як здається на перший погляд, і чи справді його правління можна назвати ,,Золотим віком Людовіка XIV?,, Все це викликає суперечки істориків ось уже на протязі 3-х століть і це питання залишається актуальним і понині.
Існують різні версії щодо цієї особистості в історії Франції. Однією з них є та, що Людовік XIV став потрібною людиною в певний час, тобто він став гідним наслідником своїх попередників, справжнім ідеологом і носієм абсолютиської влади. Унаслідувавши найбільшу державу, як за площею так і за населенням у Західній Європі, йому залишалося лише одне - вміло правити, що він фактично і робив. А яким, чином це вже інше актуальне питання, на яке потрібно дати відповідь. Негребуючи нічим, він ішов до зміцнення королівської влади. При дворі його обожнювали, дворяни його цінували, а міська біднота та селяни проклинали, вбачаючи в ньому гнобителя і винуватця усіх їхніх нещасть.
|
|
|
Французька держава XVIIст. побудована на принципі абсолютної влади короля, за своєю природою була певною мірою диктатурою дворянства. Головною задачею абсолютисської держави став захист абсолютиського устрою, феодально-економічного базису від усіх антифеодальних сил. А головним захисником абсолютизму за всіма ознаками став сам король.
Отже, не дивлячись ні на що, в цей період є одним з найцікавіших в історії Франції, і справжньому історику потрібно знати його досконало, незалежно від власних переконань і призми інтересів.
Актуальність теми: вивчаючи період другої половини XVII ст. можна прослідкувати зростаючу могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінливу політику правлячих кіл Франції.
|
|
|
Мета і завдання: метою є аналіз діяльності Людовіка XIV у військово-політичній сфері. Для досягнення мети треба виконати такі завдання:
– дослідити передумови виникнення народних повстань.
– визначити чітку структуру і організацію абсолітиської політики Людовіка XIV.
– визначити становище католицької церкви.
Об’єкт: становлення, розвиток і зростання військово-політичної могутності політики Людовіка XIV.
Предмет: діяльність Людовіка XIV.
Практичне значення: вивчати історію французького абсолютизму.
Хронологічні рамки дослідження: від XV до XVIIст.
Розділ 1. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половин і XVII ст.
Ф еодальний устрій та стан селянства.
В Франції XVII в. як і раніше зберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва - на землю. Земля в переважній більшості складалася з «фьефів» (феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоящих сеньйорів: від королів-герцоги і маркізи, від них-графи і барони і т.д., хоча ніяких внесків і служб на користь вищестоящого сеньйора, як у старовину, уже не покладалося.
Економічна сутність цієї системи зводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючого прошарку.
|
|
|
Найбільш імениті феодали володіли величезними територіями, деякі цілими областями Франції. Великим земельним власником була церква— прелати і монастирі. Рядове дворянство також володіло значними спадкоємними маєтками.
Звичайно феодал утримував за собою меншу частину оброблюваної землі як своє безпосереднє володіння, а іншу, велику, частину передавав тримачам-селянам-власникам. Приблизно половина всієї землі у Франції — у різних провінціях від 30 до 60% — знаходилася в триманні селян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст. була цензива. На землі, що залишалася в безпосереднім володінні феодала (домен), французькі сеньйори на відміну від англійських чи східноєвропейських феодальних землевласників, як правило, не вели власного господарства. Відсутність панської запашки, за винятком деяких районів, було характерною рисою аграрного ладу Франції. Свій домен французький сеньйор здавав дрібними ділянками в оренду селянам або з частки врожаю (скіпщина), або за фіксовану орендну плату.
Орендний договір складався на різні терміни, іноді на 1—3 роки, іноді на дев'ять років, тобто на три терміни трипільної сівозміни, іноді на ще більший термін, на все життя орендаря, на життя декількох поколінь. По витіканню установленого терміну ділянка поверталася в розпорядження сеньйора, тоді як цензива, навпроти, відповідно до звичайного права ніколи не могла бути приєднана сеньйором до його безпосереднього домену, і, отже, якщо цензитарий справно вносив платежі, він міг бути упевнений, що оброблювана їм ділянка вічно залишиться в руках його і його нащадків.
|
|
|
Експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитариїв і селян-орендарів на термін - була головним джерелом існування для дворянства, духівництва, двору. В Франції XVII в. система феодальних виробничих відносин знаходилася на тій вищій і останній сходинці її розвитку, коли панує грошова форма феодальної ренти. Хоча деякі залишки панщини і натурального оброку ще зберігалися, але переважну частину селянських повинностей складали грошові платежі. Однак поширення товарно-грошових відносин саме по собі ще не вело до капіталізму, хоча і створювало деякі умови для його виникнення.
Селяни були юридично особисто вільними, поземельно залежними власниками. Типовим і переважним явищем була особиста воля селянина. Селянин міг вільно переселятися, укладати будь-як майнові угоди, залишати й одержувати спадщину. Однак за цією юридичною формою ховалася його фактична залежність. Французький тримач-селянин-власник підкорявся сеньориальной юрисдикції, середньовічним сеньориальным монополіям (баналітетам) і ніс окремі повинності особистого характеру. Цензива була не безумовною його власністю, а лише володінням, обумовленим сплатою цензу сеньйору і підпорядкуванням усім правам сеньйорії. Французький орендар був також у сутності феодальним не спадкоємним власником, що сплачував сеньйору феодальну ренту у формі орендної плати.
Орендар теж часто піддавався деяким формам позаекономічного примусу з боку землевласника. Як уже було сказано, основна маса селянських повинностей виражалася у грошах. Не тільки ценз і орендна плата являли собою фіксовану грошову суму, але і панщина, десятина — усі ці стародавні феодальні повинності давно уже фактично тією чи іншою мірою перетворилися в грошові платежі; навіть якщо мова йшла про визначену частину врожаю, то дуже часто вартість її обчислювалася по поточним ринкових цінах і сума вносилася грошима. І все-таки істотною рисою цього аграрного ладу залишалося натуральне господарство: відтворення селянського господарства відбувалося в загальному без допомоги ринку, і для свого споживання селянин порівняно мало купував на ринку. Він продавав, тобто перетворював у гроші, лише ту частину свого продукту, що повинний був віддати у виді повинностей і податей; тому французька промисловість не мала масового покупця в особі селян.
Вузькість внутрішнього ринку у Франції XVII в. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвитку промисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивний характер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головними сільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубо пофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Житлом його, як правило, служила дерев'яна хатина, напівземлянка без вікон і труби, із глиняною підлогою, солом'яним дахом і жалюгідною обстановкою; разом з людьми за перегородкою в селянському будинку розміщувалася також звичайно худоба і птиця. Лише порівняно нечисленний прошарок заможного селянства жив у кращих умовах. Французьке селянство було помітно диференційоване у майновому відношенні. Сучасники поділяли його на дві основні групи: «орачів», тобто самостійних селян, і «працівників», зайнятих уже не стільки у сільському господарстві, скільки в кустарних промислах.
Група селянських хатин складала село, що мало общинні права на деякі угіддя. Кілька сіл складали церковно-адміністративний осередок — прихід. Економічно ж і в правовому відношенні село було зв'язано з укріпленням чи замком із сільською садибою сеньйора. Сюди селяни несли значну частку своїх платежів.
Духовенство і дворянство.
Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв’язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.
Основна маса молодших синів знаті і збіднілі дворяни спрямовувалися в армію, де займали командні посади й одержували високу платню; деякі привілейовані види військ (мушкетери й ін.) складалися цілком з одних дворян, що жили королівською платнею.
Нарешті, аристократична частина дворянства, залишаючи, а то і продаючи свої сільські маєтки і замки, що давали недостатній прибуток, селилась в Парижі, перетворюючись в королівських придворним. Гордо відмовляючись від чиновной служби, як і від комерції, дворяни охоче приймали від короля чисто декоративні придворні посади з надзвичайними окладами, усякою не зв'язані з витратою праці посади. Звідкіля ж брав король засоби на оплату військового і придворного дворянства?
Насамперед з податей, що збираються з тих же селянських господарств. Прямі і непрямі королівські податки були не чим іншим, як видозміненою формою феодальних повинностей. Збирається з усієї країни, ця частина селянського прибавочного продукту направлялася в королівське казначейство, звідкіля золотими струмочками розтікалася по дворянських кишенях. Таким чином, за рахунок селянства жили чотири групи феодалів: сільські дворяни, духівництво, військове дворянство і придворна аристократія. В французькому селі XVII в. було надзвичайно поширене лихварство. Селянин, беручи у важку хвилину гроші в борг (найчастіше в городянина, іноді в сільського багатія), віддавав лихварю в заставу свою землю і потім примушений був щорічно платити відсотки по позичці. Така сплата відсотків, продовжувалась усе життя і навіть переходило в спадщину до дітей селянина, створювала регулярну додаткову земельну ренту- так називаний сверхценз. Нерідко на цензиве нагромаджувалося по два-три сверхцензи.
Не змінюючи феодального способу виробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більш погіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. З економічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежів французьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, що витягається із селянства. Цейдодатковий продукт поділявся на чотири нерівні частини:
а) сеньориальную ренту,
б) церковну ренту (десятину),
в) державні податки,
г) конституйовану ренту, як сучасники називали вищезгаданий сверхценз на користь лихваря.
Пропорція, у якій сукупна маса прибавочного продукту розподілялася між цими чотирма категоріями визискувачів, була предметом напруженої боротьби між ними, багато чого пояснюючої в соціально-політичній історії Франції того часу. Загальний же обсяг цієї сукупної феодальної грошової ренти залежав значною мірою від реалізації селянином на міському ринку своєї сільськогосподарської продукції, що у свою чергу визначалося характером і темпами розвитку французької промисловості.
Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.
Якщо капіталістичні відносини і проникали в сільське господарство Франції, то не у виді буржуазного переродження маєтку, як в Англії, а у формі розвитку буржуазних відносин у середовищі самого селянства: міжселянської оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних сусідів, виділення сільської буржуазії. Однак усе це були не більш ніж зародкові елементи капіталізму в сільському господарстві. Велика селянська ферма підприємницького типу - дуже рідке явище у французькому селі не тільки у XVII, але й у XVIII ст.
Набагато ширше впроваджувався капіталізм у село через кустарну промисловість. Селяни зверталися до кустарному промислу тому, що продаж сільськогосподарської продукції не завжди давала їм досить грошей для сплати всієї суми феодальних повинностей і податей. Приходилося поповнювати недолік у грошах несільськогосподарськими приробітками, а виготовленням для міських скупників пряжі, усіляких шерстяних і лляних тканин, мережив, гончарних виробів і т.д. При цьому скупники у відомій мірі експлуатували додатково у свою користь виробників уже не феодальними, а капіталістичними методами, оскільки кустар здобував хоча б у схованому і нерозвиненому виді риси найманого робітника. Нерідко й у селян у свою чергу були «працівники», що цілий рік працювали в них у будинку разом із членами їхньої родини, звичайно не за гроші, а за натуральне постачання. Природньо, що окремі кустарі-селяни при сприятливих умовах самі ставали співучасниками капіталістичної експлуатації своїх робітників.
Сільська промисловість, що концентрувалася переважно навколо міст, являла собою ранню форму капіталістичної розсіян мануфактури. У більш високих формах ми зустрічаємо мануфактуру в містах. Незважаючи на те що французьке місто в XVII ст. ще значною мірою зберігало середньовікову природу і середньовічну зовнішність, міське ремесло вже піддавалося значному переродженню. Ремісничі цехи збереглися більше як фіскальна й адміністративна організація. Вони гальмували розвиток міського виробництва, але вже були неспроможні перешкоджати економічній диференціації ремісників. Одні майстра убожіли і навіть ставали найманими робітниками, інші багатіли, роздавали замовлення на сторону розширювали свої майстерні, використовуючи усе більше число «компаньйонів» (подмастерьев) і учнів, під середньовічними найменуваннями яких неважко розглянути найманих робітників. Майстерня, у якій зайнято 10—20 робітників, була аж ніяк не рідкістю в французькому місті XVII ст. Це вже зачаток централізованої мануфактури. Зустрічалися і підприємства з декількома десятками робітників. Але дійсно велика централізована мануфактура в середині XVII ст. являла собою ще велику рідкість. Усе-таки саме в XVII ст., особливо в другій половині, у Франції створюється деяка кількість великих підприємств, так званих королівських мануфактур.
Верхні прошарки міського населення іменувалися у Франції буржуазією, частина якої в XVII ст. уже була буржуазією в сучасному змісті слова. Самі нижчі прошарки міського населення складало плебейство. Воно складалося з:
а) збіднілої частини майстрів - ремісників,
б) «компаньйонів» - підмайстрів, мануфактурних робітників і інших,
в) декласованої бідноти, до якої належали люди, що стікалися із села і знаходили у місті заробіток як носії, чи чорнороби або ж промишляли просто жебракуванням.
Підмайстри здавна були організовані по професіях у таємні союзи - компаньонажа. Страйки проти хазяїв-майстрів виникали у Франції протягом другий половини XVII в. усе частіше, свідчили про ріст класових протиріч в умовах розвитку капіталізму, що зароджувався. У 1697 р. у Дарнетале (біля Руана) біля 3—4 тис. робітників-сукноробів цілий місяць не відновляли роботу. У це ж час відомий економіст Буагильбер писав: «Усюди панує дух збурювання... У промислових містах бачиш, як 700—800 робітників якої-небудь галузі виробництва відразу й одночасно ідуть, кидаючи роботу, тому що захотіли на один су понизити їхню поденну плату».
Джерелом формування робітничого класу у Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільське населення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції, хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало у формі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянами общинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містах Франції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в. паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.
Французький уряд, серйозно стурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійському уряду, закони проти пауперів.
Велике купецтво грало особливо видну роль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта, Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукції французької сільської і міської промисловості, почасти і сільського господарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і через іспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й у країни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринки збуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а також через Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальні товари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренцію Голландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чим феодально-абсолютистська Франція.
Що стосується внутрішнього ринку у Франції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало і затримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавлене феодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багато продавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівський двір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянство і буржуазію.
Звідси своєрідність французької мануфактури - виготовлення переважно військової продукції (спорядження, обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту, атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів, ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії), тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичного виробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважно задовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловості і торгівлі без широкого внутрішнього ринку.
Ще більш наочно гне феодального ладу виявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибутку міської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівську скарбницю - систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних і військових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари не могли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазне нагромадження постійне перебувало під загрозою прямої феодальної експропріації.
У селі талья (прямий податок) стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чи корпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовлення піддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсного полювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстра за невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якість продукції - і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.
Словом, поки накопичене багатство залишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувало банкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гніта додавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею і промисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то у Франції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянського привілею - звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично з дворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних, ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупинно переміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і від соціальних стиснень.
По-перше, буржуа звертали свої капітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деяких великих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в руках нових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що не був би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладали капітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільського господарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом вони купували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливо скоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».
По-друге, буржуа купували державні і муніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машині Франції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння. Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у виді чи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чи мануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники, «люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержували дворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.
По-третє, буржуа позичали свої накопичені гроші в борг: або селянам - під забезпечення цензивы, або світським і духовним феодалам і державі – під забезпечення сеньориальной ренти, чи церковної десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвати відкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільський багатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькому баналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані були везти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйора окрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім як уповноваженого сеньйора.
У церкви відкуповували збір десятини. Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливо непрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великі суми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податок цілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всім адміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власним штатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену суму з великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадити величезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також і шляхом покупки процентних паперів державних позик.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 169; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!