Давньоримський період античної натурфілософії
У Древньому Римі було чимало талановитих натурфілософів, внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових ідей у цей період було висунуто значно менше, ніж в історії Древньої Греції.
Одним з найбільш відомих натурфілософів-атомістів Древнього Риму був Тим Лукрецій Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н.е. Його філософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що містить багато цікавих відомостей про атомістичні погляди Демокріта і Епікура (оскільки з творів останніх до нас дійшли лише деякі уривки). Лукрецій говорив про вічність матерії. Речі тимчасові, вони виникають і зникають, розпадаючись на атоми - свої первинні складові частини. Атоми ж вічні, і їхня кількість у Всесвіті завжди залишається такою ж самою. Звідси випливає висновок про вічність матерії, що Лукрецій ототожнював з атомами.
Збереглось не так уже і багато творів давньоримського періоду, присвячених природничим питанням. Крім зазначеної поеми Лукреція, можна назвати твори Аннея Сенеки, Паппа Олександрійського, Діофанта, Манілія. Усі вони написані в літературній формі, тобто у вигляді діалогів, поем, енциклопедій. Твір Сенеки містить відомості з фізики, метеорології і географії.
Поема Манілія стосується астрономії. А твори Пагша Олександрійського і Діофанта присвячені головним чином математиці [6,72].
Говорячи про стан природознавства в епоху Древнього Рима, необхідно особливо відзначити натурфілософську спадщину Клавдія Птолемея (прибл. 90—168 р. н. э.). Велику частину свого життя він провів в Олександрії і фактично може вважатися давньогрецьким ученим. Але його наукова діяльність протікала в період, коли Римська імперія знаходилася в стані розквіту і містила в собі територію Древньої Греції. Птолемей по праву вважається одним з найбільших вчених античності. Він серйозно займався математикою, захоплювався географією, багато часу присвячував астрономічним спостереженням. Головна праця Птолемея, що носила назва «Математична система», визначила подальший розвиток астрономії більш ніж на тисячоріччя. У період упадку олександрійської школи грецький оригінал цього твору був загублений. Зберігся тільки його арабський переклад, який занадто пізніше, вже в XII столітті, був перекладений на латинську мову. Тому книга Птолемея дійшла до нас під арабською латинізованою назвою «Альмагест».
|
|
|
В цій книзі знайшла відображення колосальна робота, проведена Птолемеєм по створенню першої математичної теорії, що описує рух Сонця і Місяця, а також п'яти відомих тоді планет на видимому небосхилі. У своєму «Альмагесте» Птолемей малює наступну схему світобудови: у центрі Всесвіту знаходиться нерухома Земля. Ближче до Землі знаходиться Місяць, а потім випливають Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер і Сатурн. Пояснюючи даний порядок планет, Птолемей виходив з припущення, що чим швидше рухається планета, тим ближче до Землі вона розташована.
|
|
|
Геоцентрична система світу, на обґрунтування якої Птолемей витратив чимало сил, проіснувала після його смерті надзвичайно довго — цілих 1375 років — аж до опублікування знаменитої праці Н. Коперника, що замінили цю систему на геліоцентричну. У післякоперниковську епоху Птолемея згадують головним чином як автора не прийнятої наукою системи світу.
Стан природничої науки в епохи Середньовіччя
Епоха Середньовіччя характеризувалася в Європі заходом класичної греко-римської культури і різким посиленням впливу церкви на все духовне життя суспільства. От що пише про цю епоху Ф. Енгельс: «Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали на всякому суді силу закону... Це верховне панування богослов'я у всіх областях розумової діяльності було в той же час необхідним наслідком того положення, що займала церква як найбільше загальний синтез і найбільш загальної санкції існуючого феодального ладу».
|
|
|
У цю епоху філософія тісно зближається з теологією (богослов'ям), фактично стає її «служницею». Виникає протиріччя між наукою, висновки якої випливають з результатів спостережень, дослідів, включаючи узагальнення цих результатів, і схоластичним богослов'ям, для якого істина заключається в релігійних догмах.
Поки європейська християнська наука переживала тривалий період упадка (аж до ХІІ-ХІІІ ст.), на сході, навпаки, спостерігався прогрес науки. З другої половини VIII ст. наукове лідерство явно перемістилося з Європи на Близький Схід. У ІХ столітті, поряд з вищезгаданою працею Птолемея («Альмагест»), на арабську мову були переведені «Начала» Евкліда і твори Аристотеля. Таким чином, давньогрецька наукова думка одержала популярність в мусульманському світі, сприяючи розвитку астрономії і математики. У історії науки цього періоду відомі такі імена арабських учених, як Мухамедаль-Баттані (850 — 929 р.), астроном, який склав астрономічні таблиці, Ібн-Юнас(950—1009 р.), що досяг помітних успіхів у тригонометрії і зробив чимало істотних спостережень місячних і сонячних затемнень, Ібналъ-Хайсам (965—1020 р.), що одержав популярність своїми роботами в області оптики, Ібн-Рущд (1126—1198 р.), найвизначніший філософ і натураліст свого часу, що вважав Аристотеля своїм учителем [6,73].
|
|
|
Середньовічній арабській науці належать і найбільші успіхи в хімії. Спираючись на матеріали олександрійських алхіміків I століття і деяких персидських шкіл, арабські хіміки досягли значного прогресу у своїй області. У їхніх роботах алхімія поступово перетворювалася в хімію. А вже звідси (завдяки головним чином іспанським маврам) у пізніше середньовіччі виникла європейська хімія.
У XI столітті країни Європи зіткнулися з багатствами арабської цивілізації, а переклади арабських текстів стимулювали сприймання знань Сходу європейськими народами.
Значну роль в підйомі західної християнської науки відіграли університети (Парижський, Болонський, Оксфордський, Кембріджський і ін.), що стали утворюватися починаючи з ХІІ століття. І хоч ці університети спочатку призначалися для підготовки духовенства, але в них уже тоді починали вивчатися предмети математичного і природничо-наукового напрямку, а саме навчання носило, більш ніж раніш, систематичний характер.
ХІІІ ст. характеризується для європейської науки початком експерименту і подальшою розробкою статики Архімеда. Тут найбільш істотний прогрес був досягнутий групою вчених Паризького університету на чолі з Іорданом Неморарієм (друга половина ХІІІ ст.). Вони розвивали античне вчення про рівновагу простих механічних пристроїв, розв`язавши задачу, з якою антична механіка справитись не могла, - задачу про рівновагу тіла на похилій площині.
У XIV столітті в полеміці з античними вченими народжуються нові ідеї, починають використовуватися математичні методи, тобто йде прогрес підготовки майбутнього точного природознавства. Лідерство переходить до групи вчених Оксфордського університету, серед яких найбільш значна фігура - Томас Брадвардин (1290—1349). Йому належить трактат «Про пропорції» (1328 р.), який в історії науки оцінюється як перша спроба написати «Математичні початки натуральної філософії» (саме так майже триста шістдесят років потому назве свою знамениту працю Ісаак Ньютон) [6, 76].
Усе вищесказане свідчить про те, що протягом багатовікової, досить похмурої епохи, іменованої середньовіччям, інтерес до пізнання явищ навколишнього світу все-таки не вгасав, і процес пошуку істини продовжувався. З'являлися все нові і нові покоління вчених, що прагнуть, незважаючи ні на що, вивчати природу. Разом з тим наукові знання цієї епохи обмежувалися в основному пізнанням окремих явищ, які легко укладалися в натурфілософські схеми світосприймання, висунуті ще в період античності (головним чином у вченні Аристотеля). У таких умовах наука ще не могла піднятися до розкриття об'єктивних законів природи. У його нинішньому розумінні — ще не сформувалося. Вона знаходилося в стадії своєрідної «преднауки».
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 194; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!