Українці – у нацистських таборах смерті.

Ми чоло доземно схилим

Перед рицарем - бійцем,

Над священними могилами

Клятву вірності складем.

М. Рильський У роки Другої світової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в’язниця.¹ Картина табору – сторожові вишки, ворота із зловісним написом „Кожному – своє”, труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, - невід’ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.

Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні... Однак усі вони служили одній меті – винищенню народів Європи, перш за все слов’янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали „унтерменшами”, представниками „нижчої раси”. З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.²

Німеччина була величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до радянських полонених, більшість яких потрапила до їх рук у перший рік війни, що так трагічно складалася для нашого народу. Через значні прорахунки Й. Сталіна та деяких воєначальників Червона армія зазнала величезних втрат. Цілі армії та фронти опинилися в оточенні. Радянські воїни билися до останнього, але ворог виявився сильнішим і хитрішим. Ось втрати на Україні лише полоненими в 1941-1942 рр.: під Уманню – 103 тис., Києвом - 665 тис., Мелітополем -100 тис., під Харковом – 240 тис. чоловік³.

_________________________________________________________-

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000,арк.348.

²Там само, арк.348.

³Там само, арк.348.

Захисників радянської землі, навіть полонених, гітлерівці нещадно знищували. На радянських військовополонених уперше випробували газ „Циклон – Б”. Кати спостерігали агонію вмираючих, вивчали, як краще застосовувати смертельний газ. Полонених гнали під дулами автоматів на мінні поля. Радянських полонених першими почали таврувати, ніби робочу худобу. Нелюди почали втілювати в життя ще одну людиноненависницьку ідею – проведення загальної стерилізації. Були випадки, коли німецькі солдати, наслідуючи „традиції” своїх войовничих предків, вбивали молодих червоноармійців, захоплених у полон, і пили їх кров, щоб бути, мовляв, ще сильнішими, непримиреннішими до своїх ворогів. У радянських полонених був лише один „привілей”: їх поза чергою відправляли до газових камер. Полонених використовували також як безплатну робочу силу. Їх змушували виконувати найтяжчі й найбрудніші роботи. В спеціальній „Пам’ятці”, розісланій по всіх воєнних округах, наголошувалося, що умови праці полонених з Радянського Союзу мають бути складнішими, а пайок меншим, ніж у полонених з інших держав, оскільки вони пройшли школу більшовизму, готові й у неволі продовжувати активну боротьбу, тому з ними „треба поводитися з нещадною суворістю”.¹

Артьомкіна Тетяна Федорівна, жителька м. Вінниці, і досі свято береже усе, що почула в дитячі роки від батька – Боброва Федора Борисовича, якому судилося також пережити жахи концентраційних таборів вже в перші роки війни.. А послухати було що: тяжка доля випала на долю її батька.

За роки Другої світової війни він був і учасником воєнних дій на Південно–Західному фронті з липня по вересень 1941 року, будучи командиром мінної батареї; на Волховському фронті - з листопада 1941 року по червень 1942-го командиром мінної дивізії, а потім, потрапивши в полон, ще й побував у чотирьох концентраційних таборах.

Найперше доля закинула Федора Борисовича до Аугивитцу-Біркенау, відомого як Асвенциум, а в’язні називали його просто – Аушвиц. Як пізніше напише сам Федор Борисович : „Цей табір відомий тим, що обладнаний був за останнім словом техніки. Там було кілька механізованих печей, де спалювали гефлінгів (в’язнів) та цугангів (тільки-но прибувших). Печі працювали цілодобово, із труб йшов жовтий дим і навкруги розлітався запах горілого м’яса та кісток”.

_______________________________________________________

¹Там само, арк.348.

Порядок у таборі був настільки жорстким і суворим, що про це навіть важко згадувати, але то було звично для всіх таборів Німеччини. Направляли туди громадян, які підозрювались у ворожому ставленні до нацистського режиму, тих же, хто був викритий у цьому, так само як і євреїв відправляли в крематорії і знищували негайно.

Направлена до концтабору людина, незалежно від статі, відразу піддавалась обробці – на тілі виколювали арештантський номер, одягали в табірний полосатий спецодяг, проводили санітарну обробку, тобто мили та вистригали. Потім кожен з військовополонених отримував своє місце для сну. В’язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме – як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання відводилось від 2 до 5 днів.

А розпорядок дня для всіх був наступним:

· Підйом о 6-й годині;

· О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї вечора, із перервою на обід, де в’язні отримували „баланду” та хліб (1 буханку на добу на чотирьох чоловік). Після закінчення нас гнали до табору.

· О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра „баланди” і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна - спеціальними ставнями. Гефлінг повинен був роздягнутись повністю, а одежу скласти в стороні, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.”

Втекти з цього табору було просто нереально, й думати про таке було годі. Але нелюдськими зусиллями Федору Борисовичу таки вдалося це зробити, і з 25 серпня по 15 жовтня він тікав лісами і полями якнайдалі. Адже у німців було таке негласне правило, що кожного, хто встигав втекти далі, ніж на 50 км, вони вже не повертали. Боброву вдалося перемогти цей майже непосильний рубіж, але в середині жовтня 1944 року він знову потрапляє до концентраційного табору Гроз Розен, із якого втече 21 жовтня 1944 року. Наш герой потрапляє до партизанських загонів, що діяли у лісах.

Тоді у нацистських таборах діяла домовленість про те, що в’язнів можна викупати за гроші чи цінні речі. Тому, коли 11 лютого 1945 року Федір Борисович потрапить до третього концтабору Міттельбау, його викупить проста радянська жінка із лісових партизанських загонів Зоя Демидівна – його майбутня дружина.

Але поневіряння громадянина Боброва не закінчаться і на цьому. Його вінкель, вічне клеймо, стане причиною ув’язнення Федора Борисовича і вчетверте у концтаборі Міттельбау Командо-Ельріх. У ті роки наш герой уже відчував, що практично закінчувалися сили для боротьби (він важив всього 29 кг), надій вижити залишалось все менше і менше з кожним днем. Врятувала його і багатьох наших хлопців і чоловіків тоді така очікувана і священна – Перемога!

Окроплений кров’ю і сльозами, знайдемо щоденниковий запис Федора Борисовича: „Сьогодні день визволення фашистських концтаборів, де знемагали і помирали від несказанно важкого життя сотні тисяч в’язнів...”

А далі почнеться нове життя - дружина виходить свого майже смертельно закатованого у нелюдських умовах чоловіка, він одужає, знайде роботу, у них народиться донька. І ніби усе владнається, але нічого і ніколи не забудеться...

Після провалу „бліцкригу” війна для гітлерівської Німеччини набула затяжного характеру. Східний фронт безперервно вимагав поповнення живої сили. До вермахту призивалися все нові контингенти німців. Нестача робочих рук у країні відчувалася все гостріше. Верховоди третього рейху вирішили поповнити їх за рахунок іноземних робітників. З усіх кінців Європи до Німеччини потяглися ешелони з невільниками. Лише з України було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, переважно молоді, - більше ніж з будь-якої іншої окупованої країни.¹ Вони повинні були мати статус військовополонених і утримуватися під суворою охороною.

Вивезення українців на каторгу до Німеччини набуло масового характеру навесні 1942 року. Поліція та солдати вермахту повсюдно влаштовували облави, зганяли юнаків та дівчат на збірні пункти й у закритих вагонах везли на захід. У німецьких містах з’явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник, чиновник чи бауер міг купити за кілька марок „товар” до вподоби.

Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з’являлися табори за колючим дротом. Щоранку на світанні бруківкою німецьких міст стукотіли дерев’яні колодки (замість взуття) табірних в’язнів. Похмурі, змарнілі обличчя, сумні очі, знеможена хода... Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. У них не було імен, лише номери, на грудях кожного _ розпізнавальний знак: бирка з жовтою окантовкою і словом „Ост”. Примушуючи „остарбайтерів” та полонених працювати до повного виснаження, німці вирішували двоєдине завдання: використовували їх в інтересах рейху і водночас убивали важкою працею. То був геноцид, винищення мільйонів безневинних людей.

________________________________________________________

¹Смолій В. Історія України: нове бачення.-К.,1996.-арк.112.

Нацисти відводили велику роль концтаборам. Тут в’язні проходили всі кола дантового пекла. Перші подібні місця ув’язнення з’явилися в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де дме холодний вітер, на болотах із задушливими випарами. Тільки в 1940-1942 рр. з’явилося 9 нових концтаборів.¹ Яскравим втіленням людожерських планів фюрера й улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцим, розташований у центрі Європи, неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер, 50 печей. Їх пропускна здатність на добу - 10-12 тис. чоловік. Товсті стіни крематоріїв поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло...

Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч в’язнів. Освенцимський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів - Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік.²

Концтабори мали численні філії. Маутхаузен, приміром, був комбінатом по знищенню людей: він нараховував 46 допоміжних таборів. Подібними були також Дахау, Бухенвальд, Майданек. Усюди панувала груба, жорстока сила, палична дисципліна, життя в’язня могло обірватися щомиті. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розраховували, який зиск можна мати від праці в’язня, скільки часу він протягне і як краще використати його останки. Денний заробіток в’язня на підприємстві становив – 6 марок, мінус 0,6 марки на його харчування 0,1 марки на амортизацію одягу. Чистий прибуток складав 5,3 марки. За дев’ять місяців (саме стільки щонайбільше в’язень був здатен працювати) -1431 марка. До того ж після смерті в’язня нічого не пропадало дарма – все йшло в діло. Одяг мертвих і сабо (дерев’яне взуття) переходили ще живим, подрібнені кістки й попіл ставали добривом, золоті коронки (дві тонни на рік) передавалися до рейхсбанку. А скільки баришів мали німецькі промисловці від жорстокої експлуатації в’язнів! Тільки праця радянських військовополонених дала скарбниці гітлерівської Німеччини більш ніж 500 млн. марок ( у цінах воєнного часу).³

^{____________________________________________________________________________________________}

¹История Второй мировой войны, 1939-1945.-М.,1973-1982., Т 8.-арк.69.

²Там само, арк. 72.

³Там само, арк.. 73.

Однак ніякі підрахунки німецьких „майстрів смерті” щодо „раціонального використання” живих і мертвих невільників не могли вплинути на головне – жадобу життя, силу патріотизму й ненависті до ворога з боку в’язнів концтаборів. Ці риси підтримували приречених, зміцнювали їх дух, давали мужність і стійкість. Вони знаходили в собі сили для боротьби за себе, за своїх товаришів, прагнули й тут далеко від фронту, зашкодити ворогові. Спочатку це були виступи одинаків – людей самовідданих, іноді відчайдушних. Вони не могли терпіти знущань фашистів, діяли сміливо й відверто.

Одні йшли з голими руками на озброєного охоронника, другі – лікарі та санітари – ховали серед хворих тих, кому загрожувала смерть від рук катів, треті на клаптях паперу таємно малювали сцени табірних жахів, сподіваючись, що коли-небудь вони стануть обвинувальними актами проти гітлерівських садистів. Для потрібних вчинків потрібна була не лише особиста мужність, але й віра в неминучий кінець фашизму, в те, що твоя поведінка стане прикладом для інших, викличе прагнення продовжити опір. Так і було насправді. Широко практикувалось, наприклад, ухилення від примусової праці. Знемагаючи в неволі, в’язні заражали себе різними хворобами, особливо шкірними, калічили себе, аби не потрапити до робочих команд. За симуляцію й ухиляння від роботи було заарештовано більше 20400 „східних робітників”.¹ За небажання працювати гітлерівці жорстоко карали тисячі радянських військовополонених.

В табірному підпіллі зароджувався антифашистський Опір, що всерйоз непокоїло керівників третього рейху. Прикладом самовідданої боротьби був саботаж в’язнів табору „Міттельбау-Дора”. Створення цього страшного місця ув’язнення мало свою передісторію. 1943 року вермахт зазнав ряд поразок на східному фронті. Червона армія нестримно тиснула німецьких загарбників. Перспектива поразки у війні лякала нацистських бонз. Вони все більше зосереджували увагу на розробках Вернера фон Брауна, який займався створенням ракетної техніки. На початку липня в гітлерівській ставці „Вольфшанце” фон Брауна прийняв фюрер.

_______________________________________________________

¹История Второй мировой войны, 1939-1945., М.,1973-1982.,Т.8.,арк.75.

Дужі есесівці втягли в зал макет пускової установки, на кіноекрані з’явилися кадри успішних запусків ракет. Штурмбанфюрер СС Вернер фон Браун запевнив Гітлера, що мине кілька місяців і він дасть третьому рейхові зброю, здатну знищити Англію, а в 1948 році його ракети долетять до Нью-Йорка та Детройта. Фюрер був у захваті. Ракетну програму оголосили першочерговою. Планувалося запускати по тисячі ракет на добу. Нацисти вирішили розташувати виробництво „чудо-зброї” в глибоких штольнях у горах неподалік Нордхаузена. Сюди почали прибувати в’язні в наглухо забитих вагонах з написом „Небезпечно, тиф!”. Уночі нещасних виводили з вагонів, і вони безслідно щезали в підземеллі. Незабаром тут було споруджено 44 величезних цехи. Почалося серійне виробництво літаків - снарядів Фау-1 та ракет Фау-2. Вісімсот німецьких підприємств виготовляли для них різноманітні деталі, а складали їх у штольнях, під суворим контролем есесівців та гестапо. В’язні жили в постійній напівтемряві, спали на земляній підлозі. Шансів вижити не мав ніхто. Найсміливіша мрія про втечу здавалася нездійсненою. Однак навіть у цих умовах патріоти різних країн не здавалися, діяли. ...На стартовому майданчику наростає гуркіт. Дрижить земля. Гостроноса ракета за лічені секунди набирає висоту. У носовій частині її – однотонний заряд потужної вибухівки. Кілька хвилин - і в Лондоні прогримить страшний вибух...Але що це? Ракета раптом відхиляється від заданого курсу і впадає в море. Через деякий час запускають іншу, і вона вибухає прямо над стартовим майданчиком. За німецькими даними, тільки з Фау-1 подібна катастрофа сталася 1006 разів! Був випадок, коли під час запуску загинуло 12 солдатів, які обслуговували техніку. Як стало відомо після війни, із 10800 ракет Фау-2 , випущених на Лондон та Антверпен у період із 7 вересня 1944р. до кінця березня 1945 р., більше половини не досягли мети. З 8564 Фау-1, що мали зруйнувати британську столицю, бракованими виявились 6166. Для керівників третього рейху, крах якого вже був очевидний, це стало справжнім лихом. Звичайно, нова зброя, Створювана фон Браном, мала конструктивні та технічні вади, І все ж значна частина „осічок” – прямий доказ саботажу. Тільки після встановлення фактів саботажу гітлерівці стратили 12 тис. в’язнів. Подвиг безіменних патріотів, невільників німецьких штолень заслуговує на гідне вшанування.¹

^{____________________________________________________________________________________________}

₁Там само, арк..87.

Активною формою опору були втечі невільників з полону. Їх не могли зупинити ні озброєна охорона, ні смертельний ризик бути пійманим. Небезпека чатувала на втікачів на кожному кроці. Адже на перехрестях доріг і залізничних станціях, на мостах постійно стояли пости й засади. Кожного підозрілого іноземця затримували, відправляли до гестапо. Частіше за інших з неволі виривалися колишні фронтовики.

Як свідчать дані самих німців, у 1941-1944 рр. втікачів було до 70 тис. чоловік¹. Вони створювали додаткові труднощі для поліції, дестабілізували виробництво.

Режим у гітлерівських таборах дедалі суворішав, ставав жорстокішим. За інструкцією верховного головнокомандування вермахту всіх непокірних ув’язнених, у тому числі й пійманих утікачів, передавали в гестапо.

Втечі з німецької неволі почастішали на третьому році війни. Нерідко вони здійснювалися там, де існувала особлива охорона, панував нещадний режим.

Із місць ув’язнення, розташованих на території Франції, навесні 1944 р. втекло багато полонених, серед яких були й українці. Втікачі створили 30 партизанських загонів. Наші земляки боролися пліч-о-пліч з французькими патріотами. Кожен другий загін очолював українець, майже половина бійців у них теж була з України.²

...Французьке містечко Еннен-Льєтені. На обеліску при вході на цвинтар – імена загиблих героїв Опору. У центрі цвинтаря праворуч від зображення розп’ятого Христа – могила, в якій вічним сном спить радянський офіцер Василь Порик. Василь народився і виріс на Вінниччині, смерть зустрів 24-літнім. загинув, щоб жила Франція .Його бойовим другом був Кордонець Іван Назарович, який народився в 1924 р. в селі Микулинці Літинського району Вінницької області в сільській родині. Згадує Свершок Тетяна Дмитрівна, племінниця Івана Назаровича, жителька м. Вінниці...

________________________________________________________

¹История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945.-М.,1960-1965.-Т 4.-арк.189.

²Там само, арк.276.

Багато випробувань випало на долю дядька. В 1941 році гітлерівці запроторили його на каторгу в Німеччину, а звідти відправили у окуповану Францію. Так опинився він у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа. Табір „східних робітників”, виснажлива праця, туга за Батьківщиною. В’язні тут підібралися переважно з трьох сусідніх районів Вінницької області.

Тож і знайшли вони спільну мову, швидко об’єдналися. У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В’язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25-30 %. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв’язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. Незабаром пустили під укіс ешелон з вугіллям, згодом – ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Партизанські загони діяли і в інших таборах. Для зв’язку створили між табірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У 1944 р. партизани знищили документацію в таборі Бомон, захопили зброю. Це вже була відкрита боротьба з ворогом. Гітлерівці скаженіли. За голову Василя Порика пообіцяли винагороду – мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого Порика, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю. Іван Кордонець разом з товаришами був організатором легендарної, просто фантастичної втечі Порика. Іван Назарович був у складі партизанського загону Івана Федорука, який отримав наказ рухатись в інше місце дислокації для об’єднання в велике партизанське з’єднання. Тетяна Дмитрівна дуже добре пам’ятає розповідь дядька... Але в тому наказі було багато підозрілого. Ліс, куди мав прибути загін, майже весь проглядався. Крім того, була підозра, що про плани партизанів могли знати німці. І ось, під час зупинки в невеличкому селі, розвідники побачили машини з німцями. Партизани швидко підготувались до бою, але раптово на них напали з тилу. Отже, ворог йшов по слідах загону, чекаючи зручного моменту для нападу. Але сильний вогонь партизанів ( в селі загін Федорука об’єднався ще з двома партизанськими загонами, що виконували аналогічне завдання) заставив німців залягти. На світанку гітлерівці пішли в атаку і оточили партизанів. В такій безнадійній ситуації було вирішено виходити з кільця... Їх врятувало велике пшеничне поле, за яким розпочинався ліс. Вибирались поодинці. Іван Назарович, задихаючись від бігу, розсуваючи густі пшеничні колоски, пробирався до лісу. Позаду було чути пістолетні вистріли, короткі автоматні черги, крики товаришів, яких догнали карателі. Поле раптово закінчилось і він побачив вузький канал. Закинувши в очерет автомат( патрони вже закінчились), він кинувся в воду, доплив до моста і забрався під його арку.

В обриві берега було видно вихід якоїсь труби. Крики і вистріли наближались. Куди ж сховатись? Витягнувши руки, він заліз в трубу, мокру і слизьку, дуже важко просуваючись вперед. По мосту загупали німецькі чоботи. Все, що залишалось – це швидко просуватись вперед. Труба вигнулась, зробивши поворот. Голоси ставали тихіші, але раптом ззаду гучно вдарила автоматна черга: пулі дзенькнули по бетону. це німці прострілювали трубу. Потім дядько казав, що краще вже б його вбили, а то поранений залишився в тій трубі назавжди... Потім наступила тиша – німці пішли. Він повз далі, не знаючи куди і чи буде тій трубі кінець ( назад вибратись було неможливо, так як труба була дуже вузька і в ній не можна було розвернутись). Проходили хвилини, а можливо і години. Але раптом в трубі стало світліше і, піднявши голову, дядько побачив світлу пляму То був вихід! Іван Назарович опинився на березі другого каналу. Присівши, жадібно ковтаючи чисте повітря. Людей не було видно, але на другому березі стояв будинок. Він спустився до води і відмив жирну грязюку, якою був вимащений з голови до ніг. В цей час в одному із вікон будинку з’явилася жінка. Витрушуючи скатертину, вона позирала на незнайомця. Потім почала рвати в корзину траву. Не всім місцевим жителям можна було довіряти, але ховатись було вже пізно. Жінка підійшла і покликала дядька. Він переплив канал. Незнайомка питала його, хто він за національністю: поляк чи італієць. Почувши, що він росіянин, вона не здивувалась і запросила його в будинок. Провівши на кухню, підігріла воду, принесла рушник, білизну, костюм. Напоїла вином, дала сигарети. Жінку звали Жаклін. Після всього пережитого він заснув. Коли його розбудили, то з роботи прийшов чоловік Жаклін – Поль. Він привітався і запросив дядька до столу. Відчувалось, що Поль схвалює дії дружини. В привітній французькій родині Іван Назарович пробув кілька днів, щоб трішки набратись сил. Потім французи провели його на автостанцію, купили білет до Ліля. Іван Назарович знайшов залишки свого, розбитого німцями партизанського загону і продовжив боротьбу з ворогом. Після Перемоги був переправлений до Радянського союзу. Приїхав у рідне село. У 1946р. одружився. Мав трьох дітей. У 1950 р. переїхав з сім’ю в Макіївку Донецької області, де працював шахтарем. У 1988 р. помер - далася взнаки важка праця в німецьких та радянських шахтах. Фотографій з дядька немає, ті, що були – забрало НКВД, е одна в Вінницькому краєзнавчому музеї разом з Василем Пориком.

Перемоги Червоної армії послаблювали сили ворога. Він змушений був зменшувати свої гарнізони й охоронні команди в Німеччині та в окупованих країнах. Опір же, навпаки, зростав. А головне – набував масового, інтернаціонального характеру. Кількість підпільних організацій швидко збільшувалася у центрі третього рейху – в районах Лейпцига та Мюнхена, де нацисти зосередили багато військових заводів.

28 липня 1944 р. головне управління РСХА з позначкою „Важливо! Увага!” розіслало в поліцейські управління третього рейху спеціальний огляд результатів стеження за підпільними групами й організаціями іноземців. Гестапівських шпиків і донощиків передусім цікавила діяльність радянських полонених та „східних робітників”. Висновки для гітлерівців були невтішними. Антифашистська боротьба в таборах наростала. Лише з березня по вересень 1944 р. гестапо викрило в 38 містах групи Опору та заарештувало 2700 чоловік. З’явилися нові центри антифашистського підпілля – Гамбург, Хемніц, Нюрнберг та ін. Антифашистське підпілля існувало також у концтаборах Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк, Маутхаузен та ін¹. Початок його був важким через жорстокий терор, різноманітний склад ув’язнених, часті „селекції” – відбір і знищення слабких та хворих. Але й у цих надзвичайно складних умовах створювалися нелегальні групи Опору. Боротьба проти нацистських катів ставала все відчутнішою. Влітку 1943 р. розрізнене підпілля в Освенцимі об’єдналося в єдину міжнародну організацію. ЇЇ керівництво налагодило зв’язки з в’язнями філій основного табору, намагалося згуртувати сили. Учасники організації виконали відповідальне завдання – передали польським партизанам копії таємних документів з канцелярії Освенцима та фотознімки, на яких були закарбовані злочини фашистів². Таким чином світові стали відомі факти геноциду, винищення сотень тисяч безневинних людей. Було оприлюднено й імена катів.

Однією з важливих справ підпільників в нацистських таборах було викриття власовських пропагандистів, які намагалися завербувати в’язнів до так званих „добровольчих” батальйонів Російської визвольної армії (РВА). В’язнів позбавляли елементарних умов існування, всіляко залякували, намагаючись зробити їх більш піддатливими. Однак в’язні відмовлялися служити німцям брати до рук зброю. На це йшли тільки поодинокі слабкодухі люди, які намагалися за всяку ціну зберегти власне життя.

^{____________________________________________________________________________________________}

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000.,арк.357.

²Там само, арк.358.

У 1943 р. народилася нова форма боротьби з коричневою чумою. Бойові групи вдень перебували в таборах а вночі залишали їх і діяли як партизани. Так було, зокрема, на півночі Франції, в департаментах Нор та Па-де-Кале, куди гітлерівці привезли для роботи на вугільних шахтах десятки тисяч невільників, більшість – з України.

В останній рік війни в ряді великих німецьких міст з’явилися диверсійні групи, до складу яких входили радянські військовополонені та „східні робітники”. Жили вони нелегально, мали зброю, нападали на нацистських чиновників та офіцерів, здійснювали зухвалі акції. В секретному огляді РСХА повідомлялося, що в Берліні тільки в червні 1944 р. зафіксовано дії 79 бойовиків. У поліцейському управлінні німецької столиці організували спеціальний підрозділ для боротьби з підпільниками.

Навесні 1945 р. над в’язнями німецьких концтаборів нависла смертельна небезпека. Усвідомлюючи свою неминучу поразку, нацисти вирішили знищити мільйони невільників, замести сліди своїх страхітливих злочинів. Про наміри гітлерівських головорізів знали й самі ув’язнені. Вони розуміли, що все тепер залежатиме від їхньої згуртованості, рішучості. Готуючись до відсічі, учасники руху Опору виявили справжній героїзм. Вони розробляли плани повстань, створювали штурмові групи, запас вогнепальної зброї та гранат. В одних концтаборах в’язні самовизволялися, інші визволялися регулярними військовими частинами.

Відновлюючи правду воєнних літ, необхідно сказати й про інше: про ставлення керівників СРСР до в’язнів нацизму, передусім – військовополонених. Гітлер винищував їх як ворогів націонал-соціалізму. Сталін їх ненавидів і переслідував як свідків ганебних поразок з його вини. В таких країнах, як Англія, США, Канада, колишніх полонених зустріли по-людськи. Видавали платню за час перебування в нацистських таборах, втікачам вручили нагороди, багатьом присвоїли чергове військове звання. Ніхто їх не скривдив, не образив. Зовсім іншим було ставлення до радянських людей. Звільнені з німецької неволі вони плакали від щастя. Ще вчора вони читали листівки, таємно поширювані в таборах, вірили, що „Вітчизна ніколи не забуде своїх синів і дочок”. Але незабаром з’ясувалося, що це запевнення далеке від істини. Керівництво СРСР завчасно відмовилося від своїх громадян, знову прирекло їх на муки і страждання. Вже 16 серпня 1941 р. Сталін видав горезвісний наказ № 270, згідно з яким усіх полонених солдатів і командирів було визнано винуватцями воєнних невдач. Вони підлягали суворому покаранню, їх сім’ї позбавлялися пільг. Крім того, уряд СРСР відмовився від послуг Міжнародного Червоного Хреста, який готовий був надавати допомогу в’язням нацистських таборів. Вже наступного дня після Перемоги, яку святкував увесь світ, Сталін від імені Ставки розіслав командувачам шести фронтів телеграму-розпорядження: не зволікаючи, створити 100 фільтраційних таборів для перевірки радянських громадян – невільників третього рейху, звільнених Червоною армією та союзниками. Їх перевіряли, застосовуючи грубу силу й провокаційні засоби слідства, співробітники НКВС, НКДБ, Смершу. Особливо трагічними були результати цих перевірок для колишніх полонених. Їх вважали зрадниками Батьківщини. Тисячі їх засуджено на 25 років каторги або до розстрілу, 346 тис. рядових та сержантів потрапили до робітничих батальйонів Наркомату оборони, решта – у Воркуту, Магадан, на будівництво залізниць. Скрізь потрібна була дармова праця. До того ж сталінський режим просто не міг існувати без образу ворога. До війни СРСР нараховували мільйони „ворогів народу”, після війни – сотні тисяч „зрадників Батьківщини”. Ті, хто страждав у німецькому полоні, навіть після звільнення із сталінсько - беріївських таборів у середині 50-х рр. ще довго носили ганебне тавро зрадників. Їх утискували, відмовляли у виборі професії, місця проживання, роботи. В атмосфері недовір’я й підозрілості тривалий час жили й колишні „східні робітники”.

А скільки радянських людей не повернулося додому! Скількох перемололи жорна нацистського терору! Втрати серед в’язнів концтаборів досі точно не визначено. Російські дослідники називають цифру від 3,3 до 4 млн. чоловік, тобто 57-70 % від загальної кількості полонених. З 235473 американців і англійців, які потрапили в німецький полон, померло 8348 чоловік, або 3,5 %. Стільки солдатів і командирів Червоної армії щодня гинуло в таборах протягом дев’яти перших місяців війни ( з них третина – українці)¹. Над таким порівнянням варто замислитися!

________________________________________________________

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті Украіни”, 2000., арк.362

Висновок

„Україна в огні” – таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1944-1945 років. Уже з перших днів віроломного нападу гітлерівців на Радянський Союз Україна опинилася в епіцентрі масованих ударів вермахту. Смертоносна лавина, знищуючи все живе, залишаючи по собі згарища і руїни, кров і сльози, прокотилася теренами України. Цей страшний апокаліпсис ХХ століття палахкотів на українській землі 1225 днів і ночей. Жорна воєнних і повоєнних лихоліть стерли з нашої землі багато сіл і родин, а з ними канула у вічність і пам’ять про кожну конкретну людину.

Великі жертви понесли сини всіх народів тодішнього Радянського Союзу, котрі обороняли, а пізніше визволяли Україну. Та нашій республіці випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Відомий західний політик Уїнстон Черчілль писав: „З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”

Неначе сама історія з восьми визвольних фронтів завершального етапу Великої Вітчизняної чотири назвала „Українськими”. В одному з них – Першому – питома вага українців сягала 80 відсотків. Саме йому випала історична місія здійснити Київську наступальну операцію і визволити столицю України. Тоді ж було засновано орден уславленого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яким нагороджувалися всі категорії особового складу армії і флоту, партизани.

Історія досі не знала таких фактів і мотивів, коли рішення і дії кожного з мільйонів захисників Вітчизни спресовувались у єдиний великий подвиг в ім’я Перемоги. Історія не знала такого масового героїзму і жертовності на полі бою. Історія не знала такої самовідданості, яку проявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Трактуючи термін „ Вітчизняна війна” як такий, що означає звільнення власної території від загарбників, згадаймо про мільйони українців, вивезених на каторжні роботи до рейху. Для них, „остарбайтерів”, Україна була й продовжувала залишатись Вітчизною. Священний обов’язок воїнів полягав у визволенні своїх земляків з німецького ярма та поверненні на Батьківщину. Ось чому ця війна була Вітчизняною, хоч і тривала певний час поза межами Батьківщини, на теренах країн Західної Європи, загарбаних гітлерівцями.

Людські втрати України у Великій Вітчизняній війні величезні. І, слід зазначити, що всі статистичні дані, якими послуговувалася радянська та зарубіжна історіографія, були неточними, відверто кажучи, істотно заниженими. Сталося це з двох причин: автори спиралися на обмежені документальні дані, істориків взагалі свідомо позбавляли права на повне використання і всебічне вивчення відповідних архівних джерел. Керувалися, як правило, статистичними викладками, що оприлюднювалися керівниками вищих ланок влади і безапеляційно вважалися безсумнівними. Отож, переважна більшість із призову 1939-1941 років загинула вже на першому чи другому році війни. Найбільше дітей України полягло на рідній землі. Рясно встелені кістками наших дідів також Росія, Білорусь, Прибалтика. Сотні тисяч українців сплять вічним сном на території Німеччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Югославії, у далеких Монголії, Китаї та Кореї.

Коли ж ідеться про всю глибину драматизму, пережитого українським народом упродовж воєнних 1939-1945 років, то мусимо констатувати незаперечний факт: правдива, об’єктивна, позбавлена фальсифікації, історія України періоду другої світової війни поки що не написана. Лише останнім часом з’явилися друком окремі монографії й збірники, що відкривають перед нами страшні картини трагедії, якої зазнала Україна, втягнута у кривавий вир світової бойні. Стали доступними для нас і праці зарубіжних істориків, науковців з української діаспори. Чимало історичних розвідок, документів та наукових коментарів до них з’явилось останнім часом в українській періодиці, що свідчить про енергійне, наступальне і наполегливе просування до історичної правди.

„Ніхто не забутий, ніщо не забуте”- такий всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось уже більш як піввіку живе і втілюється в наукових дослідженнях, художніх творах, у пам’ятниках і меморіалах. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам’ятників, споруджених вдячними нащадками – вічне свідоцтво того, якою ціною здобута Перемога. До того часу, коли не похований останній захисник Вітчизни, не відзначені всі пам’ятні місця ратних і трудових звершень народу - ми не можемо сказати, що все зробили для увічнення пам’яті полеглих, подвигу народу у роки Великої Вітчизняної війни.

Минають роки, але завжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час встав на захист рідної землі, хто у нелегкому двобою ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу і життя. У нинішній і прийдешній час молоде покоління народу України покликане з патріотичним ентузіазмом вивчати і перейматися безсмертним подвигом своїх попередників.

Із кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Великої Вітчизняної війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання й досвід, любов до нашої матері - України. Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути критерієм усіх наших рішень, вчинків і дій. Наш святий обов’язок перед світлою пам’яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти через дослідження пам’ять про безсмертний подвиг українського народу, Перемогу в роки Великої Вітчизняної війни і передати пам’ять про нього сучасним і прийдешнім поколінням. Майбутнім поколінням, спадкоємцям слави героїв Перемога вручила найцінніше – науку любити Батьківщину й перемагати ворогів. На їхні плечі лягає тягар відповідальності за спокійний і вільний завтрашній день Вітчизни. І важливо, щоб несли вони цей тягар гідно.

Вступивши в нове, третє, тисячоліття, світова спільнота проголошує своїм обов’язком посадити зерна кращого майбутнього на грунті гіркого минулого. Для встановлення справедливості стосовно жертв нацизму робиться немало. Підтвердженням цього є міжнародний форум з голокосту, що відбувся у Києві в вересні 2006 р. Виступаючи на форумі, український Президент Віктор Ющенко наголосив: „Можу говорити сьогодні від імені ще однієї людини – Ющенка Андрія Андрійовича, мого батька, в’язня Освенціма, на тілі якого навіки залишився табірний номер 11367. Він так само, як і мільйони українців, пройшов усі кола пеклу голокосту. Символом злочинів нацизму для нас став Бабин Яр у Києві, де було знищено понад 100 тис. чоловік різних національностей, з яких більше половини були представниками єврейської нації. Трагедія Бабиного Яру була і залишається горем і смутком не лише українського єврейства, а й усього українського народу, однією з найсумніших сторінок Другої світової війни. Тоталітарні режими завдали страшних збитків усім народам Європи, позбавляючи їх не лише демократичних прав і свобод, а й самого права на існування. Ця війна забрала життя більше 5 млн. українців, зруйнувала понад 700 українських міст та тисячі сіл. Але ще раніше, у 1932-1933 роках, близько 7 млн. українців померли від штучного голоду внаслідок репресій, організованих сталінським режимом. Отже, ми добре знаємо, що таке геноцид. Саме для того, щоб ніколи більше не повторилася подібна трагедія, необхідно вивчати і широко роз’яснювати історію голокосту”...

На перехрестях історії людству хочеться заглянути в майбутнє, дізнатись, яким воно буде, подумати, що взяти з собою в це майбутнє із сьогодення. Тому збереження в цей час уроків і заповітів Перемоги має важливе значення.

Вічна Вам слава і низький Вам уклін, учасники і творці Перемоги – ветерани бойових і трудових звершень!

Література:

1. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945: Наук.-публіцист. видання. Гол. редколегії І. О. Герасимов-К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга Пам’яті України”, 2000.

2. История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945 гг. - В 6-и т .- М.: Воениздат, 1960-1965.

3. История Второй Мировой войны, 1939-1945 – В 12-и т. – М.: Воениздат, 1973-1982.

4. Історія України: нове бачення – У 2-х т. Під ред. В.А.Смолія – К.: Україна, 1996.

5. Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.

6. Книга Пам’яті України. Вінницька область. – У 9-и т. – К.: Наукова редакція головної редакційної колегії Книги Пам’яті України при видавництві „Українська енциклопедія” ім.. М.П.Бажана, 1994-1997.

7. Книга скорботи України. Вінницька область. –Т.1. Гол. редколегії Шестопалюк О.В. – Вінниця: обласна редакційна колегія Книги Пам’яті України, 2001.

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 282; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 12

Мы поможем в написании ваших работ!