РОЗДІЛ 2 . СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Протягом майже чотирьох десятиліть, перекидаючись з однієї країни Східної Європи на іншу, хвиля за хвилею прокочували гострі політичні, економічні та соціальні кризи. їх причини, перш за все, полягали в тих першоджерелах того шляху розвитку, який під тиском ряду зовнішніх та внутрішніх факторів був нав'язаний народам цих країн. Остаточне утвердження у Східній Європі тоталітарних режимів означало, що у сфері економіки було взято курс на форсовану індустріалізацію, яка передбачала перш за все створення або реконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього вилучалися з сільського господарства, де вже наприкінці війни почався процес примусової колективізації. Паралельно з розвитком важкої індустрії та виникненням нових галузей, старі, традиційні галузі (легка та харчова) промисловості, дедалі більше відставали. Дрібнотоварне та ремісниче виробництво згорталося, а приватна сфера обслуговування була замінена державною. Панування державної власності у всіх сферах економіки супроводжувалося утвердженням командно-адміністративних Методів управління.

Перехід до будівництва соціалізму за радянським зразком досить чітко виявився вже в другій половині 1947 р. Саме тоді в більшості країн Східної Європи замість .довоєнних політичних структур утвердилися нові "народно-демократичні" політичні та економічні структури: в органах влади переважали представники комуністичних та інших марксистських партій (які невдовзі "об'єдналися"), а в економіці перевага віддавалася державному сектору, хоч процес націоналізації залишився ще незавершеним.

У вересні 1947 р. у Варшаві було утворено Інформаційне бюро дев'яти європейських компартій, на якому від імені радянського керівництва була висунута теза про те, що в країнах Східної Європи склалися всі необхідні умови для переходу до побудови "соціалізму за радянським зразком". Керівники компартій цього регіону, виховані Комінтерном в дусі беззаперечного виконання директив ВКП(б) на чолі зі Й. Сталіним, без дискусій та опору прийняли нав'язану їм схему побудови "радянської моделі соціалізму" з усіма її деформаціями.

Особливо слід відзначити грубі помилки та прорахунки, цинічний диктат та підступні дії у відношенні до народів країн Центральної та Південно-Східної Європи з боку Й. Сталіна та його політичного оточення. Найбільш виразно все це виявилося у штучно спровокованому "вождем всіх часів та народів" конфлікті між ВКП(б), Інформбюро та югославською компартією, в якому було продемонстровано повну відсутність принципів рівноправ'я та ігнорування будь-якої національної специфіки народів у тільки що створеному "соціалістичному таборі". Вся відповідальність за ці дії лягає на Й. Сталіна. Вони мали трагічні наслідки не тільки для Югославії, але і для всіх країн східноєвропейського регіону.

В той же час, Перш за все, надзвичайно сприятливі умови для нав'язування розвитку за радянським зразком, безумовно створювали міжнародні обставини на завершальному етапі другої світової війни та в перші повоєнні роки. Саме тоді авторитет, симпатії та популярність радянського народу та його героїчної армії як визволителів народів від фашистського поневолення були надзвичайно великі. Більшість європейців знала ціну досягнутої перемоги: з 7 млн. радянських бійців, що брали участь у визвольній місії на континенті - 1,2 млн. загинули. Присутність Радянської Армії на території Східної Європи, безумовно, створювала певні передумови для приходу до влади та утвердження нових політичних і економічних структур. При цьому вдалося також уникнути виникнення громадянських війн (крім Польщі) та іноземної інтервенції.

Діяльність радянської дипломатії на міжнародній арені дозволила досягти мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини та запобігти втручанню західних країн. СРСР надав значну економічну допомогу східноєвропейським політичним режимам з метою остаточного утвердження в цьому регіоні Європи тоталітаризму.

Треба підкреслити, що допомога надавалася за рахунок народів Радянського Союзу, які знаходилися тоді у страшенних злиднях та розоренні.

По-друге, необхідно також враховувати обстановку, яка панувала в міжнародних відносинах, особливо на початку "холодної війни", коли поставало питання про виживання тільки що утворених політичних режимів. Все це вимагало від керівництва країн Східної Європи безумовної орієнтації на СРСР. Звичайно, що в такій ситуації навіть мови про специфічно-національні інтереси цих народів не повинно було бути. Навпаки, інтереси зміцнення єдності та монолітності молодого "соціалістичного табору" в той час вимагали і в теорії, і на практиці реалізацію тези про безумовне підкорення національно-державних інтересів інтересам інтернаціональним, які насправді зводилися до інтересів політичного керівництва Радянського Союзу.

По-третє, треба відзначити, що у керівництва "народно-демократичних режимів", а точніше, у правлячих комуністичних партій, на той час не було ніякого досвіду будівництва соціалістичного суспільства, тому в тих умовах, які склалися, вони вимушені були брати за зразок єдиний існуючий на той час досвід "першої в світі соціалістичної держави". А це був досвід тоталітарної адміністративно-командної системи, яка з 30-х років панувала у СРСР.

По-четверте, важливу роль відігравали також і суб'єктивні фактори, які безпосередньо торкалися керівництва країн Центральної та Південно-Східної Європи. У його складі, перш за все, були особи, які довгий час знаходилися за кордоном, в еміграції, працювали в Комінтерні. Природно, що ці керівники відірвалися від свого національного ґрунту, не знали, а частіше, не хотіли знати і розуміти Дійсних національно-державних інтересів та поважати почуття національної гідності своїх народів. Для цих лідерів було важливо особистою діяльністю завойовувати довіру та повагу з боку Радянського Союзу, і перш за все, Й. Сталіна. І ось саме ці політичні сили свідомо насаджували в своїх державах копіювання СРСР ш тільки з головних питань, пов'язаних з виконанням "плану побудові соціалізму", а навіть в деталях та дрібницях. Ці керівники механічно копіювали радянський досвід, форми та методи, які застосовувалися в СРСР для досягнення наміченої мети.

В той же час, більшості східноєвропейських лідерів здавалося, що якщо на першому етапі "народно-демократичних" перетворень ще існували якісь розбіжності між СРСР та цими країнами, то в майбутньому по мірі успіхів будівництва нового суспільства, ці розбіжності повинні бути стертими. А пізніше їхні країни підтягнуться до того рівня, який мав Радянський Союз, до того еталону, яким бачилась для багатьох "перша в світі соціалістична держава". З цією метою прискорювався хід необхідних соціально-економічних змін. Вже наприкінці 40-х років в країнах регіону і основному завершується процес націоналізації економіки, а разом а цим відбувається ліквідація не лише великої середньої, але й частково дрібної буржуазії. Державний сектор перетворюється у переважаючий в економіці. Водночас відбувалося формування процесів індустріалізації народного господарства та колективізації на селі. У політичній сфері з національних фронтів та урядів були вилучені залишки представників партій правої орієнтації. Спільна антифашистська боротьба народів СРСР та Югославії в роки другої світової війни стала основою для поглиблення та зміцнення повоєнних стосунків між ними. Але з часом у цих відносинах назріли питання, розв'язання яких потребувало особливого рівноправного підходу.

Загострення радянсько-югославських відносин відбулося після переговорів у Москві (лютий 1948 р.) між СРСР, Болгарією та Югославією. Й. Сталін, виходячи зі своїх попередніх проектів зажадав терміново приступити до об'єднання обох балканських країн у єдину федеративну державу. Базуючись на підсумках югославо-болгарських переговорів (серпень 1947 р.), під час яких була констатована передчасність такого кроку, делегація ФНРЮ висловилась проти утворення федерації.

Ситуація, що склалася, обговорювалась на засіданні керівництва ЦК КПЮ (1 березня 1948 р.). На цьому засіданні висловлювалися серйозні зауваження щодо ставлення Й. Сталіна до керівників компартій Югославії та Болгарії. Як стало відомо пізніше, член Політбюро ЦК КПЮ С. Жуйович передав власноручно стенограму цього засідання радянському послу у Белграді А. Лаврентьєву.

Вже 18 березня 1948 р. уряд СРСР повідомив Югославію про відкликання своїх цивільних та військових спеціалістів, інструкторів та радників через те, що вони "оточені ворожістю". Й. Тіто надіслав з цього приводу листа Заступникові голови Ради міністрів СРСР О. Булганіну. У відповіді, підписаній Й. Сталіним та В. Молотовим (27 березня), засуджувалась внутрішня і зовнішня політика Югославії, зазначалося, що керівництво КПЮ дозволяє собі антирадянські вислови, проводить політику розчинення партії у Народному фронті та сприяє зростанню капіталістичних елементів. Ствердилося також, що в югославському уряді знаходиться англійський шпигун - заступник міністра закордонних справ В. Велебіт і це утруднює радянсько-югославські відносини. "Отакі є факти, що викликають невдоволення радянського уряду і ЦК ВКП(б) та призводять до погіршення відносин між СРСР та Югославією". Копії листа були розіслані всім компартіям Інформбюро.

На пленумі ЦК КПЮ (квітень 1948 р.) були відхилені звинувачення, що містилися у листі Сталіна-Молотова, і сформульоване ставлення до конфлікту, що назрівав. Й. Тіто у той час казав: "Досвід успішного революційного розвитку в кожній країні народної демократії необхідно розглядати як продовження і доповнення досвіду Жовтневої революції, як щось нове в революційній практиці, але повністю в дусі науки марксизму-ленінізму". у своєму листі відповіді Й. Тіто підкреслював, що радянські оцінки ґрунтуються на неточній інформації та наклепах; пункт за пунктом давались відповіді та пояснення на всі звинувачення, пропонувалося вирішити всі дискусійні проблеми шляхом переговорів у Белграді. Але у листі від 4 травня Й. Сталін відхилив цю пропозицію і заявив, що вся справа буде розглянута на нараді Інформбюро. Подальший обмін листами тільки погіршив ситуацію, що склалася. ЦК КПЮ відмовився брати участь у нараді, пояснюючи це тим, що питання про компартію Югославії вже вирішено наперед.

На нараді Інформбюро, яка відбулася у Бухаресті (27-28 червня 1948р.) була прийнята резолюція "Про становище у комуністичній партії Югославії", яка в цілому повторювала сталінські звинувачення на адресу КПЮ. Твердилося, що у югославського керівництва мають місце антирадянські настрої, що перешкоджає зростанню класової боротьби в країні, а це є опортуністичною помилкою. Різкій критиці піддавалося керівництво партії за те, що воно не проводило колективізації, а другий закон про націоналізацію був названий авантюрою. Неприйняття критики з боку ЦК ВКП(б) оголошувалося найтяжчим злочином. Нарада Інформбюро схвалила дії ЦК ВКП(б), що "перейшов на позиції націоналізму".

На V з'їзді КПЮ (липень 1948 р.) було прийнято програму та статут партії, в якій підкреслювалося, що компартія веде будівництво соціалістичного суспільства, керуючись вченням марксизму-ленінізму, досвідом міжнародного комуністичного руху, ВКП(б) і своїм власним досвідом. Разом з тим, з'їзд відхилив критику на адресу керівництва КПЮ, яка мала місце в резолюції Інформбюро. Свій виступ Й. Тіто закінчив словами, що югославські комуністи зроблять усе можливе для поліпшення відносин між КПЮ і ВКП(6). Делегати з'їзду стоячи скандували "Сталін-Тіто!" Й. Сталіну було надіслано сотні телеграм з привітаннями від югославських комуністів.

Восени 1948 р. в "СРСР та країнах Східної Європи розпочалась антиюгославська пропагандистська кампанія, яка потім була продовжена і економічними методами. Так, радянсько-югославський протокол про товарообмін на 1949 р. передбачав скорочення, порівняно з минулим роком який взяв на себе ініціативу викриття політики ЦК КПЮ, обміну товарів у вісім разів. У повідомленні для преси це пояснювалося "недружньою політикою" югославського уряду щодо СРСР, яка зробила неможливим широке економічне співробітництво. Цією ж причиною пояснювалося рішення не запрошувати Югославію на економічну нараду у січні 1949 р. в Москві, на якій було створено Раду економічної взаємодопомоги. (РЕВ).

Уряд Югославії висловив свій протест проти порушення радянською стороною Договору про дружбу і взаємодопомогу, про що свідчив дозвіл на ведення в СРСР ворожої, щодо ФНРЮ діяльності так званих "революційних югославських емігрантів". Але і в самій Югославії було багато прихильників резолюції Інформбюро. На IV пленумі ЦК КПЮ (червень 1951 р.), який розглядав питання "Про подальше зміцнення правосуддя і законності" повідомлялося, що за три роки в країні було заарештовано 8403 прихильники резолюції. В дійсності на її підтримку висловилося 55343 члени партії: 21880 були учасниками народно-визвольної боротьби, 4153 -військовослужбовцями, у т. ч. відомі генерали А. Йованович та Б. Петричевич-Када, - 1722 працівники органів безпеки та внутрішніх справ, 1189 - керівники різних рівнів, 2616 - партійні функціонери та б - члени ЦК КПЮ.

Наприкінці 1948 р. в КПЮ налічувалось 530812 членів, з них 80 тис. було прийнято до партії після резолюції Інформбюро.

Більшість з тих, хто підтримав резолюцію Інформбюро були заарештовані чи зазнали тих чи інших репресій, оскільки саме до них був спрямований заклик про зміну керівництва КПЮ. Восени 1948 р. в північній Адріатиці на острові Голі Оток було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у якому одноразово утримувались до 2 тис. людей.

Югославські органи держбезпеки заарештували ряд колишніх білоемігрантів, які одержали після війни радянське громадянство, але продовжували проживати в ФНРЮ. їх було офіційно звинувачено у шпигунстві на користь СРСР. З цього приводу відбувся обмін нотами між урядами двох країн. У радянській ноті (18 серпня 1949 р.) зазначалося, що якщо югославський уряд буде і надалі продовжувати практику незаконних арештів і нелюдського обходження з радянськими громадянами, то "Радянський уряд вважає за доцільне заявити, що він не буде миритися з таким становищем і буде змушений вдатися до інших, більш дійових засобів, необхідних для захисту прав та інтересів радянських громадян у Югославії". Цю заяву було сприйнято в ФНРЮ як ультиматум. Війська кількістю в півмільйона чоловік було приведено до повної бойової готовності.

28 вересня 1949 р. СРСР денонсував радянсько-югославський Договір про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво. В тому ж дусі здійснювались і дипломатичні відносини між СРСР та ФНРЮ. 9 жовтня 1949 р. у "шпигунській діяльності" та "зв'язках з Л.Райком" було звинувачено і оголошено персоною "нон грата" посла ФНРЮ в Москві К. Мразовича. В листопаді за "підривну" діяльність було вислано нового посла Л. Латиновича. Зі свого боку югославський уряд оголосив персонами "нон грата" радянського консула в Загребі І.Володимирова, помічника військового аташе І. Зеньковича, представника Радінформбюро В. Кирсанова. За югославськими даними з 24 червня 1948 р. по 1 червня 1950 р. кількість висланих з країн Східної Європи та СРСР югославських дипломатів та представників становила 145 чол.

У другій половині листопада 1949 р. в Будапешті відбулася нарада Інформбюро, на якій було прийнято резолюцію "Югославська компартія в руках убивць і шпигунів". Як і попередні, вона була побудована на вигаданих і провокаційних звинуваченнях на адрес КПЮ. Зазначалося, "кліка Тіто" за останній період еволюціювалась "від буржуазного націоналізму", до "фашизму і прямої зради національних інтересів Югославії", що цей перехід "не випадковий і вчинений за вказівкою англо-американських імперіалістів".

В цей період в самій Югославії будівництво суспільства, як і раніше ґрунтується на використанні "радянської моделі соціалізму". Так, у квітні 1948 р. було прийнято другий закон про націоналізацію, який ліквідував остаточно приватний сектор у промисловості, на транспорті та в оптовій торгівлі. Пленум ЦК КПЮ (січень 1-949 р.) прийняв рішення про проведення масової колективізації. Було вирішено завершити її, охопивши переважну більшість сільських господарств, до кінця 1951 р. Продовжувала зміцнюватись централізована адміністративна система управління і планування. Здається, що керівництво КПЮ намагалося таким чином довести безпідставність резолюції Інформбюро.

Але вже у другій половині 1949 р. (особливо після прийняття в листопаді нової резолюції Інформбюро) в Югославії намітився відхід від копіювання "радянської моделі соціалізму". З 1950 р. в країні почали запроваджуватися нові форми і методи господарювання. Було проведено часткову децентралізацію у керівництві - і планування економіки, надано більше самостійності підприємствам. Було припинено колективізацію. Поступово почався розпуск сільськогосподарських кооперативів.

Суспільно-економічні зміни, що відбувалися у ФНРЮ, були закріплені у рішеннях VI з'їзду КПЮ (листопад 1952 р.), на якому партія була перейменована в Союз комуністів Югославії. В доповіді з'їзду поряд з критикою диктатури "бюрократичної касти" в СРСР, відходу керівництва ЦК ВКТІ(б) від марксизму-ленінізму, що проявилося у "гегемонізмі та експансіонізмі" щодо інших країн, стверджувалося, що Радянський Союз перетворився на країну "державного капіталізму" з нерівноправними відносинами."

Зміни у внутрішній та зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Й.Сталіна в березні 1953 р. призвели до початку процесу, нормалізації відносин з Югославією. 6 червня 1953 р. уряд СРСР запропонував їй обмінятися послами, обов'язки яких до тої виконували тимчасові повірені у справах. Югославська сторона прийняла цю пропозицію. ЦК КПРЄ та радянський уряд визнали з необхідне зняти зі своєї сторони нашарування, які призвели до конфлікту і виникали за його часів. У прийнятій наприкінці травня 1954 р. Постанові Президії ЦК КПРС відзначалося, що розрив відносин з Югославією завдав шкоди як Югославії так і СРСР. ЦК партії визнав необхідним вступити до переговорів з керівництвом Югославії. Вже у жовтні 1954 р. відновилися радянсько-югославські торгівельні відносини.

Візит М. Хрущова у 1955 р. до Югославії і відповідний візит Й. Тіто у 1956 р. до СРСР, укладення двосторонніх, міжурядової та міжпартійної, декларацій відіграли вирішальну роль у розвитку подальшого радянсько-югославського співробітництва. Ці події широко висвітлені в радянській історіографії. Нормалізація відносин викликала щире схвалення і підтримку народів двох країн, яких зв'язувала давня дружба, загартована в спільній боротьбі з фашизмом і які важко переживали трагічні роки конфлікту.

Проте, негативні наслідки резолюції Інформбюро 1948 р. не були в ті роки повністю подолані. Ось як оцінював саму резолюцію М. Хрущов, виступаючи на V з'їзді СЄПН (липень 1958 р.) в Берліні: "Але що ж сталося в 1948 році? Тоді наші партії піддали критиці опортуністичні і націоналістичні помилки керівництва компартії Югославії: Неправильною була не наша критика, від якої ми ніколи не відмовлялися, а заклик до зміни керівництва в компартії Югославії, який містився в резолюції Інформбюро". СКЮ також офіційно не зняв звинувачень проти СРСР та КПРС, які були висунуті на VI з'їзді КПЮ/СКЮ. Але саме М. Хрущов та Й. Тіто зробили дуже багато для початку нормалізації радянсько-югославських відносин.

Події, які відбувалися в період з 1948 р. по 1953 р. з усією очевидністю показали, до чого може призвести волюнтаристський підхід в міждержавних відносинах, зазіхання на незалежність інших. Подальший розвиток радянсько-югославських відносин підтвердив правильність загальновідомої тези про те, що співробітництво між країнами та народами може здійснюватися тільки на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності, рівноправності і невтручання у внутрішні справи. В середині 50-х рр. в результаті здійснення форсованої індустріалізації було створено значний економічний потенціал, але ціна, яку заплатили за це народи східної Європи, виявилась надто великою. Диспропорції в розвитку народного господарства, перевага; надана великій і оборонній промисловості при занедбанні сільського господарства та виробництва споживчих товарів, не сприяли підвищенню життєвого рівня народів цих країн. Відсутність демократії, зростання бюрократизму та авторитарності, утвердження командно-адміністративних та вольових методів управління утворювали перешкоду на шляху розв'язання суперечностей, що виникали, і зміни установленої моделі суспільного розвитку. Перші ознаки кризи тоталітарних режимів почали проявлятися майже відразу ж після смерті "вождя всіх часів і народів" Сталіна.

Початок п'ятдесятих років в Польщі відзначився помітними перетвореннями у всій польській економіці Це були роки реалізації завдань шестирічного плану розвитку економіки (1950-1955 рр.), відбудови зруйнованого війною господарства, зміцнення державної оборони, будівництва промислових підприємств, а також здійснення сільськогосподарської реформи. Прагнення керівництва перетворити Польщу в індустріальну державу вели до бурхливого розвитку промисловості, сприяли зростанню міського населення та спустошенню сільської місцевості.

Але рівень життя народу залишався досить низьким: невистачило товарів першої необхідності, заробітна плата не встигала за стрімкий зростанням цін, була введена карткова система на м'ясо та жири. 8 січня 1953 р. було підвищено ціни на основні продукти харчування на 100%. Зростала спекуляція, розцвів "чорний ринок". Будівництво житла в містах йшло дуже низькими темпами. Польща у 1955 р. за кількістю квартир на тисячу мешканців посідала останнє місце у Європі. Важке матеріальне становище трудящих утруднювалось жахливими умовами праці на виробництві, що вело до зростання травмованості робітників. Все це негативно впливало на психологічний клімат в трудових колективах, викликало невдоволення. Але головним приводом для подій 1955 - 1956 рр. була нестача продуктів харчування. Чому таке могло статися в аграрній країні?

На рубежі 50-х років в Польщі розпочалось проведенні колективізації. Чисельність приватних господарств зменшувалась, в той же час зростала кількість держгоспів та кооперативів. Стан на селі ще більш загострився у зв'язку із введенням примусових постачань зерна, м'яса, молока, картоплі та ін. Система жорстких поставок та адміністративні репресії за їх невиконання призводили до зубожіння навіть рентабельних господарств.

Як показали подальші події, форсування темпів індустріалізації і колективізації, без врахування національних особливостей країни, не принесло очікуваного результату. Скорочення реальної заробітної плати вело до погіршення матеріального становища трудящих. Вибух суспільного незадоволення розпочався в робітничій Познані і охопив металургійний комбінат ім. Цегельського, ремонтні залізничні майстерні, гумову фабрику "Стоміль", міське транспортне підприємство. Безпосереднім приводом для виступу робітників було затримання виплати заробітної плати, погане забезпечення харчуванням, спецодягом і т.ін. Переговори робітників з дирекцією виявилися безрезультатними, звернення до центральних органів у Варшаві залишилися без відповіді.

28 червня 1956 р. декілька тисяч робітників вийшли на вулиці Познані, до яких потім приєдналася учнівська та студентська молодь. Демонстрантів закликали прямувати до міськради та воєводського комітету ПОРП і захопити їх. Вони увірвалися до адміністративних будинків, били працівників апарату, трощили меблі, руйнували устаткування.

Керівники міста звернулися за допомогою до військової комендатури. Розлютований натовп не тільки зупинив, але й спалив машини, що були направлені на поміч. В той же час демонстранти захопили радіостанцію та тюрму.

Біля будинку комітету держбезпеки почалася стрілянина, з'явилися перші вбиті та поранені. Були також захоплені будинки суду та прокуратури, розпочалося знищення документів. Тоді проти демонстрантів було кинуто танки. В результаті познанських подій загинуло 55 чоловік, пізніше від ран померло 19, понад 300 чоловік, з яких переважна більшість - молоді люди, були заарештовані. До 30 червня становище у Познані стабілізувалося. Жертвам познанської трагедії потім було споруджене пам'ятник - Хрест-розп'яття.

У жовтні 1956 р. восьмий пленум ЦК ПОРП першим секретарем обирає В. Гомулку, виправданого і звільненого з-під арешту напередодні познанських подій. Під час культу особи його було безпідставно звинувачено у "підготовці державного перевороту" з метою недопущення побудови соціалізму в Польщі. Кандидатура В. Гомулки була підтримана більшістю населення країни, яке сприйняло і його програму подальшого розвитку Польщі.

Одним з головних рішень того часу було надання можливостей для розпущення селянських об'єднань, чим селяни і скористалися. Якщо у 1955 р. в країні налічувалося близько 10 тис. сільськогосподарських об'єднань, то у 1957 р - тільки 1,5 тис. Але й ця кількість продовжувала зменшуватися, незважаючи на існуючі пільги для колективних господарств.

Характеризуючи події 1956 р., В. Гомулка підкреслював, що причини познанської трагедії і всього незадоволення робітничого класу лежать в керівництву партії та уряду. Вибуховий матеріал накопичувався довгі роки. Не пролилась би робоча кров, якби партія прийшла до трудівників своєчасно. Спеціальна комісія ЦК ПОРП по розслідуванню причин і розвитку суспільних конфліктів у Польщі, створена за рішенням надзвичайного з'їзду партії у 1981 р., характеризувала події 1956 р. як результат неспроможності влади приймати необхідні рішення. "Помилково оцінивши події, як виключно диверсійні і провокаційні, керовані ворожими центрами влада тим самим зняла з себе відповідальність за події, ще трапились".

Після подій 1956 р. в країні відбулися деякі зміни у політичній сфері: змінилося ставлення до питання про свободу віросповідання було проведено амністію і реабілітацію репресованих, проведено реформи в сфері культури, прийняті нові закони стосовно армії, суспільних організацій, сейму, народних рад. Значно був поновлений партійний апарат на місцях: з 18 перших секретарів воєводських комітетів 11 було знято з посад.

В пошуках відповіді на поставлені кризою 1956 р. питання керівництво країни звернулося до провідних вчених, економістів. На II Конгресі польської науки вони розробили проект необхідних перетворень у польській економіці, в якому передбачалися: реорганізація центральних органів планування, апарату управління, місцевої влади, розвиток робітничого самоврядування тощо. Суть децентралізації в економіці, на думку учасників конгресу, повинна була полягати у значному розширенні прав підприємств. Слід, нагадати, що основні положення цієї програми можна було зустріти у моделях економічного розвитку Югославії, пізніше Чехословаччини.

Але всі пропозиції щодо проведення економічної реформи у Польщі наштовхувались на протидію всього партійного апарату, частково господарського, а також першого секретаря В. Гомулки Практичні результати наукових розробок вилились у розширення прав місцевих народних рад, а також у підготовку "Тез з питання деяких змін економічної політики".

Серед нововведень в системі господарювання слід відмітити включення до планування і самих підприємств, що стало можливим завдяки новому статусу трудового колективу. Правове становище робітничих рад на підприємствах закріплював закон від 19 листопада 1956 р. На робітничі ради було покладено контроль за адміністрацією підприємства, розробка проекту виробничого плану, проведення структурних змін на виробництві, участь у розподілі доходів. Робітничі ради обиралися колективом підприємства шляхом прямого голосування. Завдяки робітничим радам трудові колективи ставали учасниками управління економікою країни. Робітничі ради, я» відомо, "відіграли позитивну роль у зростанні ініціативи трудового колективу в реалізації господарчих планів, у покращенні умов праці. Після подій 1956 р. політична діяльність робітничих рад мала велике значення для зростання свідомості трудящих.

Новий закон не забарився із прийняттям: у 1958 р. було введено деякі обмеження прав робітничих рад. Відтепер створювались конференції робітничого самоуправління, але до їхнього складу поряд з робітниками вже входили представники дирекції та парткомів. Таким чином, робітнича рада втратила права прийняття самостійних рішень.

Позитивними наслідками подій 1956 р. були зміни у політиці і галузі сільськогосподарського виробництва. Селянам було надане право самостійно вирішувати свою долю. При цьому перевагам», користувалися приватні власники та прості форми кооперації» Держава підтримала також дрібних власників, правовий статус яких було відновлено після 1956 р. Дещо змінилася і зовнішня політика Польщі: було створено товариство зв'язку із поляками за кордоном - "Полонія". Було також ліквідовано комітет держбезпеки, функції якого покладено на міністерство внутрішніх справ. Але послідовності в демократизації суспільного життя не було: керівництво країни не наважувалося провести вільні альтернативні вибори кандидатів до Фронту єдності народу. В подальшому спостерігався відхід від демократичних перетворень і в сфері економіки країни.

Після подій в Польщі та Угорщині у другій половині 50-х рр. у більшості країн регіону керівництво дещо пом'якшило політичний режим і внесло корективи в економічну політику. Було припинено масові репресії, оголошено про реабілітацію частини засуджених з політичних мотивів. Визнано необґрунтованість звинувачень на адресу керівництва Югославії і відновлено відносини з нею. При збереженні курсу на прискорену індустріалізацію, були дещо збільшені капіталовкладення в розвиток сільського господарства, легкої та харчової промисловості. В Польщі, Угорщині та НДР було створено обмежені умови для розвитку дрібного приватного виробництва і діяльності приватного сектора у сфері послуг. На початок 60-х років, вже без прямого насильства над селянами і з використанням економічних стимулів було завершено процес колективізації сільського господарства. У Польщі та Югославії Відмова від масової колективізації привела до збереження в селах переважно індивідуального селянського господарства.

При визначенні завдань подальшого "соціалістичного будівництва" керівники країн Східної Європи, як і раніше орієнтувались на Радянський Союз. Чергова ідеологічна догма КПРС "про можливість більш-менш одночасного переходу до комунізму всіх соціалістичних країн", причому у відносно короткі історичні строки, дістала цілковиту підтримку більшості керівництва компартій регіону. Так, лідери КПЧ висловили думку, що країна перебуває ш. порозі безкласового суспільства і повторила лозунг, проголошений в 1961 році КПРС: "Нинішнє покоління людей житиме при комунізмі!". У Болгарії було проголошено завдання - на рубежі 70-80-х рр. почати поступовий перехід до комунізму. В інших країнах керівництво більш обережно підходило до оцінки перспектив подальшого розвитку.

Усвідомлюючи необхідність прискорення темпів економічного розвитку, подолання відставання від розвитку капіталістичних країн, керівництво деяких східноєвропейських країн в 60-ті роки почало проводити економічні реформи: підприємствам надавалась деяка самостійність у розв'язанні виробничих питань, була дещо підвищена матеріальна зацікавленість в результатах своєї праці і т.ін. Але позитивні результати цих реформ знецінювались тим, що зберігалися незмінними самі тоталітарні режими, з пануючою там адміністративно-бюрократичною системою управління суспільством. Не відбувалось будь-яких істотних змін і в політичній системі, а проголошення у зв'язку з осудженням культу особи Сталіна і власних "вождів" демократизація суспільно-політичного життя в ряді країн взагалі не здійснювалась. Такий курс, що зберігав основні риси сталінської. моделі соціалізму, створював грунт для виникнення все нових і нових кризових явищ, особливо там, де керівництво було невзмозі розв'язати назрілі політичні, соціальні та економічні проблеми, які з кожним роком накопичувались у арифметичній прогресії.

Недосконалість централізованого керівництва економікою у Чехословаччині - однією з провідних східноєвропейських країн, гальмувало розвиток всього народного господарства. Вихід було знайдено у економічній реформі. В січні 1965 р. чехословацьким керівництвом були прийняті "Принципи вдосконалювання системи планового управління", які передбачали перехід до ринкових відносин: поєднання діяльності центральних органів управління з використанням товарно-грошових відносин, розширенням уповноважень і відповідальності підприємств, стимулюванні ініціативи трудящих. Основний тягар було покладено на ринкові механізми господарювання: вільний вибір підприємствами партнерів, конкуренцію, комерційний кредит, договірне ціноутворення. Але програма реформи комуністичної партії та уряду Чехословаччини за своїм змістом не виходила за межі соціалістичної системи господарювання. Вона повинна була сприяти динамічному розвитку економіки, розширенню демократії, стимулюванню самоуправління. Перетворення, розпочаті в економіці, викликали зміни і в політичному керівництві - на пленумі (січень 19(68 р.) ЦК КПЧ першим секретарем було обрано О. Дубчека.

Навесні 1968 р. КПЧ прийняла "Програму дій", у якій по-новому ставився ряд принципових питань: правляча партія повинна здійснювати свою керівну роль не шляхом панування над суспільством, а служачи йому, і взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності та партнерства. Намічався перехід до федерального устрою країни, проведення глибокої економічної реформи..

Відродження охопило суспільно-політичне життя. Активізувалися реформаторські сили: "Клуб активних непартійних", "Клуб колишній засуджених за антидержавну діяльність" (К-231), "Коло незалежних письменників" та ін. У профспілковому русі втілювалося в життя гасло "Профспілки без комуністів!". Спілка чехословацької молоді розкололася більш ніж, на двадцять молодіжних рухів та клубів. В Словаччині загострилися національні проблеми.

Спроби провести реформи лідерами "празької весни" насторожували "апологетів соціалізму" як в країні, так і за її межами. Будь-яка можливість перетворень відкидалась як можлива "втрата переваг соціалізму". На початку серпня 1968 р. відбулася зустріч керівників КПРС та КПЧ, яка не привела до будь-якої домовленості. Керівники соціалістичних країн "вбачали у розвиткові чехословацьких подій загрозу соціалізму". На черговій зустрічі керівників п'яти країн ОВД (18 серпня) були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів "празької весни", що загрожує "завоюванням соціалізму". Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи керівництво КПРС спиралося на лист з яким звернулись до нього відомі політичні та громадські діячі Чехословаччини, із проханням ввести війська та "захистити соціалізм". В засобах масової інформації країн - членів ОВД повідомлялося про очікування контрреволюційного перевороту в Чехословаччині.

Події у Чехословаччині, як і в інших східноєвропейських країнах, " були тісно зв'язані з подіями в СРСР. Зняття у жовтні 1964 р. М. Хрущова, завершило період "політичної відлиги". На зміну прийшов період "доктрини Брежнєва", згідно якої радянське керівництво присвоювало собі права вирішувати, що відповідає "справі, соціалізму", а що їй завадить. Обґрунтовувалася також необхідність "завоювань соціалізму" всілякими засобами.

Ще до серпневих подій 1968 р. під виглядом військового навчання в Чехословаччину була введена одна мотострілецька дивізія. Вторгнення головних сил здійснювалось силами Прибалтійського та Білоруського військових округів, які були приведені у бойову готовність. За командою Л. Брежнєва: "Вводити війська" - у ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. армії СРСР, Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини (124 тис. військових, 500 танків) окупували Чехословаччину. Були захоплені найважливіші стратегічні пункти: вокзали, аеродроми, радіо, телебачення, ЦК КПЧ, резиденція уряду, Академія наук, МЗС та ін., а також конфісковано зброю міліції.

Президія ЦК КПЧ звернулася до всіх громадян республіки із закликом "До народу ЧССР", де закликала населення дотримуватися спокою і не чинити опору військам вторгнення. Вона оцінила цю акцію як втручання у внутрішні справи суверенної держави, що підриває елементарні норми міжнародного права. Текст звернення передавався по радіо опів-на другу ночі.

О. Дубчек, Й. Смрковський, О. Черник, Ф. Кригель, Й. Шпачек були арештовані і літаком відправлені до Москви. За перші три дні вторгнення на вулицях міст загинуло близько ЗО і поранено понад 300 чоловік. Президент Л. Свобода наказав армії дотримуватися спокою, не виходити з казарм, не чинити опору військам союзників. Населення зустріло цю акцію із здивуванням. Студентська молодь намагалася чинити опір всіма підручними засобами. В одному з цехів празького заводу ЧКД у Височанах 22 серпня 1968 р. відбувся надзвичайний (XIV) з'їзд КПЧ, на якому, були представлені більше тисячі делегатів. З'їзд прийняв основні резолюції і звернення до комуністичних і робітничих партій світу. Було обрано керівні органи партії, до яких увійшли всі заарештовані лідери. За рішенням Височанського з'їзду 23 серпня було проведено одногодинний загальний страйк, протесту. По всій країні вили сирени, гриміли дзвони... Це був протест народу проти некликаних гостей у постаті іноземних військ, трагічним проявом протесту було самоспалення на Вацлавській площі в Празі в січні 1969 р. студента Карлового університету Я. Палаха.

Опір населення Чехословаччини, Височанський з'їзд КПЧ, по-суті, перекрили можливість здійснення стратегічного завдання вступу військ ОВД 21 серпня: створення маріонеткових органів та інститутів влади в окупованій країні. В цих умовах президента Л. Свободу та інших державних, діячів ЧССР 23 серпня примусили приїхати до Москви. Після багаточасових переговорів, під тиском радянського керівництва, чехословацька делегація вимушена була підписати "Програму виходу з кризової ситуації", яка складалась з 15 пунктів. "Московський протокол" являє собою зразок диктату з позиції сили. Цей документ став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи країни.

В решті решт 27 серпня чехословацьке керівництво повернулося до Праги. У відповідності із "московським протоколом" рішенні Височанського з'їзду визнавались недійсними, хоча на ньому до ЦК були обрані всі ті, хто користувався дійсною довірою та повагою співвітчизників, з метою уникнення розколу партії, чехословацькими комуністами було вирішено провести офіційний з'їзд (XIV) трохи пізніше, а до ЦК кооптувати нових членів, списки яких були узгоджені з Москвою.

Виправдовуючи силову акцію проти Чехословаччини лідери інших чотирьох країн - членів ОВД робили досить відверті та красномовні заяви. Польський лідер В. Гомулка був впевнений, що в соціалістичній Чехословаччині розпочався процес перетворення "у буржуазну республіку", тому необхідне термінове втручання". Лідер УСРП Я. Кадар казав, що О. Дубчека за ніс водять праві, або в особі О. Дубчека ми мали хитрого словацького селянина, який хоче водити за ніс КПРС та всіх нас. Керівник НДР В. Ульбріхт підкреслював: "Дубчек та його оточення - "хитрі ревізіоністи", треба "виробити І програму виправлень допущених у Чехословаччині помилок". Перший секретар БКП Т. Живков повчав: "Дубчеку, Чернику, Смрковському довіряти не можна... Вони невзмозі, а може статися і не хочуть перемінити ситуацію в країні. Треба спиратися на інші сили". Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. Вони засудили насильницьке втручання у справи суверенної Чехословаччини і відкидали будь-які спроби його обґрунтування. Представники багатьох країн в ООН вимагали негайного виведення іноземних військ і звільнення заарештованих чехословацьких лідерів. 21 серпня відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене "чехословацьке питання". Десятьма голосами "за", двома - "проти" (три - "утрималося") була прийнята резолюція, яка засуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. 22 серпня міністр закордонних справ країни І. Гаєк заявив в ООН рішучий протест проти вторгнення в країну військ ОВД. Але ця резолюція черев радянське "вето" в силу не вступила.

Чехословацькі події викликали вибух обурення серед світової громадськості і привели до глибокої кризи в європейському робітничому русі. Генеральна рада Соцінтерну (21 серпня 1968 р.) засудила вторгнення в ЧССР, як "чисто агресивний акт, що викриває імперіалістичний характер відносин, в котрі СРСР прагне утиснути своїх союзників по Варшавському пакту".

Воєнна акція ОВД припинила процес утворення "соціалізму із людським обличчям". Система "реального соціалізму", яка трималась на силі тоталітаризму, забезпечувала спокійне та безтурботне панування "вищої касти" - партійно-державного апарату. Тому будь-яке прагнення до реформування існуючої системи було приречене на поразку.

Таким чином, "празька весна" була розчавлена танками» союзницьких держав. Хоча пізніше танків на празьких вулицях не було видно - вони сховалися у найближчі ліси - радянські війська за тільки що підписаною угодою "про тимчасове перебування", влаштувалися у Чехословаччині на десятиріччя.

І хоча біля керма держави після серпня 1968 р. залишилися ті ж самі особи, було ясно, ' що "нормалізація", заради якої, як стверджують, і була надана "інтернаціональна допомога" союзниками ОВД, означає повернення до таких політичних і економічних порядків, до "історичного досвіду будівництва соціалізму в СРСР", до курсу, який " прокладає передовий загін світового революційного руху - КПРС".

Із побудовою "соціалізму із людським обличчям" було покінчено. До системи "реального соціалізму", що забезпечував спокійне безтурботне існування вищої касти, "людське обличчя" з його індивідуальною особистістю не вписувалося.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак та його оточення. Повернення старих методів призвело до подальшої стагнації чехословацької економіки. Г. Гусак відійшов від "Програми дій" і провів широку чистку в партії, вигнав з її лав півмільйона чоловік, яких було піддано гонінням. За цим настала негласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції. Письменники, вчені, журналісти, актори стали вантажниками, кочегарами, мийниками вікон, конторськими службовцями. Височанський з'їзд було названо "з'їздом самозванців", оголошено незаконним, який було проведено з метою зробити переворот правоопортуністичного характеру.

Придушення "празької весни" породило тяжкі наслідки для всієї "соціалістичної співдружності", перш за все для Чехословаччини: "Перемога" 1968 р. перекрила кисень реформам, зміцнила позиції догматичних сил, посилила імперські риси радянської зовнішньої політики, дала поштовх афганській трагедії 1979 р. Це призвело до втрати престижу КПЧ серед більшості населення, повернення до .застійних тенденцій, до відставання Чехословаччини від розвинених країн Європи.

Тільки 5 грудня 1989 р. в радянських засобах масової інформації було повідомлено про два документи - Заява Радянського уряду і Заява керівників п'яти держав, що були прийняті на варшавській зустрічі. В цих документах введення військ у Чехословаччину в серпні 1968 р. кваліфікувалося як втручання у внутрішні справи суверенної держави, як неправомірні дії, що перервали процес демократичного оновлення в ЧССР і що мали довготермінові негативні наслідки.

У 50-ті та 60-ті роки майже у всіх сферах культурного і ідеологічного життя Польщі переважали догматичні підходи і рішення. "Забувалися" національні герої, замовчувалися історичні події і перекручувалися факти, особливо там, де це було невигідно з точки зору радянсько-польської дружби, посилилась цензура. Найбільш яскраві представники національної культури піддавались гонінню, всіляким утискам, багато творів, що більш менш об'єктивно відображали російсько-польські і радянсько-польські стосунки, замовчувалися й заборонялися. Насадження диктаторських методів в галузі культури, загострення відносин із костелом, економічна стагнація - все це призвело до кризи 1968 р. Представники найбільш активного крила інтелігенції звернулися до уряду із "Листом 34" (1964 р.), де висувалися вимоги відміни цензури, переміни урядової політики відносно культури. Майже такого ж змісту був і "Відкритий лист до членів партії". Автори вищеназваних політичних звернень, як правило, переслідувалися, залишалися без роботи, найактивніших було піддано арештам, інтернуванню в глиб країни або висилці за кордон. Представники гуманітарних професій, що були викинуті у сферу фізичної праці, внаслідок політичного або бюрократичного тиску на творчий процес, являли собою люмпен-інтелігенцію, яка є найбільш активним носієм соціального незадоволення. Вони створювали підпільні, нелегальні організації, які пізніше відіграли не останню роль в становленні незалежної профспілки "Солідарність".

Гоніння на національну культуру, інтелігенцію, що досягло свого апогею забороною п’єси А. Міцкевича "Дзяди", арештом багатьох суспільних діячів, вилились у березневі події 1968 р. Мітинги і . демонстрації на цей раз охопили польські вузи: у Варшавському університеті страйкувало Понад тисячу студентів, у Варшавському політехнічному інституті - 1,5 тис, вузах Кракова - 4 тис, Любліна, Глівіце, Познані і Гданська - по тисячі чоловік. При цьому страйки здійснювалися у різних формах: від пікетування і зриву лекцій до захоплення вузівських приміщень. Керівники країни намагалися пригасити студентські виступи силами робочого активу. Але ця спроба не вдалася. Поява робітників на території вузів лише посилювала агресивність студентів, які із закликами: "Фашисти, геть звідси!", виганяли їх за стіни навчальних закладів. Студенти не кидали своїх вузів, оголошуючи страйки, голодували... В березні студентський рух вилився на вулиці: було проведено декілька демонстрацій, під час яких спалювалися автомобілі, кіоски, магазини. За агресивні дії під час тих походів було заарештовано понад триста чоловік. В них вилучено пляшки із запальною рідиною, палиці, натикані гвіздками, петари і т.ін. За даними опитування багато із студентів не знали мотивів виступів і потрапляли у демонстрації випадково.

Вимоги студентів не знайшли підтримки серед робітників. Останні засуджували виступи студентів, не розуміли їхніх вимог, закликаючи органи охорони правопорядку притягти їх до юридично відповідальності. В результаті вуличних зіткнень було декілька десятків поранених, майже 2,5 тис. затриманих, серед яких студентів і учнів було 500 чоловік, 47 засудили до різних строків ув'язнень.

Події 1968 р. слід розглядати в контексті чехословацьких подій 1968 р., а також у зв'язку із подіями на Близькому Сході - із кризою 1967 р., який загострив національні проблеми у Польщі, що викликало масовий від'їзд громадян єврейської національності до США, Ізраїлю та інших країн. Виїжджали в основному представники наукової та творчої інтелігенції.

Події 1968 р. були обговорені на засіданнях п'ятого з'їзду ПОРҐІ. Характеризуючи події як прояв намагань сил ревізіонізму і реакції, партія комуністів закликала до посилення ідейно-виховної роботі; серед молоді. Недалекоглядна і короткозора політика властей знов загнала хворобу у середину.

Наприкінці 60-х років у Польщі значно зросла професійна активність трудящих. Однією з суттєвих рис такого явища була зростаюча професіоналізація жінок. Динаміка їхньої зайнятості у народному господарстві вдвічі перевищувала динаміку зайнятості чоловіків. Таке явище можна пояснити кількома причинами: по-перше, зростання цін, прихована інфляція, скорочення кількості дітей ,у сім'ях з одного боку примушувала, а з іншого - надавала можливість жінкам працювати. По-друге, уряд намагався включати до виробничих процесів додаткові трудові ресурси, однією із складових частин яких є жінки, що не працюють.

Із бурхливим розвитком промисловості в міста на узбережжі Балтійського моря полинув потік селянської молоді. Розвиток ж соціальної інфраструктури в цих містах значно відставав від темпів росту зайнятості населення. Нестача дитячих дошкільних закладів, шкільних центрів, відсутність квартир, побутових закладів, недосконалість системи охорони здоров'я, викликала невдоволення молодих трудівників. Тільки у 1969 р. до народних рад поступило понад півмільйона скарг та пропозицій, які не були розглянуті. Профспілкові організації не могли надати належної допомоги тим, хто терпів злидні. Все частіше лунали голоси у підтримку децентралізації економіки, яка була припинена в другій половині 60-х рр. Зростало невдоволення безсиллям профспілок, які не представляли інтересів трудящих, йдучи за керівництвом. Ситуація загострилася із черговим урядовим рішенням про. підвищення цін від 13 грудня 1970 р - від 4 до 92% - на низку продовольчих товарів, що негативно відбилося на бюджетах робочих сімей.

Підвищення цін на продукти харчування викликало страйки, що охопили суднобудівні верфи Гданська, Гдині, Щецина. 14 грудня 1970 р. робітники Гданська направились до міського комітету партії з . вимогою скасування непопулярного урядового рішення про підвищення цін. Вперше в історії суспільних конфліктів у Польщі робітників підтримали студенти політехнічного інституту, які вийшли на демонстрацію разом з ними: в загальному поході брало участь майже 10 тис. чол. Ініціативна група робітників була заарештована.

Непродуманість і неузгодженість дій деяких партійних керівників призвели до закриття судноверфі у Гдині, до охорони якої були залучені армійські частини, котрим було надано наказ не пропускати робітників на роботу. Корабели, про це не знаючи, прийшли на робочі місця 17 грудня і були зустрінуті пострілами: рикошетом вбило четверо робітників.

У відповідь на репресії, трудящі багатьох міст країни - Щецина, Ельблонгу, Слупська та ін. відповіли страйками і демонстраціями.

Проти страйкуючих були кинуті танки і бронетранспортери. В результаті зіткнень з військами і міліцією на узбережжі загинуло 44 громадянина, понад тисячу було поранено.

Оцінка подій 1970 р. польським керівництвом була однозначною: "Це справа рук анархії і контрреволюції". Воно вбачало причини грудневих подій в обуренні людей, що було викликане тільки підвищенням ціни.

Вихід з ситуації, що виникла, керівництво ПОРП знайшло в зміні лідера, яким 20 грудня 1970 р. став Е. Герек. Він запевнив, що в своїй діяльності буде спиратися на мудрість громадської думки, у вирішенні складних соціально-економічних проблем та на підтримку робітничого класу. Але ці запевнення не були реалізовані. Зміна політичного керівництва не могла стати панацеєю від всіх бід і не вирішувала проблем, що породжувала тоталітарна система сама по собі.

Нове польське керівництво на обговорення населення висунуло черговий план економічного і політичного розвитку Польщі у 1971 -1975 рр. Головною метою цього плану було суспільно-економічне прискорення розвитку Польщі, реальне покращення життя польських громадян. Концепція прискореного економічного і суспільного розвитку країни, прийнята VI з'їздом ПОРП у 1971 р., була занадто складною для виконання. Вона складалася з високих темпів економічного розвитку із одночасним швидким покращенням матеріальних і духовних умов життя суспільства. Звернення за допомогою до розвинутих капіталістичних країн з метою модернізації промисловості та інших галузей народного господарства, деяка перебудова господарського механізму сприяли тимчасовій стабілізації польської економіки.

Черговий п'ятирічний план був націлений на інтенсивний розвиток економіки на базі підвищення продуктивності праці, максимальне використання всіх резервів, що мала країна, на підвищення рівня добробуту народу, як говорилося в документах, а також на західні кредити. Слід надати належне останньому, завдяки чому Польща за темпами росту національного прибутку в середині 70-х років стала займати чільне місце серед країн - членів РЕВ. За період 1971-1975 рр. відбулося відновлення майже 77% основних виробничих фондів. Слід відзначити, що здійснення завдань п'ятирічного плану відбувалося в сприятливих умовах: цьому сприяв значний приріст сільськогосподарської продукції, що призвело де відміни обов'язкових постачань, введення пенсійного забезпечення селян, зростання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію.

Кризи 1968-1970 рр. в Чехословаччині і в Польщі були закономірним наслідком прорахунків у соціально-економічній політиці правлячих партій, неспроможності командно-адміністративної системи розв'язати суперечності, що виникли. Придушення спроб керівництвом КПЧ, припинило на тривалий строк реформаторські тенденції, які назрівали і в інших країнах.

Із середини сімдесятих років в суспільно-політичному житті і народному господарстві Польщі все відчутнішими ставали негативні тенденції, що були викликані ігноруванням об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Перші ознаки кризи, що насувалася, з'явилися вже у 1974 р., коли значно уповільнилися темпи зростання національного прибутку. У структурі споживання спостерігалося скорочення питомої ваги продовольчих товарів і послуг. Темпи зростання заробітної плати випереджали зростання продуктивності праці.

Зростання розриву між темпами і рівнем розвитку засобів виробництва і продуктів споживання було найбільш гострим з диспропорцій, що мали важливі соціальні наслідки. Крім .того, несвоєчасно було здано 25% нових промислових об'єктів, з'явилися довгобуди, відбувалося затоварювання устаткуванням, на яке було витрачено великі іноземні кошти. Імпорт переважав експорт. В експорті знизилась доля промислової продукції з-за її неконкурентноспроможності в експорті переважала сировина. Зростала зовнішня заборгованість: якщо у 1971 р. вона складала близько 4,0 млрд. доларів, то у 1980 р. - 26 млрд. У борг, як з'ясовувалося, жити неможливо. Тим більше, що його треба повертати, та ще й з процентами.

Події, що відбувалися після 1976 р. показали, що тимчасові стабілізаційні міри неефективні: необхідні значні перетворення всієї системи господарювання й управління. Керівництвом країни також не було зроблено відповідних висновків з криз, що відбулися. Були допущені значні прорахунки і помилки. Однією з них стала спроба здійснення економічного маневру 1976 р. З метою проведення стабілізаційних засобів у польській економіці, тодішнє керівництво на чолі із прем’єр-міністром Польщі П. Ярошевичем запропонувало провести чергову реформу цін, що, як і раніше, не відповідало собівартості товарів. Це й було зроблено. В результаті м'ясо подорожчало на 70%, птиця - на 30%, риба - на 70%, масло на 50%, цукор - на 100% і т. ін. При цьому була проведена компенсація заробітної плати, пенсій і виплати допомоги відповідно на 20%, 11%, 7% в залежності від доходів населення.

Непопулярні засоби знову викликали невдоволення трудящих. Реформа цін вдарила по найменш заможних польських громадянах, тому що компенсація була мізерною і не відповідала рівню підвищення цін. Робітники виступили проти фіксації компенсації заробітної плати, пенсій і т.ін. Спроба керівництва Польщі в 1976 р. вирішити назрілі проблеми за рахунок народу викликала справедливе обурення і стала причиною бурхливих подій на великих підприємствах країни. На механічному заводі у Радомі страйкувало понад тисячу робітників, до яких потім приєдналися трудящі з інших підприємств. В робітничому районі Варшави - Урсусі страйк оголосили майже 90% працюючих. Страйкарі господарювали на підприємствах, будували барикади, чинили опір органам правопорядку. Зупинив роботу нафтохімічний комбінат у Плоцьку.

Події 70-х років знаменні ще й тим, що в ході боротьби трудящих за свої права, народилися принципово нові робітничі організації, які потім відіграли провідну роль у становленні незалежної профспілки "Солідарність". Так, у вересні 1976 р. повстав "Комітет захисту робітників" (КЗР), який у вересні 1976 р. було перейменовано у "Комітет громадського захисту" (КГС). У 1978 р. з'явився "Комітет по організації незалежних профспілок", "Рух молоді Польщі", "Конфедерація незалежної Польщі". Крім названих активно діяли і такі громадські об'єднання, як "Клуб кривого кола", "Клуб трьох К", "Клуб шукачів протиріч" та багато ін. В 1979 р. "Комітет громадського самозахисту" внаслідок реорганізації прийняв назву "Комітет громадського самозахисту - Комітет захисту робітників" (КГС - КЗР). - В цьому ж році була створена "Конфедерація незалежної Польщі".

У зв'язку із недостатньо розвинутою виробничою базою кормовиробництва у сільськогосподарській галузі виникли суттєві диспропорції між темпами росту виробництва продукції тваринництва і землеробства. З метою збільшення поголів'я худоби державою було вирішено купувати зерно і корми за кордоном. Це врешті відіграло негативну роль. 1980 р. був найгіршим роком в післявоєнній історії польського сільського господарства. Виробництво м'яса дещо збільшилося за рахунок значного зростання імпорт} зерна, продукція ж рослинництва скоротилася на 30%. Однією г причин складної ситуації в сільськогосподарській галузі було скорочення зайнятості, відплив з села молоді, особливо жінок, старіння, сільського населення. Низькі закупівельні ціни, високі процентні ставки за кредити, відсутність й дороговизна сільськогосподарської техніки відбилися на прибутках селян-одноосібників. Це потягло за собою невдоволення останніх, які почали бойкотувати постачання сільгосппродукції у міста. Активну роль при цьому відіграла сільська "Солідарність". Така ситуація примусила керівництво країни ввести карткову систему на ряд сільськогосподарських продуктів.

Розвиток диспропорцій в матеріальному виробництві, зниження життєвого рівня трудівників в результаті допущених помилок, як в економічній політиці, так і у методах управління народним господарством, велика валютна заборгованість капіталістичним країнам, дезорганізація внутрішнього ринку, ряд неврожаїв, привели Польщу до глибокої економічної і політичної кризи 1980 - 1981 рр. В результаті цієї кризи народне господарство Польщі було відкинуто на шість - вісім років, в тому числі за рівнем національного прибутку - до показників 1974 р., промислового виробництва - 1976 р., життєвого рівня - 1972 р., житлового будівництва - 1976 р.

Сталися суттєві зміни і у суспільному житті країни. В серпні 1980 р. організаційно оформилась профспілка "Солідарність" (офіційна реєстрація відбулася 10 листопада), яка стала ініціатором масових страйків на судноверфях у Гданську, підприємствах Щецина і Ельблонгу. На узбережжі страйкувало майже 2 тис. чол. Успіхи корабелів активізували шахтарів. Вже у серпні у Гданську і Щецині між представниками страйкових комітетів і керівництвом країни було підписано угоду про поступки уряду з питання заробітної плати та інше. Підвищення заробітної плати без підкріплення зростанням продуктивності праці, викликало появу значної грошової маси, різко підскочила інфляція, злотий знецінився. Країна знаходилась на межі економічного краху.

Країну лихоманило від страйків. Хоча було замінено першого секретаря ЦК ПОРП, як вже згадувалося, але це не принесло а ніяких результатів. Зростали сила і авторитет "Солідарності", яку польські трудящі вважали своєю робочою профспілкою, що зуміла захистити їхні права, зростали її лави.

У вересні 1981 р. у Гданську відбувся перший з'їзд профспілки "Солідарність", в роботі якої взяло участь майже 900 делегатів. Кількість членів профспілки перевищувала 9 млн. чол. З'їзд прийняв програму організації, що бореться за владу. Ряд її положень зводились до вимог введення ринкової економіки під лозунгом самоуправління. На початку грудня 1981 р. керівництво "Солідарності" на. чолі з Л.Валенсою заявило про перехід до нових форм боротьби із владою - боротьби за політичну першість, за владу.

В ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. було створено Воєнну раду національного порятунку. В умовах загострення політичної і економічної ситуації і загрози братовбивчої громадянської війни в країні з одного боку, а також під тиском радянського керівництва з другого - Державна рада на підставі статті 33 Конституції Польщі оголосила воєнний стан на всій території країни.

Тодішній керівник Польщі генерал В. Ярузельський рішення про введення воєнного стану відверто назвав «найдраматичним рішенням 1992 р.», він стверджує, що введення воєнного стану 13 грудня було вимушеним превентивним кроком порятунку країни від вторгнення радянських військ.

Постанова Військової ради про введення стану лише відтягнула, загальмувала на деякий час остаточну ліквідацію тоталітарної системи. Цьому сприяла також радянська фінансово-економічна підтримка. До Польщі також була відправлена велика кількість продуктів харчування. Країни заходу навпаки ввели проти Польщі економічні санкції, внаслідок яких тільки від США держава понесла збитків на 15 млрд. дол..

Введення воєнного стану не тільки не змогло стабілізувати економіку, але й повністю паралізувало політичне життя країни. Придушувався будь-який прояв вільнодумства та прагнення до демократії. Понад 10,5 тисяч активістів "Солідарності" було інтерновано.

Розуміючи неможливість виводу суспільства з глибокої соціально-політичної кризи за допомогою силових методів, вище керівництво Польщі приймає 22 липня 1983 р. рішення про скасування воєнного стану. Потім було зроблено ряд кроків з метою пожвавлення кооперативного руху та дрібнотоварного виробництва. У 1985 р. приймається новий закон про ремісників, який був першим юридичним актом, що регулював розвиток дрібнотоварного виробництва. В результаті проведеної політики заохочування у приватному секторі дещо зросла зайнятість. Але всі ці заходи не давали радикальних змін в економіці та політичному житті. Криза продовжувала загострюватися.

Аналізуючи вищевикладені події та факти, можна зробити деякі висновки. Кризи 1956, 70-х та 80-х років не зачіпали основ суспільного устрою, всієї системи. Більшість радикальних реформ і пропозицій ігнорувалася. Сьогодні явно простежується перманентність польських криз. Можна стверджувати, що у 1957 р. з'явились перші ознаки чергової кризи 1970 р. В основі економічних причин суспільно-політичних подій грудня 1970 р. лежало неприйняття реформ економіки другої половини 50-х рр.

Після польських, а також угорських потрясінь, партійне керівництво на чолі із В. Гомулкою не намагалося провести структурні зміни в економіці, намагаючись за всіляку ціну зберегти командно-адміністративну систему. Крім того, з боку керівництва проявилася негативна реакція на ініціативу трудящих мас, на робітниче самоврядування, робітничі ради.

У 1968 - 1970 рр. соціальна напруга перемістилася у культурну сферу, сутички були хоча й гострими, але тимчасовими. Особливий характер мали події 50-х та 80-х років. Ці кризи носили структурний характер і мали серйозні наслідки як для економічної, так і для політичної системи суспільства.

Протягом двадцятирічного періоду 1958-1978 рр. економіка країни розвивалася фактично на основі реформ 50-х років. Характерно, що в роки всіх суспільних катаклізмів спрацьовували устремління і цілі, що висувалися у вигляді вимог 1956 р. Криза 80-х рр., що зворушила економічні, політичні та моральні підвалини польського суспільства, відкрила глибоку поляризацію сил, політичних інтересів, загострила матеріальну диференціацію польського населення. Ця криза так і не була переборена і продовжувалася майже все десятиріччя - до програми "шокової терапії" і демонтажу існуючої системи.

Слід підкреслити, що негативне ставлення трудящих до існуючої системи буквально прищеплювалося і виховувалося всіма польськими керівниками, апаратом, який всі проблеми країни намагався вирішити за рахунок життєвого рівня трудящих.

В середині 1947 р. в багатьох країнах Східної Європи компартії витіснили з національних фронтів своїх союзників "справа" і зміцнили власні позиції в державних структурах ті. керівництві економічним життям. Лише в Чехословаччині, де в результаті виборів в Законодавчі збори (травень 1946 р.) компартія вийшла на перше місце, ще зберігалася нестійка рівновага політичних сил у Національному фронті. Але й там КПЧ практично зайняла ключові позиції і почала готуватися до остаточного захоплення влади.

ВИСНОВКИ

В ході другої світової війни майже в усіх країнах Східної Європи були утворені національні або народні фронти, в яких на антифашистській основі співробітничали різні партії та рухи.

В результаті ліквідації фашизму і відновлення національної незалежності у країнах Східної Європи вже наприкінці війни утвердився новий державний порядок, який тоді отримав назву "народної демократії". У політичній сфері його характерною рисою була багатопартійність, за якої не допускалася діяльність фашистських та реакційних партій, а в урядах та інших органах влади значну роль відігравали різні марксистські партії. В Румунії та Болгарії - зберігався інститут монархії. У сфері економіки при збереженні приватних і кооперативних підприємств значно більшу, ніж у довоєнний період, роль почав відігравати державний сектор. Найсерйозніші зміни відбувалися у сільському господарстві, де почалося розв'язання аграрного питання.

Перш за все, надзвичайно сприятливі умови для нав'язування розвитку за радянським зразком, безумовно створювали міжнародні обставини на завершальному етапі другої світової війни та в перші повоєнні роки. Саме тоді авторитет, симпатії та популярність радянського народу та його героїчної армії як визволителів народів від фашистського поневолення були надзвичайно великі. Більшість європейців знала ціну досягнутої перемоги: з 7 млн. радянських бійців, що брали участь у визвольній місії на континенті - 1,2 млн. загинули. Присутність Радянської Армії на території Східної Європи, безумовно, створювала певні передумови для приходу до влади та утвердження нових політичних і економічних структур. При цьому вдалося також уникнути виникнення громадянських війн (крім Польщі) та іноземної інтервенції.

При визначенні завдань подальшого "соціалістичного будівництва" керівники країн Східної Європи у 60-і рр., як і раніше орієнтувались на Радянський Союз. Чергова ідеологічна догма КПРС "про можливість більш-менш одночасного переходу до комунізму всіх соціалістичних країн", причому у відносно короткі історичні строки, дістала цілковиту підтримку більшості керівництва компартій регіону.

Усвідомлюючи необхідність прискорення темпів економічного розвитку, подолання відставання від розвитку капіталістичних країн, керівництво деяких східноєвропейських країн в 60-ті роки почало проводити економічні реформи: підприємствам надавалась деяка самостійність у розв'язанні виробничих питань, була дещо підвищена матеріальна зацікавленість в результатах своєї праці і т. ін. Але позитивні результати цих реформ знецінювались тим, що зберігалися незмінними самі тоталітарні режими, з пануючою там адміністративно-бюрократичною системою управління суспільством. Не відбувалось будь-яких істотних змін і в політичній системі, а проголошення у зв'язку з осудженням культу особи Сталіна і власних "вождів" демократизація суспільно-політичного життя в ряді країн взагалі не здійснювалась. Такий курс, що зберігав основні риси сталінської. моделі соціалізму, створював грунт для виникнення все нових і нових кризових явищ, особливо там, де керівництво було невзмозі розв'язати назрілі політичні, соціальні та економічні проблеми, які з кожним роком накопичувались у арифметичній прогресії військ ООН.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абаринов В. Катинский лабиринт. - М., 1991. - 208 с.

2. Актуальне проблемы новейшей истории (Под ред. Г. Севостьянова) - М., 1991. – 236 с.

3. Балкарей Б. Равновесие после победы // Новое время. - 1991. -N 43. - С. 25.

4. Брониславский Е., Бачнадзе Г. Польский диалог. - Тбилиси, 1990. - 638 с.

5. Вахрамеев А.В., Шмелев Б.А. Что происходит в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. - М., 1991. - 432 с.

6. Гиренко Ю. Сталин-Тито. - М., 1991. - 432 с.

7. Гребенников В. Болгарский феномен //Партийная жизнь. - 1991. -№ 3. - С. 70-74.

8. Зарубежные славянские страны: Развитие современннх. социально-политических процесов (Авт. кол. рук. В.Яровой). - 1991. -125 с.

9. Кондрашов Л. Восточная Европа: смотреть правде в глаза// Диалог. - №9. - 1990. - С. 90 - 98.

10. Матыцин С, Синицина И., Чудакова Н. Польша: трудний переход к рынку. М., 1991. - 64 с.

11. Новейшая история 1989-1990. Материалы к учебнику для 11 класса средней школи (Под ред. В.Фураева). - М., 1991.;- 96 с.

12. Открывая новые страницы... Международные вопросы: События и люди. - М., 1989. - 432 с.

13. Политические системи СССР и стран Восточной Европн в 20-е -60-е гг. - М., 1991.-254 с.

14. Политичекие портрети (Сост. Н.Маслова). - М., 1991. - 559 с.

15. Млинарж 3. Мороз ударил из Кремля. - М., 1992. - 287 с.

16. Революционнне преобразования в странах Центральной и Юго-Восточной Европн: причини и последствия. - М., 1990. - 186 с.

17. Революційні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Рік 1989. //Радянське слов'янознавство. - 1990. - №3. - С.19.

18. Сенкевич М. Восточноевропейские перспективы //Международная жизнь. - 1991. №5. - С. 49 - 57.

19. СССР и страны Центральной и Юго-Восточной Европы в середине н второй половине 1940-х гг. //Советское славяноведение. - 1991. - №6. - С. 3-23.

20. Шик О. Весеннее возрождение - иллюзии и действительность. – М., 1991. - 392 с.

21. Яровий В.І. Новітня історія південних та західних слов’ян. – К., 2006.

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 230; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 12

Мы поможем в написании ваших работ!