Захист майнових прав на речі та специфіка цих засобів стосовно нерухомого майна.

Особливості речево-правового захисту полягають перш за все в тому, що вони забезпечуються за допомогою речових позовів.

Речево-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи при цьому, що власник речі може отримати захист від будь-якої особи, яка порушує його право.

Нового змісту набуло регулювання речових правовідносин у ЦК, який набирає чинності з 01.01.2004 року. Мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тошо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.

Як уже зазначалося вище, речово-правові засоби захисту характеризуються тим, що вони направлені безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження – по відношенню до належної йому речі.

Відповідно до положень статті 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, в тому числі і від власника майна.

Відповідно до зазначеного слід сказати, що до найбільш поширених способів захисту права на речі відносяться: позов власника про витребування майна (речі) із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), позов власника про усунення перешкод у реалізації свого права власності (негаторний позов), позов про визнання права власності.

Основним позовом речово-правового захисту права власності є віндикаційний позов.

Суттєвими ознаками такого позову є

· він може бути поданий власником або уповноваженою власником особою;

· вимогою є повернення речі;

· належна позивачеві річ перебуває в чужому незаконному володіння.

Під незаконним володінням розуміється усяке фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави.

Витребувати із чужого незаконного володіння можна лише індивідуально-визначене майно (річ), що випливає із сутності даного позову, спрямованого на повернення власником саме того самого майна, що вибуло із його володіння.

Якщо майно придбане за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право на віндикаційний позов тільки якщо майно:

· було загублене власником або особою, якій він передав майно (річ) у володіння;

· було викрадене у власника або особи, якій він передав майно (річ) у володіння;

· вибуло з володіння власника або особи,якій він передав майно (річ) у володіння, не з їхньої волі іншим шляхо.;

Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому законодавством., але якщо майно було безвідплатно набуте в особи, яка не мала права його відчужувати – таке майно може бути витребуване власником в усіх випадках.

Негаторний позов – спосіб захисту права власника, який не пов’язаний із із позбавленням права володіння. Це позадоговірна вимога власника, що володіє річчю (і не переставав володіти нею) до третьої особи про усунення перешкод в здійснення власником правомочностей володіння, користування й розпорядження майном (річчю).

Право на негаторний позов має власник, а також титульний власник, які володіють річчю, але позбавлені можливості користуватися або розпоряджуватися нею. Підставою такого позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування й розпорядження річчю, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у реалізації зазначених правомочностей.

З негаторним позовом власник має право звернутися в момент, коли таке порушення (перешкода у здійсненні своїх правомочностей) ще триває. Тому на такий позов строк позовної давності не поширюється.

Поряд із цим відповідно до положень статті 392 ЦК власник майна (речі) може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Такий позов є позадоговірною вимогою власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачеві права власності на спірне майно, не з’єднане з конкретними вимогами про повернення майна або усунення перешкод і користуванні таким майном (річчю).

Зазначений позов може бути заявлений власником індивідуально-визначеної речі, що як володіє, так і не володіє нею.

Новелою для сучасного українського цивільного права є такі права на чужу річ як сервітут, емфітевзис та суперфіций. Вперше зазначені права на чужу річ дістали детальне визначення в основному нормативному акті цивільного права нашої держави – Цивільному кодексі України.

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне абобезоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними й строковими.

Установлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він установлений.

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

· право проходу та проїзду на велосипеді;

· право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

· право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

· право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

· право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

· право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

· право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

· право прогону худоби по наявному шляху;

· право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів із метою ремонту будівель та споруд;

· інші земельні сервітути.

Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут установлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації у порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут установлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких установлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих установленням земельного сервітуту.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він установлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Положеннями глави 23 Земельного кодексу України[14] визначено наступні способи захисту прав на земельні ділянки:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю, причому власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.

У певних випадках, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування й розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Збитки, завдані власникам земельних ділянок унаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

· вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

· тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

· установлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

· погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;

· приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;

· неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного й радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам установлюється Кабінетом Міністрів України постановою від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власниками землі та землекористувачами”.

Збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.

Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування й архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки.

У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних і природоохоронних органів.

Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості).

Збитки відшкодовуються власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок - після прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.

При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, Ради народних депутатів, які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель.

При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями - замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і порядку їх, відшкодування в договорі.

При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

Цивільно-правова природа емфітевзису визначення положеннями глави 33 ЦК.

Виходячи із змісту цієї глави емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб із метою отримання плодів та доходів від неї з обов’язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. За цим договором власник земельної ділянки продає чи іншим способом (платно чи безоплатно) передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи при цьому за собою право власності на цю земельну ділянку.

Договір про емфітевзис є консенсуальним, для виникнення емфітевтичного права не вимагається передача земельної ділянки. Але відповідно до загального правила статті 125 Земельного кодексу України забороняється приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості).

Особою, яка наділена повноваженнями щодо встановлення емфітевзису на належну їй ділянку є будь-яка фізична або юридична особа, в якої на праві власності перебуває земельна ділянка, придатна для сільськогосподарського призначення.

Суперфіцієм є довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безоплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель і споруд, на які в останньої виникає право власності.

Він набув широкого застосування у мстах, де землі для будівництва мало, а міські власті не бажають позбавлятися права власності на цю землю.[15]

З природи суперфіцію випливає, що відносини з його приводу є довгостроковими: в разі встановлення суперфіцію на певний строк для належного користування ним необхідно передбачити строк для будівництва, а також експлуатацію зведених будівель чи споруд.

Відносини з приводу суперфіцію носять речовий характер, суперфіцій є правом на чуже майно. На будівлі (споруди) зведені суперфіцієм, в останньої виникає право власності на ці споруди. Це викликає усталений характер відносин з приводу суперфіцію, їх незалежність від суб’єктного складу, оскільки діє принцип, за яким речове право слідує за речами, відносно яких воно встановлено і не пов’язане з носіями цих прав.

Висновки.

В даній курсовій досліджено правову природу речового права, в світлі розвитку загальних тенденцій розвитку цивільно-правових відносин у нашій державі. Ці проблеми досліджено із врахуванням останніх нормативних актів цивільного законодавства України, зокрема нового Цивільного кодексу України, який набуде чинності з наступного року.

Речове право, як підгалузь цивільного права також змінюється, оптимізується правове регулювання правовідносин щодо таких об’єктів, як речі.

Проте все ж таки слід зазначити певну недосконалість новітнього цивільного законодавства України, або, якщо точніше, недостатню увагу законодавця до специфіки використання й захисту саме речових прав, як підгалузі цивільного права.

Аналогія закону, яка заповняє прогалину в правовому регулюванні захисту речових прав шляхом розповсюдження цивільно-правових норм, які регулюють захист власності на зазначені правовідносини, кардинально не може вирішити завдання правового регулювання захисту саме речових прав.

В Цивільному кодексі України, який набирає чинності з 01.01.2004 року, мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тощо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.

Не дивлячись на більш детальне порівняно із попереднім цивільним законодавством врегулювання речових прав слід зазначити, що, наприклад, із остаточного варіанта Цивільного кодексу України були виключені загальні положення про речові права

Дана робота є певним дослідженням із питань правового регулювання речового права в Україні, за результатами якого можна зробити певні висновки:

1) речові права займають особливе місце серед, це один із класичних цивільно-правових інститутів, що має багатовікову історію;

2) захист речових прав сьогодні і в найближчому майбутньому буде проводитись способами і в порядку, передбаченими для захисту права власності.

3) інститут речових прав перебуває у постійному розвитку. Удосконалюються правові норми, що регулюють заставні правовідносини. Прийнятий Цивільний кодекс України більш детально регулює речові відносини, з’являються нові правові елементи цього інституту.

Саме у здатності ефективно виконувати забезпечувальну щодо суб’єктивних цивільних прав учасників цивільних правовідносин функцію і полягає суспільне призначення речових прав.

В окремих випадках договір виявляється недостатньо надійним правовим засобом для задоволення потреб у використанні чужої речі. Адже договір може бути розірваний у будь-який час в односторонньому порядку й користувач чужою річчю вимушений буде припинити таке користування.

Цивільно-правовий інститут речових прав потребує уваги як науковців так і працівників правової сфери нашої держави, оскільки на тлі урізноманітнення видів і форм правових відносин і проблеми вдосконалення цивільного законодавства нашої країни речові права не втрачають своєї актуальності.

Список використаних джерел.

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України від 18.07.1963 р.

3. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – 854 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р.

5. Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.

6. Земельний кодекс України. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27

7. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 832 с.

8. Постанова верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 35, ст. 517.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. , О.В. Дзера (керівник авт. Кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер. 2002.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власниками землі та землекористувачами”.

11. Закон України “Про власність” Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 20, ст.249.

12. Гражданское право Украины. Под ред. А.А. Пушкина; В.М. Самойленко Х. 1996.

13. Советское гражданское право. Под ред. Красавчикова О.А. М. 1985.

14. Гражданское право Украины. Учебное пособие в двух частях, (Под ред. В.А. Кройтора, С.А. Слипченко) Харьков: Эспада, 2000 г.

[1] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 121.

[2] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 130

[3] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 131

[4] Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249

[5] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 124.

[6] Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249

[7] Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 35, ст. 517

[8] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 137.

[9] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 137

[10] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 136.

[11] Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – с. 117.

[12] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 686.

[13] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 126.

[14] Відомості Верховної Ради, 2002, № 3-4, ст.27

[15] Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – с. 399.

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 164; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 23

Мы поможем в написании ваших работ!