Судовий контроль при провадженні слідчих дій
Новітня історія кримінального судочинства свідчить про те, що судовий контроль, покликаний забезпечити дотримання конституційних прав і свобод громадян при досудовому провадженні, спочатку передбачав встановлення судового порядку перевірки законності й обґрунтованості арешту й продовження строку утримання під вартою. Разом з тим як і раніше діяв порядок провадження слідчих дій за розсудом слідчого, за винятком тих випадків, коли закон вимагав одержання санкції прокурора.
У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи. Нею передбачалися заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів, їх належне матеріально-технічне забезпечення.
Конституція України 1996 року уперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої і виконавчої (ст.6). Але щоб дійти до цього, потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. "Давні царі, - писав з цього приводу відомий державознавець М.М. Коркунов, - були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон"[20].
|
|
|
Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили. Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема, розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності, звернув увагу на порядок формування судів та можливості об'єктивного вирішення ними суперечок[21].
Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут були висловлювання Ш. Монтеск'є - загальновизнаного теоретика концепції розподілу влад. На його думку, перша влада - законодавча - видає і скасовує закони, друга - виконавча - відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави, третя - судова - карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об'єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта піддаватимуться свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю гнобителя[22].
|
|
|
В історії української державності перші спроби конституційного закріплення судової влади пов'язані з Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р). Тут були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.
Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.
|
|
|
У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади.
Істотний крок уперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". За цим договором державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст.36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.
Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації - правосуддям. Поняття "судова влада" і "правосуддя" є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв'язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль - бути арбітром у спорах про право. Суб'єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси[23].
|
|
|
Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов'язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.
Таким чином, судова влада - це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами - судами - і призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.
Як форми прямого контролю суду за досудовим провадженням існує три ключових напрямки захисту прав особистості:
1) санкціонування слідчих дій, пов'язаних з можливістю обмеження конституційних прав і свобод громадян;
2) наступна перевірка законності й обґрунтованості таких дій і рішень органів розслідування;
3) розгляд скарг громадян на органи дізнання.
Більшість авторів відстоюють ідею судового контролю в кримінальному судочинстві.
Так, на думку В.М. Бозрова, судовий контроль за дотриманням конституційних прав і свобод у сферах кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності не тільки виправданий, але й необхідний[24].
Даний висновок органічно випливає з того положення, що Україна стала на шлях побудови правової держави, а суд персоніфікує судову владу з усіма повноваженнями, що випливають звідси.
А.П. Гуськова вважає, що держава повинна створювати такий механізм захисту прав і свобод людини, щоб зміцнити правову захищеність громадян. У зв'язку із цим відзначається, що розвиток і становлення судового контролю як форми судового захисту прав і свобод громадян виступає як надійний механізм забезпечення прав особистості в кримінальному судочинстві[25].
Л.М. Володина розглядає судовий контроль як один зі способів реалізації судової влади поряд із правосуддям, що діє як міра захисного характеру, що забезпечує законність і обґрунтованість обмеження прав людини[26].
Феномен судового контролю в сучасному кримінальному процесі України усталив свої позиції настільки, що цілком доречно говорити про нього як про самостійний напрямок судової діяльності, іншими словами - про нову кримінально-процесуальну функцію судового контролю.
Введення інституту судового контролю викликало дискусію вчених з питання чи може суддя, що досліджує законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав громадян у ході досудового провадження, надалі розглядати кримінальну справу власне кажучи, не втративши при цьому неупередженості.
Так, наприклад, І.Л. Петрухин справедливо відзначає, що не позбавлено підстав побоювання супротивників судового контролю за попереднім слідством, які затверджують, що в судді, що видав рішення про арешт, обшук і т.д., складається переконання у винності певної особи, що надалі перешкодить йому об'єктивно розглянути справу й винести справедливий вирок. Вихід із цієї ситуації, на думку И.Л. Петрухина, є: суддя, що постановив рішення про арешт, обшук і т.п., не повинен розглядати дану кримінальну справу по суті. Ця справа буде розглядатися іншим суддею[27].
Немає єдності з цього питання й у практиці Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Норт’є Європейський Суд по правах людини не виявив порушень вимог неупередженості суду, хоча суддя, що головує на судовому процесі, раніше прийняв кілька рішень щодо утримання під вартою. У той же час у справі Хаусшильдта, у якому мали місце подібні обставини, Європейський Суд виявив порушення вимог неупередженості суду[28].
Рішення проблеми неупередженості суду деякі автори бачать у введенні інституту слідчого судді як спеціалізованого суду, повністю відділеного від судів загальної юрисдикції[29].
Ідея перетворення слідства в судову діяльність, як це було в дореволюційній Росії, дійсно заслуговує на увагу й схвалення. У сучасному кримінальному процесі слідчий не повинен виконувати функцію кримінального переслідування. Його завдання повинно складатися із всебічного й повного дослідження обставин скоєного злочину, забезпеченні доказами суду й огородженні осіб, що беруть участь у справі, від зловживань владою з боку органів дізнання. Для цього слідчий суддя повинен бути звільнений від обов'язків по пошуку й переслідуванню осіб, що скоїли злочин[30].
Слідчий, як затверджують Ю.Д. Лівшиць, С.М. Даровських, повинен звільнитися від обвинувальних повноважень, наприклад від обов'язку конструювати й висувати обвинувачення, становити обвинувальний висновок, обирати запобіжний захід. Звільнившись від обов'язку обвинувачувати, слідчий зможе об'єктивно ставитися не тільки до представників обвинувачення, але й до осіб, що представляють захист, забезпечувати можливість здійснення ними своїх прав, у тому числі й на збір деяких доказів. Обвинувальну ж функцію, на думку авторів, зобов'язаний взяти на себе тільки прокурор[31].
Необхідність розширення судової юрисдикції пояснюється тим, що суд - більше надійний гарант прав особистості на досудовому слідстві, ніж прокурор. Він не зв'язаний відомчими інтересами, незалежний, не несе відповідальності за розкриття злочинів, обмежений рамками судової процедури.
У зв'язку із введенням судового контролю за попереднім слідством виникає питання про його співвідношення із прокурорським наглядом.
В англо-американській системі права поліція прямо може звернутися до судді-магістрату за одержанням ордера на арешт, обшук, прослуховування телефону й т.д. У континентальній системі права (Франція, ФРН) прокурор контролює, у більшій або меншій мірі, звернення поліції в суд або навіть сам санкціонує слідчі дії, що пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян з наступним судовим контролем за законністю виданих санкцій і рішенням, питання про допустимість отриманих у такий спосіб доказів. Відповідно до КПК ФРН до прерогативи судді відносяться поміщення обвинувачуваного для спостереження в психіатричну лікарню (§ 1) і арешт (§ 114). До компетенції судді відносяться також видача дозволів на розкриття й ексгумацію трупа (§ 87), виїмку предметів і документів (§ 98), виїмку поштової кореспонденції (§ 100), контроль і запис телефонних переговорів (§ 100-6), обшук (§ 105), арешт майна (§ 111-і), але в невідкладних випадках дозвіл на провадження перерахованих слідчих дій може бути даний прокуратурою, однак її постанова втрачає чинність і виявлені докази зізнаються неприпустимими, якщо приписання прокурора не буде протягом трьох днів підтверджено суддею. У такий же спосіб вирішене це питання в КПК Грузії, прийнятому її парламентом в 1998 р.
У ФРН прокурори й допоміжні урядовці кримінальної поліції утворюють єдину систему, тому клопотатися перед суддею про видачу судового наказу на право проведення вищевказаних слідчих дій може або сам прокурор, або допоміжні чиновники, що перебувають у його підпорядкуванні, поліції (Hilfsbeamte).
У Франції слідчий суддя є представником судової влади. Тому він не має потреби у звертанні до кого-небудь за одержанням права на обшук, виїмку й інші слідчі дії. Справи про менш тяжкі злочини (провини) ведуть посадові особи і агенти поліції, які діють під керівництвом і спостереженням прокурора. З дозволу прокурора проводяться слідчі дії, що обмежують конституційні права громадян. Судова поліція виконує також доручення судового слідчого (ст.14, 38, 41, 100 УПК Франції). Дії поліції, прокурора й слідчого судді в стадії попереднього розслідування можуть бути оскаржені в обвинувальну камеру апеляційного суду.
В Україні основні положення про судовий контроль на досудовій стадії знайшли своє відображення і розвиток у кодифікованому кримінально-процесуальному законодавстві.
По-перше, законодавство закріпило за судом дачу дозволу на провадження слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав особистості.
Так, Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачається, що негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Також необхідно відзначити, що перелік прав і свобод громадян, обмеження яких можливо тільки на підставі судового рішення закріплений й у Конституції України.
Порядок дачі судом дозволу передбачає перевірку дотримання вимог закону, що роблять можливим проведення слідчої дії. Ця судова перевірка перешкоджає можливим зловживанням, а також порушенням конституційних прав громадян при досудовому провадженні по кримінальній справі. У відповідності ж із тлумачним словником російської мови контроль є не що інше, як перевірка[32].
Лист Верховного Суду України “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв'язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції) ” № 16/6 від 19.11. 1996р. дає наступне роз’яснення з цього питання.
Проникнення до житла чи іншого володіння особи може мати місце не інакше, як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи.
Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Перехідні положення Конституції на дію статті 30 Конституції в частині дачі дозволу на проникнення до житлового приміщення чи до іншого володіння особи та на дію статті 31 Конституції не поширюються.
Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку та зняття інформації з каналів зв’язку здійснюється тільки судом. До прийняття відповідних законів розгляд таких матеріалів має здійснюватися судом відповідно до норм законодавства про оперативно-розшукову діяльність, боротьбу з корупцією, організованою злочинністю в частині, що не суперечить Конституції України, та з обов’язковим дотриманням таємниці інформації, що знаходиться в матеріалах оперативно-розшукової або кримінальної справи.
При цьому слід мати на увазі:
1. За поданням відповідного органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання чи досудове слідство, розгляд матеріалів здійснюється невідкладно Верховним Судом, обласними та прирівняними до них судами в порядку, що визначається керівництвом цих судів.
2. Для розгляду подання суддя може витребувати від відповідного органу для ознайомлення матеріали, якими обґрунтовується необхідність обмеження конституційних прав особи.
3. Розглянувши подання, суддя виносить постанову про:
а) дачу дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах чи зняття інформації з каналів зв’язку - телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. В постанові зазначається термін дії дозволу;
б) відмову в застосуванні таких заходів.
4. Рішення обласного та прирівняного до нього суду про відмову в застосуванні заходів може бути переглянуте Верховним Судом України, рішення якого є остаточним.
5. Постановою судді, який дав дозвіл на застосування заходів, може бути продовжено термін його дії.
6. Скасування застосованих заходів здійснюється відповідним органом або судом у разі, коли необхідність цього заходу відпала.
7. Дані, одержані в результаті застосування зазначених заходів, долучаються до справи лише у разі, коли визнані доказами у справі. В такому разі до справи долучається і копія постанови судді про застосування заходів.
8. Матеріали провадження (оригінали подання і постанови судді) зберігаються у відповідному суді за правилами таємного діловодства.
9. Лист Верховного Суду України 5-6н 122 від 1 жовтня 1996 року з цього питання відкликається.
Також процедура одержання судового рішення на провадження слідчих дій, що зачіпають конституційні права громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачена ст.187 УПК України.
За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.
Оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення (ст.9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).
Отже, ще однією формою судового контролю при провадженні слідчих дій є перевірка судом законності ухвалення рішення про провадження окремих слідчих дій, коли зазначені слідчі дії провадяться у випадках, що не терпить зволікання, на підставі постанови слідчого з наступним повідомленням судді.
Підстави для таких виключень обумовлені самим характером перерахованих вище слідчих дій, коли будь-яке зволікання з їхнім провадженням може позбавити їх сенсу взагалі. Однак це зовсім не означає, що в цих випадках взагалі відсутній судовий контроль. Просто такий контроль перетворюється з попереднього на наступний.
Наступна форма судового контролю при провадженні слідчих дій - розгляд скарг на рішення й дії (або бездіяльність), які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників слідчих дій.
Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає оскаржені дій і постанови органів дізнання до суду.
Попередні положення ч.6 ст.234 КПК, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду N 3-рп/2003 від 30.01. 2003р.
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ст.234 КПК).
У законі не вирішене питання про перелік документів, що представляють судді слідчий або прокурор в обґрунтування законності й обґрунтованості дій і рішень, що оскаржуються. Адже ці матеріали повинні переконливо свідчити про законності й обґрунтованість дій та ухвалених рішень[33]. Але при цьому їхнє подання в суд не повинне негативно впливати на провадження по кримінальній справі.
Неприйнятною є думка, що судовий контроль "лише доповнює прокурорський нагляд"[34]. Не може бути доповненням контроль за дотриманням найбільш важливих, конституційних прав людини. Так, А.Д. Бойков затверджував, що "ідея розширення судового контролю здобуває гіпертрофований характер". Зокрема, суд не повинен санкціонувати обшуки й арешти. Це функція прокуратури[35].
Прокуратура просто не впорається з тим обсягом роботи, що її чекає, якщо перед зверненням до суду слідчі органи щораз будуть одержувати прокурорську санкцію і якщо, давши таку санкцію, прокурор буде до того ж брати участь у судовому засіданні, домагаючись рішення судді про проведення слідчої дії, що обмежує конституційні права громадянина. Таких слідчих дій мільйони, і по кожному треба вивчити кримінальну справу, дати санкцію (згоду) і виступити в суді.
Судовий контроль за попереднім розслідуванням існує у багатьох цивілізованих країнах - ФРН, Франції, Італії, Австрії, Швейцарії й т.д. Цей контроль передбачений ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Судовий контроль дійсно пов'язаний з посиленням змагальності на попереднім слідстві, і це робить наш процес більше ефективним і таким, що забезпечує більш надійний захист прав його учасників. Українське законодавство теж ввело змагальність як принцип усього судочинства. Європейська конвенція (ст.6) і практика Європейського Суду також поширюють змагальність і на стадію попереднього розслідування. Розмежувати наглядові функції прокуратури й суду не складно. Суд контролює слідчі дії, проведення яких пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян, і розглядає скарги на незаконні дії й рішення органів дізнання, слідства й прокурора. Все інше - об'єкт прокурорського нагляду. При дотриманні Європейської конвенції (ст.5) суди можуть постійно й оперативно контролювати органи дізнання й слідства. Зокрема, всі затримані будуть протягом 48 годин доставлятися до судді для перевірки законності затримки. Приховувати від судів слідчу таємницю не слід. Від них не приховують тепер навіть державну таємницю. Пропозиції усунути судовий контроль за законністю прослуховування телефонних переговорів, перлюстрації кореспонденції можна розцінити як прагнення повернутися назад, до поліцейської держави.
Процедура видачі рішень про провадження слідчих дій, що обмежують конституційні права громадян, повинна бути саме судовою (офіційне судове засідання, виступи сторін або посадової особи, що подали клопотання, оголошення й дослідження представлених документів, витребування нових документів). Бажано додати цій процедурі ще більш судовий характер, допустивши можливість дослідження доказів, що підтверджують або спростовують клопотання. Напрошується аналогія з попереднім слуханням кримінальної справи, коли суддя в судовому засіданні одноосібно вирішує ряд правових питань (у тому числі про припинення справи, про повернення її на додаткове розслідування, про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, про виклик свідків і т.д.), здійснюючи тим самим правосуддя.
Варто мати на увазі, що дані про приватне життя являють особливу цінність для тих, хто хоче скомпрометувати видатних політичних діячів і тим самим прославитися, або за щось їм помститися, або навіть вплинути на проведену ними політичну лінію. Широку популярність одержав скандал навколо обвинувачень у сексуальних домаганнях Президента США Білла Клінтона, затіяний дівицями Полою Джонс і Монікой Лєвінські при підбурюванні літньої особи Лінди Тріпп. У результаті Б. Клінтону загрожував імпічмент. Згадаємо також, як драматично складалося призначення Клеренса Томаса на посаду судді Верховного Суду США. На слуханнях у сенатському комітеті виступила якась Аніта Хілл, яка затверджувала, що К. Томас робив їй непристойні пропозиції. Призначенню передувало вивчення в Сенаті США 30 тис. сторінок різних документів, що належали перу Томаса. Ці приклади свідчать про те, яку небезпеку представляють таємниці особистого життя для осіб, яким ці таємниці не вдалося зберегти.
Українське законодавство прагне захистити приватне життя громадян. Тому передбачає, що одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 183; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!