Відображення душевного стану героя за допомогою стихії природи
Мерсо як непричетний, відчужений від дійства, що відбувається на його очах, обряду похоронів. Йому чужа ця ритуальність, він просто виконує обов'язок, всім своїм виглядом показуючи, що він робить саме це, не намагаючись навіть приховати свій відчужений, байдужий погляд. Але відчуженість Мерсо носить вибірковий характер. Якщо свідомість героя не сприймає соціальний ритуали, то воно дуже живе по відношенню до світу природи. Герой сприймає те, що оточує очима поета, він тонко відчуває фарби, запахи природи, чує ледве уловимі звуки. Грою світла, картиною пейзажу, окремою деталлю речового світу Камю передає стан героя.[16] Тут Мерсо - самозабутній залицяльник стихій - землі, морить, сонця. Пейзаж також таємничим чином пов'язує сина з матір'ю. Мерсо розуміє прихильність матері до місць, де вона любила гуляти. Саме завдяки природі поновлюється зв'язок між людьми - мешканцями притулку, - який незбагненно рветься в побуті.
У другій частині повісті відбувається перестановка життєвих сил героя і перелицьовування його рядового, буденного життя в житіє лиходія і злочинця. Його називають етичним виродком, оскільки він нехтував синовим боргом і віддав матір в богадільню. Вечір наступного дня, проведений з жінкою, в кіно, в залі суду тлумачать як святотатство; те що він був на короткій нозі з сусідом, в якого було не дуже чисте минуле, свідчить про те, що Мерсо був причетний до кримінального дна. У залі засідань підсудний не може відбутися від відчуття, що судять когось іншого, хто віддалено схожий на знайоме йому обличчя, але ніяк не на його самого. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не за скоєне їм вбивство, а за те, що нехтував лицемірством, з якого витканий «борг».
|
|
|
Створюється враження, що суд над Мерсо відбувається не за фізичний злочин - вбивство араба, а за етичний злочин над яким не владний земний суд, суд людини. У цьому людина - сама собі суддя, лише сам Мерсо повинен був відчути міру відповідальності за скоєне. А питання про те, чи любив Мерсо свою матір не повинно було відкрито обговорюватися, дебатуватися в залі суду, а тим більше бути найвагомішим аргументом для виголошення смертного вироку. Але для Мерсо не існує абстрактного відчуття кохання, він гранично «заземлений» і живе відчуттям сьогодення, швидкоплинного часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є його фізичні потреби, саме вони визначають його відчуття.[16]
Отже, слово «любити» для «Стороннього» не має жодного сенсу, оскільки належить до словника формальної етики, він знає про кохання лише те, що це суміш бажання, ніжності і розуміння, з'єднання його з ким-небудь».
|
|
|
Зустріч з Марі
Мерсо не чужий хіба що смак до тілесних «рослинних» радощів, потреб, бажань. Йому байдуже майже все, що виходить за межі здорової потреби уві сні, їді, близькості з жінкою. Це підтверджується тим, що наступного дня після похоронів він відправився купатися в порт і зустрів там друкарку Марі. І вони спокійно плавають і розважаються і, зокрема Мерсо, не відчуває докорів сумління, які повинні були природно виникнути у нього з приводу смерті матері. Його індиферентне відношення до цього переломного в житті кожної людини моменту і складає відчуття абсурду, що поступово нагнітається, на перший погляд реального твору.
Злочин Мерсо - переломний момент в композиції романа
Отже бездумно, не знаючи мети, відчужений Мерсо бреде по життю, дивлячись на нього, як людина абсурду.
У злочині Мерсо вирішальними були сили природи, яким Мерсо так поклонявся. Це «нестерпне», пекуче сонце, яке робило пейзаж гнітючим. Символ світу і спокою - небо стає ворожим людині, являє собою співучасника в злочині.
Пейзаж тут, тобто на арені злочину, і розжарена рівнина, і замкнутий простір, де Мерсо відданий у владу жорстоких променів сонця і звідки немає виходу, тому головний герой відчуває себе в пастці, намагаючись прорватися крізь цю пелену і безвихідність. Ворожа стихія спопеляє тіло і дух Мерсо, створює атмосферу рокового насильства, затягує жертву в свою безодню, звідки немає дороги назад. У алегоричному сенсі сонце стає катом Мерсо, силує його волю. Мерсо відчуває себе на краю безумства. Аби вирватися з круга насильства і зла потрібен вибух, і він відбувається. І вибух цей - вбивство араба.
|
|
|
Сцена вбивства араба є поворотним моментом в композиції «Стороннього». Ця глава ділить роман на дві рівні частини, обернені одна до іншої. У першій частині - розповідь Мерсо про його життя до зустрічі з арабами на пляжі, в другій - оповідання Мерсо про своє перебування у в'язниці, про слідство і суд над ним.
«Сенс книги, писав Камю, - полягає виключно в паралелізмі двох частин». Друга частина - це дзеркало, але таке, яке спотворює до невпізнання правду Мерсо. Між двома частинами «Стороннього» - розрив, що викликає у читачів відчуття абсурду, диспропорція тим часом, як Мерсо бачить життя і як її бачить судді, стає ведучою асиметрією в художній системі «Стороннього».
Мерсо в залі суду
У залі суду слідчий люто нав'язує Мерсо християнське покаяння і упокорювання. Він не може допустити думки, що Мерсо не вірить в Бога, в християнську мораль, єдиною мораллю для нього дієвою і справедливою є явища, що оточують його, і процеси. Він не вірить в те, що не можна перевірити, побачити, відчути. І ось звучить вирок: «голова суду оголосив в досить дивній формі, що ім'ям французького народу мені на міській площі буде відрубана голова».
|
|
|
В очікуванні страти Мерсо відмовляється від зустрічі з тюремним священиком: духівник - в стані його противників. Відсутність надій на порятунок викликає незборимий жах, страх смерті невідступно переслідує Мерсо в тюремній камері: він думає про гільйотину, про буденний характер екзекуції. Всю ніч, не змикаючи око, в'язень чекає світанку, який може бути для нього останнім. Мерсо нескінченно самотній і нескінченно вільний, як чоловік в якого немає завтрашнього дня.
Замогильні надії і втіхи не зрозуміли і не прийнятні для Мерсо. Він далеко від відчаю і вірний землі, за межами якої нічого не існує. Обтяжлива бесіда зі священиком закінчується раптовим вибухом гніву Мерсо. У житті царює безглуздя, ніхто не в чому не винен, або ж всі винні у всьому.
Гарячкова мова Мерсо, єдина на всьому протязі романа, де він розкриває душу, неначе очистила героя від болю, вигнавши всяку надію. Мерсо відчував відчуженість від світу людей і свою спорідненість з бездуховним і якраз, тому прекрасним світом природи. Для Мерсо вже немає майбутнього, є лише миттєве сьогодення.
Коло гіркоти у фіналі роману замкнулося. Зацькований всесильною механікою брехні «Сторонній» залишився зі своєю правдою. Камю, мабуть, хотів, аби кожен повірив, що Мерсо не винен, хоча він і убив незнайому людину, і якщо суспільство послало його на гільйотину, означає зробило воно злочин ще страшніший. Життя в суспільстві організоване не праведно і нелюдяно. І Камю-художник немало робить аби вселити довіру до негативної правди свого героя.
В очікуванні страти. Смерть
Існуючий відсталий порядок в світі підштовхує Мерсо до бажання піти з життя, оскільки він не бачить виходу з порядку речей, який склався. Тому останнім словом роману все-таки залишається «ненависть».
У долі Мерсо відчувається абсурд: молодий і закоханий в «страви земні», герой не міг знайти нічого, окрім безглуздої роботи в якійсь конторі; позбавлений коштів, син вимушений помістити свою матір в богадільню; після похоронів він повинен приховувати радість близькості з Марі; судять його не за те, що він убив (про убитого араба по суті мови немає), а зате, що він не плакав на похоронах своєї матері, а на порозі смерті йому нав'язують звернення до Бога.
ВИСНОВКИ
Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що виходячи за межі понять, які були потрібні Камю для створення екзистенціального типу «невинного герою», ми стикаємося з питанням можливості виправдання вбивства на тій підставі, що сталося воно випадково. Концепція абсурду не лише відображала художнє бачення письменника, але і не звільняла героя від властивого йому пороку етичної індиферентності. У трактаті «Людина блукаюча» Камю строго оцінить те, що з часом він змушений буде долати. Відчуття абсурду, якщо намагатися витягувати з нього правило дії, робить вбивство щонайменше байдужим і, отже, можливим. Якщо ні в що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна затверджувати цінність чого б то не було, то все допустимо і все неважливо. Немає «за і проти», вбивця ні прав ні не має рацію. Злодійство або доброчесність - чиста випадковість або «примха».
У «Сторонньому» Камю зробив спробу встати на захист людини. Він звільнив героя від фальші, якщо пригадати, що свобода для Камю - це «право не брехати». Аби виразити відчуття абсурду, Камю створив типовий образ епохи тривог і розчарувань. Образ Мерсо живий і в свідомості сучасного французького читача, для молоді ця книга служить вираженням їх бунту.
І в той же час Мерсо - це свобода бунтаря, що замкнув всесвіт на самому собі. Остаточною інстанцією і суддею залишається певна людина, для якої вищим благом є життя «без завтрашнього дню». Борючись з формальною мораллю, Камю поставив алжирського клерка «по той бік добра і зла». Він позбавив свого героя людської спільності і живого мешкання моралі. Любов до життя, подана в ракурсі абсурду, занадто явно викликає смерть. У «Сторонньому» не можна не відчути рух Камю вперед: це життєстверджуюча відмова від відчаю і наполеглива тяга до справедливості.
Отже явище відчуження продовжує привертати увагу з боку дослідників, не дивлячись на те, що воно займає місце вже не перше століття. Це пов’язано з тим, що в наші дні все гостріше відчувається та небезпека, яка створюється другою стороною людського прогресу. Людство стає сильніше, могутніше та небезпечніше для самого себе.[19]
В реальному світі все взаємопов’язано, тому говорити про «чуже» можна не забуваючи його відносність. Отже відсутність зв’язків – це вже відношення. Тобто відчуження має місце завжди в будь-якій предметній діяльності людини. Навіть в розвиненому суспільстві людина робить щось не стільки для себе, скільки для інших.
Неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм є тією крайністю відчуження, патологічною однобокістю, яка так чітко виражена в творі.
Працюючи над твором, Камю вже вирішив проблему свободи в її зв'язку з проблемою правди.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 63; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!