Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття
Загальновідомо, що всі народи рівноцінні своєю несхожістю, а також тим, що кожен з них незамінний у своїй ролі та якості як інструмент світової культури. Він є категорією відносно одвічною, а нація – історичною.
Народ, великий чи малий за чисельністю, належить до аксіоматійних понять, а нація – до сфери, що потребує доведення, де обов’язкова наявність соціально-економічних зв’язків, спільності території, релігії, культури, мови й високого ступеня розвитку національної самосвідомості. Лише прояв останньої, тобто активне ставлення людини до своєї нації, робить її суб’єктом історії. Будучи близькою за змістом, національна самосвідомість відрізняється більш складною внутрішньою структурою від етнічної.
Так, формування національної самосвідомості та ментальності українців відбувалося впродовж тривалого часу свідомо і підсвідомо під впливом багатьох чинників, через що нині перебуває на межі психологічного та історичного факторів. У XIX – на початку XX ст., коли землі України входили до складу Австро-Угорської й Російської імперій, по обидві сторони державного кордону досить неоднозначно відбувалося усвідомлення українцями власної приналежності до своєї нації. Підавстрійські українці продовжували називати себе русинами, а в Російській імперії їх переважно іменували малоросами. Та і певна частина населення 9 українських губерній вважала себе відгалуженням російського етносу. Характерно, що малоросами іменували українців не лише царські чиновники, а й деякі представники вітчизняного дворянства, які зробили кар’єру завдяки імперії та пишалися могутністю і величезним обширом її. Разом з тим основна маса селян зберігала український менталітет (поняття близьке до визначення національного характеру) переважно у культурно-побутовій та мовній сферах [30, 22].
|
|
|
Монархічна влада обох держав проводила асиміляторську політику, яка призвела до поглиблення етнічних відмінностей між східними й західними українцями, а також до уповільненого формування національної самосвідомості мешканців підросійських земель порівняно з підавстрійськими.
В цьому певну роль відігравало усвідомлення панівною російською і пригнобленою українською націями своєї історичної спорідненості у культурі, мові тощо. Тому й процес самоідентифікації українців відбувався повільно і суперечливо, долаючи внутрішні та зовнішні перешкоди.
В першій половині XIX ст. капіталістичні виробничі відносини, за котрих, як правило, відбувається інтенсивне формування всіх ознак нації, ще не стали пануючими. Суспільство роздирали станово-класові суперечності, що негативно відбивалося на визріванні спільних національних рис українців. У той період формувалися етнічна самосвідомість народу і етнокультурне обличчя, тобто індивідуальне сполучення форм духовної й матеріальної культури, яке виокремлювало останній зпоміж сусідів. Усе це сприяло розвитку культурно-національного руху, що за тих політичних умов, в яких перебувала Україна, набирав різних форм. Це не обов’язково була боротьба у прямому розумінні або виступи “за” чи “проти” чогось. То була повсякденна життєва практика українців, яка забезпечувала їх самозбереження.
|
|
|
Процес становлення національної свідомості останніх науковці умовно поділяють на п’ять етапів:
1) І. Котляревський та “котляревщина” – відокремлення українського етносу від російського;
2) “Історія русів” і початок творення стандартизованої мови на відміну від бурлескної народної;
3) “Критичне усвідомлення” (Т. Шевченко й кирило-мефодіївці),
4) Пошевченківська доба (П. Куліш, М. Костомаров);
5) Формування концепційного виміру політичного націотворення (М. Драгоманов, а згодом діячі XX ст.).
Основними націотворчими чинниками виступають матеріальна та духовна культура (архітектура, виробнича діяльність, побут, фольклор, традиції, література, мова, історичні знання тощо). Вони формують світогляд нації, вирізняють її серед інших, сприяють політичній консолідації у боротьбі за незалежність [13, 24].
|
|
|
Оскільки політичні умови формування української нації, а відповідно й її самосв ідомості були малосприятливими, головну роль в етнокультурній самоідентифікації відігравали насамперед фольклор, музично-пісенна творчість, традиційна побутова культура та ін., на основі яких завдяки освіті розумова еліта тогочасного суспільства розвивала літературу, мистецтво, засновувала освітні установи тощо.
У сучасній науковій практиці нація найчастіше визначається як етносоціальна спільність, що склалася на певній території внаслідок розвитку економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури, психології, релігії. Ці ознаки породжують усвідомлення відмінностей між народами, тобто сприяють на початковому етапі зародженню етнічної самосвідомості, яка надалі трансформується в національну і стає важливою умовою існування та розвитку нації. Вона зміцнюється вже не лише завдяки об’єктивним чинникам, а й суб’єктивним з неодмінним бажанням утворення держави, виникненням почуття національної гордості тощо. Отже, справжнім суб’єктом історії нація стає за наявності активного ставлення до неї людей.
|
|
|
До середини XIX ст. рівень соціально-економічного розвитку України, її залежне політичне становище у складі Російської імперії гальмували створення достатніх умов для інтенсивного формування всіх ознак нації. В той період духовна самобутність українців відрізняла їх від інших народів та одночасно зароджувалися елементи етнічної самосвідомості на рівні психологічного усвідомлення своєї культурно-побутової індивідуальності. У народній масі цей процес проходив стихійно й повільно, а в інтелігентському середовищі – напружено, набираючи теоретичного, а з кінця XIX ст. і політичного змісту.
Таким чином, політичний аспект є однією з характерних ознак національної самосвідомості, притаманної, головним чином, розумовій еліті, яка стала носієм державотворчої ідеї. Її ґенезис її, як вказує О. Реєнт, пов’язаний із різними етапами історичного розвитку українського народу: політичною роздробленістю, чужоземним пануванням, національно-визвольною революцією середини XVII ст., відродженням XIX ст., національно-демократичною революцією початку ХХ ст., українізацією в 20-х роках ХХ ст., міжвоєнним періодом, розбудовою незалежної держави на рубежі XX – XXI ст. [20, 327].
Саме XIX та початок XX ст. стали періодом найвищого піднесення українського визвольного руху і національного відродження, але все ж слід зауважити, що генеза й утвердження української державницької ідеї сягає корінням у славну та водночас трагічну добу Хмельниччини. Саме з успіхами національно-визвольно ї війни проти польської шляхти М. Грушевський пов’язував те, що Україну стали асоціювати з територією від Карпат до Дону і “під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ” [10, 42]. В цьому ж руслі міркують інші сучасні дослідники В. Кучер та В. Солдатенко: “І національна революція, і заснування Гетьманської держави, і навіть трагедія Руїни – разом закріпили в свідомості українців ідею соборності як одну з наріжних, визначальних у всьому світосприйнятті, світорозумінні, як відчуття єдиної козацько-руської вітчизни” [26, 5].
XIX ст. позначене фундаментальним зрушенням в етнополітичних процессах на українських землях. У той час відбувалися становлення та консолідація української нації – вищої форми розвитку етносу. Попри все, суспільно-політичні й етносоціальні процеси XIX ст. поступово готували підґрунтя для сприйняття державницької ідеї дедалі більшою частиною населення українських земель, розділених кордоном, переконували його в необхідності спільної боротьби за свої соціальні, національні, політичні права. Аналізуючи український національний рух у Російській та Австро-Угорській імперіях, В. Сарбей підкреслював, що “реально він розвивався в таких напрямах: утвердження рідної мови в суспільно-політичному й культурному побуті, возз’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі, визволення народного господарства від колоніального гніту, усунення всіх перешкод на шляху розвитку національної культури” [22, 154].
Зростання економічних суперечностей і соціальної напруги у кінці XIX – на початку XX ст., масові виступи селян та робітників, опозиційний рух інтелігенції прискорили утворення українських політичних партій і організацій. В їх програмних положеннях (хоча й різною мірою) відбивалося прагнення українців жити в єдиній національній суверенній державі. Цей факт засвідчував перетворення останніх на політичну націю, виводив визвольний рух на якісно новий рівень, що і знайшло своє відображення у подіях Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Але сукупність внутрішніх та зовнішніх чинників унеможливило повною мірою реалізувати державницьку ідею на тому етапі історичного розвитку народу.
Українська національна ідея і в ХХ ст., незважаючи на вплив більшовицького соціокультурного експерименту на теренах колишньої Російської імперії (з його репресіями, русифікацією, денацифікацією), виявилася з новою силою у процесі відродження незалежної демократичної держави.
Розглядаючи проблему становлення ідей державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. дослідкики виділяють три етапи.
Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М.Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І.Франко, Є.Чикаленко, М.Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів [13, 31].
Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський [13, 33].
Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Донцов, М.Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності [13, 34].
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 126; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!