Українська традиція в контексті суперечливих вимірів свободи та несвободи
Розмірковуючи над долею українського суспільства, що силою історичних обставин і волею його політичної еліти опинилося на узбіччі європейської цивілізації, необхідно усвідомити як суперечливі тенденції історичного розвитку нашої країни, контроверсійні теоретичні пошуки її інтелектуалів, так і драматичні соціокультурні аксіологічні орієнтири українського суспільства, впродовж століть не здатного утворити міцну власну національну традицію та державність. В Україні протягом значного часу мало місце вельми вороже співіснування двох принципово відмінних парадигм – європейської світоглядної, яка втілювала ідеали свободи, демократії, громадянського суспільства, та етатистської, тоталітарної, що була уособленням примусу та несвободи. Європейська парадигма найбільш чітко була усвідомлена й вербалізована у Новому Світі в американській конституції, з її єдністю опису та імперативного втілення, факту та права. Підставовими цінностями американської конституції стали людина, приватна власність, свобода діяльності, свобода мислення, демократія і розподіл влади в суспільстві, етика відповідальності громадян не тільки за власну долю, але й за долю суспільства в цілому. Натомість аксіомами тоталітарної етатистської моделі були визнані держава, єдина державна власність, єдина державна ідеологія, єдина державна опіка, єдина державна влада, що не має обмеження у формі сталого громадянського суспільства, умовність моралі.
|
|
|
Історична практика ґрунтовно довела, що ці дві суспільно-аксіоматичні парадигми є принципово несумісними. Саме з них, можливо, постали два різних типи цивілізації, дві різних традиції суспільного розвитку. Одна історично уособлювала ідеали свободи та громадянського суспільства, опису та повеління керуватися цим певним імперативом, етичної відповідальності і правової держави. Інша втілювала клієнтелістську модель функціонування з відповідними взірцями підпорядкування, ієрархічної підлеглості, духовної та політичної несвободи. За такої моделі виникає постійна неузгодженість між формою та змістом, намірами та їх реалізацією, вербальними актами та утвердженням певних соціальних реальностей. Іншими словами, можемо говорити про постійну суперечність між тим, що проголошується і реальними результатами суспільного життя, між змістом гасел, декларацій, виступів, програмних і нормотворчих документів та справжніми намірами їх авторів, світоглядними орієнтирами та суспільним спрямуванням.
Україна на різних етапах свого історичного розвитку реалізовувала ці дві несумісні аксіологічні моделі суспільного розвитку – свободи й підлеглості, громадянського й тоталітарного існування. Довгий час в Україні функціонувала система Магдебурзького права, що була побудована на європейських елементах міського самоврядування, приватної власності, автономного громадянського ствердження особистості. Навіть не подолавши “урбаністичного ренесансу”, українське суспільство тривалий час зберігало відносну автономію щодо підпорядкування державній владі. Українське суспільство, залишаючись на 90 % сільським, з власними традиціями сільського самоврядування й духовного життя в громадах, було серйозним опонентом державній владі, не піддаючись знищенню з боку бюрократичних інституцій Російської імперії.
|
|
|
Проблема європейської ідентичності українського суспільства в останні десять років набула особливої актуальності. Разом із тим, ми можемо лише частково погодитись із думкою відомого українського дослідника А. Карася щодо селянського виміру громадянського суспільства в Україні [7]. Дійсно, є підстави говорити про певну автономність сільського способу існування, певні етичні виміри функціонування сільської громади, виборчі норми самоврядування. Втім, навряд чи при цьому варто наголошувати на сталому європейському контексті поняття громадянського суспільства, яке є більшою мірою взаємопов’язаним із міським способом буття, відповідно – міцним інститутом приватної власності, системою етичної горизонтальної солідарності громадян міста, їхньою публічною активністю та відповідальністю. Попри певні відмінності у тлумаченні громадянського суспільства в різних національних традиціях, селянський суспільний лад не міг бути частиною європейської громадянської традиції, адже в ньому в повному обсязі не існувало розвинутої системи самоврядної організації спільного життя людей, виміру свободи в європейському розумінні громадянської автономності від державного втручання. Очевидно, що необхідно говорити про певні паростки розвитку європейських тенденцій в Україні. Формування українського етносу відбулося на перетині ХV-ХVІ століть під впливом європейського цивільного права, європейської духовної парадигми. Протягом наступного століття була утворена власне українська культура, освіта й специфічні ментально-світоглядні засади, які в багатьох аспектах були схожі на “європейські”. Українська духовна верства, маючи контакти з “європейцями”, засвоїла базові параметри августінівсько-аристотелівської парадигми мислення, поєднавши європейські раціональні цінності з романтичними цінностями, акцентованими на дослідження народної мови, культури, києво-руської традиції.
|
|
|
|
|
|
Під цим кутом зору стає зрозумілою концепція єдиної європейської традиції, одним із фундаторів якої став сучасний австрійський політолог, філософ, енциклопедист О.Мольден. Окреслюючи кордони духовної, політичної та релігійної Європи, він зазначає, що в історичному минулому “Україна перебувала під значним католицьким культурним, а також польсько-литовським та габсбурзьким політичним впливом” [8]. Україна, на його думку, історично має чітко виявлені європейські акценти і складові української ментальності, що є достатньою підставою віднесення України до європейської спільноти.
Разом із тим, не варто недооцінювати клієнтелістські традиції суспільного розвитку нашої держави. “Українська людина” протягом кількох століть була об’єктом втілення різноманітних форм соціальної примусовості та насильства, передусім із боку російської та радянсько-комуністичної влади. Внаслідок відсутності протягом тривалого часу власної державності та громадянсько-національної ідеологеми суспільного розвитку, українське суспільство було вимушене транслювати концепції не європейської, а російської та радянської духовної традиції. Відповідно цінності, які формувались під тиском державної влади, залишалися поза дискурсом етики свободи. Через те, що будь-яка форма автономної активності придушувалась, “українська особа” не мала змоги виходити на рівень громадянських проблем ані в мовному дискурсі, ані на рівні соціальної практики, консервуючись на спрощеному “народному” рівні.
У ХХ столітті негативні тенденції набувають драматичного характеру. Приватна сфера, а з нею і європейський інститут приватної власності, скасовується майже остаточно, публічні виміри, а з ними й етичні традиції, теж розчиняються в апології жахливого чудовиська Левіафана. Особа перетворюється на тотального агента держави, яка підпорядковує собі приватні та публічні виміри суспільного буття. Спрощуються і стають прозорими суспільні відносини, підкоряючись лише ієрархічному принципу володарювання. Будь-яка вільна комунікація в такому суспільстві стає неможливою, адже одразу ставить під сумнів саме існування тоталітарної системи. Економічна система стає одержавленою, функціонуючою поза суспільними інтересами й потребами, віддзеркалюючи не імперативи громадянського суспільства, а бюрократичні форми влади.
Звичайно, така модель функціонування не могла бути законсервована остаточно. Зміни, які відбулися на теренах Східної Європи, посприяли й відродженню приватних та публічних вимірів в Україні. Проте, на відміну від європейської суспільної традиції, яка, попри значні суперечності, має міцне теоретичне та інституційне підґрунтя, є цілісним збалансованим організмом активно діючих суб’єктів громадянського суспільства, відносно автономних щодо держави, українська громадянська традиція ще не склалася. Ще не створилися світоглядно-гуманістичні принципи, на базі яких можна було б відсепарувати економіку від політики, власність та громадянина від влади. Не є сталими етичні принципи, відсутність яких є вагомою перешкодою у розвитку громадянського суспільства.
Українські суспільні проблеми накладаються на суперечливі соціокультурні трансформації “ситуації Постмодерну”. Передусім це означає глобалізацію європейського культурного простору та здатність національних традицій адаптуватися до вимог часу, появу нових форм впливу на громадянські спільноти та формування нових субкультур, що не завжди поділяють цінності європейської традиції, ідеали громадянського суспільства. Таким чином, доба глобалізації є викликом не тільки для України, але й для Європи в цілому. Втім, для України ці проблеми є більш гострими, й від того, як саме українське суспільство з ними впорається, залежить його майбутнє. Завдання української еліти полягає в тому, щоби творчо поєднати цінності європейської традиції з органічною рефлексією щодо власної національно-культурної та громадянської ідентичності.
Висновки
Таким чином, становлення та розвиток європейської традиції тісно пов’язані із концептуально-теоретичними пошуками та складовими конкретної історичної практики. Саме поняття європейської традиції постає в контексті теоретичних намагань сформулювати європейські цінності та реального культурно-історичного процесу, що стверджує себе через антиномічні виміри свободи та клієнтели. Можемо говорити про постійне збагачення цього поняття на кожному етапі європейської історії й наповнення його новими складовими в умовах глобалізації. Український суспільний досвід простежується на перетині двох суперечливих аксіоматичних парадигм європейської громадянської та етатистської. Перша і друга моделі постають у формі ціннісних орієнтацій, можливість адаптації до яких українське суспільство репрезентувало протягом своєї історії.
Разом із тим, слід зазначити, що межі проблеми є значно ширшими за обсяг статті, що стимулює до глибших досліджень у площині методології європейської традиції та її впливу на українське суспільство. Необхідно також більш чітко виявити суперечності європейського досвіду та взаємозв’язок між його концептуальними витоками й соціальною практикою.
Література
1. Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія. – К.: Лібра, 1999. – с. 11.
2. Козловски П. Культура постмодерна. – М.: Маргинем, 1997. – с. 26.
3. Вельш В. Постмодерн. Генеалогия и значение одного спорного понятия// Путь. – 1992 – №1 – с. 126-127.
4. Lewin H.What was Postmodern. – Weinheime, 1988. – p. 81.
5. Андрос Є. Метафізична та постметафізична доба європейської гуманістики: зміни методологічних засад і світоглядних орієнтацій. – К.: Парапан, 2002. – с.148.
6. Деррида Ж. Отобиографии// Маrginem 93/ Ежегодник. – М., 1994. – с.181.
7. Карась А. Етика свободи і солідарності у громадянському суспільстві. –Львів, 2001. – с. 117.
8. Мольден О. Європейська нація. Від Атлантики до України. – Львів: 2003. – 253 с.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 97; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!