Церква і держава в XVII столітті.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра всесвітньої історії
shura19@yandex.ru
Курсова робота
на тему:
Релігійний фактор в історії Росії
Виконала:
Студентка 3-го курсу,
Групи ІП-31, історико-
Соціологічного факультету
Гнатюк Людмила Василівна
Науковий керівник:
 |
РІВНЕ – 2004
З м і с т
стор.
Вступ ............................................................................................................... 3
1. Церква і держава в XVII столітті............................................................. 6
Діяльність московського гурту ревнителів древнього
благочестя ............................................................................................ 7
1.2. Церковна реформа ............................................................................. 11
1.3. Вплив церковної реформи на соціальне життя Росії.
Церковний розкол.............................................................................. 14
2. Церква в першій чверті ХХ столітті ....................................................... 17
2.1. Декрет про свободу совісті ............................................................... 18
2.2. В роки громадянської війни ............................................................ 26
2.3. Вилучення церковних цінностей .................................................... 27
2.4. “ЖИВА ЦЕРКВА” (ОБНОВЛЕНЦІ) ............................................. 28
3. Церква в Радянському Союзі ................................................................ 30
3.1. Криза 1924-1929 років....................................................................... 30
3.2. Декларація Сергія 1927 року........................................................... 32
3.3. Церква в роки війни......................................................................... 33
|
|
|
3.4. Під час “Відлиги” і “Перебудови”................................................... 36
Висновки........................................................................................................ 37
Література...................................................................................................... 39
ВСТУП
Імовірно, ніхто не буде сперечатися, що релігія — це один з найважливіших факторів людської історії. Можна, у залежності від ваших поглядів, стверджувати, що людина без релігії не стала би людиною, можна (і це теж існуюча точка зору) з рівною завзятістю доводити, що без неї людина була б краще і досконаліше. Релігія — реальність людського життя, саме так і слід її сприймати.
Роль релігії в житті конкретних людей, суспільств і держав неоднакова. Досить порівняти двох людей: одного — який живе за законами якої-небудь строгої й ізольованої секти, а іншого — ведучого світський спосіб життя й абсолютно індиферентного до релігії. Так само обстоїть справа з різними суспільствами і державами: одні живуть по суворих законах релігії (припустимо, ісламу), інші пропонують повну волю в питаннях віри своїм громадянам і взагалі не втручаються в релігійну сферу, а по-третє релігія може бути під забороною. У ході історії становище з релігією в одній і тій же країні може мінятися. Яскравий приклад того — Росія. Та й конфесії аж ніяк не однакові в тих вимогах, що вони пред'являють до людини у своїх правилах поведінки і кодексах моралі. Релігії можуть поєднувати людей або роз'єднувати їх, надихати на творчу працю, на подвиги, призивати до бездіяльності, спокою і спогляданню, сприяти поширенню книжності і розвитку мистецтва й у той же час обмежувати які-небудь сфери культури, накладати заборони на окремі види діяльності, науки і т.д. Роль релігії завжди необхідно розглядати конкретно як роль даної релігії в даному суспільстві й у визначений період. Її роль для всього суспільства, для окремої групи людей чи для конкретної людини може бути різна.
|
|
|
Разом з тим можна говорити, що релігії звичайно властиво виконувати стосовно суспільства й окремих особистостей визначені функції. Ось вони.[1]
По-перше, релігія, будучи світоглядом, тобто системою принципів, поглядів, ідеалів і переконань, пояснює людині устрій світу, визначає його місце в цьому світі, указує йому, у чому складається сенс життя.
По-друге (і це результат першого), релігія дає людям розраду, надію, духовне задоволення, опору. Зовсім не випадково люди найчастіше звертаються до релігії у важкі моменти свого життя.
|
|
|
По-третє, людина, маючи перед собою деякий релігійний ідеал, внутрішньо міняється і стає здатною нести ідеї своєї релігії, затверджувати добро і справедливість (так, як розуміє їхнє дане навчання), упокорюючись з позбавленнями, не звертаючи уваги на тих, хто осміює чи ображає її. (Звичайно, добрий початок можна затверджувати лише в тому випадку, якщо ведучі людину цим шляхом релігійні авторитети самі чисті душею, моральні і прагнуть до ідеалу).
По-четверте, релігія керує поведінкою людини через свою систему цінностей, моральних установок і заборон. Вона може істотно впливати на великі співтовариства і цілі держави, що живуть за законами даної релігії. Звичайно, не варто ідеалізувати положення: приналежність до самої суворої релігійно-моральної системи не завжди утримує людину від здійснення непорядних дій, а суспільство від аморальності і злочинності. Ця сумна обставина є наслідок слабості і недосконалості людської натури (чи, як сказали б послідовники багатьох релігій, «підступ сатани» у людському світі).
По-п'яте, релігії сприяють об'єднанню людей, допомагають складанню націй, утворенню і зміцненню держав (наприклад, коли Русь переживала період феодальної роздробленості, обтяжена іноземним ярмом, наших далеких предків поєднувала не стільки національна, скільки релігійна ідея — «усі ми — християни»). Але той же самий релігійний фактор може приводити до поділу, розпаду держав і суспільств, коли великі маси людей починають протистояти один одному по релігійному принципу. Напруженість і протистояння виникає і тоді, коли з якої-небудь церкви виділяється новий напрямок (так було, наприклад, в епоху боротьби католиків із протестантами, сплески якої відчуваються в Європі і донині).
|
|
|
Серед послідовників різних релігій періодично виникають крайні течії, члени яких вважають, що тільки вони живуть по божеських законах і правильно сповідають свою віру. Нерідко ці люди доводять правоту жорстокими методами, не зупиняючи перед терористичними актами. Релігійний екстремізм (від лат. - крайній), на жаль, залишається й у XXІ в. досить розповсюдженим і небезпечним явищем - джерелом суспільної напруженості.
По-шосте, релігія є надихаючим і фактором духовного життя, що зберігає, суспільства. Вона зберігає суспільну культурну спадщину, часом буквально перепиняючи дорогу всякого роду вандалам. Хоча церкву надзвичайно невірно сприймати як музей, виставку чи концертний зал; приїжджаючи в будь-яке місто чи в чужу країну, ви напевно одним з перших місць завітаєте в храм, який вам з гордістю покажуть місцеві жителі.
Філософи пропонують чітко розрізняти два поняття: культура і цивілізація, відносячи до останнього всі досягнення науки, техніки, що розширюють можливості людини, що дають йому життєвий комфорт і визначають сучасний спосіб життя. Цивілізація подібна могутньому знаряддю, яке можна ужити в благо, а можна перетворити в засіб убивства: у залежності від того, у чиїх руках воно знаходиться. Культура, як повільна, але могутня ріка, що випливає з древнього джерела, дуже консервативна і часто вступає в конфлікт із цивілізацією. А релігія, що складає основу і стрижень культури, — один з головних факторів, що охороняє людину і людство від розпаду, деградації і навіть, можливо, від моральної і фізичної загибелі — тобто всіх погроз, що може нести із собою цивілізація.
Таким чином, релігія виконує в історії творчу культурну функцію. Її можна проілюструвати на прикладі Русі після прийняття християнства наприкінці IX в.
І останнє - (це зв'язано з попереднім пунктом), релігія сприяє зміцненню і закріпленню визначених суспільних порядків, традицій і законів життя. Тому що релігія більш консервативна, чим будь-який інший суспільний інститут, вона в більшості випадків прагне до збереження підвалин, до стабільності і спокою. (Хоча, безумовно, і це правило не обходиться без винятків.) Якщо ви пам'ятаєте з нової історії, коли в Європі зароджувалося політична течія консерватизму, у її джерел стояли діячі церкви. Релігійні партії знаходяться, як правило, у правій охоронній частині політичного спектра. Їхня роль в якості противаги нескінченним радикальним і часом нерозумним перетворенням, переворотам і революціям дуже важлива. Спокій і стабільність дуже потрібні зараз і нашій Батьківщині...
У своїй курсовій роботі, яка має назву “Релігійні фактори в історії Росії” буде простежено хід історії двох головних, на мою думку, періодів у становленні та розвитку взаємовідносин держави Росії та церкви, їх суперечливі та позитивні наслідки. Головним чином мова у роботі піде про становище та функції церкви у царській Росії ХVII століття, її реформацію, вплив та втручання у державні справи. Наступні два століття у відносинах Росії і церкви встановилося відносне так би мовити затишшя і знову нас привертають події до взаємовідносин між державою та церквою після падіння імперської Росії. Отже, я вбачаю що хід цих змін пов’язаний зі зміною у державному устрої Росії, адже церква і держава мають надзвичайно тісний контакт. Про реформи церкви за часів більшовиків буде описано у другому розділі роботи. Третій розділ містить у собі взаємовідносини вже радянської Росії з 1925 року і до часів перебудови.
Церква і держава в XVII столітті.
В міру розвитку російського самодержавства усе гостріше вставало на порядок денний питання про пріоритет державної влади над церковною. У період феодальної роздробленості російська церква зіграла істотну роль в об'єднанні країни для боротьби з монголо-татарською навалою. Однак при всьому своєму прагненні відігравати самостійну роль, російська православна церква завжди знаходилася в залежності від державної влади. Цим вона сильно відрізнялася від римсько-католицької церкви, що володіла повною самостійністю в церковних справах.
Перетворення церкви зі знаряддя панування феодалів у знаряддя панування дворянської держави дістало своє завершення в XVII столітті, коли після смути дворянство остаточно захопило керівне становище в Московській державі. Це торкнулося і церкви. Вона втратила значну частину свого впливу, і навіть патріарх був змушений рахуватися з постійним контролем з боку царя і боярської думи.
Ця зміна в становищі церкви мала під собою економічну підставу. Правда, абсолютні розміри церковних вотчин і чисельність церковних людей були в XVII столітті дуже значні: патріарху, митрополитам і єпископам належало наприкінці століття близько 37000 дворів, у яких числилося близько 440000 душ тяглового населення; крім того, значні землі належали окремим монастирям. Але, усе-таки, у порівнянні з дворянською державою, це було не так багато. Росли торгово-промислові міста і слободи. Дворянство ревниво стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходів проти його росту. Московський уряд провів на соборі 1580 р. постанову, відповідно до якої заборонялося давати монастирям вотчини на спомин душі, а також узагалі заборонялося церковним особам і установам купувати і брати в заставу землі. Смута паралізувала дію цього правила; але в 1649 р. при складанні Укладення воно було відновлено, розширене і введене в життя як загальнодержавний закон. Саме Соборне Укладення ухвалило: «Патріарху і митрополитом і архієпископом і єпископом, і в монастирі ні в кого родових, і вислужених і куплених вотчин не покупати, і в заставу не імати, і за собою не тримати, і по душам в вічний поминок не імати деякі справи…»[2]
Укладення остаточно знищило церковну юрисдикцію стосовно церковних людей по цивільних і кримінальних справах. Ці заходи крім їхнього юридичного значення наносили церкві чималий матеріальний збиток, позбавляючи її постійних і великих доходів у вигляді судових мит.
Ініціатива заснування патріаршества виходила від царя. Усі вони були «обрані» соборами за вказівкою царя.
Цар втручався не тільки в адміністративні, фінансові і судові справи. Він також видавав розпорядження про дотримання постів, служінні молебнів, порядку в церквах. І нерідко ці укази відправлялися не архієреям, а царським воєводам, що ревно стежили за їхнім виконанням і карали ослушників.
Таким чином, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало царю, а не патріарху. Це становище в церковних колах не тільки не вважалося ненормальним, але навіть визнавалося соборами офіційно.
Церковна реформа 50-60-х років XVII століття була викликана прагненням зміцнити централізацію російської церкви аналогічно іншим ланкам державного апарату.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 154; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!