Моделі захисту групових інтересів.

Реферат на тему

Групи та групові інтереси в політиці

 

ПЛАН.

 

1. Вступ.

2. Сутність та різновиди групових інтересів.

3. Моделі захисту групових інтересів.

4. Особливості формування групи інтересів у посткомуністичній Україні.

5. Література.

1. Вступ.

 

Сучасні представницькі демократії функціонують на засадах плюралізму. У дослівному перекладі українською «плюралізм» означає множинність, багатомірність, багатоманітність. Для плюралістичної демократії істотними є організаційні вияви цієї багатоманітності (організаційний плюралізм), наявність груп, які прагнуть і мають змогу захищати свої специфічні інтереси, висту­паючи на політичній арені як організовані сили. Організаційна представленість різноманітних інтересів у політиці створює постійно діючі суперечності. Вони ускладнюють політичний процес, але з цим доводиться миритися, оскільки поки що не знайдено іншого способу формувати уряди, відпові­дальні перед народом, та виробляти політику, в якій більшою або меншою мірою враховане усе розмаїття потреб та інтересів, які є в суспільствах.

Першим, хто теоретично узагальнив проблеми плюралістичного суспіль­ства, був американський мислитель і державний діяч Дж. Медісон. Він стверджував, що конфлікти інтересів є природним явищем для людини і суспільства; що, прагнучи захистити свої інтереси, люди об'єднуються в певні групи — фрак­ції; що неможливо подолати тенденцію до фракційності в умовах свободи, а тому треба прагнути до нейтралізації її негативних наслідків - домінування вузькогрупових інтересів над загальносуспільними, перекоси державної політики на ко­ристь окремих груп та розбрат у суспільстві тощо.

На думку Трумена, група інтересів під час своєї еволюції набуває специ­фічних рис та трансформується у інші типи інституцій, котрі намагаються досягти своїх цілей за допомогою урядових організацій. Такі групи він нази­вав політичними групами інтересів, або групами тиску. В той же час група тиску не є чимось якісно відмінним від групи інтересів: кожна група на будь-якому ступені свого розвитку здійснює різного роду тиски на уряд і корис­тується допомогою урядових організацій.

Головним центром владного розподілу ресурсів є держава. Тому групи, що конкурують між собою, шукають доступу до неї і домагаються найвигіднішого для себе розподілу ресурсів. Така групова конкуренція не порушує рів­новаги у суспільстві й сприяє підтримці стабільності існуючої політичної системи. В умовах множинності (плюралізму) груп, жодна з них не в змозі абсолютно домінувати у суспільстві та підпорядкувати усю політику держа­ви на користь лише своїм інтересам. Впливаючи на політичний процес і прийняття політичних рішень, групи забезпечують стабільність у суспіль­стві, підвищують рівень політичної участі громадян в управлінні державою.

Французький вчений М. Дюверже акцентує увагу на відмінності груп інтере­сів від політичних партій, на вторинності для них політичної діяльності та намагання постійно впливати на владу, не делегуючи при цьому (принаймні офіційно) людей у владні структури. З точки зору Дж. Вілсона групи інтересів (або групи тиску) — це організації, що шукають ка­нали впливу на уряд, але, на відміну від політичних партій, вони не мають намірів контролювати його.

 

Сутність та різновиди групових інтересів.

 

Майже у всіх країнах групи інтересів є ланкою зв'язку, своєрідною трансмісією між суспільством і державою. Відповідно до цього, в українському енциклопедичному словнику групи інтересів визначено як «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в ці­ лому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних ці­ лей».

Різноманітність організаційних форм, у яких існують групи інтересів, від­дзеркалюється в поняттях, якими їх позначають: «об'єднання», «асоціація», «спілка», «організація», «клуб», «рух», «комітет» тощо.

Типології груп інтересів. Класифікація здійснюєть­ся на підставі різних критеріїв, найголовнішими з яких є: ступінь органі­зованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх дій. Вони ж є підставою для поділу груп інтересів на захисні, проблемні та інституційні, явні і приховані, жорстко організовані і розмиті, легальні й нелегаль­ні тощо.

Найпоширенішими і найтиповішими є спілки інтересів — групи асоціа­тивного типу, що створюються задля артикуляції, захисту і задоволення власних потреб та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і право­вий статус. До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Україн­ська спілка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релі­гійні об'єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу та інші. Іноді до спілок інтересів відносять лобістські організації та гру­пи тиску.

Лобістські організації — це формально зареєстровані або тіньові об'єднан­ ня, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набу­тий авторитет у «коридорах влади». Специфіка полягає в їхньому посередництві (а не за­хисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсут­ності неполітичних форм діяльності. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший — забо­ронний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його лікві­дації. Другий — регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легаль­ний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. В деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридичне визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи ін­шого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за ха­рактером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до по­няття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єд­нання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних по­літичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певни­ми видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропо­зицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйнят­тя того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті без­посередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх ши­роко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно ут­ворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх ін­тересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси, а саме:

- колективний характер діяльності;

- добровільність асоціації;

- принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;

- відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні гру­пи інтересів. До них належать:

- агрегація інтересів;

- артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

- інформування органів влади;

- здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

- інтеграція груп;

- формування політичних еліт;

- політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владно­му рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття по­літичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бува­ють різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від ме­ти, якої намагається досягнути група.

Політичне лобіювання є головним засобом впливу груп інтересів

 Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досяг­нення цілей групами інтересів. Семантично «лобіювання» — це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:

- виступи в комітетах і комісіях парламенту;

- розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів;

- особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;

- використання методів 'public relations' для формування суспільної думки;

- організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);

- організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;

- цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;

- фінансування виборчих кампаній;

- прямий підкуп посадових осіб.

Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, ло­бістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регі­ональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийнят­тя рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобіста­ми є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам прези­дент тощо).

Основними техніками політичного лобіювання є:

- контроль за виборчими процесами;

- «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;

- створення та діяльність груп тиску;

- формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.

Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рів­нях політичного й управлінського процесу змушує вва­жати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групо­вої політики.

 

Моделі захисту групових інтересів.

 

В залежності від розвиненості громадянського суспільства та його взаємо­відносин з державою, у різних країнах складаються різні моделі захисту ін­тересів, пов'язані з пошуком найоптимальніших механізмів групової полі­тики у специфічних умовах того чи іншого суспільства. Під моделлю групо­вої політики будемо розуміти принципи та механізми представлення інтере­ сів громадян при прийнятті політичних та управлінських рішень за допомо­гою певних добровільних громадських об'єднань, а також засоби впливів, які ці об'єднання використовують. У політології виділяють такі моделі за­хисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, некорпо­ративна та патронажно-клієнтельна.

Плюралістична модель групової політики формувалася тривалий час у країнах розвинутої демократії (Канада, США, Великій Британія, ФРН, Італія та інші). Ліберально-демократичний підхід до оцінки ролі групових інтересів у політичному житті знайшов свій сучасний вираз у теорії «плюралістичної» демократії. Плюралісти вважають, що сучасним розвиненим суспіль­ствам притаманне перманентне протиборство багатоманітних груп інтере­сів, яке, тим не менше, не тільки не підриває стабільність соціальної (і полі­тичної) системи, але й сприяє її зміцненню.

Головною особливістю плюралістичних, громадянських суспільств з точки зору захисту групових інтересів є те, що люди тут добровільно об'єд­нуються в групи, виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також пред'являють свої вимоги державі як рівні і вільні індиві­ди, права яких захищені конституцією і законами. Саме це відрізняє плюра­лістичну модель від двох інших моделей: корпоратизму і клієнтелізму. Вона дає змогу громадянам захищати свої інтереси та здійснювати контроль за владою, не допускаючи її узурпації.

Критики цієї системи небезпідставно вказують на та­кі її недоліки:

- економічну неефективність та можливий стагнаційній ефект політики реалізації лише інтересів певних, а саме — найвпливовіших груп;

- порушення принципу рівності можливостей груп інтересів, наслідком чого є гучні викривальні справи стосовно зловживання різних компаній;

- гальмування активної соціальної політики — найефективніші реформи і соціальні програми втілювалися за умов, несприятливих для груп інтересів (наприклад, «новий курс» Ф. Рузвельта, «велике суспільство» Дж.Кеннеді).

Корпоратизм як спосіб (модель) урівноваження і захисту інтересів

Термін «корпорація» (від лат. corpus — тіло) виник у середньовіччі. Кор­порація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехо­вого типу, що захищала інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було немож­ливим. Корпорація — це інституалізована замкнена група, що монопольно розпо­ряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація — досить ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації.

Система представництва інтересів, що базується на корпоративних прин­ципах, і є корпоратизмом. За то­талітарних режимів корпоратизм мав державний характер.

До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у політичному житті;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини та ін.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторитарним та то­талітарним — державний корпоратизм. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацис­тського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм — це демократична система представництва й узгод­ження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система уз­годження інтересів трьох партнерів — держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод. Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп ін­тересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального пар­тнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави.

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:

- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;

- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;

- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;

- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Головними вадами корпоратизму є:

- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;

- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;

- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;

- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;

- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;

- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.

Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених, країнах,

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії.

Патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є вожді племен, що отри­мують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст. В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадян­ської культури та демократії.

Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигля­ді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосун­ки стають одним із найсуттєвіших гальмівних механізмів щодо утверджен­ня плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає зав­данням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські сто­сунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного ха­рактеру.

 

---

Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 178; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!