ПЛАТФОРМА СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
Українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної європейської війни, а також одною з причин і предметом війни.
Українці добре розуміють, що у війні цій ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результаті війни український П'ємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життя розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.
Об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення європейської рівноваги...
В зрозумінні цієї історичної конечності російські українці покликали до життя центральну загальнонаціональну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією цією є Союз Визволення України.
В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні.
Національно-політнчною платформою Союзу є державна самостійність України.
Одночасно зі збудуванням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є це основний економічний постулат Союзу Визволення України.
|
|
|
Союз Визволення України в своїй діяльності стоїть в контакті з австрійськими українцями.
Вірячи в остаточну перемогу австро-угорської і німецької армій і в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах російської імперії, цієї тюрми народів, встане ВІЛЬНА САМОСТІЙНА УКРАЇНА.
Як бачимо - постулат самостійної української держави, це не було гасло тільки "галицьких сепаратистів". Його речником, - як видно із цитованої вище платформи - став у вільнім світі "Союз Визволення України". Український народ в Росії, позбавлений умовами політичного режиму змоги проявляти себе як самостійна національна індивідуальність, тим самим позбавлений своїх національних "легітимованих" репрезентантів, найшов у СВУ свого заступника перед вільним світом.
"Союз Визволення України" звернувся до всіх народів Європи з апелем за моральну підтримку для поневоленого українського народу. Він поставив перед світом справедливу вимогу створення самостійної української держави і за здійснення цього гасла повів енергійну працю серед багатьох народів, зв'язуючи українську справу з ідеалами європейської демократії та інтересами свободи, цивілізації і світового миру. Ці свої домагання проголосив він в окремім заклику: "До громадської думки Європи", на всіх мовах європейського континенту.
|
|
|
Наводимо основні уступи цього заклику, виданого 25 серпня 1914 року:
ДО ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ЕВРОПИ!
Безпримірна визиваюча політика Росії спровадила на цілий світ катастрофу, рівної якій історія майже не знає. Ми, українці, сини великого народу, поділеного між Австро-Угорщиною і Росією, і нечувано гнобленого царизмом, свідомі, про що розходиться в цій війні. 3овсім не про якусь гегемонію "германства" чи "слов'янства". Війну веде культура з варварством. Війну ведеться тому, щоб остаточно зламати силу ідеї всемосковства, що принесла численні шкоди цілій Європі та загрозила її добробут і культуру.
Використовуючи зі злою волею політичну сліпоту слов'янських народів, зробила Росія ідею, знану під фальшивим назвищем "панслявізму", знаряддям своїх агресивних планів. Ця ідея розторощила вже Україну як самостійну державу, розбила Польщу, ослабила Туреччину, а в останніх роках кинула свої сіті навіть на Австро-Угорщину. Брамою, через яку мав увійти тріумфуючий панмосковітизм до Австро-Угорщини, щоб її розторощити, мала бути Галичина. Наш народ розділений між дві держави, мав служити Росії до того, щоб уможливити царизмові опанування Дарданелів та Константинополя, куди дорога провадить по рецепті російських дипломатів через Відень.
|
|
|
Ми - українці з Росії, що злучилися в "Союз Визволення України", умиємо всіх наших сил для остаточного обрахунку з Росією. В цих важких часах, в котрих наша нація по обох боках кордону готується до остаточної боротьби з нашим смертельним ворогом - звертаємося з цим покликом до цілого цивілізованого світу! Нехай світ поможе нашій слушній справі! Ми звертаємося з цим глибоким переконанням, що українська справа є рівночасно справою європейської демократії. Європа доти не прийде до сили, доки не буде вільна від грози інвазії царизму, доки не буде певна своїх культурних надбань, доки на широких степах України не повстане забороло проти Росії!
Великі жертви, які наш народ приніс в своїй боротьбі з Росією в протягу соток літ, дають нам право моральне жадати уваги та зрозуміння цивілізованого світу для нашої справи, для незалежності України!
|
|
|
Щоби в часах - коли на побоєвищах, що на них проливають свою кров тисячі українців, рішається судьба народів Європи, не зісталося чужим для Європи повне зрозуміння нашої справи, звертаємося з отсим покликом до громадської думки всіх народів, яких політичні інтереси в цій великій хвилі спільні з інтересами свободи і цивілізації.
За "Союз Визволення України":
В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк, А. Жук.
Вслід за цим закликом, представники Союзу, як амбасадори українського національного проводу під час війни, почали в багатьох європейських столицях живу пропагандивну і дипломатичну працю в інтересі українського народу. Отсим започатковано новий період в розвитку української справи, як міжнародної проблеми. Уже найближчі місяці принесли несподівані успіхи в цій праці.
А тою силою, що пригадала світові про існування українського народу та була кріпкою моральною основою для дипломатичної праці Союзу, - була збройна боротьба та пролита в Карпатах кров Українських Січових Стрільців.
Наведені вище історичні документи є найвірнішим висловом думок, домагань та планів політичного проводу українського народу в моменті вибуху першої світової війни. Вони ясно змальовують його політичне положення та відношення до займанницьких держав напередодні війни. Ситуація була дуже проста. Не могло бути в тім часі двох думок про те, хто наш ворог, а хто союзник, - чого нам сподіватись у тій війні, які завдання українського політичного проводу, які його домагання, та яким способом належить за них боротись. Усі думки і плани відповідальних провідників, як також настрої і сподівання свідомої частини українського громадянства поза межами Росії, були в той час довголітнього розвитку нашої політичної думки, на яку складався століттями нагромаджений досвід у тяжкій боротьбі українського народу за своє існування. Український політичний провід сказав своє слово про відношення українського народу до воєнного конфлікту. Він мав готову і досить легку відповідь.
Не була це якась продумана в довгих дебатах декларація, яка обнімала б усякі застереження, недоговореності, чи сумніви, як рівно ж не була це сервілістична заява лояльності і вірності своїй займаницькій владі із надіями на ласку після закінчення війни. - Був це ясний, безпосередній і рішучий вияв власного українського національного "вірую", було це коротке всім свідомим українцям зрозуміле гасло: історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, - Росія, мусить бути переможена і розбита, а на руїнах царської імперії має повстати вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею.
Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і прокламаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, - що найголовніше, - власної української відповідальності в тій війні за свою долю. В тих деклараціях і маніфестах висловлено українську орієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.
Воно звучало: "Тільки той народ має права, що вміє їх здобути. Тільки той народ має історію, що вміє її творити рішучими ділами... Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовості, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність".
Оця основна думка маніфесту і прокламацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього роялізму, непідготованості народних мас та неактуальності постулату української державності - до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, - то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.
Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї - в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України - Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це лояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії - широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал "Відгуки", резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р., організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, - але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.
Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами - в офіційнім органі "Союзу Визволення України", в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:
"Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінною підставою успіху... Сподіватися, що могучі союзники захочуть і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, - значить будувати на плаваючій швидко ріці, як на твердім непорушнім ґрунті...
Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередньо саме від власної нашої сили...
Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, - а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого життя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили".
Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжило традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній лояльність українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії - залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціальні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи в середині українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.
І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломну для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою загладити нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, лояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.
Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовець кого провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціалістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдності нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.
Могутній клич єдності пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.
Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"
А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіалістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свого слова, без власного імені. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.
В планах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Притуплено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.
Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імені. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"
Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріумфі приступив до виконання свого ганебного плану - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О. Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, заарештовано сотки провідних громадян з митрополитом Андрієм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколайович у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.
Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":
"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Руська армія і руська влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основне продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із руського суспільства".
Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.
Дата добавления: 2019-07-15; просмотров: 123; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!